Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
Вождь примружує очі, без осуду. Легенько змахує чорною рукою, ніби даючи пораду невинній істоті, що за одяг тільки й має пов’язку з соломи і дерев’яне намисто – йди, тікай з очей, рятуйся. Я червонію, незважаючи на свої тридцять три – зрештою, у мене вже два тижні нічого не було: скільки я добирався сюди і скільки був у Єгипті… За цими приземленими роздумами одразу й не помічаю, що́ саме принесла дівчина на великій дерев’яній тарілці, теж шоколадній із жовтими плямками, забуваю на мить, для чого я тут…
Можливо, дівчині і сподобався високий світлий чоловік, що не спускає з неї очей, можливо, ще довго, у снах, вона бачитиме його, білого, як баранці хвиль на океані, і себе, чорну, як стовбури дерев у лісі, – разом. Та в цьому немає нічиєї вини: вимагати від білого чоловіка не дивитися… Не треба більше від мене нічого вимагати. Я беру білу кульку. Рука тремтить, коли я затискаю свій скарб у кулачку, як хлопчиськом затискав щойно спійманого жучка. Не випущу, мій! Мій порятунок. Раптом згадую щось насправді неважливе:
– А чорна? Black? – тикаю у чорні літери, напис на моїй розтягнутій футболці.
Вождь знову посміхається, хитає головою, і, може, це мені ввижається, а може, справді цей жест його зверхній, і до чорної кульки я ще не доріс. Що ж, добре… Смійся, смійся з мене. Дякую, що допоміг, і можеш сміятися.
– Дякую! Thank You! Спасибо! – Я кланяюсь, і це найпевніший знак вдячності з-поміж усіх мов.
Вождь розуміє.
Мій човен віддаляється, весляр мружить очі – чи то від сонця, чи то оцінює пасажира. Мені ніяково, я відвертаюся, вдаючи, що хочу в останній раз помилуватися крихітною батьківщиною весляра, її високими травами і низькими деревами у крислатих капелюхах, її майже голими усміхненими людьми, що через одного дивляться на мене зворушливо-зверхньо, ніби на молодшого братика. Прихворів, зблід, ну так… ви ж знаєте, які ми всі там, на великій землі, безпорадні.
А гарне місце, у такому б жити до смерті.. Білий пісок, блакитні хвилі, смарагдові зарослі, як у рекламі про усілякі насолоди, райські і земні, п’ятизіркові готелі, як на календарі за якийсь бородатий, давно минулий рік, який повісив у коридорі офісу життєрадісний сисадмін Толік. От би переїхати з офісу на сторінку календаря чи хоча б до п’ятизіркового…
Маленька фігурка відділяється від зеленої стіни рослин, виходить до океану, повільно, задумливо, як чорна шахова королева на білому полі, ступає по розпеченому піску, туди, де вода малює хвилясті лінії із терплячих піщинок – чорношкіра богиня з тілом, що зводить із розуму навіть на відстані самим своїм існуванням. Вона ж, мабуть, тужливо вдивляється в далечінь, ця юна дівчина, що я її бачив у хатинці вождя… Вона ж, мабуть, думає щось романтичне, дівоче, що мені й уявити було б складно, бо що розбереш у тих дивних розповідях про метеликів у животі – що за метелики, що вони роблять там, у животах наших жінок…
Я не знаю і я трохи запізнююсь – запізнююсь випити «ліки», білу таблетку легковажності, що дасть мені змогу якщо не осягнути, то доторкнутися, відчути тріпотіння крил крізь тонку шкіру довгоногих красунь, що тільки й чекають на нормального, успішного чоловіка без дивних ілюзій. Я запізнююсь: щось далеке, страхітливе затягує мене до себе з маленького човника, посеред Індійського океану, посеред тиші всемогутнього голубого зітхання, що несе мене далі від мрії, від чорної дівчини з великими грудьми, ймовірно, великим серцем і метеликами, яскравими тропічними метеликами в животі, що тріпочуть крилами на мою честь, десь там, у ній… Я запізнююсь.
Розділ 18. Мідан Тахрір
– Сину, одягни оце. Заради Аллаха, одягни.
– Що це? – буркнув Ахмед.
Ахмед супив брови, дивився зверху вниз на батька, що трохи нижчий на зріст, худорлявіший і взагалі виглядає мілко і немічно поруч із войовничим сином.
