Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 25 страниц)

Цікаво: Романови навіть не стали чіпати в царських галереях «ханську тамгу» – ні зрубувати, ні замальовувати. Певно думали, щодо «царських галерей» ніхто ніколи не потрапить. Та помилились, і правда вкотре стала відомою.

Але найцікавіше останнє, що вигадала московська правляча верхівка у ті роки. Вони ввели на теренах Московської православної держави своє літочислення. За аналогією католицької релігії, яка мала свого Божого намісника (Папу Римського), а, відтак, і своє літочислення; магометанської релігії зі своїм родоначальником Магометом та своїм літочисленням. Оскільки у Москві з’явився чоловік із роду Ісуса Христа – Московський князь Іван III, а Московія, на думку Софії Палеолог та її оточення, стала спадкоємницею Візантійського православія як окремої гілки релігії, – то, очевидно, і Москва мала мати своє, незалежне від католиків і мусульман, літочислення.

І таке літочислення у Московії було введено з 1492 року. Тобто, за московським календарем, 1492 рік став 1 (першим) роком московського літочислення. Цей московський календару православній Московії проіснував до 1700року, за московським літочисленням до 198 року. Тільки Петро І у 1700 році відмінив московське літочислення і запровадив Григоріанський календар. Головною причиною рішення Петра І стала неможливість привласнення київського спадку. Держава, яка існувала 198 років, не могла привласнити собі спадок тисячолітньої Русі. А про той спадок уже мріяли.

Якщо хтось бажає переконатися в існуванні московського літочислення, пропонуємо звернутись до писемних московських джерел, виданих до 1700 року. Найкращим прикладом московського незалежного від світових джерел літочислення є «Родословная книга князей и дворян российских и выезжих», написана у 1682–1687 роках.

Читайте і не дивуйтеся.

3. Архангельський храм. Цей храм у Московському Кремлі, за вказівкою Софії теж був закладений за життя Івана III у 1505 році. Із самого початку храм будувався як усипальниця Московських князів та їхніх прямих родичів (братів і дітей) чоловічої статі.

«Собор сей, при самом начале существования своего, предназначен был усыпальницею Князей Московских… за Калитою легли здесь кости и всех последующих Властителей земли…. (Московської. – В. Б.), кроме Годунова, с их детьми, братьями и родственниками мужского пола. Ряды могил их замыкает гробница Императора Петра II (був на престолі у 1727–1730 роках. – В. Б.)… В. К. Иоанн III, в последние годы своей жизни, велел Миланскому Архитектору Алевизу, находившемуся тогда в Москве (розібрати старий храм. – В. Б.), вновь его перестроить. – Он разобран в 1505, и в Мае того же года заложен обширнейший против прежняго; совершен 1507, т. е. после смерти уже Иоанна, и освящен 8 Ноября 1509…» [19, с. 303].

Зазначимо: запросити архітектора Алевіза Фрязіна (Нового) Іванові III порадив його новий найкращий товариш – Менглі–Гірей. Послухаємо:

«Алевиз Фрязин… в 1503–04 работал в Бахчисарае (Крым), где строил дворец хана Менгли–Гирея [сохранился резной кам(енный) портал]. В 1504 по приглашению Ивана III прибыл в Москву, где, по свидетельству летописи, построил 11 церквей (не сохранились) и Архангельский собор в Кремле (1505–1508)» [2, т. I. e.403].

Алевіз Фрязін побудував у Москві Архангельський собор і одинадцять церков. Усі церкви Алевіза Фрязіна (Нового) були зруйновані, тому що на стінах мали ханську тамгу. Зруйновані, переважно, за наказами Петра І чи його батька Олексія Михайловича, саме з часів якого розпочалася боротьба зі спадком «старих царів».

«Существующая ныне настенная роспись Архангельского Собора была выполнена в 1652–1666 годах в правление царя Алексея Михайловича, который указал: «…писать церковь Михаила Архангела наново стенным письмом, а старое сбить» [33, с. 8].

Ось чому Кремлівський Архангельський собор не спіткала доля отих зруйнованих одинадцяти церков.

