Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 25 страниц)

Звичайно, передавати владу синам князя Юрія – Косому та Шемяці після такої ганебної битви хан Кичі–Мухаммед не став.

У цей час хан Улу–Мухаммед діяв надзвичайно енергійно, аби закріпити свою владу в Казані. Послухаємо:

«..(Улу–Мухаммед. – В. Б.) виступил из Белева и через землю Мордвы прошел в Болгарию, к тому месту, где находился древний Саинов Юрт, или Казань, в 1399 году опустошенная… (ханом Тохтамишем. – В. Б.)… Махмет (Улу–Мухаммед. – В. Б.), выбрав новое лучшее место близ старой крепости, построил новую, деревянную, и представил оную в убежище Болгарам, Черемисам, Моголам, которые жили там в непрестанной тревоге… В несколько месяцев Казань наполнилась людьми. Из самой Золотой Орды, Астрахани, Азова и Тавриды стекались туда жители, признав Махмета (Улу–Мухаммеда. – В. Б.). Царем и защитником. Таким образом сей изгнанник Капчакский сделался возобновителем или истинным первоначальником Царства Казанского, основанного на развалинах древней Болгарии. Моголы (тюрки. – В. Б.), смешались в оном с Болгарами и составили один народ, коего остатки именуются ныне Татарами Казанскими и коего имя около ста лет приводило в трепет соседственные области Российские (московитські. – В. Б.)» [18, т. V, с. 144].

Усі роки із 1437 по 1445 як не намагався Улу–Мухаммед повернути під свою руку Московський і Тмутараканський улуси, та зробити цього не зумів. Улуси підпорядковувались Сараю. Навіть разом із військом Кичі–Мухаммеда у 1444 році ходили походом на Брянськ і Вязьму – володіння Литви. Звичайно, ніяких серйозних чвар між Василем II та його двоюрідними братами Кичі–Мухаммед не допускав.

У 1445 році Улу–Мухаммед втретє вирушив військовим походом на Московський улус.

«Весною пришла весть, что Махмет осадил Нижний Новгород, послав двух сыновей, Мамутека и Ягуба, к Суздалю… Василий Васильевич с одною Московскою ратию пришел в Юрьев… Через несколько дней присоединились к Московитянам князья Можайский, Верейский и Боровский… Василий ужинал и пил с Князьями до полуночи, а в следующий день, по восхождении солнца отслушав заутреню, снова лег спать. Тут узнали о переправе неприятеля через реку Нерль… Если верить Летописцу, силы Государства Московского (??? – В. Б.) не уменьшились, только Василий не умел подражать деду… Земля оскудела не людьми, но умом Правителей… Сам Великий Князь, личным мужеством заслужив похвалу – имея простреленную руку, несколько пальцев отсеченных, тринадцать… (ран. – В. Б.) на голове, плечи и грудь синие от ударов – отдался в плен..» [18, т. V, с. 161–162].

Так московський князь Василь II потрапив до рук царя Улу–Мухаммеда, який посадив його на улус у 1433 році. Увесь подальший опис Московських історичншйюдій цілковито сфальшований, але варто до нього придивитись.

«Отпущенный по крестному целованию в Москву великий князь 10 октября 1445 г. обязался “дать ему (хану) за себя откуп, сколько может”» [14, с. 255].

І літописи, і M. М. Карамзін настільки спотворено подають події, що не будемо їх цитувати. М. Карамзін договорився навіть про співпрацю Улу–Мухаммеда з Дмитром Шемякою проти Василя II. Що є звичайною нісенітницею. Та що цікаво, усі літописи, «знайдені» за часів царювання Катерини II, замовчуть існування таємної угоди звільнення московського князя. Тільки професор М. Г. Сафаргалієв, який користувався секретними архівами Саровського монастиря, постарався за хрущовської відлиги 1956–1962 років дещо сказати з цього приводу. Послухаємо:

«О тяжести “откупа” можно судить по записи в Новогородских летописях. Согласно второй новогородской летописи, взял царь Махмет (Улу–Мухаммед. – В. Б.) откупа на великом князе двести тысяч рублей. Крестное “целование” Великого князя не ограничилось этим. Оно предусматривало ряд других не менее разорительных и унизительных требований, не отраженных в официальных источниках. На это указывают записи, имеющиеся в IV Новогородской летописи: “Взял на нем окупа двести тысяч рублев, а иное бог весть да они”. “Иные” условия договора 1445 года летопись не приводит, но можно предположить, что одно из условий этого договора связано было с “Мещерскими местами”» [14, с. 255].

