Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)

Тому митрополит Алексій (він же – Дмитро Тверський) і Дмитро Московський (так званий Донський) не могли не направити татарську московську тьму проти Ольгерда.

Така історична правда.

Синьоводська битва 1362 року зіграла вирішальну роль у зміні психологічного стану підкорених Золотою Ордою народів, бо показала, що Орду можна перемагати та відбирати захоплені нею території.

Після переходу Поділля, а до нього належали землі від Збруча до Дніпра та від Черкас і Звенигорода до Чорного моря, змінилося геостратегічне становище Східної Європи. На арену європейської політики на одне із перших місць вийшло Велике Литовсько–Руське князівство.

Хоча боротьба з татарами Золотої Орди за землі Причорномор’я тривала далі.

3

Із часів першої великої смути у Золотій Орді, що тривала двадцять років, з 1360 по 1380 рік (деякі історики пишуть: 1359–1379 р.), слід визначити – чому все ж таки розпочалася смута?

Ні російські, ні арабські, ні перські історики це питання не розглядали з релігійної точки зору. Що цілком зрозуміло. Вони в цьому були не зацікавлені – це стосувалося їхньої церкви. Ми ж пам’ятаємо: непорозуміння, тертя й ворожнеча між родами та самими нащадками Чингісхана щодо зайняття трону Великого хана Золотої Орди виникали і після смерті Батия, і після смерті Менгу–Тимура і так далі. Але нащадки Чингісхана завжди заспокоювалися, коли з’явлалась домінуюча сила, яка підтримувала одну кандидатуру. А в цьому випадку чвара тривала довгих двадцять років, поки не з’явилася по суті цілком нейтральна кандидатура Тохтамиша, який і не мав права займати трон Царя Золотої Орди. В чому ж річ, що так довго тривала смута? В чому головна, фундаментальна причина?

Історики до цього дня штампують давно відомі схеми про злочестивих Чингісидів та інтригана Мамая. І хоча ті схеми стосуються смути, та вони, на думку автора, не стали вирішальним, головним збудником смути.

Відомо, що при ханові завжди існували так звані «дорадчі ради» старійшин і керівників найпотужніших родів (ілів) Золотої Орди. Значення цих ханів – «урядовців» зросло при Узбеку.

Арабські та перські історики давніх часів постійно згадували про «чотирьох головних емірів», які вирішували всі справи при ханові, з ними постійно велося листування за певним етикетом в залежності від посади. До цих чотирьох ханів (емірів) належали: Маглубей, Янгильбей, Кутлубуга і Тайдці.

Російська історична наука подавала тюркські, мусульманські імена (чи прізвища) ханів цілковито викривленими, спотвореними. Подібне чинилось свідомо. Про це говорилось у першому томі «Москви Ординської».

Після смерті батька Золотою Ордою правив Джанібек (1342–1357), потім його син – Бердібек (1357–1359).

Саме на ці роки припадають кілька ханських ярликів, наданих московським митрополитам. Ось що з цього приводу думав професор М. Г. Сафаргалієв:

«По ярлыку Бердибека, данного в ноябре 1357 года, русскому (московському. – В. Б.) духовенству возвращались права, отнятые ранее Джанибеком; оно освобождалось от дани и постоев в церковных домах, восстанавливалась независимость церковного суда в пределах ханской юрисдикции» [14, с. 111].

Звернімо увагу на факт лояльного ставлення хана Бердібека до Московської православної церкви, щоб зрозуміти звідкіля після смерті Бердібека на золотоординському престолі міг з’явитися хан Кулпа зі своїми православними синами Михайлом та Іваном.

Слід також розуміти, що ханом Золотої Орди після Бердібека міг стати тільки Чингісид, і та людина була досить відцмою в Золотій Орді, тобто людина з оточення самого хана. Не могла ж невідома в державі особа прийти невідь звідки і сісти на престол держави. Отже Кулпа мусив належати до найвищого рангу чиновників Золотої Орди часів хана Бердібека. Послухаємо:

«1359… Того ж лета в Орде убиен бысть хан Бердибек, сын Жанибеков, внук Азбяков, и с доброхотом своим, имянованным Товлубием князем, и со иными советниками его прияша месть поделом своим, испи чашу ею же напоил отца своего и братию свою. И по нем сяде во Орде на ханстве Кулпа, и властвова месяц 6, дней 5 и много зла сотвори. И тако и сему не стерпе суд Божий, и убиен бысть от Науруса з двемя сыны своими, с Михаилом, Иваном» [72, т. 5, с. 110].

