Текст книги "Москва Ординська. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)

Татарські роди Кримського та Астраханських ханств і Великої та Малої Ногайських Орд позбавлялися Московією не тільки права на свої старі уділи, а й самого доступу на так звану Мещерську землю. Коли ж їм вдавалося прорватися на свої старі володіння, вони зустрічали на тій землі не своїх давніх одноплемінців, а вороже до них налаштованих людей. Звідси й почала зароджуватись ненависть та ворожнеча до нових поселенців.

Звернімо увагу: татари під час походів на «Мещерську землю» не вбивали людей, а пропонували їм повернутися до мусульманської віри, залишаючи таких вихрестів жити у своєму середовищі. Тих же, по суті, вихрещених татарів, які відмовлялися повертатися до старої віри, продавали в рабство.

Москва досить швидко розгадала поведінку нападників на Мещеру і вчинила найвищу мерзоту: передала улуси ворогуючим родам. Землі ширинів передала мангитам, землі аргинів – жа лаїрам і так далі. І не стали ті роди навіть вихрещувати у християнську віру – ворожі татарські роди не сприймали один одного і в своїй рідній вірі.

Послухаймо листа Кримського хана Магмет–Гірея до Московського князя Василя III, написаного у 1517 році:

«…Ато пак слыхано ли, что бесерменину бесерменин бесер менина в полон взяти, ино наши люди и бесерменью в полон поимали в Мещере, а того у нас и в писанье нет, что бесермена продати, Анаши люди мещерскую бесерменью и продали, а все тому рняся, что не наш род на Мещере государь… яз по тому и познаю, что от меня князь великий отстал» [34, с. 378].

Не дивуймося з такого перекладу, де Кримський хан називає татарів «бесерменами» – це Московський переклад листа, а вони завжди так перекладали, аби принизити інших. Це звична й давня практика московитів.

Треба розуміти: існуючу на ті часи різницю між нападами кримських татар на Мещерську землю (куди слід включати і Сіверщину, яку татари відносили до своїх земель) та на Стародавню Русь: Київщину, більшу частину Поділля, Волинь, Полісся та Галичину, які не входили до складу Золотої Орди.

Якщо до Мещери та до Сіверщини татари ходили як додому, щоби відвідати своїх родичів, і тільки значно пізніше стали гнати з тих земель до Криму полонених людей (ясир), якими московити заселяли ті землі, то до Русі (України) вони завжди ходили, як на ворожі, чужі землі.

Якщо в Мещері кримські татари нищили прийшле, некорін не населення Московії, то в українських землях вони винищували корінне, автохтонне населення.

Саме в цьому полягає головна різниця між нападами кримських татар на землі Московії в XVI–XVII ст. ст. і в XV–XVII ст. ст. на землі Русі (України).

І ще одне треба завжди пам’ятати. Всі московські «доважки брехні» з цього приводу не варті ламаного гроша. Скажемо кілька слів про московські так звані «засечные черты». Вони почали будуватися після удару Кримського хана по Москві в 1521 році. Це відбулося за часів правління Василя III, коли Московія припинила воювати проти Литви та Польщі та самовільно, без дозволу Турції та Криму, забажала поширити свою владу на Казань.

Цікаво, що перша черга «засечной черты», збудованої у 1521–1566 роках, прикривала від ударів Кримського хана оте знамените «Мещевское (Мещерское) поле». У кого є бажання переконатися в цьому, відкрийте Велику Радянську Енциклопедію (третє видання), том 9, на сторінці 380, де наведено матеріал «Засечные черты Русского государства в 16–17 вв.» Як бачимо – розуміла кішка, чиє м’ясо з’їла.

«Большая З(асечная) ч(ерта) (строительство завершено в 1566). Она протягивалась от Переяславля–Рязанского на Тулу, Белев и Жиздру; на важнейших направлениях З(асечная) ч(ерта) состояла из двух рядов укреплений (между Тулой и Веневым), из трех [между Белевым и Лихвином и Перемышлем]» [2, т. 9, с. 380].

