Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 25 страниц)

За часів радянської влади другий том книги теж не дозволяли перевидавати. Навіть за перебудови (1985–1990 роки), коли вирішили видати працю І. П. Сахарова в повному обсязі (вісім книг, два томи) в 1989 році вийшов друком перший том книги накладом один мільйон примірників. Наступного, 1990 року, замість другого тому праці І. П. Сахарова, надрукували знову перший, накладом два з половиною мільйони примірників. І на цьому закінчили перевидання.

Цього разу Російська православна Церква разом із більшовицьким російським ЦК наклали заборону на перевидання праці І. П. Сахарова.

Не буду, шановні друзі, розповідати про пригоди на шляху пошуків цієї книги. То окрема розмова. Згадаємо московських митрополитів 1379–1392 років. Тут теж загадок не перелічити. Дуже не любить московська церква говорити про цей відтинок своєї історії.

У 1378 році помер Московський митрополит Алексій – перший православний митрополит із роду Чингісхана, старший син Михайла Тверського. «Устюжский летописный свод» ці події подає під 6885 (1377) роком:

«В лето 6885. Месяца февраля в 12 день преставися преосвященный митрополит Алексей…» [155, с. 57].

В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» написав про ті роки окремий розділ під назвою «Повесть о смуте в Митрополии» [72, с. 132].

Дійсно, щось негідне відбувалося у ті роки в Московській митрополії. Звернімо увагу: Київська митрополія на той час мала свого митрополита – Кипріана. Послухаємо:

«Киприан… Митрополит…По национальности болгарин. В 1375 Константинопольский патриарх назначил К(иприана) митрополитом Киевским и Литовским» [2, т. 12, с. 154].

Після смерті Московського митрополита Алексія, за свідченням Василя Микитовича Татіщева, відбувалося от що:

«По преставлении ж Алексия митрополита бе некто Митяй, архимандрит Спаского монастыря, иже в Москве, муж изучен писания, громогласен, сладоречив и учителен, возрастом велик и сановит. Его же князь великий имеяше себе отца духовна и чтяше вельми, хотяй того по Алексии возвести на митрополию и послати во Царьград на постановление. Той же яко и вельми высокоумствуя. абие по совету великого князя Димитрия Ивановича и бояр его, оставя архимандрию, взыде во двор митрополич. И начат властвовати во всем, елико подобает митрополиту владети по всей митрополии, с церквей дань збираше, зборные петровские, рожественское, и доходы и уроки, и оброки митрополичи, все взимаше, иживяше, и властвоваше» [72, с. 132].

Московському князю Дмитрію був до вподоби митрополит Алексій, який не рахувався з церковними канонами і, згідно з листом великого Русько–Литовського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, крутив тими канонами, як циган сонцем. Тому, по смерті Алексія, узгодивши питання з ханом Золотої Орди і Мамаєм, Дмитрій призначив на кафедру Московської Митрополії свого духівника – архімандрита Спаського монастиря Митяя. Звернімо увагу: навіть не єпископа, а – звичайного монаха.

Ханам Чингісидам Орди і особливо Московського улусу сподобалась минула процедура призначення митрополита Алексія, коли долю митрополита, по суті, вирішили хани Золотої Орди, призначивши людину зі свого середовища. Слід думати, що й Митяй з Пименом теж належали до роду Чингісхана.

Послухаємо далі, що чинив Митяй:

«…И паки на ину мысль преложись и нача беседовати к великому князю, глаголя: “Писано есть во апостольских правилех сице: два или три епискупи да поставляют єдиного епискупа. Такоже и во отеческих правилех писано есть. И ныне убо да снидутся епискупи… 5 или 7, поставят епискупа и первосвятителя”. И слышавша сия, князь великий Димитрий Иванович и бояре его восхотеша тако быти, да извергнут протори пути, повеле созвати вся епископы. И егда собрашась епискупи…, пришедше, благословишась у Митяя» [72, с. 132].

Так московський архімандрит Митяй став неканонічним Московським митрополитом.

