Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

Погляд назад

Село догоряло – ще корчилося, волало, схлипувало, але було вже мертве. Татари нашвидкуруч закінчували розправу: хтось завзято пихкотів над зім’ятою, ледь живою молодицею, в очах якої – тепер назавжди – темніла порожнеча божевілля; хтось поспіхом зв’язував руки полоненим, хтось замотував у білосніжну скатертину нехитрий селянський скарб; на майдані стогнали корови, яких зганяли докупи. Перелякана, дивом вціліла кішка спостерігала за цим апокаліпсисом зі старої груші.

…До села в’їхав самотній вершник. Навіть здалеку було помітно, що він дуже відрізняється від татар, хоча і коник під ним низькорослий і довгогривий, і одягнений він так само: короткі їздові, підбиті бавовною штани, каптан, а зверху ще й халат, прикрашений хутром лисиці-чорнобурки. На голові – шапка з лисячого ж хутра, на ногах – червоні чоботи. Все як у татар, але в сідлі вершник сидів прямо і зросту був високого.

А ще – обличчя. Його тільки здалеку можна було прийняти за татарське, але якщо опинитися ближче і придивитися як слід…

Маска. Якийсь диявольський умілець спромігся зняти шкіру з людського обличчя, а потім зробити з неї маску: хиже, сповнене владності та пихатості обличчя з чорними щілинами очей. За якими ховається – хто? чи – що?!..

Схоже, навіть не всі татари знали це.

Вершник їхав неквапно, наче господар, який після довгих років відсутності повернувся у рідні краї. Помітивши його, татари намагалися ніяк не виказувати своє збентеження, але то раптом похапцем злазили з полонянки, не скінчивши розпочате, то стусанами заганяли у натовп хлопця, якому щойно хотіли влаштувати обрізання на очах збожеволілих від горя батьків.

Вершник не звертав на це ніякої уваги. Він цілеспрямовано їхав через мертве село до єдиної хати, що цікавила його.

Очі під маскою щулилися, наче в справжнього татарина. Якби міг – заплющив би…

Він зупинився тільки біля обгорілої основи Костевої хати. Відразу ж помітив мертве тіло зі слідами вовчих зубів, якого тут не повинно бути.

– Його вбив людововк, – сказав один із татар. – І ще багатьох. Ми не змогли наздогнати того, хто був тобі потрібний. Він пішов до уряків.

Уряками татари називали істот, на яких перетворювалися ті, хто помер насильницькою смертю.

– Зараз я викликатиму уряка, – сказав вершник, сплигуючи з коня. – Йдіть у своїх справах, облиште мене.

Вони підкорилися, навмисне не поспішаючи, але все одно не дуже зволікаючи.

Кисим зачекав, відтак розпочав чаклунський ритуал. Метою його було оживити двічі померлого Костя, точніше, вселити душу в давно вже мертве тіло. Завдання ускладнювалося тим, що у полум’ї тіло Костя хоч і не згоріло доостанку, але дуже спотворилось. Утім, любуватися небіжчиком Кисим не збирався.

– Ти… – простогнав той, коли збагнув, що знову викликаний у Яв. (Це було наче сон, приємний і солодкий (Кость уже бачив Господній шлях, уже йшов ним до небокраю!..), який раптом переривають, розбиваючи на друзки). – Ти!

– Я, – погодився Кисим. – Він усе-таки втік.

Кость зітхнув, хоча в тіла, в яке його насильно повернули, не було вже ні легенів, ні потреби в диханні. А от біль нікуди не дівся – біль, від якого він останнього разу ледь не збожеволів.

…Не тільки від болю.

Кисим тоді, сміючись повідомив, що татарам дуже хочеться відшукати скарби Костевого батька – а кому ж, як не синові, знати, де їх зарито? Тож, людинко, поділися таємницею, тобі вона все одно не потрібна.

Незважаючи на насмішкуватий тон, Кость відчув – ховається за ним дещо більше. І Кисиму потрібні не скарби його батька; Кисим наче чекав чогось.

Однак змусила Костя залишитися у Яві та, інша, імені якої він не знав, а знав би – так не насмілився марно згадувати. Вони, здається, були знайомі – вона і Кисим. У всякому разі, той не здивувався, коли потім застав Костя у селі. Кивнув, наче так і мало бути, і наказав «не сваволити без потреби». Кость тоді ледь не розреготався йому в обличчя! Єдиною сваволею, якої він жадав, але якої не міг здійснити, була власна остаточна смерть. Яку, на жаль, вкрала і поки що тримала при собі та.

Ставши нечистем, Кость упевнився у помилковості багатьох билиць, що ходили поміж людьми. Наприклад, він жодного разу не відчув нічого, схожого на задоволення чи хоча б просто спокій – існування в померлому тілі виявилося суцільною мукою. Галя, звичайно, не знала цього, коли погодилася (за настійливою пропозицією тієї) розділити з Костем свою долю вітальності. А він ніколи потім не насмілювався зізнатися їй, як йому ведеться.

А ставало дедалі гірше. Аби хоч трохи утихомирити нестерпний, жахливий біль у тілі, треба було постійно перебувати між людьми – але ті незабаром здогадалися, точніше, відчули неладне, і сторонилися Костя.

Донесли старості. Але даремно – того уже «заарканив» Кисим, та так міцно, як Кость і уявити собі не міг. Тому коли дізнався про майбутнє «випробування на відьму», а насправді – про вимогу старостою грошей, – дуже здивувався. І тільки. На той час до Костя уже приходила посланниця чи то від Кисима, чи то від тієї – миша розміром з добряче теля. Людським голосом повідомила, що у село от-от має заявитися один козак з дуже незвичайними прикметами – не переплутаєш. І якщо Кость затримає його до того часу, доки не налетять татари, тоді пані Хазяйка («Все-таки від тієї», – збагнув Кость) тебе відпустить, разом із Галею. Якщо ж ні – подумай про свою дружину, коли вже не про себе. Кисим помилок не вибачає («То виходить, від Кисима?!..»).

Зараз, сприймаючи світ інакше, ніж раніше, отримавши здатність бачити все одразу, Кость тим не менш відчував нестерпний біль у тілі. І дивлячись на грізну маску з чорними щілинами очей, розумів: дійсно, не вибачає.

– Він утік, – задумливо повторив Кисим. – Хіба тобі не звеліли затримати його?

– Його попередили, – сказав Кость. – Вовк, що вміє розмовляти.

– Ну що ж, це міняє справу. Йди.

– Ти обіцяв відпустити мене, Кисиме. – Я відпускаю тебе. Йди.

Кисима урвав владний старечий голос:

– Відпусти його. І покажи мені, де скринька.

Певно, початку розмови старий не чув.

Губи під маскою трохи ворухнулися, наче їхній володар хотів засміятися, але передумав.

– Сам відпусти його, – сказав він старому татарину з неймовірно спотворений обличчям. – А я поки що з’їзжджу за скринькою.

На обличчі старого з’явилося зажерливе нетерпіння; він рвучко кивнув, потираючи руки, зліз зі свого бакемана і поквапом почав розстилати просто посеред брудної вулиці шкуру, а на ній розкладати чи то шаманське, чи то чаклунське приладдя.

– Я передумав, – заявив зненацька Кисим, що уже встиг далеченько від’їхати. – Я сам відпущу його. І тебе теж.

Із цими словами він розрядив два пістоля – один у старого, другий – у Костя.

Потім під’їхав до чаклуна і помахом шаблі зітнув йому голову. І тільки тоді погнав свою конячку навскач.

Татари, які надто пізно зметикували, що до чого, звичайно ж, не наздогнали втікача. Поквапом зібравши награбоване, вони пішли на південь і забрали з собою полонених, залишивши тільки обгорілі кістяки домів, кістки розтерзаних людей, сморід – і Костя, який повз у своєму скаліченому тілі вулицею й благав небеса про милосердя.

І вовки та круки, учувши легку поживу, дочекавшись, поки підуть люди, принесли йому нарешті жадане упокоєння.

Розділ дев’ятий
Пані хазяйка

 
Дим від люльки – павутинням
                       на очах.
От і знову не скінчив те, що почав.
І прощання – мов пісок тече в руці.
Усвідомлення приходить лиш в кінці.
Це дарунок геть бездарний, це – мара!
Це той світ, де жить не вміють —
                       лиш вмирать.
Сивина на серці, долі жовтий степ
та лише слова: «ніколи» і «ніде».
Зупинюсь, гукну, аж зайдеться душа:
«Чуєш, Господи!.. – Ти…
                       Ти не поспішай.
Я усе збагнув, я знаю, як тепер,
я по-іншому… Благаю я Тебе!..»
Лиш луна. Лише крук з-за
                       куряви гукне.
Лиш ізнову поховають не мене.
І, мов проклятий, знов шепочу один
ті слова-молитву: «Господи, прости!..»
Він простить. Простить…
                       Чи я прощу собі?
 

Рана виявилася глибокою, кров довго не хотіла зупинятися і все текла тоненькою цівочкою. Ну, перев’язали нашвидкуруч, Андрій нашептав на рану; кров зупинилась.

– Ми знов у Вирії, – чи то запитав, чи констатував Степан. – Слухай, а що, це так легко – туди-сюди скакати?

– Легко тільки пацюки плодяться, – віджартувався Андрій. – Ти про Джерела чув колись?

– Та я і про Вирій не дуже… – потупився вовкулак. – Мирон… пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав – кобзар, який мене вчив? – він інколи про такі речі говорив зі мною, так я ж тоді капловухий був і життєрадісний, воно мені сто років не треба було. В одне вухо влітало, з іншого вилітало.

– Ясно. От що – давай-но спершу від’їдемо подалі звідси, а потім, якщо захочеш, я розповім про Джерела.

– Дядьку Андрію, – тихесенько покликав Миколка, який ще не зовсім оговтався після пригоди. – А… а ці за нами сюди не проїдуть?

– Ні. – Ярчук усміхнувся: – Ну, гаразд, дорогою вам дещо поясню. Джерел взагалі-то багато, але, як ти, Степане, висловився, «скакати через них» зовсім непросто. Тому що вони майже весь час виглядають як звичайні озера та річки. Їх тому і звуть Джерелами, бо пов’язані вони з водою, хоча інколи зустрічаються в землі чи у повітрі. Однак найзручніші і найбезпечніші – у воді. Я сказав, що вони на вигляд як звичайні озера, але насправді майже завжди вони і є звичайними озерами. І лише в певний час через них можна потрапити у Вирій чи навпаки, з Вирію у Яв. Іноді треба ще й слова знати заповітні чи дію зробити якусь таємну. По-різному буває.

– Ну, цього разу, дякувати Богові, обійшлося без таємних дій і слів, – зітхнув Степан. – А інакше б потрапили ми у Вирій хіба що після смерті.

Андрій промовчав, воліючи не видавати всіх секретів. Але справді, не встигни вони вчасно, довелося б Ярчукові зустрітися зі своєю смертю-кисимом набагато раніше, ніж він того бажав. Однак так уже вдало склалося, що сім років тому Андрій пригледів тут дві дуже цікаві осички, що схилили одна до одної верхівки і сплелися віттям, як місточком; вгледів він тоді і те, що місточок той непростий: якщо вимовити потрібні слова та вчинити відповідно, стає він Джерелом – рівно на сім ударів серця. Якраз вистачило, аби все Андрієве воїнство встигло проскочити.

І все-таки Ярчук не був упевнений, що вони у безпеці. Непокоїла думка, чи відірвалися остаточно від погоні, чи нема серед татар якогось штукаря, здатного відкривати Джерела – цього Андрій не знав. І тому намагався від’їхати якомога далі.

Ще сильніше його турбувало інше – розмова з Костем. Точніше – те, що нечисть чекав саме Ярчука, як чекали Андрія і ті, хто стояв за Костем. Кисим. І «та, яка все влаштувала», яка «сильніша за Кисима».

Та, додав він подумки, яка і спрямувала їх у Яв. Начебто-Миколчина-матір.

«Хоч і старий ти, Андрію, але, як і раніше, наївний і довірливий, обдурити тебе – що іншому висякатися, – лаяв він себе. – Побачив голу бабу – і останнього розуму позбувся, думати почав тим, що нижче пояса. От і маєш по заслузі».

Відчутно боліло ліве плече, хоча зазвичай після нашіптування наступало полегшення. Їхати на коні було важко, кожен поштовх віддавався у рані, і Ярчук, сказавши, що хоче пройтися пішки, сплигнув на землю. Стрибок ледь не доконав його, Андрій похитнувся і вхопився за сідло, щоб не впасти.

– Сильно зачепило? – спитав Степан. – Може, зупинимось?

– Давай до лісу, а там уже зробимо привал. – Йому дуже не подобався степ, що розкинувся навколо. Трава, щоправда, цього разу не витріщалася з верхівок чаклунськими очима, але… все одно, щось витало в повітрі, гірше, між іншим, за ковилові очі.

Сяк-так вони дісталися до лісу, але виявилося, зблизька він виглядає не краще за степ. Знову ж, ніяких чудасій у ньому не помітиш; оце і тривожило.

– Степане, ти нічого такого не відчуваєш?

Вовкулак, принюхуючись, покрутив головою з боку в бік.

– Наче ні.

– Слухай, а куди це наші чоботи завіялися? – раптом помітив Ярчук. – Через Джерело ж разом проскочили, а тепер щось їх не видно.

– Може, пішли на полювання, – хмикнув Степан. – Вибач, братику, але, як на мене, даремно турбуєшся. Весь час погано не буває. Колись наступає передишка.

– Ага. Тільки передишки інколи трапляються такі короткі, що ми їх не помічаємо. Ну, вибирай місце для привалу…

– Дивіться, а то не хатка часом? – гукнув Миколка. Він сидів верхи і зараз вказував кудись у хащі, на щось, видиме тільки йому.

– Зіркий хлопець, – схвально пробурчав Степан. – Збігаю подивлюся, що там за будівля, а ви поки тут зачекайте.

Повернувся він дуже спантеличений.

– Ну-у… Пам’ятаєш хатинку, яка над нами пролітала? – як дві краплі води схожа на цю, тільки вона землі міцно тримається. Всередині нікого. І слідів жодних. Навкруги все травою поросло, ні стежинки, ні гілок зламаних. Що скажеш?

– Заночуємо там, – вирішив Андрій. – Все одно далеко нам не відійти, а якщо той, хто живе в ній, захоче нас знайти, – знайде і в хатинці, і неподалік від неї. Згоден?

Степан скривився:

– Наче все правильно кажеш. Тільки на душі в мене неспокійно. Ви влаштовуйтесь, а я ще поблукаю поблизу – придивлюсь, принюхаюсь.

Хатка і справді міцно вросла у землю, лап не розгледіти (якщо взагалі вона їх мала, бо необов’язково ж, аби у хати знизу лапи росли…). Стіни, як і в тієї, найбільше схожі на величезні пряники, втім, надзвичайно старі, засушені, зі стертими краями. На віконницях – мерзенні морди. Двері були не зачинені.

«Найсмачніші яблука – в сусідньому садку. Але і собаки найзліші – теж там», – подумалось не до ладу.

– Яблуками пахне, – прошепотів Миколка, заходячи до хати.

* * *

Хоч і дошкуляло Андрієві плече, а перш ніж боки відлежувати, слід було попрацювати. Він розсідлав і почистив Орлика, перезарядив пістолі і тільки тоді міг розслабитися – зовсім трішки.

Зсередини хата виглядала набагато акуратніше. Піч, щоправда, була нетоплена, але біля припічка чекав невисокий стос дрів, тож незабаром розпалили вогонь. Їстівного у хаті нічого не знайшлося, але Андрій не переймався: він у будь-якому випадку змусив би своє «військо» харчуватися власними припасами, аби не ризикувати…

Перекусив залишками в’яленого м’яса хвостатих зайців, потім влаштувався на лавці біля вікна і заплющив очі. Лише на хвильку. Аби біль трохи вгамувався.

Про подальші події він дізнався вже набагато пізніше, від Миколки.

Повернувся з розвідки Степан, який заодно вдало пополював. Здобутий ним заєць цього разу виявився звичайною тваринкою, яких у Яві багато. Його засмажили, але Андрія вирішили не будити, просто відклали частку на завтра.

– Нехай відпочиває, – пояснив Степан. – Він у нас і так останнім часом знервований, а тут іще ця рана. Йому зараз поспати – саме те, що треба.

Миколка погодився із вовкулаком.

Умившись водою із струмка, що дзюркотів неподалік, теж налагодилися спати. Орлика відвели у невеличкий хлівець за хатою – і міцно зачинили, аби ніхто всередину не заліз. Хоча, як правильно зауважив Степан, кінь сам може постояти за себе, якщо хто здуру вирішить на нього напасти.

Спалося Миколці погано, снилися якісь пацюки, хоботи і чорти. Жах!

Кілька разів хлопець прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, – здавалося, зі щілин між дошками на нього витріщалися чиїсь очиці з вертикальними зіницями. Завмираючи від страху, він не помічав, як знову провалювався у безодні сну, совався на лавці, вкривався потом і ледь чутно рюмсав уві сні.

А потім йому припекло – довелося вставати, йти на двір…

Він уже виліз назад на пічку, коли почув чиїсь кроки.

От тоді і пригадав, що спросоння не зачинив двері.

Той, хто ходив довкола, постояв трохи біля вікна, зітхнув і попрямував до дверей. Хлопчик завмер, силкуючись не видати себе ані звуком, навіть перестав дихати. І їй-богу, ледь не вмер від переляку, коли тихий жіночий голос вимовив:

– Чи є хто вдома?

Перебираючи подумки можливі відповіді («Нікого немає!», «А хто вам потрібний?», «Навідайтесь зранку»), хлопчик вирішив, що краще промовчати. Однак нічна гостя так запросто йти не хотіла.

– Господарі, люди добрі, пустіть переночувати, – задушевно попросила вона. – Я багато місця не займу, не об’їм вас, не обіп’ю. Пустіть, а то на дворі страшно одній!

Миколка перелякано глитнув і подивився на старших. І вовкулак, і Андрій – обоє спали міцним непробудним сном. У хліві глухо схрапнув і вдарив копитом Орлик, але він був надто далеко, та й поради ж у коня не спитаєш.

Раптом голос за дверима змінився, помолодшав і став напрочуд схожий на матусин.

– Миколонько, – пролунало з-за дверей. – Я так довго тебе шукала! Я так скучила за тобою! Дозволь мені увійти.

І тонкі білі пальці – її пальці! – просунулися у шпарку дверей.

– Заходь, – прошепотів він, зачарований одним лише припущенням, що матуся повернулася, що вона жива, що…

Щось обірвалося в ньому – так із легким дзижчанням лопається струна на кобзі.

Його увагу привернули пальці. Точніше, потворні потовщення навколо її нігтів. У жодної людини Миколка не бачив таких пальців. Тим більше – у своєї матусі, її руки він знав найкраще за всі.

Але вона вже увійшла – звичайно ж, ніяка не матуся, а старезна баба, від одного погляду на яку хлопчик заціпенів.

Усі старі люди для Миколки поділялися на два типи: одні, на зразок його бабусі, були занудливими, але приємними у спілкуванні, а головне – добрими. Таких роки водночас робили і більш стійкими, і добрішими. Інших же – тільки засушували, перетворювали на подобу кістлявої Смерті, яку малюють на всіх картинках і показують у вертепі. Такі ставали злобливими, ненавиділи всіх молодших за себе.

Але та стара, яка переступила поріг хатинки, була бридкіша за найжахливішу з них. Вона була ніби уособленням ненависті, породжена нічними кошмарами хворобливої дитини.

На її обличчі не знайшлося б рівного шматочка шкіри навіть розміром із ніготь немовляти; все їжачилося бородавками, між якими пролягли глибокі зморшки, густо всипані жорстким волоссям. Стара була неймовірно волосатою, під довгим, схожим на моркву носом проступали щурячі вусики, а вже у шевелюрі коївся суцільний розгардіяш: розпатлані пасма зміїлися, спадаючи ледь не до самісінької підлоги. При цьому міняли колір від попелястого до вугільного, та ще час від часу спалахували багрянцем, наче пригасле вогнище.

Очі теж пашіли пригаслим полум’ям.

Одіж на старій складалася із брудного дрантя різних відтінків сірого. А от взуття взагалі не було – і приголомшений, украй переляканий Миколка побачив, що обидві ноги у гості давно не миті, з довжелезними звірячими пазурами і – найстрашніше – обидві ліві.

Це останнє, що він встиг помітити. Потім стара несподівано спритно кинулася до нього і вхопила за плечі. Кільцеві потовщення на її пальцях заворушилися – і нігті старої подовжилися, перетворюючись на гостро відточені ножі. Один вона з явним задоволенням притиснула до Миколчиного горла.

– Що ж ти, ріднесенький, мовчав? Я ж дух живий ще біля галявинки почула, вами тут усе наскрізь просякнуте. А ти – мовчав…

– Знав би – закричав, – похмуро відгукнувся хлопчик. Він із надією скоса дивився на дорослих, але ті, як і раніше, міцно спали.

– Покричи, – милостиво дозволила стара. – Погорлань, якщо дуже хочеться. Все одно не прокинуться. А коли прокинуться, нас тут уже не буде. Ми вирушимо далеко-далеко, за сині гори, за бистрі води… – Голос її залунав співуче, а сама вона почала погойдуватися з боку в бік; кіготь-кинджал трохи подряпав шкіру на горлі у хлопчика, заструменіла кров.

Наступної миті сталося відразу кілька подій.

Усупереч очікуванням старої, запах крові розбудив Степана. Той одразу все збагнув, але напасти не ризикнув, бачачи, що життя Миколчине висить на волосинці. Але запримітив він і те, чого ані старій, ані хлопчику поки що видно не було. На порозі з’явилися два чоботи – обидва на ліву ногу.

Ніздрі старої роздулися, наче в хижака, що відчув здобич, очі блиснули.

– О! – хмикнула вона. – Та ви ж до всього ще й привели мені давніх моїх утікачів! Ну хто б міг подумати!

Вона ледь ворухнулася, аби подивитися на чоботи, а Степан уже стрибнув. З неймовірною спритністю стара відштовхнула від себе хлопчика – назад, за двері – і змахнула руками. Вовкулак мовчки полетів у куток, забризкуючи підлогу кров’ю.

– Даремно ти… – почала стара.

Він плигнув знову – знав, що його чекає, але інакше не міг. Чоботи теж приєдналися – і накинулися на стару ззаду.

Миколка розгублено дивився на них, сидячи на холоднуватій вологій траві, відтак підхопився і помчав до хлівця, де був зачинений Орлик. Він розумів, що довго дядькові Степану не протриматися, навіть із допомогою самохідних чобіт. А дядько Андрій досі не прокинувся.

Орлик уже і сам з усіх сил рвався на волю. Ударами копит він пробив задню стінку, і якби не підбіг Миколка, все одно скоро звільнився б. Удвох вони кинулися до дверей, але – пізно.

З хати вивалився Андрій. (Його витяг, взявши зубами за комір, Степан, поки чоботи відволікали увагу старої). Лише тоді Ярчук прокинувся, але не встиг зрозуміти, що ж відбувається. Він тільки й спромігся перевірити, чи на місці заповітна скринька. Та висіла за спиною, в упряжі, яку Андрій не зняв на ніч, немовби передчуваючи біду; та й узагалі він із нею останнім часом не розлучався.

Майже на коліна Ярчукові раптом упали закривавлений лантух хутра, а потім – один із чобіт-самохідців. Хата дрібно затремтіла і метнулася у небо, розбризкуючи в усі боки шмаття моху і трав’яне дрантя. На місці, де вона стояла, чорнів прямокутник голої землі і корчилися хробаки (чи – обірване коріння?…), які поспіхом намагалися заритися якомога глибше, подалі від світла і дивної компанії на галявині.

– Втекла, зараза, – прохрипів кривавий лантух, на який перетворився після сутички зі старою Степан. Він ворухнувся, силкуючись підвестися, але тут-таки обм’якнув, заскавучавши.

Андрій, хоч не міг второпати, що сталося, розумів: жити вовкулаку лишалося навіть не години – хвилини лічені.

– Ех, братику! – зітхнув Степан. – Бачиш, як воно повернуло. Мене ж просили за тобою доглянути, а я не справився…

– Хто просив?!

– Та твій дивак зі скринькою… Він до мене зазирнув перед смертю. Попросив – сказав, гарний ти козак, але один можеш не впоратися. Так щоби я подбав… За те обіцяв звичайною людиною зробити, а не вовком. І от…

– Ти вже почав на неї перетворюватися, – прошепотів Андрій. – Пам’ятаєш, тінь у тебе свербіла? Я тобі ще сказав тоді, аби ти терпів. Так от, ти її не бачив, а я – роздивився. У людську вона у тебе перетворювалася, тому і чухалася! І шлунок у тебе тоді прихопило не від того, що ти з’їв щось! Ти ж води випив проклят-озерської, а вона лише для двоєдушців цілюща, а для звичайної людини – смертельна. А ти – між тим і цим, але більше все-таки людина. Ти – людина, розумієш?! Безперечно людина!

– Е-е, ні, братику, – сказав, дивно посміхаючись, Степан. – Я – син Божий. І тільки.

Голова його безвольно похилилася, тіло обм’якло – і Корж вирушив Господнім шляхом за небокрай.

* * *

Того, що сталося в хатинці, Андрій збагнути ніяк не міг. Судячи з усього, зіткнулися вони з давньою і неймовірно могутньою силою. Якби не Степан, що випхав Андрія з хатки, Бог відає, що б сталося.

– Але чому вона втекла? – вголос розмірковував Ярчук, допомагаючи Миколці зібрати нехитрі, після останньої пригоди значно збіднілі пожитки. – Здається, хотіла заволодіти скринькою – як і всім, хто нам зустрічається, саме вона потрібна. Але перевага була на боці старої. Тоді – чому?…

– Може, через чоботи?

Одинокий самохідець, схиливши халяву, стояв над Степановою могилою. Почувши запитання хлопця, він стрибками підібрався до Миколки і сиротливо потерся носком об його ногу.

– Вона, кажеш, раділа, що ми привели до неї «втікачів»… – задумливо протягнув Андрій. – А що, цілком може бути. Не даремно ж вони ховалися під стінами Вовкограда, за Ропушчиним Кільцем. Пам’ятаєш, я розповідав, що за межі отого Кільця мало хто може пробратися.

– Чого ж вони з нами пішли?

– Думали, певно, що захистимо їх. Та помилилися…

– А як же тепер?

«Дійсно, як?» – Андрій із ненавистю поглянув на скриньку, що стояла осторонь, біля їхніх речей. За час подорожі боки її пообдиралися, коштовності блищали вже не так яскраво, до того ж на одній зі стінок залишили свої сліди татарські стріли. Наконечники Андрій витяг, але ж подряпини залишилися.

«– Зауваж, що за скринькою полюватимуть… Не приймай виклику, як би тобі не кортіло проявити свою звитяжність.

Мені треба, аби ти дістався до місця цілим і неушкодженим. І зі скринькою. Поклянися, що чинитимеш саме так, як я хочу.

– Клянуся. Іменем матері своєї клянуся!

– Приймаю твою клятву. Пам’ятай про неї, козаче».

Андрій пам’ятав. І не бачив жодної причини, яка б змусила змінити рішення. Він поклявся – і, бачить Бог, виконає обіцяне. От тільки спершу…

– Збирайся, – звелів він Миколці. – Відвезу-но я тебе, синку, в Яв. Дочекаєшся мене там, я з’їжджу, закопаю цю скриньку, а потім повернуся за тобою. І ми вдвох вирушимо до тебе у село, до бабусі і сестри.

Досить із нього Степанової смерті! Нехай хоч Миколка залишиться живий.

…Ще чомусь згадалася та, з розпущеним волоссям. («Я турбуюся за Миколку, але вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці…»), однак цей спогад він прогнав геть. Вільно чи невільно, знаючи, що коїть, чи ні, вона привела їх у засідку. Можливо, скінчивши всі свої справи, Андрій відшукає її… аби забрати жупан. Але поки що у нього немає на це часу.

Ярчук начепив на себе упряж – і знову здалося, що скринька значно поважчала. Начебто навіть дзвякнуло всередині таким собі золотим передзвоном.

– А що з чоботом? – спитав Миколка.

Андрій знизав плечима:

– Я йому не господар. Куди схоче, туди і вирушить. Ну, збирайся, а я приведу Орлика.

Як не дивно, хлівець не полетів разом із хаткою. Андрій вивів із розтрощеної стайні коня – і вони втрьох поїхали шукати найближче Джерело. Самохідний чобіт сумно стрибав слідом.

Ліс несподівано скінчився, знову потягнувся степ без кінця і без краю, і Андрій уже почав непокоїтися, що не відшукає поблизу жодного Джерела, коли помітив курган, через який проходила широка межа. Вивернуті шматки землі лежали обабіч неї здоровенними валами, наче якийсь велет пройшовся своїм плугом.

За прикметами, відомими лише йому, Андрій зрозумів, що тут можна проскочити у Яв. Без зволікань він виконав необхідні дії, відтак, міцно всівшись у сідлі і наказавши Миколці триматися як слід, змусив Орлика розбігтися і перескочити межу.

І що ж? По той бік виявився точнісінько такий степ, навіть вали такі самі піднімалися за спиною.

– Нічого не вийшло? – розчаровано спитав Миколка.

Андрій стенув плечима:

– Дізнаємось, як зустрінемо яку-небудь живність. Іноді Яв і Вирій дуже схожі між собою, можна навіть не помітити, що перейшов межу.

Як з’ясувалося надвечір, вони все-таки здійснили перехід. Спершу виїхали на широкий шлях, який згодом привів їх до села. От уже чого точно у Вирії не зустрінеш, так це людських поселень!

– Дядьку Андрію, то ви хочете мене тут залишити?

– Тобі не подобається?

Миколка лише зітхнув і промовчав.

– Ти ж, синку, сам бачив, що зі мною небезпечно. А раптом би тебе ця стара забрала? Полетів би ти у хатці разом із нею – і нічим би я не зарадив.

– А якщо вона сюди заявиться? – прошепотів Миколка. – А вас поряд не буде…

– Дурниці! Таким, як вона, у Яв дороги немає. Тож якраз заЯвитися вона не зможе. Не вішай носа, ти ж бравий парубок, а не якась там…

Ярчук осікся і гарячково почав згадувати останній відрізок шляху. Вони вже в’їхали у село і проминули кілька подвір’їв. На декількох поралися люди, інші були порожніми.

От воно! Та постать на ґанку: стара жінка входить у дім і на мить обертається, почувши цокання Орликових копит.

– Матусю! – вражено прошепотів Андрій, повертаючи коня. – Матусю!..

* * *

Вона частувала їх варениками з вишнями і теплим, щойно з-під корови, молоком. І розповідала – а Андрій слухав, заворожено й уважно, наче її слова були найважливішими словами у світі.

Мати розказувала, як після його втечі до козаків і несподіваної смерті двох його братів вийшла заміж за Йвана-чумака, який привіз її сюди, в оце село. Жили спершу непогано, він начумакував трохи грошей, але потім, коли помер, стало Марусі тяжко одній. Та вона не скаржиться, ні! Хата, звичайно, осіла, але це нічого, город невеличкий є, корова он…

Зненацька матір запнулася і повернула до Андрія своє згорьоване, але від того не менш рідне чи красиве обличчя.

– А як ти? – спитала. – Хлопчик – твій?

– Вважай, що мій. Прибився дорогою, от збираюся його додому відвезти, та зараз не можу. І взяти з собою не можу. Думав тут залишити, у людей…

– То залиш у мене… – Вона знову запнулася і похитала головою.

– Щось негаразд?

Але – поклавши руку на серце – міг би і не запитувати. Сам бачив: негаразд. Бідність, що оселилася тут, краяла Андрієве серце. Він розгублено спостерігав за тим, що коїлося з ним, старим, бувалим у бувальцях козаком. Хотілося залишитися, махнути рукою на все і всіх; полагодити насамперед дах, який струхлявів за роки, коли мати жила одна, – зараз крізь щілини проглядали нічні зорі. Потім неодмінно дійде черга до поганенького хлівця, в якому мати тримає Чорнушку. Потім…

«Саме так – потім, – наче вимовив у його свідомості чийсь безпристрасний голос. – Усе це ти зробиш згодом. Спершу – скринька».

Він стулив повіки, не знаючи, чи зможе розплющити їх знову, взагалі не знаючи, що скаже чи зробить за мить. Майбутнього не було. Залишилося тільки минуле, і у минулому він – утікає з дому, залишає матір із братами, мовляв, щоб легше їм жилося, а насправді ж через жагу до подвигів та подорожей; він – за всі ці роки лише раз чи два згадав про дім; він – несподівано, неочікувано заявився до неї тепер, коли всі надії згинули, коли лише ймовірність їхнього оживлення рівноцінна маленькій смерті; він – однією тільки появою (а міг же проїхати повз, проїхати, а повернутися уже потім!) подарував їй ці надії; він – мав намір їх знищити двома-трьома словами; він – не здатен вчинити по-іншому…

І наче хтось заспівав, тихо і сумно:

 
– Соколику-сину! Вчини мою волю:
Продай коня, щоб не їздить по чистому полю!
– Соколихо-мати! Не хочу продати:
Треба мому кониченьку вівса й сіна дати!
– Соколику-сину! Хто буде робити?
Вже прийдеться мені, сину, голодом сидіти!
– Соколихо-мати! Пусти погуляти!
Буду гулять поденеду, доленьки шукати.
Ой привезу тобі цілі три жупани,
Та щоб були ті жупани серебром заткані!
 

Ну і де ті жупани, Андрію? Чи не в пилюці виваляні, чи не ногами твоїми топтані?

Раптом мати зітхнула і зізналася, про що з самого початку, як тільки здогадалася, що Андрій не залишиться з нею, збиралася промовчати. Гроші, гроші, кляті гроші!.. Вони потрібні їй, інакше через два дні вона залишиться і без корови, і без цієї хати, більше схожої на хлів, – без усього! Він слухав її плутану оповідь (очі, як і до того, лишалися заплющеними) і, здавалося, падав. Падав, падав, падав!..