Отож, Кулпу треба визначати із таких шести осіб: Маглубей, Янгильбей, Кутлубуга, Алі–бек, Сарай–бек і Тулун–бек. Тому, що саме ці особи входили до «уряду», чи «правлячої верхівки», хана Бердібека. Послухаємо російського професора:

«Из четырех улусных эмиров Джанибека, подписавших договор с веницианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году… В договоре 1358 года появляются новые лица в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Али–бек), Сарай–бек и Тулун–бек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке» [14, с. 110].

Так як замах на хана Бердібека очолювала «стара гвардія» бо Тулун–бек зі своїм оточенням були також знищені, а ще раніше хани Джанібек та Бердібек повністю винищили своїх братів та їхніх дітей, то царський трон Золотої Орди дістався одному із «могущественных сановников хана». І ним, за російськими літописами, став хан Кулпа. Хоча російські джерела глухо мовчать про такого хана, та зрозуміло, що його треба шукати із отої Джанібекової «знаменитої трійки» – Маглубей, Янгильбей і Кутлубуга.

Тому Кулпа і Кутлубуга – це одна й та сама дійова особа Золотої Орди та Московії. Як російські істричні джерела перекручували імена зоотоординських ханів, один Бог знає. А от навіщо те робилося – зроузміло всім.

Оскільки хан Кулпа мав відношення до християнської релігії, то він належав до золотоординських ханів північних улусів Орди:

Московського чи Тверського. Оскільки хан Золотої Орди Кулпа, за російськими літописами, загинув в один день із московським князем Іваном Івановичем – сином Калти, який нібито помер 1340 року, то маємо право вважати, що хан Кутлубуга і хани, що виступають в російській історичній науці під іменами: Іван Калита, Кулпа, Калта тощо – це одна особа. Саме приховуючи істину, вносячи «доважки брехні» до «общерусских летописных сводов», Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», внесла плутанину до текстів та спотворила ці імена.

Уточнимо кілька фактів стосовно московського князя Івана Калити (Калти, Кулпи, Кутлубуги). Скоріше за все у 1340 році, хан Узбек увів свого ставленика Івана Калту (Калиту) до складу «могущественной четверки эмиров». А поскільки у столиці Золотої Орди панувала мусульманська віра, то не вражає, що Іван Калита повернувся до старої віри, став Кутлучи Калту–беєм. І в цьому немає нічого дивного. У перші роки започаткування релігії в Золотій Орді хани ставилися до релігії як до певного знаряддя влади. Це стосувалося як православної, так і мусульманської релігії.

Хто вважає хана Узбека занадто релігіозною людиною та фанатом мусульманської релігії – глибоко помиляється. Хан Узбек міг з’явитися до мечеті на молитву з великим запізненням та на добрячому підпитку.

Послухаємо арабського історика:

«Потом мы пришли в мечеть, выжидать соборной молитвы. Султан (хан Узбек. – В. Б.) запоздал. Кто говорил, что он не придет, потому что его одолел хмель, а кто говорил, что он не пропустит пятницы. По прошествии долгаго времени, он прибыл, пошатываясь, приветствуя сейида–шерифа и улыбаясь ему» [15, с. 301].

Московська православна церква цілком закономірно прирівняла вихід князя Івана Калити (Кулпи) з православ’я до його смерті. Іван Калита (Кулпа) дійсно перестав існувати з 1340 року. Замість нього в історії Золотої Орди з’явився хан Кутлубуга. Інші джерела цю людину називають Кельдібеком, а російські літописи – Кульпа. Ми вище наводили витяг із російської історії, де описували, як престол Золотої Орди у 1359 році зайняв хан Кулпа (зі своїми двома православними синами).

