Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)

Що ж трапилось у війську Тохтамиша, коли маючи повну перевагу в битві йому не вдалося добити, чи полонити, рештки війська Тимура та захопити самого Тимура в полон? На це запитання російська історична наука не має відповіді. Є лише згадка та посилання на якусь містичну силу. Про поразку війська Тохтамиша не може бути мови хоча б з огляду на аналіз подальшої поведінки Тимура.

Послухаємо давніх істориків:

«Потери Тимура неизвестны. На карте Фрао Мауро показано место сражения: “тут находится 18 могил, сделанных Тамерланом… Он приказал похоронить только начальников”. Если эти 18 могил означают место погребения начальников “тьмы”, т. е. десятитысячников, то потери Тимура… (огромны. – В. Б.). Его войско вышло из боев сильно потрепанным, поэтому после сражения у реки Кундурча Тимур не рискнул идти на Сарай и Астрахань, а ушел обратно в Самарканд, хотя волжские города Золотой Орды… оставались фактически беззащитными. Остановившись лагерем на одном из островов Волги, носившем имя Уртюбе, Тимур в течение 26 дней приводил в порядок свои войска…» [14, с. 156].

Жоден переможець в історії так не поводився.

Професор М. Г. Сафаргалієв писав надзвичайно обережно. Якщо російські професори із когорти «ура–патріотів» підпадали під звичайну радянську цензуру, то професор – татарин, у нашому випадку, пройшов потрійну цензуру. Це зрозуміло. Тому професор тільки окремими натяками та фразами малював справжню картину.

Пропоную пильніше придивитися до свідчення професора. Як виявилося, бій був не один, а – кілька. Це свідчить, що битва на річці Кундурчі так і не закінчилась. Переможець не міг заховатись на волзькому острові та 26 діб «зализувати рани».

Професор зробив натяк на «иезахищені волзькі міста». Він послався на Сарай і Астрахань, відволікаючи увагу цензури від сусідніх міст – Самара, Булгар, Казань тощо. Ці міста лежали на відстані одно–дводенного кінного переходу для так званого переможця Тимура. З тих міст Тимур навіть не отримав відкупного. В чому річ? Чому так званий переможець Тимур замість того, аби, погрожуючи переможеним, вимагати від них, чого забажається, сидів 26 діб на волзькому острові? А потім відійшов до Середньої Азії старою дорогою через сучасний Центральний Казахстан, де до липня степ вигорає повністю, а малі ріки – пересихають.

Один із «придворних істориків» еміра заявляв таке:

«В этом походе в руки Тимура досталось 4 000 000 овец, 40 000 штук рогатого скота, 500 000 лошадей и 500 000 людей» [14, с. 156].

Хоча далі пояснюється, що ці дані не підтверджені. «Писаки Тимура – писали, а московські історики – повторювали.

Сором цих людей не мучив!

Якщо глянути на карту центрального Казахстану, то дізнаємось – якою б дорогою Тимур не повертався, від річки Уралу (Оренбург) до річки Сирдар’ї у серпні–вересні йому треба було долати пустелі та напівпустелі щонайменше 30–40 діб без можливого поповнення води та фуражу.

Тепер зрозуміло, чому Тимур вирушив у похід наприкінці лютого, рухаючись із півдня на північ. Він використовував весну – появу води в річках і трави у видолинках та долинах, рухаючись на північ услід весні.

Восени земля Центрального Казахстану стоїть випалена сонцем і зневоднена.

Автор говорить про це як фахівець, що прожив у Казахстані більше сорока років, з них біля 30 років – у Центральному Казахстані, побудував там сотні малих і десятки великих мостів на просторі від сучасних Кустаная до Джамбула та від Павлодара до Джезказгана. Тому цілком офіційно заявляє: армія Тимура у серпні – вересні пройти через Центральний Казахстан у тому кількісному складі та з тими трофеями, як це трактує московський офіціоз, – не могла. То стовідсоткова неправда.

Могли цей шлях подолати з допомогою місцевих жителів тільки рештки армії Тимура кількістю 30–40 тисяч, та й то зі значними втратами.

