Текст книги "Дике полювання короля Стаха"
Автор книги: Володимир Короткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)
Але хто такий Малий Чоловік і Блакитна Жінка Болотяних Ялин? Голова мені паморочилася, і весь час крутилося у ній те саме слово:
«Рука…», «рука…». Чому рука? Ось-ось пригадаю… Ні, знову відлетіло. Ат, темна душа… Ну що ж, треба шукати дрикгантів і весь цей маскарад. І скоріше.
Розділ п'ятнадцятий
Того вечора з'явився Ригор, увесь забруднений грязюкою, спітнілий і стомлений. Похмуро сидів на пеньку перед палацом.
– Схованка в лісі, – буркнув нарешті. – Сьогодні довідався, що, крім тієї стежки, де я тоді вартував, є друга, з півдня. Тільки вона на лікоть під тванню. Я зайшов у саму пущу, але тут натрапив на непрохідну прірву. І не знайшов слідів через неї… Разів зо два мало не втопився. Заліз на верхівку найбільшої сосни і бачив на тому боці величезну галявину, а серед кущів і дерев – стріху якоїсь великої споруди. І димок. І один раз у тому боці заіржав кінь.
– Треба буде піти туди, – зауважив я.
– Ні, тільки без дурниць. Там будуть мої люди. І нехай пан пробачить, але коли ми спіймаємо цих поганців, ми вчинимо з ними, як з конокрадами.
Обличчя його з-під довгого чуба дивилося на мене з недоброю посмішкою.
– Селяни терплять, селяни прощають, селяни в нас святі. А тут я сам вимагатиму, щоб з цими… як з конокрадами: прибити осиковими цвяхами до землі руки й ноги, а потім такий самий кілок, тільки більший, у задній прохід, до самого нутра. І від хат їхніх навіть жаринки не залишу, все пущу попелом, щоб духу навіть… щоб духу їхнього смердючого не зосталося. – Подумав і додав: – І ти стережися. Може, і в твоїй душі колись панський дух заграє. Тоді й з тобою так… пане.
– Дурень ти, Ригоре, – холодно процідив я. – Світилович також паном був, а все своє коротке життя вас, йолопів, від неситої шляхти та пихатих суддів обороняв. Чув, як над ним голосили? І я можу так загинути… за вас. Мовчав би краще, коли бог розуму позбавив.
Ригор знову криво посміхнувся, потім дістав звідкілясь із свитки конверт, такий пожмаканий, немовби його з вовчої пащі витягнули.
– Добре, не сердься… Ось тобі лист. У Світиловича три дні, як лежить, бо так на конверті… І листоноша казав, що сьогодні заніс тобі до Болотяних Ялин ще й другого. Прощавай, завтра прийду.
Я на місці роздер конверта. Лист був од відомого знавця місцевої генеалогії з губернії, якому я писав. У ньому була відповідь на одне з найважливіших запитань.
«Вельмишановний добродію мій, пане Білорецький. Надсилаю вам відомості про людину, якою ви цікавитесь. Ніде в генеалогічних моїх списках, як і в оксамитових книгах, про давність роду Берманів-Готевичів я нічого не знайшов. Але в одному давньому акті я натрапив на звістку, доволі цікаву. Виявилося, що 1750 року у справі відомого вольнодумця Немирича є згадка про якогось Бермана-Готевича, який був за ганебні вчинки засуджений до вигнання за межі колишнього королівства Польського й позбавлений шляхетських прав. Цей Берман був зведеним братом Яроша Яновського, що носив прізвисько Схизмат. Ви повинні знати, що зі зміною влади старі вироки позбавлені чинності, і Берман, коли це нащадок того Бермана, може претендувати на прізвище Яновський, коли головна віть цього сімейства згасне. Прийміть запевнення… і т. ін.».
Я мов остовпів і все перечитував рядки листа, хоч уже дуже стемніло й літери розпливалися перед моїми очима.
– Ч-чорт!.. Усе ясно. Берман – спадкоємець Яновської, огидний мерзотник, особливий негідник.
І раптом мені спало на думку:
– Рука… звідки рука. Ага! У Маленького Чоловіка, коли він дивився на мене крізь шибку, була рука, як у Бермана, такі самі довгі, нелюдські пальці.
І я кинувся у палац. По дорозі зайшов до своєї спальні, але листа там не було. Економка сказала, що лист був тут, повинен бути тут. Вона винувато квоктала переді мною: вона взагалі стала після тієї ночі в архіві дуже улесливою і лагідною.
