Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)

Європейська історична наука про це знає, але – мовчить.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЦАР (ХАН) УЛУ–МУХАММЕД

1

Московський цар Улу–Мухаммед – надзвичайно цікава особа. Це – Єльцин першої половини XV століття. Саме ця людина виокремила Московський улус із складу Золотої Орди та надала йому ознак незалежної держави. Улу–Мухаммед навіть змушений був прийняти християнську віру, щоби посісти місце так званого Великого Московського князя. Але вже підкреслювалось автором, що в Золотій Орді такого титулу як Великий Московський князь не існувало і не могло існувати до її розпаду на окремі улуси – незалежні держави.

Розпад Золотої Орди на окремі, незалежні держави відбувся саме за часів Великого хана Улу–Мухаммеда, після його усунення. Оскільки улуси: Кримський, Казанський, Астраханський, Ногайський залишились при своїй старій мусульманській вірі та очолювались ханами – Чингісидами ісламського віросповідання, то й отримали тюркські найменування:

– Казанське ханство,

– Кримське ханство,

– Астраханське ханство,

– Ногайська Орда тощо.

Саме в ці роки було створено й Касимівське ханство для середнього сина Улу–Мухаммеда–Касима. А на сході Джучі–улуси з’явились:

– Казанське ханство,

– Сибірське ханство і т. д.

Терени православної частини Золотої Орди, звичайно, не могли називатися ханствами чи ордами, тому й отримали назви князівств, а їхні володарі – Великих князів, як от:

– Велике Московське князівство,

– Велике Тверське князівство та інші, незначні.

Про весь цей поділ (розпад) поговоримо пізніше.

Зазначимо: і в мусульманській частині Золотої Орди, і в християнській титул Великого хана чи Великого князя отримували тільки нащадки роду Чингісхана: у першому випадку – мусульманського віросповідання, у другому – православного. Приклад – хан Сеїд–Булат, у хрещенні – Симеон Бекбулатович.

Сучасна російська історична наука зазначає: «Даже лишившись престола в Касимове, которым не мог владеть христианин, Симеон сохранил за собой царский титул…».

Поговоримо ж про хана Улу–Мухаммеда і його часи послідовно. Розпочнемо оповідь від останніх років життя хана Тохтамиша. Хоча професор М. Г. Сафаргалієв чітко зазначав:

«Источники, рисующие намгдеятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли» [14, с. 181].

А чому не дійшли – ми знаємо: Москва чи приховала, чи знищила.

* * *

Уже розповідалося, що хан Тохтамиш, найпевніше, загинув, захищаючи Москву від навали Едігея, бо похований у Московському Кремлівському Архангельському Соборі під іменем Василя Дмитровича. Треба звернути увагу: спалення Москви Едігеєм в історичних джерелах подається під 1407 і 1408 роками – це ті ж роки, коли настала смерть хана Тохтамиша.

Не міг Тохтамиш тікати в Сибір, за Урал, де були свої, сибірські, хани із родів Орди (Ічена) і Шайбана. Там мешкали інші татарські (тюркські) роди, які не мали нічого спільного з ним. Тому підтримки сибірських татарських родів знайти там він не міг.

Надзвичайно дружніми були стосунки Тохтамиша з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, вони разом у 1397–1399 роках кілька разів ходили військовими походами на ворогів хана – Тимур–Кутлука та Едігея. Союз Вітовта з Тохтамишем не закінчився 1399 роком. Є давнє джерело – спогади іспанця Клавіхо «Дневник путешествия ко двору Тимура в Самарканд в 1403–1406 гг.», де він пише: «Тохтамыш, император татарский и Тимурбек помирились и стали вместе стараться обмануть этого Эдигея» [14, с. 181].

Тобто на 1403 рік у хана Тохтамиша існували воєнні договори як із Вітовтом, так із Тимуром, проти головних ворогів: Едігея та його роду – мангитів.

Звичайно, Едігей ніяких військових походів проти Тохтамиша у 1400–1405 роках вчинити не міг. Бо за його улусом, а це більша частина сучасного західного та північного Казахстану, дуже пильно стежив емір Тамерлан із Самарканда.

