Текст книги "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

І від цієї от благодаті, видно, найшло на наших подорожніх нестримне бажання побалакати. Першим пройняло Миколку – і він кліщем учепився в Андрія: дядьку, розкажи казку! Ярчук, сам перейнявшись балакучим настроєм, завів якусь довгу історію з козаком-забродою, який потрапив у Царгород, де його спіймали нехристі і повісили на гак за… одне з ребер (добре, вчасно здогадався замінити деякі деталі) – потім там ще було багацько усіляких подвигів: і турків він сік на капусту, і морем від них же, недосічених, утікав, і братців-запорожців із неволі визволяв… От під уявне бряжчання скинутих кайданів Миколка нарешті заснув.

Запанувала умиротворена тиша. Певно, цього моменту й вичікував Степан. Вовкулак обережно підняв носом краєчок свитки:

– Не спиш?

– Начебто ні, – хмикнув Андрій. – Як тобі казка?

– Та так… Слухай, мені тут на думку спало… – Він скривився – певно, знову почали дошкуляти тіньові блохи. – Як вважаєш, хто я насправжки?

Ярчук здивовано втупився в нього: він був не готовий до дишпутів на такі теми, навіть на ситий шлунок. Тим більше що відповіді не знав і сам. Світайло з цього приводу так казав: «Між тварями Господніми різниці, по суті, немає». Щоправда, не уточнював, що мав на увазі. Повторити це Степанові? Не зрозуміє; ще й образиться.

Попихкотів Андрій люлькою, посмикав вуса.

– А сам як гадаєш? – запитав.

– То ж бо й воно! – Корж наче чекав цього запитання, скипів з півслова. – Що ж виходить? Якби я у вовчому тілі незручно почувався, тоді виходить – наче, людина я, так? Але… як би це сказати… я не «у вовчому тілі», я і є зараз вовк, тільки розумніший, ніж звичайні. А коли людина… був людиною, тоді теж незручностей не відчував. Виходить, не вовк я і не людина, так? Але це раніше. А тепер я з одним тілом і, якщо чесно, зі споловиненою душею. То хто я тепер?!

– Син Божий, як і всі ми. Тобі цього мало?

Степан випростався під свиткою так, що тепер назовні виглядали і голова, і задні лапи з хвостом.

– Свербить, – наче вибачаючись, зізнався він. – Терпцю вже нема, так боляче! І не тіло навіть, а… таке, що і не помацаєш.

– Терпи, – зі співчуттям промовив Андрій. – Терпи. Ісус більше терпів.

І здригнувся, коли усвідомив, що саме ці слова сказав колись Світайло, витягаючи у нього з рани на стегні уламок татарської стріли. Це був перший Андріїв похід і перша серйозна рана. Могла стати й останньою, але братчики відвезли до старого характерника, а той виходив – та й залишив при собі учнем, все одно Ярчукові до остаточного видужання було ще далеко.

– …І місяця не видно, – зітхнув Степан. – Ні, навряд чи я звикну тут жити. Ти не знаєш способу якось повернутися… туди?

– Способів – хоч греблю гати, – похмуро відгукнувся Андрій. – Але тобі жоден не підходить. Та й сам розсуди: чи довго там проживеш у вовчій личині? А інша тобі віднині не доступна. Тож не мудруй, а лягай-но спати. У Вовкограді не так уже й погано, будеш там серед своїх, таких, як і ти. Приживешся.

Він глянув на Степанову тінь. Здригнувся.

Але казати нічого не став – сховав люльку і ліг спати.

Розділ шостий
Вовкоград

 
Кров оця на пальцях,
пил оцей на чоботах
– не мої.
Летимо чи падаєм,
білі або чорні ми…
Солов’ї
з круками скорботними
будуть вихваляти нас,
клясти нас.
Чи то колискової,
чи то поховальної
утинать.
Та чи нам, кумасенько,
тим та перейматися.
Не займай!
Лиш із часом мариться:
кров і пил змішалися.
Не своїх – нема.
 

Прикмету Андрій побачив уранці, години за дві після того, як вирушили далі. Прикмета була така, що не обминеш – якщо, звичайно, знаєш, що це.

– Ну, чорти мене забирайте!.. – висловився Степан. – Хвацько, їй-богу! І звідки, скажи на милість, таке береться?

Курган дійсно виглядав велично, зблизька здавалося – до самих небес дотягається. На верхівці поважно сиділа здоровенна, розміром із добрячого вола, ропуха, причому на підчерев’ї в неї звичайні ропушачі пухирці відвисали, наче коров’яче вим’я.

