Текст книги "Дике полювання короля Стаха"

Автор книги: Володимир Короткевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

– Начхати, – вигукнув, вищирившись, Ворона.

Дубатовк мовчки заїхав йому в ухо.

– Тепер ти будеш перш за все битися на шаблях зі мною, бо він тільки взяв тебе за петельки, – прошипів він таким голосом, що багато хто здригнувся. – Я зроблю так, що мій гість піде звідси живий і здоровий.

– Помиляєшся, – майже спокійно сказав Ворона. – Хто перший образив, той перший і в черзі. А опісля вже буде справа і з тобою, хоч і вбий мене.

– Олесю, – майже благав Дубатовк. – Не ганьби моєї хати.

– Він битиметься зі мною, – твердо сказав Ворона.

– Ну й добре, – несподівано погодився господар. – Байдуже, пане Білорецький. Будьте мужнім. Цей підсвинок зараз такий п'яний, що не зможе тримати пістоля. Я, чого доброго, стану поруч з вами, це буде найнебезпечніше від куль місце на всьому місці дуелі.

– Що ви, пане Ригоре… – Я поклав долоню йому на плече. – Не треба. Я не боюся. Будьте мужнім і ви.

Ворона втупив у мене свої чорні мертві очі.

– Я ще не скінчив. Стрілятимемося не в садку, інакше цей джигун утече. І не завтра, інакше він виїде звідси. Стрілятимемося тут, зараз, в пустій кімнаті біля омшаника. І кожному по три кулі. У темряві.

Дубатовк зробив протестуючий жест, але в мою душу вже закралася холодна, скажена лють. Мені було все одно, я ненавидів цю людину, забув Яновську, роботу, себе.

– Я згоджуюся з вашим побажанням, – в'їдливо сказав я. – А ви скористаєтеся темрявою, щоб утекти від мене? Зрештою, як хочете.

– Левеня! – почув я переривчастий голос Дубатовка.

Я глянув на нього і вразився. На старого шкода було дивитися, обличчя його скривилося, в очах були нелюдська туга і сором, такий сором, хоч лусни… Він ледь-ледь не плакав, і на кінчику носа висіла якась підозріла крапля. Він навіть мені в очі не глянув, відвернувся і махнув рукою.

Омшаник прилягав до будинку, велике приміщення з сивим мохом у пазах стін. Павутиння, як розмотані сувої полотна, звисало з солом'яної стріхи і хиталося від кроків. Два шляхтичі несли свічки і привели нас у кімнату біля омшаника, зовсім порожню, з сірою брудною отинковкою і без вікон. Тут тхнуло мишами і брудом пустки.

Правду кажучи, я боявся і дуже боявся. Почуття мої були схожі з почуттями бика на різниці або людини, яка сидить у дантиста. І кепсько, і бридко, але втікати не можна.

«Ну, що буде, як він ось зараз візьме, і стрельне, і влучить мені в живіт? Ах, це жахливо! Утекти б куди».

Мені чомусь особливо жахливою здавалася рана в живіт. А я ще тільки-но під'їв.

Я ледь не застогнав від туги й огиди. Але своєчасно схаменувся і подивився на Ворону. Він стояв із секундантами біля протилежної стіни, заклавши ліву руку в кишеню чорного фрака, а в правій, опущеній вниз, тримав дуельний пістоль. Два інших заклали йому в кишені. Його жовте і якесь зневажливе лице було спокійне. Не знаю, чи міг я сказати те саме про своє лице.

Два мої секунданти (один із них був Дубатовк) дали й мені пістоль, два інших пістолі поклали в кишені – я нічого не помітив, я дивився в лице людини, яку я повинен убити, бо інакше вона уб'є мене. Я дивився на Ворону з якоюсь жадобою, немовби бажаючи зрозуміти, за що він уб'є мене, за що він мене ненавидить.

«За що я його вб'ю? – подумав я, немовби тільки я стояв тут із пістолем у руці. – Ні, його не можна вбивати. І навіть не в тому, не в тому річ, але ось ця тонка, така слабка людська шия, яку так легко перервати». Я також не хотів помирати, я вирішив викручуватися, добитися того, щоб Ворона вистрілив три рази і тим скінчити дуель.

Секунданти вийшли і залишили нас двох у кімнаті. Двері зачинили. Ми опинилися в повній темряві. Незабаром пролунав голос одного з секундантів Ворони. – Починайте.