Слід зазначити, що в часи так званої «московської смути», ні кримські, ні ногайські татари жодного разу не навідалися до Московії. Ось така татарська солідарність.

«В течении первой половины XVII в. татары ни разу не задавались целью территориального захвата» [149, с. 434].

І ще одне свідчення:

«В августе–ноябре 1595 г. сам Казы–Гирей совершил новый поход в Молдавию и Польшу… Почти ежегодные походы татар в Венгрию, Молдовию или Польшу продолжались вплоть до 1606–1607 гг…»[149, с. 42].

Отож кримські татари у важкі для Московії роки, як завжди, були на її боці, з розумінням ставлячись до московських негараздів. Тому терзали землі України.(Русі) як тільки могли.

Цікаво дослідити ще одне питання «Московської смути» – це прихід на допомогу Москві у 1612 році так званого «нижегородского народного ополчения» на чолі з Мініним та Пожарським. Сучасні татарські науковці, вивчаючи минуле, давно встановили: Кузьма Мінін, один із найвидатніших героїв Московії, був їхнім татарським одноплемінником. Звернімося до Інтернету та прочитаймо:

«Земский староста Нижнего Новгорода крещеный татарин Кириша Минибаев, он же Минин Кузьма Минич – организатор ополчения против польских интервентов в начале XVII в., происходил из многочисленной семьи балахнинского солепромышленника Мины Анкудинова. После XVIII века (за вказівкою Катерини II. – В. Б.) о племенной принадлежности К. Минина упоминать перестали. “Минин” первоначально было отчеством и лишь впоследствии стало родовой фамилией Мининых.

Отойдя от родовой профессии солепромышленников, К. Минин перебрался в Нижний Новгород и стал посадским, торговал мясом и рыбой. Избранный в сентябре 1611 года земским старостой, Минин призвал к “собранию ратных людей” [wvw. islamef. rn/news/culture/history/10537].

Цей історичний матеріал базується на російських розрядних книгах, тому цілком достовірний.

Про князя Д. Пожарського, ВРЕ пише: «Пожарский Дмитрий Михайлович (1.11.1578–20(30).4.1462, Москва, похоронен в Суздале), гос(ударственный) и воен(ный) деятель…

(Московії. – В. Б.) князь. Происходил из ветви рода кн(язей) Стародубских…» [2, т. 20, с. 153].

Князі Стародубські походили із знаменитої «Мещерської землі», а ми уже знаємо, що князівські роди тієї землі мали давнє татарське коріння.

Цілком зрозуміло, чому татари Поволжя, а Нижній Новгород був заселений вихрещеними татарами, виступили проти польської влади в Москві. Вони не бажали віддавати. татарську Москву полякам. То був їхній давній родовий улус.

Полякам не пощастило в 1610–1612 роках захопити Московський царський престол. Проти них виступили не місцеві слов’яни, а вихрещені татари і фіни, які абсолютно не сприймали ні польської культури, ні польського мислення, ні, накінець, польської католицької релігії. Московити у XVI столітті ще могли до церкви заїхати на коні і в шапці, як те чинили опричники.

Після того, як на московський престол було обрано шістнадцятилітнього Михайла Романова (царював у 1613–1645 роках), перед новою династією, що походила, скоріше, з фінів, бо їхній перший відомий предок носив прізвисько – Кобила, постало першочергове завдання – насадити християнську релігію в навколишніх районах Москви, хоча би на кілька сотень кілометрів від неї. Маймо на увазі: абсолютно все населення Касимовського ханства трималося або мусульманської віри, або язичництва. Така ж картина спостерігалася на південь від Москви. Дещо кращим становище було на півночі та заході Москви, але і там існували цілі удільні улуси, які Москва надавала сибірським та ногайським царевичам, залучаючи їх на свою службу, де панувала мусульманська релігія і язичництво.