– Добре, що кам’яна, – зауважив Миколка.

– Хлопець має рацію, підтримую.

Немовби почувши їх, ропуха всім тілом повернулася в бік подорожніх.

Андрій посміхнувся краєчком губ:

– Не лякайтеся. Вона дійсно кам’яна.

– А рухається як жива.

– Камені, синку, теж живі.

– З’їсть вона нас теж як жива? – обережно поцікавився вовкулак.

– Камені людьми не харчуються, Степане. Я думав, ти знаєш.

– Облиш, братику, свої жарти – у мене від них кістки сверблять і черево зводить. Ми вже здогадалися, що ти серед нас найдосвідченіший. От і поділися часткою свого досвіду, аби ми зовсім від переляку в штани не наклали.

– У вас, дядьку, і штанів-то нема! – реготнув Миколка.

– А ну тихо! Так що, Андрію, з ропухою цією? Якого біса вона тут сидить, якщо людей не чіпає?

Відповісти Ярчук не встиг. Несподівано праворуч від них на самісінькому виднокраї у повітрі з’явилася дрібна цятка.

– Щось я, знаєш, утомився від див, – сумно повідомив Степан. – Тільки дощових черв’яків у небі мені не вистачало для повної радості.

Дійсно, між хмарами пересувалося створіння, схоже на величезного черв’яка. При цьому не можна сказати, що він летів, бо крил у нього не було та й пересувався хробак саме так, як це зазвичай роблять його менші родичі: звиваючись, витягуючись і стискаючись. Тож складалося враження, що по небу він повз.

Ропуха миттю втратила цікавість до Андрія та його компанії і пересіла так, аби бачити небесного повзуна. Коли ж той опинився поряд із нею, вчинила, як будь-яка ропуха, – швидко вистрілила у бік черв’яка язиком (мабуть, теж кам’яним). І – от вона вже спокійнісінько запихає передніми лапами собі до рота хвіст здобичі.

– …Такі тут часто трапляються, – пояснював Ярчук своїм супутникам, коли вони вирушили далі. – Беруться бозна-де, причому по небу повзають, як по землі. Можливо, Проклят-озеро їх приманює? Не знаю. А на озері Вовкоград – от тамтешні мешканці, хто майстровитий, вирішили такий захист собі вирізьбити. Кургани тут здавна стояли, а вони туди посадили цю сторожу.

– Так от чому про померлих іноді кажуть «жаба цицьки дала»… – задумливо протягнув Степан.

– Не знаю, тому чи ні, але вартують вони справно. І нападають лише на черв’яків, на інших уваги не звертають. Хоча, звичайно, якщо хтось їде необізнаний, так звертає, від гріха подалі – тому до Вовкограда дорога ніби й відкрита, а випадкові подорожні туди не приїздять. Нам ще пощастило: райдуга викинула нас майже поряд із Вовкоградом. А то довелося б добиратися тиждень, якщо не довше.

– І невідомо, чи протримався б я стільки часу, – підсумував за нього вовкулак.

Близько полудня попереду вони побачили Проклят-озеро. Як і все тут, у Вирії, на озеро звичайне воно було мало схоже. Замість води плюскотіла в ньому золотава в’язка рідина, яку живій людині пити смертельно небезпечно. А двоєдушці казали, на смак вона гидотна, але цілюща для них – що і доводило, так би мовити, саме життя.

Береги Проклят-озера густо поросли яблунями, плоди на гілках також були золотистими – ззовні, а всередині порожніми: зриваєш такий, а він у тебе під пальцями бгається, наче паперовий. І за кілька хвилин обертається на порох.

Ну і добре, не за золоченими папірцями Андрій сюди приїхав. Он, видно у самому кінці шляху Вовкоград – їм туди.

Дивне місто… Незрозуміло, хто і коли будував його, не двоєдушці ж калічні, ті в лапах ледь сокиру втримають. Однак, диви, – височить, вежами вартовими до небес Вирієвих тягнеться, частоколом огороджено дерев’яним, але міцним, аби жодна стороння тварюка спокій мешканців не потурбувала. А тварюк тут вистачає.

– А хай тобі грець!.. – рявкнув вовкулак, коли дорогу перед самісіньким його носом перебігли два чоботи, причому обидва ліві. Хвацько так протупотіли, біля лівого узбіччя зупинилися, каблуками клацнули – честь, виходить, віддали – і нирк у кущі!

