Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 25 страниц)

а) Московський Великий князь (він же хан Золотої Орди Улу–Мухаммед) в російській історії – Василь Темний;

б) Тверський Великий князь (нащадок хана Беклеміша), в російській історії – Борис Олександрович;

в) Казанський хан Махмутек, якого літопис подає, як «Казат Улан мурзу»;

г) не канонічно проголошений митрополит Іона, призначений на митрополичу кафедру ханом (царем) Улу–Мухаммедом у 1448 році.

ІІ. Ущент спалена Москва – нова столиця царя Улу–Мухаммеда. Хоча московська історіографія подає цей факт під 1470 чи 1466 роком. Послухаємо історика А. В. Пушкарьова:

«В 1470 году… от пожара в Москве осталось три дома» [42].

Кремля у сучасному вигляді на ті часи ще не існувало. Він був побудований італійськими архітекторами, яких закликала до Москви друга дружина хана Якуба (Івана III) після 1472 року.

Ще один факт: поява в церковній літературі часів Василя II Московського князя під титулом Московського царя. Московська православна церква до Василя Темного своїх правителів завжди величала князями. І тільки! Царями для неї були хани Золотої Орди. А Софії Палеолог – другої дружини Івана III, яка 1472 року з величезним посольством прибула з Риму до Москви та привезла ідею Московського царства, за часів Василя Темного у Москві ще не було. Тож ідею про Василя – царя у 40–ті – 50–ті роки XV спричинили інші чинники. Повернімося до Василя Темного:

«К периоду правления Василия Васильевича относится примечательное явление: великий князь московский начинает при жизни именоваться “царем”. Ранее всего этот титул прилагается к Василию II еще в начале 40–х годов Симеоном Суздальцем в первой редакции его “Повести о Флорентийском соборе (“белый царь…”)» и Пахомием Сербом в третьей редакции “Жития Сергия Радонежского…” (“великодержавный царь…”, “благоразумный царь”), в обоих случаях при изложении конфликта великого князя с митрополитом Исидором по поводу решений Флорентийского собора конца 30–х гг.» [138].

Про московського митрополита Ісидора та його поїздку на Флорентійський собор 1439 року говоритимемо окремо. А от про причину іменування Василя II царем розмову закінчимо зараз.

Звичайно, священики так звані Симеон Суздалець і Пахомій Серб не могли назвати Василя Темного « царем», не маючи законних підстав. Тим паче, що вони назвали його « царем», як пише російський професор О. О. Горський, ще в 40–их роках XV століття. Єдиною умовою назвати московського великого князя « царем» могла бути тільки його належність до царськоїгілки Чингісханового роду. Московські князі з 1272 року (абсолютно всі) належали до роду Чингісхана по прямій лінії, та права на титул царя не мали. І якби Василь Темний походив від них, то теж такого права не мав би.

Що підтверджує – то був Улу–Мухаммед! Навіть прийнявши християнську віру і, таким чином, втративши право на трон Великого хана, він залишався з титулом царя. Бо й до того був царем!

5

На які ж улуси, князівства та орди розпалася Золота Орда після 1437 року?

У цьому питанні не може навіть виникнути мови – належали чи ні давні так звані Ростовсько–Суздальська і Рязанська землі до складу Золотої Орди, починаючи з 1237–1238 років.

Російська історіографія на це питання вже відповіла. Хоча потім спохопилась і сама себе заперечила.

Наводимо карту Золотої Орди із Великої Радянської Енциклопедії (перше видання), том 40, виданий 1938 року в Москві, за часів більшовицької російської імперії. На карті добре видно, що Москва і всі її навколишні землі часів хана Батия входили до складу Кипчакського ханства (Золотої Орди). То була аксіома, яку в 1938 році Москва не заперечувала. Отож Московське князівство, як і всі інші ханства, князівства та орди вийшли з лона Золотої Орди (див. с. 63).