Очевидно мав рацію В. М. Татіщев, коли писав, що митрополит Алексій помер у 1377 році. Тому що звістка про його смерть могла потрапити до Константинополя тільки через кілька місяців. Отоді Константинопольський Патріарх наказав Київському митрополитові Кипріану навідатись до Москви, та доповісти, що там твориться, чому немає нової, узгодженої ханом Золотої Орди кандидатури на московську (золотоординську) митрополичу кафедру?

Думається, Митрополит Кипріан поділяв погляди Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда на поступування та вчинки московського митрополита Алексія, про які говорилося в листі князя до Патріарха.

Отож, прибувши до Москви восени і 378 року та побачивши московське свавілля щодо самостійного (без згоди Патріарха) призначення Митяя на митрополичу кафедру, митрополит Кипріан поставив вимогу скасувати всі неканонічні рішення, а отримавши відмову – піддав анафемі московського князя Дмитрія, так званого Донського, онука знаменитого золотоординського хана Кулпи (Кельдібека).

Не забуваймо, у ті роки в Золотій Орді ще точилася смута – боротьба за царський (ханський) престол.

Послухаємо сучасного російського історика А. Л. Юрганова:

«Митяй взошел на святительское место в митрополичьем облачении, а Киприан, рискнувший самовольно приехать в Москву, был по распоряжению Дмитрия Ивановича задержан и вскоре отправлен назад, в Киев, тогда принадлежавший Великому княжеству Литовскому… Всех – и тех, кто арестовал его, и тех, кто причастен был «общестию и хулению», – митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Від російських істориків не дочекатися правдивої подачі фактів, та навіть ті куці речі, про які їм дозволяють говорити, підтверджують наші висновки. Кожному зрозуміло: митрополит Кипріан ніколи би не дозволив собі навідуватися до Москви, де правив канонічно обраний митрополит без дозволу Патріарха.

І, звичайно, на виклик московського князя ні в 1382, ні в 1389 році київський митрополит до проклятого ним князя Дмитрія не з’являвся. Що цілком зрозуміло. Тому і спалення Москви Тохтамишем у 1382 році належить до звичайних московських «доважків брехні».

Спираючсь цілковито на московські цензуровані джерела, бачимо, що в Московському князівстві (улусі) після смерті митрополита Алексія, а це 1378 рік, до 1392 року московську митрополію очолювали люди, яких Москва забула, не згадує, соромиться.

Автор звернувся до дев’ятого тому Патріаршого (Никоновського) літопису 1862 року видання, де поіменовані всі митрополити. Ось їхній перелік із часів Золотої Орди.

«23. Кирил; 24. Максим; 25. Петр Чудотворец Московский; 26. Феогност; 27. Алексий; 28. Киприан; 29. Пимин; 30. И паки той же Киприан; 31. Фотей; 32. Исидор; 33. Иона…» [204, т. IX, с. XIII].

Московита приписали собі Київського митрополита Кипріана, згадали митрополита Пимена, але забули згадати митрополитів Митяя та Дионісія, які теж посідали московську митрополичу кафедру.

І що найцікавіше – нас зайвий раз переконали, що так званий Дмитрій Донський не помер у 1389 році. Тому що коли «Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград», Дмитрій, так званий Донський, був живий–здоровий, тому що «по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде» [185, с. 96–97].

А от, що відбувалося далі:

«Но и Пимен неуверенно чувствовал себя на престоле. Его соперником стал Дионисий, Суздальский епископ, который раньше единственный выступал открыто против кандидатуры Митяя. Теперь Дионисия поддерживал сам великий кйязь (Дмитрій Донський. – В. Б.), отправив его в Византию…» [80, с. 64].

Тільки після 1389 року, коли повернувся зі своєї подорожі Пимен, а пройшло не менше року, Дмитрій, так званий Донський, міг відправити Дионісія – суздальського єпископа до Патріарха.

Коло московської брехні набуло кінця і в цьому випадку.

Наближався 1392 рік, коли золотоординський хан Тохтамиш, стратив зрадника Сарихозю (Золотого Паломника), який за російською «історичною наукою» відомий як Дмитрій Донський, а сам особисто зі своїми ілями (родами) зайняв Московський улус.