Усипальницю московських князів і царів настільки якісно «зачистили», що не залишилось жодних ознак Чингісидів, чому й не було потреби її руйнувати. Треба розуміти: ні Іван III, ні його син – Василь III ще не соромились свого тюркського походження, хоча уже й приписалися, за походженням, до «роду Иисуса Христа». Тому настінний розпис включав ханську тамгу роду Улу–Мухаммеда. На ті часи родова ознака московського князя ще домінувала на державних документах. Особливо в листуванні з Кримським та іншими ханами колишньої Золотої Орди. Існувала з давніх–давен заведена традиція, коли листи ханів та князів позначались (скріплювались) родовою ханською тамгою.

На ті часи візантійський етикет, стиль та правила ще тільки починали де–не–де з’являтись у Московії.

І хоча б, здавалося, Петро І зі своїм родом ніяких згадок про Чингісидів в Архангельському соборі не залишили, та то тільки на перший погляд. Послухаємо російського історика Олександра Ратшина:

«…По трем стенам Собора, над рядами гробниц, в нижнем ярусе, изображены, в рост же, почти все здесь погребенные Великие и Удельные князья, начиная с Иоанна Калиты, и между ими св(ятой) Петр Царевич Ордынский… Вся стенопись Соборі произведена была… под наблюдением Архитектора Алевиза…» [19, с. 308].

Син Івана III – Василь III, в часи якого відбувся розпис Архангельського храму, ще досить чітко розумів свою належність до тюркського роду аргинів. Тому й не заперечував проти нанесений її (тамги) на стінах храму.

Слід також пам’ятати, що домінуючою силою Московського війська у XVI столітті, як і в попередні XIII–XV, були прибулі до Москви татари, і не тільки московські, а й – касимовські, казанські, кримські, астраханські, ногайські тощо.

Послухаємо витяг із листа Кримського хана Магмет–Гірея до Московського князя Василя III, написаного у жовтні 1517 року: «…Коли наш род был на Мещере (в Тверському князівстві. – В. Б.), толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру (на Твер і Москву, бо Тверське князівство з 1485 року було приєднане до Московського. – В. Б.), ано из Мещеры люди шли к нам служити, и от нас в Мещеру… и то брату моему великому князю внятны мои речи были…» [34, т. 95, с. 378].

Хоча Василь III був християнином і виховувався в християнському середовищі, його оточували сотні родичів–мусульман, які не дозволяли забувати свій рід та славне минуле роду.

Що цікаво: уже під час першого розпису храма на його стіни був нанесений портрет «Петра Царевича Ординського». Звернімо увагу: портрет сина хана Берке, який жив у 1247–1290 роках, раптом на початку XVI століття потрапив на стіни Архангельського собору – «усыпальницы Князей Московских». Що цілком закономірно пояснює, що син хана Берке саме й був одним із тих, московських, князів. Бо іншого стосунку до Кремлівського храму XVI століття він мати не міг.

Отак династія Романових, знищивши ханську тамгу на стінах цього храму, все ж таки залишила згадку про давніх володарів Московщини. Цікаво зазначити, що тамга роду Карикиреїв, з якого, напевне, походив син хана Берке – «Петр Царевич Ордынский», тотожна тамзі роду аргинів Улу–Мухаммеда. Тобто то були не антогоністичні тюркські роди, чому Василь III, за наполяганням представників роду каракиреїв, що були одним із ілів хана Берке, дозволив нанести на стіни, храму–усипальниці першого московського так званого князя – Петра Ординського.

Отак з’ясувалась таємниця Архангельського храму Московського Кремля. Професор Олександр Ратшин у праці «Полное собрание о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах России…», 1852 року видання, досить чітко нагадав: «Вся стенопись Собора произведена была еще… под наблюдением Архитектора Алевиза; но в ней мало уже осталось следов древности: ибо в течении того времени она была подновлена… четыре раза: в 1547...; в 1680–1681 годах…; в 1772, при Екатерине ІІ…; и, наконец, в 1826 году… следовательно нельзя и ожидать, чтобы изображения Князей… имели Сходство с натурою, тем более, что живопись тогда в России еще не существовала» [19, с. 308].