І. КАЗАНСЬКЕ ХАНСТВО

Уже згадувалося про походження Казанського ханства від 1437 року. Що підтверджує й Казанський літопис:

«Улу–Мухаммед после белевской битвы (взимку 1437 року. – В. Б.)… шед полем перелез Волгу, и засяде Казань пустую, Саинов юрт» [14, с. 245].

Деякі російські літописи, наприклад Устюзький, дотримуються цієї ж точки зору. Але багато російських істориків, зокрема В. В. Вельямінов–Зернов, заперечували відхід Улу–Мухаммеда до Казані у 1438 році та появу того ж таки року Казанського ханства. Причини подібних заперечень давно відомі – треба було возвеличувати Московію, хоча б у такий спосіб, бо ж вона досягла відносної незалежності значно пізніше – у 1480 році.

Оскільки Улу–Мухаммед довгі роки був Великим ханом Золотої Орди і мав підтримку на царському престолі багатьох родів: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків, татарів, киреїв тощо, то, звичайно, чимало людей відгукнулися на заклик і перекочували із своїми родами до Казані.

Цей факт швидкого посилення нового Казанського ханства засвідчив Казанський літопис:

«Улу–Мухаммед после захвата Казани в 1438 году «Отвсюду собра силу к себе воинственную и многие грады… (Московські. – В. Б.), обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища. 3 июля пожже около Москвы великие посады, и Хрестьянского люду иссече, и плен сведе, града не взя…» [14, с. 246].

Треба зазначити, що такого завдання – захопити та спалити місто Москву – Улу–Мухаммед не ставив. Він тільки показував московському князеві, хто в домі господар. Бо саме він, Улу–Мухаммед у 1433 році видав Василеві II ярлик на Московський улус (князівство).

Треба думати, що позбавити Василя Темного московського улусу Улу–Мухаммед вирішив дещо пізніше, побачивши надзвичайно принизливе плазування Василя перед Кичі–Мухаммедом, коли у 1441 році, виконуючи наказ нового золотоординського царя, той ходив воєнним походом на Новгород – стягувати данину для хана. У 1437 рощ Василь II особисто на Улу–Мухаммеда під місто Белев не ходив. Хоча наказ нового хана – послати військо – виконав. Московський князь ставав небезпечним для Улу–Мухаммеда. Отоді й було прийнято рішення – позбавити Василя Темного московського улусу. Що й відбулося 1445 року: Василь був захоплений у полон, відправлений до Казані та страчений. Може виникнути запитання: чому Улу–Мухаммед особисто посів московський престол?

Питання узагальнене – воно має кілька складових.

Перше, чому він не залишився в Казані, а залишив там старшого сина Махмутека?

Тут відповідь очевидна: він розумів, що повернутись на золотоординський престол у нього не залишилося шансів, тоді як у сина–мусульманина такий шанс зберігався. Тим паче, Махмутека страхував середній син – Касим, теж мусульманин. Вони мали приклад Тохтамиша.

Друге, чому Улу–Мухаммед не посадив на московський престол молодшого сина Якуба, а призначив його співправителем тільки у 1450–му році?

Відповідь очевидна: Якуб у 1445 році ще був неповнолітнім.

До речі, ось чому російська історіографія так пильно приховує указ Василя Темного про призначення Івана III співволодарем московського улусу. Іван III, за офіційними джерелами, 1440 року народження, тож у 10–літньому віці права на князівство не мав ні за московськими, ні за золотоординськими законами. Якуб, напевне, 1434 року народження, і за законами Золотої Орди і, звичайно, Московії, у 1450 році став повнолітнім (16 років).

Куди оком не кинь, скрізь московська брехня виповзає назовні. Не будемо повторно розповідати про зайняття Улу–Мухаммедом князівського престолу та його хрещення перед новим одруженням, про що розповів Устюзький літопис. Повернімось до Казанського ханства. Саме у ці роки будуються поселення Казанського ханства: Акжал, Акал, Тарнат, Бачай, Верхній Шердан, Мамадиш, Лаішево, Тетюша та десятки інших. Що свідчить про перехід татарів до осідлого життя та землеробства.