Цікаво, що перські та арабські історики повідомляють – після хана Бердібека трон Золотої Орди зайняв хан Кельдібек.

Послухаємо перського історика Нізам–Ад–Діна Шалі з Багдада:

«Тех, которые до нашего времени царствовали в Дешт–и–Кипчаке 25 человек: 1) Джучи, 2) Бату, 3) Берке–хан, 4) Саин–хан, 5) Йисун–Мунке, 6) Токта–хан, 7) Узбек–хан, 8) Джанибак–хан, 9) Бердибек–хан, 10) Кельдибек–хан, 11) Науруз…» [16, с. 106].

Не будемо вести розмову про достовірність наведеного списку ханів, але зазначимо, що починаючи з хана Тохти до хана Науруза в російському поданні хани визначені правильно. Після хана Бердібека на престолі Золотої Орди сидів хан Кельдібек. Всі книги іноземних авторів, з яких ми наводимо цитати, перекладалися в Російській імперії під пильним оком цензури. Отже, транскрипцію подачі імен ханів Золотої Орди визначала московська влада. Тому і маємо оцей розгардіяш: Іван Калита – Калта, Кулпа, Кутлубуга і, нарешті, – Кельдібек–хан.

Звернімо увагу на безглуздя перекладу – Кельдібек–хан. Мусить бути щось одне: або бек, або хан.

Цікаве зауваження зробив російський професор М. Г. Сафаргалієв:

«Среди имен ханов Золотой Орды, которые приводятся арабскими и персидскими авторами, имя Кульпа не упоминается, но монеты, выбитые с именем хана Кульпа в 760 (1359) году в Бельджимене, Азаке, Хорезме, Гулистане и в Новом Сарае, подтверджают верность сведений русских летописей о воцарении хана Кульпа после Бердибека» [14, с. 113].

Російська історична наука не могла проігнорувати той факт, що в арабській та перській історії зафіксовано під час смути ім’я хана Кельдібека, тому віднесла його період царювання на 1361 рік, хоча іноземні історики називають 1359 рік і про 1361 рік нічого не знають.

Ця довга таємна гра російської православної та мусульманської сторін цілком зрозуміла. Жодна із них не бажає визнати, що в XIV і XV століттях хани Золотої Орди приймали ту релігію, де отримували посади: в Сараї, Криму, Середній Азії, Казані тощо вони ставали мусульманами; в Москві, Твері, отримуючи чи привласнюючи улус (князівство), переходили в московське православ’я.

Щодо християнських улусів, закон існував із часів хана Менгу–Тимура. А от стосовно хана Золотої Орди закон нічого, окрім роду Чингісхана, не передбачав. Тільки після 1312 року хан Узбек започаткував мусульманську віру як державну. Отож царем Золотої Орди міг бути тільки мусульманин. Але, звичайно, нічого не говорилось про попередню віру хана.

А золотоординський хан Кулпа (він же – Іван Калита, Кутлубуга, Кельдібек, Калта) вразив своєю безпринципністю навіть найвитриманіших щодо релігії ханів, князів, беків, емірів. Спочатку Іван (правнук Берке–хана і онук Петра Ординського – першого Московського князя) був християнином, потрапивши до хана Узбека, став мусульманином, отримавши Московський улус у 1322 році, – повернувся до християнства, а з 1340 року – знову став мусульманином.

На моє переконання, повна зневага Яси Чингісхана, коли на посаду глави держави обрали людину з релігійної точки зору цілком аморальну та безпринципну, і стала головним поштовхом до довгої, тривалої сваволі по відношенню до глави держави. Навіть малоосвічені особи із роду Чингісидів вважали, що вони нічим не гірші Кулпи, тому теж мають право на престол.

Ніхто не думав, до якого фіналу приведе ця смута Золоту Орду. Виникає цілком закономірне питання: чому ханом (царем) Золотої Орди обрали Кулпу (він же Іван Калита, Калта, Кутлубуга, Кельдібек)? І відповідь на це запитання надзвичайно проста: зі смертю хана Бердібека перервався рід Батия, якому Чингісхан у 1227 році заповів владу Джучі–улусу, а отже і Золотої Орди.

