Текст книги "Дике полювання короля Стаха"
Автор книги: Володимир Короткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)
А вона, незважаючи, що я був близько, аж підсовувалася ближче до мене, аби тільки не бачити спиною очікуваної темряви.
– Ах, пане Білорецький, це жахливо. Чим я винна, що мушу відповідати за гріхи дідів? А на ці кволі плечі ліг увесь тягар без остачі. Він липкий і темний. Аби ви знали, скільки крові, убивств, сирітських сліз, звичайного бруду на кожному шляхетському гербі! Скільки вбитих, зашмаганих до смерті, покривджених! Ми не маємо права на існування, навіть найсумлінніші, найкращі. У наших жилах не блакитна, а брудна кров. Невже ви думаєте, ми, всі ми, до двадцятого коліна, не повинні відповідати за це, відповідати жахом, злиднями, смертю? Ми були такі байдужі до народу, який мучився з нами поруч і від нас, ми вважали його бидлом, ми лили вино, а вони лили кров. Вони не бачили нічого, крім поганого хліба. Пан Дубатовк, мій сусід, одного разу приїхав до батька і розповів анекдот про те, як мати-селянка привела сина до пана, і той почастував їх колдунами[1]1
Колдуни – національна білоруська страва, щось схоже на вареники.
[Закрыть] з м'ясом. Дитинча спитало, що це таке. Мати, з селянської делікатності, штурхнула його ногою і шепнула: «Мовчи!» Дитинча з'їло те, що було на тарілці, потім зітхнуло і тихо сказало: «А я десять мовчів з'їв». Усі, хто слухав анекдот, сміялися, а я ладна була дати Дубатовку ляпаса. Це не смішно, коли діти ніколи в очі не бачили колдунів, ніколи-ніколи не їли м'яса. У них рідке волосся, криві ноги, у чотирнадцять років це зовсім діти, а в двадцять п'ять – діди із зморщеними, старечими обличчями. Як їх не годуй – вони народять таких самих дітей, якщо взагалі народять. Вони відповідали нам повстаннями, лютували в цих повстаннях, бо до цього терпіли ціле століття нечувану кривду. І ми опісля страчували їх. Он той, на стіні, у бобровому хутрі, закатував навіть свого двоюрідного брата, який став на бік ващиловців[2]2
Ващиловці – учасники селянських повстань (1740–1744) у Білорусії, які очолював Василь Ващило.
[Закрыть]. Прізвище брата було Агей Гринкевич-Яновський. Які ми були байдужі… Такі самі двоногі, як ми, траву, хоч край наш, щедрий і багатий, кращий на землі, ніколи не примусить людину померти від нестачі Ми гендлювали батьківщиною, продавали її хтивим сусідам, а селяни любили її, свою мачуху, і… здихали від безхліб'я. І хто звинуватить їх, коли вони візьмуть вила і встромлять їх нам у груди? Мені здається, що навіть через сто років, коли ми всі вимремо, коли нащадки цих нещасних випадково знайдуть шляхтича – вони матимуть повне право вбити його. Земля не для нас.
Я дивився на неї здивовано. Цей запал, це натхнення від власних слів зробили її лице незвичайним. Я тільки тут зрозумів: ніяка вона не невродлива – переді мною незвичайна дівчина, вродлива трохи божевільною вродою. Ух! Яка це була врода!!! Напевне, такими були наші старожитні «пророчиці», які билися у загонах Мурашка і Мужицького Христа. Це була врода неземна, замучена, з гіркими вустами і великими чорними сухими очима.
І раптом… усе це зникло. Переді мною знову сидів той самий замірок. Тільки я вже знав, яка вона насправді.
– І все-таки мені дуже, дуже не хочеться помирати. Я так хочу сонця, інших, не бачених мною лугів, дитячого сміху. Я дуже хочу жити, хоч і не маю на це права. Тільки це і дало мені можливість витримати ці два роки, хоч виходу нема. Тут нічні кроки, Малий Чоловік, Блакитна Жінка. Я знаю, я помру. І все це… дике полювання короля Стиха. Аби не воно – ми, можливо, ще жили б. Воно уб'є нас.
І вона замовкла, замовкла на цілу годину, поки не підійшов час іти спочивати.