Отоді–то великий Литовсько–Руський князь Вітовт дозволив Київському митрополиту Кипріану тимчасово взяти під свою опіку московське православіє. Йшов 1392 рік.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЦАР (ХАН) ТОХТАМИШ

1

Розгромивши восени 1380 року темника Мамая та стративши його 28 листопада в місті Кафа, хан Тохтамиш повністю заволодів владою у Золотій Орді.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) фіксує цей факт таким чином: «Тохтамыш в 1380 разгромил войско Мамая на р. Калке…» [2, том 9, с. 561].

А професор М. Г. Сафаргалієв уточнює: «Новому хану Тохтамышу, пришедшему на смену Мамаю, удалось объединить под своей властью Синюю Орду, Хорезм, Астраханский удел Хаджи–Черкеса, орду Мамая й восстановить единство Джучиева улуса» [14, с. 137].

Але слід зазначити, що хоча Тохтамиш був Чингісидом, однак він не належав до роду Батия. Отож із самого початку його правління порушувалась Яса Чингісхана, яка заповідала центральну владу Джучі–улусу та Золотої Орди родові Бату–хана.

Хан Тохтамиш походив із роду тринадцятого брата хана Батия – Тука–Тимура. Це рід того хана, якому знаменитий Менгу–Тимур передав землі Криму, та переселив на них більшість населення його родів. Але частина тих родів і нащадків Тука–Тимура залишились мешкати на своїх старих землях. Серед них і рід хана Тохтамиша.

Після перемоги 1380 року, хан Тохтамиш переселив залишки своїх родів із району сучасного Мангишлаку на терени Криму, де завжди мав підтримку. Ось як про те повідомляє казахський історик К. К. Даніяров: «После победы в 1380 году Тохтамыш–хан заселил Крым своими родами… Это роды Шырын, Барын, Аргын, Кыпшак…» [28, с. 187].

Тепер поговоримо про так звану Куликовську битву, якої, звичайно, не було. Це вигадка московської історіографії.

Той же казахський історик К. К. Даніяров пише: «В книге Утемиша Хаджи “Чингиснаме” также не упоминается Куликовская битва, а сообщается о победе Тохтамыс–хана над Мамаем и его убийстве. О Куликовской битве сообщают только российские историки. Сообщения очевидцев тех событий, арабских историков, послов и Утемнёна Хаджи, не являющихся заинтересованной стороной, стали доказательством, что Куликовской битвы не было» [28, с. 160].

* * *

Одним із визначних міфів російської історичної науки є вигадка про так звану Куликовську битву. Та Куликовська брехня вже три сотні років поспіль нав’язується московитами всьому світу і повністю підпорядкована московській шовіністичній ідеології.

Погляньмо на події далекої минувшини з точки зору незаангажованої людини.

Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій з 1360 по 1380 рік точилася жорстока боротьба за владу, протягом двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В тій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою Великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 до 1359 року). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначав великих ханів.

Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до золотоординської імперії. Л. Гумільов писав:

«Любопытно, что русские (московські. – В. Б.) князья, даже во время «замятии» (смути 1360–1380 рр. – В. Б.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» (дань) в Орду – то есть такой взнос, на который Орда содержала свое войско, помогавшее (Московії. – В. Б.) в войнах со… всеми врагами Великого княжества Владимирского» [100, с. 15].

Ось такою була незалежність Московії від золотоординської влади напередодні Куликовської битви.

Чому ж тоді московський князь Димитрій у 1380 році виступив проти Мамая? Аналізуємо винятково російські історичні джерела.

На це запитання в історичній науці є чітка відповідь, яку московити свідомо приховують. А українські історики їм у цій справі улесливо допомагають.

«Пожалуй, еще больший миф создан вокруг Димитрия Донского – тоже героя и предводителя русской (московської. – В. Б.) рати во время Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси (Московії. – В. Б.) от татаро–монгольского ига. Конечно же, у Димитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это все позднейшие «приписки». Дмитрий Донской пошел «воевать» Мамая. А кто такой был Мамай? Он – предводитель одной из военных противоборствующих группировок в Орде. Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Димитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. Когда… князь разбил Мамая, Тамерлан и другие ордынские предводители поздравили его с победой над «общим врагом» [27, т. 1, с. 220].

У цьому і була одна з першопричин виступу Дмитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до нащадків ще одного міфічного героя Російської імперії – так званого Олександра Невського.