Цікаві новини повідомляє російський науковець О. Ратшин у першій половині XIX століття: і художників у Московії до XVI століття не було, і картини італійців на стінах Московського собору перемалювали, і чинили все те за династії Романових. Старалися!

А ось іще одна таємниця Архангельського Собору: «Сверх того, тут же погребены: Князь Михаил Васильевич Скопин–Шуйский, племянник Царя Василия Шуйського; принявшие Христианскую веру – Александр Сафаргалиевич, Царь Казанский, сын знаменитой Сююньбеки; и Петр (Кудагуйло) Ибрагимович, Царевич Казанский, зять В. К. Ивана III… Рядом с гробом Царя Василия Шуйскаго.. стоят три какия–то неизвестныя гробницы…» [19, с. 304].

Невже хтось може повірити, що у Московському Кремлі на початку XVI стрліть хоронили невідомих осіб?

Це неправда! Не можна було згадувати про десятки похованих у Кремлі родичах–татарах, нехай і хрещених. Ось тоді ті татари, брати та діти московських вихрещених князів, з веління династії Романових втратили свої імена, стали «невідомими».

Цікаво зазначити, що «Те гробницы, которые сегодня можно увидеть в соборе, это – кирпичные надгробки, изготовленные в XVII веке при… Романовых» [170, с. 113].

Повернімось до діяльності московського князя Івана III.

Після потужного удару Менглі–Гірея восени 1482 року по Великому Литовсько–Руському князівству, коли були сплюндровані Київ і Київська земля, Велике князівство на 5–10 років було виведено із військового стану, бо Київ у ті часи був воротами і на столицю Польщі – Краків, і на столицю Литви – Вільно.

Тому на відбудову Києва були кинуті кращі сили Польщі на чолі з троцьким воєводою Богданом Саковичем та всі сили Великого Литовсько–Руського Князівства.

«…Тогда… в Киеве были князь Мстиславский и князь Одоевский… и князь Трубецкой, и князь Козельский, и князь Друцкий, и вся земля Смоленская, и вся земля Витебская, и вся земля Полоцкая, и все новгородцы с Литвы (мешканці Новогрудка), и все беляне (жителі м. Біла поблизу Вязьми), и все дорогобужане, и все брестьяне, и князь Каширский, и вся земля Волынская, и подоляне, князь Можайский, князь Шемячич тогда были со всей землей Северской в Киеве. Всего… было больше сорока тисяч». Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «топоров» – робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви» [167, с. 307].

Навіщо автором наведена оця розлога цитата сучасних українських істориків? Саме для того, щоби зрозуміти процес та методи фальшування Московської історії. Згадуючи про землі та князів, які приймали участь у відбудові Києва, таких, як: «…князь Мстиславский и князь Одоевский, и князь Воротинский, и князь Вяземский, и князь Трубецкой, и князь Козельский.., и вся земля Смоленская,… и все беляне (жителі м. Біла поблизу Вязьми), и все дорогобужане,… и князь Каширский,… князь Можайский…» силами 20 тисяч «топоров» – робітників із… Великих Лук і Ржеви», українські професори забувають згадати, що деякі із тих міст та земель належали до Великого Тверського Князівства, а за літописами – до «Князівства святого Спаса» зі столицею «Андреев городок», а на всі інші землі сучасних областей – Смоленської, Брянської, Калузької та частин Орловської, Московської і Тульської Великий князь Литовсько–Руської держави мав «ярлик на володіння» від Кримських ханів, а раніше – від хана Золотої Орди – Тохтамиша.

Московські історики з цього приводу взагалі мовчать. Як заціпило – нічичирк.

Сучасні українські історики, знаючи правду, дотримуються тієї ж тактики замовчування.

А картина вимальовується для Москви надзвичайно невтішна. Московський князь Іван III продовжував і після 1482 року скаржитись Кримові та Стамбулу на неефективність ударів Менглі–Гірея. Мовляв, ви зруйнували Київ, а Великий князь Литви кинув на його відбудову наші татарські сили – Великого Тверського князівства і так званої Мещерської землі, ярлик на управління якою знаходиться у нього. Отож – руйнуємо і самі – відбудовуємо.