Я зробив лівою ногою два «кроки» вбік і потім обережно поставив її на попереднє місце. Дивно, але всіляке хвилювання зникло, я діяв, як автомат, але так розумно і швидко, як ніколи не зміг би зробити це під контролем мозку. Не слухом, а скоріше шкірою я відчував присутність Ворони в кімнаті, там, біля другої стіни.

Ми мовчали. Зараз справа залежала багато в чому від того, хто буде стриманіший. Палець мій так і тягнувся скоріше натиснути спуск.

Спалах освітив кімнату. Не витримав Ворона. Куля свиснула десь з лівого боку від мене, цокнула в стіну. Я міг би стріляти в ту мить так точно, як при денному світлі.

Але я не вистрілив, тільки помацав рукою те місце, куди вдарила куля. А потім залишився на тому самому місці.

Ворона, видно, не міг навіть і подумати, що я вдруге вживу той самий засіб. Я чув його хрипке дихання.

Другий постріл Ворони пролунав у кімнаті. І знову я не стріляв. Але стояти далі на місці було несила, тим паче, що я чув: Ворона почав підкрадатися біля стінки, а потім, здається, у мій бік.

Нерви мої не витримали, я обережно почав кудись іти. А темрява дивилася на мене тисячами пістольних дул. Дуло могло бути в будь-якому місці, я міг налізти на нього просто животом, тим паче, що згубив ворога і навіть не міг сказати, де двері в кімнаті і де яка стіна.

Я спинився, щоб прислухатися до таємного інстинкту. І ось в ту мить, коли я спинився, щось примусило мене з гуркотом кинутися боком на підлогу.

Постріл пролунав просто наді мною, навіть волосся на моїй голові ворухнулося.

А в мене ще були три кулі. На хвилину майнула дика радість, але я пригадав кволу людську шию і опустив пістоль.

– Що там таке? – пролунав голос за дверима. – Стріляв хтось один? Що там, вбито кого, чи що? Стріляйте скоріше, годі вам воду товкти в ступі.

І тоді я підвів руку з пістолем, відвів її убік від того місця, де був у момент третього пострілу Ворона, і натиснув спуск. Треба ж було мені випустити хоч одну кулю.

У відповідь, зовсім несподівано для мене, почувся жалісний стогін і звук від падіння людського тіла.

– Гей, сюди! – крикнув я. – Скоріше! Допоможіть! Я, здається, убив його.

Жовта сліпуча смуга світла навкоси впала на підлогу. Коли люди зайшли до кімнати, я побачив Ворону, який лежав горілиць, витягнутий і нерухомий. Я кинувся до нього, підняв голову. Руки мої натрапили на щось тепле і липке. Обличчя Ворони ще більше пожовкло.

Я не витримав більше, я схопив його за щоки, припав лицем:

– Вороно! Вороно! Прокинься! Прокинься ж!

Дубатовк, похмурий і суворий, виплив звідкілясь, немов з туману. Він заметушився біля лежачого, потім зиркнув мені в очі і зареготав. Мені здалося, що я збожеволів. Я підвівся і, ошалілий, майже непритомний, витягнув з кишені другий пістоль. Мені здалося дуже простим узяти його, піднести до скроні і…

– Не хочу, не хочу я більше!

– Ну, чого ти, хлопче, чого, любий, – почув я голос Дубатовка. – Це ж не ти його образив, він нас із тобою хотів зганьбити. Нічого, за тобою ще два постріли. Ти ба, як тебе корчить! Це все з незвички, від чистих рук та сумлінного серця. Ну… ну… ти ж не вбив його, ні. Він тільки оглушений, як бугай на різниці. Ач, як ти його ловко. Відстрелив шматок вуха та ще й на голові шкіру розпоров. Байдуже, полежить тиждень, відлежиться.

– Не треба мені ваших двох пострілів! Не хочу! – кричав я, як дитинча, і мало не тупав ногами. – Дарую йому ці два постріли!

Ворону підхопили мій секундант і ще якийсь шляхтич, в якого все обличчя складалося з величезного кирпатого носа і неголеної бороди. Вони понесли його кудись.

– Хай бере собі ці два постріли!

Тільки тут я зрозумів, який це жах убити людину! Ліпше, мабуть, здохнути самому. І не тому, що я був такий уже святий. Зовсім інша річ, коли це станеться в сутичці, у бою, в запалі. А тут темна кімната і людина, яка ховається від тебе, як пацюк від фокстер'єра. Я вистрілив з обох пістолів у стіну під стелею, кинув їх на підлогу і пішов.