Після захоплення на початку 1238 року країни Моксель (Ростово–Суздальської землі) хан Батий призначив Володимирським князем батька Олександра – Ярослава Всеволодовича, який, згідно із законами Яси Чингісхана, міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина–спадкоємця заручником до Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім’ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім’ї хана Батия аж до свого призначення на посаду Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках. Усе це – згідно з московськими джерелами.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки у дитячому та юнацькому віці (до 15 років). Отож на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про те братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви. – В. Б.), становились андами – назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства: анды – как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал как бы родственником хана…» [99, с. 132–133].

Так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олександра із Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Дмитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Темник Мамай та його хани–призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали його або суздальському, або тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки XIV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовсько–Руським. Складовою тієї держави з 1320 року були Чернігівське та Галицько–Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала навіть статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише:

«Гедемін Князь року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські звоїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (не плутати з Московським, бо у ті часи Московія ще не зазіхала на слово Русь. – В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвола, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над річною Ірпінь, де убито Тимура і Дивлата, князів татарських, принців ханських. По тих перемогах поновив Гедемін правління Руське під начальством обраних від народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського» [169, с. 41].

Більша частина Русі–України була звільнена від поневолення вже у першій чверті XIV століття.

А ось що пише історик А. Лизлов у «Скифской истории»:

«Лета… от Христа 1333 Литовский Князь Ольгерд…, собрав многое воинство, йде на поганых… И от того времени все поля яже от Путивля к Киеву и до устья Дону, на другую сторону Днепра даже от Ачакова от татар освободишася. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за саму Перекопа.

А. Лизлов у своїй книзі не тільки чітко зафіксував рік звільнення Русі–України від татарського поневолення, але й стверджував, що Московія перебувала у складі Орди 269 років (з 1237 по 1506). І не тільки платила данину Орді, а й була активною складовою Золотої Орди. Ці свідчення у Московії завжди заперечувались або замовчувались. Були й спростування на кшталт: наші (російські) літописи цього не зафіксували.

Історик М. Карамзін в «Истории государства Российского» наводить три випадки, коли князь Ольгерд підходив зі своїм військом до Москви, але чомусь, не захопивши її, повертався назад.

М. Карамзін не спростовує іншого факту захоплення Москви і заявляє, що, мовляв, наші літописи подібного не зафіксували.

«Ольгерд немедленно выступил с войсками в середине Великого поста и вел с собою Послов Димитриевых до Можайска: там отпустил их и, дав им зажженный фитиль, сказал: «Отвезите его вашему князю. Ему не нужно искать меня в Вильне, я буду в Москве с красным яйцом прежде, нежели этот фитиль угаснет. Истинный воин не любит откладывать, вздумал и сделал». Послы спешили уведомить Димитрия о предстоящей опасности, и нашли его в день Пасхи идущего к Заутрене, а восходящее солнце озарило на Поклонной горе стан Литовский. Изумленный Великий Князь (московский. – В. Б.) требовал мира. Ольгерд благоразумно согласился на оный, взяв… много серебра и все их владения до реки Угры. Он вошел с боярами Литовскими в Кремль, ударил копьем в стену на память Москве и вручил красное яйцо Димитрию» [18, т. V, с. 23].

Дмитрій Донський «требовал мира». Отаке словоблуддя є основою московської історичної науки. Ганьба завжди прикривалася бундючними словами.

Напередодні так званої Куликовської битви (у 1373 році) Ольгерд погодився підписати з Дмитрієм «вічний мир». Ось кілька слів із того договору:

«Когда люди Московские, посланные в Орду жаловаться на Князя Тверского, успеют в своем деле, то Димитрий поступит как угодно Богу и Царю (хану Золотої Орди. – В. Б.), чего Ольгерд не должен ставить ему в вину» [18, т. V, с. 22].

Хан Золотої Орди у 1373 році, напередодні так званої Куликовської битви, був для Дмитрія Донського і царем, і намісником Бога на землі. Цю істину особисто підкреслив Дмитрій Московський. І то незаперечний факт!