– Слухай, а ці тут звідки?

Андрій філософськи стенув плечима:

– Та яка різниця? Сумирні ж, тільки і знають, що навколо частоколу шмигати та ось так каблуками стукати перед кожним. Не звертай уваги. Ти їх тепер часто зустрічатимеш.

– Ет, зайвої радості на мою голову додалося! – пробуркотів Степан. Але було видно, що він радий рятівному озеру і, отже, близькому спасінню від тіньових блох. – Може, спершу до бережка під’їдьмо, а вже потім у місто, га?

Чому ж не під’їхати? – під’їхали. Щоправда, довелося через яблуневі хащі продиратися, бо дерева стояли щільно, як частокіл навкруг Вовкограда. Спішившись, Андрій залишив Орлика на догляд Миколки (а насправді – навпаки) і разом із вовкулаком спустився до «води».

Тут Степан припав до золотавої поверхні і почав жадібно хлебтати її, але відразу ж відскочив.

– Ух! Пече!

– Пий, – кивнув Андрій. – Так і має бути.

– А знаєш, полегшало, – зізнався вовкулак трохи згодом. – Наче разом позбувся усіх невидимих бліх, чесне слово!

– От і добре. Ну що, вирушимо у місто?

– Куди ж діватися?

– Тоді зажди…

Ярчук повернувся до Миколки і відвів його з конем у гайок золотоплідних яблунь, де й звелів чекати: «До вечора неодмінно повернуся!» Потім, скинувши з себе одяг, проговорив потрібні слова і, перекинувшись через голову, перетворився на величезного вовкодава, хлопцеві приблизно по пояс. Підморгнув: «Не журись, синку!» – і поквапився знову до берега, дивувати Степана.

У того слів, видно, уже не залишилось. Корж тільки чхнув і позадкував, коли з-за дерев на нього вилетіла чорна чотирилапа куля.

– Не впізнав? – хмикнув Андрій в образі вовкодава.

Степан хитнув головою.

– Нумо, за мною! – наказав Ярчук. – А то поки влаштую тебе, вже й сутенітиме, а на мене ж Орлик із Миколкою чекають.

– Шкода, не попрощалися, – зітхнув вовкулак.

– Ну, біжи прощайся.

Побіг.

* * *

Брама, ясна річ, була прочинена, але під охороною. Дві дебелі вівчарки, вгледівши подорожніх, миттю піднялись із чотирьох лап на дві й пильно витріщились на незнайомців.

– Може, і нам того… на задні? – розгублено прошепотів Степан Андрію.

– Обійдуться. На чотирьох у нашій личині зручніше. Чи тобі не знати?

– Хто такі? – ревонула та вівчарка, що ліворуч.

– І з якою метою? – додала друга.

– Купець я, – ліниво позіхнув Андрій, оголюючи свої здоровенні ікла. – От, підібрав новенького – та й вирішив привести, аби не пропав.

Вівчарки, як по команді, повернулися до вовкулака.

– Степан Корж, – назвався той. – Застрелили мене в людській личині, так от тепер…

– Чи знаєте порядок? – спитала в Андрія одна з вівчарок.

– Аякже. Першим ділом – до управителя, ошийник отримати і місце проживання.

– Проходь. Тільки ви того… намагайтеся на двох ходити, не звірі все-таки.

Широкою вулицею, забудованою з обох боків дерев’яними хатами в три-чотири поверхи, Андрій зі Степаном попростували до головної площі. Там – міська управа, в ній ошийники отримувати.

Хоч ця вулиця і вважалася центральною, переповненою її не можна було назвати. Кілька разів їм траплялися вовкоградці – то козел з козою, манірно, під ручку, пройшлися, то вилетів раптом звідкись переляканий півень у малесенькій сорочці, наче спеціально на нього пошитій, роззирнувся на всі боки, прокукурікав і чкурнув щодуху в підворіття. А за ним дві собаки пробігли у сторожовому одязі. Ну, і ще кількох двоєдушців побачили. Андрій тут не вперше, для нього це річ звичайна. Зате Степан уважно роздивлявся навсебіч. Але мовчав; заговорив, лише коли до площі підійшли.

– Вони ж усі з ошийниками.

– Тут, братику, по-іншому не можна. Кожному городянину належить ошийник. Крім батраків – тим намордники. Ну і купець чи ще хтось, якщо за межі Вовкограда вирушає, може знімати для зручності.