Саме за наполяганням Московського князя Івана III, і, звичайно, зі згоди династії Османів, бо усі тогочасні рішення кримських ханів контролювала Османська імперія, хан Менглі–Гірей передав велике Тверське князівство Москві. Твер («Андреев Городок») і Москва у ті роки підпорядковувались Кримському ханові (платили данину). Треба розуміти: ще з часів Михайла Тверського, знаменитого хана Беклемиша, князівство Святого Спаса (Тверське) перебувало під впливом Литви. Навіть єпископ Андрій Тверський був із роду литовських князів. Чимало Тверських князів одружувались у Литві і підтримували з її князями дружні, родинні стосунки. Тому Іван III мав рацію, коли в одному з листів писав: «Я уже начал воевать с Казимиром (одночасно: Польський король і Великий князь Литовсько–Руського князівства. – В. Б.), ибо Князь Тверской его союзник. Наместники мои заняли разные места в Литовских пределах… [18, т. VI, с. 311].

І хоча московити абсолютно перекрутили текст новеденого листа, та у своїй ненависті до Великого Литовсько–Руського князівства і до князівства Святого Спаса вони були щирі (завжди).

«Взяв Тверь мечом, Иоанн грамотно присвоил себе Удел Верейский» [18, т. VI, 311].

Як бачимо, Кримський хан Менглі–Гірей одночасно з передачею ярлика на Тверське князівство, передав ярлик і на всі так звані «северо–восточные русские земли». Кримські хани називали ті землі у своїх листах до московських князів – «Мещерськими местами».

Звичайно, у московській історичній науці ми не знайдемо не тільки ярлика Кримського хана на володіння тими «Мещерськими землями», а навіть згадок про передачу Кримським ханом «Мещерських земель» Московському князеві Івану III.

Та у цьому випадку, як кажуть московити, їхні предки «оплошали»: згадки про передачу «Мещерських земель» від Литви до Московії немає, а от вимоги повернути ті землі Кримському ханству у московських архівах збереглися. Що цікаво: Московський князь Василь III – онук хана Улу–Мухаммеда навіть не заперечува, що його батько Іван III отримав ті землі від Кримського хана Менглі–Гірея. Черговий анекдот московської історії. Послухаємо:

«А се грамота… Менгли–Гиреева… к великому князь… – великия Орды великого царя Менгли–Гиреево царево слово великому Князю Василию Ивановичу, брату моему… Тебе Василью Ивановичю ведомо чиним того деля: область наша к нам тянет Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ, те писанные восемь городов из старины наши были, а отцу твоему (Іванові III. – В. Б.) Великому Князю Ивану мы их дали по нашему их слову, взял Одоев в головах, тридцать и пять городов из старины деда нашего были, айв дефтери посмотрив увидаешь. А с нами с братом твоим отец твой и князь великий Иван как учинился в дружбе и в братстве на всякой год дараги наши князи наши взимки взяв, к нам привозят с них» [34, с. 153–154].

Листа Кримський хан Менглі–Гірей писав влітку 1515 року. Отож передача «тех писаных восьм городов», та ще «тридцать и пять с Одоевом в головах» відбулася в період із 1485 до 1514 року.

Згідно з листом хана Менглі–Гірея, вся так звана Мещера (Калузька, Брянська, і частини Московської, Тверської та Смоленської областей) «область наша к нам тянет… из старины наши были». А «московські пісняри» досі співають пісень про саме ці «исконно русские земли», які отримали від Кримського хана тільки на початку XVI століття. Такі «московские басни» подають усьому людству і переконують, що то «российская история».

В дослідженні «Князья Мещерские», опублікованому на сторінках Інтернету, чітко зазначено: «Русские летописи не сообщают о захвате Мещеры князьями из рода ширин, однако в дипломатической переписке Крыма с Москвой постоянно делается акцент на принадлежность “Мещерского юрта” Крыму».

Між іншим, про це писав і російський професор М. Смірнов у 1904 році в праці «О князьях Мещерских XIII–XV вв.».