Зверніть увагу, з Тимуром через Центральний Казахстан у зворотню дорогу не пішов жоден зрадник.

«Кунче–оглан, Тимур–Кутлук–оглан и Эдигей, сопровождавшие Тимура в этом походе и оказавшие большие ему услуги, обласканные Тимуром… отправились по своим улусам» [14, с. 157].

I не просто вирушили до своїх улусів, а «Сам Едигей, как передает Ибн–Арапшах, еще до своего ухода из лагеря Тимура “послал гонцов к своим родичам, соседям и племенам левого крыла, без ведома о том Тимура (сказать), чтобы они ушли из своих мест и откочевали из своих родных краев, направляясь

ГУДИ, где и самый центр и местности до него (представляют) трудное сообщение и много опасностей, чтобы они, если возможно, на одном привале не оставались два дня, и чтобы они (непременно) поступили так, иначе Тимур, застигнув их, рассеет их и погубит всех. Они последовали тому, что предписал Идеку, и шли, не останавливаясь» [14, с. 157].

Переможець Тимур, залогікою, не міг так вчинити. Так «віддячити» міг тільки розгромлений Тимур.

Отак незаперечні факти спростовують московські байки та вигадки про «велику перемогу Тимура» на річці Кундурчі.

Що цікаво: коли про похід Тимура та битву на річці Кундурчі в московській історії наводяться деталізовані факти й описи, проведено сотні досліджень і захищено десятки дисертацій, тобто брехня ллється рікою то про відхід війська Тимура «з волзького острова Уртобе» «через Центральний Казахстан до Самарканда» не написано жодного слова, окрім загальних міркувань. Зазначимо також, що у війську Тимура на річці Кундурчі були й військові тумени зрадників названих давніми істориками: Кунче–оглана. Тимур–Кутлука–оглана та Едігея. Хоча, звичайно, російська так звана історична наука про те мовчить. Зрадники – керівники родів не могли серйозно сприйматись еміром без підтримки родів. І роди повністю підтримували своїх Чингісидів–огланів, що засвідчили «дворові історики» Тимура. Не наводитиму цитат з цього приводу.

Повернемось до тієї ночі, коли відбулася зрада хана Тохтамиша. Звичайно, російська історіографія ніколи б не розсекретила своїх документів, та ярлик (лист) хана Тохтамиша до польського короля Ягайла був знайдений і оприлюднений не з волі московської імперської влади.

Ось текст ярлика Техтамиша, написаний у 1392 році (переклад професора Казанського університету Мірзи А. К. Казем–Бека).

«Тохтамыш моє слово.

Чтобы дать знать о восшествии (на престол) великой Орды, уже отправляли (мы) к тебе Кутлу–Бугу (и) Асана, главных послов. И ты тоже отправил к Нам своих посланников. В прошлом году Бикбулат, Худжамадин, несколько главных огланов, Бикши, Турдучак, Бирди (и) Давуд, главные князья тайком отправили одного, по имени Идуку, с приглашением к Тимуру; тот вместе с языком шел (на нас). Когда они с лукавым (пестрым) сердцем шли (к нам и) язык впереди (вел их), тогда (мы) узнав, собрались. Когда начался бой, те злые люди (упомянутые изменники) повернулись и тронулись с места; а народ упрямился. Когда дело то приняло такой оборот, вот что случилось:

Бог нам помог: передал (он) мне враждующих: Бикбулата, Хаджимадина, Турдучака, Бирдия (и) Давуда, великих огланов и князей.

Теперь, чтобы дать знать об этом случившемся, отправили (мы к тебе) главных послов Асана и Турду–Ходжу…

Прощай! Ярлык (писан) в году, называемом Курицею, в семсот девяносто пятом году (эгиры), осьмого дня месяца Реджеба, когда Орда находилась на Дону» [92, с. 37–38].

Отже, причиною невдачі Тохтамиша в битві на річці Кундурчі стала звичайна зрада кількох «великих князів–огланів». Про це свідчить не тільки ярлик Тохтамиша до Ягайла, а й арабський історик Ібн–Халдун та інші.