С. Гербертштейн, який відвідав Казанське ханство у першій половині XVI століття, вважав місцевих татарів осідлими, тому писав: «Они возделывают поля и живут в домах» [158, с. 145].

А дещо пізніше те саме свідчив князь О. М. Курбський, який втік із Московії Івана IV до Литви:

«В земле той поля великие и зело преизобильни и габзуши (т. е. плодородные) на всякие плоды…, хлебов же всякое там множество…» [159, с. 81–82].

Поява сіл та поступовий перехід до осідлого життя населення Казанського ханства свідчить про неабиякий державотворчий хист хана Улу–Мухаммеда, його сина Махмутека та продовжувачів їхньої справи. Хоча потяг до осідлого життя став вимогою часу і відбувався стихійно, в зв’язку зі зменшенням розмірів земельних володінь кожного роду (іля). Але той факт, що хан Улу–Мухаммед розумів вимоги часу та сприяв цьому процесу, свідчить про його державотворчу зрілість.

Аби зрозуміти, що процес розпаду Золотої Орди був незворотним, в першу чергу треба згадати про поділ ханом Батиєм держави на улуси для своїх братів. Зрозуміло – інтереси місцевих улусних ханів та верхівки родів з часом стали не співпадати з інтересами держави і Великого хана всієї Орди. Що й призвело до накопичення енергії взаємонесприйняття та подальшого розпаду.

На переконливу думку автора, такі конгломерати, як імперії – Англійська, Російська, Німецька, Іспанська, Польська та десяток інших розпалися закономірно. Справа тільки в часі – коли і сьогоднішні імперії розваляться.

Казанське ханство, яке проіснувало 114 років: з 1438 по 1552 рік, було досить–таки впливовим державним утворенням, особливо у перші роки свого існування. Свідченням є той факт, що Московія до часів звеличення Криму повністю підпорядковувалась Казані, а це 1438–1462 роки.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) визнавала значення та вплив цієї держави: «Казанское ханство… образовавшееся в результате распада Золотой Орды на терр(итории) Болгарии Волжско–Камской: гл(авный) г(ород) – Казань.

Основателем династии казанских ханов был Улу–Мухаммед (правил в 1438–1445)… В К(азанское х(анство) вошли казанские татары (потомки волжских булгар), мари, чуваши, удмурты, частично мордва и башкиры. Осн(овним) занятием населения было земледелие. В городах существовало высокоразвитое ремесло. Значит(ельную) роль играла торговля с Сибирью, странами Кавказа и Востока. Высшая гос(ударственная) власть принадлежала хану, но направлялась… (диваном). Верхушку… знати составляли карачи – представители 4 знатнейших родов ( Ширин, Барын, Аргын, Кыпчак)… В адм(инистративном) отношении К(азанское) ханство делилось на даруги (округа) и улусы (вилайеты)» [2, том с. 140].

Варто сказати, що створення Казанського ханства не було відтворенням давньої Булгарської держави. Це вмотивовано довів професор М. Г. Сафаргалієв у своїй книзі «Распад Золотой Орды». Не будемо з цього приводу цитувати професора, бо зрозуміло – з часом, після 1237 року, на давню Булгарську землю було переселено таку значну кількість тюркських родів, що давній булгарський етнос, практично, розчинився серед них. Але свій слід залишив. Тому «…язык булгар (давніх. – В. Б.) стоял ближе к современному чувашскому, а не татарскому, в то время как язык казанских татар по своим особенностям тяготеет к другим тюркским языкам – казахскому, киргизскому, узбекскому…» [14, с. 254].

Не бажав товариш Сталін, проводячи 1946 року спеціальну сесію Академії наук СPCP, присвячену питанню «походження казанських татарів», відносити їх до золотоординців. Звелів зарахувати до давніх волзьких булгарів. Що і врятувало населення Татарстану від виселення з рідної землі та знищення.

Не забуваймо уроків московської історії. Винищувати людей Москва завжди вміла.