– Бронежилет, саморобний… Я готувався. Не такий надійний, може… Але там ті ж металеві пластини, все, як…
– Батьку, ти що? Це мирний протест!
– Ахмеде… Іншаллах, він буде мирний, але…
– Так і буде! Ми мирні, розумієш? Салех навіть іде!
– Який Салех?
– Викладач з університетських курсів.
– То хай він тебе навчить! – я спалахую. – Ахмеде! Не буває мирних демонстрацій проти диктаторів. Їх будь-що перетворюють на побоїща. Ти й незчуєшся, як жбурлятимеш каміння, а у відповідь летітимуть гумові кулі!
– Але ми не піддамося на провокацію!
– Сину, прошу тебе, одягни… Або не ходи. Прошу.
Дарма я це сказав – син кричить на мене, мій Ахмед, мій маленький хлопчик… Він виріс, виріс хорошою людиною, чоловіком! Але який же він наївний! Як же він вірить у те, що можна змінити країну революцією. Не буде так. Якщо й зміниться на краще, то не швидко. Мій хлопчик, утілення тих романтиків, що революції роблять… Змилуйся над нами, Аллах.
– Не ходити? То ти один з них?
Мені страшно. Так страшно. Не за себе – за сина, і ще за інших, чужих синів, не моїх, але від того не менш дорогих – для когось, для їхніх батьків, а значить, і для мене. У мене не вистачить бронежилетів на всіх. Так, я готувався. Я з грудня приймав сигнали SOS із сусіднього Алжиру, з Лівану, Йорданії, тепер я плакав разом із батьками тих дітей, що палили себе, як Буазізі – так безглуздо, так боляче. Я не поїхав, щоб приєднатися, ні в рідний Туніс, нікуди – не знаю, чому. Може, я занадто старий, щоб вірити революціям? Я чекав. Я молився. Але сьогодні Єгипет – мій дім, і Каїр – мій дім, бо це дім Ахмеда і його матері Лотфії. І вибір зроблено – моїм сином. Вибір правильний, гідний. Напевно… Але для мене він, цей вибір, як винесений вирок. Так шкода, що не можу вмовити його одягнути жилет.
Вибір зроблено ними, молодшими, нашими синами. Вирок. І ми йдемо ранішнім Каїром, зустрічаємо знайомих, кличемо їх із собою.
– Навіщо?
– У тунісців вийшло. І в нас вийде.
– Розганяти ж будуть… – бурчать, недовірливо дивляться спідлоба згорблені, зігнуті злиднями городяни.
– Якщо нас буде багато, то не будуть, – брешу я, впевнено дивлюсь на сина – ну, правда ж?
– Будуть, але не розженуть. Не зможуть, – запевняє мене Ахмед, і я пишаюся ним у цю мить і ще більше боюся за нього.
Я знаю, бачу майже, як у цю саму секунду сидить біля вікна Лотфія. Вона просилася з нами – я не пустив, пояснив, що не витримаю: досить із мене хвилювань за сина. Досі до різноманітних активісток режим Мубарака був іноді жорстокішим, ніж до чоловіків. Ці проплачені мерзотники, ці найманці, що нападають на жінок – хіба може так бути далі? Хто це зупинить? Хто зупинить Мубарака? Невже ми? Ми. Іншаллах.
Страшно.
На площі Тахрір так мало людей і вже є поліція. Невже наші не прийдуть? А поліцейські вже знали, що насувається – із наших же повідомлень у соціальних мережах.
– Нічого, прийдуть, – кажу сину.
Ми проходимо через скверик, повз пам’ятник Умару Макраму, борцю за нашу свободу – чую себе єгиптянином. Успіх Умара надихатиме нас тепер, та натхнення навряд чи здатне захистити. Чомусь згадую, що Умар випускник того самого знаменитого університету Аль-Азхар, де хоче вчитися мій запальний Ахмед – дивно, між ними майже два століття, а мусульманська духовна академія жива… Далі думки летять далеко, і поки доходимо до Єгипетського музею на площі, встигаю передумати все на світі, про сина Валерія, якого загубив і ніколи вже не виховаю мусульманином, про Ахмеда, якого виховав, можливо, занадто добре, аж до нівелювання небезпеки своєму життю, про Лотфію і її теперішні труднощі з сином, моїм молодшим сином – ніяк не звикну, що у мене тепер двоє синів.
