Текст книги "Магус"

Автор книги: Володимир Арєнєв

Розділ четвертий
Розмови про трунки, закони і страти – та, до речі, і сама страта

 
Нехай би зважитись ніхто не міг
Чи суд, чи лік вершити з зиску
                         й збитку,
Аж поки ниви впорати не встиг.
 
 
Узимку бачив я задублу вітку,
Колючий терен, гострий блиск
                         шабель, —
І враз троянда розгорнула квітку.
 
 
Я бачив, як розкішний корабель,
Моря пропливши й океани, гине,
Уже діставшись бажаних земель.
 
 
Не мисліть, донно Берто й сер
                         Мартіне,
Що, дивлячись – цей щедрий,
                         інший – тать,
Ви з Богом дивитеся на єдине, —
 
 
Той може впасти, другий може встать.
 

Данте. Божественна комедія

1

Біль у плечі здається нестерпним. І перша ж думка: «Як рука? Що з пальцями, чи не втратили вправності?»

Ні, це не злодюжка-«віллан» напівживий валяється у чужому ліжку – це найталановитіший слідець, який безглуздо, по-хлопчачому підставився під арбалетний постріл. Захопився надиманням щік та викладом власних теорій – от і маєш! А щодо руки тривожиться – ну, є такий гріх, працює інколи з олівцем і папером; трапляється, це й у справі допомагає: показати свідкові портрет підозрюваного, місце злочину замалювати.

До речі, про місце. Судячи з яскраво-червоного балдахіна, розшитого золотими нитками, судячи з розкішного ліжка, з подушок, якими магус дбайливо обкладений зусебіч, судячи з відсунутої вбік запони з кроликами і перехрещеними шпагами, зі стін, де ці ж таки кролики і шпаги присутні мало не на кожному килимі… словом, судячи з усього, перебуває Оберто не десь, а на віллі синьйора Леандро. А це – пр-рокляття! – найгірший з усіх можливих варіантів! Якщо магуса бачили слуги – все, про incognito можна забути!

– Очуняв! – противно пищить над вухом тоненький голосок. – Синьйоре Бенедетто, він прийшов до тями, чуєте!

– Я мертвий, але не глухий, – суворо відповідає привид. – Ну, юначе, – (це уже до Оберто), – наробили ви переполоху! Як почуваєтеся?

– Могло бути гірше. – Почувається він не дуже. Кепсько, що біль угніздився не тільки у плечі, а, виявляється, в усій руці. І якісь майстри так перев’язали – ворухнутись неможливо!

– Випийте-но ліки, – говорить синьйор Бенедетто, а Малімор за його знаком підносить магусу келих із паруючим напоєм, що пахне не надто приємно.

– Що це?

– Лікувальний відвар, пийте, не бійтеся. Ви втратили надто багато крові. Зазвичай кровопускання йде на користь, але це не ваш випадок, – привид сумно усміхається власному жарту. – Пийте, месере. Чи боїтеся, що ми вирішили вас отруїти? Маліморе, відсьорбни-но!

Той із готовністю робить кілька малесеньких ковтків.

– Давайте, – Оберто п’є, губи слухаються його погано, язик теж, але серван терплячий і турботливий. Нарешті келих спорожнів, Малімор ставить його на столик поряд із ліжком і перевертає пісочний годинник, який стоїть там само.

«Цікаво, коли я отямився, пісок у ньому ще сипався?» – чомусь це питання здається магусу вкрай важливим, але відповіді він не знає, не пам’ятає.

Замість цього запитує:

– Чи довго я пролежав непритомним?

– Лише кілька годин. Леандро звелів перенести вас у кімнату для гостей і хотів послати за лікарем, але я заборонив.

– Звучить зловісно. Отже, якщо правильно розумію, про мене знає не так багато людей.

– Я вирішив, що ви зможете зайнятися пошуком перснів більш успішно, якщо всі, як і раніше, будуть упевнені, що магус із Ромми туди ж і відбув.

– Не запитую, як вам вдалося переконати свого нащадка…

– Леандро? – пирхає синьйор Бенедетто. – А ви гадаєте, в теперішньому становищі у нього є вибір? І потім, зізнаюся вам, коли стаєш нематеріальним, мимоволі вдосконалюєш майстерність риторики: інколи тільки словами і вдається вплинути на вас, живих. Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру… Ну, ви розумієте.