Професор М. Г. Сафаргалієв дещо узагальнив це питання та уточнив імена зрадників:

«Ибн–Халдун, также описавший эти события… видел, наряду с другими причинами, прежде всего измену военоначальников Тохтамыша…Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджамад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].

Зауважимо – професор М. Г. Сафаргалієв дещо по–іншому подав імена зрадників хана Тохтамиша. А це черговий натяк професора. Отож, переглянемо відомі переклади ярлика Тохтамиша.

Ось як подає ті імена професор Казанського університету О. М. Ковалевський у 1835 році:

«Бик–булат, Ходжа–Медин, Бигиш, Турдучак, Берди и Давуд» [92, с. 30].

А ось переклад професора І. М. Березіна з його книги: «Угланы… Бекбулат и Ходжа Медин, и Беки, из коих главные Бекгич и Турдучак Берди Давуд» [92, с. 51].

Абсолютно всі перекладачі ярлика хана Тохтамиша до польського короля Ягайла згодні, що хана зрадили два Великих князі–оглани: Бек–Булат (князь Булат) і Хаджа Медін (князь Хаджа) та кілька князів. Із тих простих князів (удільних) професор Санкт–Петербурзького університету І. М. Березін називає двох: Бегіча та Давида, а своє рішення пояснює так:

«Бекгиш Турдучак Берди Давуд. В чтении сих именя следовал при переводе современному противню, согласно которому и принимаю “Турдучак Берди Давуд” за одно имя; мусульманское “Давуд” могло измениться на русский лад в “Давид”, что и понудило меня уклониться в чтении этого имени от современного перевода» [92, с. 60].

Отаке маемо роз’яснення від професора Іллі Березіна. Хоча всім зрозуміло, що не важливо скільки було князів–зрадників удільних, чи два, чи чотири.

Із цієї цитати слід зробити інший надзвичайно корисний і правильний висновок: до сьогоднішнього дня ярлик хана Тохтамиша можна читати по–різному. Звичайно, у російському перекладі.

Та повернімось до 18 червня 1391 року. Є лише єдине джерело, яке розповідає, що ж відбувалось у ніч після 18 червня. Це Ногайська редакція знаменитого «Сказания о Едигее и Тохтамыше».

От що з цього приводу повідомив професор М. Г. Сафаргалієв:

«В Ногайской редакции «Сказания о Едигее и Тохтамыше» имеется опущенная в других источниках подробность: Тохтамыш… призвал к себе всех военачальников и предложил им обсудить, что предпринять дальше, но получил уклончивые ответы от своих приближенных, думавших только об измене» [14, с. 155].

А професор I. М. Березін, вивчаючи цей матеріал, ще у 1851 році встановив:

«Из истории известно, что два Углана (Чингісиди. – В. Б.) ушли задолго к Тимуру, но не видно, чтобы Бекбулат, Принц крови, изменил во время битвы» [92, с. 61].

Війська усіх зрадників Тохтамиша були відведені вночі з 18 на 19 червня 1391 року. Князі–оглани: Булат, Медін (Хаджа), Бегич та Давид, очевидно, християнського віросповідання, бо мусульманські імена у ярлику Тохтамиша мали б однозначне тлумачення, не побажали добивати рештки своїх одноплемінників – мангитів та споріднених з ними родів, які перебували в лавах армії Тимура.

З наведеного бачимо, що головною причиною успіху в битві на річці Кундурчі була не військова майстерність Тимура, а зрада окремих воєначальників хана Тохтамиша. Зрадивши хана, вони вночі з 18 на 19 червня відвели з поля бою свої тумени, а це, напевно, 6 туменів, в яких залишалось не менше 40 тисяч війська. І головним зрадником, згідно з усіма свідченнями, став князь–оглан (тобто Чингісид) Булат, у перекладах і в ярлику – Бекбулат.

Та що найцікавіше, це місце, куди попрямував князь–оглан зі своїм військом після виходу з битви на річці Кундурчі.

Послухаємо ще одного російського професора:

«Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона… где находился его улус» [14, с. 155].