Професор М. Г. Сафаргалієв, повідомляючи де що про таємні домовленості, значно кривить душею, йому не дозволяли говорити. Отож з’явилося лише те, що було відомо за так званими Літописними Зводами, а про те, що дізнався професор з архівів Саровського монастиря, він повідомив тільки натяками.

3

Що ж учинив Цар Улу–Мухаммед з Московським князем Василем II та його улусом у 1445 році?

Це запитання надзвичайно важливе, бо відповідь на нього вказує на чергову зміну династії Чингісидів у Московському улусі.

Посадивши перед своїми очима московського так званого Великого князя Василя, нащадка (внука) хана Тохтамиша, цар Улу–Мухаммед не міг його не запитати: як же так трапилось, що. Василь зрадив свій рід та погодився передати золотоординський трон ворогові їхніх родів – мангитові Кичі–Мухаммеду? Невже Василь II забув, скільки крові, звичайно, – своєї, ширини, аргини, дулати, кіпчаки, татари, барини та інші пролили за царський трон за часів Тохтамиша та його синів?

Після таких запитань Улу–Мухаммед не міг залишити Василя володарем Московського улусу. Але якщо окремі російські професори дозволяли собі дещо сказати про так звані «Мещерские места», які цар Улу–Мухаммед вилучив зі складу Великого Московського князівства, то про саме Московське князівство мовчать.

Говорити заборонено.

«При возвращении великого князя из татарского плена вместе с ним прибыли в Москву “многие князи” татарские и два сына казанского хана: Касым и Якуб. Сообщая об этом, летописцы ничего не говорят о причине появления татар на Москве… Что же касается царевичей Касыма и Якуба, то они непосредственно засели в “Мещерских местах” и вскоре создали здесь Касимовское ханство во главе с царевичем Касымом. По–видимому, одним из условий крестного целования Великого князя (Василия II. – В. Б.) предусматривалась передача татарам “Мещерских мест” – царевичу Касыму» [14, с. 255].

Так із 1445 року виникло Касимовське ханство на чолі із середнім сином царя Улу–Мухаммеда – Касимом. Цим кроком Улу–Мухаммед позбавив золотоординського хана Кичі–Мухаммеда впливу на північні улуси держави: Казанський, який посів старший син Махмутек (1445–1461); Касимовский, який включив до свого складу землі Рязанського, Нижньогородського та частину Московського князівств (ми про це ще говоритимемо); Московський, Тверський, Великоустюзький (він же – Тотемський).

Це було геніальне рішення царя Улу–Мухаммеда: створити на старих улусних землях нове ханство на чолі зі своїм сином Касимом, яке б відрізало шляхи сполучення Золотої Орди з Москвою, Андрієвим Городком та Великим Устюгом.

А для того, щоби вгамувати невдоволення старих володарів удільних улусів Мещери, була створена нова столиця, яка згодом отримала ім’я – Касимов. Столиця була віднесена в глибину лісів, за річку Оку, щоби позбавити золотоординських ханів несподіваних ударів по Касимову.

