Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Розділ восьмий
Кисим

 
Іржаво-вологе листя. Мовби
дощ порізався. Пахне кров’ю.
Пахне світанком, який десь зник, —
й блукає вітер мертвим гіллям.
Хтось шепоче тобі: «Зупинись».
Не у лад клянешся: «Не я!»
 

– Я зачекаю у гайку, – сказав Степан. – Не хочеться зчинити тут ґвалт і отримати кулю в груди. Після всього – образливо буде.

Андрій неуважно кивнув, стурбований зовсім іншим:

– Авжеж, іди. Відшукаєш нас потім?

– Ображаєш, братику, – фиркнув вовкулак. Хвацько підморгнув похнюпленому Миколці і гайнув у кущі. Чоботи теж, видно, не бажали зайвий раз попадатися людям на очі і вправно чкурнули за ним.

– Це ж була матуся, так? – тихесенько прошепотів Миколка.

Андрій не знайшовся з відповіддю, надто був зайнятий собою та знервований видовищем хат, що наближалися, – власне, однієї з них, до якої, якби його воля, ніколи не заїздив би. Але розумів: доведеться, саме тому що опинився тут і тепер. Просто так нічого не трапляється ні в Яві, ні в Наві, ні у Вирії.

«Виходить, так судилося».

Сонце висіло над селом достиглим гарбузом; за парканами вже щосили заходилися собаки.

– Чого ж ви мовчите, дядьку?

Він нарешті згадав про хлопчика і те його запитання. Похитав головою:

– Ні, тобі здалося, то була не вона.

– Ну навіщо ви обманюєте, дядьку?!

– Але ж це і не могла бути твоя матуся. Вона зараз напевне на небесах у Бога, в Раю, з янголами.

Миколка лише зітхнув:

– Правда ваша. А все-таки, знаєте…

Розмова перервалася – старенька, яка прямувала з цеберками до колодязя, раптом зупинилася, наче наткнулася на якусь невидиму, але нездоланну перешкоду.

– Боже ж мій! – прошепотіла, захоплено дивлячись на Андрія. – Рятівник! Рятівник навідався!

– Доброго дня вам, паніматко, – вклонився Андрій. – Дозвольте допомогти з цеберками.

Старенька відсахнулася, наче він збирався насипати їй за пазуху жменю живих мишей.

– Та як пан Андрій може таке казати! Та що ви! Та я уже звикла, їй-богу! Стільки часу… Галя ж уже пять років як заміж вийшла, так я одна живу, ну, ще інколи заходить Оксана по господарству допомогти. І Гнатко навідується, як можливість випадає. От би, пане Андрію, його частіше відпускали… я розумію, козацький закон суворий, а все ж і серце матері треба поважати. Хоча що це я?! – до хати, милий гостю, до хати!

Ірина поспіхом повернулася на подвір’я, так і не набравши води; прочинила браму і щиро запрошувала, аби Андрій вшанував візитою.

Куди дінешся – вшанував. Тим більше, що зранку не снідав, а з хати тягло такими пахощами, що шлунок миттю приріс до ребер!

…Смакуючи знамениті Іринині пампушки, Ярчук сам собі здивувався: чого було боятися? Невже – подяки матері врятованого тобою Гната? Звичайно, дякувати варто насамперед тому, хто не так давно заходив до тебе в гості зі скринькою. Але ж і ти тоді життям своїм ризикував, правильно?

То чого ж носа вернеш?

Миколка, забувши про нічні переживання, жваво торохкотів бабусі Ірині, який дядько Андрій бравий козак. Малому вистачило глузду не згадувати про їхні пригоди у Вирії, і він повідав старенькій про більш звичні речі (переважно ним же самим і вигадані).

Потім Миколка задрімав, і Андрій обережно переніс хлопця на піч, вкрив ковдрою, а сам сів, аби хильнути ще чарку оковитої.

– Пане Андрію… – Паніматко?

– Даруйте, що насмілююся вдруге вас про допомогу просити, але… Як не ви, вже ніхто мені не допоможе.

Стара ледве не плакала – так, певно, гнітила її сама лишень думка про те, що треба говорити про нову біду.

«Що за „біда“?» – роздратувався сам на себе Андрій. І відставив у бік недопиту чарку – мабуть, різкіше, ніж варто було б.

– Що сталося, паніматко? Вас хтось ображає?

– Та ні, ні! Не в тім справа…

Вона розповіла – і Ярчук зрозумів, що даремно не прислухався до своїх передчуттів, хай їм грець; даремно!..

* * *

З Костем Галя познайомилася на вечорницях. Вона давно ходила у дівках, хоча однолітки її вже – котра заміж вискочила, а котра й третю дитинку у люльці гойдала. І от вгледіла собі цього. Кость був з сім’ї заможної, тож волів оселитися окремо від тещі, хоча не сказати, що Ірина була ядучою… ну та зрозуміло, діло молоде, вона не ображалася. Тільки за Галю раділа, що нарешті знайшла дочка щастя. Знову ж, хоч сім’я Костева жила в іншому селі, хату він собі збудував тут – подейкували, з батьком про щось сильно посварився, тож… Говорили навіть – через Галю. Але на весіллі нічого такого Ірина не помітила, а вже потім не часто з Костевими батьками бачилася.

Частіше на могилку до них ходила, ніж живими бачила. Бо два роки тому село їхнє попалила орда – те, де Ірина жила, не зачепили, а рідне Костеве – до цурки, тільки свині блукали попелищем.

Кость тоді саме гостював у батьків. Тіла не знайшли, але думали, що теж… Після набігу мало хто лишається в живих та на волі, а до ясиру потрапити – все одно що померти. Ні, у сто разів гірше, ніж померти.

Тому так здивувалися, коли Кость повернувся – місяць по тому, коли вже ніхто і не чекав, коли всі звикли до думки, що Галя стала вдовою, а вона сама прислухалася нарешті до поради матері й вирішила переселитися назад у батькову хату (одній вести господарство – ой як нелегко!).

І от – повернувся.

І односельчани шепотіли між собою: «Пощастило!» – хто радісно, а хто й заздрісно.

Спершу жоден не помітив за Костем дивацтв. А дивацтва… химерні вони були, дивацтва ці, от що!

Бо якщо замислитися, як може поводитися людина, котра врятувалася від смерті? Або щосили радіти та на кожному перехресті про це торочити всякому зустрічному, або навпаки – у мовчанку грати. А цей, хай Бог милує… Ледь почнеш із ним розмову про той день, він відповідає, але якось – сам не помітиш, як – переводить на інше. Та не просто на інше, а на те, про що тобі самій говорити не хочеться.

Раніше так не вмів; раніше взагалі був звичайним хлопцем, ну, може, тільки трохи пихатим через своє багатство. Тепер пихатість наче заховалася глибоко-глибоко. От заговориш до нього – він відповість привітно, і навіть, буває, візьме тебе за лікоть чи до плеча доторкнеться, щоб ніби краще пояснити, що сказати хоче, – а тебе від цього такий жах проймає!.. Так би і чкурнула геть, та навколо люди (а навіть якщо і немає нікого!..), і він – звичайна ж людина, не можна отак просто взяти і побігти від нього!

А кортить – і щоразу сильніше і сильніше!

Зрештою люди почали його уникати. Він же, чи то відчуваючи від цих страждань якесь неприродне задоволення, чи то не помічаючи, що коїлося, навпаки, прагнув поговорити з кожним, кого зустрічав. А кого не бачив – шукав. Доходило до смішного; Оксана, Іринина подруга, розповідала, що, помітивши його, поспішила у хліву сховатися, – так він і там знайшов; думала зґвалтує – ні, просто спитав, як здоров’ячко, про те, про се.

А відчуття – наче зґвалтував.

І не тільки з жінками так, із чоловіками теж. Сердилися; двічі чи тричі хтось намагався підстерегти і злегка, для науки, пройтись кийком по спині. Палиця незмінно полишала руки власника і вирушала у подорож по його ж хребту.

Залишили у спокої – та ж Кость, як і раніше, прагнув спілкування. І придертися до нього не могли, що особливо лютило найбуйніших, які хотіли за допомогою кулаків та кийків раз і назавжди покласти цьому край.

Тоді і згадали про Галю. Вона, треба сказати, теж дуже змінилася після Костевого повернення. Дочка Ірини ніколи не була балакучою, а тут – узагалі немов води у рот набрала. І обличчям перемінилася, змарніла, наче вмить постарішала чи помертвішала навіть, мовби її з домовини, прости Господи, витягнули. Ірина вся змучилася, на це дивлячись, але так і не змогла нічого дізнатися. А Кость, наче навмисне, хату поставив на самому краю села – сусідів не розпитаєш. А як не прийдеш, так цей завжди поруч, ні на хвильку одних не залишить. Та якби й залишив, Галинка – погляд у підлогу і плечем так смикає, мовляв, заспокойтесь, матусю, що ви, їй-бо…

Тільки одного разу, коли Ірина не витримала і розридалася, Галя сказала: «Матусю, ну навіщо ви так? Він хороший, матусю. Все добре».

Когось іншого це ввело б у оману, але не її, ні. Вона ж знала свою Галю з колиски, вона відчула, що якраз навпаки, нічого доброго. Та, власне, вона знала це і до того, як відчула.

Але нічим зарадити не могла. Не змирилася, але наче завмерла в очікуванні миті, коли можна і треба буде діяти.

Її випередили. Хтось здогадався: якщо не можна провчити самого Костя, то що ж заважає – Галю?! її ніколи радо не вітали, була несимпатична, людей привернути до себе не вміла; тихоня. На таку просто так рука наче й не підніметься – але ж тут не «просто так». Життя вже не було, Кость усіх допік.

І дуже вчасно у двох-трьох баб відразу перестали доїтися корови, а у старости закульгав молодий жеребчик. «Відьомські штучки», – шепотілися по кутках і скоса дивилися – ясно, у чий бік.

Вона і не підозрювала, та й Ірина почула надто пізно. Якби не Оксана – взагалі б дізналася в останню мить, коли щось вдіяти було б просто неможливо: коли дивишся з натовпу на дочку, що йде на дно з каменем на шиї, ніякі благання не зупинять біснуючий натовп, що прагне розправи…

Їй пощастило, двічі. Навіть тричі – якщо тільки пан Андрій згодиться допомогти.

Справа в тому, що староста вирішив не доводити справу до кінця. Він чолов’яга кмітливий і добре розуміє, коли треба зупинитися. До того ж була підозра, що Кость пропадав той місяць не просто так, а шукав на попелищі скарб, батьком своїм заритий. Давно подейкували, що у старого була схованка на чорний день, і не одна – і кому ж, як не рідному синові, знати, де саме.

От староста і натякнув Галі, що гроші ті варто віддати на богоугодну справу. Давно вже треба церкву відбудувати, татарами спалену. А коли ти не відьма і не поплічниця диявола, то допоможи. Або…

А грошей же нема! – звідки?! Це тільки злі язики подейкують, наче Кость страшенно багатим повернувся, а насправді – нічого подібного.

Страшним – так, повернувся. А от багатим – ні: Галя, бідолашна, ледь кінці з кінцями зводила. Чоловік у хазяйстві не те, щоб зовсім не допомагав, але робив усе так невміло і знехотя, що краще б узагалі не робив. А позичити нема в кого, не буде ніхто давати гроші у борг матері відьми…

* * *

На скриньку вони подивилися водночас: Ірина і Андрій. Та привабливо виблискувала коштовними боками й чекала: ну, що зробиш, козаче, як учиниш?

Чи варто було рятувати її сина, аби тепер заплатити за нього їхніми життями? Якби тоді, на Рівнині передсмертя, Андрій не намагався врятувати Гната, то й не був би боржником власника скриньки – і зараз не сидів би у цій хаті, багатий та разом із тим бідний, наче церковна миша під час посту.

– Скільки хоче староста? – спитав він у Ірини.

Та назвала, і Ярчук, не стримуючись, присвиснув: «Оце заправив місцевий відьмоборець!»

Хоча різниці великої й не було – всі свої гроші, все, що набралося за довгі роки козацького молодечого життя, він витратив на прощальне гуляння, а залишки віддав разом із чересом у монастирі. Тож тепер, крім того, що на ньому, та крім Орлика, нічого в Андрія не залишилося. Голий як бубон. А взяти зі скриньки хоча б один золотий – все одно що душу свою продати. Тим більше слово давав, матір’ю рідною клявся.

Він покрутив вуса і почав повільно, з надмірною ретельністю набивати тютюном люльку, відчуваючи на собі благальний погляд старої.

І було щось іще, дуже важливе, що він, здається, пропустив. Чи, швидше, вона йому не розповіла з якихось причин.

– Коли строк?

Ірина пересмикнулася і відвела очі:

– Завтра. То ви?…

Раптом, наче щось вибухнуло в ній, – підскочила, гепнулася навколішки, обхопила його ноги вузлуватими пальцями:

– Ой, рятуйте, рідненький, ой, рятуйте! Якщо грошей не знайдемо, спалять же її, їй-бо спалять!..

– Заждіть, паніматко! Чому ж спалять? Ви ж казали, перевірятимуть, у ставок кинуть?…

Стара глитнула:

– У тому-то й річ! Спершу у ставок, а потім спалять. Бо…

Не договорила – розхитуючись маятником, зайшлася у протяжному надривному напівкашлі-напівриданні.

Та він уже і сам здогадався чому.

* * *

Вулиця була безлюдна, мов цвинтар опівночі. Тільки пси вихекували на Андрія залишки відданості своїм господарям. Тільки тьмяно, наче знехотя, корчилося на небі сонце.

Орлика Андрій залишив у хліві в тітки Ірини, Миколку – на печі. Скриньку навіщось уклав в упряж і почепив собі на спину. Хоча не думав, що це допоможе в майбутній розмові; втім, ця розмова навряд чи вийде простою і доброзичливою, швидше навпаки.

«Тільки задля Гната», – вкотре вже сказав собі Андрій.

Він сильно прив’язався до цього небалакучого похмурого парубка. Дітей не нажив (чи, якщо й нажив, не знав про це), а от до Гната ставився як до сина чи молодшого брата. Андрієві не хотілося, аби сестру Гната спалили. До того ж мав великі сумніви, що Галя – відьма.

«Я бачила, – сказала йому тоді Ірина. – Вона робила закрутки на старостовім полі. І взагалі… вона змінилася, дуже змінилася, розумієте?»

«От і подивимось, наскільки вона змінилася», – подумав Ярчук, перевіряючи, чи легко виймається з піхов шабля. Певно, слід було прихопити осиковий кіл чи хоча б невеликий клинець, але він вирішив, що і так впорається.

Його приїзд, звичайно, не залишили без уваги. Хтось навіть упізнав у гостеві колишнього Гнатового рятівника. Принаймні, з вікон спостерігали уважно, хоч на вулицю ніхто носа не потикав.

Ну і нехай витріщаються, аби їм повилазило! Ці люди ладні відправити у вогнище молодицю, яка виросла у них на очах, яку багато хто з них знав ще відтоді, коли вона пішки під лаву ходила. Але якщо вони дійсно вірили, що Галя – відьма, тоді це все змінювало. Вона точно не була ученицею знахарки чи травниці, а значить, зціляти не вміла. Тільки закрутки ставити, наводячи тим причину на пшеницю; ще, мабуть, молоко у корів здоювати. А то і щось гірше – але не богоугодне, шкідливе.

Тоді її не врятує навіть те, що вона Гнатова сестра: Андрій власноруч відрубає голову.

Він штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я. Назустріч вихопився з-за хати кудлатий безпородний пес, але Ярчук тільки рикнув гортанно, як його колись навчив Світайло, – і собака, підібгавши хвоста, скочив під ґанок.

Рипнули двері.

– Е, та в нас гості! – протягнув сухорлявий чоловік середнього віку, з куцими вусиками і безбарвними очима. – Галю, чуєш! Гість, кажу, вшанував. Ви, добродію, чи дверима не помилилися? До нас рідко хто заглядає, живемо самотиною. – Він перехопив чіпкий Андріїв погляд і кивнув: – Бачу, не помилився. Ну то прошу до хати, там і поговоримо. Заходьте…

Андрію Кость не сподобався відразу. Але обидва знали, що «гість» зайде.

У хаті було темно і трохи вогкувато. Не сказати, зовсім не прибрано, але наче прибирали знехотя, з примусу. Образи в червоному кутку були трохи перекошені, а вікна вкривала легка поволока пилу. Солодкаво пахло цвілим хлібом і землею.

Галя сиділа за столом, безвільно поклавши перед собою руки. Ярчук пам’ятав її зовсім іншою, коли вона ридала і заламувала ці самі руки, дізнавшись, що брат ось-ось помре. І та Галя, навіть ридаючи і божеволіючи, вигляд мала кращий, ніж теперішня.

Вона важко відірвала погляд від голої, темної від часу стільниці.

– Хто це, Костю?

– Хіба не впізнаєш? Здається, він прийшов до тебе. – Господаря, судячи з голосу, дуже розважало те, що відбувалося. І Андрій уперше пошкодував, що не взяв із собою хоча б осикову трісочку.

Галя повернулася до нього і облизнула змертвілі, схожі на двох перегодованих гусениць губи.

– А-а, так. Ви – пан писар, що років десять тому в матері моєї зупинялися, коли через село проїздили.

– Точно, – всміхнувся Андрій. – От же пам’ять у вашої господині! – повернувся він до Костя. – Все пам’ятає!

– Навіщо ви прийшли? – раптом спитав господар. – 3 цією скринькою. Невже хочете заплатити старості? – І зробив порух, наче збирався доторкнутися до Андрієвої руки, але останньої миті стримався. Теж облизнув губи і зчепив пальці у «замок», певне, аби не так тремтіли.

– Сам не знаю, навіщо. – Ярчук важко опустився на лавку, намагаючись зберегти однаково велику відстань до обох. – І як ви так довго протрималися? Гаразд, живете на околиці, з людьми рідко зустрічаєтеся. Але ж до церкви ходите?

Він особливо виділив «з людьми», і Костеві це не сподобалося.

– Був би ти з осикою чи зі сріблом, – сказав тихо господар, – я б тебе і на поріг не пустив.

– Пустив би, – відмахнувся Андрій. – Якщо не з цікавості, то… Пустив би. Розповідай, як усе почалося.

Кость хмикнув, схоже, трохи розчаровано:

– Так ти прийшов просто розпитати?

– Я згадала, – раптом прошепотіла Галя. – Ви врятували Гната, ви і ще один, так?

– А тепер заявився рятувати тебе, – підсумував Кость замість Ярчука. – Ну то скажи йому! Скажи, що рятувати тебе вже пізно, що ти сама так хотіла.

Галя, на подив Андрія, цілком ствердно кивнула:

– Правда, хотіла. Тепер уже нічого не вдієш.

– То це вона тебе, виходить, оживила? – не повірив Ярчук. Якось важко йому було уявити, що Іринина донька на таке спроможна.

– Кисим, – проронив, наче сплюнув, Кость. – Оживив мене Кисим, хай йому грець! Ну і… допомогли йому теж… Не має значення. Оживив – Кисим, але якби не Галя, довго б я не протягнув.

– Але навіщо?!

– Я люблю його, – просто відповіла вона.

Кость гарячково блиснув очима:

– Нашому гостеві, певно, важко таке уявити. А ще важче – збагнути, що я тут залишився не зі схильності до людожерства. Як, вірите, шановний?

– Вірю, – відгукнувся Андрій.

Він пригадав, як одного разу довелося зустрітися йому з дивним поляком – своїм тезком, тільки того звали на польський лад, Анджеєм. А займався пан тим, що планомірно винищував усіляку нечисть, яку тільки міг відшукати. Робив це за гроші, на них і жив. Здалека впізнають одне одного не тільки рибалки – тезки, незважаючи на ворожість між козаками і ляхами, що існувала вже тоді, розговорилися. І, поміж іншого, пан Анджей скаржився Ярчукові, мовляв, працювати стає дедалі складніше. Різні шкідливі тварюки-людожери вивелися, вимерли, аби їх!.. – а ті, з ким нині доводиться мати справу, тільки з вигляду такі харцизяки. Здебільшого ж вони просто нещасні створіння, які з дурного розуму потрапили у халепу. На таких і рука не піднімається; а з другого боку, якщо він на упиря перетворився (хай здуру) і кров людську п’є, то його вже не перевиховаєш, назад на людину нормальну не перетвориш…

От вам, шановний, дилема серйозна – і як її, скажіть, вирішувати?

І це, зауважу, тенденція, як кажуть учені мужі. А суть її полягає в тому, що з приходом на наші землі християнства кількість створінь нелюдського походження, себто нелюдів, різко зменшилася, натомість майже вдвічі збільшилась кількість нечисті. І, клянуся своїми шляхетними предками, невідомо ще, що гірше! Бо з першими все-таки, що не кажіть, боротися було незрівнянно легше.

Зараз, сидячи у напівтемній хаті Костя і Галини, Андрій уже знав майже всю їхню історію, знав, хоча самі вони не сказали про неї і двох-трьох слів. Кость, звичайно, був нечистем. Таким його зробив, змусивши повернутися з півшляху до дороги Господньої, якийсь Кисим. Найвірогідніше – татарин, причому ім’я в нього напевне інше, бо «кисим» татарською означає «смерть». Однак не це зараз важливо, а те, чому Кость так довго залишався «живим». Відповідь, здавалося б, була однією-єдиною: Галя любила його настільки, що поділилася з ним своєю вітальністю, своєю часткою життєвої енергії, яку мала{За народними повір’ями, кожна людина народжувалася з певною кількістю життєвої енергії, вітальності (від лат. «vita» – «життя»); цю частку (долю) вітальності кожен витрачав по-своєму, згідно з власним характером. Однак вважалося, що почасти характер цей зумовлений вищими силами – і тому кожному своє судилося, «у кожного своя доля» (частка саме тієї життєвої енергії.}. І тепер у них була одна доля на двох – і її, звичайно ж, не вистачало. Звідси Галині блідість, кволість рухів та інші хворобливі ознаки.

Але залишалося незрозумілим, хто навчив її зробити це, – по-перше. А по-друге – навіщо. Який зиск з того научителю, де його інтерес?

І чому їм так довго дозволили жити у селі? Напевно ж люди знали, хто вони такі, це Ірина, любов’ю своєю материнською засліплена, до останнього часу ні про що не здогадувалася.

– Кохайтеся, чорнобриві, та не з упирями, – похмуро пробурмотів Андрій. – Ну її я ще зрозуміти можу. Все-таки – чому залишився ти? Відчув же, що жити так – не галушкою у сметані плавати. І Галі тобі зовсім не шкода?

– Дурень ти, шановний, хоч і знаєш багато, – процідив Кость. – Гадаєш, я з власної волі?… Татари – ті хотіли просто дізнатися, де скарби батькові закопані. Для того мене і підняли. А потім… Та, яка все так влаштувала, вона, знаєш, сильніша й за Кисима, набага-ато сильніша. Тому якщо чогось забажає, неодмінно матиме. Наказала чекати, наказала людей без потреби не лякати і не чіпати. Просто жити і все…Наче я чіпав би!.. Та ти хоч можеш собі уявити, гостю, як це – мертвому серед живих! Є речі, над якими розум не владний. Коли я поряд із повнокровними, мене тягне доторкнутися до них, взяти в них хоч дещицю їхньої долі, вітальності, хай їй грець!

– Такого не можна довго приховувати. Чому тебе терпіли тут? І чому нині їм терпець урвався? Невже старості просто знадобилися гроші?

Кость відмахнувся:

– Йому? Та ні. Не знаю, чому вони раптом вирішили позбутися нас, але точно не через гроші. А терпіли, бо Кисим пообіцяв село не чіпати.

– То він знайомий зі старостою?

– Передавав йому кимось свої умови. До того ж зробив так, аби староста повірив що з ним не жартують, – вже й не знаю, за допомогою яких доказів переконав старого. Мені байдуже. Та тепер для старости ці докази нічого не варті. Я і тобі все розповідаю, бо не хочу йти ось так, мовчки…

– Йти?

– Атож, сьогодні я піду, звільню її і звільнюся сам. Пам’ятаєш, який сьогодні день?

Андрій ляснув себе долонею по лобі:

– Точно! «Дідова Субота», перед Святим Дмитром!

Цього дня влаштовували поминки мертвих, щось на зразок Русалчиного тижня. Ще один спосіб полегшити невпокоєним душам шлях за виднокрай.

– Але чому ти чекав так довго? – здивувався Ярчук. – Давно ж уже міг…

– Наказали – і чекав. А тепер строк скінчився і мене звільнили. Дозволили піти.

І тут знову щось у тому, що відбувалося, здалося Ярчукові вкрай дивним. Він іще не розібрався, що саме, але відчував: не можна сидіти склавши руки.

– Ти ще про дещо забув запитати, – посміхнувся Кость.

– Про що ж саме?

– Про те, як я збираюся піти. – Одним махом він вихопив з-за спини пістоль – і тепер Андрій зрозумів, що його насторожувало. Весь час, відтоді, як він увійшов до хати, Кость намагався триматися до Ярчука тільки обличчям. – А в мене, – продовжував нечисть, – є тільки один вихід. І в прямому значенні, і в переносному. Вдруге не помирають. Оскільки вдруге не живуть. У мене, бачиш, життя позичене. І щоб піти, я мушу розірвати зв’язок. А це можна зробити одним-єдиним способом.

Андрій стривожено перевів погляд на Галю – зовні та була спокійною і байдужою, наче ікона. Однак німе питання зрозуміла – і відповіла:

– Не турбуйтеся, пане Андрію. Я цього давно вже хочу. Це ж страждання, а не життя.

– Але якщо зв’язок урветься, ти знову житимеш як раніше! Твоя доля…

Від хвилювання він рвучко подався уперед, і Кость тут же наказав:

– Сиди! Сиди, вельмишановний, а то, лиха година, я цю кулю пущу тобі у лоб, а не їй. Пістоль, звичайно, доведеться перезаряджати, але тобі, гадаю, вистачить і однієї кулі.

– Це уже від твоєї влучності залежить, – сказав Андрій. – Слухай-но, але ж ти кохаєш її чи я неуважно слухав? А якщо кохаєш, так піди сам і залиш їй життя.

Кость болісно похитав головою.

– Ти не розумієш. Не розумієш. Навіть якби була інша можливість розірвати зв’язок… Не має ніякого значення, залишиться вона живою чи ні. Тому що все одно…

Андрій раптом закашлявся, заглушаючи слова нечистя; напад виявився настільки сильним, що Ярчука буквально зігнуло в три погибелі – а наступної миті його захалявний ніж уже тикнувся дзьобом у Костеву руку, яка тримала пістоль. Вистрелити нечисть усе-таки встиг, швидше від несподіванки – і тому промахнувся, куля влучила у віконне скло, все у хаті затягло димом. Зойкнула Галина, вибігаючи з-за стола, та кинулась до свого чоловіка. Андрій думав – аби поглянути, що з ним. Але ні, для іншого. Вихопивши Ярчуків ніж, вона вклала його у здорову Костеву руку – і той, легенько торкнувшись губами її блідого лоба, устромив їй лезо під серце.

А потім підвівся на ноги, з ніжністю, дуже обережно поклавши Галю на підлогу.

– Нема у тебе клепки, шановний, – прошепотів ледь чутно. – І порозумнішати ж не встигнеш.

У цей час на подвір’ї знову істерично заскавучав кудлатий пес. У розбитому вікні з’явилася вовча голова.

– Досить, братику, ляси точити, – задихаючись, прохрипів Степан. – Татари йдуть, уже майже під самим селом. Оточують. Втікати треба!

– Тепер зрозумів? – тихо спитав Кость. – Бачиш, їй було краще померти так, ніж…

– Кисим?

– Саме він. Чимось ти добряче йому насолив. Це ж через тебе мені дозволено піти. Так і сказали: як завгодно, але затримай, доки прибудуть. А потім, мовляв, іди, якщо хочеш.

Останніх слів Андрій не чув – він вискочив на подвір’я і, перехопивши погляд вовкулака, спитав лише:

– Скільки?

– Півсотні, не менше. Незабаром будуть тут. Чоботи я відправив за малим і конем. Іти треба на північ, там є невеликий розрив, можемо прослизнути.

– А якщо прийняти бій?

– Ти ж казав, тобі не дозволено! Та й не відіб’ються тутешні, мало їх. Проти півсотні…

– Мовчи! Хто ще, крім тебе і чобіт, знає?

– А кому я міг сказати?! І так по всьому селу собаки брешуть, мене вчуяли. Давай, братику, швидше кивати звідси п’ятами, бо…

– Треба попередити, – відмахнувся Андрій. – А ти, якщо хочеш, біжи.

Вовкулак визвірився:

– Ображаєш, братику. Мені своя шкура дорога, але навіщо вона мені, якщо… – не договорив, мотнув головою, наче відганяв занадто нахабних мошок.

– Мені теж, – невесело посміхнувся Андрій. – Але і шкуру втрачати не хочеться, тож поквапимось. Ти – до Миколки, я…

– Он наш хлопець, скаче вже.

Вулицею летів Орлик, у сідлі, припавши до гриви, тремтів Миколка. А їх наче наздоганяла пожежа – у хатах прочинялися віконниці, люди вибігали на подвір’я і відразу ж кидалися хто куди: одні назад, за зброєю, другі до сусідів, треті… Треті падали у вуличну пилюгу, збиті татарськими стрілами. Бо у село вже увірвалися перші душогуби, решта ж, певно, тримала зовнішнє кільце, аби жоден не втік.

Чи, ймовірніше, аби не втік один із тих, хто був тут зараз. Андрій.

Задля якого і влаштовано напад.

Свиснув аркан, петлею долі ліг на плечі, владно смикнув до себе – і от уже Орлик без вершника скаче до господаря. І татарин на своєму низькорослому конику-бакемані посміхається від вуха до вуха. А чого не посміхатися? – спіймав же!

Орлик ткнувся Андрієві мордою у плече, мовляв, даруй, хазяїне. Так уже сталося…

Миколка підвівся – точніше, татарин, що його полонив, смикнув мотузку і змусив хлопчика підвестися. Сплигнув на землю, підійшов, завмер поряд, приклавши до горла кривий ніж:

– Стій, де стоїш. І вовку своєму накажи, аби сумирно поводився.

– Він слухатиметься, – мовив Андрій, холодно змірявши поглядом татарина. За спиною у того вже щосили волало і палало село й розлюченими зміями свистіли аркани; голосили баби і хрипіли поранені чоловіки, ревла у стайнях худоба – і мовчали собаки, які встигли скуштувати татарських стріл. – Він поводитиметься дуже сумирно. А ти відпусти хлопчика. Його заріжеш – і сам здохнеш. Вовк у мене спритний, зуби в нього гострі…

– Е, ото пожартував, невірний. Бачиш, шапка на голові – знаєш, як хутро на неї здобував? Не стрілою, стрілою шкуру попсуєш, тільки руками. Тож не жартуй так, не смішно. Краще віддай скриньку – і розійдемося. Тобі добре, мені добре, вовкові добре. І Кисим задоволений буде.

– А що, Кисим хіба не хоче зі мною зустрітися?

– Він з тобою все одно зустрінеться. Але тобі чим пізніше, тим краще? Згоден?

Андрій так і не встиг відповісти, навіть вирішити, що відповідатиме, – на татарина накинулися чоботи. Якось їм вдалося вибратися з того смертельного варива, що кипіло у селі, – і тепер самохідці від душі лупцювали людину, яка насмілилася підняти ніж на їхнього друга. Степан теж не став зволікати і кинувся на допомогу – тож скоро все скінчилося.

Тут – але не в селі.

– Не думай навіть! – ревонув вовкулак. – І так ледь урятувалися. Ти ж сам казав, що обіцяв не лізти ні в які пригоди. А ця різанина – вона ж через тебе влаштована. Ну ж бо!

Андрій скочив на коня, Миколка влаштувався спереду, а за спиною в Ярчука, як і раніше, потворним горбом випиналася скринька. Цього разу вибору не було! Бо – не було села, одне величезне вогнище з сухої осені і надміру жадібних до життя поселян, і – реготять татари, і – надривно плаче кінь у закритій стайні, і – чиясь розчахнена молодість, і…

І клятва замість міцної петлі аркана на долі – давить упряжжю скриньки.

– Їдьмо! – прохрипів Андрій, вперше за кільканадцять років вдаряючи Орлика каблуками! – Їдьмо, дідько б кирпатий мене забрав! Їдьмо!

Він розвернув коня і скерував його геть. Ще трохи – і рятівний ліс…

З-за хат вигулькнуло троє татар: сидять у сідлах, згорбившись, мізинцем лівої руки тримають вуздечку, іншими пальцями лівиці – лук. Правиця – натягає тятиву.

Орлик відреагував миттєво – і тим врятував життя і собі, і хазяїну, і Миколці. Стрибок; стріли свистять біля вуха… уже за спиною, дві втикаються у стінку скриньки, одна – Андрію у плече. І Ярчук із прихованою зловтіхою шепоче: «Аби знав!» – чи то до себе, дурного, чи до скриньки, чи до її власника…

Ліс усе ближчає, але не так швидко, як хотілося б.

Андрій вихоплює зі шкіряних чохлів на сідлі два пістоля і розряджає, один за одним, у переслідувачів. Не промахується жодного разу. Третього татарина збиває із сідла Степан – і, стиснувши щелепи, рвучко здіймає свою голову до полуденного сонця. Потім мчить за Ярчуком, струшуючи у траву краплі чужої крові.

Далі – Джерело, в яке вони влітають на повній швидкості (позаду чутно ґвалт погоні, що наспіла з села).

Далі – тиша.

Тільки старанно човгають по Вирієвій траві чоботи-самохідці, намагаючись очиститись від бруду і крові, а так – тиша.