Треба визнати надзвичайно просту істину: історія Золотої Орди та Московської держави біля «верхів’я Дону» знає тільки два Великих князівства: Московське і Рязанське. По–іншому: улус хана Беркечара та улус хана Петра Ординського. Все!

Ось чому ллється таке море московської брехні про «великого стратег а Тимура» та його «перемоги» над ханом Золотої Орди Тохтамишем. У великому словоблудді приховується правда про московську зраду та московських зрадників князів.

Немає значення, під яким ім’ям хан Тохтамиш подав так званого Великого московського князя, чи Булата, чи Медіна (Тегіна). Обидва великі князі – Чингісиди Бек–Булат і Хаджа–Медін (Московський і Рязанський) зрадили ханові Тохтамишу в 1391 році.

Цікаво зазначити – саме тією ж дорогою, якою тікав Бекбулат у професора М. Г. Сафаргалієва, у професора JI. М. Гумільова втікав так званий великий Московський князь.

«Василий, увидев, как поворачиваются события, повел свое войско в низовья Камы и… ушел на правый берег Волги…» [101, с. 185].

Щоб там не писали російські історики, але хан Тохтамиш не втік після цих подій із Волзької Булгарії. І цьому є два надзвичайно простих докази.

Перший.Незаперечний факт: Тимур сховався зі своїм недобитим військом на «Волзькому острові». Отже – він когось побоювався, якщо вчинив важке форсування ріки Волги, де, на острові, військо перебувало в набагато гірших умовах.

Другий.Перебуваючи на теренах Волзької Булгарії впродовж 26 діб, емір Тимур не наважився підступитись до жодного із найбагатших міст Булгарського улусу: Самари, Булгара, Жукотина тощо.

Це зайвий раз доводить: відступивши зі своїми та булгарськими туменами до Волзького закруту, Тохтамиш перекрив Тимурові шлях до північних поволзьких міст. А йти на південь уздовж Волги до столиць Золотої Орди Тимур побоявся, почуваючи за спиною Тохтамиша.

Треба пам’ятати: військо Тохтамиша постійно зростало завдяки мобілізації у Булгарському улусі та в улусі хана Мухаммеда. Не зрадив свого Великого хана (царя) улус «Бахмета Усейнова сына», тобто так званий Великий Тверський князь.

Такою є історична правда про битву на річці Кундурчі 18 червня 1391 року.

4

Прийшов час спростувати ще одну надзвичайно потужну – московську вигадку (брехню) про так званий похід Тохтамиша на Москву 1382 року. Звернімо увагу саме на рік походу – 1382. Ця настільки очевидна брехня викликає повне несприйняття.

У хана Тохтамиша в 1382 році не було жодних підстав карати так званого Дмитрія Донського. У 1380 році московський хан (князь) виступав на боці Тохтамиша і признав його Великим ханом Золотої Орди. Якби було у поведінці Дмитрія щось інше, то його б покарали ще у 1380–1381 роках, як Мамая.

У 1381 році хан Тохтамиш відроджував у державі роботу центрального апарата і ніяких військових походів не розпочинав. Свою частку податків московський князь до казни Орди вносив своєчасно. Тож абсолютно ніяких підстав для особистого (підкреслюємо саме цей факт) походу хана Тохтамиша на Москву не існувало.

У московській історичній науці не було жодного факту, коли б хан Золотої Орди в XIII–XIV століттях особисто очолював похід на Москву, Твер чи Рязань. Це було принизливо для хана – карати підлеглого особисто. Щоб хан сам очолив похід, повинно трапитися було щось неординарне, наприклад зрада.

Ще раз нагадуємо: не може московська історична наука будуватись на винятках із правил або звичайнісінькій брехні.

У московській історіографії не існує жодного обгрунтування походу Тохтамиша на Москву 1382 року. Ба – більше, російські історики визнають у цьому поході наявність багатьох спірних питань.