– Віддаю належне вашому таланту, – цілком серйозно каже Оберто. – Але якщо ви зробили перший крок, мабуть, продумали і наступні. Залишатися на віллі мені не можна…

– Саме так. Проте, месере, ви зараз не в тому стані, аби піти звідси на своїх двох. І вам потрібне лікування, хоча б огляд людиною, яка знається на цілительстві. Тут, чесно кажучи, мені складно щось порадити: ви ж розумієте, ми, привиди, прив’язані до місця нашого поховання. Тому я погано орієнтуюся в сучасному Альяссо.

– Гадаю, в цьому нам допоможе мій юний друг. Де він, до речі?

Синьйор Бенедетто покашлює в кулак і, набурмосившись, кидає погляд на столик поряд із ліжком. Окрім келиха і пісочного годинника, на ньому лежать всілякі дрібні речі, які були в Оберто з собою.

Зокрема – альбомчик, де магус має звичку робити подорожні замальовки. Альбомчик розгорнутий на одному з останніх розворотів, там – портрет юнака, причому це явно ескіз із картини: помітні навіть контури рамки і частина стіни, на якій ця картина висіла. Стіни з килимом. А на килимі вишивка: блищать перехрещені шпаги і стоять, звівшись на задні лапи подібно до геральдичних левів, кролики.

– У вас дуже влучне око і точна рука, – ніби між іншим зронює синьйор Бенедетто. – Були, оскільки тепер, після поранення… хто може щось стверджувати напевне? У наш непевний час…

Оберто не до сміху, але він регоче:

– Чи не погрожуєте ви, люб’язний Цинікуллі?

– Як вам таке могло спасти на думку, месере?! Я тільки хочу сказати, що існують можливості… різні можливості, якщо ви розумієте, про що я. До речі, чи не відкриєте таємницю: як ви збираєтеся вчинити з історією зі зникненням перснів?

– Іще не вирішив. Може, порадите щось? Як людина з великим досвідом?

Синьйор Бенедетто киває і вмощується поряд із ліжком, у вкрите пухнастим килимом крісло (звичайно, жодна ворсинка килима під ним не прогинається). В очах привида – рішучість і дещо іще, що магусу дуже не подобається.

– Маліморе, залиш нас. – І тільки коли малий виходить із кімнати, синьйор Бенедетто починає «радити». – Грубо кажучи, месере, у вас є два виходи. Ви можете повернутися в Ромму і скласти звіт про те, що сталося, після чого, гадаю, справу буде закрито. Фактично, мій непутящий нащадок здійснив лише один злочин: вчинив тиск на Раду Знатних, аби ті розпорядилися посилити патрулювання вулиць. Погодьтеся, не бозна-що, до того ж, це аж ніяк не ваша парафія. А зникнення родових перснів – справа суто особиста, вона стосується тільки нашої сім’ї, офіційно заяву про неї ми відкликали, складу злочину немає, немає свідків, немає узагалі нічого протизаконного. Власне, ви уже не маєте права займатися цією справою.

– Мабуть, мені дійсно варто було б забути про неї.

Оберто використав «варто було б» не випадково. Навіть лежачи в ліжку, підстрелений і сповитий начебто з благородною метою «якнайшвидшого одужання», Оберто залишається магусом. «Логіка, сила переконання, проникнення у таємниці людського характеру?» Гаразд, пограємо за цими правилами.

Магус пробує непомітно перевірити, наскільки тісно зв’язані руки – на жаль, сповивали на совість, застосувати магію Оберто не зможе.

– На вашому місці я не поспішав би з висновками, – продовжує синьйор Бенедетто. – Пам’ятаєте? – є два виходи.

– І другий?…

– Другий полягає в наступному. З допомогою друзів ви потаємно залишите віллу, видужаєте і продовжите пошуки перснів. Я обіцяю, що будь-хто з тутешніх житців, кого ви тільки захочете допитати, не відмовчуватиметься й розкаже все, що знає. Якщо ж ви знайдете наші родові коштовності… – синьйор Бенедетто витримує театральну паузу, підкріпивши її до нудотності «щирою» посмішкою: – Тоді, гадаю, ми потурбуємося про те, щоб справедливість узяла гору. Адже я знаю, месере, наскільки це для вас важливо: аби винні одержали по заслузі, а потерпілі – хоч якесь compensatio.

– І все-таки я схиляюся до першого шляху: він більше відповідає тому, що вимагають від мене закон і обов’язок.

– Але він і небезпечніший, – скрадливо каже синьйор Бенедетто. – На цьому шляху, месере, на вас може чигати що завгодно: дорожні розбійники, отруєне вино, навіть, дозволю собі припустити, смерть від рани, завданої невдачливим стражником, який натомість чесно виконував свій обов’язок і діяв за законом! Так-так, уявляєте, якою безглуздою випадковістю стала б ваша смерть прямо тут, на віллі Цинікуллі!

– А ви гравець, синьйоре Бенедетто!

– Це комплімент чи образа? Утім, месере, я справді гравець – був ним іще замолоду, коли починав купцем (і, за сумісництвом, таємним агентом Альяссо). Гра, знаєте, напрочуд розвиває витримку і вельми наочно показує, наскільки швидкоплинне і непостійне людське життя. Успіх в ньому – випадково здані козирні карти. Ще вночі я гадав, що вони у вас на руках, усі до одної. А меткий стражник перетасував колоду – і от ми помінялися ролями.

– Усе-таки не остаточно. Деякі козирі залишилися у мене, чи не так?

– Ну звичайно, звичайно. Інакше – хіба ми б зараз розмовляли з вами? Тільки якби хтось подбав викликати вас сюди як привида.

– Персні, так? Ви хочете їх повернути.

Бенедетто Цинікуллі схиляється над ліжком, нематеріальне обличчя його нависає над магусом; очі блищать шалено і люто.

– А ви б, месере, не хотіли? Не знаю, чи зрозумієте ви, безрідний, ті почуття, які переповнювали мене, засновника найзнатнішого роду, коли я дізнався, що наша сімейна реліквія передана – «згідно з традицією»! ха! – до рук невідь-кого! Я не збираюся із цим миритися. Поки живий… точніше, поки існую (і – отже – мислю), я зроблю все можливе, аби повернути персні. Не відступаючи від традиції. Та, якщо завгодно, я готовий… багато на що, месере. Але ганьби треба уникнути будь-якою ціною. Якщо до справи долучитеся ви, можливо, обійдеться без зайвих жертв. В іншому разі… – синьйор Бенедетто розводить руками. – Це погано, але традиція є традиція.

– Ви навіть ладні будете вбити бастарда, – констатує магус.

– Зрозумійте, месере, традиція передавати персні наймолодшим нащадкам роду Цинікуллі по чоловічій лінії виникла не заради того, щоб плодити бастардів. За кілька десятків років – відтоді, як я спочив, і до мого воскресіння – не надто вибагливі нащадки роду переінакшили традицію по-своєму і почали роздавати персні всім підряд, щойно примудрялися наплодити достатню кількість виродків. Знову опинившись на цьому світі, я подбав про те, щоб повернути персні у сім’ю – і на це згаяв майже тридцять років! Так, я був обмежений у пересуванні та діяв за допомогою інших людей… і не тільки людей, як ви переконалися. А тепер усі мої старання обернулися нічим: традиція, яка мала загнуздувати плотську нестриманість і невибагливість моїх нащадків, ні до чого не призвела!

– Так часто буває, – дипломатично повідомляє Оберто.

– Облиште пусті філософствування! Цю справу можна завершити лише двома шляхами. Персні повернуться сюди, якщо бастард помре або якщо всі претензії на приналежність його до роду Цинікуллі будуть зняті.

– Або вони не повернуться на віллу. Третій шлях, ви про нього подумали?

– Рано чи пізно, так чи інакше – але повернуться. Це лише питання часу, повірте, я знаю, про що кажу.

– А я вам потрібний, щоб зберегти час?

– Месере, прошу, не ставтеся до моєї пропозиції так упереджено! Хіба ви не зацікавлені в тому, аби законності було дотримано? Між іншим, бастард за законом не є нащадком – ніде: ні в нас, ні у Фьйоренці, ні у Веннеції, ні у франків – ніде!

– І тому ви пропонуєте мені знайти і покарати.

– Не покарати! Лише розв’язати вузол, зав’язаний невдалим збігом обставин. Причому розв’язати мирно, з очевидною вигодою для всіх зацікавлених сторін.

– Але ви забуваєте, що хочете доручити пошук перснів і встановлення справедливості такому ж вилупку і бастарду.

– Ви, месере, інша річ, – анітрохи не знітившись, мовить синьйор Бенедетто. – То що скажете?

– А не боїтеся, шановний Цинікуллі, що я обдурю вас? Ви мене відпустите, а я не виконаю обіцяне?

– Клятви, месере, вистачить. – І він скоса поглядає на пісочний годинник. – Вирішуйте, месере!

– Що ж тут вирішувати… – у голові в Оберто наче все змішалося. Під час розмови кілька разів йому здавалося, що він слабне, голос привида лунав дедалі тихіше – і от зараз це повторюється. Тепер навіть якби магусу розв’язали руки, він навряд чи зміг би щось зробити.

Оберто хоче вимовити «присягаюся», але язик зненацька стає свинцевим і давить на зуби так, що ворухнути ним неймовірно складно, а кивнути головою, просто кивнути! – тим паче: у потилиці і біля скронь наче прорізалися вулканчики болю. Нестерпно думать, кожна думка спричиняє страждання, що тут говорити про тілесні порухи!

– Вирішуйте, месере! Просто кивніть, просто примружте повіки на знак згоди. Та хутчій! – І, обернувшись до дверей: – Маліморе, де ти?! Поквапся!

Синьйор Бенедетто підхоплюється з крісла і насувається своїм одутлим обличчям впритул до Обертового:

– То «так» чи «ні»?

Дивитись на нього магус не здатен, очі заплющуються самі собою.

– Маліморе! – гримить бас. – Дай йому протиотрутне, та не зволікай, чуєш! Ще не вистачало, щоб!..

Далі – темрява, забуття.

І чомусь нестерпно, жалісно виють собаки.

2

Крізь порожнечу, крізь ніщо, крізь прірви простору й часу – жіночий голос:

 
Спи-засинай, мій маленький,
спи-засинай, моя доле,
доле моя ти єдина,
радість моя ти єдина.
 
 
Ти уві сні посміхнися,
ти уві сні – розправ крила,
ти – янголятком у небо,
мчи у бездоннеє небо.
 
 
З неба землі не побачиш,
з неба біди не побачиш,
бачиш ти тільки у вікнах,
вогники-долі у вікнах.
 
 
Ними засіяна земля,
ними – мов небо – зірками.
Зірка одна – бачиш? – сяє,
в темряві, в чорній – та сяє!
 
 
Сяяти буду, дитино,
сяяти буду для тебе —
тебе, моє янголятко,
доле моя, моя радість…
 

3

– Дозвольте, пане?

– Заходь, Маріє. Воду постав на столик, їжу також. – Голос Фантина на мить стає тихшим, він і так ледве чутний, а тут зовсім не розібрати – якесь запитливе мурмотіння, не голос. Пропонує їй гроші, чи що? Судячи з металевого дзенькання, взяла. Ну, Бог із ними обома, тільки б у кімнаті не почали грать у звіра з двома спинами, а то не заснеш під рипи та зітхання! А спати…

А спати і не хочеться.

Ляскають двері: Марія пішла, Оберто не встиг її роздивитись, оскільки лежить до входу потилицею. «І це обнадіює, – думає він із легкою усмішкою. – Був би геть поганий, поклали б навпаки, ногами до дверей, щоб легше потім виносити».

– Де?… – і не договоривши, він пригадує все, аж до скаженого крику синьйора Бенедетто («Вирішуйте, месере! Швидше!..») і собачого виття.

Лишень смаку протиотрути не може згадати, як не намагається.

– Ну нарешті! – вигукує Фантин. – Я вже гадав, месере, синьйор Бенедетто помилився.

«Де в чому він справді помилився». Але говорить Оберто інше:

– Де ми?

Він уже зрозумів: не в покоях родини Цинікуллі. Навіть якщо припустити, що на віллі десь є кімната з такою облізлою стелею і поточеними часом стінами, все одно гамору, кухонним запахам, звукам із вулиці там взятися нема звідки.

А от і Фантин підходить, із тацею в руках. На таці – паруючий запашний бульйон. «Віллан» сідає поряд із ліжком і явно збирається годувати Оберто з ложечки, наче немовля. Незабаром з’ясовується, що це ні до чого, магус за останній час (до речі, а скільки саме часу минуло?!) видужав – не так, щоб застосовувати сильні закляття на зразок inflammari, але достатньо, щоб харчуватися самостійно. Фантин, залишившись бездіяльним, пересмикує плечима і починає розповідати, що ж сталося з ним і Оберто на віллі.

Розповідь його сповнена темних місць (або, якщо завгодно, білих плям) – не через бажання Фантина про щось змовчати, а з більш прозаїчної причини. Після того, як охоронець підстрелив магуса, до бібліотеки увірвалися люди синьйора Леандро, зв’язали «віллана» й потягли в якийсь прикомірок, де і протримали досить довго, у темряві, серед павутинного клоччя, у сусідстві з наглючими пацючищами. Пацючищі лоскотали Фантина вологими вусами, шаруділи й узагалі поводилися вкрай зухвало. Він, звісно, намагався звільнитися (а хто б на його місці смиренно чекав милості фортуни?!) – але, на жаль, полонителі добре знали свою справу, та через якийсь час, до речі, і навідали Фантина в його в’язниці, звеліли поводитися сумирно і потягли назад на другий поверх, тільки вже не до бібліотеки, а в одну із сусідніх кімнат. Там на полоненого чекав синьйор Бенедетто, який і пояснив – коротко – ситуацію: розутаємничувати месера магуса не можна, а тому треба знайти йому, хворому, годящий притулок не на віллі, а десь у місті. Чи зможе Фантин допомогти? Аякже, відповів той, знайде, якраз є на прикметі один такий.

З допомогою служників (тих самих, котрі нещодавно в’язали і поневолювали Фантина в прикомірку) безтямного Оберто переправили у згадане місце, навіть приставили на якийсь час Малімора – чи то наглядачем, чи то помічником, чи тим та іншим водночас. Фантин його терпів-терпів, а потім, знаєте, кілька разів образив ненавмисне: кип’ятком бризнув, на ногу наступив, те, се – серван і вшився, весь із себе ображена доброчинність маленького зросту. Правду сказать, він Фантинові ще тоді, у бібліотеці, не сподобався: от навіщо вищати, га?…

Ну от, виходить, Малімор забрався геть, синьйор Бенедетто відтоді посилає його раз на добу навідатися, про здоров’я месерове розпитать, а решту часу – біля хворого Фантин. І не даремно: хоч і калатав тоді гримо у дзвін, та, певне, помилився! І собаки, що кілька ночей вили, аж Рубер стомився їх палицею пригощать – теж позатикали пельки; певна, значить, прикмета. А головне – он ви як, месере, на супчик накинулися, аж замилуватися можна, бачила б вас моя матуся-покійниця… га? та ні, це я не у прямому значенні, вона не відроджена, звідки, ніколи у мене таких грошей не буде, знову ж, навіть якщо і накра… назбираю, неодмінно ж ресурдженти[6]6
  Ресурджент (від лат. resurgere – «воскрешати, воскреснути», просторіч. – воскресник) – привілейований священницький сан в ордені Останнього Порога; займалися викликанням душ померлих.


[Закрыть] поцікавляться, звідки, мовляв? Та й, знаєте, матуся моя була вдачі суворої, тому… ну, я би подумав, перш ніж… Це знатним панам годиться предків оживлять, а проста людина і без таких зайвостей обійдеться. Що? Татусь? Ні-і, татка я не бачив ніколи, його в якійсь п’яній бійці зарізали, він вантажником був у порту чи щось таке. Достеменно не знаю, матінка не любила розповідати. Мабуть, випивав і бив її, самі знаєте, норови в «схлялого народу» дикі. Адже чому я у «віллани» подався? – таку-сяку, а все-таки честь маємо, традиції, гідність. І тут не суттєво, хто ти за походженням, тут, месере, інше цінується. Чого своїми силами, розумом доможешся – те твоє.

– Є й інші шляхи, – обережно мовить Оберто, відсовуючи спорожнілу миску. – Тим паче в такому місті, як Альяссо.

– Без грошей, без знайомств, без батька і матері? – в голосі Фантина сарказм лунає вкрай зухвало, майже з викликом. – Месере, я припускаю, що ви краще за мене знаєте закони Республіки. Але я, мабуть, краще за вас розбираюся у житті.

– Допоможи-но мені. – Оберто повільно, намагаючись не робити різких рухів, відкидає ковдру й сідає на ліжку. – Ти пам’ятаєш, що говорив синьйор Бенедетто?… Ет, дійсно, тебе ж тоді не було у кімнаті! Утім, не суттєво, якщо не віриш мені – запитаєш принагідно в синьйора Аральдо. Кожен із них починав звичайним купцем і здобув титул за заслуги перед Республікою.

– Я не можу розпочати звичайним купцем, месере, – уїдливо завважує «віллан». – І давайте облишимо цю розмову. Ви прийшли в Альяссо не для того, щоб перевиховувати таких, як я, чи не так? – Він, відвернувшись, наводить порядок на столику, надміру гучно брязкає ложками, мисками, переставляє невеличкий пісочний годинник, зсовує речі, які раніше лежали в кишенях Оберто, зокрема – й альбомчик. – І, між іншим, – додає, – я тут теж не для того, щоб приглядати за всякими там законниками, навіть якщо вони – магуси! Якби ви мене тоді не змусили… Та все одно, я обіцяв допомогти вам, а не вислуховувати… бозна-що!

– Проте ми ще повернемося до цієї розмови. Іншим разом. А тепер… – Оберто пробує звестися на ноги – і йому вдається! – Скажи, коли повинен прийти Малімор?

– Сьогодні вже був, – бурмоче Фантин. – Тепер – завтра, не раніше опівдня…Месере, можна спитати? Я зрозумів так, месере, що вас отруїли, а потім дали протиотруту, правильно?

– Чому ти так вирішив?

– Ну, я ж не бовдур! Здогадався. Синьйор Бенедетто – він надто вже себе вище за інших підносить, гадає, що довкруж одні телепні глухі. І Малімор обмовився якось…

Оберто киває:

– Ти все правильно зрозумів. Мені дійсно спершу підсунули отруту, а затим – протиотруту.

– Ви так спокійно про це кажете! І коли ми на віллу йшли, я ж помітив, ви зовсім не хвилювалися. Як вам вдається? Я от, якщо на «промисел» іду, завжди трохи нервуюся.

– У тому й різниця. Для тебе це «промисел», ти знаєш, що йдеш проти людей, проти законів людських і Божих. Через те боїшся бути спійманим. А для мене це лише робота.

– Знову повчаєте, месере?

– Глянь на мене.

– Це ще навіщо? – Фантин продовжує безцільно пересувати речі на столі. – Поглядом зачарувати хочете?

– Я хочу, аби ти повернувся до мене обличчям. Чи це тебе лякає більше, ніж спроба потрапити до вілли подести?

– Месере, чи не можна простіше? Ви ж не в академії якихось там мистецтв викладаєте.

– Простіше? Ось, скажімо, звідки ти знаєш, що, не затримавши подих, пірнати в воду небезпечно?

– Та в дитинстві одного разу… перевірив.

– А, приміром, не перевіряв, що… ну, що пити киплячу смолу не варто?

– Та ні до чого ж. Це яким cretino треба бути!..

– А коли вирішуєш, що на сніданок обрати?

– У гаманець заглядаю. Він найправильнішу підказку дає.

– А коли вирішував, що треба допомогти матусі по господарству?

– Я ж, месере, не поміж звірів зростав, серед людей. Як належить поводитися – знаю, навчений.

– А чому думаєш, що навчений правильно? Інших, наприклад, по-іншому вчили вчиняти.

– А Святе Писання навіщо?! Хто по ньому не живе, хіба може… – Він раптом щось розуміє і замовкає. Довго дивиться у підлогу, розгублено хитаючи головою, нарешті переводить погляд на магуса. – Он ви до чого вели, месере! Про заповідь не згадаю яку – про «не вкради» нагадати вирішили? Я ж кажу: проповідь!

– То віриш у Святе Писання і так зневажливо говориш про проповіді? – Оберто не приховує іронії. – Але і до Святого Писання, схоже, у тебе зовсім не канонічне ставлення?

– Хочете в єретики записати?

– Хочу на твоє запитання відповісти. Простіше, як і просив. Коли ти вирішуєш, як діяти в ситуації звичайній, ти спираєшся на знання, правила, закони, закладені в тебе з дитинства батьками, узагалі людьми, які тебе оточували. Але хіба знав ти хоч щось про Святе Писання, коли вперше вдихнув повітря? Ні – проте тоді тебе по життю вела твоя душа. Уже тоді закони Божі були вкладені в тебе.

– Овва! – не витримує Фантин. – Прямо як по-писаному торочите.

Магус усміхається, ледь поблажливо, але приязно:

– Ти не перший, кому доводиться пояснювати, що до чого, і доводити правоту нашого ордену.

– Першим були ви? – простодушно уточнює «віллан». – Ви вже даруйте, месере, але схожі ви зараз на проповідника. Причому на такого, котрий сам не впевнений у тому, в чому переконує інших. Що людина від народження наділена душею, відомо кожному. Зі Святого Писання, коли вам захочеться про це запитать. А що у житті дотримуватися Його заповідей не завжди і не всім вдається – гадаю, ви самі про це знаєте.

– А чому, як гадаєш?

– Грішні ми за природою своєю. Та й світ не досконалий, оскільки споганений Сатаною. Тут би хоч половину заповідей не порушити!

– А закони людські – не Божі? Навіщо вони, по-твоєму, потрібні?

– Гадаю, аби примирити природу людську, грішну, з душею її. І з заповідями, мабуть. Хоча вам, – додає після паузи, – все ж таки видніше, ви вчений.