Позначимо кордони Казанського ханства на 40–ві роки XV століття. їх визначив М. Г. Сафаргалієв.

Захід. «…Границы Казанского ханства продвинулись на западе до бассейна реки Мокши и подошли… (до Касимовського ханства. – В. Б.) в районе города Мурома. Князь А. М. Курбский, сообщая о Муроме, говорит о нем, как о пограничном пункте, «иже лежит от поля уже крайнее к Казанским пределам» [14, с. 258].

На заході Казанське ханство межувало з Касимовським, яке було створене у 1445 році, коли хан Улу–Мухаммед особисто посів Московське князівство. А поскільки московська історіографія взагалі вважала Касимовське ханство «российской землей», то кордони цих трьох улусів (Казанського, Касимовського і Московського) треба чітко визначити.

Схід. «…Границы Казанского ханства на востоке подошли к Уральским горам и к Сибирскому ханству и Ногайской Орде в районе реки Белой, Кенили и Кенилльчика…» [14, с. 258].

Південь. «…Границы Казанского ханства… подошли… на юге – в районе Саратова, к Большой Орде…» [14, с. 258].

Північ. «…Казанские татары предприняли ряд походов на восток и северо–восток, закончившихся покорением Вятки и других земель на северо–востоке. Тогда–то… и были покорены удмурты, остяки, вогулы и башкиры» [14, с. 258].

Отже, якщо говорити сучасною мовою, кордони Казанського ханства тяглися від сучасного міста на Волзі Саратова (Сари–Тау) до Уральська (Казахстан); далі річкою Урал до Уральських гір; без визначених північних кордонів, включаючи сучасну В’ятську (Кіровську) область до річки Ветлуги – на північному заході. А на правобережжі Волги – правобережжям Оки та Мокші, включаючи сучасну Пензу, тяглися до Саратова. Звичайно, кордони Казанського ханства позначені дещо умовно, але дають змогу уявити могутність і силу ханства, його можливості – військові та економічні. Першими ханами династії Улу–Мухаммеда в Казані були:

1. Улу–Мухаммед (1438–1445 роки),

2. Махмутк (1445–1461 роки),

3. Халіл (1461–1467 роки).

Не будемо розповідати про взаємовідносини московських, казанських та касимовських ханів і князів у цьому розділі, зробимо це далі, де мова йтиме про Московське князівство за часів Великого князя Улу–Мухаммеда та його нащадків:

1. Улу–Мухаммеда (він же Василь II) – правив у 1446–1462 роках,

2. Івана III – правив у 1462–1505 роках,

3. Василя III – правив у 1505–1533 роках,

4. Івана IV – правив у 1533–1584 роках.

Ще раз нагадуємо: автор тільки позначає, на які улуси розпалася Золота Орда, приблизні кордони та перших керівників. Поки що не йдеться про взаємовідносини нових держав, їхню силу, стабільність і розвиток. Про це говоритимемо у наступних розділах.

ІІ. КАСИМОВСЬКЕ ХАНСТВО

Про Касимовське ханство у російській історичній науці практично не існує достовірного опису, особливо про його місцезнаходження та перші роки становлення. Відновимо справедливість і в цьому питанні.

Ханство для середнього сина Улу–Мухаммеда – Касима було створено 1445 року. Звичайно, ханство створив особисто Улу–Мухаммед.

Російський історик М. І. Шишкін досить чітко визначив значення Касимовського царства для Московської держави. У своїй «Істории города Касимова с древнейших времен» він писав:

«История города Касимова потому важна для истории России, что Касимовские цари со своими подцаными татарами воевали за Русскую землю и участвовали почти во всех войнах и походах против врагов ея,начиная с самого основания Касимовского царства и до его уничтожения, т. е. с эпохи Василия Темного (Улу–Мухаммеда. – В. Б.) и до времен Петра Великого» [96, с. III].

Тепер має бути зрозумілим задум хана Улу–Мухаммеда, коли він після 1445 року перекроїв кордони старих північних улусів Золотої Орди та створив Касимовський улус. Він, власне, відновив давній Темниковський улус Беркечара, додавши йому землі сучасної Володимирської та частини Нижньогородської областей.