Хоча б такі:

Перший – стосовно «розни в русских князьях». Ніхто Московського князя у 1382 році не підтримав. Навпаки – «Дмитрий Константинович Нижегородский, узнав о приближении хана, отправил к нему своих сыновей Василия (Кирдяпу) и Семена. Олег Рязанский указал Тохтамышу броды на Оке» [138].

З цього приводу писав і М. М. Карамзін. Та не будемо наводити зайвих цитат.

Другий—мотивація поведінки так званого Дмитрія Донського. Неозброєним оком видно, що той опис вчинено нашвидкуруч. Із Дмитрія Донського після так званої Куликовської битви роблять посьміховисько, яке в Костромських лісах шукає військо. Або ще гірше – подають як звичайного зрадника, який від страху перед Тохтамишем кидає своє переможене «Куликовське» військо і тікає в ліси.

Ми в попередніх розділах уже встановили, що Московського князя Дмитрія у Золотій Орді іменували ханом Сарихозя.

Як кажуть, і брехати треба в міру.

Третій – сама поведінка Московського князя після Тохтамишевого походу 1382 року. Так званий Дмитрій Донський так і не порозумівся з ханом Тохтамишем ні 1382, ні 1383 року, ні пізніше.

Скажіть, будь ласка, а як же він отримував ханські ярлики? Як правив Московським улусом без дозволу хана Тохтамиша, коли всі князі отримували ярлики?

Підібгавши хвоста, мовчить з цього приводу так звана московська історична наука.

Подібних запитань виникає багато, і відповідей у російській науці на них немає. І що цікаво – відповідей шукати не треба.

Похід хана Тохтамиша на зрадників відбувся у 1392 році. І був настільки мотивованим після зради на річці Кундурчі Московського і Рязанського князів–огланів, що й пояснювати нічого не треба.

Цікаво зазначити: у московській історичній науці навіть згадки нема про похід Тохтамиша «до верхів’я» Дону у 1392 році. Хоча у своєму ярлику до Ягайла хан Тохтамиш чітко писав, що всі зрадники потрапили до його рук і знищені.

Хан Золотої Орди діяв надзвичайно обережно. Після відходу Тимура з «волзького острова» його залишили тумени Кунче–оглана, Тимур–Кутлук–оглана та Едігея. Напевно, це сталося з дозволу Тимура після його виходу з «мішка» на лівий берег річки Урал у районі сучасного міста Оренбург. За логікою подій, саме ці тумени йшли в ар’єргарді, прикриваючи відступ, тобто – втечу Тимура.

Знаючи, що в пустелі неможливо напоїти та нагодувати велику військову армаду в 60–80 тисяч людей, які залишилися у Тимура після битви на річці Кундурчі, він свідомо залишив цих Чингісидів із їхніми пошарпаними туменами на правому березі річки Урал. Таким чином він унеможливлював переслідування з боку Тохтамиша і отримував хоч якусь можливість з малими силами повернутись назад.

В той час Тохтамиш вирішив перечекати, зібрати нове військо і, в першу чергу, знищити внутрішніх зрадників – Московського і Мохшинського улусних князів–огланів. Тому і відбувся знаменитий похід особисто хана Тохтамиша на Мохшинський та Московський улуси. І відбувся він саме навесні 1392 року.

Неможливо повірити, що такий похід міг статися цілковито безпідставно в 1382 році, і цього не сталося після зради на річці Кундурчі, тобто в 1392 році.

Та головне в тому, що і в цьому випадку є надзвичайно цікаві свідчення того (1392 року) походу в московських писемних джерелах.

Як свідчить кандидат історичних наук Д. З. Хайретдинов «в самом конце управления Дмитрия Донского (1359–1389) или в начале княжения его сына Василия (1389–1425) стали чеканиться первые московские монеты – из серебра, с изображением воина на одной стороне, и с трехстрочной надписью на татарском языке арабской вязью “Султан Тохтамыш. Да продлится”, – на обороте» [http://www. islam. rf. ru].

Ці монета описував у своїй праці російський археолог П. С. Савельев «Монеты джучидские, джагатайские, джелаиридские и другие, вращавшиеся в Золотой Орде в эпоху Тохтамыша».