Сьогодні важко відрізнити вигадку від правди в московській так званій історичній науці. Тому вести мову про подальшу долю Василя II не будемо, а саме про його осліплення у 1446 році. Навіть М. М. Карамзін змушений був «співати пісень» про «дружбу і любов» між тогочасними московитами і казанськими татарами. Послухаємо:

«На пути они нечаянно встретили татар и готовились к битве с ними, но открылось, что сии мнимые неприятели шли на

помощь Василию, предводимые Царевичами Касимом и Ягупом, сыновьями Царя Улу–Махмета. “Мы… друзья Великого Князя”… Князья Российские (московські. – В. Б.) дружески обнялись с Царевичами (татарскими. – В. Б.) и пошли вместе… В Ярославле (Василь II. – В. Б.) нашел Царевичей Касима с Ягупом, и при восклицаниях усердного народа вступил в Москву…» [18, т. V, с. 171–172].

Після 1445 року московські люди і московський князь Василь II діють проти Дмитра Шемяки і Кичі–Мухаммеда спільно з синами Улу–Мухаммеда, мов єдина злагоджена команда.

І в цьому випадку немає значення, чи Василь II був страчений в Казані влітку 1445 року, а замість нього Московський улус посів сам цар Улу–Мухаммед, залишивши на Казані старшого сина Махмутека, чи Василь II залишився сидіти на московському престолі тимчасово, до своєї смерті. Пам’ятаємо, як професор М. Г. Сафаргалієв говорив: «По–видимому, одним из условий крестного целования великого князя предусматривалась передача татарам “Мещерских мест” – царевичу Касыму» [14, с. 255].

Про інші умови «крестного целования» професор промовчав. А вони, звичайно, були. I головною —позбавлення Василя II Московського улусу.

Послухаємо російського професора А. В. Пушкарьова:

«Каким образом Московский трон от Василия Темного перешел к чингизиду Ивану III, это вопрос очень темный. В 1450 году Василий Темный (Василь II. – В. Б.) объявляет Ивана III соправителем и великим князем. Духовная грамота, по которой передавалась власть от Василия к Ивану, не имеет обязательной тамги и к ней прикреплена печать от другой грамоты (судя по всему, более старой), т. е. скорее всего это более поздняя подделка… Кем же был на самом деле Иван III? Весьма и весьма возможно одним (из) сыновей все того же… Махмуда (Улу–Мухаммеда. – В. Б.)… все московские правители XV–XVI века имели телько два имени – или Василий или Иван. Скорее всего, это все же было не имя, а титул. Василий – эквивалент византийского базилевса, и Иван означало верховного правителя, ни от кого не зависимого, аналог хана…

Известно, что поначалу христианское имя Ивана III было Тимофей. Это уже потом он превратился в Ивана. Иван должен был иметь тюркское имя, возможно, мусульманское, после крещения превратимся в… (Тимофея. – В. Б.), а после восшествия на трон (когда стал соправителем) стал Иваном» [42].

Російський професор А. В. Пушкарьов досить яскраво змалював послідовний шлях становлення із сина Улу–Мухаммеда – Якуба московського Великого князя Івана III. Молодший син золотоординського царя Улу–Мухаммеда, прибувши до Московського улусу, спочатку змушений був прийняти православну віру, аби зайняти московський престол. Після прийняття християнської віри сина Улу–Мухаммеда стали іменувати Тимофієм. І тільки після зайняття ним – Якубом (Тимофієм) посади Великого Московського князя він отримав титул Івана (правителя). Звернімо увагу, після першої згадки в російській історії співправителя Московії Івана III, а це 1450 рік, одразу зникають згадки про сина Улу–Мохаммеда – царевича Якуба. Хоча мова про його старших синів – Махмутека і Касима ведеться постійно.

Треба пам’ятати, що цар Улу–Мухаммед встановив нові взаємовідносини між новими улусами і князівствами. Старшим і головним залишався мусульманський улус старшого сина – Махмутека. Але, що цікаво, згідно Яси Чингісхана родовим, спадкоємним улусом завжди був улус (князівство) молодшого сина роду. Отож із часів Якуба (Івана III) таким улусом царя Улу–Мухаммеда став Московський улус (князівство). Що згодом і дало право Московським князям приєднати до Московського улусу всі інші: спочатку християнські – Тверський і Тотемський, потім мусульманські – Казанський, Астраханський, Касимовський тощо. Але про ці завоювання та взаємовідносини говоритимемо пізніше.