– Ні, пане, я не знаю, де лист. Ні, на ньому не було поштового клейма. Ні, скоріше за все листа надіслали з Яновської округи, а може, з повітового містечка. Ні, тут не було нікого…
Ось хіба що тільки пан Берман, який заходив сюди, думаючи, що пан дома.
Я не слухав її далі. Очі мої пробігли по бюро, де лежали розкидані папери, в яких, видно, порпалися. Після цього я вибіг з кімнати й побіг до бібліотеки. Там не було нікого, тільки книжки цілими стосами лежали на столі. Їх несподівано кинули для якоїсь важливішої справи. Тоді я рушив до Бермана. І тут сліди поспішності, навіть двері не зачинені. Кволий вогник сірника кинув кружок світла на стіл, і я помітив на нім одну рукавичку і розірваний навскіс конверт, такий самий, як у Світиловича тоді, того жахливого вечора.
«Пане Білорецький, поважаний брате Я мало і кепсько знаю про дике полювання. Але я все-таки можу сказати тобі щось цікаве. До того ж я можу розкрити тобі один секрет, таємницю деяких темних подій у вашому домі… Можливо, це просто вигадка, але мені здається, що ти шукаєш не там, де треба, голубчику Небезпека у власному палаці пані Яновської. Коли хочеш знати дещо про Малого Чоловіка Болотяних Ялин приходь сьогодні о сьомій годині надвечір на те місце, де загинув Роман і де лежить його хрест Там твій невідомий добродій розповість тобі, в чому корінь смертних подій».
Я на хвилину завагався, згадавши долю Світиловича, але довго вагатися не можна було, годинник показував за п'ятнадцять сьому А тут ще Бермана нема… Куди пішов? Коли він і Малий Чоловік, і керівник дикого полювання – одна особа, він повинен дуже занепокоїтися, прочитавши перлюстрованого ним листа Чи не пішов він замість мене на побачення з незнайомцем, щоб заткнути йому рота? Цілком можливо. А тут ще сторож на моє запитання про Бермана показав рукою на північний захід, якраз у напрямку алеї і дороги, що вела до хреста Романа Старого.
Я побіг туди. Ах, скільки я набігався за ці дні і, як сказали б нині, натренувався! Чорт його побери, такий тренаж разом з Болотяними Ялинами! Ніч була трохи світліша, ніж завжди Промені величезного червоного місяця освітлювали часом, пробиваючи хмари, землю, навскіс падали поміж чорними стовбурами дерев Місяць стояв над вересовими пустками, такий величезний, червоний, такий райський, сяючий, такого вогнистого, щасливого кольору була ця планета, що туга за чимось світлим, ніжним, несхожим на ці болота й пустки залила моє серце. Немовби підпливли до землі і згоріли в повітрі якісь невідомі країни, міста з розтопленого золота і немовби було в них інше, не таке, як наше, життя.
Місяць тим часом, пливучи вище, поменшав, зблід і одразу почав раз у раз засновуватися дрібненькими білими хмарками, схожими на кисле молоко. І все знову стало холодне, похмуре й таємниче: хоч сідай і пиши баладу про бабусю, яка їхала верхи, і про того милого вершника, що сидів попереду.
Продершись якось через парк Болотяних Ялин, я вибився на стежку і вже майже підходив до Романового хреста. Ліс зліва стояв низькою, чахлою стіною, навпроти Романового хреста бовваніла людська постать.
І тут… я просто не повірив своїм очам. Звідкілясь раптом виросли тіні вершників. Вони повільно під'їжджали до людини. Усе це робилося у повному мовчанні, і мертва холодна зірка горіла над їхніми головами.
Наступної миті пролунав пістолетний постріл, коні перейшли в намет і зім'яли людську постать копитами. Я був вражений. Я думав, що побачу зустріч мерзотників, а побачив убивство людини.
В очах моїх потемніло, і коли я очуняв, то побачив, що вершників уже не було.
Жахливий, нелюдський крик пролунав десь над болотами, був у ньому жах, гнів, відчай – чорт знає що таке. Але я не злякався. До речі, я ніколи відтоді не боявся. Усе жахливе, що я зустрічав після тих днів, мені здавалося нікчемними дріб'язками.