Саме у 1392 році хан Тохтамиш, знищивши московського князя–оглана, тримав ставку в Москві та карбував монети. І тут не важливо кого він знищив, чи Дмитрія, так званого Донського, чи його сина Василя. У будь–якому разі рід хана Берке, який пішов з Петра Ординського, у 1392 році на престолі припинив своє існування. Хоча, звичайно, деякі представники залишились живі і претендували на московське ханство.

Автор вважає, що в 1392 році був знищений особисто так званий Дмитрій Донський, бо молодий князь–оглан, присягнувши Тохтамишеві на вірність, не міг йому зрадити впродовж одного–двох років. Та й не став би він одним із головних організаторів зради, як вважав хан Тохтамиш.

Отже, Сарихозя і Дмитрій Донський – одна особа, яка лише по–різному іменувалася в Золотій Орді та в Московії. І, як побачимо, цьому є інші свідчення у російській історії, тільки ми чомусь не звертали на них уваги.

Про карбування монет у Москві розповів у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» Санкт–Петербурзький професор

А. В.Пушкарьов. Він подав більш розлогу характеристику цьому явищу:

«Первая русская (московська. – В. Б.) монета – монета… с именем по–арабски на оборотной стороне султана Тохтамыша… В Твери, Великом Новгороде и Пскове… чекан начинается значительно позже… В Рязани изначально существовала… татарская денежная система» [42].

Зайвий раз отримуємо свідчення, що хан Тохтамиш у 1392 році, знищивши так званого Дмитрія Донського та всіх інших зрадників, на деякий час переніс столицю Золотої Орди до Москви і карбував у ній свої грошові знаки. Тобто він не руйнував Москви, а тримав там із 1392 року свій монетний двір і валютні резерви.

Що цікаво, прапор Москви відтоді мав чорний колір – колір прапора хана Тохтамиша. Саме « Черный флаг… развевается над Московой… [ черный только над Москвой; над другими… (золотоордынскими. – В. Б.) городами другие флаги]. Черным был… флаг Тохтамыша» [42].

Кожному зрозуміло, що колір прапора, позначений тамгою хана Тохтамиша, запозичити у великого хана Золотої Орди удільний улусний князь не міг. Навіть князь московський.

Гнилими, неякісними нитками сшили московити свою історію – розповзається від легкого дотику. Та це тема іншої розмови.

Відповімо російським історикам, які в останній час посилено експлуатують «поховання на Кулішках». Так от, про один із цвинтарів – тих поховань професор А. В. Пушкарьов пише таке: «Исключительный интерес представляет то, что нарисовано на надгробных плитах захоронений на Кулишках. В подавляющем большинстве это знак (а есть и другие символы) называемый… “вилобразным крестом”… – у тюрок на надгробных плитах вибивалась тамга рода, к которому принадлежал покойный…

Подобная тамга есть и в гербе Глинских, ведущих свой род от Мамая…

Подобные тамги на могильных плитах есть не только на Кулишках, но и на старых монастырских кладбищах (Старо–Симонова монастыря в Москве и Лужецкого монастыря в Можайске). И, наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора – усыпальнице великих князей Московских и Русских царей – тоже с такой тамгой. Кажется совершенно немыслимым, чтобы на русских монастырских кладбищах, а уж тем более в Архангельском соборе хоронили врагов» [42].

І то дійсно так. Ворогів ніколи не ховали у Московському Кремлі. А похованого в Кремлі Лжедмитрія І (Московського царя) викинули з могили, не перепоховавши в іншому місці. Тож у Кремлі поховані не вороги.

Професор наводить татарський герб роду Глинських [матері Івана IV (Грозного), дружини Василя III із роду Мамая]. На ньому є тамга роду. Ось вона:

Слід пам’ятати, що кожен брат хана Батия, ще у XIII столітті отримуючи свій улус (земельний наділ), отримав та поселив на тих землях по чотири ілі (тюрські роди – власники території).

Наведена вище тамга одразу позначає чотири роди, бо складається з чотирьох родових тамг. Тут подано тамгу кожного з родів:

Що цікаво, у всіх перших Чингісидів – володарів Московського улусу на могильних плитах однакова тамга. Тобто всі вони походять з одного роду, від Петра–сина Берке.