А Тимур–Кутлука у 1400 році не стало. Напевно, був знищений. Є всі підстави вважати, що у 1400–1406 роках Великим ханом Золотої Орди був Тохтамиш. Клавіхо жодним словом не обмовився про інших «татарських імператорів», окрім Тохтамиша та його ворога – «мангитського еміра Едігея». Тому й наніс Едігей свій підступний удар Тохтамишу та Москві тільки чи 1407, чи 1408 року, після смерті Тимура. Бо іспанець Клавіхо у своєму «Дневнике…» ні про смерть Тохтамиша, ні про похід Едігея на Золоту Орду в 1406 році не знав. Це треба мати на увазі.

Варто також пам’ятати, що один із синів Тохтамиша був одружений з донькою Вітовта. Напевне той, який отримав у спадок від Тохтамиша Московське князівство. Звичайно, Вітовт не міг віддати заміж доньку за мусульманина, тож обоє, і син Тохтамиша, і донька Вітовта одночасно прийняли православну віру.

Всі ці твердження можна перевірити. Хан Тохтамиш був 1355–1360 року народження. Не будемо з цього приводу наводити цитат. У кого є бажання, може звернутися до книги М. Г. Сафаргалієва «Распад Золотой Орды», сторінки 138–139.

Від старшої дружини Тавлін–беку у Тохтамиша до 1387 року народилося «шестеро дітей» – із них п’ятеро синів і донька. Ось їх тюркські імена: Жалал–ад–дін (Зелені–Салтан), Кепек, Керим–Берди, Жабар–Берди, Кадир–Берди, Жаніка (донька).

На час смерті Тохтамиша, усі його сини від старшої дружини, які мали право, наслідування царського трону в Золотій Орді, були дорослими. Наймолодший із них Кадир–Берди на 1408 рік досяг 20 років.

У 1413–1414 роках (за московськими офіційними джерелами – у 1412 році) у Великого Литовсько–Руського князя Вітовта перебував з візитом французький лицар Гільбер де–Ланноа. Він засвідчив: «Из Трок я приехал в. одно селение и замок, называемый Позурь, лежащий на реке Маммель (Неман), которая есть очень большая река; этот замок очень велик, весь из дерева и земли и укреплен самым положением своим; одной стороной на очень обрывистой горе, другой стороной расположен на ровной земле. И там в этом замке я нашел герцога Витовта, князя Литвы, его жену и дочь, жену… (князя. – В. Б.) Московского и дочь его дочери» [147, с. 30].

Київський професор Ємельянов переконливо пояснив чому відвідини Гільбера де–Ланноа відбулися саме в 1413–1414 роках: у 1412 році лицар Л анноа перебував у Парижі, а до Пруссії вирушив тільки навесні 1413 року, коли приймав участь у прусському поході на поляків.

Одночасно польський хроніст Длугош засвідчив перебування доньки Вітовта Анни у Литві в 1412 році. Що свідчить про її постійне проживання у Литві, при батькові під час смути в Золотій Орді (1412–1416 роки), коли із п’ятьох синів Тохтамиша четверо старших загинули.

Зятем Великого князя Вітовта, напевне, був молодший син хана Тохтамиша. І саме його син, що народився у 1412–1416 роках, у Литві, згодом посів Московський великокнязівський стіл з іменем – Василь II, або Василь Темний.

Цікаво зазначити, що під час других відвідин Великого Литовсько–Руського князя Вітовта, уже в якості посла королів Англії та Франції у 1421 році, Гільбер де–Ланноа зустрічався за великокнязівським столом з його зятем – «татарським князем».

Послухаємо: «Оттуда я (отправился и) поехал в один русский город, по имени Бельц, к княжне Мазовецкой, которая оказала мне почести и прислала в мой отель много разного рода жизненных припасов. Она была сестра короля Польского. Я проехал через Нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду (Витовту. – В. Б.), великому князю и государю Литовскому, которого я нашел в Каменце (Білоруському. – В. Б.) на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве)» [147, с. 36].

У спостережливого читача мимоволі мусить виникнути запитання: навіщо у князя Вітовта посеред літа 1421 року зібралися «в большом количестве» князі та лицарі?

