Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Погуляли, виходить. Привіз купець товар.

Глечики побиті пригадалися.

«Потанцював, кирпатий дідько мене забери!»

– Спасибі, дядьку, що вчасно встигли, – зітхнув, спускаючись із дерева, Миколка. – Якби не ви, то й Орлик із чобітьми не впоралися б.

Андрій здивовано глянув на хлопця: з яких це пір Орлик у чоботах ходить?!

Хтось тицьнувся в ногу м’яким шкіряним носом… та ні, носком! І це був, ясна річ, один із двох самохідних чобіт, які зустрілися їм півдня тому на шляху до Вовкограда.

– Тільки вас мені бракувало! – спересердя випалив Андрій.

Чоботи ображено відплигнули – і лише зараз він помітив, що обидва вони були добряче пошарпані й по самісінькі халяви вимазані в крові.

– За що ж ви їх так, дядьку? Вони хороші. І про небезпеку попередили, і Орлику допомагали від цих собак відбиватися.

– Ну… скажи їм, що я прошу вибачення, – знітившись, буркнув Андрій. – А як, до речі, ти з ними познайомився?

– Самі підійшли. Попросилися, аби ми їх з собою взяли. Я обіцяв.

Степан хрипко розсміявся:

– Отак, братику! Стало нас більше рівно на два чоботи.

– Чому це «нас»? Тобі ж їхати звідси не можна, бо…

– А міхи навіщо? Наберемо водички з озера та й вирушимо. Сам же казав, пити її треба раз на тиждень. Надовго вистачить – встигну і тобі допомогти, і назад повернутися. Якщо надумаю повертатися.

І він розповів їм про те, що бачив з вікна-бійниці.

– Знову ж, – додав, – ти мене з біди врятував, а умів взяти – умій і віддати. Не турбуйся, тягарем не буду…І от що. Забиратися треба звідси якнайшвидше, поки тутешні ведмеді з байбаками не оговталися та не зметикували, що сталося. Згоден?

Куди ж було Андрію дітися?

* * *

…А перекинутися назад у людину, всупереч усім побоюванням, виявилося напрочуд легко, Ярчук навіть трохи розгубився.

Перехопив заздрісно-сумний погляд Степана, розвів руками та пішов до бережка, набрати води з Проклят-озера в порожній міх.

Погляд назад

…Коли з’ясувалося, що управитель, ясновельможний Іван Богданович, мертвий, застрілений з рушниці у власному кабінеті, ясна річ, почалася паніка.

Бо півстоліття – це, панове, півстоліття, звикли, розумієте, до твердої руки і впевненості у погляді. Воно ж і затишніше, коли за тебе все вирішують. А тут – таке…

Та ще ця різанина біля східної брами, яку вчинила напрочуд химерна компанія.

– Це ж він, напевне! – заходився один із двох ведмедів-охоронців. – Той, чорний!

Його ніхто не слухав.

Усіх турбувало інше: хто буде наступним управителем. Кілька помічників ясновельможного (а той навмисне підбирав таких, аби відчували один до одного неприязнь і не могли змовитися між собою) квапливо збирали своїх прибічників. Собаки-батраки кидали роботу, зривали намордники, об’єднувалися з собаками-охоронцями і нападали на панів. Тут, у Вовкограді, стан, який був у двоєдушця в Яві, не зберігався – треба було отримувати новий. Але і тут існували пани, міщани і селюки – пани, як заведено, досхочу користувалися своїми привілеями, а селюки інколи ледь заробляли на їжу.

Кілька сіл, що лежали в межах Кільця, але за стінами Вовкограда, сяк-так постачали городян продуктами, яких ті не могли дістати іншим шляхом. Зараз, почувши, що колишнього управителя, який славився крутим норовом, підстрелили, селюки вирішили повстати. Багато з них у минулому, проЯвленому житті були шляхетними панами, яких, як і жидів, схильний до помсти Прохорук, не розбираючи добрі чи погані, відправляв виключно у селюки. Чи взагалі гнав за межі Кільця, що майже рівноцінно страті.

Але і серед городян багато хто жив зовсім не так, як хотілося, навіть не так, як жили в Яві. Тому смута вкрила місто нитками липкого сірого павутиння і запанувала в думках калічних двоєдушців.

І ніхто не помітив, як через міську браму, що вже не охоронялася, прослизнула чотиринога тінь. Багато хто бачив її потім у різних місцях, і у Вовкограді, і за його межами. Одні казали, що була вона схожа на лисицю, другі розповідали про мишу завбільшки з відгодоване теля; що бачили треті, так нікому і не судилося дізнатися.

Несподівано у небесах закружляли цілі зграї черв’яків-літавиць, ропухи на курганах ледь встигали їх знищувати.

Миті, коли впала перша кам’яна захисниця, знову ж, не помітили. Просто раптом виявилось, що хробаки уже над містом, що Кільця, власне, не існує, а з усіх боків сюди збираються грозові хмари.

Якраз тоді запалали купецькі квартали – по-перше, тому що до купців і лихварів ніколи з особливою симпатією не ставилися, по-друге, далеко не кожному була до душі введена ясновельможним М’ясниця. Тим більше, кілька разів купці приводили на заклання чиїхось родичів чи просто гарних знайомих.

Словом, запалали купецькі квартали – а там перекинулося і на все місто. До того ж з-за хмар, що скупчилися над Вовкоградом, почали без угаву бити блискавки (дехто помітив і дивну квадратну тінь у небесах). А от дощу все не було.

Можливо, якби городяни, об’єднавшись, спробували загасити полум’я, їм би це вдалося. Але їх зараз турбувало інше – порятунок того, що залишилося від їхніх подвійних душ. Бо небесні черв’яки-літавиці розірвали Ропушчине Кільце і заходилися полювати на вовкоградців. Спіймавши й остаточно умертвивши двоєдушця, черв’яки заковтували його душу, але не для того, аби зжерти, а щоб перенести повітрям і потім відригнути в потрібному місці, передаючи цю душу у владу своєї хазяйки.

Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися – перевалено тим, хто здогадався і спромігся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум’ї, під палаючими руїнами, під ударами черв’яків, від іклів і пазурів власних братів по нещастю…

Смерть збирала свій урожай.

А її тезко в цей час спостерігав за подіями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки кам’яна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далі, у погоню за дивною компанією, яку він переслідував, – але поки в нього була година перепочинку – і блискавки, і гриміння небесне, і виття звіряче, і полум’я.

І біль. Завжди, завжди – біль!..

Розділ сьомий
Берегиня

 
Це, звичайно, дивно й жахливо,
як раптом стрінеш неможливе.
Це, звичайно, мов зрада розуму,
коли біду не збороти хоробрістю.
Це, звичайно…
           Вона всміхнеться,
наче засяє сонцем серце.
Мовить: «Хочеш – рубай.
А хочеш…»
І, грайлива, сміється, морочить.
Й благаєш:
           «Господи, не збавляй!..»
 

– Отже, «попросили»? – уточнив Андрій, уважно роздивляючись самохідні чоботи.

Була глупа ніч; вони нарешті вирішили зупинитися і перепочити – якщо вже їх досі не наздогнали, то тепер і поготів… До того ж, за Ропушчине Кільце виїхали, а за його межі не кожен вовкоградець ризикне вибратися.

Словом – відпочинок. Степан вирушив за здобиччю, Андрій тим часом хмизу назбирав і вирішив оглянути речі: чи всі на місці, чи все гаразд? Насамперед – скриньку, та з нею якраз – що станеться? Он стоїть, боками, на яких бризки крові запеклися, сито виблискує. Треба відмити, але це завтра зранку, сьогодні сил немає дурницями займатися…

Потім якось самі собою пригадалися чоботи. Весь день вони поводилися сумирно: тупотіли трохи позаду Орлика, відставати не відставали, але і вперед не виривалися. Миколка, щоправда, ні-ні та й оглядався перевірити, як вони там. А Андрія спитай – краще б, якби відстали чи загубилися. І так клопотів по вуха, а тут ще чоботи ці…

І як з ними хлопець «спілкується»?

Сам не розумію, розводив руками той. Вони, дядьку Андрію, в кущах ховалися, коли ви з дядьком Степаном у місто звіряче пішли. Довго хоронилися – певно, боялися чогось. Ну, а я їх примітив та й покликав. Словами, як же іще. Вони візьми та й вийди. А потім попросилися з нами. Не словами – чим же їх вимовляти? Просто… попросилися і все.

Андрій пальцем поманив чоботи – підійшли, сторожко, але наче з гідністю. Це йому несподівано сподобалося, і він посміхнувся їм, і – от дива! – ті немовби посміхнулися у відповідь. Відразу стало зрозуміло, як з ними Миколка спілкувався. Хоча, звичайно, таким чином на теми сторонні не дуже-то побалакаєш…

– О, вже із взуттям знайшов спільну мову! – не пропустив нагоди покепкувати Степан. Він якраз повернувся зі здобиччю – знову із хвостатим зайцем.

Засмажили, поїли; лягли біля вогнища відпочивати. Неподалік тихесенько форкав вичищений та нагодований Орлик, поскрипували сонні чоботи.

– Гарно горить… – задумливо промовив, дивлячись кудись у далечінь, Степан. – Просто тобі як на Купала…

– А чи не Вовкоград це? – Андрій підвівся на лікті, аби краще бачити. Дійсно, горіло якраз у тому місці. А більше з такої відстані нічого не розбереш.

– Владу ділять, чи що?

– Ну, вже точно, не підсвічують, аби нас краще видно було.

– А може, напав на них хтось? – висловив припущення Миколка.

Андрій стенув плечима:

– Та навряд… Ропухи вартують уважно й цілодобово. Вони ж кам’яні, їм спати не треба. А от нам, панове, не завадило б. Тож пропоную цей дишпут продовжити завтра. Згода?

Хлопець позітхав трохи, але згодився, а от Степан пропозицію сприйняв надто піднесено.

– Ну, ви влаштовуйтеся, а я піду прогуляюся до кущиків, – підморгнув їм Андрій.

Степан підійшов через кілька хвилин. Ярчук стояв і пихкав люлькою, розглядаючи вогонь на видноколі.

– Гадаєш, ті, хто за нами женеться?

– А біс їх знає, – сказав Андрій. – Їх-то, може, ропухи б і не пропустили…

Хоча саме думав, що ці якраз при потребі і камінь на порох перетворять, і повз ропух чарівних проїдуть.

…До речі, на пагорбі біля Межигірки, коли він по райдузі у Вирій їхав, у кущах на схилі хтось сидів. Не Миколка і не Степан.

Хто тоді?

* * *

Вона прийшла вночі, днів десь через сім після вовкоградських пригод.

Відтоді і до цієї от ночі нічого особливого з ними не відбувалося. На ранок після пожежі похмурий Андрій, який погано виспався (надто скрипіли вві сні чоботи), згадав про люстерко, дихнув на нього і прочитав: «Їдь до Слуцького витоку». Гаразд, усе ж зрозуміліше, ніж попередня вказівка. Чи порозумнішало люстерко?

Їхали швидко, намагаючись по можливості обходитися без денних привалів чи хоча б робити їх якомога коротшими. Чоботи трималися краще за всіх, от тільки замість хропіти поскрипували ночами, чим інколи заважали спати – та не проганяти ж їх за таку дрібницю; терпіли…

Скринька якось у мить ніби поважчала. Він ретельно обдивився її, підозрюючи причетність Миколки, але нічого не виявив. Заодно дослідив уважніше кришку та замок – і вкотре здивувався: замка ж і не було. Наче володар скриньки навмисне спокушав: підніми кришку, поглянь, що там.

А от дулю тобі з маком! Обіцяв, так уже виконаю, з похмурим задоволенням подумав Андрій. Теж мені, знайшов, кого під’юджувати!..

Про всяк випадок Миколці було влаштовано ґрунтовний допит, але хлопець з усіх сил відхрещувався і навіть врешті-решт розревівся: «Що ж ви, дядьку, мені не вірите?! Я ж чесно!..» Довелося втішати, вибачатися.

Степан тільки зубоскалив: бач, який ти у нас недовірливий, Андрію, – але в очах вовкулака проглядало щось дуже і дуже серйозне, наче в тому, що коїлося, він бачив свій сенс, Андрієві незбагненний. Не даремно, мабуть, Корж кілька разів брався розпитувати про власника скриньки – але що Ярчук міг розповісти? Він і сам, по суті, нічого не знав про цю людину.

Так минув тиждень. Клопоти, які, певно, загубили біля Вовкограда їхні сліди, знову дали про себе знати – та всерйоз. Зранку Степанова тінь почала свербіти, і йому довелося поспіхом напитися водиці з міха. Потім у Коржа прихопило живіт (не інакше, учора повечеряв неїстівною мишкою) – і хочеш не хочеш Андрій змушений був оголосити привал.

Він навіть не здивувався, коли в небі на горизонті помітив цятку, яка рухалася. Мовчки потягнувся за рушницею і сидів собі далі на деревинці, пихкав люлькою, чекав.

Чомусь вирішив, що це ще один небесний черв’як, аж ні. Здалеку предмет нагадував домовину, та коли підлетів ближче, виявилося, що це хатка. Кумедна така, із різьбленими пряникоподібними стінами і дашком, зі звірячими мордами на віконницях і безліччю відростків знизу, які скидалися на коріння чи на пташині лапи. Не звертаючи уваги на приголомшених подорожніх, хата повільно летіла кудись у справах. І тільки коли порівнялася з подорожніми, двері зі скрипом прочинилися і назовні – прямо на Степана з Андрієм – посипалося сміття, яке зазвичай будь-яка господиня вимітає з кутків та з-під ліжка. Навіть чоботам-самохідцям перепало – і вони взялися кумедно перекидатися у повітрі, силкуючись витрусити з себе пилюку та крихти.

– А скільки ж говорилося, навіть мудрість така народна існує: не виносити сміття з хати! – прогарчав Степан. – І от, будь ласка! Ще й не вибачилися!

– Знаєш, – хитнув головою Андрій, – краще так. Я, щиро кажучи, зовсім не хочу, аби господар цієї хати нас помітив. Обійдемося без вибачень.

Решту дня вони провели в блаженному байдикуванні. Миколка чистив чоботи, Андрій – коня, Степан лежав у затінку і «страждав». Просто тобі райські кущі, тільки золотих яблук не вистачало, але на них подорожні вже надивилися, досить.

Вечеряли старими припасами, оскільки Степана відправляти за здобиччю було б жорстоко, а Андрій, зізнатися, полінувався йти. Та й потреби особливої не було.

Ну от… А вночі прийшла вона.

* * *

Так буває: спиш спокійно, міцно, але раптом наче смикає тебе щось, виштовхує з безодні сну в Яв… чи у Вирій.

Андрію се було знайоме – відчуття не один раз рятувало його від неминучої загибелі. Наближення чужинця він завжди відчував дуже гостро, особливо уві сні.

Саме тому, що таке трапилося з ним не вперше, Андрій, хоч і прокинувся, але лежав спокійно. Головне – не сполохати противника.

Так, шабля поряд, храпнути наче уві сні, трохи перемінити положення і рукою… ні, не доторкнутися, але посунути пальці до руків’я. У голові думка: «Наздогнали-таки! Ех, не треба було брати з собою Степана…»

Сам засоромився власних думок і сам же вилаяв себе за це: знайшов час і місце сентименти розводити, кирпатий дідько тебе забирай! Хоч у живих лишитися б для початку!

Легесенько, двома пальцями лівої намацав малесенький камінець і кинув у кущі. Непрохані гості неодмінно повернуться в той бік. От і добре, а ми тим часом…

Насправді ж ні на які роздуми часу в Андрія не було – просто жбурнув камінець у кущі й одразу почав діяти: швидко перевернувся, вхопив шаблю, скочив на ноги, відплигуючи подалі від пригаслого вогнища…

– Який ти смішний… – мовила вона. – Невже перелякався?

А він, бачить Бог, дійсно перелякався!

Гостя була сама, але це ще нічого не означало, зовсім нічого. Чи, якщо завгодно, означало надто багато. Виходить, ті, хто відправив її, впевнені, що вона і сама впорається.

Навіть без зброї, якщо у неї пістоля не… та ні ж, Господи, де ж їй пістолю ховати! На ній і немає нічого, тільки довге розпущене волосся до колін; а руки вона тримає на виду, і вони порожні.

Порожні, як і Андрієва дурна макітра.

– Ані руш, – проронив він. І несподівано для себе додав: – Будь ласка.

Вона легесенько стенула плечима:

– Не рухаюся. Щось не так?

Він не відповів, замість цього тричі перехрестив її. Вона, широко розкривши очі, з цікавістю споглядала за процедурою.

Очі… Як там у пісні?

 
Ой ви очі-оченята, зіроньки ясненькі!
Виглядайте-угадайте, де ж то мій миленький!
 

Чи —

 
Твої очі – як криниця!
Дай, зорю, води напиться!
 

І ще – якщо до цієї миті він вважав вислови на зразок «втонути в її очах» виключно поетичними викрутасами, то тепер розумів, що це, Боже ж мій, свята правда! Бо – тонув, і не чекав ані пощади, ані спасіння.

Згадалося —

 
Берегине, берегине!
Як побачу, серце гине!
 

І – наче водою холодною обдало (не даремно тонув!): що дозволяєш собі, старий дурню?! Ти хоч зрозумів, хто вона така?

«Нечисть, – казав Світайло, – животворного хреста не завжди боїться, як у народі зазвичай вважається. Інакше надто просто було б їх знищити.

Є й інші прикмети, за якими можна нечисть упізнати. От, наприклад, якщо набуде вона людської подоби, то і буде в усьому на людину схожа. За винятком одного: пупка не знайдеш, скільки не шукай. Бо їх не жінка народжувала, а приходять вони, з Яв’ю розпрощавшись, через Нав, де колишні тілесні шати скидають і в нові вбираються».

Ну, з одягом у цієї негусто, прямо скажемо. І волосся, яким би довгим не було, приховує далеко не все – а точніше, майже нічого. Сніжно-білу шкіру на животі, наприклад, видно навіть звідси. Вона гладенька і рівна, без зморщок, без складок. Узагалі без нічого.

Ця жінка не була народжена на світ.

«Та й не жінка се взагалі, – люто виправив себе Андрій. – Не жінка – берегиня! Душогубиця».

Він знав про схожих на неї не багато, але достатньо, аби не сумніватися в її зловредній природі і вбивчих чарах. Невпокоєні душі іноді перетворювалися у Вирії на голих чи напіводягнених довговолосих дівиць, що жили біля річок або у полях, а бувало – й у лісах. Їх називали по-різному: мавками, нявками, русалками, але насамперед – берегинями. За одними повір’ями, вони охороняли (берегли) скарби чи якісь особливі чародійські місцини, за іншими – жили біля берегів річок. І майже завжди – занапащували безсмертні душі парубків чи молодиць: затягали на дно, лоскотанням доводили до смерті…

У Вирії їм відводилося не більше року. Здавна, ще до хрещення Русі, знаючі люди запровадили звичай, який тепер називають Русалчиним тижнем, чи Русалчиними проводами. У ці дні живі наче заново ховають русалок, таким чином даючи їм можливість удруге вирушити у Нав, а звідти – Божим шляхом за виднокрай.

Але, хоча щороку колишні берегині повністю розутілювалися, поступово на їхнє місце приходили нові. Такий виходив коловорот душ у природі…

– Як на мене, ти мав би бути сміливішим, – сказала нічна гостя. – Чого мовчиш?

– Розмірковую, як чимшвидше відправити тебе на той світ, – навмисне грубо відповів Андрій.

– Ми вже на тому світі. Дивно… Ти навіть не цікавишся, чому я прийшла. Зазвичай питають.

– Ні до чого. І без того зрозуміло, що саме змушує таких, як ти, приходити до людей.

Вона злегка хитнула головою, і він мимоволі здивувався: вона так була не схожа на тих жінок, яких йому довелося бачити за довге життя. Вона була наче порцелянова, наче дмухнеш – розіб’ється на тисячу уламків.

– І що ж саме?

– А то не знаєш?

Вона сумно посміхнулася краєчком тонких губ:

– Знаю. Мені пояснили. Гадаєш, тому такі, як я, і приходять до живих?

– Хіба ні?

– Інші – можливо. Особливо ті, що заморочені й забули, ким були і ким стали. А мені – немає потреби. Що візьмеш з тебе, козаче? Та й чого я потребую? Раніше потрібні мені були гроші, аби сім’ю прогодувати, матір та сина з донькою. А тепер, навіть якщо насиплеш ти мені щедрою рукою жменю червінців, – куди діну їх, на що витрачу? І плаття мені не потрібні – тут холодно, козаче, завжди дуже холодно, але жодна шуба не допоможе зігрітися і полум’я не обпече мене. Тільки одне… але ти… ні, не має значення.

– То навіщо прийшла? Може, хочеш, аби впокоїв?

– А ти б не відмовився! По очах бачу, що ні! Я, знаєш, теж… Та це тобі не під силу. Наді мною є влада, яку ти не зламаєш. А прийшла я…

Вона не договорила.

– Матусю, – тихесенько прошепотіли у Андрія за спиною. – Матусю!!! Ти повернулася!

Звичайно, це був Миколка – хто ж іще! Хлопця, певно, розбудила розмова Андрія з берегинею, і спросоння малий прийняв її за матір. І щодуху кинувся до неї обніматися, чого в жодному разі не можна було допустити!

Не обертаючись, Ярчук простягнув ліву руку:

– Стій! Ані руш, чуєш!

Андрій не розрахував, і Миколка від сильного стусана полетів на землю. Поряд із ним уже завмер вовкулак, готовий на все.

– Пусти мене до неї! – закричав Миколка. Він скочив, стискаючи маленькі замурзані кулачки, і був зараз страшніший за будь-якого Андрієвого противника, з яким козакові досі доводилося стикатися. До того ж на нього Ярчук ніколи б не підняв руки, у нього взагалі не було зброї, якою можна боротися із цим.

Зброя була у неї.

– Зупинись, будь ласка, – сказала вона. – Ти помиляєшся, хлопчику. Я не твоя матуся.

І тоді миттєво все змінилося. Похитнувшись, наче підстрелений, Миколка прошепотів: «Матусенько!..» – і втратив свідомість. Степан, обережно схилившись над ним, почав лизати хлопчикове обличчя довгим вовчим язиком.

– Чому ти не обманула його? – спитав Андрій. – Це було б тобі на користь. Ти могла б…

– Я обманула, – просто відповіла вона.

* * *

– Відійдіть кудись подалі, – прошепотів Степан. – Краще – аби звідси вас не було видно. А то коли оговтається, щоб гірше не стало.

«Куди вже гірше», – похмуро подумав Андрій, але підкорився. Він знаком наказав берегині йти за ним у ярок, де Миколка не помітив би їх із табора.

Спустившись, майже збігши крутим схилом, він зупинився і пошукав поглядом місце, де можна б сісти. Розмова, здається, буде довгою і не з приємних, і Андрій не збирався впродовж неї по-дурному переминатися з ноги на ногу.

– Ти б хоч накинула щось на плечі, – стримано проказав він берегині. І, знявши з себе, подав їй жупан. Та прийняла, хоча видно було, що тільки через Андрія, задля його спокою.

Коли брала, руки їхні випадково зустрілися, і Ярчук смикнувся – надто холодними виявилися її тонкі білі пальці, які не знали, схоже, що таке важка селянська праця. Та й узагалі гостя найменше нагадувала селянку, швидше – польську заможну панночку, що аж ніяк не збігалося з її словами, що вона Миколчина мати. Хлопчик дорогою дещо розказав про себе, тож Андрій мав уявлення.

Вона перехопила його погляд і тут-таки здогадалася, про що він думає.

– Сама не знаю, як він мене упізнав. Бо я тут в іншій личині. Та й прийшла не за тим, аби відкритися йому.

Андрій угледів-таки підходящу колоду та присів. Гості сідати не пропонував.

Запитав:

– Чому ж так? Невже не скучаєш?

Вона повільно похитала головою – і він, перехопивши її погляд, знітився.

– Не в тім річ, – відповіла спокійно. – Ти ж знаєш, мені тут перебувати не більше року. А з ним я бачитися взагалі не зможу. Навіщо ж тоді дитину засмучувати?

– Тоді чого прийшла?…

– Прийшла, аби врятувати його.

– За нами хтось женеться?

– Можливо. Не знаю нічого про погоню. Я – про інше… про те, що чекає на вас попереду.

– Ти знаєш, куди ми прямуємо?

Вона м’яко, плавно подалася вперед і сіла поряд з Андрієм – але на достатній відстані, аби не бентежити.

– Я слідкувала за вами вже кілька днів, – сказала тихо. – Це ж мій син, розумієш. Я бачила, в який бік ви їдете. І підслухала, куди саме, хоча так і не збагнула, для чого і чому такою дивною компанією. Ні-ні, я не розпитую, мені… не все одно, але я розумію, що це таємниця. Я турбуюся за Миколку, однак вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці. Якщо тільки ви не поїдете далі на південь.

– Чому?

– Я не можу пояснити… не маю права. Просто повір.

– Я мушу їхати далі. З ними чи ні, але мушу. Якщо хочеш, я залишу Степана доглянути за Миколкою. Та й сама за ними приглянеш, не показуючись сину на очі.

Вона смикнулася, наче примарилося їй наближення чогось невимовно жахливого. В очах затріпотів відчай упереміш із панікою:

– Ні! їм не можна тут залишатися. Я і так ризикувала, прийшовши сюди. Я не повинна з’являтися поряд із вами, ні в якому разі! Краще їдьте згори, через Яв. Тут же неподалік Джерело – вийдете, а потім знову, коли буде потрібно, ввійдете. Ти про погоню якусь казав. Якщо є вона – ще й зі сліду зіб’єш. Не губи їх, прошу тебе! Та й про себе подбай!

Він піднявся з колоди і крокував галявиною, час від часу чіпляючись ногами за коріння. Якщо поміркувати, берегиня давала слушну пораду.

Звичайно, якщо не обманювала.

Але перевірити це можна тільки, так би мовити, на власній шкурі.

Ризикнемо?

«Так! – вирішив Андрій. – Якщо обманює, якось викрутимось, а якщо ні – виходить, ще й врятуємось».

До того ж невиразно спливали в пам’яті перестороги Світайла саме про оці місцини. Він спробував пригадати деталі, але нічого не спало на думку.

– Гаразд, – пробуркотів, – домовилися. До найближчого Джерела я шлях знаю, не турбуйся. Звідти також виберуся. Тож за сина можеш не турбуватися. Швидкого тобі упокоєння.

– Дякую.

Він зробив невиразний жест рукою на знак прощання і поквапився нагору, подалі від цих очей і роз’ятреної душі. І тільки біля вогнища згадав, що забув забрати жупан, але повертатися не став.

І ще згадав, що так і не дізнався, що ж може допомогти їй зігрітися.

* * *

Біля роздмуханого багаття (хмиз воркотів, наче коти навесні!) Степан з усіх сил намагався розвеселити Миколку. Виявилося, що при падінні у хлопця випав останній молочний зуб, і тепер вони удвох промовляли: «Мишко, мишко! На тобі кістяного, а мені дай залізного!» – після чого зуб кинули через голову Миколки – якраз у бік Андрія, який наближався. Той ледве встиг відхилитися – і маленький білий уламок полетів кудись у темряву, в кущі, де відразу завовтузилося щось масивне. Якщо то і була миша, то в усякому разі не звичайна, які у хатах за пічками мешкають.

Добре, хлопець нічого не почув, а Андрій зі Степаном тільки обмінялися значущими поглядами: та в кущах все стихло. Потім вовкулак, вибрав слушну мить, збігав у той бік і перевірив, однак нічого не знайшов.

Тим краще, якраз війна з місцевими мишами не входила в плани Ярчука.

Він наказав швидко і без зайвої балаканини збиратися. Миколку переконали (чи він тільки зробив вигляд, що повірив), що матуся йому наснилася. А зуб, мовляв, випав уві сні, буває.

Вони навіть не розпитували, куди вирушають. Андрій же приблизно визначив, де зараз знаходиться їхній маленький загін, і повів його на схід. Джерело помітили здалеку – щоправда, ніхто, крім самого Ярчука, не здогадувався, що це. Виглядало воно як звичайнісіньке озеро, хіба вода була з дивним золотавим відтінком. І не даремно – Джерело було Золотаве, себто таке, яким із Вирію можна в Яв повернутися.

І вони повернулися. Дочекалися певного часу (а саме – тієї миті, коли сонце сідало за виднокрай) і в’їхали у води озера.

Потрапили знову в проЯвлену осінь, таку рідну і таку незвичну після більш ніж тижня блукань по Вирію. Он і село попереду вигулькнуло…

– Чи віриш, мені починає подобатися наша подорож, – заявив Степан.

– А мені ні, – коротко відповів Андрій, але пояснювати не став.

Однак і звертати зі шляху, на який вивела доля, – теж. Поплескав Орлика по шиї та й спрямував у бік села, яке, ще сонне, підпирало пічним димом небо.

Не так, ой, не так в’їздив він сюди майже сім років тому!.. Але на душі було ще важче, ніж тоді.

Десь, поспіхом надолужуючи втрачене, дер горлянку півень, що проспав світанок.