Треба мати на увазі, що згідно з російською історичною наукою:

«В июле 1619 Ф(иларет) (батько царя Михайла. – В. Б.) вернулся в Москву и сразу же был поставлен патриархом. Со времени возвращения из плена и до конца жизни Ф(иларет) был фактич(еским) правителем страны» [2, т. 27, с. 388].

Отож Московією з 1619 по 1633 рік правив патріарх Філарет. Саме в ці роки було запроваджено найлютіші з можливих заходи для вихрещення місцевого татарського та фінського населення. Особливо це видно у діях московської православної церкви в Касимовському ханстві.

«После Арслана владельцем Касимовским был назначен сын его Сеид–Бурган… Русское (Московське. – В. Б.) правительство убеждало Сеид–Бургана принять христианство, обещая ему за это даже руку государевой дочери… Что видно из… наказов Касимовским воеводам из Москвы: им строго предписывалось следить за тем, чтобы ни царевич, ни его подданные не могли видеться и переговаривать с иноземными мусульманами» [96, с. 68–69].

Маймо на увазі: поки Касимовський царевич не прийняв християнської віри, він не став Касимовським царем. Тільки в 1653 році, коли Сеїд–Бурганові виповнилося 35 років і він дав згоду прийняти московську православну віру, йому дозволили стати Касимовським царем. Все було зроблено з московською хитрістю: оскільки за указом хана Улу–Мухаммеда Касимовський престол міг зайняти тільки Чингісид–мусульманин, то Сеїд–Бурган спочатку присягнув на вірність Москві (разом зі всіма можливими правонаступниками), потім був проголошений Касимовським царем. А вже потому Сеїд–Бурган та всі можливі престолонаступники були вихрещені.

«Сеид–Бурган в 1653 году приехал в Москву с братом своего деда Алия (по отце) Алтанаем Кучумовичем и с двумя сыновьями Алтаная. Тогда же все они… четверо были приведены к присяге (к шерти) на верность… (Московському. – В. Б.) Государю… Вскоре после описываемых событий Сеид–Бурган принял православную веру, крестился и назван во св(ятом) крещении Василием…» [96, с. 96–97].

Зрозуміло, що після цього кроку Касимовського царя вихрестилася не одна сотня чи тисяча касимовських татар. Тим більше, що напередодні вихрещення Сеїд–Бургана до тієї землі призначили нового Архиепископа Мисаїла.

Читачі мусять цю людину пам’ятати. Це той Архиепископ, який із золотої печатки (тамги) хана Батия, що у п’ятдесяті роки XVII століття ще зберігалася в храмі Богословського монастиря, зробив водохрещну чашу для відправлення своєї служби. Це та людина, яка свідомо нищила пам’ятки татарської присутності в Московщині.

«Сначала дело шло тихо. Мисаил ограничивался посылкою священников и диаконов для увещания иноверцев. Но подошла эпоха крещения Василия (Сеїд–Бургана. – В. Б.). С этой минуты вдруг возрастает деятельность Мисаила. Преосвященный лично выступает на трудное поприще просвящения инородцев и действует настойчиво, усиленно. В первый раз мы видим Мисаила, проповедующего слово Божие в 1654 году. В начале этого года он отправляется в город Шацк, Тамбов, Кадом и их уезды… И так, благодаря стараниям и усердию Мисаила, мордвы крещенной в уездах Шацком и Тамбовском было уже до 4200 человек… Мисаил испрашивал благословения Патриарха ехать “в Касимов и в Шацк, и в Тамбов татар и мордву крестить…”. Для нас акт этот особенно важен потому, что в нем прямо указывается на Касимов и на татар. Архиеписком испрашивал благословения патриарха ехать “В Касимов и Шацкое и в Тамбов Татар и Мордву крестить”» [96, с. 105–108].

У нашому випадку пропонуємо звернути увагу на той факт, що до Касимовського ханства у п’ятдесяті роки XVII століття належали: Касимов, Рязань (Нова), Шацьк, Тамбов, Володимир, Гусь.