У Московському Кремлі (Архангельський Собор) поховання Івана Калити (Кулхана), Семена Івановича (син), Івана Івановича (син), Дмитра Івановича (онук) – каракиреї – несуть тамгу одного роду.

А от уже князь Василь І похований під іншою тамгою. Послухаємо професора А. В. Пушкарьова:

«И, наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора – усыпальнице великих князей Московских и Русских царей – тоже с такой (вилообразной. – В. Б.) тамгой… это позволяет сделать вывод, что каракереи (или род, имеющий такую же тамгу) – первичное население Москвы и окрестностей (одночасно з родом дулатів. – В. Б.)» [42].

Згадаємо: монети, карбовані у Москві з 1392 року, мали «изображение воина на одной стороне», а печатка так званого Василя І мала теж воїна і теж «на одной стороне».

Професор А. В. Пушкарьов навіть навів цю «печать Василия І на рисунке 17».

Знищивши у 1392 році Дмитрія, так званого Донського, хан Тохтамиш з того ж року прихопив Московський улус, переніс до Москви свою столицю та почав там карбувати грошові знаки Золотої Орди.

Цікаво, що: «Впервые прозвище “Донской” у Дмитрия Ивановича появляется… в Степенной книге. Очевидно, незадолго… и сложился миф о Куликовской битве. Сложился, вернее его сложили, скорее всего, в политических целях и явно с участием церкви» [42].

Том 24.1 Великої Радянської Енциклопедії, на сторінці 490 пояснює: «“Степенная книга…” составлена по инициативе митрополита Макария духовником Ивана IV Васильевича Грозного Андреем (будущий митрополит Афанасий) между 1560 и 1563… “С(тепенная) к(нига)” связывает происхождение царствующего рода с римским имп(ератором) Августом, наследниками к(оторого) объявлялись киевские, а затем владимирские и московские князья…» [2, 24.1, с. 490].

Брехали в Москві потужно, щоби обожествити своїх царів–Чингісидів. Відомо ж, що імператор Август «Божого роду».

Отак потомок Чингісхана – Тохтамиш у московській історіографії став Василем І.

Тепер стає зрозуміло, чому в хана Тохтамиша були однакові прапори, тамга і печатки з так званим Василем І – сином московського князя Дмитрія Донського. Крім цього є кілька дотичних доказів московської брехні про Куликовську битву, Дмитрія Донського, Василя І, Тохтамиша і похід на Москву 1382 року. Ці події пов’язані одним ланцюгом.

Перше.Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, після поразки 1395 року (про битву 1395 року ми ще говоритимемо) «Тохтамыш ушел в сторону Булгар —в землю русских» [14, с. 154].

Професор цитує арабських істориків із збірника В. Г. Тизенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из сочиненений арабских». Тобто арабські історики чітко визначили, куди відійшов хан Тохтамиш: він повернувся до свого улусу. Інші вигадки та домисли в цьому питанні – марні.

Друге.В історичній науці повністю відсутній матеріал про діяльність Тохтамиша з 1399 до 1405 року. А поданий матеріал за 1396–1398 роки – суперечливий і не відповідає дійсності. Послухаємо М. Г. Сафаргалієва: «Военный союз Тохтамыша с Тимуром против Эдигея не мог быть заключен в феврале 1405 года – перед походом Тимура в Китай. Этот союз, бесспорно, возник гораздо раньше, но когда именно, установить по источникам невозможно. Источники, рисующие нам деятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли» [14, с. 181].

Трете.Сучасний московський історикА. Л. Юрганов у своїй праці «У истоков деспотизма» досить чітко зазначив, що в 1378 році «Всех…тех, кто причастен был к “общестию и хулению” – митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Отже Дмитрій, так званий Донський, був відлучений від церкви та проклятий у 1378 році, напередодні Куликовської битви. Повернувся Кипріан до Москви уже по смерті Дмитрія. Хоча російська історична наука ті події висвітлює по–іншому.