Дуже цікаве свідчення про Касимовське ханство залишив арабський історик Ель–Дженнані:

«Этот Мухаммед был человек сильный и храбрый, он вторгся в земли… (Московського улусу. – В. Б.), захватил добычу и отнял из земель их Владимир, одну из областей Московских» [15, с. 538].

Якби древній Володимир не був переданий з Московського улусу до іншого, то подібної згадки не було. Отож, Володимир із 1446 року відійшов до Касимовського ханства.

До Касимовського ханства, найпевніше, входили сучасні: Володимирська, Івановська, Рязанська, Липецька, Тамбовська та прилеглі до них частини Нижньогородської, Тульської, Пензенської областей і Мордовської АРСР.

На півночійого землі омивала річка Волга, та граничили з Московським князівством.

На сходіКасимовське ханство межувало з Казанським.

На півднібув нечітко визначений кордон з Великою Ордою Кичі–Мухаммеда.

На заході– із землями Великого Литовсько–Руського князівства: тими землями, які згодом Кримські хани передали Московії («8 міст» та ще «35 міст на чолі з Одоєвим»).

За кількістю населення та військовою потугою це було досить потужне ханство. В подальших війнах Московського князівства касимовські царі, як правило, очолювали чи то все московське військо, чи «главный большой полк».

І нехай нас не дивує, що касимовські хани постійно виступали на боці Москви. Це закономірне явище. Ми пам’ятаємо, що Московське князівство для касимовських ханів від 1445 до 1462 року, взагалі було батьківським улусом. Там сидів батько Касимовського хана – Улу–Мухаммед. А після батька улус очолював довгих 43 роки молодший син Якуб, у хрещенні – Тимофій, за московськими офіційними джерелами – Іван III. Він помер тільки у 1505 році, тож після смерті Касима, за московськими джерелами у 1469 році, довгих 36 років був старійшиною Улу–Мухаммедового царського роду. За ці 36 років, до 1505 року, на казанському та касимовському престолах уже сиділи правнуки Великого золотоординського царя. Тож Московський князь від часів Івана III завжди залишався старійшиною роду, а відтак – саме його накази мали виконувати Казанський та Касимовський хани.

І якщо усі касимовські хани поважали своїх московських родичів, то казанські хани добре пам’ятали, що Улу–Мухаммед спочатку сидів на Казанському царстві (1438–1445), а тільки після того посів московський стіл. Казань постійно виборювала у Москви першість.

І хоча за цим постулатом Казань випереджала Москву, та за старійшинством ханського роду завжди поступалась. Ось тому, коли ми звернемось до перших істориків Московської держави: А. І. Лизлова, В. М. Татіщева, Г. Ф. Міллера, М. В. Ломоносова та інших, то побачимо на сторінках їхніх праць жорстоку боротьбу Москви з Казанню. Ця боротьба у житті Московської держави з Казанню була головною, першочерговою. Всі інші стосунки з навколишнім світом для Москви кінця XV – першої половини XVI століття (до приєднання Казані) були другорядними. Для цього був підписаний союз із Кримом на принизливих, жалюгідних умовах, що змусило Москву сплачувати Криму данину до 1700 року.

Та про це поговоримо пізніше.

Абсолютно всі джерела минулого визнають, що на час створення Касимовського ханства у ньому мешкали майже стовідсотково татари і мордва. Ось підтвердження:

«Мещера и Мордва, племена, жившия в пределах касимовского царства» [96, с. 3].

Пам’ятаємо: « Мещера» – це викривлене московитами на свій лад ім’я тюркського (татарського) племені мішари. Тобто ще з далеких віків V–XII столітгь від Калуги і Волоколамська до Волги (Нижнього Новгорода і Самари) на « споконвічній землі московитів» впереміш мешкали татарські та мордовські племена. До них постійно додавалися ті тюркські племена, які хани приводили з собою, посідаючи царство.