Що цікаво: московські князі Василь III та Іван IV жодним словом не заперечували, що саме Кримський хан Менглі–Гірей передав їм у володіння землі «Мещерського юрту».

Хоча російська історична наука XVII–XX століть приписала поняття «Мещера» та «Мещерська земля» до Рязані та городка Касимова. Таким чином московити хотіли перенести поняття «Мещерский юрт», про який вів розмову хан Менглі–Гірей із Твері на Касимов.

Та цю відверту московську брехню можна легко спростувати. Оскільки ми знаємо, що землі та міста Касимовського ханства уже були якимсь чином поєднані з Москвою та Казанню, бо хан Улу–Мухаммед володів ними особисто з 1445 року, то зрозуміло, що Кримський хан повторно передати Москві Касимовське ханство не міг. В цьому не було потреби.

Російська історична наука зазначає, що після 1445 року на Касимовський престол ханів призначав особисто Московський князь.

Послухаємо: «Василий II (Московський князь. – В. Б.) ок(оло) 1450–1456 перездал К(асим) – х(ану) в удел Городец – Мещерский» [2, т. 11, с. 497].

За російськими джерелами, Касимовське ханство та його земля з часів Василя II належали до володінь Московії. Передавати ту «Мещеру» з 1485 до 1514 року Кримський хан не міг. Та його родові Ширинівналежав із далекого 1238 року «Мещерский юрт» – князівство Святого Спаса, або по–сучасному: Велике Тверське князівство. Яке саме 1485 року було приєднане до Московського князівства. Поглинуте з дозволу хана.

Послухаємо ще раз Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):

«В 1485 при Иване III Тверь вошла в Моск(овское) гос(ударст)во» [2, т. 11, с. 208].

Відчуваєте, як елегантно і виважено написано? Не могли ж російські історики написати, що оте «вошла в Московское государство» відбулося з дозволу Кримського хана Менглі–Гірея, який просто розмінявся землями. Віддавши Москві «Тверську Мещеру», аби вивести її західний кордон на Велике Русько–Литовське князівство, Менглі–Гірей забрав у Московії землі Касимовського ханства. Послухаємо: «Кто же был Нур–Дуалет, который был, после Даньяра, первым царем в Касимове?.. В 1486 году Нур–Дуалету был пожалован государем Иоанном III титул царя Городецкого или Касимовского. История жизни Нур–Дуалета в Мещерском городке весьма малоизвестна. Нур–Дуалет умер около 1491 года…

После смерти Нур–Дуалета вступил на Касимовский престол сын его Сатылган» [96, с. 11–12].

А ось ще одне пояснення:

«В 1479 году прибыли… в Москву два царя: Нур–Дуалет и брат его Айдар; они были сыновьями Ази–Гирея, хана Крымского (тобто братами Менглі–Гірея. – В. Б.)» [96, с. 11].

І як би московити не перекручували стосунки Менглі–Гірея з Нур–Дуалетом, мовляв, вороги, які ненавиділи один одного, усі вони: Іван III, Менглі–Гірей, Нур–Дуалет тощо ходили під Турецьким султаном, отож, як поводитися, диктували Османи зі Стамбула та їхні радники на місці. Тому в московських джерелах, як писав історик М. І. Шишкін: «История жизни Нур–Дуалета в Мещерском городке весьма мало известна» [96, с. 12].

І ще одне: виявляється, московський князь міг призначати на престол самих царів (ханів), хоча й платив їм данину.

Дуже багато славесної полови і сміття в московській так званій історичній науці.

Нур–Даулета на Касимовський престол у 1486 році призначив Кримський хан зі згоди Турецького султана. Це історична аксіома! І Москві уже пора розуміти такі речі.

Автор пропонує ще раз звернутися до Великої Радянської Енциклопедії (третє видання) та переконатися, що саме землі від Смоленська і Брянська до Одоєва та Твері відійшли до Московського князівства у 1485–1514 роках. Саме ті землі мали на увазі кримські хани, коли вимагали повернути «Мещерський юрт».