Тепер маємо зрозуміти, чому князь Дмитрій виступив проти узурпатора влади в Золотій Орді – Мамая. Він боровся за відновлення «Божої Ханської влади» в імперії та за свої особисті привілеї при тій владі. Він і думки не мав про міфічне політичне визволення Московії. То все вигадки пізніших московських владоможців.

На боці Московського князя Дмитрія проти Мамая не виступили незалежні від Москви князі: ні з великого Рязанського князівства, ні з Тверського, ні з Новгорода чи Пскова.

А далі пропонуємо перейти до подій, що супроводили Куликовську битву, та до самої битви. Спочатку щодо кількості. Наводяться витяги з історичних джерел. Спочатку московити стверджували, що з кожного боку налічувалося по сто п’ятдесят тисяч вояків. Більшовицькі історики дещо поступилися, мовляв війська було по сто тисяч. (Дивіться БСЭ, т. 13, с. 587.) А от сучасні російські історики уже погоджуються на 50–60 тисяч людей з кожного боку. Послухаємо професорів – упорядників книги «Скифская история», що вийшла друком у Москві 1990 року:

«Со стороны Мамая в битве на Куликовом поле 8 сентября 1380 г. участвовало… 50–60 тыс. воинов – татар, различных народностей Поволжья и Кавказа, генуэзцев» [105].

А от, що писав М. Карамзін: «Полки с распущенными знаменами… шли из Кремля в ворота Флоровские, Никольские и Константино–Еленинские, будучи провождаемые духовенством с крестами и чудотворными иконами… В Коломне соединились с Димитрием верные ему сыновья Ольгердовы: Андрей и Димитрий, предводительствуя сильною дружиною Полоцкою и Брянскою» [18, т. V, с. 38].

Ото і все військо. Якщо уявити, що в Московському Кремлі було набито людей, коней та підвід як оселедців у бочці, то й тоді війська було не більше 10 тисяч. Інше військо до Дмитрія не приєднувалося. А військо литовсько–українських князів Андрія Полоцького та Дмитрія Брянського, за московською версією, не мало й 10 тисяч вояків. Бо тоді йтиметься не про московську, а про литовську перемогу над Мамаєм.

Всі історичні джерела погоджуються, що так звана Куликовська битва тривала не більше трьох годин. Потім військо Мамая почало розбігатися. Скажіть, як можна перемогти 150–тисячне військо, закуте у кольчуги та шоломи зі щитами на невеликому полі протягом трьох годин? Відповіді на це запитання російські науковці дати не можуть. Навіть у російській історії є інший приклад – Бородинська битва. Тож Московія в описі Бородинської битви брехати не могла, адже існували французькі джерела.

Факти Бородинського бою: «Русская армия в Бородинском сражении имела 132 тысячи человек и 624 орудия; французская армия – 135 тысяч человек и 587 орудий… Сражение началось около 5 часов 30 минут утра 26 августа… с наступлением темноты Наполеон отвел войска на исходные позиции» [2, т. 3, с. 578].

Отож битва значно менших військових сил з обох боків, якщо вірити Куликовській брехні, тривала цілий день і не виявила переможця. І це при тому, що в бою використовували артилерію. До речі, в Бородинському бою втрати французів становили 30 тисяч (за французькими джерелами), а росіян – 44 тисячі чоловік (за російськими джерелами). Як бачите, втрати з кожного боку не перевищували 30% усієї військової сили. Тож висновки напрошуються самі.

Такі незаперечні історичні паралелі.

А тепер перейдемо до огляду безпосередньо Куликовської битви. Цікавим є той факт, що так званий «полководець Дмитрій Донський» особисто не керував битвою. Перед початком битви він перевдягся простим воїном і заховався поміж людей, а свої княжі регалії та знамена передав литовському боярину Бренку, який і виступав під Московським княжим прапором і згодом загинув. Дмитрій же Московський ще на початку битви був оглушений ударом по голові й увесь бій пролежав «у срубленного дерева», де його й знайшли. Ось такий феноменальний «полководець».