І коли до цього вечора я був байдужий до цієї замореної шляхтяночки, то після її палких слів зрозумів, що якимсь дивом з неї вийшла справжня людина. Цій людині треба було обов'язково допомогти.
І, лежачи в темряві з розплющеними очима, я майже до ранку думав, що коли вчора я вирішив їхати через два дні з бридкого місця і далі від родовитої господині, то зараз я залишуся тут на тиждень, два, три, на місяць, щоб розгадати всі ці таємниці і повернути справжній людині заслужений спокій.
Розділ третій
Перше, що я зробив наступного дня, це відірвав дошки від дверей тієї єдиної забитої кімнати, в якій і міг зникнути Малий Чоловік, коли він був істотою з плоті й крові. Цвяхи заржавіли, фільонки на дверях були цілі, у кімнаті лежав шар пилу на три пальці. Там ніхто не міг сховатися, і я знову забив двері. Потім я обстежив усі кімнати в другому крилі і переконався, що сховатися там ніде. Над коридором, де я чув кроки, було горище, на якому також не було слідів. Праворуч були двері в мою кімнату і кімнату господині, глуха стіна і за нею парк.
Від усього цього мені почала паморочитися голова. Невже справді існує на світі щось надприродне? З цим я, загартований атеїст, ніяк не міг згодитися.
Мені спало на думку, що треба піти в бібліотеку й довідатися, нарешті, що це за дике полювання, про яке мені незручно було розпитувати господиню. До речі, я сподівався розшукати там який-небудь старий план будинку, щоб потім розпочати методичні пошуки. Я знав, що в наших старих палацах бували часом так звані «слухавки», тобто таємні пробої у стінах. У них звичайно були замуровані «голосники» – особливої форми глеки, що посилювали звуки, – і господар міг, перебуваючи в іншому кінці палацу, добре чути, що говорять гості або слуги в цьому кінці.
Можливо, і тут було щось подібне. Яка-небудь економка ходила вночі на першому поверсі, а кроки її було чути тут. Це була надія, але чого не трапляється…
І я рушив до бібліотеки, розміщеної на бельетажі між першим і другим поверхами, в окремому крилі.
Рідко мені доводилося бачити такі занедбані кімнат Паркет вищерблений, величезні вікна в пилюці, люстри стелі в запилених чохлах. Видно, це була найдавні частина будинку, «замчище», довкола якого опісля вин сам палац. Це спало мені на думку, коли я побачив перед самою бібліотекою дивну кімнату. І тут був камін, але такий величезний, що зубра можна було засмажити, і навіть гнізда від рожен ще лишилися на його стінах. Вікна маленькі і кольорових скелець, стіни грубо потиньковані; на стелі перехрещуються важкі квадратні балки, покриті закопченою різьбою. А на стінах старовинна груба зброя. Одне слово, ці була кімната тих «добрих давніх часів», коли пани разом її хлопами збиралися до однієї зали і сиділи зимовими вечорами біля вогнища. Пані і челядниці пряли, пан грав з хлопцями у «двадцять пальців» або в кості. Ах, ідилічні давні часи! І куди, нащо ви тільки зникли?
Правда, потім між одним і другим могло статися таке, що – тільки послухаєш – кров холоне і жити не хочеться, але ж це дурниці, на це зважають тільки сентиментальні хлюпики.
Даруйте мені, шановні читачі, що я не можу пройти повз жодну кімнату, щоб не розповісти про неї. Що поробиш, на старості літ людина стає балакучою. І до того ж ви такого ніколи не бачили й не побачите. Можливо, комусь буде цікаво.
Бібліотека була під стиль передпокою. Високі склепіння, вікна на колонках, крісла, оббиті рудою від старості шкірою, величезні шафи мореного дуба і книжки, книжки, книжки.
Ну, як пройти повз них і не сказати вам хоч два слова! Давні пергаментні книжки, книжки на першому пористому папері, книжки на жовтому від часу, гладенькому, лощеному папері. Книжки XVII століття, які пізнаєш одразу за гатунком шкіри на обкладинках. Руда шкіра обкладинок XVIII століття; дерев'яні дошки, обтягнуті тонкою шкірою на обкладинках книжок XVI століття.