Вовкулак кивнув розгублено і принюхався:

– М’ясцем смаженим пахне, чи що?

– Ходімо, нам в управу треба, – рішуче заявив Андрій – і Степан, глянувши на його здиблений загривок, не насмілився більше розпитувати.

Біля входу до управи розганяли нудьгу два величезних бурих ведмедя. Обоє сиділи на широченних пнях із довгими кривими гілками, відтягували ці гілки на себе, а потім відпускали. Гудіння виходило добряче, на весь квартал.

– О, – позіхнув один із вартових, коли Андрій зі Степаном підійшли ближче, – диви, новенькі.

– Ні, лише один новенький, – відгукнувся його напарник. – Цього, чорного, я вже десь бачив. У мене знаєш, яка пам’ять! От кого у житті не зустріну, всіх запам’ятовую. Так, чорний?

– Еге ж, – погодився Андрій. – Ти тоді тільки прийшов у Вовкоград і перший рік служив в управителя у сторожі.

– О! Голова! А ще кажуть, що ви, собаки, ні на що, крім винюхування, не придатні! Проходь, ясновельможний у себе.

Вони опинилися у довгому коридорі з безліччю дверей з обох боків. Але Андрій, не звертаючи уваги на жодну, вирушив до сходів у кінці коридору, – і Степан змушений був поквапитись за ним, не витрачаючи час на заперечення. А, бачить Господь, менше за все Коржу хотілося зараз мовчати!

Одні з дверей, що праворуч, виявилися трохи відкритими, і звідти до них долинуло занудливе бурмотіння.

– Ну от, – теревенів гугнявий голосок, – я так і знав! Якось же у них щоразу виходить, що саме Матвій повинен чергувати, коли М’ясниця{Не плутати з м’ясницями – періодом від Водохрещ до запусток, який у різні роки міг тривати різну кількість днів. Назва, як побачимо далі, схожа (на це й робився розрахунок того, хто вводив М’ясницю), але сутність – різна.}. А я, може, теж… Чим я гірший від інших?!

Степан обережно зазирнув у двері – та й остовпів. За писарським столом поважно сидів спиною до Коржа байбак розміром з людину – перекладав з місця на місце якісь папірці та все туркотів, що, мовляв, несправедливо життя влаштоване…

– Ще надивишся, – м’яко сказав Степану Ярчук. – А на нас чекає управитель.

Видно, чомусь козакові дуже не хотілося затримуватися і пояснювати, що тут коїлося; Степан відчув це, але суперечити знову не став.

Вони піднялися вузькими дерев’яними сходами і опинилися перед величезними дверима, за якими, власне, і знаходився управитель. Ним виявився дебелий сивий вовчара – втім, ще не зовсім старий, здатний постояти за себе. «Такий, – подумалось Степанові, – сам-один собачу зграю розкидає – і не помітить».

Кабінет у сивого був знатний: просторий, з високою стелею, з вітражними вікнами. На стінах висіли шаблі та рушниці, а також людські голови. У правому дальному кутку потріскували в коминці дрова, хоча не сказати, що в кабінеті було холодно.

– Доброго дня тобі, ясновельможний Іване Богданичу, – привітався Андрій. – Ну хто б міг подумати…

Управитель зайшовся хрипким надтріснутим сміхом.

– О, – сказав, – це ти правильно, шановний Андрію Захаричу, відзначив. Ну що, як живеш? Як там Світайло? Дивлюсь, ти мені нового городянина привів – дякую. Як звуть?

– Живу – не скаржуся. Світайло уже давно Господнім шляхом пішов. А городянина нового звуть Степан Корж.

– Дошкулив! Допік ти мені, Андрію, – засміявся сивий. – Чесне слово…

– Я тобі ще не так допечу, – тихо, якось дуже буденно зронив Ярчук. – Степане, зачекай-но, будь ласка, за дверима, поки ми тут із ясновельможним побалакаємо.

Корж зробив як просили, даючи собі клятви, що це – востаннє! Більше він не дозволить Ярчукові просто тягти його за комір Вовкоградом. До того ж, за недовгий час, поки вони були тут, Степан уже встиг зненавидіти місто.

Він завмер біля дверей, силкуючись підслухати, про що говорив Андрій із сивим, але не вдалося – надто вже гучно гугнявив унизу байбак Матвій. Тоді Корж пройшов коридором праворуч і зупинився поблизу невисокого вікна, що нагадувало бійницю. Ставши на задні лапи, вовкулак визирнув назовні.

Перед ним (точніше – під ним) ворушилася міська площа, що скидалася на берег, куди Ной поспіхом висадив одразу весь ковчег. А то й два ковчеги.

Більше ніде і ніколи хижі звірі та їхні сумирні брати не поводилися один з одним так терпляче, хіба що в Райських кущах. Вовк тут стояв пліч-о-пліч з вівцею, а півень заліз на лисицю, аби краще бачити, що відбувалося на помості.

А там коїлося таке, що Степан миттю забув про Райські кущі.

– Давай! – вигукнув хтось із натовпу. – Ну, чого зволікаєш!

Собаки-вартові злобно вишкірились і взялися до справи. Вправно, відразу видно було, що їм це не вперше, вони витрусили з величезних мішків… зв’язаних людей! – і потягли до прибитих у центрі стовпів.

Під стовпами вже лежав заготовлений хмиз.

«Може, ці дядьки на них полювали…» – зробив припущення Степан, хоча і сам не вірив у таке. Тим більше що з чергового мішка на світ Божий витрусили молодицю, яка аж ніяк не могла полювати за кимось із вовкоградців, хіба за якою-небудь куркою чи поросям.

У полонених були зв’язані руки й ноги, до того ж хтось завбачливо зав’язав їм роти, і тільки в очах людей відбивався тваринний жах.

Полонених приставили до стовпів, і до зв’язаних наблизився один із собак-вартових, який ніс смолоскип, щоб підпалити хмиз.

Ніс у зубах.

Степан раптом відчув, як десь у животі народжується і от-от вирветься назовні хвиля відрази. Дивитися далі не було ніяких сил – і він сплигнув з підвіконня, аби увірватися до кабінету цього ясновельможного пана управителя та про дещо розпитати…

Сплигуючи, він іще бачив і чув, як затріскотів у вогні хмиз і як завив натовп навколо помосту…

Степан уже був біля кабінету, коли там за дверима щось двічі глухо вдарилося об підлогу, прогримів постріл, знову вдарилося – двері прочинилися, і Андрій-вовкодав, скажено блимаючи очицями, гарикнув: «За мною!»

І – почалося!..

* * *

Івана Андрій знав не один рік – власне, через нього вперше і потрапив до Вовкограда. Історія давня, яку він згадувати не любив, з багатьох причин. По-перше, це був самісінький початок його учнівства у Світайла, Андрій тоді, «молодий та зелений», часто поводився необдумано. Зокрема, дуже ревнував учителя до інших учнів, навіть колишніх, які вже не жили з ним, а тільки час від часу навідувалися у гості.

Одним із таких саме був Іван Прохорук. Що він двоєдушець, Андрій не знав – тому дуже здивувався, коли одного разу Світайло посеред уроку несподівано стрепенувся, помовчав і сказав тихо, що «Прохорука-людину вбили». Потім уже з’ясувалося, як і де, – коли вони вийшли у Вирій і зустрілися з Прохоруком-вовкулаком.

Знайшли не одразу, далеченько він був від найближчого до Світайлової хати Джерела. А час спливав, якби не поквапились, доживати б Івану Богдановичу вік звичайнісіньким вовком. До того ж устиг Прохорук правою передньою лапою потрапити в капкан, якимось чаклуном у Вирії поставлений. Особливий капкан: коли в такому опиняється дичина, той подає чарівний сигнал володареві.

Добре, що чаклун чи то не почув капканячого сигналу, чи то надто зайнятий був (а може, взагалі помер, чаклунське-бо життя ризикове), – визволили Івана-вовкулака, але ж сам він до Проклят-озера не дошкутильгав би і за місяць – тим паче від Світайлового Джерела, що було поряд із Жовтими Водами.

Виходило – Андрію везти хворого.

Якби хоч Яв’ю, але ж ні. Те місце, де у Вирії стояв Вовкоград, у Яві знаходилося під Рівним (якщо точніше, трохи північніше від нього, там через кілька століть збудують «місто Кісток»). А Рівне – під поляками. Далі й немовляті зрозуміло: тільки через Вирій туди і потрапиш, у Вирії кордони інші.

Що ж робити – поїхали Вирієм.

