Текст книги "Магус"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Розділ другий
Гримо на дзвіниці та примара в склепі

Із балачок людських найбезглуздішими слід вважати ті, що поширюються про марновірства некромантії. […] Некромантія ця, вітром полощене знамено, є поводир глупої юрби, яка постійно засвідчує галасом про численні дії такого мистецтва; і цим наповнили книги, стверджуючи, що духи діють і без язика, говорять і без органів, без яких говорити неможливо, говорять і носять непосильні вантажі, викликають буревії і дощ, і що люди перекидаються на кішок, вовків та інших звірів, хоча у звірів насамперед вселяються ті, хто подібне стверджує.

Леонардо да Вінчі. Dell’Anatomia. Fogli B

1

Двоє перехожих мовчки піднімаються вуличками Альяссо: кожен думає про своє. Фантина турбує халепа, в яку він вскочив, і трохи тривожить те, що доведеться здійснити. Магус…

От про нього – докладніше.

На відміну від церковних слідців-інквізиторів[2]2
  Нагадаємо, що латинське слово inquisitio означає «розшук».


[Закрыть], магуси-законники займаються злочинами насамперед мирськими, хоч і підпорядковані вони тій-таки церкві – а як інакше? Всякий надприродний талант оголошується клириками або даром Господнім, або витівками диявола. У першому випадку, будь ласкавий, служи на благо церкви, якщо ж ні – ось і другий випадок, при якому належить тобі задушевна розмова, що зазвичай розкриває весь підспідок підозрюваного, ну а потім – тепле, ба навіть гаряче прощання – і невідворотна дорога на небеса, все одно, наче за руку тебе туди провів би сам Папа.

Магуси – одні з тих, хто не квапиться з прогулянками на небо і віддає перевагу життю земному.

Для навчання молодиків із природженими здібностями до надчуття клирики навіть відкрили кілька шкіл при монастирях ордену законників, в одній із них і вчився Оберто, супутник Фантина. «Як, – запитаєте ви, – невже такий поважний пан – і без прізвища, тільки з іменем?» А хтось спостережливий зауважить: «Але ж у Альяссо – як і в усій цій Італії, схожій, хоч і не зовсім, на нашу, – чоловічі імена закінчуються на „о“ виключно в знатних персон. Що ж виходить?…»

Отаке й виходить: Обертове походження знатне лиш наполовину. Бастардо він: матінка із вискородних, а щодо батечка лише породіллі магусовій відомо, ким той був. Молоді роки, гаряча кров, amour у прибережній печері, подалі від допитливих очей… А потім «раптом сталось, як не гадалось…» – у маєтку скандал за зачиненими дверима, донечку негайно – заміж, «хто погодиться, за того і підеш, раніше слід було вибирати!», малюка думали спершу… того… ну, немає значення, що думали, головне, фра Діоніджі вчасно помітив у нього ті самі, до надчуття, – ось і віддали дитя монахам, усе ж краще, ніж…

Так зазвичай і стають магусами-законниками. Є чому позаздрити, чи не так? Із девізом «Закон земний – над усе» і з повноваженнями майже необмеженими ідуть вони вершити правосуддя – і вершать, безстрасні, непідкупні, керовані одним лише прагненням до справедливості.

«Страшні люди – магуси», – кажуть старі. А мудріші з них додають: «Якщо взагалі – люди».

Магусів багато не буває, взагалі діти з такими здібностями рідко зустрічаються. І тим паче не з кожної дитини із надприродним талантом вдається виховати слідця-чародія. Але потреби великої в магусах немає: мало хто ризикує просити в них допомоги, та й не завжди магуси надають її – їх щонайперше цікавлять випадки незвичайні.

Як той, наприклад, що стався на віллі синьйора Леандро Цинікуллі.

2

У маєтку синьйора Леандро, як у кожній садибі, вік якої нараховує століття, а родовід згідно зі звичаями (зрідка – і насправді) сягає осіб королівської крові, мешкав привид. У цьому не було нічого виняткового: заповзятливі нащадки за згодою церкви часто викликали дух померлого пращура і просили його ще якийсь час побути в цій юдолі страждання і гріхів. Усі сторони попервах були задоволені: церква вкотре підтверджувала факт безсмертя душі (і отримувала неабияку винагороду за дозвіл на її виклик), невпокоєний пращур навіть безтілесному існуванню тут надавав перевагу перед тамтешньою невідомістю (оскільки, воскреслий, забував, що ж із ним було після смерті); нарешті, нащадки доводили свою вельможність і мали на додаток безоплатну охорону вілли.

Усе це, повторимо, викликало священний трепет і захоплення в усіх зацікавлених сторін. Але поступово з’ясовувалося, що престижний «привид пращура» має і негативні риси. Так, дійсно, матеріальне його не турбувало, він не голодував, не мерз, не хотів спати, – але ж душа (та сама, безсмертна!) жадала належної поживи. Розмови, читання книг, насолодження музикою – все це привид міг мати, але виявлялося, що грати для примар, навіть за великі гроші, ніхто не бажає; книги з родинних бібліотек привиди прочитували швидко, нові ж фоліанти надто дорогі для більшості нащадків колись заможних родів.

Ну й не слід забувати про розмови – чи не найдоступнішу для привидів розвагу. Із часом характер воскреслих не поліпшувався, навпаки – ставав дедалі чварнішим, дратівливішим. Бо й, справді, важко залишатися незворушним, коли можеш тільки спостерігати за любовними втіхами своїх нащадків, за молодецькими вечірками, за танцюльками – і навіть проста радість від купання для тебе недосяжна!

А ви кажете: «виють, зубами скрегочуть»! Що ж дивного?

…Слід пояснити: після виклику і часткової матеріалізації привиди не могли самовільно розутілюватися. Щоб це сталося, потрібні були особливі ритуали, які здійснювали, знову ж таки, клирики і за… – правильно! – чималенькі грошенята. Нащадки ж не квапилися позбутись «дорогого прапрадідуся» чи «безцінного прадядечки», оскільки престиж є престиж і користь від привидів переважувала незручності, з ними пов’язані. Адже з усіх способів розважатися найулюбленішою у привидів залишалася гра в кота-мишки з грабіжниками, які час від часу замірялися на родинні коштовності. Жодна команда охоронників і в слід не ступить привиду, який знемагає від неробства, – ні за пильністю, ні за винахідливістю покарань для «вілланів». І ще – людей можна підкупити, а чим підкупиш безтілесну примару?

Та, як свідчив випадок на віллі синьйора Леандро, знайшлися і такі спритники. Вивчивши всі обставини пограбування, Оберто дійшов висновку категоричного і несподіваного: той, хто виніс із маєтку набір родинних перснів (дев’ять штук; робота майстра Улівьєрі делла Кьостра), не скористався жодним із відомих способів знешкодження привидів.

Це була лише перша дивина, пов’язана із пограбуванням родини Цинікуллі. Не менш підозріло виглядали спроби синьйора зам’яти те, що сталося: він запросив магуса, підписав contractus, та несподівано передумав, мимрив нісенітниці про «мабуть, загубилися», перепрошував за те, що даремно потурбував, і мало не випихував Оберто із маєтку.

Магус стенув плечима, зібрав речі й поїхав. Начебто. Насправді ж звернув на півдорозі, увійшов до Альяссо через браму Нижнього міста й оселився incognito на заїжджому дворі «Блаженний відпочинок». І розпочав розслідування уже за власним почином.

Бо для магусів «закон земний – над усе». Немає в них інших прагнень і бажань, які б зрівнялися з оцим «над усе», немає і бути не може. Пристрасть до встановлення законної справедливості відкидає особисті вподобання і матеріальну зацікавленість… Слідці-інквізитори інколи зневажливо нарікають магусів «ідейними» – і цілком слушно.

Утім, окрім міркувать «ідейних», Оберто мав іще й кошти, аби продовжити розслідування: родина Цинікуллі сплатила йому винагороду буцім «за те, що потурбували», а насправді – щоб якнайшвидше позбутися небажаного гостя.

Байці про «загубилися» Оберто не повірив – і невдовзі у підозрах своїх переконався. Вулиці Альяссо посилено патрулювалися сторожею, що явно отримала добрячого прочухана; взагалі ставлення до всякого злодійського поріддя стало жорсткішим. Місцева погань залягла на дно, не ризикуючи траплятися на очі охоронцям порядку: ті підбирали всіх підозрілих і відпускали далеко не одразу. Й не без синців.

Хто це раптом в Альяссо почав перейматися запобіганням можливих злодійств, було зрозуміло й останньому вантажнику. Оберто заходив у портові шинки, сідав десь у кутку, навіть не надягаючи «ілюзорну маску», – і слухав.

– …Рада Знатних? – скептично посміхаючись, перепитував приятеля який-небудь дідуган у засмальцьованій куртці. – Та забудь ти про Раду, коли вони востаннє щось вирішували? Наш синьйор з пагорба, шановний Леандро Цинікуллі – ось хто верховодить у місті, і не відають про це тільки медузи в бухті, а ось у Раді всі все правильно розуміють. Він згори спустив пропозицію: варто б, мовляв, попатрулювати наше рідне місто, – Рада і погодилася: ой, варто, давно слід, якраз самі збиралися!.. «Навіщо», питаєш? – Старий хмикав і вистукував чорними пальцями (засмага впереміш із брудом) натхненне стакато. – А чи чув ти, що у нашого шановного Леандро зникли родинні перстеньки? Навіть магуса виписали, аби їх відшукати, тільки магус розвів руками, мовляв, тут я безсилий – вклонився Левові[3]3
  Леандро – від грец. leon («лев») + andros («людина»).


[Закрыть], вклонився німому і неграмотному Левенятові й відчалив до себе в Ромму. Уявляєш, як вони тепер шаленіють від люті?

– Еге ж, залишилося нашому синьйору тільки на милість Божу сподіватися.

– Гадаю, тут милість Божа – не те, що йому треба. Тут одне з двох: або милість, або правда. Чому ти віддав би перевагу?…

Оберто слухав ці розмови і подумки складав одне до одного, як скалки розбитого вітража.

Він знав напевне: йому потрібна правда. І, милістю Божою, Оберто віднайде її – що б там не сталося!

3

– Можна спитати? – стиха каже Фантин. Вони одні на вулиці, вдалині вже видно Нову браму Верхнього Альяссо, але до вартової далеченько, міг би і голосніше запитати… – не наважився.

Місто має вдосталь чужих очей і вух. Навіть уночі.

Особливо уночі.

Оберто зронює теж упівголоса: «Питай», – і через плече з легкою цікавістю дивиться на свого супутника. Приземкуватий, з чисто виголеним обличчям, він дійсно схожий на дитину, такого собі хлопчика-лялечку з не дуже благополучної сім’ї. Очі – наївно-довірливі, широко розкриті, права рука зніяковіло жмакає полу плаща.

Гарно грає, бісова душа! Переконливо.

А повернися до нього спиною, дай впевнитися, що ти неозброєний і розслаблений, – либонь, штрикне своїм ножичком-валлетом, під пряжку ременя замаскованим, – і отямитись не встигнеш!

– Гніватися не будете?

– Не буду.

– Навіщо вам це? Ну, персні крадені. Вам же синьйор Леандро заплатив за послуги, ви ж і поїхали були. Сам він про винагороду за брязкальця ці не сповіщав. А так… ну який резон?

– Я – магус, – нагадує Оберто. – Я стежу, щоб був дотриманий закон, щоб злодія покарали і коштовності повернулися до законного власника.

Фантин тихо сміється, хитаючи головою.

– Я сказав щось кумедне?

– Ох, пане магусе, не ображайтесь, але… Самі ж говорите: «щоб був дотриманий закон», так? І самі ж його порушити збираєтеся. Ну, припустімо, залізти на віллу градоначальника – нічого тут такого особливого, ви ж не красти лізете, а ніби навпаки. Але мені от дозволили брать, що захочу, а це вже крадіжка, як не верти. Так? Так. Та це дрібничка, а якщо глянути ширше? Будь-яке місто візьміть – хоч наш Альяссо, хоч Фьйоренцу, – всюди крадуть, шахраюють і нутрощі з людей випускають ні за гросо. Чого ж ви тих, інших, не ловите?

– Ти колись бачив, щоб лев полював на ящірок? Не випадково притис, а умисно вистежував? Правильно, не бачив. Бо на ящірок є свої мисливці, дрібніші.

– Допетрав, – хмикає Фантин. – То ви, значить, лев.

– Я не лев, – байдужо відповідає магус. – Я той, хто полює на левів.

4

Через Порта Нуова вони, звісно, залишати місто не ризикнули. Вночі до брами тільки сунься: там тобі одразу – хто? куди? навіщо?…

Попрямували вздовж стіни, де ліворуч струнчилися будинки знатних і заможних городян із розкішними, личкованими мармуром фасадами, із садами, сторожовими собаками й охоронцями, котрі, стиха пояснив Фантин, тільки що – стріляють із арбалетів, а вже потім цікавляться, хто такий. Але це – якщо у вікна заглядатимеш чи там дверного важка торкатимешся, коли ж просто йдеш мимо – прямуй собі без дригачів. Мало в якій справі пошлють людину: може, із писулькою від дона Джованні до донни Анни, а може, до «Трьох поросят» – за піцою з беконом. Якщо ж в усіх стріляти – болтів не назбираєш.

Отже, уподовж мармурових фасадів прошкували на захід, а потім вийшли до цвинтаря. Обнесений невисокими портиками, повитими плющем, різьбленим і живим упереміш, він проступав із пітьми, як борт величезного вітрильника – того самого, з моряцьких легенд про галеони-привиди, тільки тут замість скелетів за команду слугували гранітні й алебастрові пам’ятники. Ангели зі смутними обличчями і напівскладеними крильми докірливо тикали пальцями кудись за спину двом опівнічникам, які петляли між склепами. Скорботні мадонни дивилися їм услід й ронили скупі кам’яні сльози. Щур – не скульптурний, живий! – шарахнувся від непроханих гостей, і Фантин звичним рухом сипонув у його бік хлібні крихти. Мабуть, умисне прихопив, ач, вони в нього в окремій торбинці. Акуратний хлопчина.

– А це навіщо? – питає Оберто.

– Раптом то був гримо.

Авжеж, правильно, магус у темряві бачить, майже як удень, а от Фантин – ні. Але навіть якщо це був би гримо, а не щур – хлібні крихти навряд чи знадобилися б. Гримі, одна з гілок «дрібного народця», оселяються зазвичай на кладовищах чи неподалік від них. їх хлібом не годуй – дай полякати людей, але загалом вони миролюбиві, і хоч інколи люблять побешкетувати (майже всі пуерулі[4]4
  Пуерулі – «дрібний народець» латиною + італійськ. В однині (істота, що належить до «дрібного народця») – пуеруло.


[Закрыть] цим грішать), а все-таки не злостиві.

Словом, відлякувати чи відволікати гримо Фантинові не довелося б, та й за гостинець хлібні крихти не всюди годяться.

– Вони освячені, – шепоче крадій-«віллан». – Якщо чесно, гримо я тут жодного разу не бачив, а дещо інше – траплялось.

– І допомагали крихти?

– По-різному, – ухиляється від відповіді Фантин. І вказує на величний склеп із грізним, у два людських зрости янголом над дверима: – Прийшли. Звідси, месере, пряма дорога із Альяссо на кільцеву, до перехрестя, від якого до вілли синьйора Леандро рукою подать.

– То ходімо… – якось надто вже бадьоро погоджується Оберто.

– Ви не сумнівайтесь…

Закінчити фразу Фантин не встигає – зненацька на церковній дзвіниці, здається, зовсім поряд із ними, лунає розкотисте «БОМ!» – і потім, зі щораз меншими паузами, знову і знову: «БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!» – немов б’ється, прокладає собі дорогу назовні з яйця велетенське пташеня чи драконеня вогнедишне.

Фантин неусвідомлено втягує голову в плечі й горбиться, кутаючись у плащ. Оберто, навпаки, плечі розправляє і напружено дивиться туди, де на фоні неба, присипаного позолотою зірок, бовваніє силует церковки. Дзвіницю він теж бачить – і бачить того, хто там сидить, звісивши кудлаті ноги з парапету і вдивляючись кудись удалечінь. Істота схожа на помісь мавпи з собакою – волохата, худюща, вона завмерла, повернувши голову в бік Нижнього Альяссо. Дзвін за спиною гримо сам розхитується, але (магус упевнений) змусив його калатати пуеруло.

Таке інколи буває. Вночі, під час або напередодні чиєїсь смерті – зазвичай трагічної, мученицької – гримі б’ють у церковні дзвони. Вважається, у такий спосіб вони сповіщають Бога, що ця душа-страдниця гідна поблажливості, навіть якщо і грішила за життя. Повір’я твердять, нібито гримове дзвонарство допомагає змученій душі легше відійти на той світ.

Фантин, мабуть, знає про ці прикмети і здогадався, хто сидить на дзвіниці.

– Не передумали? – запитує. (А дзвін – «БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!» – розмішує собі міцно заварений чай у склянці неба). – Якщо там гримо, виходить, сьогодні чи завтра хтось помре. І смерть його буде нелегкою. То, може, нам відкласти справу? Погана прикмета.

– Знаменнями Господь дає знати, що чекає нас попереду, – каже Оберто. – Слабкий духом відступиться, сильний – скористається попередженням і додасть випробування до ще більшої слави Його.

– Ви говорите точнісінько, як панотець! А тільки, знаєте, я саме зі слабкодухих, месере.

– Я теж, синку. Та треба ж колись гартувати душу? Чи, може, ти уже не впевнений, що зможеш провести нас на віллу синьйора Леандро?

– На «слабо» берете? Гаразд, месере, підемо. Але потім, як раптом щось, – дорікайте собі!

Коли вони увійшли до склепу, дзвін над церковкою калатав, гримо – дивився в бік Нижнього Альяссо.

5

Під прадавнім склепінням усипальниці тихо і темно; Фантин сіпнувся був запалити потаємний ліхтарик – витончене творіння злодійських умільців, але магус зупиняє свого супутника.

– Не привертатимемо до себе зайвої уваги.

Нісенітниця та й годі: чию увагу можна привернути в старому склепі? – пацюків? мокриць? тарганів? – але Фантин лише схиляє голову, мовляв, як скажете, месере. Обидва знають: необачність у таких місцях дорого коштує.

Проте «віллан» знає й дещо інше. І тому не дивується, коли в самому кінці склепу, біля надгробка засновника роду перед ними раптом з’являється розмитий, ледь сяючий силует.

Привид зодягнений старомодно: у строкатий жустокор із численними химерними оборками, зубчастими полами, розрізами та буфами, з довгими обвислими до землі рукавами. На голові – кругла яскраво-зелена шапочка з опущеними вушками, прикрашена золотим мереживом і медаллю із драконом та вершником, який пронизує гада списом. На поясі у привида повнобока сумочка, кинджал і рукавички. Ще на духові – плащ, такий довгий, що, спадаючи широкими складками, тягнувся б по землі вражаючим шлейфом… якби був чимось більшим, ніж примарним одягом безтілесної істоти.

– Доброї ночі, синьйоре Аральдо! – кланяється Фантин.

Привид вдивляється в прибульців великими блискучими очима. Щоки його ретельно виголені, біля перенісся та на лобі – глибокі, різкі зморшки. Вузькі губи розтягуються в добродушній усмішці, проте випнуте вперед підборіддя і гострий ніс надають їй зловісного відтінку.

– Доброї ночі, малий. Радий тебе бачити. – Голос привида звучить лагідно, одначе лагідність ця нагадує подушечки котячої лапки. А ось і пазурі: – Та хто це з тобою? Хіба не знаєш: кожен, хто порушить спокій усипальниці роду Арігуччі, мує бути покараний?!

Авжеж знає. Мабуть, на те й сподівався, привівши сюди Оберто.

Дурник.

Але додумати магус не встигає – із Фантином він розбереться згодом, а поки що є невідкладніші справи: привид синьйора Аральдо уже запустив у його свідомість свої чіпкі пальці.

Це, звичайно, такий словесний образ: звідки б узялися пальці в безтілесної істоти? Привиди діють інакше: замість втраченої тілесності набувають можливість впливати на те, що бачить, чує, відчуває жива людина. По суті, кожен із нас обмежений власними органами чуттів, магуси це усвідомлюють краще за інших – і знають, наскільки залежні люди, їхні уявлення про навколишній світ, від очей, вух, язика. Позбав людину всього цього – чи багато знатиме вона про те, що діється довкруж?

А якщо не позбавляти? Якщо підмінити одні відчуття іншими?

Привиди (і, до речі, магуси теж) саме так і діють. Вони змушують людину сприймати неіснуючі, вдавані звуки, запахи, дотикові відчуття. Ясна річ, люди бувають різні: одним простіше передати відчуття звуків, іншим – запахів, а хтось узагалі «непробивний» для будь-якого впливу ззовні.

Проте синьйор Аральдо вже знає, що супутник Фантина – не з останньої категорії, адже він почув слова, «сказані» засновником роду Арігуччі. Отже, такому впливу піддається.

І тепер привид штурмує свідомість Оберто легіонами образів: біль від розжарених голок, гіркота жовчі, ревище всіх демонів пекла, безодня, що раптом ошкірює біля ніг магуса свою ненажерливу пащеку, вивергаючи тяжкий сморід брудних казанів, лайна, гнилих тіл!.. – усе це синьйор Аральдо кидає на небажаного гостя, ніби хвацький шахрай – віяло карт: «Походимо з найментого козиря. А тут поб’ємо валетом. А далі – з туза! А з козирного туза!»

Красиво грає, шельма, переконливо!

Однієї тільки карти немає у синьйора Аральдо в рукаві, однією властивістю не володіє він – а втім, і ніхто із духів.

Не можуть вони передавати живим людям відчуття страху. Наслати страхітливі картинки, звуки, запахи – легко, але лякається при цьому сама людина.

Або не лякається.

Магуси, приміром, до таких атак на свідомість привчені й уміють вчасно «закритися». При потребі – ще й дати капосному жартівникові, так би мовити, по руках.

– Йой! – тонко вищить синьйор Аральдо. – Егей, люб’язний, не треба так! Я ж не знав!

Скрегіт зубовний і полум’я пекельне вмить щезли. І сморід розвіявся. І безодня – дивись-но! – затяглася, немає її, лише підлога кам’яна, трохи волога та в міру брудна.

– Чому ж ти, малий, не сказав, кого з собою привів? – докірливо вигукує синьйор Аральдо. – А ви, месере, вибачте мене. Слід було старому бовдурові розгледіти, хто завітав у гості!

– Нічого страшного, шановний Арігуччі. Хто не помилявся в цьому житті?

– І в цьому, і в іншому, – сміється синьйор Аральдо. – Поки помиляємося – живемо, чи не так? Але скажіть-но, люб’язний, ви що, теж подалися у «віллани»? Простіть мені невгамовну і, може, невиправдану допитливість, але тут так нудотно, і поговорити нема з ким – самі покійники, такі, як і я, ми да-авно всі кістки одне одному перетовкли… а розмови? – Синьйор Аральдо скрушно хитає головою: – Ну про що, скажіть на милість, можуть говорити двоє старих засновників знатних родів? Правильно, саме про занепад: кишка тонка, кров – не кров, а водиця, колишні доблесні звершення навік залишаться недосяжним стрімчаком для наших нащадків…Адже, месере, ми – Арігуччі, Пітті, Карнесеккі – ми самі, власними руками і головою, робили собі ім’я, накопичували статки! Я, вірите, знав одного теслю, його звали… дай Боже пам’яті… Томмазо? так, Томмазо Гвідотті – то він разом із моїм дідом входив до міської ради Фьйоренци, а вже його син вибився у гонфалоньєри справедливості! Уявляєте, які часи, які можливості, люди які!.. Тоді від кожної муніципальної «компанії» пополанів у радники обирали всього… скільки ж? – хмурить лоба привид. – Чи то по шість, чи то по сім… ех, пам’ять уже не та!.. та, зрештою, це не суттєво, головне, що раніше син простого теслі – уявляєте?! теслі! – ставав шанованою людиною, міг досягти таких вершин – а тепер? Я питаю вас, месере, куди ми котимося? Мої прапрапра… – синьйор Аральдо ревно загинає пальці, але збивається і махає рукою: – Словом, мої нащадки – вони ж нічим не цікавляться, окрім куртизанок і карт. Ви не подумайте, я не святенник, я і сам до куртизанок ставлюся цілком прихильно, але все-таки Господь розмістив нашу голову вище, ніж… гм… те, чим зазвичай керується сучасна молодь. І уявіть, споглядаючи за іншими нащадками знатних родів, я можу лише пишатися, що мої хоч не скотилися до самого дна! А зараз бачу магуса, котрий прямує разом із неперевершеним «вілланом» західного узбережжя до маєтку Цинікуллі. Як вважаєте, що я мушу відчувати?

– Подив? – намагається вгадати Оберто.

– Задоволення, месере, за-до-во-лен-ня! – синьйор Аральдо прицмокує і, здається, ось-ось затанцює від надлишку почуттів. – Розважте самі: нарешті, після стількох років, цей пройдисвіт звернув на себе увагу законників!.. Нарешті мерзотник відповість за все!

– Ви про синьйора Леандро чи…

– Який ще синьйор Леандро? – не зрозумівши, кліпає очима шановний Арігуччі. – Ах цей, нинішній глава сімейства! Облиште, месере, я ж казав: теперішні не рівня попередникам. І хоч рід Цинікуллі завжди мав слабкість до жінок, куди там нащадкам до Бенедетто Цинікуллі! Ото був бабій!..

– Закон, здається, не дуже суворий до любителів плотських утіх, – Оберто всміхається самими краєчками вуст, але синьйор Аральдо це помічає і шалено махає руками: – О, месере, не лукавте, прошу вас! Усі ми не без гріха, але старий Цинікуллі заткнув би за пояс будь-кого з теперішніх дамських підлесників. І головне – його плодючість увійшла в легенди, в них же і герб – ха-ха! – мав відповідне зображення! І коли Цинікуллі замовляв собі персні, аби потім роздавати безцінним нащадкам, зробив не один, не два – цілих дев’ять штук!

– Дев’ять, кажете?

– Саме так! І були часи, коли на всіх чистокровних Цинікуллі їх не вистачало.

Оберто задоволено мружиться:

– Але часи змінилися, якщо я правильно вас зрозумів. Сімейства нікчемніють – і Цинікуллі не виключення. То чому ж Граціадіо – він же нащадок, чи не так? – не носив свій перстень? їх було дев’ять, синьйор Леандро мусив один пожалувати синові, а решту зберігати в заповітній скриньці, в своїй бібліотеці, звідки їх нещодавно викрали, усі дев’ять. Як же так?

– Цинікуллі завжди були трохи того, з дивинкою. Звідки мені знати, що коїться в їхніх головах і чому вони вчинили саме так?!

– Даруйте, синьйоре Аральдо, вибачте, месере, – подає голос Фантин. – Якщо ми збираємося потрапити… туди, куди йшли, то варто поквапитись.

– Так-так! – старий Арігуччі робить припрошувальний жест. – Ось цей, малий.

Коли Фантин зрушує вказаний камінь в кладці, одна з плит біля його ніг зі зловісним скреготом відсувається вбік, під стіну. На місці плити чорніють круті сходинки.

– Потаємний хід, – констатує Оберто. – І вийдемо ми?…

– Уже поряд із віллою Цинікуллі, – гордовито повідомляє синьйор Аральдо. – Сподіваюся, ви зробите, що треба, панове, і ця сімейка одержить належне! Між іншим… гм… месере, чи можу я попросити вас про одну маленьку послугу? Чи не завітаєте ви колись до мене в гості – сюди, в будь-який зручний для вас час?

Оберто, котрий і сам збирався напроситися, погоджується.

Вони удвох із Фантином спускаються сходинками – нижче й нижче, позаду синьйор Аральдо задумливо дивиться їм услід; нарешті «віллан» натискує на якийсь важіль у стіні, і плита над їхніми головами з тим самим нестерпним скреготом стає на місце.

– Чи далеко йти? – стиха питає магус.

– Не дуже… тут по прямій виходить швидше. Та все одно давайте поквапимось, ще ж на віллі працювать не одну годину.

– До речі, Фантине. Ти ж знав, як поставиться синьйор Аральдо до моєї появи. І що вчинить.

– Знав, месере, – спокійно погоджується «віллан». – Гадаєте, я зла вам хотів, коли не попередив? Але міркуйте самі: ви змусили мене піти до Цинікуллі раніше, хоч я ще не готовий. А там нам зустрінуться і пастки, і привиди – і з ними я не знайомий, вся надія на вас. А раптом ви тільки очі відводити майстер, на більше не здатні?

– Виходить, перевірити мене вирішив, – підсумовує Оберто.

– Начеб.

– І що скажеш? Пройшов я випробування?

– Це – пройшли, – серйозно відповідає Фантин. – А далі уже для нас обидвох випробування, месере. Не знаю, чи пройдемо…Чуєте? Здається, гримо перестав бевкати.

Гримо давно вже перестав дзвонити, чого Фантин не зауважив, захоплений розмовою із синьйором Аральдо, але Оберто воліє поки що про це не говорити. Він іде крізь вогку темряву потаємного ходу і розмірковує над словами старого Арігуччі.

І чим більше розмірковує, тим менше магусові подобається справа, яку він розслідує. «Надто просто! Занадто все просто виходить. Зазвичай під такими „рівними справами“ чигають твані неймовірної глибини – в’язкі, смердючі».

Він волів би, аби хоча б цього разу все було інакше.

Але не вірить, що так буде.