Може, в Аль-Азхарі Ахмеда навчать розуму? І як далеко може зайти хлопчикова віра? Йому не подобається, що матір зберігає у домі свої фотографії, особливо ті, де вона у Венеції, у легкому вбранні, зовсім скромному за європейськими мірками, та й за мірками того Єгипту, у якому жили й виховували Лотфію батьки, цілком пристойному. Я казав Ахмеду, що сам ректор університету Аль-Азхар нікабу не схвалює, вважає таким, що зі справжньою мусульманською вірою має мало спільного, та Ахмед молодий і гарячий, на його думку, пристойна жінка не має всім показувати обличчя. Гарячкує, не вірить ні нам з Лотфією, ні навіть шейху Тантаві[11]. Раніше, у 70-х, думав, що західна культура врешті поглине Єгипет, але, видно, єгиптяни злякались цього настільки, що впадають у інші крайнощі. Нічого, Іншаллах, у Ахмеда це минеться, і лишиться спокійна розважлива віра. Іншаллах… Наша родина завжди була прогресивна, хоча й бідна. Її ж, Лотфію, і назвали на честь жінки, яка символізує боротьбу за рівноправ’я жінок. Давно, на початку минулого століття, у цьому ж великому місті Лотфія Ель Наді обманювала свого батька, кажучи, що йде на заняття – а сама… йшла на заняття, на заняття у льотній школі. І тяжко повірити: єгиптянка кружляла небом у той самий час, що й знаменита американка Амелія Ерхарт, про яку тепер, здається, навіть фільм зняли – тільки і тепер моя кохана дружина Лотфія мусить одягати хіджаб і побоюється ходити темними вулицями Каїра сама. Мені не зрозуміти цього у майже рідній для мене країні. Я, мабуть, занадто зіпсований, відірваний від коренів. Я б хотів, щоб і Ахмед зосередився на тому, щоб отримати світську професію, щоб поїхав навчатись за кордон, щоб став громадянином світу – як мріяв, і, може, не так уже й даремно, я. Фотоапарат і жага до пригод зробили мене громадянином світу майже безкоштовно. Я боюсь, що середовище Аль-Азхару зробить сина прихильником традиційних течій, занадто традиційних, настільки, що матір сховає ті фотографії з Європи назавжди у темній шафі для мотлоху. Чи ні, нехай син вчить, що йому заманеться – нехай би лишень усе це не наражало на небезпеку.
Прибиваємось до маленької групи, що кучкується на площі біля музею. Я озираюсь, все так спокійно, що мої благання надягти бронежилет видаються маренням старого маразматика. Майже всі з тих, кого можна назвати в Єгипті середнім класом, майже всі користувачі фейсбука. Майже – троє хлопців поруч кажуть, що почули про демонстрацію від знайомого, і ось прийшли… Вони передавали заклик багатьом своїм друзям, з уст в уста, – ще прийдуть. Не можуть не прийти. Простий люд не може більше терпіти. Брата чийогось найліпшого друга того тижня забрала у відділок поліція – ні за що. Закидали, що в рюкзаку знайшли наркотики – брехня. Били і вимагали гроші. Ледве відкупились. Хіба це життя? Ми всі киваємо. Все-таки з нами, фейсбучними фейсбучниками, так не чинять. Але і ми погоджуємось – ні, це не життя. Більше так не буде.
Приходять жінки, у хіджабах і без, – студентки, мабуть. Симпатичні і серйозні. Говорять по-діловому, про музей поруч, обговорюють, що в будь-якому разі в музей не мають потрапити ні феєрверки, ні пляшки, нічого – щоб навіть одне віконечко розбите не було. Там, у музеї – скарби Єгипту. Хороші жінки, хазяйновиті, правильні. Ахмед, здається, не має до них претензій, зараз усі єдині, і не в останню чергу, тому що з трибун уже лунає патріотичний хіп-хоп, і настрій що треба, і здається, можна не лише режим, а й гори звернути, і Єгипет розквітне, і весь арабський світ.