Ті землі належали до Касимовського царства і в XV–XVI століттях. Ми не наводимо із цієї ж праці розлогих цитат щодо Володимира та Гуся (Хрустального), а вони теж згадуються. Отакий черговий анекдот російської історії, який спростовує факт існування Рязанського князівства у ХV–ХVІ століттях. На тих землях після 1237 року спочатку існував Темниковський (Мох шинський) улус, а з 1445 року – Касимовське царство (ханство).

А щоби читачі не думали, що ми щось вигадуємо, послухаймо ще раз російського історика М. І. Шишкіна:

«Христианство начинает проникать в Мордву в XVI столетии. Мордву светом христианскаго учения просветил Рязанский Архиепископ Мисаил, который в XVII веке обращал Мордву и Татар в южных пределах Касымовскаго царства, в Шацком и Тамбовскихуездах, и апостольский подвиг свой запечатлел собственною кровию» [96, с. 197].

Як бачимо, до «южных пределов Касимовского царства» належали «Шацкий и Тамбовский уезды». А ще мова у М. I. Шиш кіна йшла про Володимирський, Рязанський, Кадомський та інші «уезды». То скажіть, будь ласка, а які ж землі та міста могли належати до вигаданого Москвою Рязанського князівства у XIV—

XVI століттях?

Анекдотичність цієї ситуації добре розуміють кращі сучасні казанські, мордовські та пензенські історики. Отож пишуть:

«Если по выходцам из Казанского, Ногайского, Касимовского и других татарских ханств все понятно, – ведь они были носителями татарских титулов еще в своих государствах и при переходе на службу в русские княжества они почти автоматически сохраняли свое дворянское достоинство, – то в каком же государстве жили те мурзы, князья, которые в середине века (XIX. – В. Б.) владели землями в Темниковской Мещере, на территории нашей Мордовии? Каким государством руководили эти татарские аристократы? Получается непонятно – аристократия есть, а государства нет» [40].

Сучасні історики такими запитаннями заганяють себе в глухий кут. Бо раніше говорили: «Темниковская Мещера (ТМ) – условное название региона, охватывающего территорию всей нынешней Мордовии, юго–запада Чувашии, всей Пензенской области, востока Рязанской и Тамбовской, юго–запада Нижегородской, запада Ульяновской, северо–запада Саратовской областей» [40].

Є татарські князі, окреслена їхня земля, а князівства немає. Непорозуміння полягає в тому, що історики хочуть знайти правду, не порушуючи московської історичної брехні. А це зробити неможливо. Тому не вигадуймо новий велосипед, не вигадуймо нове, нікому невідоме, князівство (улус). Темниковська Мещера (цей термін має право на життя) була звичайним Касимовським ханством. Тільки до нього входили не частини сучасних Рязанської і Тамбовської областей, а вся їхня територія, та ще й сучасна територія Володимирської області до ріки Клязьми. Всі інші землі названо вірно. Саме ті землі відійшли у 1238 році до брата хана Батия–Беркечара, якого російська історична наука подає як Бехана.

Хан Улу–Мухаммед нічого нового не вигадував у 1445 році. Він просто віддав землі давнього улусу хана Беркечара у володіння своєму середньому синові Касиму. Про все інше уже говорили.

Хто хоче детальніше ознайомитися з методами Мсіскви з ви хрещення касимовських татар у православну віру, пропоную звернутись до чудової наукової праці Ірека Біккініна «Татарская аристократия Темниковского (Касимовського. – В. Б.) княжества и ее потомки».

Маймо на увазі, московська історіографія зробила все можливе, щоби приховати та перебрехати факт існування улусу хана Беркечара зі столицею у Мохші (Наровчаті), який із 1445 року перейшов до рук сина Улу Мухаммеда Касима зі столицею улусу в місті Касимові. Згадки про Велике Рязанське князівство після 1238 року, то чергова московська вигадка.

4

У своїх працях автор неодноразово вказував, що Москва платила данину Кримському ханству до 1700 року. Ще Петро І за часів перших років царювання сплачував кримським ханам данину. Напевне, та данина сплачувалася за передані Кримом Московії так звані Мещерські землі.