Та перш ніж звертатись до Енциклопедії, послухаємо М. М. Карамзіна, як було захоплено Тверське князівство:

«Хитрою внешнею Политикою утверждая безопасность Государства, Иоанн возвеличил его внутри новым успехом Единовластия. Он уже покорил Новгород, взял Двинскую землю, завоевал Пермь отдаленную, но в осьмидесяти верстах от Москві видел… особенное Княжество, Державу равного себе Государя… Тверь еще возвышала независимую главу…» [18, т. VI, с. 309].

Навіть в розповіді М. М. Карамзіна, захоплення Твері московитами відбулося без війни, хоча: «Князья Тверские имели до 40000 конного войска…» [18, т. VI, с. 311].

Щось же завадило тому війську стати на захист свого князя і своєї столиці.

І такою завадою стало рішення кримських татарських родів: ширинів, аргинів, баринів і кіпчаків про ведення спільної війни з Москвою проти великого Литовсько–Руського князівства.

Братні роди: ширинів, аргинів, баринів і киреїв «Тверської Мещери»були поставлені перед дилемою вибору: або воювати з братніми родами Криму та Москви проти литовців та русів, або із тими ж русами і литовцями проти своїх православних і мусульманських одноплемінників. Старійшини та князі Тверського князівства вибрали перше.

Тому князь Тверський Михайло Борисович разом із своєю сім’єю та прихильниками, які тримались іншого вибору, спокійно покинули своє князівство Святого Спаса і виїхали до Литви, а Іван III, без війни, окупував разом із Касимовськими, Казанськими та Кримськими татарами землі роду Ширинів давнього «Бахмета Усейнова сына».

Так відбулося поглинання Твері Москвою за рішенням хана Менглі–Гірея. «Великий Князь послал Бояр своих и Дьяков взять присягу с жителей, запретил воинам грабить, 15 Сентября въехал в Тверь, слушал Литургию в храме Преображения (знаменитий храм хана Беклемиша. – В. Б.)… Через некоторое время он послал Бояр своих в Тверь, в Старицу, Зубцов, Опоки, Клин, Холм, Новогородок описать все тамошние земли…»[18, т. VI, с. 310–311].

Коли пильно придивитися до так званої «Татарської, або Західної Мещери», то Кримський хан Менглі–Гірей передав Іванові III у різні роки такі землі: Тверське князівство (1485 рік), «35 городов во главе с Одоевом» і частину Брянської землі. Пізніше Москва, аби відвернути увагу від восьми Тверських уділів, перенесла увагу з них на прикордонні міста України.

М. М. Карамзін навіть нагадав деякі з Тверських уділів.

Ось міста «Тверської Мещери», які Менглі–Гірей впродовж 1485–го року передав до Московського князівства:

1. « Тверь», раніше називалася: « Андреев Городок, каменный». Так місто називали татари за іменем тверського єпископа Андрія. У російських літописах Твер називалася – містом Святого Спаса, а князівство – князівством Святого Спаса.

До 1485 року поняття Твер (Тверське князівство) не існувало. Ці вигадки з’явились у літописах пізніше, під час фальшування історичних матеріалів.

Про фальшування листа Кримського хана Менглі–Гірея деяким чином свідчить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Послухаємо:

«Тверское княжество… государство Сев(еро)–Восточной… (Європи. – В. Б.) 13–15 вв. занимало терр(иторию) по верх(нему) течению р(еки) Волги и ее притокам. Центр Т(верского) к(няжества) – Тверь(1246–1485). В Т(верском)к(няжестве) находились города Кашин, Кснятин, Зубцов, Старица, Холм, Микулин, Дорогобуж… Во 2–й пол(овине) 14 в. из Т(верского) к(няжества) выделяются Кашинское, Холмское, Микулинское и Дорогобуржское… Три последних в 15 в. делятся на еще более мелкие… Попытка Михаила (останнього Тверського князя. – В. Б.) переориентироваться на Литву привела к походу на Тверь… войск (Кримського, Касимовського, Казанського ханств і Московського князівства. – В. Б.)…, к(ото)рые 12 сент(ября) 1485 захватили город, и Т(верское) к(няжество) перестало существовать как независимое гос(ударст)во» [2, т. 25, с. 329].