Світова історична наука не зафіксувала у 1421 році жодної значної битви русько–литовського війська з військом своїх сусідів. Очевидно, маємо якісь приховані або спотворені історією події та факти. І, можливо, людьми, які описували той час. Оскільки литовські архіви, і так звана «Литовська метрика», викрадена Москвою і захована до таємних сховищ, і на вимоги незалежної держави досі не повернута, то й зрозуміло, що фальшування треба шукати у московській історичній науці. От що знаходимо в «Сборнике летописей»:

«У Тохтамыш–хана был сын по имени Кадыр–Берди, – пишет арабский хроникер Эль–Айни, – который постоянно воевал с Идикой из–за царства. В этом т. е. 822 г. Кадыр–Берди (снова) пошел на Идикеем (Едігея. – В. Б.), а Идикей со своей стороны выступил против него» [15, с. 532].

«Встретились они и произошли между ними бой великий и сражение ожесточенное. С обеих сторон было убито много народу: Кадыр–Берди (сам) был убит во время схватки… Идикей также был поражен множеством ран, и войско его также обратилось в бегство. Идикей бежал, предполагая, что Кадыр–Берди победил. Покрытый ранами, он прибыл в одно (отдаленное) место, спешился там и сказал одному из бывших с ним лиц: “Ступай и разведай в чем дело…”. Тот отправился и, произведя разведку, встретился с одним из эмиров татарских. Это был один из сторонников Тохтамыша–хана… Поведал ему тот человек про дела Идеки, тогда он (эмир Тохтамыша) спросил: “Где он?” Тот

указал ему (путь) и он пришел к нему (Идеки)… Затем он приказал бывшим при нем людям своим напасть на него (Идека) с мечами, и они разрубили его на куски» [15, с. 532–533].

Так загинула людина, яка завдала найстрашніших руйнівних ударів Золотій Орді на рубежі XIV–XV століть. По суті, це була людина, яка зсередини зруйнувала підмурки держави.

Зазначимо: у російській історії зафіксовано й такий факт: «Витовт, заинтересованный в поддержании и сохранении своего престижа в Орде… провозгласил ханом сына Тохтамыша… дал ему саблю, одел ханскую ризу и направил его вместе с Радзивиллом в Орду “со своим войском”. Войско…“добравшись до Волги, врасплох напало на Орду… после ожесточенного боя убило самого… (хана. – В. Б.) и много его людей… Новый хан отправил в Литу с Радзивиллом большие подарки Витовту, выразил свою преданность: (он) остался верным своему слову…» [14, с. 191–192].

Однак російські історики, зокрема професор М. Г. Сафаргалієв, відносять описані факти до 1416 року та приписують їх іншому синові Тохтамиша.

Не будемо сперечатися з російськими істориками. Зазначимо тільки: і в 1421 році Литовський князь Вітовт організував воєнний похід на Золоту Орду.

Отже, два головних висновки з подій 1412–1421 років:

перше : у 1419 чи 1421 році загинув останній син Тохтамиша, Кадир–Берди, який згідно з Яси Чингісхана мав право наслідувати царський трон;

друге : головна заслуга припинення смути у Золотій Орді належить Великому князю Вітовту, військо якого, починаючи з 80–их років XIV століття, підтримувало хана Тохтамиша та його синів у боротьбі проти заколотників.

До влади у Золотій Орді в 1421 році, згідно з російською історіографією, прийшов хан Улу–Мухаммед – син Ічкел–Хасана, двоюрідного брата Тохтамиша, тобто людина з його роду. Хоча російський історик А. К. Марков, досліджуючи монети, карбовані Улу–Мухаммедом, перші з них відносив до 1418–1419 років (за мусульманським літочисленням – до 821 року).

Але не будемо сперечатись. Російська історична наука не могла відкрито заявити, що хан Улу–Мухаммед жорстокою рукою припинив чвари у державі, бо за її теорією Московія після вигаданої Куликовської битви вже була майже незалежною державою. А сильна центральна влада в Золотій Орді цю тезу повністю заперечувала. Будь–які чвари в окремому удільному улусі, а вони виникали постійно, навіть за часів найпотужніших ханів – Батия, Берке, Менгу–Тимура, Тохти, Узбека, Джанибека, Тохтамиша, підносили до загальнодержавних, аби принизити і спаплюжити велич Золотої Орди.

Після жорстокого, показового знищення Едігея рід мангитів на деякий час був змушений підкоритися центральній владі. Багато з його підродів та сателітів відкочувалися на схід до володінь нащадків еміра Тимура (Середня Азія) і володінь нащадків Орди (Ічена) – сучасного Східного Казахстану. Ті, що залишились, платили податки до казни Улу–Мухаммеда.