Зазначимо ще одну важливу річ: якби сучасна московська влада мала бажання донести своєму (російському) народові правду про походження московитів та їхніх князів XIII–XVI століть, були би проведені незалежні генно–біологічні дослідження останків московських князів, які досі зберігаються в Архангельському Соборі Московського Кремля. Тоді б ми мали цілковиту ясність, хто в російській історіографії виступав під іменами: так званого Івана Калити, так званого Дмитрія Донського, так званого – Василя І, Василя II, Василя III, Івана IV тощо.

Але московська як сучасна, так і попередні влади цієї правди дуже бояться. Правда зруйнує російські вигадки про минуле.

Боїться та влада і оприлюднення Литовських архівів (600 томів), Бахчисарайських архівів (124 томи), архівів, знайдених під час розкопок міста Хара–Хото (2000 томів).

Чому ж московська влада боїться оприлюднення незалежними фахівцями чужих архівів? Брехня так званої московської історичної науки є відповіддю на це питання.

Повернімося до нашого дослідження.

Про те, що у XV столітті на Московському улусі сиділи прямі нащадки правлячого царського чингісханового роду, є й інші свідчення у російських історичних матеріалах. Послухаємо.

«Вот как обращаются к Ивану IV в XVI веке ногайские мурзы и сибирские ханы: “Белек Булат Мирза… христианскому государю белому Царю много много поклон… В той земле [Белый Царь] сказывается Чингизовым прямым сыном (потомком) и прямым государем царем называется. А в сей земле яз Идегеевым сыном зовуся. Брат мой Дервиш царь к Чингимову сыну Белому Царю, православному государю и жалостливому государю Белому князю в ноги его пасти идем…” “Ты Чинников сын (Чингизов потомок), а я Кошумов сын, и ныне б нам меж себя недружбу оставити”» (РГАДАф. 127, от. 1, д. 4, л. 90 об. – 91, 126)» [42].

Є ще одне свідчення прямого входження Московського так званого Великого князівства (що означало наявність у ньому правлячого роду Чингісхана) до спадкових земель Золотої Орди: «Западные карты еще в начале XVI века показывают Московию, Крым, Казань, Астрахань, Ногайскую Орду и Сибирь единым государством. Над всеми этими территориями реет флаг с татарской тамгой. Это хорошо видно на карте Martin Waldseemuller 1507 года. А вот на его же карте 1516 года это уже отдельные государства. Скорее всего, они приобрели такой статус в 1502 году, когда Менгли–Гирей уничтожил Большую Орду (карты в средние века всегда основывались на несколько устаревших сведениях – надо учитывать скорость распространения информации в то время)» [42].

Для Московського, Тверського і Тотемського православних князівств царськими після 1445 року стали не тільки Казанський та Сарайський улуси, але й Касимовський, а згодом – Кримський та Астраханський. Це сталося тому, що всі ці улуси очолили прямі нащадки золотоординських царів. Оскільки московський православний князь не мав права успадковувати золотоординський царський престол, хоча й був Чингісидом, то й продовжував залишатись підпорядкованим усім уже названим царям і сплачувати їм данину.

Свого. часу, як відомо, Іван III та Василь III хотіли проголосити себе царями і, таким чином, позбутись обтяжливих і принизливих умов сплати данини, та зустріли згуртовану протидію усіх тих царств, яким платили вихід, і змушені були відмовитися від своїх царських забаганок.

Російська історична наука подає ці домагання Івана III та Василя III цілком у проєвропейському контексті. Мовляв, європейські монархи не мали бажання визнавати Івана ІІІ і Василя ІІІ царями, тому вони й відмовилися від царського титулу. Хоча зрозуміло, що в першу чергу проти цих домагань виступали царі Кримські, Казанські, Касимовські, Астраханські і Великоординські. Визнавши московського князя царем, вони втрачали право на данину (вихід).