Послухаємо далі:

«По поставлений себя (Бориса Годунова) на царство и пожаловал Царевича казачые Орды Бурмамета (Ураз–Мухаммеда) посадил его на царство Касимовское и даде ему град Касимов с волостьми и со всеми доходы» [96, с. 30–31].

І далі пояснює той же історик:

«Самым высшим сословием в Касимове были представители высших дворянских родов; они назывались бики и мурзы и составляли, так сказать, шляхту татарскую… У автора “Сборника летописей” при описании воцарении в Касимове Ураз–Мухаммеда поименованы четыре бика из родов Аргын, Кипчак, Джалаир, Мангыт… самые важные вельможи царские назывались у татар карачии; по праву звание карачия принадлежало бикам главнейших дворянских родов. Вышепоименованные четыре бика (Аргын, Кипчак, Джалоир, Мангыт) назывались карачиями» [96, с. 32–33].

Ні «русских», ні навіть московитів (тих же татарів, тільки хрещених) у Касимовскому царстві не зафіксовано.

Та найцікавіше інше: у Касимові, а це за московськими джерелами, столиця Мещери, повністю відсутній рід Ширинів.

А ми ж пам’ятаємо «Бархатную книгу русского дворянства»:

«В лето 6706 (1198) князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему князь Михайло, и в Андрееве Городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей» [24, т. 2, с. 239].

То куди ж подівся рід Ширинів з Мещери? Мовчить російська історична наука.

Отож бачимо, як достовірне джерело з книги В. Г. Тизенгаузена спростувало московську брехню. Бо й князя Беклемиша (Михайла) на теренах Касимовського ханства російська історія не знає, і церкви «Преображения Господня» на тій землі ніколи не існувало та й «Андреева Городка» в околицях Касимова споконвіку не було.

Таких вигадок на сторінках так званої російської історичної науки – хоч греблю гати.

Зайвий раз переконуємося, що Беклемиш (Михайло), то, дійсно, Тверський князь Михайло, де й церква «Преображение Господнє» існує з далекого 1282 року, збудована ним, і «Андреев Городок» – перші кам’яні споруди, зведені при гирлі річки Тьмаки єпископом Андрієм, існують з тих далеких років, а, головне, що й тюркський рід Ширинів залишався на тверській землі до кінця XIX століття.

Відкриймо працю професора М. І. Смірнова «О князях Мещерских XIII–XV вв.» і переконаймося.

Повернімося до Касимовського ханства. Визначимо перших володарівханства та роки їхнього правління.

1. Хан Касим (середній син Улу–Мухаммеда) – 1446–1469 рр.

2. Хан Даніяр (син Касима) – 1469–1486 рр.

Зазначимо: російська історіографія визначає роком появи

Касимовського царства – 1452–й. Що цілком зрозуміло. Москва намагалася перенести на якомога дальший термін рік заснування ханства. Оскільки винекнення його у 1445 році повністю пов’язане з перемогою Улу–Мухаммеда над Московою у 1445 році та полоном Василя II. Отож запускали найпотужніші вигадки. Чого варте тільки твердження, що Василя II восени 1445 року хан Улу–Мухаммед відпустив живим–здоровим до Москви. Мовляв, «взял на нем откупа двести тысяч рублей, а иное бог весть да они» [14, с. 255].

Брехали настільки потужно, що вигадали «двести тысяч рублей», яких Москва за десять років зібрати не могла.

Не зрозуміло, навіщо Улу–Мухаммедові був потрібен Василь II, який зрадив царя, коли всі московські гроші могли потрапити до царської кишені, як потрапляли раніше до 1433 року. Саме того, 1433 року, Василь II випросив в Улу–Мухаммеда Московське князівство.

І друге. Російський історик М. І. Шишкін у праці «История города Касимова с древнейших времен» зазначив: «…Нур–Дуалет, который был, после Даньяра, (став. – В. Б.) первым царем в Касимове…» [96, с. 11].

