Текст книги "Магус"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

3

Із судейського висновку по справі щодо замаху на життя месера Оберто, законника, здійсненим синьйором Граціадіо Цинікуллі:

«…на підставі відсутності позивача, хоча й за наявності багатьох свідків…»

«…визнати неосудним, і, отже, нездатним відповідати за свої вчинки, і віддати під опікунство батькові його, синьйору Леандро Цинікуллі, із зобов’язанням останнього піклуватися про фізичне і – по можливості – душевне здоров’я хворого, тримати того під домашнім арештом і ретельно дотримуватися рекомендацій лікарів…»

4

Я тоді не знав, чого шукає брат Вільгельм, правду кажучи – не знаю і тепер. Припускаю, що і сам він того не знав, а керований був єдиною пристрастю – до істини, і страждав від єдиного побоювання – невідступного, як я бачив, – що істина не те, чим здається у цю мить.

Умберто Еко. Ім’я троянди

У монастирському садочку – тихо і порожньо. Полудень поступово стікає медовими променями, наливається передспаденевою глибиною – але двох законників, здається, плин часу мало тривожить. У них зараз є справи важливіші.

– То це твоє остаточне рішення, – не запитує – підсумовує широкоплечий чолов’яга, повадками і поглядом схожий на дебелого, бувалого у бувальцях вовка. Сказавши це, він замовкає і якийсь час дивиться вдалечінь, перетворившись на подобу статуї: жодного поруху думки, ані тіні почуттів не відбивається на його обличчі.

Оберто покірливо чекає, стоячи позаду і неуважно вивчаючи мереживо зборок на одежі падре Тімотео.

– Чому? – тихо запитує наставник. – Будь ласкавий, поясни.

Оберто схиляє голову:

– Я втратив віру, отче.

– Ти не віруєш більше у Господа нашого?!..

– Я більше не вірю в те, що все вирішується зверненням до законів. Справедливість… це не просто покарання винних. Непогрішимих немає чи майже немає, а ступінь провини кожного… хто здатен визначити його, крім Творця? Я не вважаю себе таким, що має право судити. Карати – тим паче.

– Он воно як, – не обертаючись, каже падре Тімотео. – Ти піддав сумнівам чистоту рук і помислів братів своїх.

– Ні, отче. Це ж я йду, я. І сумніваюся я тільки в самому собі.

– Не тільки, – суворо виправляє його наставник. – Ти піддав сумнівам своїх учителів, бо це вони довірили тобі бути законником, мечем караючим у руці Його! – голос падре гучнішає, на останніх словах він уже гримить, сповнений гнівом і гіркотою. – Ти піддав сумнівам усіх нас, хто щодня і щоночі – щогодини! – стоїть на сторожі порядку. Нагадаю, якщо дні, проведені поза мурами обителі, вивітрили це із твоєї пам’яті: наш обов’язок – піклуватися не про прості порушення закону, але про злочини, скоєні із застосуванням надприродних властивостей, якими Господь наш позначає лише небагатьох, на знак прихильності Своєї або ж як випробування. І коли позначений даром обертає його на шкоду – тим самим коїться злочин набагато гірший, ніж звичайні. І що ж, на твою думку, це несправедливо – карати таких очевидних злочинців?

– У переважній більшості – справедливо, однак…

Наставник нарешті обертається – плавно, всім корпусом, наче вовк, що почув вдалині хрускіт гілки під чиєюсь ногою.

– Ти ж зустрів в Альяссо воскресників, так?

– Зустрів, отче.

– Чи говорив ти з ними на теми хаосу і порядку? Обговорював питання стабільності світу?

– Отче…

– То чому ж ти сумніваєшся в тому, що підтримання стабільності і порядку, – благо?! Хіба кожен непокараний злочинець, кожен злочин, який залишився безкарним, не збільшують частку хаотичності, хіба не додають вони розбрату в соціум і у світ?! Тим паче – злочини, які з більшою вірогідністю сприяють виникненню хаосу і горестей. – Падре Тімотео презирливо знизує плечима: – Ти нагадуєш мені новіція, якому в дитинстві на голову наступив віслюк. Інакше чому б я повторював зараз прописні істини, відомі навіть наймолодшому із законників?

– Я пам’ятаю кожну із них, отче. Вони мудрі, ці істини, вони глибокі. Але глибина їхня має межу, мудрість – умоглядна, а життя… життя, отче, рано чи пізно доводить, що вони не універсальні. І коли змушений обирати… Ви знаєте, отче, я був старанним учнем, я осягав «принцип серця» з дитинства, завжди дотримувався його, і жодного разу досі він не підводив мене.

– То в чому ж справа? – суворо запитує наставник.

– В Альяссо я теж дотримувався цього принципу. І дотримуюся дотепер, отче. Там я мусив зробити вибір між законом і справедливістю, знаючи, що жодне із рішень не буде довершеним. Я обрав.

– Твоє серце підказало тобі саме цей шлях?

– Так.

Падре Тімотео знову відвертається і дивиться У сад.

– Розкажи мені ще раз про те, що сталося в Альяссо, – несподівано наказує він.

Оберто із належною сумирністю повторює всю історію – звичайно, її скорочений, офіційний варіант, в якому Марія померла, викинувшись за борт «Цирцеї», а обидвоє близнюки виявилися звичайнісінькими дітьми, сиротами, чию долю змушений був влаштовувати сам Оберто.

– Одне маля взяв на виховання Фантин, другого я віддав до сім’ї парубка, у порядності якого я впевнений. На жаль, довелося поспішати, я порозпитував і…

– Чому ти не привіз дітей сюди? Тому що розчарувався в наших постулатах?

Оберто мовчить, схиливши голову.

– Гаразд, нехай так. Однак навіщо було віддавати друге дитя до рук якоїсь невідомої людини… до речі, як її звали?

– Забув, отче, – розводить руками магус. – А віддати довелося, бо морська мандрівка не пішла на користь малюкові.

Оберто не лукавить. Він дійсно не знає імені людини, якій довірив другого близнюка. Історія, яку він розповів, узагалі майже повністю правдива.

Якщо не брати до уваги те, про що він промовчав.

І того, що мотиви його вчинків були трохи іншими.

5

…Фантин залишив корабель задовго до того, як «Святий Петро» прибув до Ромми – під час непередбаченої зупинки поряд із якимось безіменним (принаймні, Оберто назви на запам’ятав) селищем. Абсолютно несподівано виявилося, що вся свіжа вода в трюмах протухла, і довелося терміново пристати до берега, аби поповнити її запаси. Через це виходило досить значне запізнення, клієнти в Роммі, передчував шкіпер, будуть незадоволені, він наказав поквапитися й не витрачати навіть зайвої хвилини.

Прощання вийшло недолугим. Сходами сердиті матроси закочували бочки з водою; не добираючи слів, просили пасажирів відійти подалі, під ногами не плутатися і взагалі – ледь розвиднілося, ще б спати і спати, от і ловили б момент, поки можна.

– Це обов’язково, месере? – всоте перепитував Фантин. – Я ж тут анікогісінько не знаю.

– І добре. Пристанеш до якихось подорожніх і вирушиш чимдалі від узбережжя, там знайдеш якесь не дуже людне містечко та й житимеш собі. Грошей вистачить надовго. Наймеш годувальницю, щоб за дитиною приглядала, сам влаштуєшся до когось підмайстром. За кілька років гроші, звичайно, скінчаться, але ти на той час уже матимеш хоч сякий-такий, а заробіток. Років через п’ять чи краще шість можеш перебратися в місто більше – але тільки обирай таке, щоб подалі від Альяссо і насамперед – від Ромми. Персні краще заховай, але в жодному разі не продавай. Мене не шукай, узагалі забудь, що ми знайомі. І особливо уважно стеж за Джироламо – він і зараз схильний до небезпечних витівок, а коли підросте… ну, сподіваюся, на той час ти уже знатимеш, як дати йому раду. І головне: тримайся подалі від законників і ресурджентів. Особливо – від магусів-законників.

– А ви?

– А я, як і говорив, зійду в якомусь містечку і віддам Леонардо хорошим людям. Потім повернуся до Ромми. Все.

– Ех, месере, краще б ви особисто за ними доглядали!

– Не можна! Якщо хтось уважний розкопає всю цю історію, знайти дітей йому буде легше, ніж власне тім’я: головне – відшукати колишнього законника Оберто. Навіть якщо я залишу собі тільки одне дитя і казатиму всім, що це мій власний син, а на розпитування про його брата-близнюка розводитиму руками: немає, мовляв, і не було ніколи, – все одно знайдуть. Надто великий ризик, надто великий…

– Ну то я б, може, тоді обидвох узяв?

– Знову ж: ні! По-перше, двох ти не прогодуєш, якщо тільки не повернешся до колишнього свого ремесла, а цього тобі робити не можна ні в якому разі. По-друге, – і це головне! – якщо вони будут разом, їхні здатності розвиватимуться. Це небезпечно – насамперед для них самих. Вони он і зараз…

Цієї миті Джироламо сонно завовтузився на руках у Фантина і невдоволено забелькотів – одразу й Леонардо, якого магус залишив у каюті, відгукнувся несамовитим криком, чутним навіть на палубі.

– Бачиш, – сказав Оберто. – Добре, іди, а то вони ще влаштують виставу, щоб і матроси, і пасажири надовго запам’ятали, – це нам зовсім ні до чого.

– Так, месере. Я… Дякую вам, месере! Ви навіть не уявляєте…

– Іди, іди, – він м’яко, але упевнено підштовхнув Фантина до сходень. – Поквапся – і пам’ятай, що я казав. Забути про Альяссо і про все, що там було. Жити звичайним життям, сховати персні. Ніколи мене не шукати.

– До побачення, месере.

– Прощавай, – він дочекався, поки Фантин, із подорожнім мішком на плечі і немовлям у руках, зійде на берег, поки щезне у мерехтливому ранковому тумані, і тільки тоді пішов до каюти. Утім, Леонардо на той час уже перестав кричати – магус так і не збагнув, коли саме це сталося. Малий висів у люльці і мовчки дивився на Оберто. Поряд примостився на рундуці клабаутерман Гермар.

– От і все, – сказав немовляті магус. – Далі попливемо самі.

– Воду більше не треба псувать? – діловито запитав Гермар. – А то я можу. Не подобається мені цей вітрильник, особливо шкіпер.

– Хочеш на інший перебратися?

– Навіщо? – здивувався клабаутерман. – Буду цих наставляти на шлях праведний…А ти, виходить, остаточно вирішив?

– Нічого вирішувати, – відповів йому Оберто. – Все давно за нас вирішено.

З палуби пролунало рване: «‘Тово! Можна відпливать!», стукнули, прибираючи, сходнями, і корабель, скреготнувши всім корпусом, важко посунув далі – геть від туманного берега і села, назви якого Оберто так і не дізнався.

Пізніше, в Левьорно, де стояли півдня, він знайшов молодого нотаріуса, якому були конче потрібні гроші, але (як Оберто встиг з’ясувати) чесного і порядного. Відбулася розмова за зачиненими дверима. Пропозиція незнайомця спершу вразила молодого чоловіка, затим – викликала цілком зрозумілі підозри. Довелося надати докази того, що Оберто – не шахрай і не злополучний батько, який хоче позбутися небажаного нащадка. Справа ускладнювалася тим, що він не міг розповісти все: нотаріусу краще було не знати, що немовля йому приніс магус (Оберто припускав, що парубок з часом почне розпитувати й тим самим приверне до себе і до дитини небажану увагу). Звичайно, були названі певні, чималі, суми, які у разі згоди щорічно міг би отримувати прийомний батько – наприклад, в одному з банків Фьйоренци. Та і зараз, на перший час, Оберто готовий був забезпечити парубка значною сумою, набагато більшою за ту, яка потрібна, щоб немовляті найближчі кілька місяців нічого не бракувало. Нотаріус, хоча і був на мілині, побачив у цьому підступ і рішуче відмовився брати дитину. Ситуація складалася критична: «Святий Петро» от-от мав відпливти, Оберто неодмінно мусив повернутися на борт, аби вчасно приїхати до Ромми; та і затримка в Левьорно чи мандрівка до столиці із немовлям однаково видавали його можливим недоброзичливцям, якби тим спало на думку піти слідами близнюків.

На щастя, врятувала його дружина нотаріуса. Як з’ясувалося незабаром після весілля, вона не могла мати дітей; подружжя смуткувало через це, і от – дивовижний випадок сам дарував їм дитя! То хіба можна відмовлятися від подарунка фортуни?!

Справу було вирішено. Леонардо всиновили, і незабаром всі троє: малюк і його прийомні батькі, – збиралися вирушати до одного гірського містечка, на околицях якого нотаріус мав невелику садибу (в Левьорно він із дружиною приїздив до лікаря, аби остаточно з’ясувати, чи здатна дружина мати дітей). Таким чином, можливі переслідувачі, навіть якби дізналися, що магус сходив тут на берег із немовлям, а повернувся уже без нього, все одно не відшукали б дитину. Ну а на судні навряд чи щось запідозрили: ще в Альяссо, сплачуючи за проїзд, Оберто наче між іншим зронив, мовляв, малий – сирота, от попросили відвезти його єдиним, дальнім родичам у Левьорно.

На борт він устиг вчасно – і подальший його шлях до Ромми не був позначений якимись значними пригодами, коли не брати до уваги напад корсарської фусти – наскільки зухвалий, настільки й безглуздий, що скінчився для відчайдухів ганебною поразкою.

Тож наприкінці літа магус Оберто прибув нарешті до Ромми й одразу вирушив в обитель ордену законників, аби постати перед його головою і звітувати про те, що відбулося в місті Альяссо. Точніше, переказати офіційну версію тих подій.

6

Вечоріє, в монастирському садку множаться і довшають тіні, але падре Тімотео досі стоїть спиною до допитуваного, плечі наставника розправлені, і він нічим не виказує втоми, наче розмова почалася щойно, а не триває від самого полудня.

– А тепер я хочу почути докладніше про те, коли саме ти зробив свій вибір.

– Я уже пояснював…

– Не мотиви. Момент, після якого ти вирішив піти, – карбує кожне слово наставник. – Починай.

– Це сталося в ювеліра, – зізнається Оберто. – В Альяссо мені кілька разів довелося порушити закон: я злочинно потрапив на віллу подести, погодився співпрацювати із привидом злодія, збирався змовчати про те, що маестро Іракунді зробив один фальшивий перстень і віддав його стражникам разом із шістьма справжніми. Саме на цьому він і попався: синьйор Бенедетто з’ясував, що із семи один підроблений, повідомив мені, а я із допомогою Татуся Карло знайшов ювеліра. Натис на нього – той погодився виготовити ще кілька фальшивих перснів (і, звичайно ж, повернути той справжній, який залишив собі). Він знав, що я прийшов з відома дона Карлеоне, тому не насмілився шахраювати. А от я… Я, отче, двічі піддавався спокусі і був ладен всерьйоз порушити закон – як вважав, обидва рази для того, щоб перемогла справедливість. Перший – коли міг видати підроблені персні Іракунді за справжні і таким чином хоча б на час убезпечити життя близнюків і Фантина. Зрештою синьйор Бенедетто виявив би підробку, але навряд чи – швидко, бо він довіряв мені і знав: законники не брешуть.

– Одначе ти не став брехати синьйорові Бенедетто.

– На жаль.

– А другий випадок?

– Друга спокуса виникла, коли я подумав, що дон Карлеоне, хоч-не-хоч, злодій. Я міг би підкласти персні його кісткоохоронцям і «голосу» – і нацькувати на них стражників, звинувативши цих людей у крадіжці коштовностей, а потім шепнути кілька слів ресурджентам, коли з’ясувалося б, що кісткоохоронці і Vox допомагали незаконно воскрешенному привидові.

– Тож, ти двічі міг здійснити, але не здійснив протизаконне діяння. То в чому справа? Ти ж обидва рази обрав правильне рішення.

– Справа не в самому рішенні, отче, а в тому, чому я вчинив саме так. Я вважав несправедливим поводитися підступно із тими, хто допоміг мені, – всупереч формальним резонам, хоча й розумів, що таким чином позбавив би західне узбережжя від украй небезпечного злодія, який спромігся перетворити окремі незаконні «промисли» у цілісну, добре відпрацьовану систему. Стосовно ж синьйора Бенедетто… я відмовився від першого варіанту на користь іншого, який, на мою думку, більше сприятиме встановленню справедливості. Хоча він, отче, так само незаконний, як і перші два.

– Це пов’язано із магією?

– Жодним чином.

– Тоді можеш не розповідати мені, що ти там таке вигадав.

І знову падре Тімотео занурюється у тверду, немов панцир, і гостру, як спис, мовчанку.

Оберто терпляче чекає.

7

…персні, персні, де на печатці – кролики і шпаги. Ще не один раз вони зустрінуться Оберто – у найрізноманітніших ситуаціях, в різний час і в різних місцях.

За кілька років після подій в Альяссо він дізнається, що ювелір Тодаро Іракунді казково розбагатів, навіть спромігся купити собі право на родинний герб. Для більшості залишиться таємницею за сімома печатками, як талановитий, але все-таки не настільки високооплачуваний маестро спромігся здобути своє багатство. Мало хто пов’яже багатство Іракунді з появою в Альяссо великої кількості перснів, які зовні нічим не відрізнялися від справжніх, але – були підробленими, причому із кроликами і шпагами на печатках. Оберто ж тільки всміхнеться, дізнавшись, що на гербі синьйора Іракунді зображені, зокрема, десять перснів.

Другий, менш приємний випадок станеться уже через сім чи вісім років після подій в Альяссо. На той час історія з перснями набуде анекдотичного характеру завдяки тим підробленим, які у великій кількості наповнять містечко. Цинікуллі раз і назавжди змушені будуть відмовитися від того, щоб вважати персні родинною реліквією; втім, більш серйозні проблеми виникнуть у синьйора Леандро, коли привид синьйора Бенедетто вирішить остаточно залишити цей світ. Подеста, зрадівши такому рішенню, одразу ж викличе ресурджентів, ті виконають все, що потрібно, і поїдуть – і от тоді виявиться, що своїми власними руками синьйор Леандро непоправно нашкодив собі. Віднині у нього не залишиться жодного формального підтвердження знатності роду Цинікуллі – жодного, крім паперів, які однієї непогожої ночі щезнуть із садиби, слід їх буде загублено назавжди, а разом із паперами, знеціненими перснями і привидом засновника роду синьйор Леандро втратить посаду подести: Рада Знатних одного разу візьме всі повноваження до своїх рук і більше ніколи не дозволить Цинікуллі керувати містом.

Що ж до перснів, доля їхня довгий час лишатиметься невідомою. Підроблені будуть з’являтися там і тут, а шість справжніх, певно, сам же синьйор Леандро знищить чи продасть, коли фінансове становище його похитнеться настільки, що далі уже неможливо буде і зберігати родинні реліквії, і вести хоч трохи пристойний спосіб життя.

Один із перснів випливе на поверхню, як уже сказано, років за сім чи вісім, цілком несподівано (а може, навпаки – цілком закономірно). Перебуваючи в справах у Фьйоренці, Оберто стане свідком огидної сцени побиття якогось злодюжки, що намагався на базарі поцупити у вагітної синьйори гаманець. Синьйору відведуть у затінок і почнуть обмахувати хустинками, а злодюжку двоє її тілоохоронців почнуть ліниво, методично бити смертним боєм – не звертаючи уваги на натовп, що зібрався навколо них, на зойки бідахи, на те, що, взагалі-то, у вільному місті Фьйоренці заведено такі справи вирішувати у суді, а не самовільною розправою. Потім – чи то від надмірних хвилювань, чи то від криків натовпу і стогону невдалого кишенькаря – у синьйори тут-таки, на базарі, станеться викидень – і це виявиться рівнозначним смертному вироку для злодюжки. До тілоохоронців (які подумки вже розпрощаються із роботою і відчуватимуть на власних спинах майбутнє покарання) доєднається хтось вразливий із натовпу, скорчене в пилюзі тіло перестане волати, а невдовзі і рухатися, нарешті все скінчиться із приходом стражників, ті розгонять шлапаків, і Оберто побачить переламане, у калюжі крові тіло чи то хлопчини, чи то дорослого, але низькорослого чоловіка. Обличчя його після всіх звірствувань нагадуватиме м’ясний фарш: нічого людського, жодної впізнаваної риси, – і тільки на скрюченому, неприродно вигнутому вбік пальці зблисне раптом… так, саме він: перстень зі знайомою печаткою. Недбалі, відверто мляві розшуки міської влади особу вбитого не встановлять.

Перстень виявиться справжнім.

8

– Рано чи пізно це повинно було статися, – говорить падре Тімотео саду, що розкинувся перед ним. – Рано чи пізно це стається майже з усіма.

Оберто слухає, чомусь затамувавши подих.

– Статут ордену передбачає, що законник за бажанням своїм має право залишити орден. Або на термін тривалістю не більше року – і тоді після повернення він знову буде прийнятий до лав братів. Або ж – назавжди, без права повернутися. – Наче здогадавшись, що Оберто хоче заперечити, падре застережливо зводить лівицю, на якій не вистачає двох пальців: – Ні! Ти підеш звідси з паперами, в яких буде написано: «відпущений на рік, для осягнення світу і самого себе, після чого має право знову стати одним із братів ордену». Я знаю, що твоє рішення визріло не одразу. Але я старший і тому знаю ще от що: молодість покваплива і категорична більше, ніж варто було б. І на тому скінчимо.

Падре Тімотео повертається до магуса і тихо додає:

– Скінчимо, якщо тобі нема чого мені більше сказати.

У садку вже остаточно стемніло. Цикади і цвіркуни в єдиному шаленому запалі підносять до небес молитви про прийдешній день: нехай буде він сонячним і в міру теплим, сповненим їжі та питва, і нехай сандалії братови якомога рідше загрожують комашиному, такому тендітному життю, Господи! Гойдаються віти, вітер перебирає листя, наче тужаві, соковиті чотки чи сторінки книжок, яким ще належить бути написаними і прочитаними, але кожне слово яких – уже тут: у повітрі, в траві, в іскристих зірках і уламку місяця над монастирем. У цю паузу між запитанням настоятеля і відповіддю Оберто можна легко вкласти вічність; нескінчений ланцюг із трьох ланок: колишнього, майбутнього, теперішнього, – прикидається ручною змією, віяло вірогідностей завмерло, розчахнулося чудернацьким капюшоном кобри, – і зараз Оберто чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлює, якою могла би бути його відповідь. Адже дуже просто розповісти не криючись усе, поділитися найпотаємнішим.

Ну, хоча б пригадати ще раз ті кілька кроків справжнього страху, що відділяли його від бруківки, на якій пролунало «Сьогодні вранці я повинен був принести нову порцію!» Малімора, до кімнатки, куди вони увірвалися, всі троє; там, в люльці, почепленій над стелею, мирно погойдувалося немовля, а друге, його брат-близнюк, солодко чмокало, припавши до мармурово-білих грудей. І коли Оберто побачив це, страх луснув гнойовим наривом, розтікся холодком по спині, гіркою скіпкою увійшов під серце: «Спізнилися! Великий слідець, ти так довго йшов по сліду, що остаточно втратив здатність роздивлятися довкруж себе. І от тепер… спізнилися! А ти ж міг їх врятувать!»

Він дійсно міг би. Вчасно задане запитання, правильно потрактована мовчанка Малімора… та пригадай хоча б виття собак ночами, або колискову, яку ти чув! – або ж ту безглузду сцену, коли Рубер Ходяга сварив свою служницю за зникнення молока (а вона була неприродно блідою; ти подумав тоді – перелякалася, а втім, був надто захоплений спостереженням за «вілланом»); пригадай, нарешті, страту на площі Акацій, де шкіпер, сходячи по драбині і навіть просунувши голову в петлю, відчайдушно мукав і пальцем вказував у натовп – туди, де стояла вона! – вона, яка ще кілька днів тому кинулася з борту його галери у хвилі й напевне мусила потонути, але не потонула, повстала із мертвих, бо – «Діти покликали», – тихо відповідає ця жінка, знічено, винувато всміхаючись. Вона дивиться на вас усіх і скрушно смикає плечем, а сама тим часом віднімає немовля від грудей, хустинкою втирає йому вуста і, запнувши сорочку, відносить, кладе його у другу люльку: «Ви вже даруйте, месере, що так вийшло. Я, певно, не мала права повертатися, так? Але вони… я не могла їх залишити одних, зрозумійте». І раптом, впавши навколішки і обхопивши твої руки змертвіло-холодними пальцями, зазираючи тобі у вічі: «Що тепер буде, месере? Що ви зі мною зробите? Ні-ні, я не відмовляюся, робіть, що треба, щоб усе за законом – але діти, що буде із дітьми?!» – і в голосі її, Господи, щось таке, що змушує тебе відвернутися, вона, неправильно потрактувавши цей твій порух, ще сильніше зціплює пальці, лобом тикається тобі в коліна: «Будь ласка, догляньте за хлопчиками!» Що тут скажеш? «Присягаюся, що з ними не станеться нічого поганого. Наскільки це буде в моїх силах…» – і інший словесний непотріб, ти надто розгублений, щоб узагалі думати про її дітей, точніше, про їхнє майбутнє, – тебе зараз хвилює їхнє сьогодення: «Але ж Малімор казав, щоб ви не годували їх, казав?!»

Він казав, аякже, – та хіба може рідна мати винести це двоголосе голосіння?! До того ж він не пояснив, чому не можна. Та й… трішечки ж, зовсім трішечки!..

І що ти їй скажеш? Що молоко мриці здатне – та що «здатне»? – докорінним чином міняє людську природу, спотворює її, особливо – у дітях! Що тепер її «синочки милі» ймовірніше за все приречені, що чекає на них або смерть, або щось набагато жахливіше, ніж смерть?! Навіщо, навіщо їй знати про це – їй, яку тобі належить віддати до рук ресурджентів чи ж самому впокоїти, інакше загибель, уже напевне, чекає обидвох близнюків! Померла мусить померти вдруге, тепер – остаточно, тільки тоді з’явиться мізерний шанс урятувати дітей.

Про шанс ти, звичайно ж, змовчиш. Про решту – розповіси. І спитаєш, затамувавши подих (як зараз затамовував у саду, чекаючи на запитання від падре Тімотео): «А як узагалі вам вдалося?…»

Вона не знає, звичайно. І мало що пам’ятає. Був стрибок, і була важкість, що тягнула униз, вода у горлі, в легенях, остання думка про дітей, темрява безпросвітна, яку раптом щось відштовхнуло – геть, геть! – і потім якесь клоччя спогадів, біль в усьому тілі, гул прибою у вухах, гуркіт дерев’яної бочки, місячне світло на обличчі, кусюча мушва окремих, не зрозумілих до кінця картин – дуже знайомих: бруківка, вулиці, фасади, ґрати на вікнах перших поверхів; гавкіт собак – наче зголоднілі, скажені крики демонів Пекла, у яких відібрали законну здобич; вона цілком усвідомила себе тільки вже у цій кімнатці, коли притискала до грудей («Але тоді не годувала, ні, месере, ні!») своїх синочків, дві свої кровиночки. І дякувати Маліморові: навідувався, допомогав, підказував, як бути, заспокоїв: якщо вже сталося таке, виходить, доля. Хоча розуміла, звичайно: за все слід розплачуватися, тим більше – за диво.

«Це ж диво, правда, месере?!»

І знову – ну що ти міг їй відповісти?! Так, ясна річ, диво. Не гамірне, бучне і величне, а звичайне, переповнене сльозами і стражданнями диво, якому ти став випадковим свідком. Велика честь, непідйомна відповідальність.

І – вона має рацію – за все належить платити. За дар причетності до дива – тим більше.

Отже, ти пояснив їй, що до чого. Вона покірно, навіть радісно погодилася. «Тільки за хлопчиками догляньте!..»

Ти зволікав. Убивати – гріх. Убивати ту, яка воскресла всупереч законам природи, тільки лише за волею Його – гріх удвічі важчий.

І була ще паскудненька, метушлива думка: «А раптом вона знову?…»

Зрозуміла, одразу посерйознішавши, сказала тобі: «Ні, месере. Це уже буде назавжди, напевне. Я… я от знаю – тепер, коли ви пообіцяли, що не кинете хлопчиків, я одразу зрозуміла: тепер зможу піти без перешкод. Не бійтеся, месере. Це швидко і майже безболісно», – втішала тебе вона; вона – тебе!!!

До зустрічі з ресурджентами залишалось не так багато часу. Ти подивився на Фантина і Малімора – ті відвели погляди: звичайно, цей тягар – тільки твій, твій і більше нічий, і ти знав, як воно буде.

Так воно і було.

Милосердні отрути не підходили (адже вона уже і так мертва!), довелося позичити у Фантина його поясний кинджал.

Останніми її словами було: «Дякую, месере…»

Про тіло потурбувався Малімор з іншими пуерулі: непомітно винесли і поховали; дітей ви з Фантином забрали в свою кімнату.

Ти виконав обіцянку, яку дав їй. А сьогодні виконуєш ще одну, яку дав собі.

Шкода, що не можна запитати у наставника про те, невже це було так необхідно – всі злигодні, страждання і біль, невже без них диво було б неможливим, невже воно – лише закономірний наслідок страждань, крові, туги?!..

Ніч закутує монастир у чорну, прохолодну ризу, накидає на білий купол церкви непроникний клобук, ховає зірки за згуслими хмарами. Ніч, і садок, і падре Тімотео чекають відповіді – і Оберто несподівано усвідомлює, що покійний синьйор Аральдо Арігуччі двічі мав рацію. Час дорослішати. Час знаходити відповіді самому, без допомоги наставника.

У повітрі ще тремтить тінь слів падре Тімотео: «Скінчимо, якщо тобі більше нема чого мені сказати».

– Тільки одне, – хрипло говорить магус. – Дякую за все, отче. Я не забуду…

– Подякуєш мені через рік, – зроняє людина із повадками вовка – і, кивнувши на прощання, прямує до трапезної, щоб приєднатися до братів на вечері. – Зауваж, – додає він, – завтра ти мусиш залишити обитель. Для мирського життя я призначаю тобі прізвище Пандоррі, «синьйор Оберто Пандоррі, практикуючий магус» – як на тебе, звучить? Утім, все одно, папери вже готові, можеш забрати їх хоч і зараз. Я накажу ліхтарникам, аби на всенощну й передранкову тебе не піднімали – одначе будь ласкавий до загальної меси поїхати з монастиря. Чекаю на тебе через рік із доповіддю, раніше не смій з’являтися. – І він іде стежкою до трапезної, владний, упевнений в собі, не звиклий чути відмови.

Оберто залишається в садку один. Закинувши голову, він дивиться на небо, де хмари на мить розійшлися і зорі поки ще сяють, поки ще радують око.

Із монастиря він поїде півгодини по тому. Брамник розкриє хвіртку і дивитиметься вслід самотньому вершнику, поки той не щезне у чорнильній, в’язкій темряві й навіть цокоту копит не стане чутно, – тільки тоді на хвіртку зсередини ляже засув і все навкруг нарешті зануриться у нетривалий, але солодкий сон.

Київ, липень 2003 – січень 2004 рр.