Митрополит Кипріан зміг приїхати з Києва до Москви тільки після страти ханом Тохтамишем зрадника Сарихозю, він же – Дмитрій Донський. Що могло відбутися за добрих стосунків Великого Русько–Литовського князя Вітовта та польського короля Ягайла з ханом Тохтамишем.

Як бачимо, всі події до дрібниць взаємопов’язані. Тому «как это ни парадоксально, Дмитрий Донской не был (до 1988 г.) канонизирован русской церковью, несмотря на нимб, панегирики хронистов и последующую счастливую судьбу неканонизированного “святого”. Почему? Вопрос этот непростой, и в науке нет пока однозначного ответа» [80, с. 61].

Можна зрозуміти чому Дмитрія Донського не канонізували до 1988 року. Перед канонізацією з Дмитрія необхідно було зняти анафему. Що означало – провести привселюдний процес. Чого церква не могла зробити за царату, боялася розголосу правди. Лише, коли конала російська радянська імперія, за зачиненими московськими дверима під тиском провели це дійство тишком–нишком комуністи.

Таким чином із 1392 року в Московському улусі Золотої Орди змінилася династія Чингісидів: замість династії хана Берке до влади прийшла династія його молодшого брата хана Тука–Тимура.

5

У наведеному вище ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), пропущене одне речення, тому що в перекладі Казим–Бека воно спотворене. Не будемо робити детальне пояснення з цього приводу – кожен російський професор, де міг, вкидав «доважок брехні». Наводимо те пропущене речення із ярлика в перекладі професора Санкт–Петербурзького університету І. М. Березіна (1818–1896):

«З підданих Нам волостей, зібравши виходи, вручи послам, які йдуть для доправлення до скарбниці» [92, с. 51].

З цього можна зробити висновок, що на 1392 рік частина території Золотої Орди знаходилася під управлінням Литовсько–Руської держави, але продовжувала сплачувати податки до казни Золотої Орди.

Ось як це засвідчив M. М. Карамзін: «…Великий князь сам поехал к нему (Вітовту. – В. Б.) в Смоленск, где среди веселых пиров наружного дружелюбия они утвердили границы своих владений. В сие время уже почти вся древняя земля Вятичей (нынешняя Орловская Губерния с частью Калужской и Тульской) принадлежала Литве: Карачев, Мценск, Белев с другими удельными городами.., которые волею и неволею поддались Витовту. Захватив Ржев и Великие Луки, властвуя от границ Псковских с одной стороны до Галиции и Молдавии, а с другой до берегов Оки…» [18, т. V, с. 85].

А уточнив та деталізував це питання Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд у листі до Константинопольського Патріарха:

«Попри хресне цілування взяли (у мене. – В. Б.) міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишев, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а як не виправляться щодо мене і нині терпіти не буду» [136, с. 148–152].

Пам’ятаємо, що князь Ольгерд помер 1377 року. Отже, захопив ті землі ще до 1377 року. І не личило би так відверто брехати з цього приводу ні М. М. Карамзіну, ні іншим російським історикам, бо, зрозуміло, що документи із архівів Константинопольських Патріархів поза підозрою.

Професор Л. М. Гумільов пішов дещо далі, визнавши: «Именно с Витовтом и договорился в 1395 г. Тохтамыш о разделе Московской Руси» [101, с. 188].

Тут Л. М. Гумільов поводиться з фактами, як циган із сонцем. Це його звичайна практика: наводити достовірні факти, але пов’язувати їх із чимось вигаданим. З цього приводу чудово висловився академік Д. С. Лихачов:

«…Л. М. Гумилев предлагает своим читателям увлекательный… опыт реконструкции русской истории IX–XIV вв. Это именно реконструкция, где многое раскрывается благодаря воображению ученого» [102, с. 13].

Із російської історичної науки можна користуватися тільки абсолютно достовірними фактами. Бо все інше стосується «воображения ученого».

Після 1392 року долю Московського улусу вирішував особисто хан Тохтамиш, що зайвий раз засвідчує відсутність на московському столі князів після 1392 року.