Турецький султан недаремно відмінив сплату дацини Московією до Кримської казни. Московія в черговий раз, порушуючи всі попередні договори, розпочала війну в Європі, так звану «Северную войну». Послухаємо Енциклопедію:

«Северная война 1700–21, война… (Московії. – В. Б.) со Швецией за выход в Балтийское море; в ней в разное время про тив Швеции участвовали другие европейские державы (Дания, Речь Посполита, Саксония, Пруссия и др.)» [2, т. 23, с. 120].

Не думаймо, що 1700 рік в обох випадках співпав випадково. Аж ніяк. Москва свідомо відволікала увагу Європи, рятуючи Османську імперію після її розгрому в 1683–1697 роках об’єднаними військами «Священної Ліги».

«Карловицкий Конгресс 1698–1699 зафиксировал крупные территориальные) потери Османской империи в Европе» [2, т. 26, с. 375].

Ось про цщ свідчить відміна Османами сплати данини Москвою до казни Криму.

Яку ж данину щорічно платила Москва до Криму?

Наводимо посланців (мовою оригіналу), час перебування в Криму і об’єм сплаченої Москвою данини протягом 1613–1650 років Кримському ханству:

1. Лодыженский А. и Данилов П. (X.1613–VIII.1614) – розмір данини невідомий.

2. Волконский Гр. и Евдокимов П. (IX.1614–VI.1615) – 7300 руб. за 122 р. (роки наведені за московським літочисленням).

3. Спешнев И. и Нестеров Б. (VII.1615–XII.1615) – 7968 руб. за 123 р.

4. Челюсткин Ф. и Данилов П. (IV.1616–VI.1617) – 7077 руб. за 124 р.

5. Лодыженский А. и Болдырев Р. (VII.1617–ІІІ.1620) – 7804 руб. за 125 р., 540 руб.

6. Зрушев С. и Бредихин С. – 8467 руб. за 126 р. (Московські посли до Криму були перехоплені у Єльці козаками Сагайдачного).

7. Воейков П. и Матчин С. (V.1620–IV.1621) – 9145 руб. за 128 р.

8. Лихарев Н. и Махов В. (V.1621–III.1622) – 9145 руб. за 129 р.

9. Усов А. и Уготский С. (V.1622–V.1623) – 9763 руб. за 130 р.

10. Дашков Я. и Волков В. (VII.1623–XI.1624) – 9556 руб. за 131 р.

11. Прончищев С. и Болдырев Р. (I.1625–ІХ.1625) – 10655 руб. за 132 р.

12. Скуратов Д. и Посников Н. (Х.1625–VIII.1627) – 11858 руб. за 133 р.

13. Тарбеев С. и Басов И. (Х.1327–VIII.1629) – 11247 руб. за 134 р., 11247 руб. за 135 р. (Данина за два роки)

14. Кологривов Л. и Дуров А. (Х.1629–Х.1630) – 10433 руб. за 136 р., 10433 руб. за 137 р., 364 руб.

15. Воейков П. и Зверев С. (ХІІ.1630–ХІІ.1631) – 10104 руб. за 138 р.

16. Соковнин П. и Голосов Т. (II.1632–V.1634) – 9904 руб. за 139 р.

17. Ансимов Т. и Акинфиев К. (Х.1633–I.1634) – Московій підписувала нову Шертну грамоту з Кримським ханом після походу Мубарек–Гірея.

18. Дворянинов Б. и НепейцынА. (VI.1634–VI.1635) – 10202 руб. за 140 р., 10202 руб. за 141 р. (Данина за два роки).

19. Зловилов Г. и Угаев Г. (VII.I635–X.1636) – 11068 руб. за 142 р., 11068 руб. за 143 р. (Данина за два роки).

20. Астафьев Д. и Кузьвлев А. (ХI.1636 – ІХ.1638) – 11638 руб. за 144 р.

21. Фустов И. и Ломакин И. (XII.1638–II.1640) – 23353 руб. за 145, 146 р. (Данина за два роки).