Винищення роду Бату–хана розпочалося одразу по його смерті, коли у 1255 році, повертаючись від Менгу–хана, був отруєний його старший син Сартак.

За арабськими, європейськими та російськими свідченнями до смерті Сартака доклав рук майбутній цар Золотої Орди Берке.

Але після хана Берке, влада у Золотій Орді повернулася до роду Батия. Норим ханом (царем) Золотої Орди став онук хана Батия – Менгу–Тимур. Слід пам’ятати, що хан Сартак не залишив спадкоємців (чоловіків) після смерті. Отож рід хана Батия по лінії старшого сина Сартака закінчився в 1255 році.

Але за свідченнями перських істориків у хана Батия було чотири сини, які мали право на спадок батька. Послухаємо: «2–ой сын Джучи–Хана–Бату. Он родился от Уки–Фуджин–Хатун, дочери Анчи–нойона, из племени конкурат. Его (Бату) называли Саин–хан. Он был в большом почете и очень могуществен… Бату имел много старших жен и наложниц и было у него четыре сына в таком порядке: 1–й – Сартак… (У него не было ни одного сына). 2–ой сын Бату – Тукан. (У него было 5 сыновей). 3–ий сын Бату – Абукан. (У него было много жен и наложниц, и он имел 7 сыновей). 4–ый сын Бату – Улакчи. (Детей он не имел, и имена жен его неизвестны») [16, с. 48–53].

Отож, з часів Менгу–Тимура влада в Золотій Орді належала онуку хана Батия по лінії другого сина – Тукана. За часів ханів Талабуги і Тохти були винищені майже всі нащадки роду хана Батия по лінії його другого і третього синів. Так що хана Узбека ледь відшукали серед нащадків роду.

Хан Джанібек, який правив Золотою Ордою у 1342–1357 роках, щоби спокійно сидіти на троні, знищив усіх своїх братів, тобто синів хана Узбека.

Про правління хана Бердібека, сина Джанібека наведемо цитату із праці Муін–ад–діна Натанзі «Анонім Іскандера». Хоча треба пам’ятати, що перські (іранські) історики писали про ханів Золотої Орди тенденційно.

«Рассказ о царствовании Бердибек–хана, сына Джанибека. Тотчас после этого Токлу–бай привел Бердибека, посадил на тот ковер, на котором он убил его отца, и убил каждого, кто не подчинился… Он (Бердибек) вызвал к себе всех царевичей и за один раз всех их уничтожил… Три года он правил самостоятельно, но, наконец, переселился с трона под доску гроба и никого из рода султанов… не осталось в живых. После этого, дабы дела царства не расстроились, эмиры, согласившись (между собой), возвели на трон царства… человека, под предлогом, что он Кельдибек, сын Джанибек–хана» [16, с. 129].

Отак Кельдібек, а за російськими джерелами хан Кулпа, опинився на золотоординському троні. Як бачимо, і в московських, і в перських джерелах XIV століття після смерті хана Бердібека царем Золотої Орди стала людина не з роду Бату–хана!

Єдиною різницею в оповідях є ім’я хана, що цілком зрозуміло. Історики мусульманських країн не могли донести своїм нащадкам правду про золотоординського царя православної віри хана Кулпу та його двох православних синів – Івана та Михайла. В той час, як Катерині II та її «Комиссии…», під час фальшування літописів, треба було або якось пояснювати присутність на золотоординському царському престолі хана з християнським іменем та двох його синів–християн, або подати мусульманське ім’я хана – Кельдібек, або дещо спотворивши християнське ім’я хана, взагалі замовчати цей факт. Обрали третє, аби тільки не впізнали в Кульпі – Івана Калиту. Як заявив російський історик – письменник Сергій Миколайович Марков у своєму «Земном круге», у старих церковних джерелах і згадки немає, щоби московського князя Івана (першого) називали Калитою. Він говорить про казахське ім’я – Калту, що означає – пояс. Та, певно, і Сергій Миколайович дещо перебріхує, щоби відволікти нашу увагу. Треба писати так, як належить, як написано в літописах про хана Золотої Орди – Кулпа!