І назви! Боже, які назви: «Катэхізіс роускі», «Сапраудная хроніка Яна Збороускаго», «Варлам-індзеянін», «Прытча пра славыя», старі, шестодневи, «Бчала працавітая», рукописні збірники старих легенд. «Gesta Romanorum» з двохсот ішонідань, «Трыштан і Ізота», «Бава» в білоруському варіанті, «Апафегмы», «Прамова Мялешкі». Це був скарб! А більше нові манірні книжки з довгими назвами, на зразок: «Пляценне амурнае, або тисяча спосабау, якімі адарыраваны кавалер свой прадмет да згоды з амурнай пажадлівасцю сваёй прывесці можа». Але годі, а то я ризикую ніколи не закінчити свого опису.
Я так захопився книжками, що не одразу зауважив у кімнаті другого чоловіка. А він між тим підвівся з крісла й очікувально дивився на мене, трохи нахиливши голову. На вустах його була приємна усмішка, великі очі лагідно усміхалися. Однією рукою він соромливо притримував на животі халат. Ми відрекомендувались:
– Андрій Білорецький.
– Ігнась Берман-Гатевич, управитель, – сказав він тихим, привітним голосом.
Ми сіли. Я дивився на цього чоловіка з цікавістю. Що могло тримати його в жахливих Болотяних Ялинах? Гроші? Їх не було. А він, немовби бажаючи відповісти на мої думки, сказав:
– Бачите, які книжки. Задля них і тримаюся тут. Книголюб.
Книголюб був невисокий, поганої статури чоловік. Лице його, м'яке і зніжене, занадто м'яке для чоловіка тридцяти п'яти років, було позначене неживим рум'янцем, як на порцеляновій ляльці. І взагалі він був занадто «ляльковий». Великі сірі очі, довгі повіки, рівний, прямий носик, тонкі, приємно складені вуста. Пастушок з табакерки. І борода в нього росла погано, як у багатьох білорусів з нездорових болотяних місцевостей.
– Ви, напевне, з північної Мінщини? – спитав я.
– О, пан не помиляється, ні, – сказав він. – До цього жив у губернському місті. А тепер тут.
Коли б мене запитали, яка риса цієї людини перш за все впадає в око, я б сказав: «Старомодна галантність». Він був чудово вихований, цей схожий на ляльку чоловічок, вихований у дусі провінційної шляхетської ґречності, яка смішить нас. Коли дивишся на таких людей – так і здається, що в їхніх сім'ях діти, граючись у жмурки, ховалися під широчезну, у шість пілок, шерстяну бабусину сукню, яка – бабуся, а не сукня – в'язала панчохи або штопала нові шкарпетки, щоб не скоро порвалися.
І однак це враження швидко зникало. Щось пуритансько-чепуристе, жорсткувате було в цих очах, у підтягнутих губах.
Але те, що дано, того не відбереш. Це була справді обізнана в книжках людина. Через двадцять хвилин розмови я зрозумів це, мало того, переконався, що цей самоук знає старожитню літературу не гірше, ніж я, людина з університетською освітою.
Тому я повів розмову на «Дике полювання». У Бермана губи склалися, як куряча попка.
– Чому пан цікавиться цим?
– Я етнограф.
– О, тоді зрозуміло, зрозуміло. Але моя скромна особа не може розповісти цього так, як треба для високого гостя. Ми краще надамо слово пожовклим сторінкам книжок. Пан розуміє літературну мову сімнадцятого століття?
Він відчинив одну з шаф артистичним рухом (пальці в нього були тонкі, у два рази довші за нормальні), здійнявши хмарку пилюки.
І ось на моїх колінах лежав величезний том, списаний каліграфічно дрібними, рудими від старості літерами.
«Року тисяча шістьсот першого не було спокою на цій землі. Щойно копний суддя Болванович справу розглянув про звіряче вбивство хлопами пана ласкавого їхнього Янука Бабоїда. І в іншій місцевості також спокою не було. Дубина до міста Вітебського підходив, під Кричавом і Мстиславом і в нас хлопи звірства, і вбивства, і шкоду чинили. Чотирнадцять панів убили. Іж без битності нашої, казали, що трьох били так, що від того биття не знали, яко живі будуть».
Але вам, мабуть, важко читати таке. Тому я просто перекажу вам зміст цієї давньої легенди.