І як би не бажала Москва іншого, та саме це засвідчили давні історики. Послухаємо: «В 824–м году (1421 г.) государем земель Дештскихбыл Мухаммедхан…» [15, с. 533].

«В 824 (6.І.1421–25.XII.1421) году при дворе египетских султанов и при дворе Шахруха в Герате были получены известия о воцарении Улук–Мухаммеда в Дешт–и–Кипчаке» [14, с. 197].

«828–й год (23 ноября 1424 – 12 ноября 1425). Государем земель Дештских, столица которых Сарай, был султан Мухаммедхан, из рода Чингисхана» [28, с. 181].

«В 832–м году (11 октября 1428–29 сентября 1429) государем Крыма и прилегающих к нему земель был Мухаммедхан.

В четверг, 16 реджеба 832 года (21 апреля 1429) прибыли послы от Мухамедхана, государя Дештского и Крымского» [28, с. 182].

І ще одне свідчення від професора М. Г. Сафаргалієва:

«Наличие монет Улук–Мухаммеда, чеканившихся в Крыму, в Астрахани и в Булгаре позволяют сделать вывод, что эти земли и улусы были завоеваны ханом…» [14, с. 200].

Починаючи з 1419 чи 1421 року Золота Орда відновила централізовану владу і знову сприймалась навколишніми сусідами як потужна, єдина держава. Треба розуміти, що і за часів першої (1360–1380 роки) і другої смути (1396–1416 роки) Золота Орда була в очах сусідів єдиною, потужною державою. Бо як у першому, так і в другому випадку, державою керували або законні хани, або інтригани Мамай чи Едігей.

Дуже влучно говорив російський професор Л. М. Гумільов: «Но любопытно, что… (московські. – В. Б.) князья, даже во время «замятии», когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» в Орду – то есть тот взнос, на который Орда содержала свое войско…» [100, с. 15].

Хоча смути завжди знесилювали держави, але заперечувати

і перебільшувати їх у Золотій Орді недоречно.

Ось як описав одну таку смуту за часів Улу–Мухаммеда у своєму листі Литовсько–Руський князь Вітовт:

«Один хан, по имени Кудайдах, вторгнулся в землю Одоевского князя, а этот князь подчинен Московскому великому князю, и хан три недели пробыл в Одоевской земле, оттуда двинулся к нашим границам, где пробыл 8 дней; увидев, что ничего не может сделать, отправился в землю рязанских князей, которые в настоящее время послушны нам. И тогда наши князья и бояре, люди, которые живут на границе, собрались и пошли за ханом (Кудайдахом. – В. Б.) и нагнавши его, сразились в рязанской земле и сыграли битву без больших потерь. А язычников (мусульман. – В. Б.) было много побито и взято в плен…» [148, с. 190].

Що цікаво: у російських літописах розгром хана Худойдата під 1424 роком приписують цілковито московському князю, так званому Василю Васильовичу, якому на 1424 рік виповнилося тільки 9 років і який з матір’ю – донькою Вітовта, до свого повноліття (16 років) перебував у Литві.

Потужно й нахабно брехала московська історична наука, ще й звинувачувала князя Вітовта у привласненні їхньої перемоги: «Судя по русским источникам, Витовт приписал себе заслугу разгрома Худайдата…» [14, с. 199].

Тепер зрозуміло, чому Москва поцупила литовські архіви (600 томів), не дозволяє з ними працювати і ніколи не дозволить. Нам дозволяють знати тільки московську «волохату правду».

2

Відомо, що останній цар Золотої Орди Улу–Мухаммед правив державою до 1437 року. З цим погоджуються навіть російські історики.

Тож немає ніякого сумніву, що на московський великокнязівський престол у 1433 році Василя II посадив Улу–Мухаммед. Події тих часів багато чого розповідають. За московськими джерелами на 1425 рік так званому Василю Васильовичу виповнилось тільки 10 років, тож він, згідно із законами Золотої Орди, зайняти великокнязівський престол не міг.