І ще одне надзвичайно цікаве дослідження провів сучасний російський історик Микола Борисов. Він встановив:,«Ни один летописец не отметил рождение Ивана – четвертого сына в семье московского князя Даниила» [182, № 10, с. 7].

Ми про це вже говорили на початку нашої книги. Тому немає потреби повторювати.

Отак ми дослідили, що російська історія нічого не знала про появу на світ одного із своїх найвизначніших князів. Навіть більше – до 1322 року в російських літописах жодним словом оцей князь не згадується. Вперше про нього говориться у літопису, коли у 1322 році згадуються два представники хана Узбека «Иван и Ахмыл», як написано у Троїцькому літопису, якого ніхто ніколи не бачив. (Те ж написано в Устюзькому літописному зводі, вперше виданому друком Катериною II у 1781 році «вследствие распоряжения 1778 г. об издании русских летописей») [155, с. 5].

Поєднаємо:

«В лето 6830. Приде изо Орды князь Иван Данилович, а с ним посол Ахмыл поганый, и много християн посекоша, а иных в полон поведоша, а град Ярославль сожже» [155, с. 50].

Що цікаво: князь Іван згадується в літопису першим, отож у тандемі «Іван – Ахмил» він головний, хоча його позначили – Даниловичем. Та у XIV столітті так людей не йменували. Тому зрозуміло, шо отой додаток – «Данилович» справа рук видавців 1781 року.

І, як бачимо, все зло на Московщині творив не Іван, який привів рать, а «Ахмыл поганый». Так писалась «волохата московська історія». Дивуватись не слід.

Та повернімось до часів смерті хана Бердібека. Зі смертю хана припинив своє існування рід Батия. Хоча це твердження дещо перебільшене – залишились нащадки хана Батия по жіночій лінії та діти від позашлюбних зв’язків. Але ці нащадки Батия не мали права на золотоординський царський трон.

Отож перед правлячою верхівкою Золотої Орди постало питання: кому із нащадків Джучі–хана передати владу в державі?

Звичайно, таке питання слід було вирішувати на загальнодержавному курултаї, куди мали бути запрошені усі глави родів та Чингісиди Золотої Орди. Та владу в державі досить міцно тримали в руках хани так званого «уряду Бердібека» і серед них – Маглубей, Янгіль–бей і Кутлубуга.

Оскільки Кутлубуга (він же: Іван Калита, Кулпа, Калта, Кельдібек) був спадкоємцем роду по лінії хана Берке, а його предок (Берке) уже сидів на царському троні держави, то не було нічого дивного, що «могущественные сановники государства» вибрали з–поміж себе Царя. І ним став знаменитий Кулпа (він же Кельдібек).

«Могущественные сановники» обрали найгіршого, а головне – порушили Ясу Чингісхана.

І почалася смута.

4

Під час праці з сотнями давніх російських джерел авторові завжди кидалися в очі сфальшовані епізоди, події, факти. Досі незрозуміло, як поважні особи, спотворюючи матеріал, не могли здогадатися, що, зіставляючи різні документи і матеріали, навіть нефахова людина виявить ті «доважки брехні».

Так трапилося і з «Путешествием диакона Игнатия в Цареград и Иерусалим» із праці Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа», книги 5–8, том 2, випуску 1849 року.

Спочатку автору довелося довго шукати цю книгу, в якій сподівався знайти інформацію про давні улуси Золотої Орди, що розташовувалися на сучасних теренах від Москви до Ростова–на–Дону.

Та коли на другій сторінці книги прочитав, що «Печатать позволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Ценсурный комитет узаконеное число экземпляров. С. Петербург. Декабря 21 дня, 1840 года. Ценсор Петр Корсаков», настрій мій дещо підупав, тому що стало зрозуміло – матеріал пройшов катерининську «Комиссию…» Сфальшований!

При зіставленні свідчень «диакона Игнатия» з пізнішими свідченнями російських професорів, вдалося, вкотре, встановити імена володарів золотоординських улусів, які охоплювали землі від Москви до Азовського моря.