Річ була в тому, що в ті часи бунтували не тільки хлопи. Бунтувала і стародавня білоруська шляхта, скривджена новими порядками. В околицях Болотяних Ялин було особливо неспокійно. Тут, у Ходановській пущі, сидів кульгавий батько Ярош Штамет, який підтримував дуже родовитого білоруського пана Стаха Горського, що був родичем через предків колишньому князеві віденському Олександрові. Цей молодий і славолюбний чоловік поставив перед собою мсту добитися самостійності. Для цього були всі передумови: королівська кров, яка текла в його жилах (тоді на це дуже зважали), підтримка навколишнього панства, велика військова сила, підтримка православних і «лісових братів», талант воїна, а головне – жахливі злидні, цілком безнадійне існування селян. Молодого керівника по всіх околицях називали вже, не соромлячись, королем.
А він поки що збирав сили і дипломатично напускав туману в очі представникам державної влади. Сили його, як говорив рукопис, досягали вже восьми тисяч кіннотників, які частково ховалися в пущі, частково були при його палаці.
Нарешті, глибокої осені 1602 року, все було готове. У навколишніх церквах селяни заприсяглися королю Стахові, і він несподіваним ударом оволодів міцним замком у сучасному повітовому містечку. Чекали тільки Яроша Штамета з хлопцями, і оскільки військо було могутнім, а король рішучим – цілком могло статися, що в історії Білорусії була б записана нова яскрава сторінка.
Не висловлював особливого захоплення королем Стахом тільки Роман Яновський, могутній магнат, володар Болотяних Ялин. Король підозрівав, що Роман вступив у підступи зносини з гетьманом литовським і навіть римською церквою Він попередив Яновського, що це погано для нього за кінчиться. Яновський запевнив його у своїй повазі й відданості, і король Стах повірив, навіть почоломкався з Романом навіть змішав у кубкові свою і його кров, яку потім випили обидві договірні сторони. Стах навіть надіслав Романові срібний посуд.
Невідомо, що змусило Романа зважитися на наступний вчинок. Чи славолюбство, чи віроломство, чи, може, ще щось. А він був другом законному королеві. Він запросив короля Стаха на полювання, і той приїхав до нього зі своїм невеличким мисливським загоном осіб з двадцять. Штамет мав з'явитися до замку назавтра, часу було досить. Король вирішив побавитися, тим більш, що предмет полювання був вельми спокусливий: болотяна рись, істота, яка нагадувала розмірами і забарвленням тигра і вже тоді була рідкісною у наших пущах, а опісля, років через сто, зовсім зникла і про неї навіть забули.
І чорну зраду замислив він, пан Роман. Хоч і був король Стах мужицьким королем, і хоч повстав проти божої влади, але хіба не благословив би бог і його владу, якби він захопив трон дідів своїх.
І приїхав король Стах до Болотяних Ялин, і тут йому палац вогнями прикрасили і бенкет влаштували. І він пив і бавився з паном Романом та іншими панами, а панів тих було, може, сотня і ще три десятки. А вночі поїхали вони на полювання, бо ночі ясні стояли, а в такі ночі болотяна рись покидає очерети, і ходить по нашій рівнині від Болотяних Ялин аж до урочищ Кургани і Пнюхи, і ловить не тільки худобу, а й самотніх людей – а тому і ненавидять її всі, тому й знищують, що вона – людожер: вовк обмине, і лісова рись найчастіше обмине, а болотяна не обмине.
І гості всі роз'їхалися, а Роман з королем Стахом, і старим своїм вірним доїжджачим Аляхном Вороною, і дрібним шляхтичем Дубатовком поїхав на болотяну рись. А ніч зробилася така, що ледь місяць світив, і похмуре все було, і стрибали по болотах, незважаючи на осінь, болотяні сині вогники.
А вогні людські погасли в хатах, і, може, навіть бог, черрез незрозумілу мудрість свою, погасив вогні і в деяких душах людських. І відбилися від загонщиків своїх пан Роман і король Стах.
Не встигли вони й оглянутися, як стрибнув з купини лемпарт болотяний, збив ударом своїх грудей у груди Романового коня і вирвав у коня того шмат живота з кишками разом, бо такий уже звичай болотяної рисі. І упав пан Роман, і відчув жах смертельний, бо звір палаючими очима пінився у його лице, і був він, звір цей, ширший за нього і довший.