Відомий Микола Карамзін, знаючи про це, звів питання до звичайної суперечки за престол між сином Василем II та дядьком–князем Юрієм. Ось його слова: «Новый великий князь имел не более десяти лет от рождения… Сей князь еще в колыбели именовался Великим… Василий Дмитриевич преставился ночью, Митрополит Фотий в тот же час послал своего боярина… в Звенигород к Князю Юрию Дмитриевичу с требованием, чтобы он вместе с меньшими братьями признал племянника Великим Князем… (Василій Дмитрович. – В. Б.) послав в Москву двух Вельмож заключить мир, обещав не искать великого Княжения, пока Царь Ордынский решит, кому принадлежит оное» [18, т. V, с. 128–130].

Щоби не переривати перебування московських князів на великокнязівському престолі, російська історіографія йшла на будь–які вигадки. Тому й придумала, про «торжественное восшествие юного Василия на Великокняжеский престол» у 1425 році. Хоча у Золотій Орді навіть царі не могли вчинити подібне. Для Москви, як бачимо, законів не існувало.

Що ж відбувалось насправді?

Довідавшись про наближення війська Едігея у 1408 (1407) році до кордонів Московського улусу, цар (хан) Тохтамиш відправив усіх своїх дітей та залишки своїх, колись потужних ілів (родів), а це біля 80 тисяч населення, до Дорогобужа, під захист свата Вітовта. Сам же із найвідцанішими людьми очолив оборону Москви. Очевидно, цар Тохтамиш під час оборони Москви у 1408 році загинув. Але вцілів Кремль, та всі, хто знаходились у ньому.

З допомогою Литовсько–Руського князя Вітовта та співдружних сусідніх улусів: Тверський, Булгарський, Кримський, сини Тохтамиша – володарі московського улусу, кожен від 1410 по 1420 роки сиділи на золотоординському царському троні. Звичайно, донька Вітовта – Софія зі своїми дітьми після 1408 року, коли Московський улус майже повністю обезлюднів, перебувала під захистом батька в Литві. Цей факт засвідчили іноземці.

У 1408 році «пленников связывали и вели, как псов на смычках, иногда один татарин гнал перед собою человек сорок» [18, т. V, с. 105].

Додали клопоту чума та голод, які пройшлися північними улусами Золотої Орди у 1415–1427 роках.

«В 1419 году выпал глубокий снег 15 сентября, когда еще хлеб не был убран, сделался общий голод и продолжался около трех лет по всей России (Золотій Орді. – В. Б.), люди питались кониною, мясом собак, кротов, даже трупами человеческими, умирали тысячами в домах и гибли на дорогах от зимнего необыкновенного холода в 1422 году» [18, т. V, с. 144].

Втративши протягом цих страшних років усіх союзників – синів царя Тохтамиша (п’ятьох чоловік), Вітовт не міг ризикувати онуком, так званим Василем II, та донькою – його матір’ю. Ця картина страшного людського жаху розповідає про той час значно більше, ніж десятки інших свідчень.

Тому від 1408 по 1433 рік Московського Великого князівства не існувало. А землею тимчасово володів татарський даруга (власник) Мін–Булат. Саме про московського даругу Мін–Булата говорить у своїй «Истории российской» В. М. Татіщев. Маймо на увазі – вона була написана автором у 1740–ві роки, тобто до 1783 року, коли Катерина II своїм указом створила знамениту «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России». У ті роки ще багато фактів через неузгодженість могли потрапити на сторінки книг. Пізніше усі першоджерела, якими користувався В. М. Татіщев, зникли. А ще пізніше заявлено, що їх і не було.

Великий Русько–Литовський князь Вітовт помер у 1430 році. Після його смерті у великому князівстві розпочалась боротьба за владу. Треба думати, що донька Вітовта Софія разом із сином, так званим Василем, вимушено вирушила до князівства свого чоловіка – Московії. Сину Василю на 1432 рік виповнилося 16 років, тобто він набував права на спадок і треба було тим правом скористатись. На ті часи Московське князівство почало оговтуватись від страшної розрухи 1408–1427 років.

Василь II спочатку вирушив не до хана Улу–Мухаммеда, аби отримати ярлик на батьківську та дідову (Тохтамиша) землю, а до Московського даруги Мін–Булата. М. М. Карамзін називає його баскаком ось чому: даруга – повновласний господар улусу, хоча може бути призначеним на певний період, в той час, як баскак, – тимчасова особа. Тому після «Торжественного восшествия юного Василия на Великокняжеский престол» ніякого даруги в князівстві бути не могло. Великий князь і був даругою – власником улусу.