Це була нагорода авторові за його багатомісячні пошуки. Змушений визнати: саме цей матеріал дозволив точно визначити справжнє татарське ім’я Московського князя так званого Дмитрія Донського.

Автор довго тримався думки, що Московський князь часів золотоординської смути 1360–1380 років, так званий Дмитрій Донський, у Золотій Орді мав ім’я Бекбулат і виступав головною особою при зраді хана Тохтамиша в битві з Тимуром на річці Кундурчі 1391 року. Та виявилося, що улус Бекбулата був розташований південніше улусу хана Сарихозі. Так засвідчив диякон Ігнатій і, звичайно, це свідчення московського священика цілком достовірне, бо не несло загрози сфальшованому матеріалу.

Отже, Московський князь, відомий у російській істричній науці під іменем Дмитрій Донський, в Золотій Орді мав ім’я – Сарихозя.

Пропоную пов’язати деякі (несфальшовані) свідчення московського «диакона Игнатия» з сучасними незаперечними історичними фактами.

Зазначимо: свідчення «диакона Игнатия» спонукають нас дослідити дві надзвичайно важливі теми московської історії.

Перше: ім’я володаря Московського князівства у 1379–1389 роках.

Друге: правду про Московську Митрополію 1379–1389 років.

* * *

І. Московський хан Сарихозя, він же – Дмитрій Донський

Оскільки події відбувалися у 1379–1392 роках і частково зачепили останні роки смути у Золотій Орді, то детальніший розгляд цього питання проведемо у другій частині нашої книги, де вестиметься мова про хана Тохтамиша та його добу. У цьому ж розділі розглянемо тільки два раніше визначених питання.

От що писав Іван Петрович Сахаров про подорож диякона Ігнатія:

«Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград» [185, с. 96].

Ми пам’ятаємо, що Золотою Ордою у 1389 році правив хан Тохтамиш, тому митрополит Пимен у 1389 році міг зайняти свою кафедру тільки зі згоди хана, а рухатись державою – за його ярликом. Цікаво зазначити, що В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» подає цю подорож під 6887 (1379) роком і зовсім в іншому потрактуванні.

«И в 6887–м иде Митяй ко Царюграду на постановление в митрополиты… А с ним поидоша ко Царюграду 3 архимандриты: 1) Иван… петровский…; 2) Пимин… переславский…З) Мартьян… коломенский…» [72, с. 133–134].

Щодо року описаної «диаконом Игнатием» подорожі поговоримо при розгляді другого питання. Одразу зазначимо, що в 1379 році на московському князівському престолі, згідно з В. М. Татіщевим і «диаконом Игнатием», сидів відомий нам Дмитрій, так званий Донський.

«Бысть же начало пути от города Москвы, месяца Апреля в 13 день, в великий вторник страшные недели…» [185, с. 97].

І ще:

«Князь великий же Дмитрий Иванович по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде…» [185, с. 97].

За московськими джерелами й під час подорожі «диакона Игнатия» та Пимена до Царгороду в Москві на князівському столі, в 1389 році, сидів Дмитрій, так званий Донський.

Диякон Ігнатій розпочав свою подорож з Москви і рухався за таким маршрутом: Москва – Коломна – Переяслав (Рязанський), а далі річкою Доном до Азова. Вздовж річки Дону він нарахував три улуси в такому порядку:

« В среду же плывуще минухомВеликую Луку и царев Сарыхозин улус… В четверток же плывущим минухом Бек–Булатов улус…

В неделю ж шестую плывуще, минухом Акбугин улус… В понедельник же приидохом Бузук реку, в канун Вознесеньева дни приспехом, плывуще до моря, града Азова» [185, с. 98].

Слід розуміти, і про це говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), що Золота Орда ділилася на 14 (чотирнадцять) напівзалежних від центральної влади улусів.

Послухаємо ще раз ВРЕ:

«Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя» [2, т. 9, с. 561].

Російський професор В. Лебедев досить точно визначив поняття слова «улус» у Золотій Орді:

« Улус – родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].