Але тут король Стах скочив зі свого коня просто на спину звірові, схопив його за вуха, відірвав морду від лежачого і кордом, коротким мечем, полоснув його по горлянці.
Лемпарт відкинув його ударом лапи, і Стах відлетів, а звір насів на нього, помираючи, але тут і пан Роман скочив на ноги і розбив череп страшидла своїм бойовим келепом. Так і лежали вони утрьох; і пан Роман допоміг королю підвестися, поцілував у губи і сказав:
– Квити ми з тобою, брате. Ти мені життя врятував, а я твою душу врятував щиро.
А потім зустріли їх мисливці, і вирішили вони ніч промести разом у лісі, і ще пити й гуляти, бо ще не досить було для їхньої душі, і серця їхні після бійки з лемпартом просили вина. І розклали вони вогнище в лісі заповідному І почали пити. А темрява стояла така, коли зник місяць, що відійди далі від вогнища і не побачиш пальця на руці. Взяли вони бочки вина, що привіз Роман, і пили, забавлялися. І ніхто не знав, що вино те було отруєне, тільки Роман, Ворона і Дубатовк загодя себе до тієї отрути привчили.
І всі пили, тільки король Стах пив мало.
Стривай, Романе. Що ти робиш, Романе? За землю свою хотів кістки свої скласти цей чоловік. Що ж ти божу колю собою замінити хочеш? Панства свого тобі шкода, а чи подумав ти, що топчуть волю народу твого, мову і віру його, душу його? Не думаєш ти про це, заздрість і славолюбство у серці твоїм.
і так вони пили, поки не стали в людей з полювання короля Стаха заплющуватись очі. Але король усе говорив, якими щасливими він зробить усіх, коли сяде на трон дідів своїх.
І тоді пан Роман узяв свій корд, узяв його за рукоять обіруч, і, підійшовши до короля Стаха ззаду, підняв корд над його головою, а потім опустив цей корд вістрям на потилицю короля Стаха. Той клюнув носом, потім підвів голову, подивився в очі Романові, і лице його, залите кров'ю, було як волання жахливе до бога про помсту.
– Що ж ти зробив? Ти ж побратим мій, брате.
А потім, намагаючись підвестися, крикнув:
– Багатьох людей позбавив ти зараз щастя. Навіщо продав ти свій народ, відступнику?
Роман вдруге вдарив його мечем, і той упав, але дар мови ще не втратили його вуста:
– Тепер тримайся, зраднику. Прокльон мій на тебе і на твій чорний рід! Нехай стане каменем хліб для вуст твоїх, нехай безплідними будуть жінки ваші, а чоловіки захлинуться власною кров'ю!
А потім сказав він жалісливим від слабості голос але твердо:
– Продав ти свій край, колишній побратиме. Але не помремо. Ми ще з'явимося до тебе, і до дітей твоїх, і до нащадків твоїх, я і моє полювання. До двадцятого коліна мститимемо ми безжалісно, і не сховаєтеся ви від нас. Чуєш, до двадцятого коліна! І кожне з колін твоїх тремтітиме болючіше і жахливіше, ніж я зараз біля ніг твоїх.
І опустив голову. А його остовпілі мисливці нарешті схаменулися і схопилися за ножі. І вони билися двадцять проти трьох, і бій був жахливий. Але троє здолали двадцятьох і побили всіх.
А потім вони приторочили трупи і поранених, які жалібно стогнали, до власних коней і настьобали їх, і коні помчали якраз до Велетової прірви, не розбираючи дороги.
І ніхто не помітив, що в тілі короля Стаха ще була іскра життя. Коні летіли в ніч, і блідий місяць освітлював їх довгі гриви, і десь попереду бігали по купинах сині вогні.
І з цього жахливого табуна долинав голос короля Стаха:
– Дияволу віддаю душу свою, бо не допомагає бог. Тримайся, Романе, ми прискачемо до тебе кінні! Тремти, Романе, трясися, одвічний вороже! Ми прийдемо! Ми помстимося!
І ніхто не знав, що правда була в цих словах, що зброєю диявола, правди, помсти і кари став король Стах. Не за те помстився він, що вбив його Роман. Вбивство ніколи так не карається, якщо це не вбивство побратима.