Московська неправда вилазила назовні. Це вже розумів М. М. Карамзін, але ще не знав про майбутню катериненську брехню – Василь Микитович Татіщев.

Пропонується звернути увагу на ще одну невідповідність М. М. Карамзіна. Аби возвеличити московського князя Василя II, він писав: «Сей князь еще в колыбели именовался Великим…». І на доказ вдався до містичних, релігійних пояснень. А справа надзвичайно простра – онук по батьківській лінії царя (Тохтамиша) справді ще «в колыбели именовался Великим». Московська так звана історична наука від своєї матері Золотої Орди запозичувала тільки те, що бажала.

Послухаємо М. М. Карамзіна далі, незважаючи на його «баскака»…

«…Великий Князь предложил дяде ехать к Царю Махмету (Улу–Мухаммеду. – В. Б.)… Они вместе прибыли в улус Баскака (даруги. – В. Б.) Московського Булата (у В. М. Татіщева: Мін–Булата. – В. Б.)» [18, т. V, с. 134–135].

Звернімо увагу: Василь II зі своїм дядьком (братом батька) прибули до Московського управителя, тобто до Москви, з якогось іншого міста. В Москві, за Карамзіним, вони не проживали. Хотілось би підкреслити: Мін–Булат питання вирішити не міг. Тож наступного літа, 1433 року, вирушили до царя Улу–Мухаммеда.

Кілька слів про супротивника Василя II – князя Юрія, який помер у 1434 році. Напевне, це син хана Тохтамиша від другої дружини. Думається, що то була жінка із ханського роду Тверських князів. Тобто Тохтамиш із нею міг одружитися тільки прийнявши християнство після 1395 року.

Мова ж іде про тверську князівну тому, що князь Юрій та його сини, програючи Василю II, постійно відходили до північних районів Тверського князівства. А ті землі навіть у XVIІ–XVIІІ століттях належали до спадкових земель Мещерських князів знаменитого хана Беклеміша – Михайла Тверського. Не наводитиму доказів із праці професора М. І. Смірнова «О князьях Мещерских ХІІІ–XV вв».

Повернімося до суперечки щодо Московського князівства.

Весною 1433 року претенденти на Московський улус зустрілися у ставці золотоординського хана Улу–Мухаммеда. Переконуємося, хто володів Московським так званим Великим князівством у 1433 році. Маємо феноменальні свідчення російських істориків. Послухаємо спочатку професора М. Г. Сафаргалієва: «При розборе дела русских (московських на ті роки. – В. Б.) князей «дорога» («даруга») Московський Мин–Булатстал на сторону великого князя, а «князь великий Ордынский Ширин Тегиня – на сторону Юрия удельного «великое княжение обещал ему дати» [14, с. 236].

Та ще цікавіше розповів М. М. Карамзін, спростувавши московські вигадки про «велич Московії та її князів» до 1433 року. Послухаємо: «Махмет (Улу–Мухаммед. – В. Б.) нарядил суд, чтобы решить спор дяди с племянником, и сам председательствовал в оном. Василий доказывал свое право на престол новым уставом… по коему сын после отца, а не брат после брата, долженствовал наследовать великое Княжение. Дядя, опровергая сей устав, ссылался на летописи и на завещание… (Тохтамиша. – В. Б.)… Тут Боярин Московский, Иоанн, стал пред Махметом и сказал: “Царь верховный! Молю, да позволишь мне, смиренному холопу, говорить за моего юного Князя. Юрий ищет Великого княжения по древним правам.., а Государь наш – по твоей милости ведая, что оно есть твой Улус, отдашь его, кому хочешь. Один требует, другой молит. Что значат летописи и мертвые грамоты, когда все зависит от воли Царской”» [18, т. V, с. 135].

Закінчилась мова про «государей московских», про «державу московскую». За визначенням М. М. Карамзіна на 1433 рік Московське князівство було звичайним улусом золотоординського хана Улу–Мухаммед. М. М. Карамзін так влучно це визначив, що і додати нічого!

Послухаємо М. М. Карамзіна щодо рішення хана Улу–Мухаммед.