Автор навів ці визначення, щоб читачі усвідомлювали, що місця кочівлі чи перебування ханів, це ще не улус.

Кожен улус складався з чітко визначених тюркських родів (ілів), у нашому розумінні – народ, які володіли певними землями (територією).

Звичайно, деяких ханів та їхні родини іноді повністю винищували, чи вони вимирали, але роди – власники землі – залишалися, часто приєднувалися зі своїм улусом до Великого хана. Згодом знову відроджувалися із новою династією Чингісидів. Прикладів таких багато, не будемо їх наводити.

Іноді роди (ілі) покидали свої землі, як трапилося з родами улусу Бувала (Мовала). Коли хан Тохта у 1300 році знищив Ногая та його старших синів, то молодший син Ногая разом із останками своїх родів покинули свій улус, і, як говорив професор М. Г. Сафаргалієв, – «розвіялися по світу».

Нагадаємо читачам імена ханів та улусів, які виникли на теренах «исконно русской земли» (окрім восьми улусів на теренах сучасного Казахстану і Приуралля):

1. Улус хана Батия. (Улус мінявся за розмірами). Постійна його земля: Межиріччя Уралу і Волги від Каспійського моря до річки Ками.

2. Улус хана Берке. (Землі Західного Прикаспію). Улус припинив своє існування після смерті Берке–хана, був приєднаний до улусу Менгу–Тимура (землі між Волгою і Доном від Воронежа і Тамбова до Кавказу).

3. Улус хана Беркечара. (Землі Тмутаракані, так званого Рязанського князівства). Пізніше улус носив ім’я Мохшинського, а його столиця Мохші (Наровчат) була столицею Золотої Орди.

4. Улус хана Бувала. [(Землі між Доном і Дніпром від Приазов’я до Кременчука (на Дніпрі) та Воронежа (на Дону)]. Улус після 1300 року «розвіявся по світу».

5. Улус хана Чилаукуна. (Землі так званого Ростовсько–Суздальського князівства). Кримські хани в листах до московських князів називали ті землі – Мещерськими, а князів – Ширинськими.

6. Улус хана Мухаммеда (Буре). (Землі сучасної Вологодської області та заволзькі – Костромської та Нижегородської областей). Центрами улусу були Великий Устюг і Тотьма. Згодом улус приєднали до Московського.

Із 1272 року з’явився Московський улус, який заснував хан Менгу–Тимур; припинив його існування хан Тохта з 1290 до 1322 року; поновив хан Узбек, виділивши його у великий улус із 1328 року.

Хан великого улусу, разом із своїми родами (ілями), ставав даругою (володарем) землі і міг на ній порядкувати особисто. Московський улус було створено для родів (ілів) хана Берке, єдиний син якого прийняв християнську релігію в Ростові (Великому), десь у 1257 році.

Отож улус хана Берке (2) поміняв своє розташування і став іменуватися Московським улусом (князівством).

Не будемо переповідати всі зміни, які з часом відбулися з улусами Золотої Орди. Автор звернув увагу читачів на факти приналежності земель до чітко визначених улусів. І, як бачимо, до «верхів’я Дону» мали відношення тільки Московський і Мохшинський (Рязанський) улуси. Тверський улус на 1389 рік, рік подорожі диякона Ігнатія до Царгорода, ніяк не належав до «верхів’я Дону».

Навіщо ми розпочали розмову про «верхів’я Дону»?

Справа в тому, що через два роки після поїздки диякона Ігнатія до Царгорода відбулася знаменита битва Тохтамиша з Тимуром на річці Кундурчі, де ханові Золотої Орди Тохтамишу зрадили улусні хани Бек–Булат, Хаджа–Мадин, Турджак–Берде, Давуд і князь Тегін. Ось слова професора М. Г. Сафаргалієва:

«Данные Ибн–Халдуна совпадают с официальными материалами; Тохтамыш в письме к Ягайло подчеркивал: “Во время битвы прежде те дурные люди (т. е. изменники), ушли с места, отчего и народ ушел с места”. В русском переводе этого ярлыка особо подчеркивается роль Бекбулат–оглана, как главного виновника поражения: “Бекбулат, наш враг, нас выдал и побега от нас, коли тви лжий Бекбулат побега, тогда вся рать на бег повернулася”. Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджам–ад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].