Спершу Іван лежав на санях (на дворі стояв кучугуристий січень) і лише скиглив та зрідка ричав щось нерозбірливе. Андрій, юний та недосвідчений, ніяк не міг збагнути: через рани чи тому, що Прохорук уже перетворюється на звіра. А потім, десь через тиждень, Іван прийшов до тями. Ходити нормально ще не міг, кульгав, але балакучим став до нестерпності.

Треба сказати, що Світайло був не простим характерником, а людиною, яка знала багато таємниць світобудови – Андрій розумів це, як розуміє кожен, поспілкувавшись з такою людиною. Але, як не прикро, Світайло не поспішав розкривати йому своїх секретів. Чи то не був упевнений в учневі, чи то Бог відає ще з якихось причин. Не розкривав і все. А Івана, майже Андрієвого однолітка, як виявилося, багато у що втаємничував.

Та Господь із ними, з тими таємницями – жив без них Ярчук до того, проживе іще стільки ж! Інше викликало образу: надмірно пихатий Прохорук швидко здогадався що до чого й усіляко підкреслював свою обраність і Андрієву темноту, вважав його ледь не служником Світайловим, таким собі хлопчиком на побігеньках – і не більше.

Андрій же і сам не знав, хто він для сліпого характерника; називав начебто учнем, от, навіть довірив, аби відвіз пораненого двоєдушця Вирієм у Вовкоград, але… Ех, хто ж їх збагне, тих чародіїв!

От і помандрували. Звичайно, у такій подорожі один без одного не обійдешся, що у Яві, що у Вирії. Якось терпів, нічого страшного. Казав собі: це чергове випробування, призначене Світайлом, – от виконаю, і одразу змінить до мене ставлення.

…Їхали. Хрускотів під полозами зеленкуватий сніжок, бундючилося химерними хмарами небо, інколи зустрічалися їм дивні створіння, злі чи добродушні, але здебільшого – сумирні і байдужі до двох подорожніх.

На в’їзді у Вовкоград, за Ропушчиним Кільцем, сани довелося залишити. Світайло попередив, що серед калічних двоєдушців краще з’явитися у звірячій личині, а не в людській. Андрій природженим перевертнем не був, однак при потребі вмів перетворитися на звіра – от і перетворився. Разом з Іваном, на той час майже здоровим, вони вирушили до брами.

Ошийники у Вовкограді носили вже тоді. І вже тоді мешканці намагалися ходити на задніх лапах – але повсюдно примус до цього ввели пізніше (як розумів тепер Андрій, саме після того, як Іван став градоуправителем).

Відтоді Ярчуку більше біля Проклят-озера бувати не доводилося. Але про те, що коїлося у Вовкограді, чутки іноді доходили – одна гидкіша за іншу. І це було другою причиною, з якої ту подорож Андрій не любив згадувати. Здавалося йому, що якось вона була пов’язана зі змінами, які почалися у Вовкограді. Наче разом із Прохоруком, котрий майже збожеволів, але вчасно (чи вчасно?!) сьорбнув золотавої води, ввіз туди Ярчук смуту і біди.

Безглузде, зізнатися, відчуття, та й нічим не підтверджене. А з’ясовувати, що там у Вовкограді до чого, Андрію було ніколи. Хіба йому Вовкоград – дім рідний?! У них, у Вирії, життя своє (вік би не бачити!), у нас – своє.

Світайло, як повернувся Андрій з мандрівки, заспокоїв: знаю, каже, чого хочеш і чому ображаєшся. Не турбуйся, вчитиму всьому. Але ж не можна відразу все осягнути. Дітей он малих як вчать…

Андрій: «Так то ж дітей, а я вже не дитя, слава Богу!» «В чомусь – гірше за дитину», – по-доброму всміхнувся Світайло.

І – дійсно, вчив. Усьому. «Але, – казав, – боюся, не встигну. Та й…»

І замовкав.

А одного разу сказав: «Цілі у нас з тобою, синку, різні. Ти молодий, прагнеш звитяги, подвигів, ти встиг перейнятися духом козацтва, надто пізно ми зустрілися. Ні-ні, я проти товариства нічого не маю, але у них свій погляд на світ, у мене – свій.

Можливо, з часом щось зміниться в тобі. З роками стаєш іншим, не обов’язково мудрішим, але – іншим».

Чи став Андрій іншим тепер, на схилі життя? Мабуть, так.

