Текст книги "Магус"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Розділ третій
Як пограбувати градоначальника

Якось злодій прийшов уночі до будинку багатія і, видершись на дах, став через щілину дослухатися, чи всі вже поснули. Помітивши крадія, господар тихо каже дружині: «Спитай мене поголосніше, як я нажив наше багатство, і не відступай, поки я тобі не відповім». Тоді жінка каже: «О, добрий мій господарю, ти ж ніколи не був купцем, як же ти нажив добро, що є в тебе?» Він відповідає: «Дурненька, досить питати». А вона розпитує дедалі настирніше. Тоді чоловік, наче поступаючись її домаганням, каже: «Тільки не видавай мене, і я відкрию тобі правду». А вона: «Боже збав!» Чоловік тоді каже: «Я був злодієм і розбагатів, вчиняючи ночами крадіжки». Дружина йому: «Дивуюся, що тебе жодного разу не спіймали». Він відповідає: «Мій наставник у цій справі навчив мене слову, яке я сім разів повторював, сидячи на даху, і тоді спускався в дім по місячних променях, брав усе, що хотів, і спокійно тими ж променями піднімався на дах і йшов собі». Дружина каже…

Анонім. Про те, що пастиреві душ належить бути пильним (із «Римських діянь»).

1

Вілла Цинікуллі потопала в садах, гойдалася в колисці, сплетеній із шурхоту листя і цикадових симфоній, із дзюрчання фонтанних струменів та тривожних покликів нічних пташок, – вілла здавалася таким собі Едемом на землі, і Фантин, долаючи паркан, на мить відчув себе найбільшим грішником, які лишень приходили у цей світ. Ось зараз, подумав, вихопиться невідь-звідки янгол з огнистим мечем і я-а-ак!..

Але мара відступила, янгол так і не з’явився – дійсно, хто ми такі, щоб до нас спускалися небожителі?! Фантин зачекав, поки месер Оберто перелізе через паркан (між іншим, упорався магус вправно, виходить, не тільки чародійствувати здатен) – ну, пішли тихцем, навпригінці. Собак тут на ніч не відв’язують, бо здавна відомо: існує не менше сімнадцяти способів знешкодити будь-яких, навіть найлютіших і найнедовірливіших собацюр.

До того ж, наскільки знає Лезо Монети, власники вілли розраховують на інших охоронців – і живих, і не дуже. Перших обдурити не складно, Фантин має деякі міркування з цього приводу. Що ж до примар, тут – як пофартить. Окремі задуми у Леза Монети є, але не більше, оскільки ж месерові Оберто приперло, нехай сам у разі чого сповна розплачується.

Отже, йдемо до вілли. Головне, не заблукаєш: сад він на те і сад, усе росте рівненько й акуратно, дерева утворюють довгі алеї, квітники на терасах нагадують узорчасті килими; там і сям фонтани різноманітні дзюрчать (і це – добре: якщо під ногою гілка хрусне чи гравій, ніхто й не почує). А тут у них що? Павільйон якийсь, хоча розмірами скоріше скидається на добрячий сільський будиночок, а оздобленням – узагалі на палацо. Погано лише, що взяти нема чого, адже не потягнеш на собі до міста різьблені лавки чи стіл! От би якийсь служник-склеротик чашу із чистого золота в кутку забув чи ложка срібна за лавку впала! – та ж ні, все чистенько, акуратненько. Фантин би не здивувався, якби й столи виявилися до підлоги цвяхами прибиті.

Нічого, в маєтку надолужимо!

Між іншим, от і він.

– Як збираєшся потрапити всередину? – шепоче під руку месер Оберто. Лезо Монети тільки відмахується: зачекай, мовляв, не поспішай.

Перед тим, як «потрапити», треба визначити, куди саме збираємось лізти. Зовні маєток виглядає просто: три ряди вікон, на першому поверсі – невеликі й заґратовані, на другому і третьому – більші і без ґрат. Подивишся: наче нічого складного, – насправді ж…

– У них тут ліве і праве крило по-різному забудовані, – пояснює Фантин, натягуючи маску із чорного оксамиту. Ще одну пропонує магусу, але той відмовляється. – У лівому, – продовжує Лезо Монети, – дійсно три поверхи. А в правому – два, нижній і верхній: там другий і третій ряди вікон – загальні для величезної зали, де господарі бали влаштовують. Бачите, месере, як вікна облаштовані? Звідси нічого не розгледіти, в тім-то й заковика. І виходить, навпомацки лізти нема сенсу: а раптом втрапиш не туди…

Вони причаїлися в ближній до дому бесідці й уважно розглядають величезний маєток. Усе на віллі підпорядковано єдиній меті: створити враження розкоші і неприступності. Висота рядів кладки зменшується від поверха до поверха, а обробка навпаки: внизу камінь майже необтесаний, тільки обрамлений гладкою кромкою, але чим вище, тим обтесаніша кладка. Тож у людини невтаємниченої склалося б уявлення про таку собі грандіозну споруду, яка виглядає більшою, аніж насправді.

Та Фантин – він якраз із утаємничених, йому розповідав про цей хитрий прийомець один франк на ім’я Агостіно Шуазі. Був згаданий Агостіно знавцем того, як будують різні споруди, – і знавцем, яких пошукати! Шкода, помер від чуми кілька років тому, а то Лезо Монети мав певні плани щодо співпраці… не склалося.

Але ще до мученицької смерті Агостіно дечому навчив приятеля. Тому:

– Підніматимемося не по зовнішній стіні, – говорить Фантин. – Обійдемо ззаду, там ще один прохід у внутрішній дворик. Із вартової – бачте, на першому поверсі, де світяться вікна із ґратами хрестами навскіс? – туди, у внутрішній, вікна не виходять.

– Гадаєш, прохід не охороняють?

– Зараз самі переконаєтеся, месере! Та й навіщо б? Сторожа – це ж так, бо заведено, ну і якщо банда якась вирішить напасти, себто зовсім для рідкісного випадку, майже неможливого. А таких, як ми із вами, зупинятимуть не вояки, повірте. Знову ж таки, зовні – що красти (й охороняти)?! Найцінніше – там, – Фантин для наочності вказує на вікна другого поверху, які – ліворуч.

– Ходімо?

Вони рушили, струшуючи плащами росу з трави, намагаючись ступати безшумно, хоча, здається, вирішили ж, що навряд чи знайдеться тут хтось, здатний їх почути. Ззаду маєток виглядає не менш велично, хіба що звідси нагадує не рукотворну споруду, а скелю правильної форми. В жодному з вікон не горить світло, а смолоскипи, вставлені у флагштоки замість знамен, не розганяють – лише підкреслюють темряву.

Тільки широкий, закруглений угорі тунель до внутрішнього дворика трохи освітлений – там, у внутрішньому, мабуть, у якомусь із вікон запалені свічки.

– Ви перший, – пропонує Фантин. – Можете без чародійства, але… раптом відчуєте щось.

Магус не заперечує, він простує під арку. Його розмита постать на мить здається Лезу Монети тінню – однією з багатьох, що ховаються по кутках і під склепіннями тутешніх переходів, арок, галерей; відвернися чи просто відведи погляд – і вона розтане, переллється в озера темряви, щезне назавжди…

Він кліпає очима і помічає, що месер Оберто дійсно кудись зник: його не видно в прорізі, але, здається, і пройти до кінця тунелю він не встиг би.

Фантин стривожено робить два кроки уперед – настільки виважені, наскільки й сторожкі, будь-якої миті готовий кинутися навтьоки – і жодне зобов’язання, жодна загроза не зможуть зупинити його.

Його зупиняє (якраз перед третім кроком) чиясь рука, що лягла на Фантинове плече.

– Обережніше, синку! – шепоче Лезу Монети магус, який невідь-звідки взявся в нього за спиною. – Ти надто часто хапаєшся за руків’я клинка, це не діло, так можна і порізатися. Будь спокійнішим, не нервуйся.

– З вами, месере, будеш спокійнішим!

– Облиш, нема чого хвилюватися. Все ладочком, можемо йти. У кількох вікнах світиться, але то напевне звичайні світильники. Мабуть, синьйор Леандро вельми стурбований зникненням і сам не впевнений, чи то хоче відлякнуть можливих грабіжників, а чи приманить. Тому світильники запалив, а сторожу тямучу не поставив.

– Кажу ж, не потрібна їм зовнішня охорона!

– Тоді навіщо світильники в коридорах?

– Щоб краще було видно тим, хто в домі, – роздратовано, як дитині, пояснює Фантин. – І не в коридорах вони…

– Побачимо, хто має рацію, – знизує плечима магус. Схоже, для нього ця задачка – виключно інтелектуального характеру, причому давно уже розв’язана і зараз потребує тільки надлишкового доведення. Наче вони сперечаються, чи зійде зранку сонце, і – хай уже так – магус поблажливо зволів зачекати кілька годинок, аби надати зримі докази своєї безпомилковості.

До речі, про сонце – час на місці не стоїть. Нехай месер Оберто корчить із себе мудреця, яких світ не бачив, – зробимо вигляд, що так воно і є, погодимося та поспішатимемо далі.

Вони вже майже проминули тунель, коли праворуч у стіні скрадливо виснули дверні завіси, – які двері? звідки?! – довелося швиденько (і безшумно! безшумно!!) ховатися у внутрішньому дворику… а тут, холеро, і не сховаєшся – нема де! Фантин заметушився переляканим зайцем: куди? куди, куди, куди дітися?! – але магус твердою і спокійною рукою вхопив його за плече і боляче притис до стінки, просто поряд із тунелем: «Стій, – каже, – і не дихай».

А у самого кров у жилах стука рівнесенько, наче не ось зараз їх знайдуть місцеві хоронителі порядку, наче, бач, стоїть він, магус, удень на ринку і неквапом так грушу обирає: яка смачніша? яка солодша?…

Тільки плащиком, самим краєчком, повів легесенько перед Фантиновим обличчям – і завмер.

А в коридорі стук-грюк, чиїсь кроки, нарешті виходить у внутрішній дворик… ну точно, вусатий і заспаний охоронник, позіхає у півобличчя, непоспіхом розстьобує штани і дзюрчить собі просто на найближчу клумбу. Віддзюрчав, штани зав’язав, у вусі пошкрябав, назад поплентався.

…І чому Фантин не пішов у охоронці? Харч, монета – і, диви-но, ніякого клопоту, знай, поливай собі квіточки панські вночі. Ляпота!

– Проморгали ми дверцята, – шепоче він, потроху отямуючись.

– Чому ж проморгали?

– То ви, месере, знали? – і мовчали?!

– Гадав, сам помітиш.

– Може, ви й ще про щось промовчали?

– Може. Там побачимо. Що далі робитимемо?

– Далі? Закинемо гачечок. 0-он туди, де на другому поверсі галерейка. Підтягнемось по мотузці – і ввійдемо легенько, без шуму, як господарі. Причому, завважте, не треба ні двері зламувать, ні сторожу обходить, ні потім по будинку вештатись, шукать потрібні сходи, кімнату і все таке.

– Вправно.

– Авжеж!

Сказано – зроблено. «Кішка» зачепилася з другого разу, надійно клацнула пазурами об кам’яний бар’єрчик – лізь, господаре, і не сумнівайся: не підведу!

Не підвела. Узагалі більше нічого несподіваного не сталося: Фантин заліз тихо й обережненько. Месер Оберто – теж.

Отже, галерейка. Оббігає другий поверх, по квадрату, на кожній стороні – двоє дверей, по кутках. І ясно, де бібліотека синьйора Леандро: он вона, тільки від неї у внутрішній дворик вікно нормальне виходить, решта або надто високо від підлоги, лише для освітлення, або узагалі з вітражами, через які назовні не дуже повиглядаєш (ну і досередини, відповідно, теж). Через такі не пройдеш, застрягнеш – зранку тебе і знайде охоронничок, у вікні завислого.

Не наш метод.

Ми, пояснив Фантин магусові, через двері зайдемо, як люди пристойні, не позбавлені світських манер. Та-ак, натиснули, провернули, відмичку сховали до кишені м’якенької (аби не дзвякала). Прошу пана!

Коридори тут не передбачені, сама галерея замість коридора. А ми зайдемо одразу до кімнати, яка звичайними дверима поєднана із двома сусідніми. Фантин і магус стоять зараз на етиці лівого крила і задньої частини будинку… передня – фасад, а як називається протилежна? фазад? – Лезо Монети хмикає: не суттєво, як; головне – вони тут і знають, куди йти.

Але, власне…

– Все, – говорить Фантин. – Я обіцяне виконав. Дозвольте відкланятися. Тільки спершу розрахуватися б, як годиться…

– Що з тобою?

– Нічого, месере. Я вас на віллу провів, у будинок допоміг потрапити? Чого ж іще? До самої бібліотеки з вами йти – угоди не було. Не погодився б я на таке, це ж, не ображайтеся, натуральне самогубство. Ви, звісно, знатний маг, не сперечаюся. А тільки тут не лише привиди водяться. Чув я, в тутешньому будиночку і лінчеті зустрічаються, які ночами, уві сні, людей душать, і фолеті, і решта «малих».

– Ти віриш у казочки? А наче із дитячого віку вже вийшов. Зрозумій, хлопче, мені треба відтворити ситуацію, розібратися, як діяв грабіжник. Він не застосовував магію – і ми не будемо. Він не знав точно, як будинок ізсередини облаштований, – і я тобі не підказую, хоча був тут і знаю, що де. Він вдерся сюди вночі – і ми…

– Він валяється десь під парканом із перерізаною горлянкою – і нам туди дорога?

– Та нема тут ніяких лінчеті й фолеті! – розлютився магус. Стоїть, очима блискавки пускає, злий, наче гадюка розтривожена, хіба що не кусається. – От що, – шепоче, – ти мене краще не дратуй. Ходімо далі, часу в нас обмаль, а ми майже нічого не зробили. І, до речі, роззирайся довкруж – вирішуй, що візьмеш за плату.

І рукою хазяйським жестом поводить, мовляв, бери, не шкода. Воно, звичайно: чого ж шкодувать, якщо майно все одно чуже. І треба вам сказати, знатне – одні меблі чого коштують! Скринищі під стінами – та із різними орнаментами! із блискучими застібками! з ін-крус-та-ціями! А буфети!.. а в буфетах! – диви, хоч і темно, а видно ж, яких штучок поназбирано: і каркас із срібла, щоб, павину шкіру на нього натягнувши, набити блюдо солодощами різноманітними; і солонка, і ложки, і виделки із ножами. Окремо височить судок-неф у вигляді малесенької каравели, полицею нижче – блюда і чаші, і кінви із веннеційського скла, дві цукерниці-дражуара, набір вуховерток і зубочисток (кожна, якщо очі Фантинові не брешуть, із чистого кришталю, та золотом оздоблені! та на колодочках по перлині от-такенній!) Погляду від красот не відведеш, а руки, руки самі тягнуться, щоб торкнутися, помацати, сунути до кишені!..

Тільки – не можна.

– Ні, – заявляє Фантин. – Я, месере, ще не зовсім з’їхав із розуму, щоб такі примітні штучки хапать. Ми, ясна річ, відтворюємо ситуацію і все таке, але давайте без зайвини. Той, хто перстенькі прибрав до рук, здуру це зробив, повірте. Зараз він або мертвий, або от-от таким стане. Продати їх не продасть, навіть по одному. А ляже на дно – незабаром його і винюхають. Чи місцеві, альяссці (як гадаєте, дуже зраділи наші, що на стільки часу «промисел» заморозився?), чи он ви ж його за м’яке місце і вхопите. Чи так, чи сяк – користі від цих цяцьок крадених він не матиме, а голову втратить. Тому, месере, я віддаю перевагу дзвінкій монеті: може, отримаю трохи менше, ніж від якихось камінців, але ж – отримаю напевне.

– Тоді тим паче не варто зупинятися на півшляху. Тут синьйор Леандро навряд чи ховає свої накопичення. А от у бібліотеці…

Поміркував Фантин, почухав потилицю та й махнув рукою.

– Гаразд, – погоджується, – піду далі. Але якщо…

– Тих, хто працює на мене… чи зі мною, я в біді не залишаю.

– Ви сказали, месере.

Мабуть, потрібної вагомості й – тим паче – похмурої рішучості в голосі Фантина не вистачає. Будеш тут рішучим, еге ж! Тут би живим-здоровим залишитися.

Вони переходять з кімнати зі скринями та буфетами до наступної. Судячи з клинків на стінах, це зброярня славетного роду Цинікуллі, причому зброярня чималенька, збирали її давно і ретельно.

Був би час, Фантин уважніше поставився б до неї і дещо собі пригледів, а так…

Ідемо далі.

