Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

Володимир Арєнєв
Бісова душа, або Заклятий скарб
^{Повість-фантазія}

Легенда

Дід мій, коли ще молодим був, чи то чув від кого, чи сам бачив, що у нас за селом, на пагорбі, під явором, скарб закопано. Місцина та здавна вважалася нечистою. Там, кажуть, було колись поганське капище, навіть жертви людські приносили. Пізніше ідолів викорчували, місце освятили – та так і лишили собі. Земля глевка, родить зле. Сам я, ще малим, бачив одного разу, як там при повному місяці червонясті вогники вигравали, а дехто начебто й мару зустрічав: буцім темними ночами ходив хтось, високий, страшний.

Хоча, звичайно, як воно насправді було – один Бог відає…

ПРОЛОГ
Дві зустрічі

 
Самотній подорожній на шляху
мені всміхнувся,
наче кат в відпустці.
 
 
…Дививсь йому услід і думав:
«Долю свою зустрів».
Але – не наздогнав.
 

Зустрічали вовкулака всім селом.

– Буде йому хліб, буде й сіль, – зловтішно шепотів староста, розправляючи чорні, гострі, мов кінчики батога, вуса. – Ой буде!..

Решта мисливців підтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотінням, мовляв, хай тільки з’явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тільки!..

Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмяні віконця, нахабно стукали у двері, і варто було необачному господареві відчинити – мерщій забиралися до хати. Лягаєш увечері, і тільки-но на вулиці вітер почне з горобиною витанцьовувать гопака – ти уже біля вікна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо – то ще гірше, бо ж усім відомо, що вовкулак зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком піде. От тільки на ранок або вівці не дорахуєшся, або собаку знайдеш із перегризеним горлом.

А два дні тому пішли дівки до річки одіж прати – і прибігли, захлинаючись від криків та переляку. Знайшли, бач, на березі напівмертвого сіроманця, от тільки ноги в нього – чоловічі! А на горлі сліди від ікол вовчих.

– Ет! – махав рукою та кривився старий травник Панасович. – Чи ви дурні, чи я сліпий! Які ж вовчі, коли вовкулачі! У вовка хіба такі зуби бувають? Ну, скажи їм, Гринько!

Гринько, колишній панський псар, тільки егекнув. І пошкутильгав додому. А коли староста його до себе покликав, так і відказав: то лише початок. Бо ж билися біля річки двоє вовкулаків, сильніший слабшого здолав, тепер, певно, сам тут полюватиме. На кого, питаєте? А хіба не все одно, даруйте, чи на худобу, чи на людей? Треба дати йому відкоша – ото й усе. Певна річ, лячно. Та тільки, згадаєте моє слово, тижнів зо два буде ще гірше. Воно, гадаю, голодне тепер і скажене, мов чорт, котрому під хвоста свяченою водицею бризнули. Схоче мати нас за хліб і сіль, і якщо не дамо відкоша – так і буде.

– Буде! – розгнівано буркотів староста. – Буде клятому і хліб, буде й сіль!

Готувалися давати відкоша усією громадою, чи не вперше за багато років. Стара мельничиха Оксана Михайлівна навіть змусила чоловіка згаяти день і відвезти її до куми в Нижні Погребці: кума трохи підвідьмачувала, тож погадала й порадила, коли слід чекати на бісове поріддя. Ще й уточнила, де саме може з’явитися вовкулак.

Гринька напередодні теж бачили то в коваля, то в церкві, то біля річки, де знайдено було тіло нелюда; потім півночі з Панасовичем радився про щось…

А тепер, коли обрані старостою чоловіки вичікували в засідці в тому місці, де старезний гай якраз підступав до річки, загальне піднесення трохи того… вщухло, так би мовити. На занепад високого лицарського духу впливало геть усе: і очманілі від такої розкішної вечері комарі, й надто вже загрозлива тиша, і думки про решту чоловіків, котрі – щасливчики! – залишилися по хатах, щоб було кому в разі чого захистити жінок і дітей.

Словом, коли страшна хвостата тінь вибігла з хащі й посунула просто на мисливців, розгубились усі. Заклякнувши, дивилися на масивну вовчу постать, на величезні, мов копита коня-ваговоза, лапи… В очі нелюда, що світилися медовим полиском, поглянути ніхто й не наважився.

Тварюка вже ледь не впритул підбігла до лощинки, де позавмирали сільчаки, аж раптом стала й задерла догори морду.

«Здогадався, – подумав староста. – Зараз внюхає нас, і…»

Про хліб із сіллю, ясна річ, уже не йшлося – тут би власне життя врятувать!

Під монотонне дзижчання комарів вовк повернув голову й подивився просто на мисливців. Мовчки задер верхню губу, показуючи довгі, мов душогубські ножаки, ікла.

«Стрибне, – промайнуло в старостиній голові. – І нам кінець».

Сіроманець дійсно стрибнув – але вбік, і водночас із тим стрибком просто над вухом старости пролунав постріл, гучний і несподіваний. Постріл цей, здається, пішов у небо, але даремно не пропав: сільчаки немов прокинулись од остовпіння і похапалися за рушниці й вила.

– Нумо, хлопці!

– Он він побіг, клятий!

– Стріляй, куме, стріляй! Втече!

Вовкулак справді втікав, і жодна з куль не влучила в нього.

Жодна? Так, крім однієї, першої, – яку випустив зі своєї рушниці Гринько. Уже потім він пояснив, що на справжнього перевертня треба лити кулі срібні, бажано ще й освятити; тому він і пустив на те із запасів своїх, «на чорний день» відкладених, кілька срібних монет – а що робити, як треба для загальної справи?

Поранений вовкулак утікав берегом, лишаючи по собі чіткий слід: прим’яту траву та бризки крові. Двох вояків послали за собаками, аби певніше було, а решта подалася навперейми; згодом, уже з собаками, вийшли по сліду на шлях, що тягнувся від самого Києва на північ. Зволожений кров’ю пил недвозначно натякав: отуди! поспішайте!!

– Як гадаєш, куме, втече?

– Ха! Далеко не втече! Гринько свою справу знає!

Це ж підтвердив і нічний подорожній – він стояв край шляху і, здається, навіть чекав на мисливців. Привітався як належить, перепитав:

– Чи не на вовка полюєте?

– На вовкулака! – гукнули йому. – А ти що за один та звідки прямуєш? Може, ти і є той вовкулак, га? Ану перехрестись!

Посміхнувшись, незнайомець перехрестився. Потім вказав на шлях, де висихала, загуснувши, бісова кров:

– Ваш, бачу, поранений. А на мені ані подряпини…Бачив я вашого лихоманця, панове, бачив. Просто шляхом біг мов скажений; мене помітив, але тільки вбік відскочив – і далі помчав. Тепер, певно, зарічуся вночі мандрувати – після таких зустрічей…

– А чом зараз мандруєш і куди?

– До Києва, у мене двоюрідна сестра завтра заміж виходить. Он у скриньці несу подарунок.

– Ну, як наше село минатимеш, перекажи Остапу Ковальчукові, що все гаразд, ідемо по сліду. Не забудеш?

– Не забуду, панове.

…Побігли далі.

Незнайомець постояв, дивлячись, як вони щезають за поворотом, відтак повернувся і заглибився в хащі. Трохи згодом повернувся; руки його були зволожені, а на чоботах підсихали крапельки крові та кілька сірих шерстинок. За плечима похитувалася скринька з подарунком, а темний плащ тріпотів на вітрі зламаними крильми.

* * *

Наступного дня. Той самий шлях, але набагато ближче до Києва.

– Дядьку! Дя-я-ядьку! Подайте на хлібчика!.. Подорожній здригається, обертається – і замурзане хлопча несподівано завмирає пташкою, що вгледіла змію. Бо ніколи ще не бачило у людей такого погляду. Різне випадало бачити Миколці за своє коротке життя: шляхом, що розрізає їхнє село навпіл, часто люди ходять – то до Києва чи до підкиївських монастирів, то назад. І очі в них різні бувають: злі, добрі, втомлені, порожні. Але – не такі! Так, здається, дивився б сам Боженько, намалюй його талановитий до божевілля іконописець.

Подорожній розглядає Миколку, стомлено стинає плечима – і ворушиться зламаними крилами плащ за його спиною. Цей жест чомусь обнадіює хлопчика, і він за звичкою продовжує тонесенько, жалісно скиглити:

– Дядьку! Дя-ядь! Подайте…

І очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, і так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справді? На богоугодне діло… У нас он мамцю хвороба забрала того літа, хазяйство на одній бабусі тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.

А ви ж, дядьку, знаєте, які нині часи.

То й дали б на хлібчика, їй-богу, замість стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий Григорій любить вечорами повідати, – про того, що був спершу людиною, а потім завинив перед Господом і став стовпом.

Дайте, дядьку!

– А що, малий, чи далеко до Межигірки? Еге, оце інша справа! Якщо розпитує, значить…

– Та ні, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навіть почуєте. – А сам очима так і косує на скриньку, що замість торби хитро прив’язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовності й переносити, туди навіть каптан, був би він новенький і золотом розшитий, покласти – святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрім розшитого золотом каптана, туди нічого й не влізе. Скринька – розміром із кицьку Мурку сусідську, коли вона от-от кошенят привести має.

…І – жива! Тобто, здається, що жива, – боки у скриньки виблискують, наче в бабки барвистої. Тільки крила та лапи хтось цій бабці повідривав.

– До ночі дійду?

Про що це він? А, так, про Межигірку.

– Дійдете! Навіть раніше, десь під обід.

Ой, про обід не варто було – он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки «живої» скриньки.

Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.

«А шкода, що не кобзар, – недоречно спало на думку. – А то б напросився в учні – усе краще, ніж тут за гусаками ходити.

Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!»

Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх…

І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б – не взяв.

Якщо там узагалі – гроші.

Розділ перший
Розтоптаний жупан

 
Ой, танцюю до нестями,
перейшовши за межу!
Чи до Бога повертаюсь,
чи від дідька я біжу.
А чи з Долею останню
              чарку п’ю.
Чи Кістлявій чоботами
              пику б’ю.
Ой, танцюю, розсипаю гопака!
Пом’яніте ж добрим словом козака!
 
 
…Зламаний, лежить
дороговказ.
 
 
Ой, танцюю!..
 
 
«… прінят єсі на вєка».
 

Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром…

Але сьогодні був один із тих днів, куди осені немає ходу. Останній, прощальний банкет літа – у самому розпалі. Сонце, теплий вітерець, щебетання пташок – гуляй досхочу!

І гуляли! Так гуляли, що аж гуло – у самому Києві, певно, було чути. Та чи можна ж інакше: такий козак у монастир іде – тут гріх не провести побратима в останню путь-доріженьку. Та і йому, старому Андрію Ярчуку, знаменитому характернику й просто доброму товаришеві, гріх зі світом не попрощатися. Тим паче у монастир іде – там зайві гріхи ні до чого, і тих, що за вік його довгий блохами обсіли, вистачить з лихвою.

Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих із кращих, що вміли гарно душу роз’ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горілкою та всіляким харчем скрипіли колесами по шляху вже добрих десять днів, – і впродовж усього цього часу гуляння не припинялося ні на мить. Андрій, убравшись у найрозкішнішу одіж, щедро сипав червінцями на всі боки (музик і харч, природно, також він найняв), танцював і співав пісень, пригощаючи кожного зустрічного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака…

Січові товариші, що його супроводжували, лише з розумінням кивали та підкручували вуса: «Знана справа! Така людина зі світом білим прощається! Скільки всього бачено-перебачено, скільки голів татарських та ляських порубано, скільки життів козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя… було… Ну, воно й не дивно, що тепер вирішив у монастир податися. Як-не-як – характерник. Час і про Бога згадати на старості…»

– Тату, а як це – характерник?

– Це, синку, козак такий, що може різні чудасії виробляти. Захоче – вовком обернеться, захоче – очі людині відведе. Кажуть, вони в шинок приходять і так роблять, аби, не плативши, і горілки випити, і здачу ще від шинкаря отримати.

– А в тебе одне на умі! Тільки про випивку й думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник – він у козаків насамперед замість лікаря. За що й пошана йому, і повага. Але, звичайно, в поході може різне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них іде військо нехристів. То вони спішаться, коней до гурту зженуть, навкруг списи повтикають – от їдуть татари і бачать ліс. Так і проїжджають повз.

– Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсім голів на плечах немає? А про поранених це ти слушно завважила…

– Тату, а чому он той дядько плаче?

– Та звідки ж мені знати?

– Це Гнат Голий, – мугика поряд сивовусий дідуган. Як і всі межигірські, він вийшов провести в останню путь козака (а заодно – пригоститися даровим продуктом та горілочкою). – Андрій Гната виходив, коли той, вважай, однією ногою в могилі стояв.

– А-а… – У натовпі зітхнули, дивлячись на дебелого козарлюгу, що їхав, прямий, як той стовп, зі скам’янілим обличчям, – і лише на щоках його проступали дві вологі ниточки-доріжки. Здалеку й не побачиш, якщо навмисне не приглядатися.

Не приглядалися. Коли козак іде в монастир, треба веселитися, а не сльози лити. Але Гнатові – можна.

Голий їде перед возами, відразу ж за Андрієм, конем не керує, а тільки смутно дивиться у спину свого рятівника. Наче запам’ятати намагається – навіки, до самої могили, звідки одного разу вже був врятований Ярчуком.

Немовби відчувши на собі цей погляд, Андрій обертається.

– Не журися, Гнате!

І посміхається – наче сонячним промінням обдає з голови до ніг!

Неможливо не посміхнутися у відповідь. Які там сльози?!..

А він уже знову дивиться перед себе, невисокий, кремезний, засмаглий. Майорять під вітром рукава-розпори блакитного жупана, колишеться срібляста китиця на заломленій шапці зі смушковою околицею, хвилями йдуть пишні сині шаровари, глузуючи, виблискують на сонці начищені гостроносі чоботи. І на диво до лиця все це багатство Андрієві, який завжди зневажав надмірну розкіш, навіть на гулянки одягався непримітно та й узагалі не любив привертати до себе увагу. Чим, між іншим, і вирізнявся, бо серед козаків скромність та непримітність були незвичними. Однак характерник він і є характерник, та й люд на Січ приходить різний.

І не сказати, щоб зовсім відлюдькуватим був Ярчук, товариством не гордував, кожен міг йому душу відкрити; от він свою – нікому. Хіба що Богові тепер ввірить її; багато доведеться розповідати, але ж і часу в них достатньо – і в Господа, і в Андрія.

– Матусю, а що у монастирі козакові робити?

– Те, що і звичайним людям. Богові молитися за спасіння душ грішних, ченцям допомагати по господарству.

– Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хіба б пустили?! Лише в наш, Межигірський. І знаєш чому?

– Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Іваськом на ставку рибалили й бачили, як вози козацькі у монастир рибу везли, сіль, ще всяку всячину. От за це!

– Правильно, синку. Наш монастир, кажуть, за козацький кошт зведено, і лицарство сюди завжди дарунки надсилає. От і приймають вони старих козаків до себе, тому й Ярчука взяли. Виходить, угодний він Богові, хоча й багато за життя наробив… різного…

Ідуть посполиті слідом за возами, призволяються угощенням, дивуються, позираючи на характерника. А той немов і не чує їх, і не бачить – їде собі та їде; шлях звивається під копитами коня роздавленою зміюкою, але Андрій на те не зважає, знає, що в кінці одне: брама дерев’яна, за якою – інше життя.

Він же простує зараз крізь життя своє колишнє, і встають обабіч дороги химерами колишні знайомі, яких ніхто, крім Ярчука, не бачить, яких і на світі цьому немає давно. Для інших немає, для нього – ось вони, простягни руку – доторкнешся! Андрій не простягає, лише пильно вдивляється в обличчя минулого (так, як втупився йому зараз у спину Гнат Голий), вдивляється, киває, тримає посмішку й поставу.

Наздоганяють воза, котрий тягнуть два брилоподібних воли, схожі на ропух. На возі, у застеленій соломою колисці, лежать немовлята-глечики, які везе на торг господар. Глечики… А Ярчукові раптом примарилося, що це не глечики, а голови, ним за довге життя порубані, погойдуються на соломі, підморгують злими очима: «Рубав ти нас, старий дурню, та не дорубав! Ось ми, живі, цілісінькі – що з нами станеться?!»

І зітхають посполиті, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з піхов шаблю і, скочивши на воза, у друзки б’є гончарове творіння. Січе гострим лезом, топче чобітьми; на губах – мертвенна посмішка.

– Гуляє! – розходиться хвилями шепіт. – Наостанок гуляє, із життям прощається, з долею танцює гопака – бач, як воно буває…

Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильніше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт – і тепер здається: Андрій танцює на возі, на черепках та соломі…

Ні, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у піхви, підійшов до господаря, заплатив за понівечений товар. Гончар тільки рукою махнув і пішов пригоститися в’яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; хтось йому вже чарку оковитої підніс, гроші за глечики повернуто – чого побиватися?

– Татку, а чому дядько Андрій посміхається?

– Радісно йому, синку.

– А чого ж він тоді так посміхається?

…Глечики, побиті на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. І Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє і чужі.

І посміхається. Звичай такий: ідеш у монастир – веселися.

Наостанок.

Піднявши черепок, розглядає його – і, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглій Андрієвій долоні черепок так само недоречний, як і збита на льоту пташка мала. Як – здалося Ярчукові – і коштовний одяг, у який він вирядився.

«Що я тобі, життя, – блазнюк, чи що?!»

Музикам:

– А ну, хлопці!.. Ушкварте нашої!

І скинувши золотом вишитий жупан, жбурляє на землю, просто в пилюку: от тобі, життя, мій даруночок наостанок!

 
Ой, танцюю до нестями,
перейшовши за межу!..
 

Та як пішов витинати, тільки руки та ноги миготять!

– Рви підошви, Андрію! Дай лиха закаблукам!

– Та вже дам, панове!

Народ розступився, вивільнюючи місце для танцюриста, дехто й сам підтупцьовує, підсвистує. А Ярчук вистукує чобітьми, наче має намір втоптати коштовний жупан (висе не блакитний, куди там!..) у сиру землю-матінку.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!..

Витанцьовуючи, він обводить натовп зважнілим поглядом.

«Сьогодні ви славословите мене і піднімаєте чарки на мою честь. Чи згадає про мене хоча б один із вас завтра? А післязавтра? Тиждень по тому? Місяць? Рік?

І правильно.

Нема чого про мене, старого дурня, згадувати. Шкода, Гнат цього не розуміє. Шкода…»

А люди сміються, підморгують йому, вдоволено пригощаються смакотою…

І лише двоє без посмішок поглядають на танцюючого Ярчука. Гнат замислено куйовдить гриву свого коня, не зводячи очей зі старого характерника. Та іноді побіжно кидає оком на одного чоловіка у натовпі… Чоловік цей, непримітний і сумирний на вигляд, просто дивиться, дивиться і вичікує. Коли ж, мовляв, нарешті нагуляєшся ти, козаче? І навіщо вся ця кумедія: глечики побив, жупан он топчеш… добрий, між іншим, жупан, його продай – кількох би дітей голодних нагодував – а ти топчеш… Гаразд, рви чобітьми, твоє право. Що, припинив, притомився, старий? То піди, відпочинь – тебе вже заждалися майбутні нові брати. Попрощайся зі старими – і до брами. А на мене не зважай. Я зачекаю – і зайду до тебе пізніше, коли не такий зайнятий будеш.

Неодмінно зайду.

* * *

…вклонився на всі чотири сторони, вибачення у громади попросив, обнявся з кожним, плеснув по плечу Гната («Не журися, козаче!»).

Підійшов до височенних стулок, постукав. Звук вийшов глухий, ніби мрець із домовини на волю проситься.

– Хто такий? – запитали по той бік.

– Запорожець Андрій Ярчук!

– Задля чого?

– Спасатися!

Після тривалої паузи щось упало за ворітьми, хтось зойкнув і тихо зашипів від болю; нарешті відчинили. Чернець, скособочившись і намагаючись не ступати на праву, щойно забиту ногу, жестом запросив Андрія зайти.

«Спасатися!..»

Коли брама зачинилася в нього за спиною, Ярчук зняв черес – пояс із червінцями – і вручив ченцеві. Раніше в цьому поясі Андрій носив набої з кулями та порохом – а тепер набив його монетами, аж шви тріщали. Такий звичай; однаково тепер Андрієві черес не знадобиться.

Чернець, шкутильгаючи, повів козака через яблуневий сад до старого шпиталю, де Андрій мав провести перші дні, допоки сповідується та очиститься. Шпиталь було збудовано на кошт січовиків і призначено насамперед для поранених і скалічених запорожців, яких відсилали сюди поновити здоров’я.

Утім, якраз зараз він був майже порожній. Андрієві виділили невеличку кімнатку, де він нарешті отримав змогу побути на самоті. Скинувши дорогі шати й перевдягнувшись у принесену з собою в торбі повсякденну одіж, Ярчук примостився на ліжку й запалив люльку.

– Гей! – кашлянули за стіною – й одразу ж гепнули чимось важкеньким, не інакше як ковальським молотом. – Чи є хто живий?

Найменше Андрієві хотілося зараз когось бачити, і він промовчав.

Молот знову приклався до стіни:

– Та не мовчи, я ж знаю, що ти там. Ну не налаштований на балачки, то і біс з тобою. Тільки тютюнцем поділися, а то зовсім кепсько мені без нього, кляті ж ченці забороняють – кажуть, шкідливо. Ну, ти чув, аби козакові та добрий тютюнець зашкодив?!

Довелося йти у гості, пригощати хворого. «Ще стіну мені розвалить своєю довбнею, тоді взагалі не матиму спокою», – вирішив Андрій.

Сусіда по шпиталю звали Степан Корж.

Він лежав у ліжку, груди йому було перев’язано, до бинтів жадібно присмокталися руді плями крові. Ще не старий, із могутнім тілом (найбільше вражали кулаки, справді схожі на два молоти), Корж одначе доживав останні дні. А можливо, й години. Людина необізнана цього б не помітила, та Андрій за своє довге життя навчився розпізнавати присутність смерті навіть тоді, коли Кістлява воліла лишатися невпізнаною якомога довше.

– Пальнули, сучі діти, – важко видихнув Степан, вказуючи на груди. – І влучили ж!

Хто і чому в нього стріляв, Корж не розповів, а Андрій не перепитував. Замість цього відсипав пораненому тютюнцю – Корж видобув з-під подушки люльку і тут-таки запалив.

– Ой, гарно! – сказав, затягнувшись. – А то ці лікарі, щоб їм!..

Перехопивши спохмурнілий Ярчуків погляд, Степан похитав головою:

– То я так, вирвалося. Певна річ, вони люди добрі, нема за що їх лаяти. Та ж сам бачиш, мені вже не жити. От і дозволили б наостанок душу відвести… – Він зайшовся кашлем і довго стукав себе у груди кулаком, кривлячись від болю й осатаніло закусивши люльку. – Отакої! – кинув відчайдушно. – …як воно буває…

Відхекавшись, запитав:

– А що, це тебе проводжали?

– Мене.

– І що там, на волі?

– Життя, – коротко відповів Андрій.

Розмова не клеїлася, та й не хотілося Ярчукові зараз розмовляти. Степан відчув це, подякував за тютюнець і запрошував заходити, «якщо раптом чого треба буде».

На тому й розсталися; Андрій повернувся до себе в кімнату, сяк-так розклав речі, одіж заховав у скриню, що стояла біля ліжка, а шаблю поклав зверху, на кришку. Ліг, стулив повіки – і наче в безодню чорну провалився. Крізь сон, щоправда, інколи чулося шалене бухикання Коржа, але потім урвалося й воно.

І лише вночі Степан, певно, викуривши весь тютюнець, прийшов за новою порцією. Втім, цього разу стукав він у двері – й набагато стриманіше, наче здогадався, що Ярчука дратує його надмірне панібратство.

– Заходь, – кинув Андрій, запалюючи свічку.

А коли звів очі, побачив, що у гості до нього навідався аж ніяк не Корж. На порозі стояв колишній споглядальник з натовпу – саме той, що не їв, не пив, не веселився, лише спостерігав.

– Гарно станцював, – сказав гість, причиняючи двері. – І пожив гарно. А тепер…