Поки говоримо, я не помічаю, що за моєю спиною приростає людське коло. Озираюсь – а нас вже далеко не купка, ми – натовп, ми – Мідан[12], і я в центрі, посередині моря людей. Тривожно вдивляюсь у Ахмеда, як він слухає, як стискає кулаки, і напружуються м’язи обличчя, перетворюючи мого маленького хлопчика на якогось дорослого воїна з давньоєгипетських сцен. Я не хочу війни. Так, не хочу війни. Іншаллах, все буде мирно, як вірить Ахмед.
З’являється мегафон. Гасла лунають голосно, натовп реве, так що говорити стає тяжко.
«День гніву!» – каже хтось у мегафон. «Геть Мубарака!» – реве натовп. Єгипетські прапори усюди, поки що спокійно на площі, але так неспокійно на душі.
Ми з Ахмедом намагаємось протиснутись до одної з бокових вулиць. Але на півдорозі нас підхоплює людський потік, несе і несе кудись… Я не розумію, куди, я ж насправді не каїрець… Так триває довго, не знаю скільки. Лише відчуваю руку Ахмеда в моїй руці. «Геть Мубарака! Геть Мубарака!» – кричать голосно, і Ахмед теж кричить. «Є-ги-пет!» – Ахмед же наполовину єгиптянин, по матері. Кричу теж. Раптом я чую постріл, і страх накочується на мене, як і натовп. Хтось кричить «Вперед!», але багато хто відступає назад. Постріли… постріли…
* * *
Я прокидаюсь, бо пече. Пече розпечений асфальт і спалена шкіра. Наді мною сяє яскраве сонце… я озираюсь… сонце порту Коломбо. Співчутливий консульєрець просто лишив мене тут. А де… мої речі?
Я обертаюсь на неприємний скрипучий звук – хтось виходить із дверей чи то крамнички, чи то ресторану… Непоганою англійською пояснює: мене лишили під парасолькою торговки фруктами, але день закінчився, і вона пішла, лишивши їм мої речі. Не хотіла будити. Я хочу здивуватися, як це торговка фруктами не присвоїла собі мій рюкзак, із мобілкою і грошима, але ж це якось незручно. Значить, розуміється консульєрець на торговках; а може, вона – просто одна з тих, хто проковтнув білу кульку і втік з їхнього дивного острова?
У рюкзаку все на місці, і маленький целофановий пакетик із найціннішими у світі ліками – для мене.
У кафешці мені приносять води – здається, безкоштовно. Кажуть, вони хотіли викликати лікаря, але людина, яка принесла мене, сказала, що я просто втомився. Вони такі довірливі, ці цейлонці, як діти… Їм би труп отак принесли чи вибухівку у рюкзаку, то вони б і це схавали? Ні, ми, українці, інші.
Склянка води. Біла кулька. Ну ж бо!
А що я бачив там? Тарек… постріли… страх за сина… Він зараз там сам, мій Тарек. Кулька нікуди від мене не дінеться.
– У вас є вай-фай? І… зарядка для ось такого телефону?
Дивно, але було все.
Шукав новини – Інтернет наче бавився зі мною у хованки.
Смілива площа Тахрір справді зібралась. Вона здавалася хвилею, а виявилась цунамі. Сьогодні вже загинуло троє, і один поліцейський. Я намагався знайти прізвища – хто, ну скажіть, хто загинув? Журналістам, здається, було байдуже. Троє та й троє. Я не полишав пошуків, пробував то той, то інший пошуковий запит зі словами «смерть», «революція», «25 січня». І чомусь те посилання привернуло мою увагу – та ні, я знаю, чому – тому що мережа грала зі мною в шаради і тому що там було про самоспалення…
Дивно, але саме двадцять п’ятого січня, рівно сорок два роки тому, ховали якогось чеського студента… У статті ще було щось про боротьбу із тоталітаризмом, щось про європейські цінності, щось про єдність… Не знаю, чи чули чехи про те, що відбувалось у Тунісі, Єгипті… Мабуть, чули. Мабуть, вони, як ніхто, розуміють, раз був у них цей Ян Палах, якого ховали двадцять п’ятого січня.
Склянка води, і целофановий пакетик, закручений так, що й не видно, що в ньому не біле не-знати-що круглої форми, а сама ясність і гострота розуму. Ніяких зайвих думок і паралелей. Ні Мухаммеда, ні Яна Палаха. Але ж перед Тареком я в боргу? Не перед цілим світом, ні, а саме перед Тареком. І не схоже, щоб у мене прямо вже їхав дах. У мене, мабуть, ще є час. Вилікуюсь трохи пізніше.
Я написав Тареку повідомлення – ні про що, просто вибачився, що не попрощався, і обережно заховав целофановий пакетик у рюкзак – взяв час на роздуми. І на єгипетську революцію.
Я жив з Тареком до лютого. Я не забував про нього у літаку на Москву, і коли чекав у Шереметьєво літак до Києва, і коли вертався в порожню квартиру, і коли відкривав спорожнілі шафи, де раніше був одяг Алли, і коли прийшов до офісу і почув, що мене звільнено за прогули і зірвані зустрічі, і коли гортав інтернет-сторінки – у пошуках нової роботи і новин звідтам.
Новини були погані, я знав і так. Щось змінювалося на площі Тахрір. Дивні політики, не кращі за тих, що при владі, виходили на сцену, говорили дивні речі… Закликали до чогось іменем Аллаха. А гарячі хлопчики підуть та й загинуть, і чекатимуть їх райські гурії, але ж гурії дочекались би їх і за півстоліття, доки б ті прожили життя і залишили по собі синів. Гурії чекали б, а матері плакатимуть уже сьогодні чи завтра.
Я хотів здаватись нормальним, але тема Єгипту, випадково чи ні, все ж спливала в розмовах – з Агунікою, Вамбою та навіть якимось дивом із начальницею ЖЕКу (в моїй сталінці потік дах, тож довелось іти знайомитися). Тоталітаризм у моїй країні ніби пав, але начальниця ЖЕКу, очевидно, давно не читала новин. Можливо, вона думала, що раз будинок назвали сталінкою, то й порядкувати ним можна відповідно… Я зауважив щось про те, що навіть в арабському світі «весна народів», а ці порядки… Ой, краще б мовчав.
Вамбо переживав – але навіть він, наполовину араб, хоч і не знає ні слова арабською – вважав те, що відбувається, наслідком гарячої арабської вдачі: «Навіщо насильство? Мені аж незручно за них. Можна ж мирним шляхом змінювати країну. От у нас в Помаранчеву революцію все мирно пройшло».
«У нас» – все-таки Вамбо стовідсотково наш… Він писав щось батьку у цьому стилі – я знав кожне написане слово, бо я перекладав. І я знав кожне прочитане слово, бо я читав разом із Тареком, всередині Тарекового болю. Ні, вони не могли порозумітись.
Агуніка туди ж, казала про мирний протест. Я нагадував їй про те, що випадково дізнався, бо я не професор історії – про самоспалення чеського студента. Потім про взяття Бастилії врешті-решт. Агуніка не чула.
Але ж я був там! На площі Тахрір! Може, араби інші й «не такі цивілізовані», як Агуніка, і «вони там всі дикі мусульманські екстремісти в тих країнах» – як розсудливо заявила начальниця сталінського ЖЕКу. Може, й так. Але принаймні один, Тарек абу Валерій (бо все-таки правильно так, а не Тарек абу Ахмед, адже нарікають за первістком), принаймні Тарек абу Валерій достатньо цивілізований. І він там, на площі. І він не збирається йти. І вихований ним син не збирається йти тим більше. Я не знаю, чи прийшов би Тарек на площу Тахрір, якби не Ахмед, але, прийшовши, я знаю, що він уже не збирався йти – з багатьох причин: наприклад, тому що, якщо вони відступлять, Єгипет так і лишиться стояти на місці, людей так і будуть принижувати, бити в поліції, як Халеда Саїда, бити на площі, як будь-кого з них. Ні, сказати правду, він одразу ж пішов би геть і повернувся б у рідний Туніс – от хоч би крапля вагання від Ахмеда. Але юний син не вагався, тож батько запевняв себе, що воно того варте, що оте Мусульманське Братство[13], організація, по правді, сумнівна, лише допомагає повстанню, але не присвоїть собі народної перемоги.
А потім прийшов той день… Було кепсько, дуже-дуже кепсько… Я лежав на дивані і скубав короткими нігтями дбайливо підібрану Алкою декоративну подушечку, зминав її, обнімав, тримався за неї, як за острівець реальності…
І біг-біг-біг крізь натовп. Знайти. Ахмед. Син. Ахмед. Хлопчик. Сьогодні знову буде наступ армії. Тато Тарек знає, йому дзвонив давній друг, що має ще якогось друга, який має друга… Одне слово, буде наступ, страшніший за інші. Мубарак ладний на все. Він зрозумів: або він, або ми.
«Геть Мубарака!»
Третього не дано. Або він, або ми.
«Геть Мубарака!»
Ахмед! Сльози котились по обличчю. Мені уже майже шістдесят, немало. У мене більше не буде синів. Одного я втратив одразу, цього я не можу, не повинен. Що скаже Лотфія? Ні, як я їй скажу, якщо…
«Геть Мубарака!»
Я не казав Ахмеду, знав, якщо скажу – син буде у перших рядах. Але наших ключових не попередити не міг – хай знають, хай якось підготують людей, хай жінки лишаться вдома і не йдуть на площу. Ахмед, мабуть, взнав, бо пішов, нічого не сказавши, ще вночі. Які були очі у Лотфії! Я ж сказав їй, що ми нарешті побудемо вдома, бо завтра буде щось зовсім страшне. Навіщо сказав?
Танк їхав на натовп. Я побачив його ще здалеку. І я біг-біг-біг. Я вже не сподівався знайти Ахмеда. Хтось кликав в атаку, і – я знав – Ахмед почує і прийде, і ляже під танк, але ні! Нехай не вони! Нехай я! Бо мені майже шістдесят років. Я якось видерся вперед, зірвав із себе стрічку з кольорами Єгипту – червоний з чорним, як любов із журбою далекої України, а ще білий, колір попередньої революції[14] – я розмахував нею, як прапором. На мене! На мене! У мене є два сини, мені вже можна вмирати. На мене! Мені не буде боляче! Дякую тобі, Костю…
Боляче було мені. І порожньо.
Я сів за комп’ютер, і написав йому у фейсбуку – Тареку абу Валерію чи Тареку абу Ахмеду – однаково. Я написав йому, що поясню Вамбі, чому він зробив так, а не інакше. Я ще не знав, що Вамбо навчиться сам.
П'ятий, Шостий і Сьомий
Вони так і проходять у літак, у покривалах, винесених співробітниками аеропорту. Вона – юна дівчина, із формами, що встигли звабити інших пасажирів ще до того, як метушливі співробітники винесли чим прикритись. Він – високий смаглявий чоловік, схожий… схожий на вождя якось давнього племені.
Стюардеси показують їм, як користуватися ременями безпеки. Дружини пильнують, щоб чоловіки не оберталися – дівчина зовсім не соромиться, і покривало іноді сповзає вниз, і вождь робить ледве помітний знак рукою, нагадуючи їй про незвичні для племені поняття пристойності. Зрештою йому набридає, він встає, дістає з верхньої полички свій чорний дипломат, витягає з нього білу акуратно складену сорочку і подає супутниці.
– Куке, – каже вона.
– Кеку, – каже він.
Потік пасажирів продовжує іти по салону.
Арабська жінка у фіолетовому з білим хіджабі зупиняється, озирається розгублено, не хоче йти… Вона роздивляється все навколо здивовано, а потім, ніби змирившись із чимось, опускається на найближче вільне місце, дбайливо розправляє на колінах білу блискучу тканину.
– Ви не бачили мого Тарека? – з надією дивиться знизу вгору на красунечку-стюардесу.
– Я перевірю, чи він є у списках пасажирів, мадам…
– Лотфія.
– Ще раз, як ім’я особи, яку ви шукаєте?..
Частина III
Розділ 19. Під знаком спокою
Коли не стало Тарека, а уряд Єгипту здав свої позиції, я закрив ноутбук і підійшов до вікна. Була весна, і не жовте листя, як того далекого дня осені одна тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого, а білі пелюстки зі старої груші кружляли у дворі поміж розвішаної білизни і кленів, розцвічених зеленими сердечками новонародженого життя. Я заплющив очі: не може бути, тепер ніхто не вивішує білизну отак, на видноті, не показує сусідам милі простирадла у рожевий горошок чи запрано-голубі квіточки або й просто білі, як оці, – тепер усі вдають, що простирадла в них лише шовкові, вишукані, пропахлі парфумами і довгими непересічними любощами. Розплющив: прості білі простирадла і далі безсоромно теліпалися на вітрі – вітрила посеред яскраво-зеленого моря, такого ж чистого, як чиясь свіжовипрана одежа. Я відчув: це саме те, що потрібно й мені – очиститись. Від непотребу, від зайвих думок. Білим-білим стану, чистим-чистим…
Мій скарб зберігався там, де колись поклала сіру коробочку бабуня. Ні, звичайно, пенал був новий, з темного дерева, замовлений у солідній фірмі, але стояв на тому самому місці. Я покрутив кульку в руках – спасительку від усіх моїх бід (чи то не моїх?), білу малесеньку кульку.
Певно, потрібно запити склянкою води. І вірити, вірити, вірити – доки не подіє. Я заклав кульку подалі, аж під горло, щоб точно, щоб гарантовано. Ковтнув кілька разів, але вона наче застрягла.
І я запанікував – може, не варто було?
Спробував два пальці – ніколи в мене цей трюк не виходив! Лиш неприємно, а нічого назад не йде. Господи! Я метушився по квартирі, як поранений звір. Спасіння застрягло в гортані і не проходить, і болить всередині, і страшно, ніби втрачаєш щось, хоча ж навпаки мав би набувати – набувати нормальності, чистоти, радості врештірешт.
Здається, задзвонив телефон чи щось таке, не можу сказати точно. Щось вивело мене з того панічного стану.
«Стоп, – сказав я собі. – Усе добре». Голова була чиста. У горлі більше ніякої грудки. У голові більше ніяких дурниць. Здається, спрацювало.
І справді. Моє життя стало прекрасно-нормальним, чи, можливо, воно знову здавалось мені таким. Я менше курив, пив лише на свята і на корпоративах. Мені знову захотілося сексу, тож я подзвонив Аллі. У неї був інший, але я готовий був її зрозуміти – з собою ненормальним, застиглим десь посеред площі Тахрір, у іншому просторовимірі, і я не хотів би бути – тому і випив таблетку, щоби не бути… Тож я подзвонив. Алла жила на зйомній квартирі, десь на Виноградарі, і довго-довго добиралась до роботи в центрі. Вона поскаржилась на це, а потім запитала, чи зовсім пропали мої «бзіки». Після ствердної відповіді подихала в трубку і сказала, що вона мене взагалі-то любить і зараз приїде.
– Я чекатиму.
Я прибрався до її приходу, поставив на стіл те, що було (взагалі-то, вівсяне печиво і фісташки до випитого позавчора пива), став під душ (не забуваючи, чого ж я, власне, затіяв дзвонити Аллі). Алла їхала довго, аж з Виноградаря, і, як виявилось, ще й витратила багато часу на збирання речей – видно, я був їй не таким поганим чоловіком, а може, просто з Виноградаря так складно добиратись щодня до центру. Як би там не було, години мого чекання були винагородженні – мився не дарма.
Тож життя знову набуло сенсу, правильного, людського, такого, який можна відчути тільки шкірою, на язиці чи викидами ендорфіну у кров.
Ми навіть вирішили поїхати десь цього літа. Звичайно, не до Єгипту. Чорногорії або Болгарії. Може, до Туреччини? Може, й так.
Я був хорошою людиною, я платив податки, я дивився футбол, особливо Євро-2012. Ми з Вамбою набрали багато пива, нашого, українського, затарились різними смаколиками, Алла спекла піцу. Наші виграли у першому матчі! Боже, як я радів. У новинах було ще щось, крім Євро. Та я справді змінився – я не слухав, і не слухати було легко. Це взагалі природно – не слухати новини. Немає такої потреби у людини, навіть Маслоу ніде не прописав її у своїй знаменитій піраміді. Хіба що почуття своєї безпеки сильніше, коли десь іде війна. Щось таке я тепер відчував, коли брудні солдати перебіжками пересувались посеред звалищ каміння і палили з автоматів – у когось, хто був поза кадром.
Арабська весна крокувала Африкою, з прапорами і калашами.
– Дикуни, – казала Алла і перемикала канал.