Коли я зайшов до кімнати, де відбулася сварка, Ворону поклали вже в одному з дальніх покоїв під наглядом родичів Дубатовка, а компанія знову сиділа за столом. Я хотів іти одразу ж – не пустили… Дубатовк посадив мене поруч із собою і сказав:

– Нічого, хлопче. Це від нервів у тебе. Він живий, буде здоровий – чого ще? І він тепер знатиме, як натикатися на справжніх людей. На, випий… Я скажу тобі, що ти справжня людина. Так диявольськи хитро і так мужньо чекати всіх трьох пострілів – це мало хто зробить. І це добре, що ти високородний, ти ж міг вбити його останніми двома кулями – і не зробив цього. Моя хата зараз до останньої хрестовини вдячна тобі.

– І все-таки погано, – сказав один із шляхтичів. – Така витримка, вона не від людини.

Дубатовк хитнув головою:

– Сам винен, свиня. Сам поліз, п'яний дурень. Хто б іще подумав кричати про гроші, крім нього. Ти ж знаєш, що він до неї сватався і отримав гарбуза. Я впевнений, що пан Андрій значно забезпеченіший, ніж Яновська. У нього голова, праця, руки, а в останньої жінки їхнього роду – майорат, на якому треба сидіти, як собаці на сіні, здохнути з голоду на скрині з грішми. І звернувся до всіх:

– Панове, я сподіваюся на шляхетність усіх нас. Мені здається, про те, що сталося, треба мовчати. Це не робить честі Вороні – чорт з ним, він заслуговує каторги, але це не робить честі і вам, і дівчині, ім'я якої чорнив п'яним язиком цей блазень… Ну, а мені й поготів. Один, хто поводив себе, як мужчина, це Білорецький, а він, як справжній мужчина, скромна людина.

Всі погодилися. І гості, видно, уміли тримати язика за зубами, бо в окрузі ніхто й словом не обмовився опісля про цю подію.

Коли я йшов звідти, Дубатовк затримав мене на ґанку.

– Коня тобі дати, Андрусю?

Я умів їздити, але хотів пройтися пішки й очуняти після всього.

– Ну, то дивись.

Я пішов додому вересовою пусткою. Була вже глибока ніч, місяця не було видно за хмарами, але якесь непевне, хворобливо-сіре світло заливало пустку. Часом здригався під поривами вітру сухий верес, часом панувала тиша. Величезні стоячі камені траплялися біля дороги. Похмура це була дорога! Тіні розросталися, перетинали її. Мені трохи хотілося спати, і я вжахнувся від самої думки, що треба йти дорогою, обминаючи парк, біля Велетової прірви. Краще було знову піти пусткою і відшукати потаємний лаз в огорожі.

Я звернув з дороги, майже одразу потрапив у якусь твань, забруднив чоботи, потім вибрався на сухий верес, знову потрапив у грязюку, вперся у довге й вузьке болото. Лаючи себе за те, що зробив великий гак, я узяв ліворуч, ближче до кущів на березі річки (я пам'ятав, що там було сухо, і до того ж річка трохи осушує біля себе вологу місцевість), вибрався швидко на ту саму стежку, якою йшов до Дубатовка, і, опинившись за півверстви від його хати, пішов біля кущів у напрямку Болотяних Ялин. Парк уже вимальовувався верховіттям дерев верстви за півтори попереду, коли якесь незрозуміле почуття спинило мене. Чи чуття мої, загострені цього вечора горілкою і небезпекою, чи якесь незрозуміле шосте чуття виразно сказали мені, що я не сам на рівнині. Що це було, друге, я не знав, але був упевнений, що воно ще далеко. Я прискорив ходу, швидко обминув той виступ драглистого місця, в яке вліз недавно і яке перетинало мені шлях. Вийшло так, що я стояв майже біля кущів, просто переді мною за верству був парк Болотяних Ялин, драглиста улоговина метрів з десять завширшки відділяла мене від того місця, де перебував сорок хвилин тому, де вліз у твань (я згубив ці хвилини, щоб зробити гак). За улоговиною лежала пустка, рівно освітлена все тим самим непевним світлом, а за нею – дорога. Коли обернутися назад, то далеко з правого боку блимав останній вогник у хаті Дубатовка, мирний і рожевий, а ліворуч, так само далеко за пусткою, бовваніли крислаті й величезні верховіття Яновської пущі. Але вона була дуже-дуже далеко, на межі пустки і боліт.