«Махмет объявил Василия Великим Князем и велел Юрию вести под ним коня: древний обряд Азиатский, коим означалась власть… над подручниками или зависимыми Князьями… Вельможа татарский, Улан Царевич (син Улу–Мухаммеда. – В. Б.), торжественно посадил Василия на трон Великокняжеский в Москве, в храме Богоматери у золотых дверей» [18, т. V, с. 136].

Так було порушено заповіт Великого Тохтамиша, який заповів Московський улус (князівство) своєму сину від шлюбу з тверською княжною. Невдовзі стався так званий «заколот Шемяки», що тягнувся до 1453 року, бо збігся зі смутою у Золотій Орді. Ці дві смути були настільки поєднані між собою, що розповідь про них вестимемо паралельно, бо подія у Золотій Орді викликала відповідну реакцію у Московському улусі.

Після призначення Василя II на московський престол син Тохтамиша Юрій та його сини – Дмитро Шемяка і Василь Косий залишилися невдоволені рішенням Улу–Мухаммеда. Хоча можна зрозуміти і хана, який посів царський трон завдяки допомозі Великого князя Вітовта, і сподівався на допомогу Литви надалі в боротьбі зі «смутьянами». Допоки «смутьянов» у Золотій Орді не було, князь Юрій мешкав у своєму удільному улусі – Дмитрові, яким його наділив хан Улу–Мухаммед. У 1437 році в Астрахані з’явився новий заколотник на ім’я Кичі–Мухаммед із роду Тимур–Кутлука.

Послухаємо професора М. Г. Сафаргалієва: «Русские летописи, отмечая появление Кичи–Мухаммеда в западном улусе весной 1433 года, не указывают места пребывания его. Во время войны с Улук–Мухаммедом в 1437 г. он двинулся на запад (скоріше, північ. – В. Б.) из района Астрахани, считавшейся «юртом Тимур–Кутлука», где он, должно быть, пребывал в 1433–1437 гг.» [14, с. 237].

Кичі–Мухаммед, напевне, спирався на тюркські роди кониритів, найманів, джалаїрів, співдружніх з родом Едігея – мангитами.

Так розпочалася нова боротьба за титул царя Золотої Орди. Перебуваючи при владі шістнадцять років, хан Улу–Мухаммед зрозумів, що ворогуючі племена мангитів, кониратів, найманів, джалаїрів та інші, з одного боку, та шириинів, аргинів, дулатів, татар тощо, з іншого, – примирити не можливо. Ворожнеча між родами з часів Берке, Ногая, Мамая, Едігея, Тимур–Кутлука та інших зайшла так далеко, що велася на винищення. Тож хан Улу–Мухаммед вчинив у 1437 році, скоріше вимушено, як надзвичайно відповідальний державний діяч: він вивів свої війська і роди на північ. Ось свідчення: «Хан Улук–Мухаммед после… (ухода. – В. Б.) из Дешт–и–Кипчака со своей Ордой ушел на север и, “переходя с места на место”, осел в… городе Белеве, “здела себе ледян град, из реки волочая толстый лед, и осыпа снегом и водою поляше”… Этот же рассказ, взятый из казанской летописи, почти дословно повторен Львовской летописью. Составитель последней правильно относит эти события к осени 1437 г.» [14, с. 214].

У столиці Золотої Орди Сараї з’явився новий цар – Кичі–Мухаммед. Немає сумніву, що сини Юрія, бо Юрій на той час уже помер, одразу ж визнали Кичі–Мухаммеда ханом Золотої Орди і стали на його бік. Василь II вимушений був визнати нового хана, але повною довірою Кичі–Мухаммеда та його оточення користуватись не міг, як ставленик Улу–Мухаммеда та онук Вітовта, який ворогував із родом Тимур–Кутлука.

Вивчаючи історію Золотої Орди, треба пам’ятати, що за кожним ханом, в першу чергу, стояли його роди – ті ілі, які були отримані при розподілі Золотої Орди на улуси в часи хана Батия, а вже потім – союзники. Саме ті роди (ілі) акумулювали пам’ять про давніх друзів та давні образи.

Кичі–Мухаммед, пообіцявши розібратись зі спадкоємцем Московського улусу, наказав, у першу чергу, прогнати Улу–Мухаммеда із Белева. Він не бажав робити це своїми силами, аби не викликати війну з Великим Литовсько–Руським князівством, оскільки Белев, разом із десятками інших міст: Одоїв, Мещерськ, Мосальск, Вязьма, Калуга, Дорогобуж, Ржев, Угратощо, належали до Литви. Хан же думав передати комусь іншому Московський улус, то й наказав очолити похід на Белев не Василю II, а синам Юрія – Шемяці та Косому.