Не дивуймося, що навіть професор–татарин у різних місцях подавав імена зрадників по–різному. Це звичайна практика російської історичної науки – заплутати. Але, за моїми спостереженнями, професор М. Г. Сафаргалієв таким чином завжди давав якийсь натяк на істину.

Розшифровувати натяк професора довго не довелося: стало зрозуміло, що головною складовою імені другого ханавеликого (улусу) князівства – є « Хаджа», а решта – то звичайні додатки до імені. Шановний Іван Петрович Сахаров, чи то самостійно, чи то за вказівкою «Ценсури», переклав слово «Хаджа» як «Хозя», а для подальшого фальшування ще й додав слово Сары! Так ми отримали – Сарихозя, що в перекладі означає – « Золотой паломник».

Професор М. Г. Сафаргалієв, посилаючись на Патріарший літопис, пояснив: «…Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона.., где находился его улус» [14, с. 155].

За свідченням професора JI. М. Гумільова, у тому ж напрямку після битви на річці Кундурча тікав і Московський князь.

Князі – зрадники хана Тохтамиша тікали з поля битви до своїх улусів – «верхів’я Дону». А поскільки до «верхів’я Дону» втекли два великих князі та кілька удільних і серед них були православні князі (Давид), то, зрозуміло, що там були розташовані їхні улуси: Мохшинський (Рязанський) та Московський.

Діякон же Ігнатій навів нам золотоординські імена ханів тих улусів – Бекбулаті Сарихозя. За російськими перекладами ярлика хана Тохтамиша до Ягайла тих князів іменували: Бекбулаті Хаджа Медін(переклад М. І. Березіна).

Про ці події ми ще говоритимемо у другій частині нашої книги, то на цьому й закінчимо. Зафіксуємо тільки такі факти.

Перше. За свідченням «диакона Игнатия», першим вони перейшли улус хана Сарихозі. Отож улус Сарихозі знаходився північніше від улусу хана Бекбулата. Тобто Московським володарем у 1389 році був хан Сарихозя, так званий Дмитрій Донський. Бекбулат же володів Мохшинським (Рязанським) улусом.

Друге. «Диакон Игнатий» жодним словом не згадує на початку 1389 року про спалену Москву в 1382 році. Всі московські церкви, хоча й були спалені, працюють, щасливі московити юрбою ходять до церков, які всі до єдиної відбудовані, а Великий князь Дмитрій, так званий Донський, не зазнає жодного утиску від Тохтамиша. Цілковита ідилія!

Третє. Третім улусом на Дону був улус хана Акбуги. Інших – історія не знає!

«В среду же плывуще минухом… царев Сарыхозин улус, и тако оттуда нача нас страх обдержати, яко внидохом в землю Татарскую, их же множество оба пола Дона реки, аки песок» [185, с. 98].

Тільки покинувши «царев Сарыхозин улус» почали відчувати страх «я тако оттуда наче нас страх обдержати».

Отже за свідченням «диакона Игнатия» Сарихозин улус належав до рідних улусів – там татарів не боялися.

На звичайні «доважки брехні» увагу звертати не слід. Ними московська історія переповнена.

II. Московські митрополити (1379–1392)

На 1840 рік, коли книга І. П. Сахарова проходила державну і церковну цензури, він зазначив:

«При издании путешествия Игнатия, я имел в виду четыре списка: первые три, печатные, помещенные в Летописи (у всіх літописах однакові. – В. Б.), Временнике, и Татищевой Истории, а последний рукописный XVII века» [185, с. 97].

« Текст от Москвы до Цареграда напечатан по рукописному списку» [185, с. 96].

Ось чому такі прикрі «проколи» трапилися уже в 1840 році з «путешествием диакона Игнатия». Московська провладна верхівка, одразу після виходу восьмої книги (другий том), заборонила її перевидання, а набраний у друкарні текст наказшта розсипати.