Я стояв і слухав, хоч якесь неспокійне чуття і казало мені, що воно зараз ближче. Я ж не міг повірити в передчуття: повинна була бути якась реальна причина цього душевного стану. Я не міг нічого бачити: легкий туман вкривав рівнину. Я нічого не чув. Що ж це могло бути, звідки цей сигнал? Я ліг на землю, притиснув до неї вухо і через півхвилини відчув якесь рівномірне тремтіння землі. Не скажу, що я дуже смілива людина, інстинкт самозбереження у мене, може, навіть міцніший, ніж в інших, але я завжди був вельми допитливий. Я вирішив чекати і швидко мав винагороду. З боку пущі пусткою рухалася якась темна маса, досить велика і рухлива. Я довго не міг здогадатися, що це таке. Потім я почув дрібне і рівне відлуння копит. Шамотів верес. Потім усе зникло, маса, видно, спустилася в якийсь ярок, а коли з'явилася знову – відлуння стихло. Вона мчала безшумно, немовби пливла в повітрі, наближалася усе ближче й ближче. Потім зробилася більшою, видно, звернула і замість голови показала мені бік. Ще хвилина, і я аж подався вперед. У хвилях блідого прозорого туману чітко вимальовувалися силуети вершників, які мчали шаленим чвалом, аж кінські гриви розвівалися од вітру. Я почав рахувати їх і нарахував двадцять. Двадцять перший скакав попереду. Я ще сумнівався, коли вітер приніс звідкілясь здалеку луну мисливського рога. Холодний сухий мороз пройшов по моїй спині.

Тьмяні тіні вершників бігли від дороги навскоси до драглистої улоговини. Розвівалися од вітру плащі-велеїси, вершники рівно, як ляльки, сиділи в сідлі, і жоден звук не долинав звідти. Саме в цьому мовчанні й було найжахливіше. Якісь світлі плями вирізнялися на цьому туманному тлі. А двадцять перший скакав попереду, не метляючись у сідлі, очі його закривав низько насунутий капелюх з пером, лице було похмуре й бліде, губи стиснуті.

Дикий верес співав під їхніми ногами.

Я допитливо дивився на гострі носи, які стирчали з-під капелюхів, на тонкі, знизу волохаті ноги коней якоїсь невідомої мені породи.

Безшумно скакало по вересу дике полювання короля Стаха, мчали сірі, тьмяні, нахилені наперед постаті.

Я не одразу зрозумів, що вони, блукаючи болотом, натрапили на мій слід і зараз ідуть ним по мою душу. Вони спинилися, все так само безшумно, біля того місця, де я заліз у твань. До них було не менше десяти метрів через драговину, я бачив навіть, що їхні коні – тьмяні коні, вороної і строкатої масті, але не почув жодного звуку, тільки десь біля пущі часом співав приглушений ріг. Я тільки бачив, що один з них, повиснувши в сідлі, подивився на сліди, знову випрямився. Отаман махнув рукою у той бік, куди пішов я, огинаючи улоговину, і полювання помчало. Ще хвилин п'ятнадцять, і воно, обминувши улоговину, повинно було бути тут. Холодна лють вирувала в моєму серці: е, ні, привиди ви чи хто, але я вас зустріну як належить!.. Револьвер, шість набоїв – і подивимося. Я швидко засунув руку в кишеню, і… холодний піт виступив на моєму лобі: револьвера не було. Я тільки тут згадав, що залишив його в шухляді стола в моїй кімнаті.

«Це кінець», – подумав я.

Але чекати кінця, склавши лапки, не в моїй натурі. Через п'ятнадцять хвилин будуть тут. Місцевість нерівна. Подекуди є болотця, які можна перебігти мені, а не вершникам (хоч, може, коли вони привиди, вони перелетять їх у повітрі). Я можу заплутати сліди.

Я скинув чоботи, щоб у перші хвилини не привертати уваги погоні шумом своїх кроків, і пішов, спочатку не поспішаючи, а потім, коли улоговина сховалася, швидше. Я петляв, біг по вересу, ноги мої змокли від роси. Я попрямував спершу вздовж улоговини, а потім круто звернув до Болотяних Ялин кущами. Кілька разів я біг по воді – чи зважати мені було на це? Незабаром я знову добіг до стежки, а коли обернувся, то побачив дике полювання уже на цім боці. Воно з тією самою впертістю рухалося по моїх слідах. Погоня мчала, гриви і плащі маяли в повітрі.