Обережно, як змій, я поповз до того місця, де темніло у траві те, довге. Я пам'ятаю, що я побоювався засади, сам хотів убивати, що я повз між осінніми травами, використовуючи кожну ямку, кожну канавку. І ще я пам'ятаю навіть зараз, як смачно пахнув дрібний полинець у траві. О, як пахнув тмин, які суцільні блакитні тіні лежали на землі! Яке добре було життя навіть у цьому огидному місці! А людина була змушена плазувати, як гадина, у траві, замість того щоб вільно дихати цим холодним, бадьорим повітрям, дивитися на місяць, розправляти груди, ходити від радості на руках, цілувати очі коханої.
Місяць світив на мертве обличчя Бермана. Великі лагідні очі були вирячені, обличчя перекривлене гримасою нелюдської муки.
За що його? Невже він не винен? Я ж був переконаний, що це він. Ох, як гірко, як радісно пахнув тмин! Трави, навіть помираючи, пахнуть гірко й радісно.
Тієї ж хвилини я інстинктивно, ще не розуміючи, в чому річ, поповз назад. Я відповз на чималу відстань, коли почув далекі кроки, йшло двоє. Я був під великою плакучою вербою. Став на ноги (люди не могли мене побачити: я злився із стіною лісу!), підскочив, і, підтягнувшись на руках, зліз на дерево, і заховався в його гущавині, як величезна деревна жаба.
Дві тіні підійшли до вбитого. Місяць світив просто на них, але обличчя були закриті шматками темної тканини. Дивні це були постаті: у старих капцях, у чугах, з довгим волоссям, на якому ледве трималися сплетені зі шкіряних стрічок шапки. На плечах – довгі плащі.
Вони підійшли до трупа і схилилися над ним. Я чув уривки їхньої розмови.
– Обоє клюнули на одну й ту саму вудку… Лікол… Х-хе, як вони, однак, повірили цьому дитячому прізвиську. І той вишкребок, і ця свиня. Лікол… дав їм Лікол.
І раптом один з них не стримався від здивованого вигуку.
– Що таке?
– Дивись, Пацюк, це не той.
– Як не той, чого ти брешеш?
– А я тобі кажу – не той. Це… це той дивак, що живе управителем у Яновської.
– От чортова душа! Помилилися трішки.
– За цю помилку, хлопче, – похмуро відповів один, – з нас Лікол голову зніме… Неприємно, брате. Двоє убитих – це жах. Цим може й начальство зацікавитися.
– Але чому він прийшов сюди замість того?
Другий не відповів. Вони відійшли од трупа і стали під деревом, під самими моїми ногами. Якби я захотів, я міг би опустити ногу і стати на голову кожному з них, на вибір, або двічі вистрелити з револьвера на такій відстані, на якій і дитина влучила б. Я тремтів од хвилювання, але голос холодного розуму казав мені, що так робити не можна, що я сполохаю решту, що з полюванням треба кінчати одним ударом, що зараз треба стежити за цими. Годі, я наробив занадто багато помилок, і коли загине ще й Надія – тоді тільки й залишиться, що піти у Велетову прірву, стрибнути туди й почути, як вирветься з твані над тобою з диким ревом повітря.
– За що він так ненавидить цього Білорецького? – запитав той, якого звали Пацюком.
– Думаю, за те, що Білорецький хоче одружитися з Яновською. А тоді палац з рук Лікола втече.
– Та навіщо він йому, це ж трухлява домовина, а не будинок.
– Ну, цього ти не скажи. Для Яновських він користі не дає, це володіння роду, а от для стороннього – це коштовність. До того ж він любить старожитність, спить і бачить себе господарем величезного замку, як предки.
Вони помовчали, потім пихнув вогник, і до мене почали повзти сиві кільця тютюнового диму. Я розумів уже, що піді мною стоять шляхтичі. Погана місцева мова, яка стала грубою від варваризмів польського походження, так і різала вуха. Голоси здавалися мені знайомими.
– Я гадаю, – буркнув один після довгої мовчанки, – що тут ще одна причина: хлопи.