Недовго вони прожили на світі. Доїжджий Ворона перший побачив тіні Стаха і його прибічників через два тижні. Не розбираючи дороги, мчало дике полювання по найжахливішій драговині, лісом, по воді. Не бряжчали вудила, не дзвеніли мечі. На конях сиділи мовчазні вершники, і болотні вогні котилися попереду дикого полювання короля Стаха прямо через драговину.
Аляхно з'їхав з глузду. Загинув після того і Дубатовк. Гетьман литовський розсіяв селянські полки, які залишилися без керівника, у бою загинув Ярош Штамет. А Роман Яновський був живий і сміявся.
І одного разу він був на полюванні і повертався сам через вересові пустки додому. Місяць блідо світив на верес. І раптом забігали десь позаду сині болотні вогні, і долинув з того боку спів рогів і ледь чутний стук копит. А опісля з'явилися тьмяні тіні вершників. Кінські гриви розвівалися по вітру, бігли попереду дикого полювання гепарди, спущені З шворок. І безшумно по вересу і драговині летіли вони. І мовчали вершники, і гуки полювання долітали звідкілясь Із другого боку. І попереду всіх скакав, освітлений місяцем, тьмяний і величезний король Стах. І палали очі і коней, і людей, і гепардів.
І Роман побіг, а вони безшумно і швидко скакали за ним, і коні часом перебирали ногами в повітрі, і співав дикий верес, і місяць байдуже дивився на погоню.
І Роман тричі крикнув: «Дике полювання!» – таким голосом, що почули навіть люди в навколишніх хатах. А потім дике полювання наздогнало його, і серце його не витримало. Так загинув Роман.
Багато хто відтоді бачив на торф'яних рівнинах дике полювання короля Стаха. І хоч карало воно не всіх, але мало в кого не розривалося серце, коли зринали на болотах похмурі тіні вершників.
Так загинув Романів син і син його сина, після смерті якого я і пишу про це на науку і жах його нащадків, які, може, і зможуть добрими справами позбавити сили сивий, давній прокльон.
Стережіться драговини, люди, стережіться болота вночі, коли сині вогні збираються і починають танок на найзгубніших місцинах. Там часто побачите вночі двадцять вершників на вороних дрикгантах.
І головний вершник мчить попереду всіх. Капелюх із заломленим крисом насунутий на його очі, ноги прив'язані до сідла. Не бряжчать мечі, не ржуть мовчазні коні. Тільки часом відкілясь здалеку долинає спів рога. Розвіваються гриви, болотні вогні сяють під кінськими ногами.
По вересу, по згубній драговині скаче дике полювання і скакатиме доти, доки існує світ. Воно – наша земля, нелюбима нами і страшна. Змилуйся над нами, боже!
Я відірвався од паперу і труснув головою, бажаючи позбутися диких образів. Берман очікувально дивився на мене.
– Ну, що пан, прошу пробачення, думає про це?
– Яка жахлива, красива і фантастична легенда, – щиро вигукнув я. – Так і проситься під пензель великого художника. І чого тільки не можна вигадати!
– О, якби це, пробачте, була тільки легенда… Ви знаєте, я вільнодумний чоловік, я атеїст, як кожна людина, яка живе душею у наш високоосвічений вік. Але в дике полювання короля Стаха я вірю. Та й дивно було б не вірити. Від нього загинули нащадки Романа і майже вимер рід Яновських.
– Послухайте, – сказав я. – Я вже говорив це одній людині, але скажу і вам. Я можу захоплюватися давніми легендами, але що мене змусить вірити їм? Нащадки Романа загинули «від полювання» двісті років тому. У ті часи могильовський літопис серйозно стверджував, що перед війною на могильовських мурах (куди й людина не може вилізти) з'являлися криваві відбитки долонь.
– Так, я пам'ятаю про це, – відповів книголюб. – Можна було б навести й інші приклади, але вони… м-м-м… трішки фривольні. Наші предки були такі грубі люди.
– Ну, от бачите, – сказав я з докором. – А ви вірите в полювання…
Ляльковий чоловік, як мені здавалося, вагався.
– Ну, а що б ви сказали, шановний, коли б я заявив, що бачив його?
– Байки, – жорстоко відрубав я. – І не соромно вам лякати такими словами, такими повідомленнями жінок?