Спершу зламалося щось, коли почув про смерть Світайла. Ярчук у ті роки вже не жив із учителем, а повернувся до козаків, ходив з ними у походи, лікарював і рубав голови – за обставинами. І раптом принесли звістку: зарубали Світайла лихі люди. На ніч попросилися, пригостилися з ним його ж харчем, а потім зазіхнули на нехитрий скарб сліпого характерника. Хлопчика-прислужника, що жив при ньому останні кілька років, убили, та й самого старого заразом. Знайшли душогубів, Андрій сам їздив. Подивився, сплюнув, що хочете, сказав ловцям, те й робіть з ними. Не тому, що рук плямувати не схотів, просто… здалося, якби зробив із ними те, чого душа вимагала, Світайла б це засмутило.

Ну от, пішов учитель, наставник, на всій землі єдина, крім матері, рідна людина – і Андрій несподівано відчув, що дихати стало вільніше, але разом із тим наче повісили на спину важкий тягар. Він там і раніше був, тягар цей, але ніби хтось допомагав нести його, а тепер – сам справляйся, не дитя уже – казав, що не дитя? – от, маєш.

Ні, як і раніше, голови рубав усілякій погані, що на країну налітала, кіньми дітей топтала та матерів у ясир забирала. Але якось частіше став саме лікарювати. Не розрізняв і не зважував: чи зуб у когось ниє, чи черево розпанахане згори донизу; лікував з однаковою старанністю. Навіть якщо бачив, що людина прийшла нікчемна, підступна, що жити, можливо, такій і не варто, – лікував!

Хто я такий, Господи, аби вирішувати, варто чи ні?!

У Нав частіше став навідуватися, душі проводжати, аби дійшли без пригод. У Вирії також часто бував, але не задля розваг (які вже тут, справді, розваги!), а з необхідності. І от, відвідуючи Вирій, чув-дізнавався – і про суворості, які узаконив новий градоправитель, і про те, що з деякого часу двоєдушців-поляків та литвинів{Литвини – застаріла назва литовців.} проганяли з Вовкограда втришия…

І про М’ясницю.

Паскудні чутки, тухлі, як стерво, що тиждень пролежало під травневим сонцем. З поляками та литвинами Андрію в Яві теж доводилося мати справу – але то в Яві, а Вирій – зовсім інша пісня. Ну, та це клопіт двоєдушців-вовкоградців, нехай.

«М’ясниця»… І слово ж хтось вигадав влучне, і свято під нього влаштував таке, що знайшов би Андрій розумника цього – ні рук, ні ніг, ні голови його бісівської… й імені не залишилося б!

«Найбільша досада у людини виникає на того, хто не такий, як він, – а кращий, – казав Світайло. – Тому, коли будеш входити у Вовкоград, неодмінно перекинься на звіра, аби не дражнити їх. Зрозуміти двоєдушців можна, бо мали дві личини, дві свободи, а тепер змушені жити в стінах міста серед звірів (людина ж вірить у те, що бачить, а не в те, що серце підказує). Через заздрість усяке може статися; то краще поберегтися, не вводити у спокусу».

Про ці властивості душі людської знав і Прохорук. І ще знав (кому ж, як не йому знати!), що часом поводяться люди по-звірячому, гидко й паскудно. Потім соромляться, але якщо гуртом щось скоїли, то ніби стають між собою пов’язаними, тоді їх простіше підкорити своїй волі. От і затіяв ясновельможний пан Іван М’ясницю, а якщо по-простому – людське жертвоприношення. Для того і купців пристосував – раніше вони привозили товари з Яви та Вирію, а тепер нишпорили шляхами у пошуках живих людей, зв’язували їх чи якимось чином заманювали у Вовкоград, а потім – вогнища на площі, натовп, який на шматки роздирає м’ясо підсмажене…

Андрій довго не хотів вірити цим чуткам. Про Івана взагалі нічого не знав відтоді, як завіз його до двоєдушців.

Тепер от усе розкрилося. А потім, коли вони у кабінеті Прохорука вдвох залишились, й інше з’ясувалося.

– А що М’ясниця? – сито посміхнувся ясновельможний на Андрієве запитання. – Дуже зручно вийшло, між іншим. Знаєш, коли у звірячому тілі з року в рік сидиш… незабутні, скажу тобі, відчуття. Один на одного гарчати починаємо. Я місцевих ледь стримую, змушую от на задніх лапах ходити, аби зовсім не спаскудилися.

– Тільки лиш, виходить, із людинолюбства?

– Цього, Андрію, не треба – що не моє, то не моє. Яке ж тут, скажи на милість, людино-любство? Ні, я тільки одного хочу – жити! По-справжньому, Андрію! Я ж був кращим Світайловим учнем, він сам це визнавав! А потім, через дурницю – на все життя звірем залишитися?!