– Маєш рацію. Коли вб'ємо ще цього, вони принишкнуть, як миші під віником. А то дуже нахабні стали. Недавній бунт, потім убивство управителя Горобурди. Дивляться зухвало. І особливо розперезалися після приїзду Світиловича. Місяць прожив тут, падлюка, а нашкодив нам гірше за пожежу. Чотирьох хлопів із рук суду вирвав, поскаржився на двох дворян. А коли цей Білорецький приїхав – зовсім погано стало. Сидить у хлопських хатах, записує байки, поплескує по плечу. Ну, байдуже, вгамуються ці хами, коли ми того зрадника шляхти придушимо… Тільки треба ще довідатися, хто ватажок цих нахаб. Я йому не подарую своїх спалених стогів.
– А мені здається, я знаю, хто це. Це Кульшів сторож Ригор. Така нахабна пика, як у вовка. І поваги до тебе ніякої.
– Байдуже, ригнеться і йому.
Знову помовчали. Потім один сказав:
– А знаєш, Яновську шкода. Таку жінку довести до божевілля або вбити – дурість. Таким колись ноги цілували. Пам'ятаєш, як вона на балу в старовинній сукні лебедем пливла? Ух-х!
– Та й пан шкодує, – додав другий. – Але що зробиш.
І раптом зареготав.
– Чого ти?
– Не того кокнули. Не щастить нам, а йому ще гірше. Ти пам'ятаєш, як Роман кричав, коли його в драговину загнали, казав, що з труни нас викаже. Але, бачиш, мовчить.
І вони пішли від дерева. Я чув ще тільки, як Пацюк сказав басом:
– Нічого, скоро й до того навідаємося.
Я зісковзнув з дерева зовсім нечутно й рушив за ними. Тихо ступали мої ноги по траві, подекуди я навіть повз.
І, звичайно, я знову виявився дурнем, бо забув про те, що в них могли бути коні. Вони зайшли за кущі, я притишив ходу, боячись наскочити на них, а через хвилину почув відлуння підків.
Коли я вийшов на дорогу, то побачив досить далеко дві тіні вершників, які шалено гнали коней від Романового хреста на південний схід.
Думки мої були невеселі: довідався, що вони полюють на Яновську й на мене, що пощади чекати не можна, випустив двох бандюг, та ще так жорстоко помилився у Бермані. І справді, я переконався в тому, що він темна людина, що він відкрив мій лист і чогось пішов до місця, де й дістав смерть. І сам факт цієї смерті закрив від мене всі інші його провини. Але розмова дала багато цікавого, і, перш за все, я знав тепер одного з диких мисливців. Історія із спаленими стогами викрила його. Стоги спалили за останні дні в шляхтича Марка Стахевича, якого я бачив на гулянці в Дубатовка. І цей чоловік був тоді секундантом Ворони. Нехай я помилився у Бермані, але у Вороні я не помиляюся, здається. І він буде мій. Тепер треба тільки більше рішучості…
А пізно вночі дике полювання короля Стаха з'явилося знову. Знову вив, голосив, плакав нелюдський голос:
– Романе у двадцятому коліні, виходь! Ми прийдемо! Ми закінчимо! Ми відпочинемо потім! Романе! Романе!
І знову я, сховавшись за ґанком, стріляв у летючі тіні вершників, які мигали в самому кінці залитої місячним димом алеї. Коли я стрельнув перший раз – коні кинулися у гущавину і зникли, наче їх ніколи не було. Це було схоже на жахливий сон.
Треба було кінчати. Я пригадав слова Марка Стахевича, які той сказав під деревом щодо обіцянки Романа викрити вбивців після смерті і подумав, що, може, Роман залишив дома чи на місці своєї смерті якийсь доказ, який не помітили тоді навіть орлині очі Ригора.
І коли Ригор прийшов, ми рушили з ним до місця вбивства Романа. Я добрий пішоходець, але ледве встигав за цією довготелесою постаттю. Ригор ішов, як здавалося, повільно, але це була не повільність, а рівномірність рухів. І ноги він ставив не так, як звичайні люди, а носками всередину: так ходять усі природжені мисливці, і помічено, що це робить кожний їхній крок довшим приблизно на дюйм.
По дорозі я сказав йому, що чув розмову Марка Стахевича з якимсь Пацюком, і Ригор сердито буркнув:
– Люди Ворони. – А потім додав: – А ми думали, що «Лікол…» – це початок прізвища! Пан не так розпитував. «Лікол» – це, видно, прізвисько. Треба спитати, кого звали так, у пані Яновської. Якщо знали це прізвисько Світилович і навіть Берман, отже, вона також повинна знати.
– Я запитував у неї.
– Ти запитував у неї прізвище, та й ще початок його, а не прізвисько.