– Це не байки, – почервонів Берман. – Це серйозно. Не всім бути героями, і я, щиро кажучи, боюся. Я навіть не їм тепер із господинею за одним столом, бо на таких також упаде гнів короля Стаха. Та пам'ятаєте, у рукописах…
– І як ви бачили дике полювання?
– Так, як і тут, у книжці. Я був у Дубатовка, сусіда Яновських – між іншим, нащадка того Дубатовка, – і повертався від нього. Я йшов вересовою пусткою, якраз біля величезної купи каміння. І ніч була світлувата. Я не почув, як вони з'явилися. Вони мчали повз мене якраз по драговині. О, це було жахливо!
Щось каламутне хлюпнуло в його очах. І мені подумалося, що в цьому домі, та, напевне, і по всій рівнині, щось погане коїться з людським розумом.
«Чи є тут хоч один нормальний? Чи, може, усі божевільні?» – подумав я.
– Головне, вони мчали майже безшумно. Коні, знаєте, такої старожитньої породи, яку нині з вогнем не знайдеш: справжні поліські дрикганти з підрізаними жилами біля хвостів. Гриви розвіваються на вітрі, плащі-велеїси…
– Велеїси одягалися тільки на панцир, – неввічливо перебив я. – А який панцир може бути на полюванні?
– Я знаю, – просто і дуже щиро відповів ляльковий чоловік, наставивши на мене великі, сумирні, як в оленя, очі. – Повірте, якби я брехав, я б міг придумати щось вірогідніше.
– Тоді пробачте, – зніяковів я.
– Велеїси розвіваються за спинами людей. Списи стирчать у повітрі. І мчать, мчать вони, як навала.
– Ще раз пробачте, шановний пане. А скажіть, може, на печері в сусіда частували медом?
– Я не п'ю, – з гордістю стиснув губи Берман-Гатевич. – Я кажу вам, вони не лишали навіть слідів за собою, і туман ховав ноги коней. І лице короля. Воно було зовсім спокійне, мертвотно-похмуре, сухе і зовсім-зовсім сіре, як туман. Найголовніше, вони приїжджали до палацу Яновських тієї ночі. Мені розповіли, коли прийшов, що опівночі загриміло кільце на дверях, і голос крикнув: «Романе у двадцятому коліні, виходь!»
– Чому Роман?
– Тому що Надія – останній нащадок Романа, якраз двадцяте його коліно.
– Не вірю, – знову сказав я, змагаючись до кінця, бо лице у Бермана справді було біле. – Давайте родословець Яновських.
Берман з готовністю витягнув якусь книжку і розгорнув пергаментну вкладку з «деревом гідності». І справді, дев'ятнадцять поколінь ішло від Романа Старого. Нижче дев'ятнадцятого коліна, знову Романа, був напис, зроблений дрібним почерком: «26 жовтня 1870 року народилася дочка моя, Надія. Останнє, двадцяте наше коліно, єдине моє дитя. Жорстока доле, зніми з нас свій прокльон, нехай загинуть тільки дев'ятнадцять поколінь. Змилуйся над цією маленькою крихіткою. Візьми мене, коли це потрібно, але нехай виживе вона. Вона ж остання з роду Яновських. Уповаю на тебе».
– Це батько її писав? – спитав я, розчулений, і подумав, що мені було в рік народження цієї дівчини вісім років.
– Так, він. Бачите, він передчував. Його доля – доказ правдивості легенди про короля Стаха. Він знав її, вони всі знали, бо прокльон висів над нащадками цих нещасливців, як сокира. Той збожеволіє, того вб'ють за гроші брати, той загине під час полювання. Він знав і готувався: забезпечив хоч мізерний, але дохід, знайшов загодя опікунів, склав заповіт (до речі, я боюся цієї осені, багато хто з Яновських не доживали до повноліття, а через два дні буде її день народження, вже двічі з'являлося дике полювання під мурами палацу). Роман ніколи не виходив уночі з палацу. Але два роки тому Надію Романівну взяла в гості її родичка по мамі, дружина шляхтича Кульші. Дівчинка затрималася у неї допізна. Роман був такою людиною, що дуже нервувався, коли її не було вдома. А будинок Кульшів був біля самої Велетової прірви. Він сів на коня і поїхав. Дівчинка повернулася додому з Ригором, сторожем Кульші. А пана нема. Поїхали шукати. А була осінь, час, коли полювання короля Стаха з'являється особливо часто. Ми їхали по слідах панського коня, я і Ригор. Я боявся, а Ригор – аніскілечки. Сліди вели спершу по дорозі, потім збочили і почали кривуляти лугом. І збоку Ригор відшукав інші сліди.