Тепер зрозуміло, чому європейці сприймали усі ці нові царства за єдину державу ще протягом 50–60 років. Вони не знали існуючих взаємовідносин між новими державами, а Московське і Тверське князівства продовжували далі платити данину та номінально підпорядковуватись Казанському, а згодом – Кримському царству.

Послухаємо російського професора:

«По распадении Золотой Орды, естественно, возникал вопрос, какому хану давать “выход” когда на него стали претендовать… (багато ханів. – В. Б.)… Достоверно известно, что казанские ханы, наряду с ханами Большой Орды, Крыма, Астрахани и Касимова, получали часть прежнего “ордынского выхода” в свою пользу» [14, с. 257].

Звичайно, система розподілу «ордынского выхода» виникла не одразу, бо хан Орди Кичі–Мухаммед ще деякий час намагався поширити свою владу то на північ, то на південь. Та після того, як від нього почергово відпали Казанське ханство – 1438 року, Кримське ханство – 1443 року, Касимовське ханство – 1445 року, Астраханське ханство – 1459 року, та в 40–их роках виокремилась Ногайська Орда, Лід його владою залишилася тільки частина Золотої Орди, яка в історії отримала назву Великої Орди. На перших порах кожне із царств ще трималося старих, напрацьованих предками зв’язків. Та згодом і вони зникли.

На історичній арені з’явились нові держави – дрібні осколки Золотої Орди, з яких наприкінці XV століття найпотужнішим виявилось Кримське ханство.

Коли ведеться розмова про розпад Золотої Орди в середині XV століття, чомусь завжди замовчується питання про те, що й Московське князівство виокремилося із неї саме в ті роки.

Розгромивши у 1445 році московського князя Василя II, Улу–Мухаммед повністю перекроїв землі трьох старих православних улусів золотоординської держави. Було ліквідовано Рязанське (Тмутараканське, або Темниковське) князівство, а його землі та більша частина північно–східних земель Московського князівства ввійшли до складу нового – Касимовського князівства. В той час, коли більша частина Тверських північно–східних земель відійшло до Московського князівства. Це так звані землі супротивників Улу–Мухаммеда – князів Василя Косого та Дмитра Шемяки.

Всі три нові північні улуси очолили сини хана Улу–Мухаммеда: Казанський мусульманський улус – хан Махмутек; Касимовський мусульманський улус – хан Касим; Московське православне князівство – хан Якуб, який перед зайняттям престолу вихрестився і отримав ім’я – Тимофій, а щоб зрівнятися за посадою з братами, став зватись Іваном, що за візантійськими законами означало – хан (правитель).

Про ці події поговоримо в наступному розділі.

4

У попередньому розділі говорилося, що немає ніякого значення, чи був страчений Московський князь Василь II у 1445 році в Казані. Однак визначитись із цим питанням треба. Звернімось до давніх джерел, зокрема до «Устюжского летописного свода», який дещо прояснить ситуацію.

За московськими так званими літописами Василь Темний народився 1415 року, а помер у 1461 році у віці 46–ти років. Тобто діти могли народжуватись у нього після досягнення 20–22 років. Відомо, що й російська православна церква у ті часи давала шлюби чоловікам після досягнення такого віку. Не будемо для московського князя шукати винятків із правил.

І знаменитий М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» досить чітко зазначав:

«В сей самый год (1441), Генваря 22 родился у Василия сын Тимофей–Иоанн, коему Провидение, сверх многих великих дел, назначило сокрушить Новгород» [18, том V, с. 142].

Цікаво, що Василь Темний, за «Устюжским летописным сводом» мав одну дружину – княжну Марію, з якою породив 6 синів:

1. « В лето 6945… Toe же осени родися великому князю сын князь Юрье Бальшои» [155, с. 78].

2. « В лето 6948 (1441). Великому князю Василью Васильевичю родися сын, князь Иван Васильевич…» [155, с. 79].

3.« В лето 6949… Тое же зимы преставился сын великого князя Юрье Большей, а другой князь Юрье родися генваря в 22 день» [155, с. 79].

4. « В лето 6954… Того же лета августа в 14 день на Углечи родися великому князю Василию Васильевичю сын князь Андреи» [155, с. 80].

5. « В лето 6957… Того же лета родися великому князю сын князь Борис»[155, с. 81].

6. « В лето 6961…Того же лета родися великому князю Василью Темному сын князь Андреи Меншин» [155, с. 83].

Якщо вдумливо прочитати всі витяги з Устюзького літопису та порівняти їх із іншими літописами, працями М. М. Карамзіна, М. Г. Сафаргалієва тощо, то побачимо, як свідомо і ганебно фальшувалася російська історична наука. Пропонуємо краєм ока зазирнути до Московської кухні фальшування історії.

Російська православна церква забороняє батькам надавати кільком своїм дітям одне і те ж ім’я. Тим більше, що за давніх’ часів саме церква надавала та фіксувала у своїх книгах ім’я. Тож князь Василь Темний не міг мати одночасно двох синів на ім’я «Юрье Большой» і «Юрье Меншин» та «Андреи Большой» і «Андреи Меншии». Ще більший анекдот трапився з народженням сина Андрія в 1446 році«… августа в 14 день на Угличи». Справа в тому, що Василь Темний за тим же Устюзьким літописом, 6 липня 1445 року потрапив у полон до царя Улу–Мухаммеда та був вивезений до Казані, й хоча, за російськими літописами, був відпущенимй Улу–Мухаммедом за 200 тисяч золотих рублів додому, та до Москви не потрапив. Бо дорогою був перехоплений Дмитром Шемякою і «преведе великого князя на Москву, и очи ему выняли месяца февраля в 13 день» [155, с. 80].

Як бачимо, відбулося неймовірне «божественне зачаття». А трапилось усе надзвичайно просто: «Устюжский летописный свод… составлен в Устюге Великом в первой четверти XVI в. Составитель его объединил в одном летописном своде местную Устюжскую летопись конца XV в. и сокращенную редакцию общерусского летописного свода… (та деякі інші. – В. Б.)». [155, с. 3].

На ті часи уже існували «Родовідні книги» деяких династій, тож багато князівських та боярських родів Чингісидів не погоджувалися фальшувати імена й роки народження своїх предків. Виникали колізії, коли «всякому роду начало, от кого кто повелся, явно было порознь». Так у Василя Темного з’явилось дві пари однойменних синів. Хоча, звичайно, це свідчить не тільки

про фальшування літописів, розпочате за життя Івана III, а також і про те, що Василю II приписали кілька дітей іншого чоловіка. Цьому є Досить–таки оригінальний доказ у самому Устюзькому літописі. Вся пізніша російська так звана історична наука стверджувала, що всі (!!!) московські князі, починаючи з Івана Калити (Кулхана), поховані у Кремлі в Московському Архангельському Соборі. За твердженням російського професора духовної академії Олександра Ратшина, там знаходяться і останки московського князя Василя Темного. Навіть портрет цього князя намальований на стіні над його могилою.

А «Устюжский литописный свод» стверджує щось протилежне. Послухаємо: «…и от митрополита Феодосия прият благословение и прощение, ми преставися месяца марта в 27 день. И положен бысть во церкви святого Архангела Михаила» [155, с. 85].

Отже, в Архангельському Соборі під іменем Василя Темного похована інша людина, але така, яка–обов’язково посідала московський князівський престол. І це насправді так, бо московський князівський престол, знищивши у 1445 році Василя II, посів сам цар Улу–Мухаммед, прийнявши православну віру та передавши царський престол у Казані старшому синові – Махмутеку. Мабуть, з надією на те, що тому ще поталанить повернути царський трон Золотої Орди, залишаючись мусульманином.

Ми пам’ятаємо – Великим ханом Золотої Орди після Узбека (1312–1342) міг стати тільки мусульманин. Напевно, існував такий заповіт. Хан Улу–Мухаммед пішов шляхом великого Тохтамиша. Прийшовши на Московський уділ, Улу–Мухаммед привів із собою молодшого сина Якуба, якому згодом передав улус у спадок.

Цьому є свідчення сучасного російського професора А. В. Пушкарьова:

«Каким образом московский трон от Василия Темного перешел к чингизиду Ивану III – это вопрос очень темный. В 1450 году Василий Темный объявляет Ивана III соправителем и Великим князем. Духовная грамота, по которой передавалась власть от Василия к Ивану, не имеет обязательной тамги и к ней прикреплена печать от другой грамоты (судя по всему, более старой). т. е. скорее всего это более поздняя подделка» [42].

Російським професорам ніколи не дозволяли говорити правду відкритим текстом. Правда могла тільки дозами потрапляти на сторінки книг. Та й то переважно в часи московської відлиги 1917–1937, 1954–1964, 1985–2000 років.

Знаючи попередній матеріал, можемо пояснити професору А. В. Пушкарьову: Василь Темний і Іван III – обидва Чингісиди, і не просто Чингісиди – то батько і син, відомі в історії ще й під іменами – Улу–Мухаммеда та Якуба. Саме Улу–Мухаммед, як цар Золотої Орди, мав право наділити синів від усіх своїх дружин, також і християнки – московської княжни, уділами:

Махмутека– Казанським ханством;

Касима– Касимовським ханством;

Якуба (Івана III)– Московським князівством.

А дітям від інших дружин виділив:

– «… князыо Юрыо… Можаеск, да Дмитров, да Серпухов, да Хутынь со всеми пошлинами.

– А князыо Андрею… Углечь Поле, да Бежицкил Верх, да Звенигород…

– А… князыо Борису… Волок Дамской да Ржеву, да Русу…

– А… князыо Авдрею меншему… Вологду на удел да Заозерье Кубеньское»… [155, с. 84–85].

Василь Темний передавати своїм синам у спадок землі не мав ні права, ні змоги. Тому на початку цього розділу мова йшла цілковито про синів не Василя Темного, а Московського князя (царя) – Улу–Мухаммеда, який і похований в Архангельському Соборі московського Кремля під іменем Василя II (Темного).

Про ці секрети ми довідалися, прискіпливо вивчаючи «Устюжский летописный свод». Та на цьому наші відкриття не закінчилися.

Усім відомо, що людина приймає хрещення раз у житті при народженні. Бувають випадки, коли людина приймає хрещення у дорослому віці, а саме, коли людина міняє віру. Тоді, звичайно, необхідне нове хрещення. Мова ведеться про давні часи, про князівський московський рід XV століття. Тому говорити, що московський князь забув охрестити сина чи доньку при народженні – нерозумно. Цього, в першу чергу, не дозволила б зробити церква. Кожен нащадок московського православного князя мав окремого церковного опікуна від дня народження.

Але «Устюжский летописный свод», розповідаючи про одруження Василя Темного, раптом став «нести нісенітницю», якщо опиратись на російські церковні догмати. Послухаємо:

«Князь великий Василем вьтиде изо Орды, а с ним Мисорчин Улант посадил в Володимер на великое княжение. Того же лета князь великий Василеи обручил за себя у князя Василья Ярославича княгиню Марью дщерь…

По крещенье князь великий Василеи Васильевичь женился» [155, с. 74–75].

Тобто за «Устюжским летописным сводом» Василь II перед одруженням ще не був християнином. Охрестили його тільки перед одруженням. Якщо мова ведеться про Василя Темного – то маємо цілковиту нісенітницю. Якщо ж мова йде про заняття московського столу, одруження та хрещення Улу–Мухаммеда, то це цілком достовірний опис.

Треба думати, що мова в наведеному описі йде про прийняття царем Улу–Мухаммедом християнської віри, бо церква допомагаючи владі фальшувати історію та події, і гадки не допускала, що Московське православне князівство може очолити людина мусульманської віри. Тому фіксацію факту вихрещення князя з мусульманської віри в християнську церква викинути з літописної оповіді не могла. Таким чином правда потрапила на сторінки Устюзького літопису, що й дало змогу встановити істину про так званого Василя Темного.