Так ми дійшли до відомого й двічі описаного мною місця, де загинув у болоті батько Надії Романівни. Ми переворушили всю суху траву, хоч дурницею було б шукати тут щось після двох років.
І нарешті підійшли до того місця, де невеличка круча несподівано підіймала луг над драговиною.
– Тут, – сказав Ригор.
Над самою кручею стирчав із землі невеликий стовбур, уламок від дерева, яке колись росло тут. Коріння його, як могутні змії, обплітали кручу, спускалися у драговину, немов бажаючи напитися, або просто висіли в повітрі.
– Чи Романові руки були над поверхнею драговини? – запитав я.
Важкі повіки Ригора опустилися, він пригадував:
– Так, були. Права була навіть витягнута, він, видно, хотів ухопитися за коріння, але не дотягнувся.
– А може, просто кинув щось туди, під коріння, де, бачиш, ямка?
– Давай подивимось.
І ми, тримаючись за коріння і здираючи нігті землею, злізли майже до самої драговини, ледве тримаючись на маленьких слизьких приступках, що були на стрімкому схилі. Під корінням справді була ямка, але там нічого не було. Розчарований, я хотів було лізти нагору, але Ригор зупинив мене:
– Йолопи ми. Якщо там справді щось є, так це під глеєм. Він міг кинути, але ж два роки минуло, склепіння цієї печерки обсипалося і поховало те, ту річ.
Ми почали колупати пальцями влежаний глей, вигортати його, і – хочете вірте, хочете ні – скоро пальці мої натрапили на щось тверде. На моїй долоні лежала табакерка з «пташиного ока». Більше в печерці нічого не було.
Ми видерлися на луг і обережно зчистили з табакерки рудий глей, перемішаний з глиною. У ній лежав клапоть білої тканини, видертий, видно, зубами. І на цій ганчірочці були невиразні літери: «Ворона вби….»
Я знизав плечима. Чорт знає, що це було! Чи свідчення, що Романа вбив Ворона, чи прохання до Ворони вбити когось? Ригор подивився на мене холодними очима:
– З'ясували, пане Андрію. Загнав його сюди Ворона. Завтра братимемо його.
– Чому завтра? Може, він з'явиться саме сьогодні.
– Сьогодні п'ятниця. Пан забув про це. Бандита, як кажуть, шукай у церкві. Святі надто та божі. Ріжуть з іменем святої тройці на вустах. Вони прийдуть завтра, бо втратили терпіння. Їм треба позбутися тебе. – Помовчав, очі спалахнули недобрим полум'ям: – Завтра я приведу селян. З вилами. І тобі дамо. Коли з нами, так до кінця. Вартуватимемо біля поваленої огорожі. І всіх покладемо, усіх. Під самий корінь чортове сім'я…
Ми пішли разом до Болотяних Ялин і там довідалися, що Надія Романівна не сама. У неї сидів пан Горобурда. Яновська останні дні уникала мене, а коли зустрічалися – відвертала потемнілі, сумні, немов осіння вода, очі.
Тому я через економку викликав її у нижню залу, де Ригор похмуро дивився на святого Юрія, такий самий могутній і високий, як статуя.
Яновська вийшла, і Ригор соромливо підтягнув ноги під крісло, бо натоптав на підлозі. Але голос його, як і раніше, був грубий, коли він звернувся до неї, тільки у глибині щось непомітно тремтіло:
– Слухайте, ясна пані. Ми знайшли короля Стаха. Це Ворона. Дайте мені дві рушниці. Завтра ми покінчимо з ними.
– До речі, – перебив я, – я помилився тоді. Я запитував у вас, чи не знаєте ви чоловіка, прізвище якого починається з «Лікол…». Зараз я запитую, чи не знаєте ви чоловіка, прізвисько якого Лікол, просто Лікол? Це найнебезпечніший чоловік у цій банді, можливо, навіть натхненник.
– Ні! – раптом крикнула вона, засунувши кінчики пальців у рот. Очі її розширилися, застигли в тузі. – Ні! Ні!
– Хто він такий? – похмуро запитав Ригор.
– Пожалійте, пожалійте мене! Цього не може бути… Він такий добрий, щирий. Він тримав Світиловича й мене на колінах. Тоді наш дитячий язик не міг вимовити його імені, ми його перекручували, і з цього народилося прізвисько, яким ми називали його тільки між собою. Небагато хто знав його.