Він був добрий мисливець, цей Ригор. Який жах, пане! Сліди були від двох десятків коней. І підкови старі, з тризубцем, схожі на вила-трійчаки. Таких давно не кують у нас. І часом ці сліди зникали і з'являлися через двадцять, тридцять кроків, наче коні летіли в повітрі. Потім ми знайшли пиж від пайової рушниці, я пізнав би його з сотні. Ригор пригадав, що коли він віз дівча додому, хтось стріляв біля прірви. Ми погнали коней, бо минуло годин п'ять, ніч уже темніла перед світанком. Хутко ми почули – десь іржав кінь. Ми виїхали на велику галявину, яка заросла вересом. Тут Ригор відзначив, що коні дикого полювання розгорнулися у лаву і пішли чвалом. А кінь господаря кілька разів спіткнувся, видно, стомлений. – Голос Бермана раптом здичавів і пересікся: – І в кінці галявини, якраз там, де починалася прірва, ми побачили ще живого коня, який лежав зі зламаною ногою і кричав так жахливо, як людина. Ригор сказав, що пан повинен бути десь тут. Ми знайшли його сліди, які йшли від драговини. Я рушив по них, але вони дійшли до коня, майже до коня, і зникли. Тут на вологому грунті були вм'ятини, немовби впала людина. І далі нічого. Головне те, що слідів поруч не було. Полювання збочило сажнів за десять від того місця. Або Роман піднявся на небо, або коні короля Стаха домчали до нього в повітрі і захопили з собою. Ми почекали з півгодини, і коли почався справжній морок, Ригор ляснув себе по голові і загадав мені надерти бересту. Я, шляхтич, підкорився цьому хлопові: він був такий владний, як магнат. Коли ми запалили берест – він схилився над слідами. «Ну, що скажеш, пане?» – мовив він з виглядом переваги. «Я не знаю, навіщо йому потрібно було йти від драговини, не знаю, як він туди потрапив», – відповів ніяково. Тоді цей хам розреготався… «Він і не думав іти під драговини. Він, мосьпане, ішов у драговину. І ноги в нього зовсім не були викручені задом наперед, як ти, можливо, думаєш. Він відступав, відступав до драговини од чогось жахливого. Бачиш, ось тут він гепнувся об землю. Кінь зламав ногу, і він перелетів через голову. Він, якщо хочеш знати, підвернув ногу: бачиш, крок правої ноги більший і глибокий, отож, він підвернув ліву ногу. Він підступав до драговини задки. Ходімо туди, там ми побачимо, напевне, і кінець». І справді, ми побачили й кінець. Там, де було круте урвище в драговину, Ригор посвітив берестом і сказав: «Бачиш, тут він посковзнувся». Я тримав його за пасок, а він поліз з цього урвища і гукнув мені: «Дивись». І тут я побачив голову Романа, яка стирчала з рудої, масляної поверхні прірви, і скручену руку, якою той встиг схопитися за кореневище від якогось струхлявілого дерева. Ми витягли його з великими труднощами, витягли мертвого: у цих прірвах часто б'ють підводні джерела, і він просто замерз. Та ще до того ж і серце не витримало, як сказав опісля лікар. Боже, на лиці його був такий жах, який не можна пережити і залишитися живим! Потім дівчина ледве не збожеволіла, коли побачила. На руці якийсь укус, комір подертий. А тоді ми приторочили труп до сідла і поїхали. І от не встигли ми від'їхати і тридцяти кроків, як побачили: через просіку пливли невиразні кінні тіні. Дивно було те, що зовсім не гупали копита. А потім заспівав ріг десь зовсім в іншому боці, і так приглушено, немовби крізь вату. Ми їхали з трупом пригнічені, коні харапудилися, вони чують мертве тіло. І ніч була, ох, яка ніч! І десь співав ріг дикого полювання. А тепер знову… Надходить час помсти…
Він замовк, уткнувши обличчя у долоні, пальці на яких, білі, артистичні, були довші за пальці звичайної людини у два рази. Я мовчав, і раптом мене прорвало:
