Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

Розділ четвертий
Смертельний брат

 
Від вовка до людини – тільки крок,
і наче трунок в жилах – біль і кров,
замішані на кручому мовчанні.
Той крук злетить у вирій – назавжди,
а ти сьорбнеш біди, немов води,
і серце розіб’єш, як тую чарку.
 

– Невже справжнісінький Вирій? – укотре перепитав Миколка.

Андрій кивнув і порадів, що за довге життя так і не оселився на якомусь хуторці і не завів дітей. І пошкодував, що все-таки розповів хлопчику про «де ми». Миколка зустрів незвичайну новину з піднесенням небувалим. Тепер від нього не було рятунку: дзиґою крутився в сідлі, зойкав-ойкав і торохтів без упину. Андрій спробував залякати тим, що, мовляв, покине його тут одного. Подіяло – цілих п’ять хвилин Миколка мовчав.

За цей час вони здолали схил і піднялися на край «чаші», яка несподівано виявилася великою і глибокою. І стежка, якою вирішив вибиратися нагору Ярчук, теж була не такою зручною та прямою, як здалося на перший погляд. Копита Орлика провалювалися на начебто щільній, утоптаній поверхні. Зрештою Андрій спішився й повів коня за вуздечку, а в сідлі лишився Миколка, який замовкав лише для того, аби перевести подих чи подивитися на чергову дивовижу Вирію.

А їх, треба зізнатися, вистачало. Узяти хоча б «чашу». Кущики багряної трави начебто не повинні пересуватися (трава все ж таки!) – аж ні, варто відвернутися – і ось уже там, де раніше темніла випалена земля, тепер переливаються усіма відтінками полум’я цілі зарості багряниці цієї вирієвої!

Поки їхали нагору, там, де небокрай сходився з краєм «чаші», зрідка з’являлися то обриси чиїхось крил, то химерні звірячі і людські голови, то просто різнобарвні спалахи. Але все це виглядало несерйозно якось, наче ряджені Чорт та Смерть у вертепі. Миколка відчув це своїм дитячим чуттям і аніскільки не лякався (більше його страхали погрози Ярчука). Андрій же кілька разів клав хрести на цей бісівський непотріб і навіть прочитав «Отче наш», та дарма; тоді просто перестав зважати, стурбований більше майбутньою мандрівкою.

Хлопчик значно ускладнив її, і без того нелегку. Зізнатися, Ярчук не був упевнений, що зможе до закінчення своєї місії повернути Миколку додому – чи взагалі у Яв. Усе залежало від вказівок дзеркальця, яке вручив володар скриньки.

– Дядьку Андрію, а що, весь Вирій такий… пустирний?…

Дійсно, пустир не пустир, але й не звичний краєвид. Позаду чорно-багряною пащею зітхає «чаша», а навколо, куди не глянь, пролягла понура місцина – ні степ, ні ліс, а щось середнє. Наче понавтикані тут і там, корчилися, тягнулися до похмурого неба низькі сосни з ламаними стовбурами. Земля, здавалося, виштовхувала їх, не бажала приймати в себе, поїти своїми життєдайними соками… а може, це соснам було неприємно споживати те, що давала тутешня земля?…

Добре хоч власників бачених з «чаші» крил і голів зараз поблизу не помітно.

– А куди ми їдемо, дядьку Андрію? Ви ж дорогу знаєте, так?

Ярчук лише неуважно кивнув. Він уже здогадався: якщо не відповідати на Миколчині запитання, той втрачає цікавість і переймається чимось іншим.

…А дороги все не видно! Одні сосни ці проклятущі, тут їх побільшало, вся земля всипана голками, Орлик іде, голки під копитом соваються, шурхотять, наче змії!

І – важке передчуття близької біди.

– Дядьку Андрію, то мені здається, чи вони дійсно ворушаться?!

* * *

Бувають такі ліси, що замість життя смерть у своїх нетрях вирощують. Тільки сунься туди – і кісточок потім не знайдуть.

Нечисть, казав Світайло, вона різна буває. Яка вихором обернеться, яка водяником, а яка й озером. Чи садком. Тут не вгадаєш, синку…

Голки під Орликовими підковами звивалися, наче малесенькі гадючки. На вигляд такі безневинні, потішні навіть. Кінь не одразу відчув їхнє ворушіння, але хвоїнки уперто намагалися видертися по ногах якомога вище – і деяким це вдавалося. Там вони міцно обвивалися-впліталися між ворсинками, але, всупереч Андрієвим недобрим передчуттям, не поспішали присмоктуватися п’явками і пити кров. Що, втім, Орлика мало заспокоїло. Відчувши на своїй шкірі чужинців, він спершу намагався обмахуватися хвостом, пишним і довгим, якому заздрила добра половина усіх козацьких коней. Однак це опахало не зарадило Орликові – надмірно жваві хвоїнки чіплялися за довгого хвоста і вирушали у подорож по шкірі.

…Власне, все це Андрій збагнув лише потім, коли нарешті заспокоїв переляканого коня. Вичісувати його зараз не було сенсу, оскільки навкруги, куди не кинь оком, височів сосновий ліс – лишалося тільки якнайшвидше вибратися звідси. Орлик, переживши з Ярчуком чимало страшніших пригод, мовчки терпів страждання і ніс вершників у обраному Андрієм напрямку – на захід. Та, зізнатися, і особливих страждань він не відчував, більше незручність і переляк від незвичної пригоди: хвоїнки, піднявшись і надійно влаштувавшись на ворсинках, завмерли, наче чекали чогось.

«Тільки б вітру не було», – думав Андрій, дивлячись на ламані, наче крила хворобливого курчати, гілки сосен над головою. Йому аж ніяк не хотілося пригріти в своєму волоссі курінь-другий голок. Миколка теж нашорошено поглядав угору, навіть наслинив пальця і виставив перед собою, перевіряючи, звідки може дмухнути біда.

Наче у відповідь на їхні неприємні очікування, сосни хитнулися. Звук, що народився при цьому, мало нагадував звичайний лісовий шурхіт – скоріше напівстогін-напівзітхання велетня.

– Їхати-и! – долинуло згори. – Так! Та-ак! Летіти! Мчати! З місця на місце! Швидше! Ще швидше!

Андрій зробив коліньми ледь помітний порух, Орлик зупинився. Відомо ж бо: чого від тебе нечисть найбільше хоче, того їй ніколи не давай. Окрім остаточної загибелі (нечистєвої, не своєї!), після якої відстраждала душа зможе нарешті піти до Господа; от тільки рідко хто з нечисті собі таке просить.

– Шви-и-идше! – вмовляючи, простогнав ліс. – Швидше б!..

Миколка озирнувся на Андрія. Той усміхнувся:

– Не бійся.

А що тут скажеш хлопцю? Що ліс-неліс, виявляється, хоче бути іншим – та не може? Довго пояснювати, та й не треба воно малому.

«Тепер ясно, що хрускотіло під Орликовими копитами, поки ми лісом їхали».

Добре, Миколка в інший бік дивився – не бачив білих півкуль черепів, які проступали крізь хвойну ковдру.

* * *

Дерева оточили щільним частоколом: ні верхи проїхати, ні пішому протиснутися між стовбурів. Ліс-нечисть усе-таки вмів трохи пересуватися. Недостатньо, аби відчути себе вітром чи швидконогим хортом, але задосить, аби затримати неуважних гостей.

– Поговоримо? – тихо запропонував йому Ярчук, злазячи з коня.

– Про що? – презирливо дихнуло згори.

– Про життя.

Тиша.

Раптом, так само непомітно для ока, дерева в одному місці посунулися, пропускаючи до подорожніх чоловічка. Себто це тільки спершу, та й то здалеку, та й то горілкою вчастувавшись, можна було прийняти істоту за чоловічка. Складений був нечисть із колоди та гілок, вкритих тими ж таки хвоїнками. Він спритно скакав на однісінькій нозі з шістьма різнорозмірними пальцями, допомагаючи собі руками: коротшою розмахував у повітрі, а довшою зрідка спирався на землю. Листя папороті зухвало, на зразок своєрідних «оселедців», звішувалося у нечистя з маківки, а метелик, який сидів точнісінько над сучком-«носом», широко розкинув крила з великим оком на кожному, що були у «чоловічка» замість очей справжніх.

Рука Андрія сама собою смикнулася покласти животворний хрест, але останньої миті козак опам’ятався і стримався. А от Миколка з переляку голосно гикнув.

Нечисть незграбно вклонився; метелик стулив крила і знову розправив.

– Фітаю, – сказав дідусь-деревинка. – Не ляхайтесь. Але так пуде легше росмофляти – нам і вам. От. – І очікувально вирячився на Андрія очима з метеликових крил.

– Ти навіщо… – Ярчук ледь не додав «бісова сила», але, знову ж таки, пересилив себе, – …ти навіщо моєму коню в хвіст голки понатикав? А тепер і нас затримати збираєшся? Хіба ми тебе чимось образили?

Нечисть скреготнув; метелик злетів і двічі прокружляв над його головою, відтак сів на своє місце біля носа-сучка.

– Ті, хто мене опразиф, – он де. – Він довшою рукою тицьнув у напрямку черепів.

– Тоді – чому? – не здавався Андрій. Подумки він уже уявляв себе в компанії інших подорожніх.

– Літати хочу, – заявив дідусь-деревинка із безпосередністю трирічного дитяти. – А не мошу.

– Так і я ж не можу, – покривив душею Ярчук. – І тим паче не можу зробити так, аби ти злетів.

Нечисть зітхнув, хитнувшись від почуттів, що переповнювали його:

– Коли кхінь, швідко-швідко… о-о! Майше летиш!

– Але ти – не тільки хвоя. Сосни, трава, тварини лісові – також ти, правильно? Всіх я на коня не посаджу, і навіть на плечах у мене ви не поміститесь… ти не помістишся. То чого ж ти хочеш?

– Рухаття! Рухаття, так! – Чим більше нечисть хвилювався, тим недоладніше він розмовляв. – Піти! Досить! Не хочу! Не хочу – терево! Хочу – рухаття!

– Але як я можу допомогти тобі?

– Тумай, тумай! Ніч є – тумай. Франці – поможи. Чи… – Він знову вказав на черепи.

Метелик злетів з його «обличчя» – і тієї ж миті чоловічок розвалився на шмаття.

– А щоб тебе!.. – спересердя вилаявся Андрій. – Злазь, синку, з коня, – сказав він Миколці. – Привал.

* * *

Хвоя з Орлика осипалася сама; рештки Андрій ретельно вичистив, аби хоч чимось зайнятися. Він знав, звичайно ж, що Вирій – не найнебезпечніше місце, але все-таки розраховував на більшу приязнь фортуни. І от – зав’яз по вуха, хоч вовком вий!

– А може, втечемо? – пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидів біля невеличкого вогнища, яке вони розпалили з сухих гілок, знайдених на галявинці-тюрмі. Холодно не було, але Андрій вирішив, що без вогню не ночуватиме – так би мовити, наперекір лісу-нечистю.

– Куди втечемо, синку? Я ж навіть не знаю, де межі нашого гостинного господаря. Та й між стовбурів не пролізеш.

– Але ж ви здаватися не збираєтесь?

– Ясна річ!

«Якби тільки, синку, від цього щось залежало…»

Аби відволікти хлопчика від безрадісних роздумів, Андрій узявся розпитувати його про дім і про те, як Миколка опинився в Межигірці.

Щоб харчів добути, охоче пояснив той. Відомо ж, коли козак у монастир іде, частунку вистачає на всіх, хто проводжає. А Миколці з Марійкою та бабусею багато й не треба. От як проходили ви, дядьку Андрію, через наше село, я і вирушив за обозом. Дорогу знаю, назад би повернувся до вечора. І все було б добре, якби не той дядько зі скринькою. Пообіцяв червінця справжнісінького, а зробити треба – дрібницю. Вас дочекатися та за коником вашим подивитися. Забрався я, виходить, на верхівку пагорба…

– Зачекай-но, – насторожився Андрій. – На яку-таку верхівку? Ти ж на схилі був, майже посередині. Я, коли піднявся, чув, як ти в кущах шарудів!

– В яких кущах, дядьку?! – аж образився хлопчик. – Я за валуном ховався, що на верхівці пагорба. До чого тут кущі?

– Виходить, здалося мені, – повільно вимовив Андрій, відходячи від багаття і знову підступаючи до Орлика. Не хотів, аби Миколка бачив тієї миті його обличчя: боявся, що не переборе себе.

«– Помітиш щось підозріле – тікай».

Отже, – якщо в кущах не ховався сам власник скриньки – за ним усе-таки стежили. І не виключено, що саме зараз ідуть назирці. А він тут шаровари біля вогнища протирає, аби йому пусто було, і вогнищу цьому, і лісу-нечистю, і…

– Дядьку? – тихесенько покликав Миколка. – Га, дядьку? Тут, здається, від нашого хазяїна гонець прийшов.

– Який ще гонець? – роздратовано перепитав Андрій, обертаючись.

І майже відразу побачив біля вогнища вовка.

Звір був дебелий, статечний, такий вівчарці шию вмить перекусить. Очі світилися хижо, по-чаклунському; шерсть на грудях злегка присмалена, в усьому ж іншому звір не мав недоліків.

За винятком того, що був тут.

– Добривечір, панове, – сказав вовк хрипким голосом покійного Степана Коржа. – Я того… за тютюнець прийшов подякувати. Не заважатиму?

* * *

Степан був від народження перевертнем, вовкулаком. Чого анітрохи не соромився, хіба що попервах, коли не вмів керувати своїми смертельно небезпечними (для нього ж таки!) властивостями. Тож уперше Коржа ледь не вбили ще в дитинстві; однак за дивною примхою долі побите вовченя, на якого привселюдно перетворився учень кобзаря, не змогли наздогнати – надто захопилися побиттям самого кобзаря. Котрий теж був вовкулаком.

Це дуже зручно, багато з наших ідуть в кобзарі, пояснював Степан біля вогню враженим Андрію і Миколці. Кобзар усе життя в дорозі, ніде надовго не затримується, всіма шанований, а труднощі подорожні – так вовкулакові з ними легше змиритися. І небезпека менша, ніж якщо увесь час серед людей живеш.

Хоча, звичайно, не всім кобзарство до вподоби. У Степана після того випадку назавжди відпала охота до цього ремесла; блукав країною, доки не пристав до козаків.

– А підстрелили за що? – спитав Андрій.

– Так… вовком перекинувся: поспішав дуже, а коня не було… Ну і відшукалися якісь мужички вправні, вцілили, іроди. Від них-то я втік – але не від кулі, куля у мені міцно засіла. Дістався якось до монастиря, людську личину накинув, у шпиталь попросився… – де і помер. Людиною. А вовком ось, сюди втрапив, у Вирій.

– І що далі?

– Гарне запитання. Відповіді не знаю, брехати не буду, але дещо чував від Мирона… ну, того кобзаря, про якого я вам розповів. У вовкулаків є свої, особливі легенди, про них більшість людей і не здогадуються. Душ у нас цілих дві в одному тілі. А чого ж, у кішки, кажуть, їх аж дев’ять – так їм легше. А в нас, якщо одну вб’ють, друга, ясна річ, залишатися в Яві не може – ми ж не коти. Але і до Господа потрапити не можемо…

– Ти віриш у Бога?

– А чого ж? – скоса зиркнув на Андрія вовкулак. – Я, до твого відома, народився від жінки, а не від собаки, і не бісове я поріддя, як багато хто про нас, вовкулаків, думає. Грішив, так – але хто ж не грішив?! А зла ніколи не творив задля втіхи чи від нудьги, до мерзоти різної схильності не маю. У Господа ж вірую.

– Але в Святому Писанні про вовкулаків хіба сказано?

– Святе Писання живі люди писали, – визвірився Степан. – Хоч і апостоли. Та давай не будемо про це. От краще скажи, ти що у Вирії робиш? Ти ж живий іще. І хлопчик також. До того ж ти у монастир прийшов, аби спасатися.

– Про характерників чув?

– Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?

– Справа є, – відрізав Андрій. – Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.

І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.

– Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, – закінчив він, хмурячись.

– За свого прийняв, тож і пропустив, – фиркнув вовкулак. – А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?

Ярчук хитнув головою.

– Е-ех… – протягнув Корж. – А я от, як і ти, спасатися налаштувався… Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут… Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!

– Дивлячись кого ти називаєш вашими.

– Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.

– Ти церков у спокої залиш.

– Я – залишу. А вона – чи залишить мене?…Слухай, братику, – Корж скоса поглянув на скриньку, – а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

– Ще й сам не знаю. До речі, – Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер – відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.

А дихнеш – з’являються літери, складаються у слова.

Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: «Вирушай за тінню братика».

І все. Розумій, як хочеш.

Розділ п’ятий
Вовкулача тінь

 
Що важить тінь? – шмат пустоти,
де контури прості, де ти —
уже не ти, давно не ти, – а хтось
ворожий.
«Прости», – шепочеш. Не проси,
бо слово – важче від роси,
й біжать по слову-сліду пси.
Слід пахне кров’ю.
 
 
Втечеш? – куди?! Навкруг – пустир,
і пам’ять – наче білий дим,
мов цівка п’яної води —
тече крізь душу.
І сонце – цвях, і вістря – в лоб!
Ніж у колоді – мов суглоб,
який час вивернув. Було б
тепер так слушно
 
 
перестрибнути, перекинутись…
Кричать тобі: «Ну, ти!
диви, який, бач, богатир!
Та лиш без тіні!
Так бий його! Оце так тир!»
А ти завмер, а ти – застиг.
Лиш за життям десь монастир
стоїть гостинно.
 
 
Там темно повсякдень, і час
по-іншому іде – і чар
там позбавляється печать
проклять одвічних.
Там тіні розпинають на
молитвах – і нема вікна,
де б промінь-цвях не обминав
співочий відчай.
 
 
Однак ця втеча – тільки сон.
Тож підніми, мов меч, засов.
Хай шлях чекає лютим псом —
та ти не шкірся!
А глянь ув очі, накажи —
шлях-пес вмить ляже, полежить —
і вірно уперед біжить
звірям покірним.
 
 
А тінь? – мара! Від більших ран
не помирали. Ти ж не раб,
і долі власної збирай тугі зернини.
Їх без жалю засій, полий. Болить?
Я знаю, що болить.
Тож вий найдовшу із молитв,
коли насниться,
що ти – людина…
 

Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.

Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній… станцював.

І ще – скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх «гостей» ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: «Тут я. Не забув?» Забудеш, аякже!

Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.

Здалося?… чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..

– Чого ти хочеш? – прошепотів скриньці Андрій. – Чого витріщилася?

Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині – невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.

– Дядьку, а можна подивитись, що в ній?

Ну от, а думав – спить, шибеник!

– Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.

– А-а… – розчаровано протягнув Миколка. – Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?

– Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.

– Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?

– Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?

– Розкажіть, дядьку!

– Живе у дальніх краях…

– Це в тих, де песиголовці водяться?

– Точно. Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї – з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд – а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник – от як ти, наприклад, – то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.

Останніх слів Миколка вже не чув – він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.

– Майстер ти казки розповідати, – прошепотів Корж, який щойно повернувся. – Аж я заслухався.

– Ну як там? – запитав Андрій.

– Дивні справи кояться у Вирії, – спохмурнівши, відповів вовкулак. – Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але… знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.

– Погоня за нами?

– Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз… але не ліс. Ніби сама земля.

– А що ти казав про повітря?

– Та знову ж, не збагнеш, що там таке, – скривився Степан. – Усе навколо спокійно, але це – спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи… хм… вовка, який помітив здобич.

– Ти вже визначся, вовк чи заєць, – пробуркотів Андрій.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:

– Невже нічого не вигадав?

Андрій позіхнув:

– Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно…

– Спи, – зронив вовкулак. – Я постережу.

* * *

Ранок видався іще той. Сонце наче і зійшло, але звідси його не видно, тож лишалося відкритим для споглядання одне тільки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорні хмари тонкими струнами протягнулися у високості і дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся – та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.

На той час, як заявився посланець від лісу-нечистя, вони встигли поснідати, чим Бог послав, і зібрати речі. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була іншою (ту ж бо вони вчора на дрова пустили).

– Топрого ранку, – проскреготів посланець. – Ну що?

– А от що, – відповів Андрій, попихкуючи люлькою. – Хочеш, виходить, руху? Кортить політати? А не боїшся?

Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.

– Хочу! Не поюся!

– Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш – назавжди.

Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.

Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.

– Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?

– Ще не вирішив, – ухилився Андрій. – А чому запитуєш?

– Та от… думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що… Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.

– Ну, це з усіма буває.

– Ти ж розумієш, про що я.

– Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні… – він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, – ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього – жодних сумнівів. А там… там побачимо.

Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися – або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.

Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) – усміхнувся лісу-нечистю:

– Чи готовий, ваше бісівство?

Тут і дідусь-деревинка проявився. «Хотофий», – скрипить.

– Тоді що ж… Будь ласка.

Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності – лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся – і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!

…Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.

А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: «Нарешті!.. піти!.. рухатися!..» Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури…

Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?

До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів – і було незрозуміло, як метелик досі живий.

А ще угледіли, що це не вчорашнє «павичеве око», а інший різновид – «мертва голова», яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі. Метелик, виписуючи у повітрі перед Андрієвим обличчям візерунки, пропищав: «…акую», – і тут-таки спалахнув увесь, вмить відгорів і розсипався на порох.

Бісовщина вона і є бісовщина!

– Поїхали, – похмуро мовив Андрій. – Нема чого… надивимось іще…

* * *

Звичайно, він знав, куди прямує Корж – і куди, і чому. Як там воно у кішок з дев’ятьма життями, невідомо, а от із двоєдушцями на зразок вовкулаків було так, що після смерті однієї сутності друга починала «танути». Повільно, але досить помітно. Коли забивали звіра, нічого страшного – двоєдушець довго хворів, і якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звіряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирій, а по-друге, все більше «дичавіла». Кілька тижнів – і балакучий супутник Андрія стане звичайним вовком. Якщо, ясна річ, не…

От у цьому й була притичина.

Аби «не забути себе», Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирії розташовувалося північніше Межигірки (от тільки у Вирії Межигірки не було – а в Яві не існувало того озера; та й Андрій точно не знав, де вони самі зараз знаходяться…).

Втішало те, що якраз на Проклят-озері Андрію довелося побувати в молодості – відправив якось Світайло… не має значення, навіщо. Виявилося, там ціле місто живе таких от, як Степан, калічних двоєдушців. Усі в тваринячих личинах; спершу Андрій, угледівши такий звіринець, дуже перелякався, хоч його Світайло і попереджав. Потім нічого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кілька днів погостювати. А по-друге, більшість тамтешніх мешканців лише на вигляд звірі, а поводитися намагалися по-людськи, на задніх лапах ходили, солом’яні брилі одягали й усе таке (тільки хутряного нічого не носили – ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшніше, коли ведмідь якийсь чи козел крокує тобі назустріч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкірі!..

Потім навіть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо – всієї справи.

А звалося те місто Вовкоград – не тому, що вовків там було більше за інших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.

«…А собаки (які, звичайно ж, ніякі не собаки) були в них замість батраків і охоронців», – чомусь згадалося Андрію.

– Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?

Звістці про те, що додому його завезуть нескоро, Миколка, здається, навіть зрадів.

Це, в свою чергу, викликало певні підозри. Спершу Андрій їхав мовчки і розмірковував, чи може малий хлопець бути ворожим помічником, потім і Степан на привалі відвів Ярчука подалі й запально зашепотів про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. «Та це не я казав, це мені… – навіщось узявся уточнювати Андрій, але потім махнув рукою: – Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навіть з ним щось не так, помітимо раніше, ніж… Знову-таки, Орлик його не цурається, а кінь у мене бувалий, майже віщий».

На тому й зійшлися.

Їхали краєм дивним, але на вигляд наче безпечнішим. Небо і далі хмурилося собі досхочу, але хоч дощем не пригощало, і за те спасибі. Навкруги розкинулося щось схоже на степ – от тільки на кінчиках трави замість звичайних чубчиків кліпали справжні очі. Уважні такі, бісові діти, з вертикальною зіницею і довгими, наче в панночок шляхетних, віями. Тьху, гидота (трава, не панночки)!

А Миколка, спершу розгубившись від такої картини, вирішив побавитися. Дістав звідкись гілочку і давай їм лоскотати вії. Якось не розрахував, тицьнув просто в око черговій стеблині – вона візьми та й заплач, сльози так і полилися!

Хлопець – теж розрюмсався, мовляв, я ж не хотів, вибач!.. А хто його вибачатиме – тут Вирій, а не сповідальня.

Проїхали.

За кілька годин Андрій остаточно заспокоївся, і кішки (ті самі, з дев’ятьма життями) уже не шматували його душу пазурами. Якщо замислитися, все не так погано. Він живий-здоровий, у Вирії не вперше, завдання у нього хоч і важке, але виконати можна. А скінчить – і з чистим серцем у монастир повернеться та й відпочине як слід.

Степан, який до того часу біг трохи осторонь (здобич собі шукав, чи що?), раптом вигулькнув поряд із конем.

– Слухай, – недбало зронив, не дивлячись на Андрія, – а я взагалі… як виглядаю?

– Ти про що?

– Чи нема чогось… дивного? – натякнув вовкулак.

– Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?

Корж із досадою скривився:

– Та я не про це. Знайшов… але не про це. Як я виглядаю?…

– Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би… – Андрій запнувся, бо побачив. – Ти про тінь?

– І про неї теж, – похмуро погодився Корж.

Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом – схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап. І все химери творила: то хвіст у неї з’явиться закручений, як у свині, тільки втричі більший, то крила нетопирячі, а то й узагалі роги, гіллясті такі, навіть із грушею на лівому відростку. Груша Андрія і доконала – він осадив коня і знаком наказав Степанові зупинитись.

– Справді, брате, чудасія… І давно у тебе це?

– Що – «це»?! – підхопився, як укушений, вовкулак. – Я ж не бачу її, розумієш!

– Зовсім?

Степан ображено загарчав.

– Тоді звідки дізнався?

– Відчуття, – знехотя зізнався Корж. – Таке, наче твою тінь блохи пообсідали. І кусають, паскуди, скільки є сил. Рятунку від них нема. Але і їх самих, виходить, також нема… – трохи розгублено додав він. Видно було, що це з ним уперше і він не знає, як поводитися.

Андрій ні хвилини не сумнівався, що справа в «таненні» вовкулака, який залишився без своєї людської половини. І допомогти Степанові можна, тільки якщо поквапитися до Проклят-озера.

– Нічого, – сказав Ярчук. – Принаймні, це все не росте насправді. А то довелося б щодня збирати з тебе врожай групі.

Степан, здається, жарту не оцінив.

* * *

Решта дня минула без пригод. Тіньові блохи, як їх називав Степан, діймали його дедалі сильніше, але терпіти можна було – от вовкулак і терпів. Миколка, розморений повільним погойдуванням, дрімав у сідлі, відкинувшись Андрію на груди. А Ярчук димів люлькою і лише уважно поглядав навсебіч. За спиною поважно мовчала скринька.

Для ночівлі вибрали невеличкий ярок, чистий, без усіляких там банькуватих трав та дерев, які б палали неприродним бажанням політати. Дерева палали виключно у вогнищі – а що замість звичайного потріскування тихесенько нявчали, то нічого, і не до такого можна звикнути.

Степана, який скрутився калачиком, накрили Андрієвою свиткою – як не дивно, це допомогло. Вигадав таке Миколка. «Якщо, – сказав, – його тіні кусають, так треба їх позбутися».

Перед тим як заховатися під свитку, вовкулак збігав на полювання і притягнув зайця, цілком їстівного і зовсім без дивовиж (про довгий щурячий хвіст забудемо, гаразд?). Словом, ніч зустрічали не натщесерце, та й прихоплені Андрієм ще в монастирі коржі та сир можна було приберегти на чорний день. Благодать!