«…От Москвы до Белева не оставив ни одного селения в целости; везде грабили, отнимали скот, имение и нагружали возы добычею. Конец ответствовал началу. Приступив в Белеву, Московские Воеводы отвергнули все мирные предложения Махмета (Улу–Мухаммеда. – В. Б.)… и вогнали татар в крепость, убив зятя Царева. На другой день Хан выслал трех князей для переговоров… Воеводы Московские не хотели ничего слышать. «Итак смотрите!» – Сказали Князья Махметовы, возвысив голос и перстом показывая… (на московитів. – В. Б.), которые в сию минуту толпами бежали от городских стен, гонимые каким–то внезапным ужасом. Вся рать Московская дрогнула и с воплем устремилась в бегство… (татари. – В. Б.) поскакали за… (московитами. – В. Б.), секли их, топтали и возвратились к Хану с вестию, что многочисленное войско великокняжеское исчезло как дым» [18, т. V, с. 143].

Згідно з російськими літописами «московская рать… насчитывала 40 тыс. человек». Отже, і в Улу–Мухаммеда було не менше людей.

Ми уже згадували, що хан Улу–Мухаммед був неординарною людиною, головне – далекоглядною, про що свідчитимуть його подальші дії. Він міг залишитись жити в Литві, за прикладом не одного золотоординського хана, та не зробив цього.

Весною 1438 року Улу–Мухаммед, перейшовши річку Волгу, захопив Булгарський улус Золотої Орди і заснував самостійне

Казанське ханство. Тюркські роди, що мешкали на тих землях, підтримали старого царя. Однак Улу–Мухаммед ставив за мету перехопити у Кичі–Мухаммеда усі північні улуси Золотої Орди: Московський, Темниковський і лояльний до нього – Тверський. Звичайно, розпочинати треба було – з Московського. Свого часу Улу–Мухаммед призначив Василя II Московським Великим князем, який зрадив йому. Тому хан мав право покарати і звільнити з посади свого ставленика.

З цього приводу професор М. Г. Сафаргалієв пише:

«Согласно Казанской летописи Улук–Мухаммед после захвата Казани в 1438 г. “Отовсюду собра силу к себе воинственную имногие грады русския (московські. – В. Б.) обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища 3 июля пожже около Москвы великия посады, и хрестьянского люду иссече, и плен сведе…”. О пребывании хана в городе Казани до 1445 г. говорится и в Архангелоградской летописи.. В обоих летописях говорится о пребывании его в Казани до 1445 г. откуда он предпринял поход на… (Москву. – В. Б.)» [14, с. 246].

Хан Улу–Мухаммед впродовж 1439–1445 років вчинив три походи на Москву, поки не добився свого – захопив Московського князя Василя II в полон.

Одночасно з боротьбою за царський престол у Золотій Орді в Московському улусі Орди йшла боротьба за улус між нащадками хана Тохтамиша. З одного боку, за владу тримався так званий Василь II, який постійно міняв свої погляди на золотоординську владу, підтримуючи то Кичі–Мухаммеда, то Улу–Мухаммеда – хто приходив з військом до Московії, тому й присягав на вірність; з іншого – сини так званого князя Юрія, сина Тохтамиша від другої православної дружини. Саме їм, за заповітом Тохтамиша, мав належати Московський удільний улус після відновлення з руїн. Треба визнати, що сини так званого князя Юрія – Дмитро Шемяка і Василь Косий – підтримували виключно хана Кичі–Мухаммеда, який щоразу підкорюючи Москву, передавав до їхніх рук улус. Не будемо повністю описувати так званий «Заколот Шемяки» – у російській історії він повністю відірваний від золотоординських подій. Зроблено те свідомо, щоби мати можливість закидати до «Московської історії» вигадки про незалежність. Уже згадувалося раніше, що після приходу до влади в Сараї Кичі–Мухаммеда Московський князь Василь II та його супротивники – двоюрідні брати: Шемяка та Василь Косий присягнули новому ханові на вірність. Свідченням чого стала «Белевская битва 1438 года».