– Нічого собі дурниця! Я дізнавався – ти ж мертвяків піднімати з могил намірявся, за що тебе добрі люди до мертвяків і відправили.

– Кепсько тебе Світайло вчив, якщо таке кажеш, – зневажливо мовив управитель. – Бо якщо ти вибраний Господом, якщо дано тобі знання велике, таємне – значить, і закони звичайних людей не для тебе писані.

Чорний вовкодав по-людському похитав головою, дивлячись на сивого вовка.

– Дурень ти усе-таки, Іване, ой і дурень!.. Шкода мені тебе. Знаєш, що Світайло казав? Ти був його кращим учнем. Але потім перестав ним бути, взагалі перестав бути його учнем. Учень – не той, хто отримує знання, а той, хто осягає мудрість учителя і прямує його шляхом.

– Щось ти сам із собою не в злагоді, Андрію. Кажеш одне, а робиш інше. Та ти ж сам, шановний, привіз мені хлопчика до М’ясниці – сказав іще сторожі на вході, що купець. А наші да-авненько вас запримітили, все вирішували, хто такі та для чого заявилися. Щоправда, не знав я, що ти двоєдушець.

– А я і не двоєдушець, – тихо мовив Андрій.

Почувши це, Прохорук, певно, здогадався про наміри гостя – а можливо, надто красномовним був погляд чорного вовкодава. Вовк плигнув на Андрія, намагаючись дотягнутися до горла, – але той одним сильним рухом ухопив його за карк і відкинув у дальній куток. Потім, не зволікаючи ані миті, перекотився через голову й обернувся на людину. Вгледівши це, сивий вовк зрадів – вирішив, що так буде легше перемогти суперника.

Але постріл з рушниці, знятої зі стіни, довів протилежне.

– Усе-таки ти був поганим учнем. Світайло завжди казав: «Не вішай на стіну заряджену зброю – вистрілить». – Андрій жбурнув рушницю і, знову перекинувшись на вовкодава, побіг у коридор, наказавши Степанові, що чекав за дверима: «За мною!»

І – почалося!..

* * *

…дві стріли, які ніхто не в змозі зупинити, – бо хто здатен навіть подумки встати на шляху блискавок?

Вони неслися як скажені, наче всі чорти з пекла намірялися наздогнати їх і втопити у розпеченій смолі.

Вартові-ведмеді на вході, звичайно, почули постріл – але звідки їм було знати, що він означав?

– Тривога! – заволав їм Андрій, вибігаючи на площу. – Дім охороняти, нікого не впускати, нікого не випускати! Наказ ясновельможного.

– Слухаюсь! – діловито відповів ведмідь, який пам’ятав Андрія з минулих відвідин Вовкограда.

Утім, Ярчук не мав сумніву, що незабаром байбак Матвій пересилить власний страх, підніметься у кабінет управителя, а потім поквапиться з «жахливою звісткою» до вартових. Тож часу обмаль.

І взагалі, не ті хвилини треба рахувати, які залишилися до байбакової сміливості, а ті, за які їм зі Степаном слід до Миколки добігти. Бо – «привіз хлопчика до М’ясниці – сказав ще й сторожі на вході, що купець» – а купцями тут тепер людоловів називають.

Тільки б встигнути! Тільки б, Господи, встигнути!..

Вони вискочили за браму, і – шляхом, просто до гайка, де залишив Орлика з Миколкою. А там уже кипіло, їжачилося, слиною капало, кривавилося – звірячі хребти гнулися коромислами, ричання стояло до небес, земля витоптана, вся вкрита попелом струшених із гілок золотавих яблук. І – іржання, і крик хлопчачий: «Тримайся, Орлику! Ану, чоботи, покажіть їм, іродам!»

Марить хлопець, не інакше. Ну, гаразд, з цим потім розберемося.

Вони увійшли двома лезами в це здиблене варево чужих життів – і ну шматувати! – та так, що якоїсь миті Андрієві здалося: ніколи вже не стане він людиною, просто не зможе, а якщо і стане, колишнім – ніколи.

– Зупинися, Андрію! Все уже, скінчилося… – Це Степан.

Озирнувся – дійсно, скінчилося. Два чи три собаки, кульгаючи, втікають до міста, решта лежить покотом, дехто ще стогне, але жити їм залишилося недовго.