Сама ж битва тривала майже три години. Ось як її описує М. Карамзін:

«Войско тронулось, и в шестом часу дня увидело неприятеля среди… поля Куликова… Началась битва… Настал девятый час дня, сей Димитрий (Боброк–Волинський. – В. Б.) с величайшим вниманием примечая все движения обеих ратей, вдруг извлек меч и сказал: “Теперь наше время”. Тогда засадный полк выступил из дубравы, скрывавшей его от глаз неприятеля, и быстро устремился на моголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы, враги изумленные, рассеянные не могли противиться новому строю войска свежего, бодрого, и Мамай, с высокого кургана смотря на кровопролитие, увидел общее бегство своих… и бежал вслед за другими» [18, т. V, с. 40–41].

На цьому битва й закінчилась.

Дещо інакше подають хід битви сучасні російські історики. Зокрема професор А. Юрганов:

«Между половиной десятого и половиной одиннадцатого утра показалась монгольская конница. Первый удар ее принял на себя сторожевой полк… Через два часа битвы обнаружился перевес сил в пользу ордынцев. И тут решающую роль в победе сыграл засадный полк… как и было задумано, напал неожиданно и поверг монгольские войска в бегство» [80, с. 73].

Отак проходила «доленосна Куликовська битва», яку так нещадно оббрехала московська історія. Виявляється, і татаро–монголи були настільки нетямущими, що одразу кинули в бій «150–тисячне військо», хоча раніше ніколи так не чинили; і московські князі були настільки меткі та хитрі, що зуміли приховати «в дубраве» понад 20–30 тисяч воїнів та коней (бо менша кількість війська не внесла б перелом у битву); і московський князь Дмитрій, провалявшись кілька годин «у срубленного дерева», став «великим полководцем» та національним героєм.

Дуже вже хотілося слави та величі. Але навіть на цьому московська брехня не припинилася. Всупереч здоровому глузду вони вигадали тезу, що Великий Литовсько–Руський князь Ягайло теж ішов зі своїм військом на допомогу Мамаю. Мовляв, «уже был за сорок верст от поля битвы», але так перелякався московитів, що тікав на край світу. І це при тому, що два рідних брати Ягайла – Андрій Полоцький та Дмитрій Брянський – зі своїми дружинами витримали головний удар Мамаєвого війська, а литовсько–український полководець Боброк–Волинський особисто очолював та вів у бій «засадний полк». Ці полководці (між іншим, не фальшиві): Андрій Полоцький, Дмитрій Брянський та Боброк–Волинський разом із Великим князем Вітовтом у 1399 році брали участь у знаменитій битві з татаро–монголами на річці Ворсклі, де усі троє й загинули, захищаючи свою рідну Русь–Україну. Але про подібні факти московити воліють не згадувати.

Хочу нагадати, що у знаменитій книзі А. Лизлова «Скифская история» автор теж згадує про Куликовську битву, але жодним словом – про союз Мамая з Ягайлом. Московська брехня про цей союз з’явилася тільки у XVIII столітті. Тож А. Лизлов у 1692 році про ці вигадки ще не знав.

Що ж відбувалося після «Куликовської битви»? Московити завжди замовчували наслідки «великої перемоги».

Знаменитий темник Мамай після поразки був страчений, допомогою великого Тамерлана протягом одного року в Орді було наведено лад. До влади прийшов нащадок Чингісхана – Тохтамиш. У наведенні порядку в Золотій Орді в 1380 році брала участь і дружина Московського князя Дмитрія, так званого Донського. А от у 1382 році Дмитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди. Тож хан Тохтамиш одразу вирішив покарати свого московського васала, аби всі побачили, що часи розбрату минули, а воля великого хана незаперечна.

Послухаємо М. Карамзіна: «Вдруг услышали в Москве,… что Тохтамыш идет… и Великий Князь, потеряв бодрость духа, вздумал, что лучше обороняться в крепостях, нежели искать гибели в поле. Он удалился в Косторму с супругою и детьми, желая собрать там более войска» [18, т. V, с. 45–46].

Слід розуміти, що М. Карамзін не міг привселюдно ганьбити московського князя за боягузтво. Тож відправив Димитрія шукати військо в костромських лісах.

Цікаво, що оборону Москви у 1382 році очолив онук литовсько–руського князя Ольгерда – Остей. Послухаємо ще раз М. Карамзіна: «…явился достойный… юный князь Литовский именем Остей, внук Ольгердов… Умом своим и великодушием, столь сильно действующим в опасности, он восстановил порядок (після втечі Дмитрія Донського до лісу. – В. Б.), успокоил сердца, ободрил слабых» [18, т. V, с. 46].