22. Извольский С. и Зверев С. (I.1638–IV.1638) – Московія підписувала нову Шертну грамоту з царем Бегадир–Гіреєм.

23. Сухотин В. и Звягин С. (IV.1640–X.1640) 11129 руб. за 147 р.

24. Чубаров А. и Байбаков И. (ХІІ.1640–ХІ.1642) – 11781 руб. за 148 р.

25. Приклонский Б. и Лавров Г. (ХІІ.1642–Х.1643) – 25064 руб. за 149, 150 р. (Данина за два роки).

26. Неронов Г. и Головнин Н. (ХII.1643–ІІІ.1644) – 12553 руб. за 151р.

27. Караулов Т. и Акшиев Г. (IV.1645–IX.1647) – 12631 руб. за 152 р.

«Поминок за 153 и 154 гг. из–за набегов не было» – так написав московський професор О. А. Новосельський.

28. Хотунский Т. и Степанов И. (XII.1647–IV.1649) – 12631 руб. за 155 р.

29. Ларионовы. и Никитин И. (V.1649–XI.1649) – 12631 руб. за 156 р.

30. Волков Г. и Огарков Д. (I.1650–Х.1650) – 25000 руб. за 157, 158 р.

«Общая сумма выплаченных поминок, по нашим данным, равняется 363970 руб. Цифра эта, безусловно, много ниже действительных расходов на поминки» [149, с. 439].

Як виявилось, ті витрати Москви були занижені у три рази. Сам же професор і підрахував. Послухаємо:

«Середний годовой расход за весь период (наведений нами. —

В. Б.) превышает 26 тыс. рублей. По тем временам сумма эта была весьма значительной. Укажем для сравнения, что в 1640 г. на построение двух городов – Вольного и Хотмышска – было отпущено из казны 13532 рубля. Следовательно, на крымские расходы можно было сооружать ежегодно по крайней мере по четыре города, подобных Вольному и Хотмышску» [149, с. 442].

Звернімо увагу ще на один факт: коли за європейським календарем йшли 1614–1650 роки, у Московії на той час були 122–158 роки. Москва у часи Богдана Хмельницького жила за своїм літочисленням, яке, на кшталт золотоординського, поділяло рік на дві частини. Тобто Москва, вводячи у 1492 році своє, московське, літочислення аж ніяк не поєднувала себе з давньою Руссю. Що очевидно.

Сьогодні, окрім московитів та проросійськи налаштованих людей, це розуміють усі. Звернімося до статті, мною дещо скороченої, професора Гарвардського університету (США) Едварда Кинана (Edward L. Keenan).

Едвард КИНАН

Эдвард Кинан (Edward L. Keenan) – профессор истории, Директор Византийского института при Гарвардском университете (США). Это сокращенный вариант его статьи «On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors», опубликованной в сборнике «The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia» (1994 г.). Перевод В. М. Розанова.

РОССИЙСКИЕ ПРЕТЕНЗИИ НА ДРЕВНЕРУССКОЕ НАСЛЕДСТВО

Рассмотрение традиционных российских национальных мифов – совсем не напрасное дело. Выяснение того, почему именно эти мифы закрепились у русских, прямо связано с тем, каких действий на международной арене можно ждать от них теперь, когда они перестали быть господствующей нацией в империи, а руки им больше не связывает доктрина марксистско–ленинского интернационализма. С отношением русских к своим национальным мифам тесно связано их отношение к Западу (в том числе к США), а также к «ближнему» зарубежью– бывшим союзным республикам, ставшим независимыми государствами.

В этой связи я намерен обсудить распространенные взгляды на историю официальной российской идеологии, чтобы выяснить, в какой степени они отражают историческую реальность, а затем (поскольку они ее не отражают) высказать свои мысли о том, как они возникли и почему сохранились.

Сразу надо отметить, что мифы, которые меня интересуют, не столь фантастичны, как, скажем, предание о Ромуле и Реме. Скорее это рассказы, ставшие общепринятыми стереотипами. Они приобрели известные нам формы преимущественно в XIX веке, или немного раньше, и содержательно не изменились в советской историографии.