Фальшуючи російську історіографію, московська влада і церква вдавалися до надзвичайно потужних заходів, які приголомшували просту людину, потрясали жахами описаних подій, викликали співчуття до постраждалих московитів та повне сприйняття матеріалу. Все чинилось свідомо, сплановано, цілеспрямовано. Іван III, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, вища московська аристократія та російська православна церква свідомо переписали своє минуле, вигадавши десятки міфів та увівши їх в історію. Тому московська історична брехня випинається з кожної шпарини, з кожної сторінки їхньої так званої науки.

Недарма сучасний російський професор А. В. Пушкарьов, детально вивчивши праці професора C. Н. Валка, який за часів першого радянського хаосу 1917–1933 років чимало встиг повідомити, під час другого подібного хаосу 1985–2000 років розповів людству таке:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, професор С. Н. Валк (1887–1975) прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние – это подделки XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века… Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделки, то все “Летописи” подлинны. Естественно, (московська. – В. Б.) массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [42].

І ми про це велике московське фальшування говоритимемо в наступних розділах.

* * *

Розглянемо ще один надзвичайно цікавий феномен часів московського хана Улу–Мухаммеда – так званий секрет шістдесятих років XV століття. Хоча подібного терміну в московській історичній науці не існує. Та «секрет» аж випинається назовні із сторінок «російських історичних документів».

От що розповідає Устюзький літопис:

1. «В лето 6969 (1461 г.)... Преставись князь Борис Александрович Тверской марта в 31 день» [155, с. 84].

2. Він же повідомляє, що того року помер перший неканонічно обраний московський митрополит Іона:

«В лето 6961 (1461)... Преставися Иона митрополит, положен быстьво церкви Успения...» [155, с. 84].

3. Того ж таки 1461 року помер Казанський хан Махмутек (старший син Улу–Мухаммеда), звичайно, літопис про царя Махмутека – старшого сина Улу–Мухаммеда нічого не повідомляє, але про рік його смерті дізнаємося з іншої російської літератури. Хоча б із книги М. Г. Сафаргалієва «Распад Золотой Орды», сторінка 258.

4. За більшістю російських так званих першоджерел Василь Темний помер на початку 1462 року. Читаємо Устюзький літопис: «…Князь великии Василеи Васильевичь… преставися месяца марта в 27 день (1462 року. – В. Б.)» [155, с. 85].

Хоча є свідчення про інші роки його смерті.

5. Російські професори погоджуються, що від часу повернення Василя II з Казані 1446 року, скрізь на Московії запанували прибулі з ним татари. Немовби саме за те йому й викололи очі.

А історик Р. Г. Ланда визнав: «в Москве тогда, по словам противников князя, всюду слышна была татарская речь». І ще:

«Известно, что… Василий II Темный привел с собой множество татарских вельмож с их войсками, наградил их землями и волостями…».

6. Врешті, за Устюзьким літописом, у 1460 році на Москву ходив хан Великої Орди Махмуд (син Кичі–Мухаммеда):

«В лето 6968… Того же лета приходил под Рязань царь Ахмет Коче Ахметовичь Большие Орды и стоял долго под городом… Казат Улан мурза рязанцем норовил…» [155, с. 84].

Як бачимо, казанський царевич, що очолював рязанців того разу, відбив напад сина Кичі–Мухаммеда. А сучасний російський професор О. О. Горський у праці «Москва і Орда» досить чітко визнав:

«Рязань в это время управлялась наместниками Василия Васильевича…» [138].

Знаючи, що Улу–Мухаммед особисто посів московський престол з кінця 1445 року та повністю перекроїв землі Мохшинського, Московського, Тверського улусів і переніс столицю першого в Косим–городок, можемо зробити висновки.

І. У 1460 чи 1461 році син хана Кичі–Мухаммеда – Махмуд завдав по північних улусах колишньої Золотої Орди найпотужнішого удару після походу Едігея. В результаті цього удару загинули: