Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Розділ другий
На рівнині передсмертя

 
«Знаєш, мерзну я щоночі», —
стиха свічечка шепоче.
Я б зігрів тебе, рідненька, —
та спалю аж до основи!..
 

Свічка вже майже догоріла, але Андрій найменше переймався зараз тим, що їм бракуватиме світла. Ніч видалася місячна, через вікно в кімнатку пробивалися бліді промені «чаклунського сонечка», тож свічку можна було й не запалювати. Ярчук змалечку вночі бачив добре, та й гість його, певно, не почувався ніяково у напівтемряві.

Не роздивлятися Андрія він прийшов, цей гість. За боргом явився.

– …Ось тоді я про тебе й згадав. «Кому ще, як не йому, під силу з цим впоратися», – подумав я.

Гість підводить голову і з легкою посмішкою чекає, поки Андрій перепитає.

«І не чекай, мовчатиму! Сам усе розповіси, якщо вже заявився».

– Є у мене потреба одна. Ось, бачиш, яка скринька гарна. – Він киває туди, де на скрині великій, з Андрієвими речами, стоїть маленька, гостем сюди принесена. Стоїть, виблискує коштовними боками, до розмови прислухається.

– Так от, хочу, аби ти заховав її. Зарив у землю, закляв, як ти це вмієш робити, та й навік забув про те місце…Утім, можеш не забувати – то вже на твій розсуд.

– Не боїшся, що повернуся й відкопаю?

– Вистачить твого слова. А ти мені вже дав його – тоді, сім років тому. Тож не боюся.

І здається Ярчукові: крізь щілини у дверях просочується у кімнатку час – вповзає оманливо незграбною, повільною потворою і зирить з усіх кутків.

Здригається вогник свічки: холодно! Відсмикує від вікна гілля стара яблуня: холодно!

Мерзлякувато стенає плечима Андрій: холодно! Ой, холодно!..

* * *

«…тоді, сім років тому».

– …холодно! Ой, матінко, як же ж холодно! Хол-л-лодно…

Ярчук витер піт з лоба й у відчаї закусив вуса. За вікнами п’яно й тужливо вила завірюха. І відгукувалися на цей стогін два жіночих голоси, старий і молодий… утім, ні, уже два старих. Горе інколи за годину робить таке, на що зазвичай потрібні роки.

Молодий козак, що у лихоманці скорчився на ліжку перед Ярчуком, стогнав, хапаючи ротом повітря. Сторонньому він видався б рибою, викинутою на кригу, – та не було в кімнаті сторонніх. Були ж тут троє: поранений козак, спітнілий (топили сильно, навмисне для хворого) Ярчук і Кістлява.

«А може, – втомлено подумав Андрій, – дві Кістляві».

Йому поранений теж нагадував рибу – яка зірвалася з гачка і йде на дно. Андрій ловив її, кляту, з останніх сил простягав до неї долоні, слова й душу свою характерницьку, – та розумів: дарма.

Іншим разом він би відступився, побажав нещасному «Царства небесного» і розвів би руками: ну не вдалося, що ж, буває всяке. Іншим разом… Але сьогодні він не міг дозволити Кістлявій розгулятися. Так уже сталося…

Власне, як так сталося, що вони з усього села вибрали саме цю хату, Ярчук не розумів досі. Були скраю дві хати, нічим не гірші за цю – але ж козаки пройшли повз них! Певно, далася взнаки гарячка бою. Точніше, той лихоманковий стан, коли нарешті (дякувати Господу, надто пізно, аби перелякатися й загинути!) приходить усвідомлення, що ти був на волосинку від смерті.

Смерть прийшла, як завжди, з-за річки. Зима нині видалася щедра, з глибоким снігом і майже без ожеледиці. «Татарська зима». Саме в такі орда приїздила за ясиром: по-перше, тому що переправлятися через вкриті кригою річки було набагато легше, по-друге, тому що селяни переховувалися по хуторах та селах і менш за все чекали нападу, а навіть якби й чекали – чи могли дізнатися точно, звідки прийде біда? На кордонах, звичайно, стояли козацькі застави, але в татар була своя тактика. За дві-чотири милі від кордону, за яким закінчувалися їхні володіння, орда розділялася на три частини: приблизно третина від загальної кількості утворювала «крила» обабіч «ядра», – і так вони сунули на українські землі. Їхали без відпочинку добу, а то й довше, зупиняючись, лише щоб нагодувати коней; отак, забравшись углиб православних земель, вони раптово повертали назад, знову розділившись: «ядро» поступово відступало, а «крила» вирушали грабувати найближчі села. Захопивши здобич, вони поверталися до «ядра», де їх змінювали нові воїни, з тих, хто відпочив; таким чином вони швидко набирали ясир (себто невільників) та й іншої здобичі чимало.

Козаків, які в’їжджали в розорене село, зустрічало лише мертве попелище та кілька свиней, що спромоглися втекти від татар (їх не брали, вважали «нечистими», а тому зганяли в один якийсь хлів і спалювали).

Якщо ж козаки наздоганяли орду, то зазвичай татари вислизали з оточення, не приймаючи бою. Крукам, які незмінно супроводжували військо, вони, певно, здавалися розсипаним горохом: стрімголов, розділившись на дрібні загони, розбігалися хто куди. Піймати їх, як правило, було неможливо.

…Цього разу – наздогнали; звичайно, не всіх, лише один із загонів, – але наздогнали! Коли бій, закипівши червонястим снігом і передсмертними зойками, відгорів, виявилося, що убито чотирьох козаків і шістьох поранено. Втім, рани п’ятьох були не такими вже небезпечними, а от молодий Гнат Голий, який лише місяць як приєднався до січового товариства, постраждав серйозно. Один із татар розрубав йому ліву гомілку і, здається, зачепив легені. У степу точно визначити, наскільки важко поранено хлопця, Андрій не міг. Та й у будь-якому разі лікувати Гната слід було в теплій хаті, а не на морозі.

Нашвидкуруч спорудивши ноші для пораненого, козаки вирушили до села, яке тільки-но врятували від знищення. І от там, оминувши дві крайні хати, зайшли до третьої…

– Холодно! – шепоче поранений на смерть козак. – Ой, матінко, як же ж холодно, матінко!..

Ярчук гірко всміхається: якби ти знав, синку, що мати твоя, разом із сестрою твоєю, в сусідній кімнаті зараз сидять! Якби знав!..

Добре, що не знаєш.

Вистачить і того, що помреш ти в них на руках, укоротивши їм життя – кожній років на десять.

У Гната дійсно поранені легені. Тож Кістлява от-от має заявитися. Якщо, звичайно…

Ярчук озирнувся на щільно причинені двері: він наказав своїм товаришам, аби ні в якому разі нікого, навіть матір із сестрою, сюди не пускали – поки сам не покличе.

Що ж, ніхто не заважатиме!

«Я витягну тебе, синку! Чи принаймні – спробую».

Гнат лежав на підлозі, біля печі, на ліжку з ковдр. Ярчук примостився поряд, поклав йому долоні на лоба та груди, підстелив собі під бік згорнену свитку, аби зручніше було. Заплющив очі, видихнув…

Тут теж падав сніг – тільки чорний. І небо світилося фіолетовим, і зорі на ньому проступали хворобливою висипкою. Такою бачив Ярчук-характерник Рівнину передсмертя. Він знав, що напевно в неї – тисяча ликів, для кожного свій. Але яка, Боже ж мій, різниця?…

Шлях тягнувся за небосхил. На шляху стояли двоє: Андрій і Гнат. Гнат – далеко попереду, майже біля самісінького небокраю. Андрій пішов навздогін, відчуваючи, що рухатися з кожним кроком стає дедалі важче. Наче хтось, хто сидів у ньому, пручався.

Або ж намагався видертися назовні.

Та все ж незабаром Ярчук наблизився до Гната настільки, що міг бачити: той не просто чекає на нього – Гнат бореться із чимось, що вже проступає крізь туманні контури його тіла.

І це щось явно перемагає.

«Кістлява», – збагнув Андрій.

Як і Рівнину передсмертя, саму смерть Ярчук уявляв по-своєму, розуміючи, що насправді вона зовсім не така: і виглядає інакше, і здібності в неї інші. Однак за його уявленнями смерть (чи, як він її називав, Кістлява) жила в кожній людині, міцно з’єднана з душею свого власника і майбутнього раба. Тож виходило, що кожна людина носить у собі власну смерть – і коли настає час, Кістлява просто відокремлюється від душі. І йде. А душа, не прив’язана більше до тіла, також іде – цим ось шляхом, за небокрай.

Ярчук неодноразово бував тут, бачив, і як відділяється від людини її смерть, і як душа, не обтяжена плоттю, вирушає за небосхил. Лише за небокраєм не бував жодного разу – і ніколи не вдавалося Андрієві, якщо вже Кістлява покидала тіло, загнати її назад.

І ще він знав, що довго тут залишатися не можна. Рівнина передсмертя тільки на перший погляд здавалася незаселеною.

Гнат застогнав і похитнувся. Андрій хотів крикнути йому, аби тримався, аби почекав, поки він прийде на допомогу… – не зміг. Те, що сиділо в ньому самому, немовби прокинулося від сусідства з чужою смертю й тепер забилося пташкою, що потрапила в сильце.

Здійснюючи над собою неймовірне зусилля, Ярчук підняв руки й притис до грудей, туди, де в людини серце. Тут, на Рівнині передсмертя, він не відчув під пальцями нічого – та це й не дивно, адже його серце зараз не билося. Ті, хто потрапляє сюди, вже не потребують такої дрібниці.

Кістлява Ярчука рвалася назовні, Гнатова – наполовину вибралася. Тепер із тіла Голого на рівні пояса стирчав другий тулуб. Він складався з людських кісток, причому розташованих досить недбало, тож голова чомусь виявилася вдавленою у плечі, а одна рука – коротша за іншу. Але навіть такий, тулуб жваво ворушився, вибираючись із Гнатового тіла. Чомусь ця картина нагадала Андрієві бачене ним колись у дитинстві: метелик «павине око» розірвав оболонку кокона й виповз, розправляючи крила.

«Ще трохи, і я, як той метелик…»

Він глянув униз – і побачив біля черева дві кістляві руки, що немовби махали йому: «Привіт, господарю».

– А щоб вас, сучі діти!

Ярчук спробував схопити руки власної Смерті, та де там – пальці проходили наскрізь!

Він з гіркотою подумав, що все це до біса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередодні він кого-небудь «витягував». І завжди – одні й ті самі: чорний сніг, фіолетові зірки, шлях. І він, розпадаючись на сотні уламків, намагається зібрати себе, та лише ще більше…

«Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож більше не снитимуться ці дурнуваті сни».

Він подивився на виднокрай, зараз напрочуд близький: кілька кроків – і ти вже по той бік… Здалося, що звідти, з-за краю, лине мукання корів, гавкіт собак, галас півня, який зранку зірвав собі горло… Там – дім.

«І матір…»

Він три чверті життя не бачив матері – як пішов з дому, так і… Спершу соромно було, потім якось загоїлось, завіялося. Та й вона напевно вже…

Вірив, що неодмінно зустрінеться з нею за небокраєм. Певно, настав час.

І тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвеніло!

– Ти куди зібрався?! Ану стій!

Андрій обернувся, ще не знаючи, що відповість (та й, власне, кому доведеться відповідати). За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловік у драному плащі з каптуром. Плащ чомусь першої миті нагадав Андрієві зламані крила; тут, на Рівнині, він готовий був до зустрічі з будь-ким, не лише з крилатою людиною.

Утім, із крильми чи без, рухався цей дідько напрочуд швидко. Один стукіт серця тому (ну і що, що воно тут не б’ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав відстань між собою й Гнатом, і смачно, навіть, здається, із задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнівана дівчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!

Сміх та й годі!

І Андрій, не втримавшись, розреготався, хапаючись однією рукою за живіт, а пальцем іншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедія!

Ті, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.

А потім незнайомець у плащі-крилах смикнув плечем і сказав:

– Досить, погуляли, хлопці. Тепер повертаймося.

І дав Гнатові штовхана під зад. Гнат зник.

Незнайомець наблизився до Андрія.

«Я сам», – хотів сказати Андрій, але не встиг. Відчув на сідниці удар важкенького чобота й розпластався на підлозі, встеленій ковдрами.

– Ніколи не чув, аби лікували ляпасами та підсрачниками, – зізнався він незнайомцеві приблизно годину по тому, коли, трохи оговтавшись, сьорбав з глечика гаряче молоко.

– А я й не лікував вас, – без натяку на усмішку відповів чоловік у плащі. – Я ваші душі назад заганяв. Тут по-іншому – ніяк.

* * *

Ніхто в селі не знав, звідки він узявся і куди прямує. Ярчук потім навмисне розпитав усіх, не полінувався зазирнути до кожної хати. Тільки руками розводили та поспішали перевести розмову на інше. Дійсно, яка тобі, козаче, різниця, хто він, твій рятівник? Рогів, хвоста, ратиць не помітив? От і добре. Не душу ж, зрештою, ти йому заклав. Чого ж турбуєшся?

Ярчук, погоджуючись, кивав («Ясна річ, не душу! Таке скажете, панове!..») і йшов далі, до наступної хати. А в пам’яті проступало, як проступає з-під березневого снігу ще взимку захований душогубами мрець: ніч, хата, прощальна розмова з незнайомцем. Чомусь він одразу ж, як «душі назад загнав», зібрався йти далі. «Як мені тобі віддячити?» – запитав тоді Андрій. Незнайомець лише смикнув плечем: «Потім якось розрахуємось». «Коли буде потрібно… слово даю – зроблю!»

Він пішов у ніч – казав, дуже поспішає. І прийшов, як з’ясувалося після розпитувань, також уночі – постукав у хату Богдана Гребенника, попросився переночувати. Вдень допоміг по господарству й уже збирався далі вирушати, коли дізнався якимось чином про пораненого Гната в сусідній хаті.

«І все?» – зазирав у вічі оповідачам Андрій. «І все», – відверталися ті.

…Ні, чому ж – вони розуміли, що звичайні люди не з’являються під вечір і не йдуть просто в ніч. Звичайні люди, якщо вже так, і двох майже мертвих козаків не оживляють. Вам, пане, чого більше хочеться – життя чи правди?

Йому хотілося перекинутися вовкулаком і завити на місяць. Ярчук був характерником, вважай, чаклуном, тільки козацьким. Він знав, чого не знали звичайні люди, і відчував те, чого решті відчути не дано. Він здогадувався, що ця зустріч для нього не остання.

Найголовніша – іще попереду.

* * *

– Тож просто віднести, заклясти й закопати? – перепитав Андрій.

– Віднести, заклясти й закопати, – підтвердив незнайомець у плащі з каптуром. – Та хіба я казав: «просто»?

Розділ третій
По той бік райдуги

 
Темна райдуга – туга.
Темне сонце – не пече.
І лякається пугач, ти ж бо – щез.
 
 
Через літа по льоду,
плюнь собі через плече.
Смерть з життям колись знайдуть,
та ти – щез!
 

Свіча таки догоріла. Вони сиділи в напівтемряві; людина в плащі розповідала, Андрій мовчки слухав.

Потім, коли все потрібне було сказано, гість підвівся, побажав Ярчукові успіху й вийшов. Андрій подумав: якщо зараз визирнути за двері, в довгому коридорі нікого не побачиш.

Він не став визирати. Мав важливіші справи.

«Збирайся і їдь звідси прямо зараз. Кінь чекає біля колодязя, що на перепутті».

Власне, речей у Андрія було небагато. Більшу частину він збирався залишити. За найгіршими припущеннями, мандрівка туди й назад не повинна забрати багато часу, а по тому він повернеться у монастир. Якщо, звичайно, виживе.

Найбільшого клопоту завдавала скринька.

«– Ні в якому разі не замотуй її, вона повинна весь час залишатися на світлі. Особливо – вдень…Не розумієш. Уяви собі квітку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проіснує, чи розквітне як слід? Із цією скринькою – щось подібне. Її не можна нічим накривати, класти у мішок чи ховати на возі з сіном…Коли зариватимеш, тоді – інша справа, тоді це не матиме значення».

Ярчук злобно зиркнув на тягар, який йому нав’язали. «І як мені накажеш тебе носити?»

Утім, поряд, на ліжку, лежали ремені, за допомогою яких незнайомець ніс скриньку за своєю спиною. Упряж. У яку Андрій ось-ось мав упрягтися.

Він приладнав ремені до себе, трохи підтягнув в одному місці, послабив в іншому. Пройшовся кімнатою, пригинаючись, аби не зачепити головою низьку стелю.

Пристойно. Кілька днинок перетерпіти можна. Зрештою, низька стеля, коли він сюди повернеться, дошкулятиме йому значно більше й довше.

Перш ніж вирушити, Андрій зняв із себе скриньку й упряж і пішов до сусіда, попрощатися. Мовляв, нехай перекаже ченцям: справи невідкладні покликали в путь, але незабаром повернуся, тож ви не турбуйтеся і не сердьтеся на старого дурня.

* * *

«…і не сердьтеся».

Про дурня все ж таки не написав. І так, подумав, безглуздо виходить, начебто я ж убив, а тепер втікаю.

Степан Корж, Андріїв сусід, лежав поруч, у ліжку – мертвий; втупився скрижанілим поглядом у стелю. Певно, помер ще до приходу людини зі скринькою, тому й не чути було, поки розмовляли, його кашлю.

Ярчук закрив Степанові очі й перехрестився. Потім повернувся в свою кімнату – залишив на ліжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясі – шаблю, закинув на плече дорожню торбу й ступив до шпитального коридора.

* * *

Кінь і справді чекав біля колодязя. Дощ – теж.

«– Не турбуйся. На той час, коли ти прийдеш, дощ уже почнеться. Він буде короткочасним. А потім…»

Збіг обставин, сказав собі Андрій. Чи просто людина в плащі добре вміє передбачати наближення негоди. Он був у них один козак, Кирило Гусак, йому ляхи ногу прострелили, – відтоді, як на дощ збиралося, він за годину-другу знав: рана нити починала. Певно, з людиною в плащі щось схоже відбувається.

Подумав і вилаяв себе: кого обманюєш, старий дурню?!

Та і яка, Боже мій, різниця, звідки володар скриньки знав, що почнеться дощ? Знав собі й знав. Нехай начепить це знання на держак замість бунчука й мандрує з ним шляхами. Ярчукові що до того?

Більше його турбував кінь, якого цей дощепередбачувач призначив Андрієві для подорожі. Ще здалеку йому здалося, що той схожий на Орлика, але Андрій не повірив, звичайно ж. Орлика мусив забрати з собою Гнат, вони так домовилися. І Голий нізащо не продав би і не віддав будь-кому коня свого рятівника.

От тільки володар скриньки – не будь-хто, здогадався Андрій. І Гнат уже зустрічався з ним, із цим чоловіком у плащі.

Словом, коли Ярчук підійшов ближче й побачив, що перед ним дійсно Орлик, він майже не здивувався. Хіба що насторожило: кінь, засідланий, загнузданий, із двома пістолями в сідельних чохлах, із рушницею, до сідла ж притороченою, сумирно чекав біля колодязя – і ніхто не полестився на Орлика, і сам він залишався весь цей час на місці. Раніше нікого, крім господаря, він не слухався, кінь норовливий, зухвалий. Чи, може, володар скриньки щойно привів його сюди й тепер переховується десь у кущах, чекає, поки Андрій?…

«– Дощ незабаром скінчиться. Тоді сідай на коня і рушай у напрямку райдуги.

Не дивуйся. Це особливий дощ і особлива райдуга. Сліпий дощ буває не лише при сонці, але й при повному місяці. І райдуга – не лише вдень, але й уночі. Темна райдуга. Тобі – на той її бік».

Раптом Андрія охопило давно забуте щемливе відчуття захоплення – іскристого, некерованого. Він наче помолодшав, омитий цим сліпим місячним дощиком. Він знову стояв на перепутті, всі шляхи були відкриті, поряд переступав з ноги на ногу Орлик, висіла на поясі вірна шабля – чого ще треба козакові?! Небезпек? От їх уже точно найближчими днями матиме вдосталь!

Він подивився у небеса – дощ уже вщухав. І – дійсно! – там кішкою мокрою, скаженою вигинала хребет темна райдуга. Один її кінець щезав десь за верхівками густого лісу, другий неподалік від колодязя впирався у лисий пагорб, що стирчав тут, наче останній зуб у роті стариганя.

«– Поспішай, райдуга довго не протримається! Як побачиш, жени щодуху до місця, де вона входить у землю».

– Ну, Орлику-братику! Не підведи!

Кінь, форкнувши, помчав до пагорба. Неширокою, добре втоптаною стежиною вони буквально злетіли нагору; гілляччя кущів, що густо вкривало цей бік пагорба, пазурило Орликові боки й шаровари Андрія.

Приїхали. Стали, аби відхекатися.

Зовсім поруч тягнулася до неба райдуга. Її могутній кістяк переливався всіма відтінками чорного і щезав десь у високості. Ярчукові примарилося: лезо райдуги стиха, майже на самісінькій межі чутності, співає гнітючий гімн ночі. Ночі і тим силам, що в темряві прагнуть перебратися у цей світ з того боку.

Десь у кущах, нижче по схилу, важко зітхнули і завовтузилися. Зляканий дрімлюга розітнув навпіл повітря над Ярчуковою головою і майнув у високість, наткнувся на райдугу, пронизливо зойкнув – квір-рр-р!!.. – щез. У кущах шурхотіло, хтось продирався крізь нетрі на верхівку пагорба.

«– Зауваж, що за скринькою полюватимуть. Не казатиму хто. Скажу лише, що тобі краще б ніколи з ними не зустрічатися. Якщо помітиш щось підозріле, тікай. Не приймай виклику, як би тобі не кортіло проявити свою звитяжність.

Мені треба, аби ти дістався до місця цілим і неушкодженим. І зі скринькою. Поклянися, що чинитимеш саме так, як я хочу.

– Клянуся. Іменем матері своєї клянуся!

– Приймаю твою клятву. Пам’ятай про неї, козаче».

Він злегка торкнувся Орликових боків закаблуками (остроги ніколи не надягав!), спрямовуючи його туди, де райдуга входила у землю.

І вони в’їхали.

У землю.

* * *

Ніколи раніше Ярчукові не доводилося потрапляти у Вирій цим шляхом. Та, зізнатися, він і у Вирії бував не так часто, як вважали ті, чиє знайомство з характерниками обмежувалося батьківськими казками на печі. Нема чого живій людині зайвий раз сунутися у світ нечисті{Тут і далі слово «нечисть» може використовуватися у двох значеннях. Або як збірне поняття (і тоді воно жіночого роду), або для позначення окремої Істоти, яка належить до цієї категорії створінь – і якщо ця істота чоловічого роду, то і слово «нечисть» чоловічого роду.}! – це Андрій збагнув із перших же уроків свого наставника, старого сліпого характерника з дивним прізвиськом Світайло.

Світ наш, пояснював Світайло, влаштований так: ми живемо у Яві; коли ж настає час помирати (себто з миром далі вирушати), втрапляє людина на Господній шлях, що знаходиться посеред Рівнини передсмертя. А звідти – вже як вийде. Більшість іде за виднокрай, тільки-но Кістлява залишає їхню душу. Але люди ж різні бувають, синку.

І доля в них теж – різна.

От візьмемо тих-таки чародіїв-чаклунів, бабок-шептух та інший люд відовський. Чому «відовський»? Та тому, що відають більше за звичайну людину. Але і розплата за те чекає тяжка, не залежно, між іншим, від того, добро чи зло творили вони в Яві, – бо йшли вони супротив Христової віри, яка ось уже кілька століть володарює на наших землях. Ні, синку, я зараз не про шкоду чи користь православ’я кажу – та й чи мені про такі матерії судити?! Я про те, що відуни всілякі (та от хоча б ми з тобою), навіть якщо добро людям роблять, усе ж таки проти Господа йдуть, порушують Христом заповідане. Так, принаймні, мені один чернець пояснював… сильно ми тоді засперечалися з ним… ну та нехай. Головне те, що після смерті своєї, якщо людина міцно була до Яви прив’язана, про-Яв-лялася тут яскраво, значно, – важко їй до Господа йти, немає їй дороги на шлях Господній, доводиться свою прокладати, в інших просторах.

Будь-що може з такою душею статися. Може вона застряти в Наві, тому місці, де знаходиться Рівнина передсмертя. Бо Нав – це і є світ померлих наших предків. Застрявши там, наче мала трісочка на дні швидкої гірської річки, між камінням, – змінюється душа. Сутність її внутрішня починає виповзати назовні, змішуючись з уламками Кістлявої, яка у такої людини ніби руйнується і не відходить повністю. І поєднавшись, зрісшись по-новому, утворюють Кістлява і душа, вважай, якесь інше створіння. Різним воно може бути – і задатки у нього різні проявляються. Хтось усе життя на річці провів – той водяником стає; хтось у лісі чи в полі, у горах чи при господарстві кращі свої роки, при хаті просидів… – так і перетворюються на мавок, чугайстрів, шишиг, кікімор… Багато їх, синку, душ загублених. Шлях у них складний, дорога для них до Господа темна і терниста. Бо потрапляють вони з Нави у Вирій, що знаходиться наче поряд із Яв’ю, але немовби під нею.

Тісно переплелися Яв із Вирієм, тільки Нав у них замість тонкої перемички. Але нечисть, душі ці невпокоєні, здатні легко пробиратись між Вирієм і Яв’ю, а приманюють їх сюди непевні спогади і бажання, яким не дано збутися. Наче діти малі, тягнуть вони руки, помисли до нас, у Яв, та даремно – не доступні нечисті ані радість кохання, ані тепло людське. Бо все це – доля живих, а нечисть уже померла, віджила. І, хоча й проЯвляється – лише на шкоду собі та іншим. Озлоблюючись, нав’є коїть малі та великі біди тим, кого звинувачує у власних горестях, – людям.

Зустрінешся з нечистю – будь обережним. Не думай, що якщо були колись людьми, то людьми й залишились. Нечисть – вони тварюки небезпечні, злотворні. Доки не згинуть – чи від хреста святого, чи від кола осикового, чи ще з якоїсь причини, – залишаються найлютішими ворогами людськими.

Тільки не переплутай їх із нелюдями – то створіння живі, просто не люди, ані зовнішністю своєю, ані норовом. Із нелюдями можна й подружитися. Наприклад, домовиками інколи стають невпокоєні душі, а інколи – нелюді, часто мудрі та незлостиві.

Не те – нечисть. Зовні можуть скидатися на людину, та лише зовні.

«Що ж робити, аби не стати таким?» – запитав тоді в Світайла Андрій. Марилося вже йому, молодому характернику, своє безрадісне посмертя у вигляді якого-небудь вихору, що часто зустрічається на степових шляхах; як кидатимуть у нього добрі люди ножі та відхрещуватимуться, а він, скажений, втративши останні крихти розуму, підминатиме під себе людину за людиною, ламаючи кістки й випиваючи кров…

Зітхнув Світайло, всміхнувся лагідно, заспокійливо.

Треба завжди пам’ятати, хто ти є, синку. І йти на Господній шлях із легкістю в серці, без злоби, без остраху. І ще – подбати про те, аби неодмінно виконати всі потрібні при похованні відунські обряди.

Але я зараз про інше. Яв і Вирій пов’язані між собою, і не лише після лихої смерті можна потрапити звідси туди. Я вже розказував тобі про Джерела Сили, місця, де земля-матінка одружується з небом. Вони, Джерела, бувають Золоті та Срібні. Одними потрапиш у Вирій, іншими повернешся у Яв, треба тільки знати, коли «пірнати».

Існують й інші шляхи. Один такий відкривається на кінці темної райдуги. Про неї я тобі багато не розповідатиму, не час іще. Скажу тільки, що немає страшнішої і небезпечнішої дороги у Вирій, бо, проходячи через Джерело, завжди знаєш, де опинишся. Не те – з райдугою; вона мінлива і злотворна, з нею не жартуй – сама кого хочеш пережартує. Коли поталанить тобі уздріти її та дістатися до місця, де входить вона у землю, не поспішай – бо ніколи не передбачиш, куди занесе тебе нелегка.

* * *

Відтоді, як повчав його Світайло, збігло чимало років. Не раз доводилося Андрію бувати у Вирії, тричі бачив він темну райдугу – але ніколи не скористався нею.

Він приблизно знав, де основні Золоті Джерела, через які можна було повернутися в Яв, тож міг би, напевно, знайти до них путь, аби проЯвитися в потрібному місці.

Та от тільки, що це за місце, Ярчук не знав.

«– Перейди у Вирій. Від’їдь подалі звідти, де опинишся, – доки не стемніє. Тоді влаштовуйся на ночівлю і… от, візьми. Це не звичайне дзеркальце. Подихай на нього, поверхня запітніє, на ній проступлять слова. Керуйся тими вказівками, а коли виконаєш, знову подихай – і рушай далі. І чини так, допоки не доберешся до місця. Це – аби хоч трохи полегшити тобі мандрівку».

«Аякже, полегшити!» – Андрій хмикнув і озирнувся довкола.

Він стояв на дні величезного яру, такої собі жертовної чаші природи. Схили багровіли неправдоподібно яскравими смугами-патьоками. Ярчук знав, що це не кров: кров – вона не така, тьмяніша і… живіша, чи що.

Дійсно, коли під’їхали ближче, Андрій побачив, що багряні смуги – не що інше, як кущики трави, незвичайної і за кольором, і за формою, – та все ж таки трави. Орлик потягнувся до неї мордою, принюхався, але не зірвав ані листочка.

Андрій тим часом запримітив уже стежку, якою можна було вибратися звідси. Вечоріло – тут, у Вирії, зміна дня й ночі відбувалася інакше. Зазвичай, якщо в Яві був день, тут панувала ніч – і навпаки. Але залежно від пори року бували не дуже значні розходження. Там, звідки приїхав Ярчук, починало світати.

«– …доки не стемніє».

Що ж, виходить, треба їхати якомога швидше. А потім уже він відпочине, вони з Орликом відпочинуть.

– Дядьку! Дядечку, рідненький! Де це ми?!

Навіть якби Орлик раптом (Вирій усе-таки!) навчився розмовляти, сумнівно, що він робив би це тонким хлопчачим голоском. Ярчук обернувся: так і є! От же ж нечиста сила! Ані продихнути од бісових створінь – щойно сюди прибув, а вже з’явилися!

Точніше, з’явився. Потерча було одне, і вже це здавалося дивним: зазвичай ці духи згублених дітей ходили по двоє-троє, якимсь надприродним чуттям відшукуючи собі подібних і гуртуючись у зграйки. А тут – одиначок.

Може, новий, нещодавно померлий?

– Дядечку, не мовчіть! Прошу, дядечку!

«Що ж йому сказати?!» – розмірковував Андрій.

Малий не здогадається-бо, що з ним сталося. Вмираючи, такі, як цей, ще занадто сильно тримаються за життя – і тому потрапляють у Вирій, а не йдуть Господнім шляхом за небокрай. Тепер йому тинятися тут, іноді провалюючись у Яв, страхати там людей… Вічний переляк, образа, нерозуміння того, що сталося.

«– Краще б тобі ніколи з ними не зустрічатися. Помітиш щось підозріле – тікай».

Жодного разу за життя Ярчук не образив дитину, завжди був лагідний із малечею. Утім, не так уже часто стикався він із дітьми, переважно мав справу з чоловіками та зрідка – з молодицями.

Та хай там як. Він поклявся.

– Ану побережися, малий!

В очах хлопчика застиг гіркий смуток – Андрій сплюнув, наче зжував чималий жмут полину.

– Геть від коня! Він у мене небезпечний, копитом як вдарить!..

Сказав – і соромно стало, хоч крізь землю провалюйся!.. та вже й провалився.

Але клятва!

– Дядьку… Орлик… він же добрий, який же він небезпечний?

Ось тобі, Андрію, і потерча!

– Ти звідки знаєш, що коня Орликом звуть?

– Так то ж я з ним біля колодязя чекав, доки ви прийдете! – заторохкотів хлопець. – Тільки я на пагорбі ховався, мені наказали на очі вам не показуватися. Той дядько, що раніше зі скринькою проходив через наше село, а потім без… ну, той, котрий мене попросив коня постерегти – ось, бачте, і червінця дав, справжнього! – то наказав, аби я на очі вам ні-ні! Я і не думав. А ви – р-раз і просто на мене як поскачете. А я… А потім ви на пагорб – і щезли. А я туди – і раптом наче хтось мені по обличчю павутинням провів. І я осьдечки опинився.

Він шмигонув носом:

– Дядьку, а де ми?

– А тобі куди треба?

– Мені б назад, додому. – Він назвав село, що стояло неподалік від Межигірки, через нього Андрій проїздив разом із братчиками на шляху до монастиря.

– То я тебе довезу. Сідай. Як хоч тебе звати?

– Миколка.

– Миколка… Краще б, Миколко, був ти потерчам, їй-богу!

– Що? – не зрозумів хлопчик.

– Та нічого. Не слухай старого дурня, а краще пильнуй за дорогою та навсебіч оглядайся. І домовимося – усі запитання потім. Згода?

– Згода!..Дядьку, а все ж таки, де ми?