Автор перелічив міста Великого Тверського князівства, знаменитого князя Ширинського – «Бахмета Усейнова сына», які навела Енциклопедія. Як бачите, їх 8 (вісім). Не більше, і не менше!

Саме оці вісім міст Тверського князівства треба було приховати у листі Меглі–Гірея. Це уже пізніше московити зробили акцент у листі на українські землі, аби заплутати той перелік. Зверніть увагу – названі московитами міста: «Брянеск, Стародуб, Почап, Новый Городок, Рылеск, Путивль, Карачев, Радогощ» – нічим не пов’язані між собою і розкидані по багатьох різних князівствах: Тверське, Смоленське, Чернігівське, Велике Литовсько–Руське та інші.

Ось тому московська так звана історична наука не навела лист Кримського хана в оригіналі, а опублікувала тільки його переказ у спотвореному вигляді. Бо той переказ повністю відвернув увагу від так званої «Московської Мещери» на руські (українські) міста, які не мали ніякого стосунку до поняття «Мещера». Тому ми вивчатимемо кожну групу міст окремо і в різних розділах нашого дослідження, щоби зрозуміти мету московського фальшування.

Очевидно, фальшування листа Кримського хана відбулося в часи Катерини II. Про що свідчить сам метод фальшування, коли вигадка настільки несподівана і груба, що навіть неможливо припуститись думки про можливість фальшування. Погляньте на карту і переконайтесь! Хан спочатку мусив ті міста відібрати у Великого Литовсько–Руського князівства, а тільки після цього – передавати Московії.

Отак ми визначились із 8 містами, переданими Кримським ханом, як спадкоємцем прав Золотої Орди. Ось їхній несфальшо ваний перелік: «Андреев Городок (Тверь), Кашин, Кснятин, Зубцов, Старица (Новый Городок), Холм, Микулин, Дорогобуж».

2. « Старица», улисті Менглі–Гірея: « Новый Городок». Цікаво зазначити, що Менглі–Гірей і М. М. Карамзін називають одне й те місто по–різному. Тому послухаємо Енциклопедію: «Старица, город, центр Старицкого р–на Калининской (Тверської. – В. Б.) обл. РСФСР. Пристань на р. Волге… Осн(ована) в 1297 под назв(анием) Городок: в 1365 перенесена на берег Волги и назв(ана) Новый Городок. В 1485 в составе Тверского княжества присоединена к Моск(овскому) гос(ударств)у. С 15 в(ека) наз(ывается) Старицей…» [2, т. 24.1, с. 427].

Велика Радянська Енциклопедія навіть пояснила, що фальшування Тверських топонімів відбулося одразу після приєднання. Тобто за Івана III. Треба думати, що й місто «святого Спаса на Твері» перейменували на «Тфер (Твер)»у ті ж часи і ті ж люди. Так Москва викорінювала згадки про давнє князівство, від якого відокремилась у 1272 році.

3. « Зубцов, город, центра Зубцовского р(айо)на Калининской (Тверської. – В. Б.) обл. РСФСР. Пристань на Волге, при впадении в нее р. Вазуза… В 1 485 в составе Тверского княжества присоединен к Московскому гос(ударст)ву Иваном III» [2, т. 9, с. 605].

Із Зубцовим не трапилося того, що з Новим Городком та Андрієвим Городком. Ім’я його збереглося. Зазначимо, що, як усі тверські городки, Зубцов мав своїх, татарських удільних князів – Зубцових, Зубатих тощо, яких московити подають за давні слов’янські роди.

Рід «Бахмета Усейнова сына» був настільки розгалуженим, що Мещерські (Ширинські) роди Зубцових і Зубатих зустрічались ще у XVIII столітті.

4. « Кснятин». Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) не знає такого міста на теренах сучасної Тверської області (Калінінської). І зрозуміло, чому: ім’я міста походить від імені дружини «Бахмета Усейнова сына – Ксении».

У книзі Т. Манухиної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданій у Парижі 1954 року, розповідається, як одружився перший Тверський князь. А ми уже достоменно знаємо, що першим Тверським князем (засновником) був «Бахмет Усейнов сын – князь Ширинський».

Історик Т. Манухіна чітко пояснила, що християнською дружиною «Бахмета Усейнова сына» була донька пономаря із села Єдімонове. Послухаємо:

«Он (князь. – В. Б.) женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимица–отрока. В повести Ксения – не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове» [65, с. 57].

Не будемо уточнювати, що вчинили московити із містом Ксня тином після 1485 року. Пам’ятаймо, що починаючи з сімдесятих років XVII століття, правителі із роду Романових стирали з лиця землі цілі міста, щоби викорінити згадку про династію Чингісидів. Так, наприклад, міста Твер, Кострома, Ярослав було зруйновано вщент, переплановані, навіть напрямки вулиць змінено. Послухаймо: «После реформ Петра І большой размах получило… градостроительство… Быстро развивались Архангельск, Воронеж, Тула. Новые города строились по регулярным планам. На протяжении 2–й пол(овины) 18–1–й пол(овины) 19 вв. на основе специально разработанных генеральных планов были перестроены Тверь, Ярославль, Кострома, Псков, Калуга, Полтаваи мн(огие) др(угие) города» [2, т. 7, с. 211].

Плани повної перебудови міст були затверджені в часи Катерини II. Ось деякі з них:

1. План Твері затверджений у 1763–67 роках,

2. План Ярославля у – 1778 році,

3. План Костроми у – 1781–84 роках,

4. План Богородська (Ногінськ) у – 1784 році.

Тож як був зруйнований Кснятин можна тільки здогадуватись.

5. « Холм». Сьогодні місто перейменоване на «Красный Холм». В Енциклопедії (третє видання) немає жодної згадки про їхнє давнє поріднення. Москва не згадує про давній Холм. Адже звідти походить Ширинський рід знаменитих князів Холмських. Саме татарський рід князів Мещерських – Холмських допоміг Івану III (Якубові) у 1471 році завоювати Новгород.

То навіщо московській історіографії зайвий раз нагадувати сучасним людям про своє давнє минуле.

6. « Микулин». І цього міста не знає Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Скромненько мовчить. Напевне, місто, звідки пішов рід ширинських Князів Микулинських, теж було зруйновано вщент та так і не відбудовано.

На сучасних картах про місто Микулин – удільну столицю мещерських князів – Микулинських нагадує тільки село Ми кулино на річці Шоша. Сьогодні воно належить до Московської області, аби не муляло очі тверським патріотам. Про те, що Микулино розташовано на давніх руїнах міста Микулин, свідчить такий факт: у книзі професора Олександра Ратшина є запис.

«Уничтоженные монастыри: Николы Лапотника, муж(ской), существовавший некогда от Твери в 30, а от Микулинского городища (нынешняго села, а прежде, как известно, особого удела Микулинских князей) в 18 верстах…» [19, с. 516–517].

Отак відшукалось ще одне Тверське удільне місто (князівство), яке в 1485 році хан Менглі–Гірей передав Московії.

7. « Кашин, город в Калининской (Тверській. – В. Б.) обл(асті) РСФСР. Расположен на р(еке) Кашинка (приток Волги)… в 204 км от Москвы… В летописи упоминается под 1238. Ок(оло) 1300–го К(ашин) – вотчина кн(язя) Дмитрия Борисовича (из рода князей Ростовских). В 1382 К(ашин) присоединен к Тверскому княжеству, вместе с к(ото)рым в 1486 вошел в Московское» [2, т. 11, с. 556].

Це надзвичайно цінне свідчення, яке показує, що Кримський хан Менглі–Гірей провів звичайний обмін Тверського князівства на Касимовське, після чого Московія отримала суцільний кордон із Великим Литовсько–Руським князівством.

Москва боялася визнавати приєднання Тверського князівства та передачу братові Кримського хана Нур–Дуалетові – Каси мовського в одному році. Тому й развела ті події на 1485 та 1486–ті роки. А от укладачі одинадцятого тому Великої Радянської Енциклопедії допустили звичайний недогляд, і московська вигадка потрапила на очі.