Несмотря на то, что мифы российской истории сильно политизированы, и «левые», и «правые», и «русофилы», и «русофобы»; как ни странно, единодушно считают их резонными. Однако, насколько мне известно, почти никто не пытался рассмотреть сам фундамент этих мифов.

1.

Неполный перечень национальных русских мифов выглядит примерно так:

– Московское государство, сердце и образец для последующих российской и советской империй, образовалось вокруг Москвы в XIV веке как главный и прямой преемник политического и духовного наследия Киевского государства.

– Именно осознание этой преемственности и стремление к восстановлению прежнего киевского единства стали причинами московской экспансии в отношении соседних государств, известной под названием «собирание русских земель».

– Московские князья выступали вождями всей русской нации (под которой большинство русских, если только не делают специальной оговорки, подразумевают также украинцев и белорусов), что в значительной мере было обусловлено их определяющей ролью в национально–освободительной борьбе против монгольского господства (традиционно называемого «татарским игом»).

– В этой и дальнейшей борьбе с иностранными завоевателями московские князья тесно сотрудничали с верхушкой национальной православной церкви, которая была носителем и защитником церковной и политической византийской традиции.

– Церковь пропагандировала понимание России как «третьего Рима», согласно которой после упадка Рима и Константинополя Москва получила в наследие всемирно–историческую ответственность за господство христианства.

– Именно соединение идеи антитатарского крестового похода с ощущением христианской миссии вдохновляло первое крупное московское завоевание нерусских территорий – Казани и Астрахани в середине XVI века.

– Позднейшее завоевание Беларуси и присоединение Украины были выражением тоски по утраченному единству времен Киевской Руси, но эту экспансию вдохновляло также и религиозное беспокойство за участь православного населения этих земель.

Читателю, знакомому с соответствующей научной литературой очевидно, что я очертил эволюцию российской идеологии в самом общем виде. Но и этого резюме вполне достаточно, тем более, что по моему мнению, ни одна из упомянутых аксиом не выдерживает испытания критикой и проверкой источников.

* * *

Начнем с проблемы осознания Москвою себя как непосредственной преемницы традиций древнего Киева. Разве ближайшее окружение Ивана III(правил в 1462–1505гг.) – истинного основателя Московского государства, его сына Василия III (1505–1533) и внука Ивана IV (1533–1584), превращая свое небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV сознавали себя наследниками киевской верхушки. В пользу такой гипотезы нет никаких доказательств.

Напротив, имеется целый ряд косвенных указаний на то, что московская военно–политическая элита времен Ивана III – Василия III – Ивана IV (и намного позже тоже) весьма смутно представляла себе историю Киевского великого княжества, и еще меньше претендовала на то, чтобы быть преемниками Киева.

Приведу только два из таких доказательств – я выбрал их потому, что они однозначны и, насколько мне известно, никогда не приводились в указанном контексте.

Примерно через десять лет после восшествия Ивана III на трон его ближайшие сподвижники поняли, что в Москве формируется новая могучая сила (вроде того, как около 800–го года то же самое уразумело окружение Карла Великого). И так же, как Каролинги, они начали создавать соответствующий «имперский стиль».

Из Италии «выписали» новую жену для великого князя – Зою (или Софию) Палеолог, «достойную» нового уровня местной монархии, пригласили архитекторов, чеканщиков и, так сказать, консультантов–стилистов. Эти мастера перестроили Кремль: они окружили его каменными стенами и башнями невиданного здесь масштаба, построили первый в Москве большой дворец, три монументальные церкви и звонницу (колокольню Ивана Великого). Именно эти сооружения, пусть отчасти реконструированные, даже теперь создают рекламно–туристический образ Кремля. Вне всяких сомнений, их задумали строить с целью демонстрации новой династией своего величия. Вместе взятые, они создали самый значительный архитектурный ансамбль из всех, которые когда–либо воздвигались в Московии.