Користуючись тим, що я схований від них кущами, а стежка іде під узвіз, я узяв чоботи в руки і дав по стежці такий клас бігу, якого не давав ніколи досі і, мабуть, ніколи опісля. Я мчав так, що вітер свистів у вухах, пекло в грудях, виїдав очі піт. А тупіт за моєю спиною, хоч і повільно, а наближався. Незабаром мені вже почало здаватися, що я впаду, я й справді двічі спіткнувся, але випростався і біг, біг, біг. Повільно, дуже повільно наближався темний парк, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

На моє щастя, прийшло друге дихання, як сказали б зараз. Я біг навпрошки, через канави і ями, оминаючи горби, на яких мене могли помітити. І тупіт лунав то ближче, то далі, то з правого, то з лівого боку. Мені не було часу оглядатися, але один раз я все-таки оглянувся з кущів. Вони, люди дикого полювання, летіли за мною у молочному низькому тумані.

Коні їхні розпростерлися в повітрі, вершники сиділи нерухомо, верес дзвенів під копитами. І над ними, у клаптику чистого неба, горіла самотня гостра зірка.

Напруживши останні сили, я скотився з гори, перетнув широку стежку, стрибнув у канаву і побіг по дну, по воді. Канава наближалася до огорожі. Я вискочив з неї і одним стрибком підлетів до огорожі. Вони були за якихось двадцять сажнів од мене, але трохи забарилися, і це дало мені можливість проскочити у ледь помітну дірку і заховатися в бузку. На стежці було зовсім темно від дерев, і тому, коли вони майже безшумно промчали повз мене, я не зміг роздивитись їх. Але я добре чув, як головний простогнав: «До прірви».

Дике полювання помчало далі, а я сів на землю. Серце моє билося, як овечий хвіст. Але швидко підвівся. Сидіти після бігу не можна. Я добре розумів, що тільки одержав відстрочку. Вони можуть швидше домчати до будинку кружним шляхом, ніж я дійду до нього напрямки. І знову побіг. Ноги мої були збиті до крові, двічі я упав, спіткнувшись об коріння, ялинові лапи стьобали моє обличчя. Громаддя палацу виросло переді мною зовсім несподівано, і водночас я почув тупіт копит десь попереду. Вони знову лунали, вони гриміли так часто, що я шкірою відчував: вони мчали неймовірно швидким чвалом.

Я пішов ва-банк. Я міг сховатися, але в палаці була дівчина, яка зараз, певно, дуже злякалася. Я повинен бути там, там моя зброя. Кількома стрибками я опинився на ґанку і затарабанив у двері.

– Надіє Романівно! Надіє Романівно! Відчиніть!

Кричати не можна було. Вона могла зомліти від жаху. А цокіт копит був уже тут, на цій половині палацу. Я грюкав.

Двері відчинилися раптово. Я вскочив до зали, міцно замкнув двері і хотів було кинутися по зброю, але крізь вічко побачив, що тьмяні коні промчали далі і зникли за поворотом алеї.

Я глянув на Яновську, вона стояла вражена моїм виглядом, глянув у люстро і жахнувся: увесь обдертий, пошарпаний, з кров'ю на руках, із скуйовдженим волоссям стояв і дико дивився на мене мій двійник. Я знову глянув на Яновську: бліда, з мертвим обличчям, вона заплющила очі і спитала:

– Вірите ви тепер у дике полювання короля Стаха?

– Тепер вірю, – похмуро сказав я. – І ви не побоялися відчинити мені двері в таку мить?! Маленьке мужнє серце…

У відповідь вона розридалася.

– Пане Білорецький… пане Андрію… Андрію. Я так боялася, так боялася за вас. Боже… боже… боже! Хоч би взяв ти тільки мене саму!

Руки мої стиснулися в кулаки.

– Пані Надіє! Я не знаю, привиди це чи ні. Привиди не могли бути такими реальними, люди не могли бути такими примарними, палати такою нечистою люттю. Але я клянуся вам, клянуся. За цей ваш жах, за ці ваші сльози вони заплатять мені, заплатять дорогою ціною. Клянуся вам.