Тобто нащадки царя Улу–Мухаммеда – Касим і Даніяр були тільки царевичами стосовно московських князів. Це відповідає дійсності тільки в одному випадку – якщо на московському престолі сидів їхній батько чи старший брат. Маємо ще одне підтвердження, що на московському престолі з 1446 року сидів сам цар Улу–Мухаммед, а з 1462 року його син – Якуб, за московською термінологією – Іван III. Саме вони були для Касимовського хана Касима та його сина Даніяра – царями.

Тоді, як Нур–Дуалет був сином Кримського хана, то стосовно Московського князя – був царем. І титул Касимовського царя Нур–Дуалет отримав не від Московського князя Івана III, а – за своїм походженням.

Останнє, на що автор вважав за потрібне звернути увагу в цьому підрозділі. Мова йтиме про примусове вихрещення татарів і мордви з мусульманської віри у православну. Як побачимо далі, то була спланована, примусова акція московської влади і Московської православної церкви.

Про це коротко слід нагадати хоча б тому, щоб зрозуміти, як із конгломерату фінських і тюркських (татарських) племен з’явились московити, прозвані пізніше – «русские». Історик М. І. Шишкін розповідав про ті події з великою насолодою.

Зрозуміло, що в часи Улу–Мухаммеда (Василя II) та його нащадків Якуба (Івана III), Василя III, Івана IV (Лютого), Федора Іоановича, Бориса Годунова примусового хрещення як спланованої акції відбуватись не могло. Рід московських князів ще пам’ятав своє татарське коріння, а у сусідніх землях продовжували правити родичі–мусульмани.

Тож московським правителям часто–густо доводилося виправдовуватись, що вони не чинять утисків на мусульманських царевичів та мурз, якими кишіла Москва і Московія, що ті мають свої володіння в державі, свої храми і т. д. Послухаємо московського посла до турецького султана Селіма у 1570 році:

«Мой Государь не есть враг мусульманской веры; слуга его, царь Саин–Булат, господствует в Касимове, царевич Кайбулат в Юрьеве, Ибак в Сурожике, князь Ногайский в Романове; все они свободно и торжественно славят Магомета в своих мечетях; ибо у нас всякий иноземец живет в своей вере. В Казани, в Мещере многие приказные люди мусульманского закона» [96, с. 26].

Та не менше татарів–мусульман було у самій Москві. Послухаємо опис прийому Федором Івановичем «10–го Апреля 1586 г… польского посланника Михаила Гарабурды»:

«…были в палате Царевич Крымский Мурат–Гирей, да Касимовский царь Мустофалей, да Сибирский Царевич Магметкул; а сидел Крымский Царевич в большой лавке против дверей от государева места сажени с две, а от него с полсажени в той же лавке сидели бояре, а Мустофалей цар Касимовский в другой лавке, а от него с полсажени бояре, а Сибирский царевич на окольничем месте, на большом, а у него сидели князи Тюменские, Черкаские и иные служилые князи по местам» [96, с. 28].

Вся військова верхівка Московської держави в 1586 році складалася із татарських князів–огланів Кримської, Касимовської, Сибірської, Тюменської, Черкеської та інших Орд. Не забуваймо, що Казанське та Астраханське ханства на той час уже увійшли до Московської держави і татарські князі–оглани перестали називатись царями й царевичами, а величалися боярами, чи «служимыми людьми» московського царя.

За кожним із цих царів, царевичів і бояр стояли їхні тюркські роди, а це десятки тисяч людей. Ось таким чином зростала могутність Московської Орди – напливом татарів.

Пам’ятаємо: у другій половині XV століття московські князі та православна церква великі зусилля доклали до вихрещення в православ’я саме казанських і астраханських татар, особливо їхньої правлячої еліти, пояснюючи це явище так: «Если умерший царь Казанский Симеон и царевич Муртаза сделались христианами, то они сами желали, сами требовали крещения» [96, с. 26].

А про те, що в Казані вирізали абсолютно все чоловіче населення, яке не погодилось після завоювання (1552 рік) прийняти православну віру, московська влада і церква воліли мовчати.