– Та ні, ти правильно сказав: щоб примирити в нас дві природи: небесну і земну. Але коли ти наважуєшся порушити заповіді й земні закони, чим ти керуєшся?

Фантин червоніє.

– Хочете, месере, мене образити, от чим керуєтеся зараз ви! Тільки не вийде! До ладу говорите, красиво, правильно. А нігтем ваші слова колупни – фарба облущиться! Чи закон, скажіть, для одних один, для інших – інший? Чи сперечатиметеся, що нині, як і колись: якщо в тебе є гроші і влада, можеш закони земні зневажать. От і доводиться іншим, хто бідніший і слабший, пристосовуватися. Тут не до земних законів, часом – і не до заповідей! – майже кричить Фантин. – Від суду мирського тікаємо, перед судом небесним намагаємося гріхи відмолити, вимолити бодай відстрочку, хоча б надію на помилування. А ваша братова так полюбляє відбирати навіть її!

– Мені дивно це чути. З усіх можливих шляхів, що лежали перед тобою, ти обрав той, який поставив тебе супроти законів Божих і людських. Бо він видався найлегшим! Але хіба Господь обіцяв, що путь до Нього – саме така?

– Ваша, само собою, тернистіше, месере! – насмішкувато відповідає Фантин.

– Я живу згідно із законами. Більше того, я служу їм – а отже, служу Господу і людям. Ти питав, чому я не перелякався тоді. Відповідь проста: це моя робота. Хіба хвилюється швець, коли шиє чоботи? Чи веннеційський склодув, виготовляючи чергову вазу, нервується більше, ніж робив би це будь-який інший майстер?

– Ну-у, якщо він справжній митець…

– Я не про митців. У тих робота творча, а у мене – реміснича. Я не створюю нічого нового, лише займаюся пошуком тих, хто порушує закони. Виконую свій обов’язок, як можу і вмію. Я – у злагоді із законами і небесними, і земними. Тому надміру не тремчу перед небезпекою: знаю, що правота за мною і закон на моєму боці.

– Кажу ж, терниста у вас путь! Але я б оце поглянув на вас, месере, якби доля по-іншому вами розпорядилася. Простіше простого про законність розумувать, коли черево набите і гаманець повний! От ви мені за послугу мою, як домовлялись, заплатите, тоді і я, може, розмову таку підтримаю на рівних…Тільки, месере, ви на Цинікуллі не дуже розраховуйте, ага. В них потреба у вас відпала, вже даруйте, що відразу не сказав, якось до слова не спадало.

– Знайшлися персні?

– Еге ж! І не тільки персні, а й злодії! І знаєте…

Він не встигає договорити – з вулиці чути людський гомін, слів ще не розібрати, але ясно, що люди вкрай схвильовані. Фантин виглядає у вікно і б’є себе долонею по лобі:

– Забув! їх же сьогодні якраз страчують. За годину, на площі Акацій.

– «Їх»? Кого «їх»?! Утім, не суттєво. Мені треба бути на страті, неодмінно. Допоможи!

– Куди, месере?! Ви і на ногах ледве тримаєтеся!

– Знайди якийсь візок, найми, я заплачу.

Фантин розпачливо дивиться на магуса, вирішуючи, наскільки той непохитний у своєму рішенні, нарешті махає рукою й збігає униз, запитати в Ходяги про візок. Це потім, по дорозі на площу, «віллан» розповість Оберто у подробицях про те, як спіймали крадіїв. Ото, запально вигукуватиме, історія! Якби тоді їхня «Цирцея» на мілину не сіла – і це, зауважте, в бухті, де всі шляхи-доріженьки, маршрути себто, вивчені від і до, де сісти на мілину – ну, все одно, Що в калюжі затонуть: чи у дим п’яним треба бути, чи зовсім не при собі!.. А вони, здається, цілком нормальні, дорослі чолов’яги – ну, ці, з «Цирцеї». Так от, кажу, якби галера їхня на мілину не сіла, так і попливли б персні бозна-куди. Тоді вже і ви, месере, не знайшли би, і ніхто не знайшов. А тут випадковість, збіг обставин, гримаса фортуни: змушені були залишитися, опинилися на мілині – і в прямому, і в переносному значенні – й вирішили здобич збути, щоб хоч якусь монету за неї отримать. Бовдури! От ювелір, до якого «цирцеївці» звернулися, – той бовдуром не був, хоча по секрету скажу вам, сам, буває, скуповує всяке-різне, ага, але ж тут зовсім особливий випадок, він і звернувся (як чесний городянин!), до кого слід у таких випадках звертатись. А шкіпера відправив погуляти годинку, мовляв, поки гроші роздобуде – і уже коли повернувся, той потрапив якраз у засідку, а там і решту знайшли, за ними спостереження встановили – і виявилося, між іншим, що у боцмана, кока і ще в одного матроса є якраз по персню. Та ще в шкіпера були. Словом, туди-сюди, слово за слово (в катівні хто балакучим не стає?) – зізналися, голубки, у всьому. А потім уже і «Цирцею» їхню в доці уважніше оглянули і виявили, – уявіть! – що морячки не тільки перевезенням оселедця промишляли!..Ні, не корсарством, гірше, месере; корсарство – все ж таки благородна професія, хоч і, по-вашому, не зовсім законна. Але торгувати людьми, живими людьми!.. Це, скажу я вам, справило враження! Поки ви лежали безтямний, відбувся суд, зазвичай вони у нас до-о-овго тягнуться, але цього разу, певно, отримали наказ, щоб без зволікань. Знову ж, справа прозора, і немовляті очевидна, які тут можуть бути думки? – повісити найганебнішим чином, без ешафоту, як підлих собацюг (хотіли і без причастя, та фра Дженерозо став на заваді, сказав, занадто це, не по-християнськи і не по-людськи). А я, як почув, так і змертвів весь: ну, думаю, плакала моя винагорода. Якщо родина Цинікуллі не потребуватиме вашої допомоги, значить, і ви мені багато не заплатите. Хотів, зізнаюсь, втекти, але сторожа ця в будинку навпроти… потім іще про портрети свої дізнався – куди вже, думаю, тут, думаю, одна надія на вас, що оклигаєте і зобидить не дасте. А ви, щойно очуняли, взялися повчати, тільки душу роз’ятрили, гай-гай! Тепер сам ледве живий, а на колимазі цій трясетеся – що ви, невже страт не бачили?! Га? Та ні, які хлопчики, на «Цирцеї» наймолодший – років на три старший за мене, не менше. Не збагну я, до чого такі запитання задаєте. Ні-ні, запитуйте, якщо треба, за розпитування грошей не беруть, хоча я, зізнатися, не проти був би…

Оберто запевнить його тоді, що неодмінно винагородить Фантина і за те, що пішов із ним на віллу, і за клопіт, і за розповідь. І заохочений «віллан», поки вони тягнутимуться на возі до площі Акацій, ще раз підтвердить: так, і після захоплення морячків Малімор навідувався у «Стоптаний чобіт», про здоров’я месера турбувався, от і сьогодні заходив. Так, сторожа змалювалася навпроти «Чобота» одразу, щойно Фантин перебрався туди з безтямним магусом, а ось із малюночками почала проходжатися вже пізніше. Ага, якраз саме тоді, як спіймали душогубів, так і.

…Потім вони добудуться до площі Акацій, де навпроти Палацу Засідань, поряд зі старим, скоцюрбленим деревом вершитиметься правосуддя. Там уже буде не проштовхнутись від зівак; до акації, під товстелезну і міцну гілляку з навішеною на неї петлею, підводитимуть одного за одним моряків «Цирцеї», допомагатимуть зійти хиткою драбинкою (багато хто не буде здатен зробити це самотужки, бо катівні інквізиції – вони, панове, тільки душу виводять на праведну путь, а тіло часто-густо при цьому калічать) – і моряки з тілами, що нагадують стовбур дерева, на якому їх страчують, прийматимуть смерть по-різному: одні мовчки (і не тільки тому, що позбавлені язика; трапляються ж і такі, хто перед вічністю знаходить у собі досі приховану мужність), інші – вимолюючи помилування, хоча самі ж зізнанням своїм підписали собі смертний вирок, пізно відступатися!.. а шкіпер їхній, нажаханий, смикнеться і тицьне пальцем у натовп, і замичить щось нерозбірливе («…цьому точно вкоротили язичок!»), і навіть зійшовши драбинкою до чергової петлі (для кожного закидали нову, а потім перерізали, і тіла складали збоку, у страхітливий стос) – навіть просунувши голову у петлю, шкіпер тицятиме пальцем у натовп, де якраз опиняться візок із магусом і Фантином та багато інших із «Чобота», – вказуватиме на них, і мукатиме відчайдушно, і на обличчі шкіпера проступить непідробний жах. Утім, ніяк зі смертю його не пов’язаний, що саме по собі уже дивно і гідне уваги.