Десь далеко завмирало часте відлуння кінських копит.

Розділ шостий

Коли досі темп моєї розповіді був трохи уповільнений, то тепер він буде, навпаки, чи не занадто швидкий. Але що вдієш, події з тієї жахливої ночі так мчали, що в мене паморочилася голова.

Вранці наступного дня ми ходили з Яновською до села, де я записував легенди. Всю дорогу я переконував її, що не треба так боятися дикого полювання, розповів, як я вчора ошукав його, а в голові крутилося: «Що ж це було? Що?»

Господиня трохи повеселішала, але все-таки була пригнічена: такою я її ще не бачив. А коли я повернувся до палацу (Яновська затрималася біля флігеля із сторожем), я помітив брудний аркуш паперу, приколений колючкою до стовбура ялини на видному місці. Я зірвав його:

«Те, що повинно загинути, загине. Ти мандрівний чоловік, чужинець якийсь. Зійди з дороги. Ти чужий тут, яке тобі діло до проклятих родів. Полювання короля Стаха приходить опівночі. Чекай».

Я тільки плечима знизав. Після такого апокаліптичного жаху, який я пережив учора, ця погроза здалася мені поганою мелодрамою, непродуманим ходом і, між іншим, переконала мене в земному походженні цієї чортівні (як ви побачите далі, даремно).

Я сховав листа. А вночі відбулося одразу дві події. Спав я дуже погано, мучили якісь страхіття. Я прокинувся опівночі від кроків, але цього разу якась незрозуміла впевненість, що це не просто звуки, змусила мене встати. Я накинув халат, обережно відчинив двері і вийшов у коридор. Кроки лунали в далекому його кінці. Я пішов за ними і… побачив економку, яка зі свічкою йшла кудись. Я обережно подався за нею, тримаючись темряви. Вона зайшла до якоїсь кімнати. Я кинувся услід, але економка виглянула звідти, і я ледве встиг притиснутись до стіни. Коли Я підійшов до кімнати, то побачив там тільки старий письмовий стіл, різьблену шафу. На підвіконні стояла свічка. Я зайшов туди, дуже обережно заглянув у шафу – порожня. Кімната була зовсім порожня, і, на жаль, мені не можна було вартувати в ній: я міг зіпсувати всю справу. Тому я пішов за ріг коридора і став там. У халаті було холодно, мерзли ноги, але я стояв. Я стояв, напевне, уже з годину, коли раптом друге явище вразило мене. Коридором просувалася блакитна жіноча постать. Звідки вона з'явилася – не знаю: коридор у тому кінці також робив коліно. Вона рухалася плавно, немовби пливла. Я тільки було рушив туди, як зупинився вражений. Лице цієї жінки було лицем Надії Яновської, тільки дивно зміненим. Воно було дуже поважне й спокійне, доросліше і якось навіть більш витягнуте. Де я бачив таке? Я вже здогадався і все-таки не вірив сам собі. Ну, звісно, портрет страченої жінки в залі. Блакитна Жінка!

Я забув про економку, про холод, про все. Цю таємницю я мусив розкрити негайно. І я рушив туди. А вона пливла, пливла від мене, і тут тільки я зауважив, що велике вікно її коридорі напіввідчинене. Вона ступила на низьке підвіконня і зникла. Я добіг до вікна, виглянув і нічого, нічого не побачив, немовби хтось глузував з мене. Ріг будинку, правда, зовсім недалеко, але карниз був той самий вузький карниз. Я вщипнув себе за руку – ні, я не спав.

Мене так вразила ця нова пригода, що я ледь не пропустив повернення економки. Та йшла із свічкою, тримаючи в руці якийсь аркуш паперу. Я закляк у ніші дверей, вона пройшла повз мене, не помітивши, потім виглянув і побачив, що вона спинилася біля вікна, похитала головою, і, бурмочучи щось, зачинила його.

Потім пройшла сходами на перший поверх.

І що їй треба було тут, на другому поверсі? Я пішов було до себе, але раптом спинився і тихенько постукав у двері кімнати Яновської. Чим не жартує диявол, а раптом це все-таки була вона? Я сказав пошепки:

– Надіє Романівно, ви спите?

У відповідь я почув сонне бурмотіння.

Я повернувся до кімнати й, не засвічуючи свічки, сів на ліжко. Мене трясло від холоду, а голова просто тріщала від різних суперечливих думок.