Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.

– Ви б усе одно нічого не зробили, – сказав Миколка. – Тільки б загинули нізащо.

– Ти маєш рацію, синку, – глухо відповів Ярчук. – Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити… отак.

Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.

Розділ одинадцятий
Почути дзвін

 
Мені здається, незабаром я
побачу Бога.
Смішно! Як же смішно!
Уже не ті і очі, і душа.
От тільки раптом – по хребту,
                        мов лезом,
те «незабаром».
І вдивляюсь знову
в обличчя перехожих – бачу ж
                        в кожнім
одне й те саме: лиш самого себе.
І десь далеко-далеченько б’є
церковний дзвін – неначе
                        б’ється серце:
не знаком, не передчуттям, і не
якимсь собі там надгучним акордом, —
а просто так, життєво, для душі.
 
 
Щоб чути серце, не потрібні вуха —
достатньо серця.
Аби бачить Бога —
лише потрібний Бог,
лише потрібний Бог…
 

Добре, що люстерко, яке дав йому володар скриньки, Андрій завжди тримав у кишені: хоча всі їхні речі пропали разом із Орликом, люстерко вціліло. Крім нього – той одяг, що був на наших подорожніх, один пістоль, від якого не було ніякої користі, шабля і, звичайно ж, скринька.

– Хай, – сказав Миколка, – так легше йти.

У цьому Андрій сильно сумнівався.

Розвиднялося; на смугасті небеса, які вже стали почасти звичними, невидиме сонце випустило загін своїх променів, але майже одразу з виднокраю потяглися хмари, низькі, щільні, явно вагітні грозою. І хоча йти дійсно було легше, пішки їх подорожні не обігнали б.

– От що, – вирішив Андрій, – переправляємося у Яв. А далі вже – за обставинами.

Вони ледве встигли відшукати Джерело і проЯвитися, врятувавшись таким чином від дощику, що вже почав накрапати.

– А тепер – привал, – наказав Андрій. Вони стояли на узліссі, поблизу не було ні шляхів, ні людського житла. – Відпочинемо як слід і тоді вирушимо далі. Спробуємо роздобути коня чи попросимося до когось на віз попутниками. А то щось останнім часом як не ніч, так пригоди. До того ж непогано було б пошукати чогось перехопити… – І він силувано усміхнувся Миколці.

На душі було тоскно і порожньо, хотілося накласти на себе руки просто з ненависті до самого себе, аби після смерті за гріх самовбивства неодмінно потрапити до пекла. Андрій розумів, що непослідовний: як там щодо пекла невідомо, але що після накладання рук на Господній шлях не потрапить, а змушений буде блукати Вирієм, – знав точно. І все-таки…

А втім, він лукавив сам із собою. І шепотів власному зображенню у люстерці: так, старий, Орлика ти втратив, Степана теж, але ж у тебе залишився Миколка. То, будь ласкавий, довези хлопця додому цілим і неушкодженим. Інакше ламаного мідяка ти не вартий, Світайлові соромно було б, якби дізнався про твої пригоди, точніше, про те, як легко збити тебе на манівці.

І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого… «Задля чого, Господи?!!»

Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за «дядьку», аби той чогось собі не заподіяв.

Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.

– А погляньмо у люстерко, – несподівано запропонував Миколка. – Раптом там вказівки змінилися?

У це Андрієві не вірилося, хоча – чому б не поглянути.

Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав…

Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент – тільки уламки полетіли навсебіч.

Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік. Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.

Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні – відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава – наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, – добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.

– Дядьку, тікати треба! – у відчаї гукнув Миколка.

Дійсно треба. Але – ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.

Та й настрою не було зараз в Андрія в «кота й мишки» гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.

Та й із Кисимом кортіло зустрітися.

Вдруге вершник вистрелив просто так, задля годиться – куля просвистіла високо над Андрієвою головою.

Зупинив коня, сплигнув, вихоплюючи з піхов шаблю.

Андрій вийшов йому назустріч:

– Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, по кому свічку ставити доведеться.

– Ти знаєш моє ім’я, – сказав прибулий. І рубонув – блискавично, влучно по-зміїному.

– Гнат. – Андрій, вражений, вдивлявся у байдужу маску на обличчі прибулого і зовсім не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його власна сорочка. – Гнате! Так ти і є – Кисим?!

Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в іншу і нарешті зірвав з обличчя маску.

– Я і є. Краще б ти мене, Ярчуче, не визволяв з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю – так іще чиєюсь.

– Навіщо, Гнате?

– Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців через п’ять після видужання? Так от, весь той час я був у татар. Захопили мене у полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав!

Він люто атакував Андрія – той спритно захищався. Вони розходились, якоїсь миті завмирали, потім знову кружляли по галявині, нашорошено виставивши перед собою шаблі і замість ударів перекидаючись гостро відточеними словами. Певно, Гнатові необхідно було виговоритися.

А Андрію – почути цю історію.

Рваними, скупими фразами Гнат почав свою розповідь, і Ярчук, слухаючи, наче бачив наяву все, що відбувалося з тим, кого він колись вважав своїм названим сином.

– Тоді, сім років тому, я був ще молодий і дурний. Хоча…

* * *

«…сім років тому».

Гната впізнали – випадково серед тих, хто його полонив, був татарин, який смертельно ранив його тоді. Він не сумнівався, що відправив невірного до праотців – і був надзвичайно вражений, коли побачив полоненого, але живого. Тому Голого не вбили і не відправили до невільників – його потягли до старого татарина з потворним обличчям, схожим на коров’ячий кізяк, до того ж розтоптаний.

Старий спитав, як вдалося Гнату вижити. Козак, природно, відповів, але зовсім інше; більшої частини сказаного татарин напевне не зрозумів, однак загальний смисл вловив. І наказав привести дітей, захоплених під час останнього набігу.

Відтак повторив запитання. Гнат, закусивши безвусу свою губу, все ж продовжував проклинати «бісових виродків». Тоді старий кивнув одному з татар – і першій дитині відрубали палець.

Гната приголомшило саме це – що татари не вбивали дітей, а тільки відрубували палець, збираючись потім продати дитину, отримати з неї зиск.

Старий запитав знову. І знову Гнат вилаявся, але цього разу (він сам відчував це) – вже не так упевнено.

…Врешті-решт він зламався. На тринадцятій дитині – певно, недаремно (втішав він себе) число це називають у народі чортовою дюжиною. До цього його двічі нудило, але він тримався, а тут, коли вивели ту дівчинку, вона раптом чомусь нагадала йому Галю у дитинстві…

Добре, шепотів він сам собі, добре, я розкажу лише, як мене вилікували. Ніяких таємниць, нічого – просто про те, як залишився живий.

Уже пізніше збагнув – дізнайся Ярчук, як потім поведеться той, кого він, ризикуючи життям, витягав з Господнього шляху, – своїми ж руками, певно, задушив би. І за це знання Гнат зненавидів у душі Андрія – спершу несвідомо, а потім…

Але поки що перед ним лежали дванадцять відрубаних дитячих пальчиків і всміхався старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк.

– Не запитую, – сказав він Голому, – чи хочеш жити. Хочеш – інакше б не розповів мені нічого. Але знаєш, невірний, ти мені розповів набагато більше, ніж думаєш.

Тут старий замовк і заходився зосереджено зсипати у казан, що вже деякий час кипів у шатрі, якісь трави та коріння, висушених ящірок й іншу гидоту. Потім знаком звелів Гнатові підійти і подивитись.

Гнат нахилився над збуреною водою – і, нажаханий, миттєво відсахнувся: там, у глибині, наче на іконі, проступали постаті його матері і сестри!

– Бачив, – усміхнувся старий, – я знаю твої слабкі місця. Але цього мало, чи не так? Тому я покажу тобі ще дещо.

І старий тицьнув у казан гострою дерев’яною паличкою, схожою на стрілу, – просто в зображення матері.

Ненька захиталася і впала на підлогу; Гнат бачив, як вона заходиться від крику, але нічого не почув.

Незважаючи на татар-охоронців, що стояли неподалік, він кинувся на клятого чаклуна, але той ледь помітним порухом збив Гната з ніг – сам, без чиєїсь допомоги!

– Безглуздо, невірний. Якщо і далі поводитимешся так – сам помреш, але спершу побачиш, як помирають твої рідні. Навіщо, га? Ти ж навіть не вислухав, чого я від тебе хочу. А мені не потрібні ані голови твоїх друзів, ані ваші бунчуки. Е-е, навіщо мені ваші старі бунчуки і ваші порожні голови?

Ні, Гнат не спитав, чого ж він хоче. Але у погляді… так, у погляді, певно, щось таке відобразилося.

І вони обидва знали це.

– Як ти сказав його звали? – перепитав старий. – Ну, того, який почав тебе виводити назад зі шляху? Того, який заприсягся другому, у плащі, що виконає будь-яке його побажання?

Гнат подивився на відрубані дитячі пальці.

– Ярчук, – сказав він.

І здригнувся, коли почув, як тричі прокричав десь за шатрами півень.

* * *

Старий пояснив, що хоче дрібничку: аби Гнат повернувся до своїх і завжди був поряд з Ярчуком, чекаючи, поки до Андрія не прийде дивна людина у плащі і не попросить виконати обіцяне.

Я навіть, казав старий, не беру з тебе жодних обітниць. Бо не будеш ти нікому розповідати, що зламався – у вас це вважається ганьбою (і цілком справедливо). До того, ти ж розумієш, що я отут, в оцьому шатрі, дуже уважно стежитиму за тобою. І можу дістати тебе чи твоїх рідних завжди і всюди. Зараз ти віриш мені – всупереч усьому, бо зараз твій дух вільніший, ніж будь-коли, і сприймає світ таким, яким він є. А в цьому світі, невірний, є місце – мале-есеньке таке, нічим не примітне місце – для старого дурня з його казаном. Згадуй іноді про мене, особливо коди твій розум почне запевняти тебе, що я лише старий… е-е-е… як це там у вас кажуть? – шарлатан, так?

Якщо ж ти мені знадобишся, я дам тобі знати – і намагайся відшукати мене тоді якомога швидше.

І він відпустив Гната на всі чотири сторони – а насправді в одну-єдину, туди, де був Андрій.

Однак Гнат, звичайно ж, поїхав у рідне село: забрати матір із Галею та…

Ні, до хати він дістався без пригод, але тількино увійшов, тільки-но відкрив рота, аби наказати їм збиратися, як мати впала на підлогу і застогнала від болю.

Він сказав, що проїздив неподалік і на хвильку зазирнув – відтак, дочекавшись, поки матері полегшає, повернувся на Січ.

Потім поривався відвезти їх ще кілька разів – чи через підставних осіб, чи сам, але тихцем, щоб ніхто не міг передбачити.

Його посланців ніхто більше не зустрічав. А його самого після чергової спроби «викликав» до себе старий – лівиця несподівано занила так, що Гнат поскакав на південь, ледь не втрачаючи свідомості від болю.

Ти цілуєшся з коброю, сказав йому тоді старий. Даремно. Рано чи пізно кобра кусає. Навіщо, Кисиме?

Гнат не зрозумів і перепитав, що він має на увазі.

Кисим, відповів старий. По-нашому – смерть. Я зватиму тебе так, бо Гнат… ну що воно таке – «Гнат»? Це ім’я ні про що не говорить. Та і немає в тобі вогню, а ось смерті – більше, ніж досить{Ім’я «Гнат» походить віл лат. igneus – вогненний.}. Тож будеш Кисимом. І на ось іще це.

Гнат здивувався: навіщо йому маска татарина?

Потім зрозумієш, відказав старий. А про матір свою і про сестру не турбуйся – вони під моїм захистом, а це означає, що на село їхнє ніколи не нападуть. Тож не переймайся – і пам’ятай, ти мусиш невідлучно бути поруч із Ярчуком. Хіба що інколи, коли викличу, приїздитимеш до мене. Я тебе вчитиму. Е-е, не жахайся так. Ці знання тобі знадобляться, аби за Ярчуком слідкувати. А тепер іди.

Та от іще що, гукнув старий, коли Гнат уже виходив із шатра. Не думай накладати на себе руки. Ти ж розумієш – того ж самого дня твої мати і сестра помруть. А може, з ними станеться щось гірше за смерть.

От тепер – іди.

Іди, Кисиме.

* * *

Поступово Гнат змінювався – з веселого, щирого парубка він перетворювався на похмурого, мовчазного наглядача, який жодній живій душі не міг відкрити своєї таємниці. Як сказав старий чаклун, він просто ніколи не насмілився б зізнатися комусь, що не наклав на себе руки там-таки, перед цим старим пекельником, а дозволив обплутати і залякати себе.

Було і ще одне – Ярчук ставився до Гната як заступник, ледь не за рідного сина вважав, і Голий мучився – чи то від вдячності за те, що характерник урятував його, чи то від ненависті, бо цим рятунком Андрій і поклав початок Гнатовим стражданням.

З кожним днем ненависті ставало дедалі більше, вдячність же забувалася.

А старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк, викликаючи Гната до себе, щоразу поводився з ним привітніше та приязніше. Наче знав, про що говорити з ним не слід: старий ніколи не згадував свою віру, натомість поступово вчив Гната «прийомам», які допомагали б йому слідкувати за Андрієм. На похмурі ж розпитування Голого відповідав завжди чемно і м’яко – і щоразу виходило так, що він доводив Гнатові безпечність і нешкідливість цих «прийомів».

Вся справа в тому, казав старий, як і для чого їх застосовувати. Вчинки бувають поганими чи добрими, се так, – але вони, Кисиме, зовні можуть скидатися один на одного. Важливо те, до чого вони призводять. От ти слідкуєш за Ярчуком і чекаєш, поки до нього заявиться людина у плащі. І вважаєш, що коїш зле. Але ж цим ти рятуєш сестру і матір від смерті. Хіба це не добрий вчинок, га? Гаразд, скажеш ти, але тоді я чиню погано, змушуючи тебе слідкувати за Ярчуком. Ну, не скажеш, так подумаєш, га? Але ти не знаєш, навіщо я це роблю, Кисиме. Ні, зараз я тобі не розповім. Сполохати пташку щастя легко – варто лише покликати її на ім’я. Потім колись, потім…

За наступні п’ять років Гнат-Кисим цілком призвичаївся до свого нового життя. Серед козаків він, як і раніше, залишався козаком, серед татар – таємничим Кисимом, учнем старого чаклуна.

Виявилося, це не складно – мати дві долі відразу: треба тільки якомога менше замислюватися над тим, ким ти став і навіщо живеш на землі. Цьому сприяли «прийоми» старого татарина. Вони відбирали багато часу, але дарували дорогоцінне забуття.

А потім настав день, коли Гнат уперше підняв мертвого з могили. Ним був Кость, якого Голий терпіти не міг – сам не усвідомлюючи, чому саме. Під час своїх гостювань у матері Гнат намагався зустрічатися із зятем якомога рідше.

У набіги він з татарами, звичайно, не ходив. Принаймні, в різанині та пограбуваннях участі не брав. Але того разу… просто старий звелів їхати з ними. Мовляв, допоможеш, посприяєш уже потім, після всього.

А він, коли дізнався, кого треба підняти, навіть зрадів. Зовсім трошечки.

…Він не думав, що це буде так складно, так страшно. Коли ж Гнат зазирнув ув очі Костя – він зрозумів, що саме через власний переляк ще не раз використає ці «прийоми». Всупереч самому собі. Бо останнім часом він часто діяв усупереч власним бажанням.

Те, що він ненавидить себе, Гнат збагнув набагато пізніше. Коли в’їхав у рідне село, зруйноване татарами, аби спіймати Ярчука.

До тієї миті було ще два роки – він іще мав багато дізнатися і з багатьма зустрітися. Насамперед – із Ягою і Мишею.

Яга відшукала Гната просто і без зусиль – через Костя. Бо душа Гнатового зятя уже належала пані Хазяйці, коли Голий викликав її, а Яга дуже не любила, аби у неї з-під носа забирали здобич. По суті, після того, як Яга знайшла Гната, він перестав бути рабом старого татарина – бо перетворився на раба Яги, а її сила набагато перевищувала силу чаклуна.

Однак, дізнавшись, чому татарин залишив Гната живим, Яга нічого змінювати у долі Голого не схотіла. Лише дала зрозуміти, що, коли буде необхідно, нагадає про себе – і краще Гнатові тоді зробити так, як вона накаже. А поки що…

А поки що він і далі жив двома життями, Кисимовим і Гнатовим, поступово все більше і більше осягаючи природу чаклунського мистецтва. Зрештою навіть збагнув те, чому Яга і старий татарин чекають на появу людини у плащі.

Того дня Гнат вирішив ризикнути – і розпочати власну гру, всупереч задумам пані Хазяйки і свого вчителя.

* * *

– То виходить, – сказав Андрій, – і тобі закортіло досхочу наїстися влади?

Вони досі кружляли галявиною, тримаючи шаблі наготові, – але поки ще тільки розмовляли.

– Мені не потрібна влада, – хитнув головою Гнат. – І гроші мені не потрібні. Я мертвий, Ярчуче. Я – Кисим. З усіх, хто ганявся за тобою, хто вичікував, поки тобі дадуть скриньку, я один не хотів для себе нічого. Я просто сподівався врятувати своїх рідних від смерті і з-під влади старого. Якби ти знав його, як знав його я…

– Та вже докладу зусиль, аби познайомитися, – похмуро процідив Андрій.

– Не вийде. Я зарубав його к бісовій матері – зарубав і втік від татар. Ягу ти знищив, а Миша тільки допомагала їй – бо свій зиск мала; скринька Миші не була потрібна. Тож тепер їм, моїм господарям, нічим погрожувати мені, я знову вільний… Мати з Галею мертві.

– Тоді навіщо ти гнався за мною?

– Не лукав, Ярчуче. Ти ж знаєш, що скринька чарівна, в ній можна виростити все що завгодно. Навіть людину. Навіть уже померлу.

– Навіть того, хто не схотів би оживати з власної волі? Ти хоч знаєш, як мучилася Галя з Костем, коли ти «підняв» його? Чи хочеш, аби твоя мати дізналася, що через зраду її сина, тільки через неї, село ваше татари обходили стороною?!

– Вона не дізнається, – холодно вимовив Гнат. – Нікому буде їй розповісти.

– Ох, синку, – прошепотів Андрій. – Бачив я у своєму житті різне, бачив чортів, відьом, двоєдушців бачив. А ти – бездушець, от ти хто, синку.

Останні слова зачепили Гната найдужче. Цідячи крізь зуби лайку, він кинувся на Андрія – і тепер на галявині розмовляли тільки шаблі, не люди. Голий помітив, що у противника поранене плече, – і навмисне намагався бити так, аби вцілити саме туди, тож дуже скоро Андрій почав потроху відступати. Він втомився, був виснажений двобоєм, а головне – тим, про що дізнався.

Врятувала Ярчука випадковість. Розуміючи, що довго не протримається, він кинувся в атаку – і Гнат, змушений позадкувати, перечепився через скриньку, яка лежала на краю галявини. Підвестися Голий уже не встиг.

Андрій витер шаблю і з відразою наступив на маску Кисима, втоптуючи її у землю, наче отруйного жука.

А потім опустився на коліна і ліг поряд із Гнатом, кладучи одну руку йому на лоба, а іншу на груди.

…Тут, як і раніше, падав сніг, чорний сніг. І небо світилося фіалковим, і зорі на ньому проступали хворобливим висипом.

Вони стояли на Господньому шляху – той, кому йти, і той, кому залишатися.

– Навіщо? – одними губами спитав Гнат. – Я ж…

– Аби дійшов, – похмуро відповів Андрій. – А то ще знову в якусь халепу втрапиш!

– Але ж там ти мене зарубав…

– То там, – одрізав Андрій. – А то тут. Нічому тебе твій татарин не навчив, їй-богу!

Вони обидва подивилися на Гнатів живіт, звідки вибиралася – важко, докладаючи зусиль – його Кістлява. Якоїсь миті здалося, що вона зараз розсиплеться на тисячі кісток – і тоді перетвориться Гнат на якого-нибудь нечистя-уряка і жахатиме ночами добрих людей.

– Не можу! – простогнав Голий. – Воно… воно не хоче вилазити… надто зрослося… я ж Кисим, от воно й…

– Ти не Кисим, – похитав головою Ярчук. – Ти – дурень, яких ще світ не бачив. Стій, синку, і не ворушися.

Вхопившись за тонкі пальці скелета (і цього разу – без жодних ускладнень, бо тільки до власної Кістлявої у Наві не можна доторкнутися), Андрій обережно, легенько потягнув їх до себе. І Кістлява піддалася!

А відділившись, знялася у фіалкове небо.

– Ось так, синку, – сказав Ярчук. – Тепер добре.

– Дякую, батьку, – тихо мовив Гнат безтілесними вустами. І, вклонившись Андрію до землі, попрямував Господнім шляхом за небокрай.

* * *

– Ох! – Очі в Миколки були перелякані. – …я вже думав – все, кінець!

Андрій згадав слова, що проступили на люстерці за мить до того, як його розтрощив пострілом Гнат.

– Ще не кінець, – усміхнувся він до хлопця. – Але уже незабаром.

Миколка спершу перелякався, коли дядько Андрій приліг поряд із убитим душогубом. Але потім побачив, що він дихає, і трохи заспокоївся. Сів поруч і почав чекати, пильнуючи, аби хтось чужий і небезпечний не підкрався.

От – дочекався, Андрій таки прийшов до тями.

– Гляньте, дядьку, смішно як. Ми від дощу втікали – аж ось він, дощ.

Дійсно, небо спухало грозовими хмарами.

– Усе правильно, синку, – сказав Андрій, дивлячись в нікуди. – Все правильно. З чого почалося, тим і скінчиться. Без коня, щоправда, ми з тобою залишилися, втік кінь, але невелика біда. І так доберемося.

Коли дощ пролився і вщух, коли на небі проступили зірки, а чорна веселка здійнялася над виднокраєм, Ярчук із хлопчиком, як і наказало за мить до пострілу люстерко, вирушили у Вирій, а з того місця, куди потрапили, – знову в Яв.

Настав час заривати скриньку.

* * *

Тут були гори, і дикий ліс, і співи нічних пташок. А так – усе як всюди. І не скажеш, що потрапили до зовсім іншої країни. І люди тут жили, як всюди, – приязні і не дуже. Принаймні, дізнавшись, що у подорожніх за душею ні копійки, нагодували задарма.

– У мене червінець був, – засоромлено пояснював Миколка, червоніючи. – Але я… загубив його… під Вовкоградом.

– Нічого, – прошепотів йому Андрій. – Бачиш, і так обійшлося.

– Ви у разі чого, повертайтеся, – змовницьки підморгувала повногруда вдовиця. А вислухавши чемну відмову, спитала: – Ви куди, у бік Дори? То там спитайте Стефана, то брат мій. Скажете, від Яринки з Ямни. Нагодує, напоїть, він у мене такий. А взагалі залишалися б у мене на ніч, куди вам поспішати?…

Ледь відкараскались.

– А де копатимемо? – вмить посерйознішав Миколка.

– Де люстерце звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, а то я один не дотягну. – Після двобою з Гнатом Андрію нелегко було нести скриньку, тепер її волік Миколка.

– А чим ритимемо? – не вгавав хлопець.

– Іще не знаю. Однак, здається, місце саме знайдеться. І лопата – якщо знадобиться саме вона.

Лопата не знадобилася. Дуже швидко вони знайшли ідеальне для їхньої мети місце: пагорб, а на ньому – вивернутий із корінням явір, причому нещодавно (зранку в горах пройшла гроза).

– Бачиш, нічого не доведеться рити.

– А закопувати?

– Ну, це легше – посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.

Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, – і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік – і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей – і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?

Обхопивши двома руками, Андрій опустив скриньку в яму і закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав – і вже тільки потім дістав мотузку і взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником – він уже постарався на славу, тож майже не сумнівався: і приживеться, і виросте великим та величним – не один ще рік зеленітиме тут.

Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати…

Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев…

Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї – але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше – танець-молитва, танець-подяка…

Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув і примостився трохи віддалік від дерева, розпалив люльку – і ось так сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.

Чекав.

Ніч сьогодні була особливою – і вона, ця ніч, іще не скінчилася.

* * *

– Гарно станцював, – сказав гість, сідаючи поряд. – І взагалі… гарно.

– «Гарно»! – буркнув Андрій, не дивлячись на нього. – І навіщо тільки тобі все це знадобилося…

– Чув про рахманів? – замість відповіді поцікавився гість. – Це в народі нас так звуть, і не те, аби зовсім неправильно, – але краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.

– І що ж ви, рахмани, охороняєте? Кільця та каблучки могутності, пірначі усілякі чаклунські – невже вони у тебе в скриньці лежали?

– У скриньці не в мене, Андрію, – у тебе. А охороняємо ми землю, край, в якому ти живеш.

– Щось не бачив я тебе на Січі.

– А ми по-іншому охороняємо, по-своєму. Для нас багато важить те, що зазвичай люди мало поціновують: слова, вчинки, думки. Мудрість, дарована цій землі і тим, хто живе на ній. Ми були завжди – і, дасть Бог, будемо завжди. Аби берегти найуразливіше і найважливіше – те, що не помацаєш руками, але до чого завжди можна доторкнутися душею.

– Знаєш… я бачив сон – там, на кургані… Всіляка гидота наснилася про те, що з нами станеться. Невже, правда?!

– Так було завжди, – сказав гість, і крила, перебиті крила його плаща сумно ворухнулися. – Завжди люди йшли війною один на одного – і страждали від цього обидві сторони, а точніше – всі.

– Невже так буде завжди?

– Ніхто не може сказати напевне. Але можна докласти зусиль, аби розірвати це коло. У скриньку, яку ти закопав, я поклав… дещо. Ти знаєш, як народжується перлина? Між стулками мушлі потрапляє піщинка, лише одна-єдина піщинка. Але з часом вона перетворюється на коштовну перлину. Коли я давав тобі скриньку, я знав, що попереду на тебе чекають випробування – і тіла, і духу. І я не мав сумніву, майже не мав, що ти з честю здолаєш їх. Після кожного з них скринька важчала, бо в ній визрівала така от перлина, що живилася твоїми вчинками.

– Навіщо ж її заривати?

– Так треба. Чи чув ти грецьку легенду про Всіма Обдаровану і про її посудину, з якої посипалися на землю різні біди? А все тому, що відкрили ту посудину невчасно і не той, кому слід було.

– Для чого ж ці складнощі? – щиро здивувався Андрій. – Хіба не простіше і надійніше було б вогнем і мечем піти на тих, хто пригноблює нас?

– Ти був у Вовкограді. І був на Господньому шляху. Хіба є різниця між людьми – суттєва різниця? Пам’ятаєш, чому була зруйнована Вавилонська вежа?

– Через змішання мов?

– Правильно. А змішання те виникло через пихатість людську. Бо завжди між людьми існували розбіжності зовнішні, одному подобалося одне, а іншому – інше, один говорив одною говіркою, інший – іншою, але спершу всі тільки раділи та дивувалися тим розбіжностям. Тому і спромоглися домовитися між собою, коли зайшла мова про те, аби збудувати Вежу – не для того, щоб досягти до небес, а щоб уславити Господа. І почали вони зводити її – та мало-помалу кожен майстер настільки загордував власною працею, що взялися вони вигадувати нові письмена, аби якнайхимерніше надписати цеглини, які виходили з їхніх рук. І стало важливішим те, хто скільки цеглин виліпив, а не для чого вони. І тоді – не з волі Господа, а через власні дріб’язковість і марнославство – пересварилися майстри між собою. Відтоді почалися війни на землі і сварки людські. І щоразу в хід ідуть вогонь і меч, меч і вогонь…

– …Але ж я мав його за сина! – після тривалої паузи з болем у серці прошепотів Андрій. – І як після цього?…

– Не знаю, – щиро зізнався гість. – Відповідь на це питання ти зможеш знайти лише в своєму серці.

Розвиднювалося. Десь здалеку долинув церковний передзвін – і голос його, лункий, пронизливий, здавалося, заповнив світ від краю до краю.

– Мені час іти, – сказав гість, підводячись.

– Ми зустрінемось іще коли-небудь? – спитав Андрій, так і не глянувши на нього.

– Неодмінно. Але навряд чи ти впізнаєш мене.

– А скарб? Що зі скарбом? Коли його викопають?! Невже тоді зійде на землю нашу благодать?

– Благодать, звичайно, не зійде, – засміявся гість. – Але навіть якщо він лишатиметься закопаний, то приноситиме людям добро. А чи відкопають? Рано чи пізно, звичайно, відкопають. А до того часу ходитимуть між людьми легенди про нього – хоча про те, як воно тут у нас насправді було… – І він усміхнувся знову. (Хто-хто, а гість знав: хоча Андрій не порушив своєї обітниці, однак у скриньку дехто зазирав. І знав, чому і де загубив свого червінця Миколка…) – Що ж, прощавай, Андрію.

– Щасливої дороги, – побажав йому Ярчук – і довго-довго дивився гостеві услід, навіть коли той, піднявшись схилом, уже щез за хмарами.

А голос дзвона і далі лунав між небом і землею, і якоїсь миті Андрій перестав розуміти, що ж це калатає – дзвін чи його власне серце; і чи є різниця між тим та іншим – Бог відає…