А от далі – треба обережніше. З-під наступних дверей сюди, до зброярні, просочується смужечка світла – правильно, саме там, у цій кімнатці за дверима, Фантин і магус бачили знадвору запалені свічки. Чи інше щось, що світилося: розтоплений камін, ліхтар, пожежа… ні, точно не пожежа, бо вже палала б уся вілла і зараз тут було б галасливо, димно і незатишно.

Напевно, таки свічки. На широку ногу живуть Цинікуллі, що їм, свічок шкода? От і палять задурно.

Крадіїв відлякують, еге ж.

«Хоча загалом спосіб непоганий», – розмірковує Фантин, коли його супутник обережним, по-котячому м’яким порухом розкриває двері і зупиняється на порозі.

Жарти жартами, а якщо хтось знадвору – та хоча б ті ж охоронці, що так піклуються про квіточки! – погляне на вікна, одразу побачить, чи є тут хто, чи нема. Свічки розставлені так, щоб будь-хто відкидав на стіну навпроти вікна тінь – причому жирнющу, здалеку помітну. А загасиш свічки – вважай, сам зізнаєшся: сиджу у бібліотеці, чекаю, поки прийдете в’язать мене, непутящого.

Хитромудро вигадано!

– Кімнату можна оминути, – вирішує нарешті Фантин. – По галереї. Зайдемо з іншого боку, витратимо більше часу, але…

– Ні, – каже месер Оберто. – Навіщо обходити, це ж і є бібліотека.

А дійсно! Лезо Монети так захопився спогляданням свічок, що про головне забув.

Тепер він стиха лається і приміряється: а якщо проповзти? Вікна тут, звичайно, до самісінької підлоги – але так у всіх будинках, нічого дивного; однак свічки стоять у підсвічниках, тому людину звичайного зросту обдарують тінню великою, маленьку – менш помітною, а якщо черевом плити рахуватимеш – геть дрібною, ніякою.

Цими міркуваннями Фантин ділиться із магусом, і той погоджується. Але впасти на пузо не поспішає: «Ти перший», – авжеж, хто б сумнівався!

– Куди хоч повзти? – питає Лезо Монети.

– Он до тієї шафи.

– Над якою картина із бороданем на троні?

– Узагалі-то це статуя Зевса в Олімпії, – бурмоче магус, великий мистецтвознавець сучасності. – Та нехай. Ти маєш рацію, – говорить Фантинові, – саме до цієї шафи. Звідти персні й викрали.

– Як скажете. – Лезо Монети опускається навколішки й повзе, обере-ежненько.

– Сідницю не задирай, – упівголоса радить месер Оберто. – Тінь від неї.

Фантин мовчки робить, як радять. До шафи недалечко, перетерпимо, а потім – даруйте, я своє виконав, тепер жодних умовлянь і аргументів не прийму, у шафі напевно знайдуться грошенята – за пазуху їх і геть звідси, з цієї клятої вілли, від цього навіженого, незворушного магуса, синьйора Сама Досконалість.

– І що тепер? – шепоче він уже від шафи.

– Обережно підводься, тобі потрібні дверцята з гербом, бачиш їх?

– Де кролики і шпаги?

– Саме вони.

– Мабуть, замкнені.

– Тебе це може зупинити?

Кого завгодно, тільки не Лезо Монети! Він навіть не відволікається, щоб відповісти, нехай месер Зазнавайло вважає, буцім дотепніший за всіх, а ми збережемо гідність і гордість.

«Може зупинити», ха! Якби не свічки, Фантин, певна річ, відкрив би цю мушлю вдвічі швидше, але і так він обробляє її вправно, майстерно: ні гучного клацання, ні скрипу, тільки ледь чутне «крак» у замковому механізмі.

– Є.

Пригнувши голову, щоб не стукнути себе дверцятами, він відкриває їх і підводиться зазирнути до шафи.

У шафі, в порожньому ящику, сидить чоловічок невеликого, із лікоть[5]5
  Приблизно 58 см.


[Закрыть], зросту, в ядучо-зеленій курточці та широкополому капелюсі набакир. Забачивши Фантина, чоловічок кривить звірячу пичку і нявчить котом, якому шипастим чоботом щосили наступили на хвоста.

«А сторожа, мабуть, щойно задрімала, – із легким смутком думає Фантин. – Ех, бідахи…»

І сам не добере: чи то стражників йому шкода, чи себе з магусом.

Утім, із магусом – що станеться?…

2

Коли крадій це почув, зрадів, вхопився за місячний промінь, сім разів повторив чарівне слово і з розкинутими руками й ногами звалився через вікно до кімнати, спричинивши добрячий шум. Він лежав ледве живий на підлозі зі зламаними рукою і ногою. Коли здійнявся шум, господар запитав його про причину, наче не знав, що сталося. А крадій у відповідь: «Мене підвели чарівні слова». Господар схопив його й уранці повів на шибеницю.

Анонім. Про те, що пастиреві душ належить бути пильним (із «Римських діянь»)

– Я так і знав! – бухкає густий бас. – А то швендяв тут, удаючи з себе слідця, аякже, знаємо ми таких слідців, бачили на площі Акацій – як вони на шибениці витанцьовували! І вам, люб’язний, саме туди дорога, з вашим напарником. Про що обіцяю найближчим часом поклопотатися. Особисто простежу!

Це не чоловічок у зеленій курточці загрозами сипле. Дійсно, йому, із писклявим голоском та дрібним зростом, куди такими обіцянками розкидатися! Місце крикунові в шафовому ящику, де Фантин його і замкнув, щойно минулося перше заціпеніння, викликане пронизливим зойком.

Замкнув, на два оберти відмичку провернув, хмикнув, коли впевнився, що ящик зроблений на совість: верещи, хоч лопни, – ніхто тебе не почує. Принаймні – знадвору.

– Серван, – спокійно пояснив месер Оберто.

– Га? Який іще сервант?

– Не сервант – серван. Один із «дрібного народця». Шкодливий, крадійкуватий, полюбляє дратувати людей. Здатен змінювати вигляд, але кількість доступних видозмін обмежена. Відомі випадки співпраці з людьми.

– Гадаєте, домовимося з ним.

– Гадаю, із ним уже домовилися до нас, інші.

І тут з’явилися ті самі «інші», точніше – інший. Заплив просто через стіну – опасистий синьйор у вбранні, яке, як і в синьйора Аральдо Арігуччі, було в моді років двісті тому. А то й більше; коли там заснований рід Цинікуллі? Саме відтоді й належало рахувати, адже огрядний був привидом fundator’a цього роду.

Оглянув він бібліотеку, поправив широкополі свої рукавища і давай басити: «Я так і знав!» – і інше, вище згадане.

Шляхетно обурювався.

Довгесенько, Фантин уже втомився навприсядки сидіти: підлога ж холоднюща! Думав махнути на все рукою і накивати п’ятами, а магус нехай сам вислуховує, до нього ж переважно і звертаються.

Ні, диви-но, замовк нарешті гнівливий синьйор Як-До-Речі-Його-Звать, а месер Оберто навпаки, вирішив заговорити.

– Усе? – запитує. – Ви закінчили, синьйоре Бенедетто?

Привид очима повертів, брови кошлаті насупив, але мовчить, киває тільки суворо, мовляв, я закінчив, а от що ти скажеш, такий-розтакий?!

– Даремно галасуєте. Не на вашу це користь. Ви ж чудово розумієте – і що я – справжній законник, і що licentia в мене є, і повноваження, і що ваш нащадок до вже скоєного беззаконня встиг із переляку додати нових. І вам тому не так слід поводитися. Ви чекали на мене – я прийшов. Напад у даному разі навряд чи стане для вас найкращим способом захисту. Я би запропонував інше: розкажіть мені, що сталося на віллі тієї ночі, коли зникли персні.

– А чому ви вирішили, що я знаю?

– Не смішно, – веде месер Оберто. І судячи з тону, йому насправді не смішно, а нудно сперечатися із привидом. – Це синьйор Леандро міг не знати. Синьйор Граціадіо. Охорона на першому поверсі, прислуга, хто завгодно із живих. Але не ви. Отже?

Синьйор Бенедетто скоса зиркає на Лезо Монети, який все ще сидить біля шафи.

– Нехай випустить малого, – цідить крізь зуби. – І, до речі, месере, ви довіряєте своєму… компаньйонові?

– Це уже мій клопіт. – Магус обертається до Фантина. – Відчини дверцята. – І знову до привида: – А своєму «малому» ви довіряєте?

Синьйор Бенедетто набирає поважної пози «мене образили, але я вище цього!» і промовляє:

– Тепер і для вас це не має значення. До того ж, саме Малімор якоюсь мірою є свідком того, що сталося.

Серван, скуйовджений, але не скорений, якраз визирає із шафи.

– Синьйоре Бенедетто?

– Давай, малий, розкажи месерові, що сталося із перснями.

– Я ж просив вас! – ображається Малімор. – Стільки разів просив не називати мене малим!

Фантин чомусь відчуває симпатію до сервана. А той бурчить далі:

– І що мені розповідати? Ви самі все знаєте краще за мене, – і кидає пустотливий погляд на синьйора Бенедетто. – Молодий Граціадіо нічим не відрізняється від свого татуся, це в них, хе-хе, спадкове! Ну, я гостював у приятелів в Нижньому, вони мені дещо повідали. Я вирішив, аби по справедливості. Як краще хотів! А ви потім накинулися: «Що накоїв! Честь родини!», те, се. Можна подумати, я їх поцупив! Можна подумати, я накоїв, а не нащадок ваш дорогоцінний! Можна подумати…

– Думати раніше треба було! – гримає синьйор Бенедетто. – Теж мені, доброзичливець знайшовся! Нікому від твоєї доброти краще не стало, а от гірше – багатьом!

– Панове, – втручається магус. – Давайте по порядку. Те, що персні не викрадено, я зрозумів одразу: їх просто не могли викрасти, якщо на віллі був привид, – месер Оберто вклоняється синьйорові Бенедетто. – Точніше, мізерний шанс, що з’явився геніальний і неймовірно вдачливий крадій… такий шанс існував, але кращий із «вілланів» на цьому узбережжі тільки збирався навідатися сюди. До речі, панове, познайомтеся із Фантином.

– Добривечір, – киває Лезо Монети. Він сидить на підлозі, так і не знявши маски, і з неприхованою цікавістю слухає магуса. Оце хитрюга, відпочатку знав, що тут сталося, а дурив голову якимись «відтвореннями ситуації»!

– Отже, – продовжує месер Оберто, перетинаючи кімнату і вказуючи на шафу із порожнім ящиком, – ми дійшли висновку, що теоретично талановитий «віллан» міг забратися в бібліотеку і винести персні. Але він би напевне привернув увагу, якщо не охоронців, то вашу, синьйоре Бенедетто. І якщо коштовності залишили дім без переполоху, зроблено це було кимось із тутешніх пожильців: чи господарями, чи пуерулі. У першому випадку господарі не викликали б магуса. Виходить, персні винесли сервани, або массаріолі, або інші «дрібні». Знову ж, причин такого вчинку могло бути кілька, скажімо, звичайні для серванів пустощі: через вадливість приховали, щоб позлити. Але коли минуло стільки часу і персні не знайшлися, а синьйор Леандро насмілився порушити закони і використав у приватних цілях міську сторожу, я зрозумів, що справа не у пустотливості «дрібного народця». Тепер я не мав сумніву, куди і навіщо потрапили персні, я тільки не міг з’ясувати, хто саме ними тепер володіє.

– Уявіть, ми теж! – бурмоче собі під примарний ніс засновник роду Цинікуллі. – Більше того, ми хотіли б, якщо можливо, найняти вас, аби з’ясувати це. Леандро накоїв лиха, що є то є, але тепер я його напоумив, і він не заперечуватиме проти вашої допомоги. До того ж, все розкрилося…

– Заждіть. Перш ніж продовжимо, дайте відповідь на таке…

Цієї миті знадвору лунає приглушене: «Точно! Стріляй!» Далі – клацання воротів і одночасний постріл двох арбалетів. Месер Оберто надто пізно розуміє, що сам зробив із себе мішень, коли від дверей вийшов на середину кімнати; а крик сервана, певно, почули-таки…

Думки ці проносяться в Фантиновій голові наче миші, що втікають від ос, хвостиками лоскочуть зсередини череп: «Усе! – пищать. – Пропали!»

Месер Оберто – маг-слідець, майстер своєї справи! – надламаною лялькою падає на підлогу; під ним хрустять скалки віконного скла.

Лезо Монети, зірвавши з обличчя маску, мчить до месера, щоб допомогти, зупинити кров, хоч щось зробити!..

Хникає розгублений Малімор, відчайдушно лається синьйор Бенедетто.

А Фантин, затискаючи рану магуса неслухняними руками, думає невлад: «От, казав я йому… казав же!..»