– Хто це? – невблаганно спитав Ригор, рухаючи кам'яними жовнами.
І тоді вона заплакала. Плакала, захлинаючись, як дитина. І крізь ридання нарешті вирвалося:
– Пан Лікол… пан Ригор Дубатовк.
Я був вражений у саме серце. Я остовпів, я задихався.
– Не може бути! Що ви! Такий добрий чоловік! І, головне, яка йому користь!
А пам'ять послужливо підсунула слова одного з мерзотників під деревом: «любить старожитнє». І навіть невідоме «ички на…» з листа Світиловичу раптом закономірно перетворилося в улюблене прислів'я Дубатовка: «Мученички наші, що це робиться на землі?!»
Я протер очі, відігнав очманіння.
– Ні, не може бути… Яка йому користь? Він зовсім не спадкоємець пані.
І тут розгадка блискавкою шуганула в моїй голові.
– Почекайте тут, Надіє Романівно. Почекай, Ригоре. Я піду до пана Горобурди. Потім мені треба буде перебрати речі Бермана.
– Добре, – сумно сказала Яновська. – Його поховали вже.
І я побіг по сходах. Думки мої йшли у двох напрямках. Перший: Дубатовк міг домовитися з Берманом (тільки чому він убив його?). Другий: Горобурда також міг якось залежати від Дубатовка.
Рвонув двері. Назустріч мені з крісла підвівся літній чоловік з гомеричними стегнами. Він здивовано дивився на моє рішуче обличчя.
– Пробачте, пане Горобурда, – різко кинув я, як у вир стрибнув. – Я повинен поставити перед вами одне запитання. Про ваші стосунки з паном Дубатовком. Навіщо ви дали цьому чоловікові так заволодіти вами?
Він виглядав, наче спійманий на місці крадіжки. Його низький лоб почервонів, очі заметушилися. Але, видно, з виразу мого обличчя він зрозумів, що жартувати зі мною не можна.
– Що поробиш… Векселі, – забурмотів він.
І знову я влучив у мішень, цілячись у небо:
– Ви дали панові Дубатовку векселі під маєток Яновської, який вам не належить?
– Це була така мізерна кількість грошей. Усього три тисячі карбованців. Псарня потребує так багато…
Усе починало ставати на свої місця. Пекельний план Дубатовка яснів у моїх очах.
– За тестаментом Романа Яновського, – забурмотів він, оббираючи тремтячими пальцями щось з візитки, – встановлена така субституція. Спадщину отримують діти Яновської… – І жалісливо глянув мені в очі. – Їх не буде. Вона ж помре… Вона хутко помре… П-після них – чоловік. А вона божевільна, хто з нею ожениться?.. Потім наступний східець, останні Яновські. А їх нема, нема після смерті Світиловича. А я родич Яновських по прялі, по жіночій, так би мовити, лінії. Коли не буде дітей і чоловіка – палац мій. – І він застогнав: – Але як я міг чекати? Я весь у векселях. Я така нещасна людина. І більшість паперів скупив пан Ригор… І ще три тисячі дав. Тепер він тут буде господарем.
– Послухайте, – холодно кинув я, – тут була, є і буде тільки одна господиня: пані Надія Яновська.
– Я не сподівався на спадщину. Яновська все-таки могла вийти заміж… І я дав Дубатовку боргове зобов'язання під забезпечення палацу.
– Гаразд. Сором з вами навіть не ночував. Але невже ви не знаєте, що це недійсний з фінансового боку вчинок? Що це кримінал?
– Ні, не знаю. Я був радий.
– А ви знаєте, що ви штовхнули Дубатовка на жахливий злочин, якому й назви людською мовою нема. Чим винна бідна дівчина, що ви захотіли позбавити її життя?
– Я підозрівав, що це злочин, – розрюмсався він. – Але моя псарня…
– Гнида ви! Руки тільки бруднити не хочеться. Вами займеться губернський суд. А поки що я своєю владою посаджу вас на тиждень у підвал цього будинку, щоб ви не могли попередити інших мерзотників. Поки закінчиться ця справа.
– Це ґвалт, – заскиглив він.
– Що ви знаєте про насильство? – кинув я йому. – Що ви знаєте, слизняк?
Через півгодини Ригор заштовхнув Горобурду в підвал без вікон під центральною частиною будинку. Залізні двері з грюкотом зачинилися.