Маемо надзвичайну ситуацію – після договору 1373 року московита виступали проти Золотої Орди виключно під натиском Литовсько–Руського князівства: так було в 1378 році на річці Вожі, де брав участь Андрій Полоцький зі своєю дружиною; так було й на Куликовому полі з трьома литовсько–руськими полководцями (не плутайте їх із московитами); так сталося й 1382 року під час оборони Москви.

Цьому явищу в московській історії немає пояснення.

Хан Тохтамиш у 1382 році повністю знищив Москву і всю Московію. Дощенту! Загинув і князь Остей зі своєю дружиною, чахищаючи Москву. Ось що про те страхіття розповів М. Карамзін:

«Какими словами, – говорят летописцы, – изобразим тогдашний вид Москвы?… В один день погибла ее красота, остались только дым, пепел, земля окровавленная, трупы и пустые, обгорелые церкви. Ужасное безмолвие смерти прерывалось одним глухим стоном некоторых страдальцев, иссеченных саблями Татар, но еще не лишенных жизни и чувства. Войско Тохтамышево рассыпалось по всему Великому Княжению. Владимир, Звенигород, Юрьев, Можайск, Дмитров имели участь Москвы» [18, т. V, с. 48–49].

Ця жахлива участь спіткала тільки володіння Дмитрія. Тохтамиш не чіпав інші Великі князівства. За дуже обережними підрахунками Московія втратила не менше 150 тисяч людей – загиблих, спалених живцем, втоплених у річках, забраних до ординського рабства.

Коли подібне лихо спіткало Київ, московські історики стверджували, що місто перестало існувати, занепавши на сотні років. То на скільки років припинила існування Москва й Московія після 1382 року?

І на це запитання немає відповіді.

Щойно хан Тохтамиш відійшов, одразу ж на тому попелищі з’явився Дмитрій, так званий Донський. Але без війська. З’ясувалось, що того війська в костромському лісі й не було. І як діяв Дмитрій далі? А просто. Поклав на воза данину–відкуп та й поїхав до столиці Золотої Орди каятися і просити новий ярлик на князювання. Затим отримав прощення разом із новим ярликом.

Ось таким було «визволення» після Куликовської битви, яка приховує ще одну дуже цікаву таємницю, замовчувану московитами. Саме в ті роки (1379–1381) московський князь Дмитрій був відлучений від православної церкви і проклятий – підданий анафемі митрополитом Кипріаном, призначеним на київську кафедру Константинопольським Патріархом.

А це покарання є найстрашнішим у Православній церкві.

Тому московська церква цілих 600 років, попри велику брехню про Куликовську битву та про «особливі заслуги» Дмитрія перед Московією, не наважувалося його канонізувати. Тільки за більшовицьких часів, 1988 року, коли все було дозволено, Дмирія, так званого Донського канонізували, оголосивши святим Російської православної церкви.

Настав час задуматися: навіщо Москва пропагує подібну брехню?

Як бачимо, московські вигадки про так звану Куликовську битву спростовуються самими ж російськими істориками.

Матеріал про Куликовську битву був написаний автором у 2002 році і тому залишився незмінним, аби не руйнувати каркас авторського погляду на подію. Та минав час, автор продовжував працювати над темою, зустрічатися з російськими та українськими істориками, спілкуватися з небайдужими людьми. І з плином досліджень автором спростовувались абсолютно всі її основоположні деталі.

Варто придивитися до них пильніше.

Перше. В російській історичній науці в 1380 році йдеться про дві битви темника Мамая: так звану – Куликовську (8 вересня) та битву з ханом Тохтамишем. Варто встановити їх послідовність, знаючи, що Мамай був страчений 28 листопада 1380 року за достовірними генуезькими джерелами (збереглися договори генуезців із ханом Тохтамишем, де ця подія зафіксована). Цілком очевидно, якби обидві битви відбулися в історичній реальності, то першою була б Куликовська, а вже пізніше – битва Мамая з Тохтамишем. Адже відомо, що Тохтамиш після розгрому війська Мамая переслідував його, доки не стратив 28 листопада 1380 року.