Коли ж до влади в Московії у 1613 році прийшли Романови, вони поширили політику хрещення нащадків Улу–Мухаммеда в першу чергу на центральні райони Московії, в тому числі й на Касимовське царство.

Не забуваймо, рід Романових походив від фінського кореня – так званого мерянина Кобили.

Починаючи з першого московського царя роду Романових, розпочався планомірний тиск на Касимовського царя:

«Жалованная грамота Арслану… дана была ему при определении его на царство в 1614 г. Из приведенного нами указа видно ясно, что власть царя в Касимове при Арслане была далеко не полной, и распространялась, и то с большими ограничениями, почти на одних татар…» [96, с. 46].

З кожним указом (1621 року їх вийшло три) права Касимовського царя обмежувалися. Аж доки, після смерті царя Арслана, його синові Сеїд–Бургану не заявили, що він отримає дозвіл на батьківський престол тільки після прийняття православної віри московського штибу. Москва подала цей матеріал делікатніше:

«…(Московське. – В. Б.) правительство убеждало Сейид–Бургана принять христианство, обещая ему за это даже руку государевой дочери» [96, с. 69].

І, звичайно, Москва свого досягла:

«Сейид–Бурган, приняв православную веру, крестился и назван во св. крещении Василием, во время первого своего пребывания в Москве в последней половине 1653 года» [96, с. 97].

Після цього почалося повальне примусове хрещення татарського і мордовського люду Касимовского царства. Для цього до Касимова прибув особисто Архиепископ Мисаїл.

Уже 1654 року Мисаїл доносив Цареві та Патріархові до Москви: «…В Шацком и Тамбовском уездах крестил я, Богомолец Ваш, числом четыре тысячи двести человек…» [96, с. 107].

Так під московськими багнетами татари і мордва залучалися до народу «русского» у Касимовському царстві. Більш детально про це хрещення говоритимемо в окремому розділі.

ІІІ. МОСКОВСЬКЕ ХАНСТВО, АБО ВЕЛИКЕ МОСКОВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Московське Велике князівство теж виокремилося з Золотої Орди. І першим московським князем, після розпаду Золотої Орди, став знаменитий Улу–Мухаммед. За життя батька, його сини Махмутек – цар Казанського ханства та Касим – цар Касимовсъкого ханства, звичайно, виконували вказівки Улу–Мухаммеда, що давало можливість московським історикам приписувати зверхність Москви стосовно Казані, Твері та Касимова. Визнаючи цю закономірну батьківську зверхність, московити чомусь забували повідомити, що то була зверхність колишнього царя Золотої Орди до своїх синів. І недаремно деякі літописи величали у ті часи Василя II та Івана III – царями.

У російського академіка Самуїла Георга Гмеліна, який працював в імперії з 1766 по 1774 роки, зберігся напрочуд цікавий опис страшних руїн другої столиці Золотої Орди, столиці Великої Орди – Сарай–Берке.

Послухаємо, бо в сучасних російських істориків подібної правди не знайти:

«В сорока верстах ниже сего шелкового завода, при береге Ахтубы и в волжском займище, на самом кряжу яицкой степи, находятся остатки старинного города, который был столицею царя великой Татарии Ахмета… Сии остатки россияне называют Царевыми Падами или царскими лугами… Позади сего холма следует еще три или четыре дома, кои также из кирпича построены были, а теперь землею завалены и получили вид, подобный другим холмам… Сии остатки в длину по кряжу степному простираются на тридцать восемь верст… Из истории известно, что сия столица великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя его же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена» [161, часть 2].

Отаку страшну правду розповів російський академік. Але, в зв’язку з тим, що Іван III, або по–іншому, молодший син Улу–Мухаммеда – Якуб панічно боявся ханів Великої Орди, то, скоріше за все, цей похід виконав сам Улу–Мухаммед. Можливо, разом із синами. Пам’ятаємо: так званий Василь Темний, за Устюзьким літописом, помер від ран 27 березня.