Но во всем этом– в церковных и светских постройках, в летописных упоминаниях о строительстве – не найти даже намека на киевское наследие. Храмы, имея много деталей в духе итальянского ренессанса, в целом подражают архитектуре российских городов Верхней Волги, например, Владимира и Суздаля, но не Киева. Если взять ворота московского Кремля, не только ни одни из них не назвали в честь киевских (в частности, в Кремле нет Золотых Ворот), но и надпись на главных воротах сделали не кириллицей, а латиницей!

В построенном через 50 лет «знаковом» соборе, широко известном как собор Василия Блаженного (хотя главный его алтарь посвящен Покрову Богородицы), тоже нет ни киевской символики, ни упоминаний святых из киевского пантеона. Все часовни этого собора названы или в честь северных русских святых, или битв Казанской кампании 1552 года.

Еще через пару десятилетий Борис Годунов, реализуя грандиозный план преобразования столицы, частично перестроил Кремль и надстроил звонницу Ивана Великого, но киевские реминисценции опять отсутствовали. Так что те люди Киева в голове и близко не имели.

Еще одно свидетельство разрыва традиции, оставшееся незамеченным, можно увидеть в том, какими именами московская знать называла своих детей. Лишним было бы объяснять символическое значение этого акта, его культурную обусловленность и подчиненность моде.

Документы времен Ивана IV сохранили имена тысяч людей высшего класса. Они однообразны. Десяток наиболее распространенных имен охватывал 70% лиц. Наиболее популярными были имена владык московской династии – Иван (20%) и Василий (10%). Ничего странного здесь нет. Что действительно удивляет, если придерживаться традиционных представлений о московской культуре, так это почти полное отсутствие специфических киевских имен. Среди 3000 имен в разрядных книгах времен Ивана IV нет ни одного Игоря, Святослава или Мстислава, менее 1% Владимиров и всего три Глеба! Московского придворного того времени скорее назвали бы Темиром или Булгаком, чем Владимиром, Глебом либо Всеволодом.

Я веду здесь речь о чисто московской культуре, а не древних исторических «фактах», о которых московиты, за очень редким исключением, ничего не знали. Разумеется, можно было бы сказать, что Московское великое княжество, как и добрый десяток других политических образований, соседних с ним, унаследовало некоторые культурные достижения Киевского государства – например, веру потомков киевской династии князей–воинов в свое право на власть среди туземцев, своеобразную версию православия… Однако это заимствование было косвенным и слабым: слишком мало славян в киевские времена жило на территории будущей Московии…

Можно было бы привести еще тьму фактов в доказательство того, что московиты вряд ли помнили о киевском «наследстве». Важно подчеркнуть невероятность того, чтобы Иван III или его советники хоть в малой мере руководствовались идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинали на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских– или хотя бы даже и новгородских– земель. Да, в дипломатической переписке с Литвой дипломаты Ивана III называли пограничные территории его «дединой» (вотчиной), но эта ссылка на наследие дедов имела в виду князей московских, а не давних киевских. Точно такая же формула употреблялась тогда в отношении прибалтийских и финно–угорских земель, не имевших ни малейшего отношения к Киевскому государству. В действительности подразумевалось иное: «некогда на эти земли претендовали такие–то мои предки, а теперь претендую я».

Можно возразит ь, что именно с тех времен впервые упоминается знаменитая корона московских царей– так называемая «шапка Мономаха»– что отсылает нас к киевскому князю Владимиру Мономаху. Однако это популярное суждение абсолютно неверно. Ее сделали в 1330–е годы для хана Золотой Орды (скоре всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» – придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом. Как видим, здесь ссылка на Византию, а не Киев.

Подытоживая эти комментарии к мифу о «киевском наследии», отмечу: во времена Ивана III и Василия III Московия действительно расширялась за счет старой киевской территории, но я не вижу оснований считать, что они руководствовались какой–то идеологической программой, которая бы советовала им объединить восточные земли под стягом восстановления «наследия Киевской Руси».