Потім знову прийшла весна, і в Бостоні повідривало ноги декому з тих, хто майже здійснив свою мрію і добіг марафон, і було в цьому щось огидно-лузерське – скалічити тих, хто хотів бігати. Я відчував це особливо, тому що сам тепер періодично бігав ранком – нічого з цього мого бігання не виходило, ставало ліньки, псувалась погода, косо дивились сусіди-алкоголіки. Але те, що покалічили тих, хто пробіг аж цілий марафон, резонувало із чимось. Тільки це було нормально, у межах норми. Зрезонувало, і пішов собі снідати, закрутився – забув назавжди.
Восени на Філіппінах – тайфун, а в Єгипті відновились протести. Нічого єгиптянам не вдавалось, все марно… Президент, якого хвиля революції підкинула на самісіньку гору, був тепер заарештований, диктори казали, що він вбивав мирне населення, режисери давали в ефір страшні картинки. Дарма Тарек кинувся під танк чи під що там він кинувся… Хоча хто знає?
Десь я читав (в Інтернеті?) притчу, мовляв, отримав селянин коня – всі заздрили, а він лише: «Не знаю – добре це чи погано». Син його впав з коня, лишився кульгавим калікою – всі співчували, а він лише: «Не знаю – добре це чи погано». Прийшла війна, і всіх забрали воювати, крім його сина. І знову всі заздрили, а він лише… Ну, ви, мабуть, здогадались самі. Я хотів саме так і думати, не виносячи вирок, і про смерть торговця фруктами, що стала каталізатором арабської весни, і про смерть друга, що роками водив мене вуличками Венеції, а напоїв чаєм лише раз у житті. Я був нормальним, не подумайте, ніяких симптомів моєї «хвороби» – просто менше міряв своєю міркою, більше намагався зрозуміти, багато читав і прислухався тепер по-іншому. Я, здається, став навіть менш цинічним, бо сам вирішував тепер – співчувати чи ні. Накопичував гроші – не тому, що хотів щось купити, а просто тому, що не спішив витрачати, і, якби не Алла, мабуть, міг би прожити зовсім скромно. Всі великі витрати – від неспокою, а я собі спокій купив… невеличкою білою кулькою.
Мій маленький світ вибудовувався навколо мене, як фортеця. І фортеця ця мала лише маленькі отвори-бійниці, щоб виглядати назовні і хвацько відбиватись від тих, хто підходить занадто близько, маленькі-маленькі бійниці, та ще й дивні, з товстими віконницями (де ви бачили бійниці з віконницями?) – раз, зачинив, і немає чужої біди, і горить лампа у вітальні, і полиця книжок, і коньячок, і дружина у пеньюарі. Спокійне життя буржуа, так виходить?
А потім, одного вечора, Вамбо зателефонував мені, захеканий.
– Я йду по Городецького. Тут в центрі все так, як і передають! Дзвоню, бо моторошно якось… Міліції тьма! – шепотів він. – Стоять рядами, зиркають, як дикі звірі. Заметуть – ніхто й не вступиться.
– А куди ти йдеш? – ошелешено питав я.
– Не кричи! – лякався Вамбо. – Та по тебе поки що. Але треба на Михайлівську площу.
– Навіщо?
– Студентів вночі розігнали, побили, як цуценят… Деякі в соборі, кажуть, сховались. Треба йти.
Він замовк, мабуть, злякався, що почують.
– Я приїду по тебе, – видихнув.
Я нічого не сказав дружині. Лиш стояв і дивився у свій двір, той самий, із дорогою, на якій колись раз у раз зупинялася швидка – будинок був повен пенсіонерів – тепер усе рідше і рідше. І білизну ніхто у дворі не розвішує, і припарковано лиш круті тачки, переважно чорні, чорнющі тачки-фортеці, у чиїх хазяїв, мабуть, і всередині фортеці, як у мене, – зручно відстрілюватись від тих, хто лізе в душу, цього ж не любить не лише Володимир Семенович.
Доріжки у дворі змінили свої напрямки, нові пролягли до кіосків і магазинів, а старі, ті, що вели раніше до зниклого круглого столу, де хтось колись грав у доміно, позаростали. Тільки дерева залишились і змужніли, ніби готуючись відбивати удари долі – але все так само втрачають листки, ніби так і треба – бо й справді треба, і було б помилкою лічити ці їхні втрати – один, два, три – листя летить та й летить, падає безкінечно, щоосені. А дерево лишається. Так і народ, і ціле людство залишається і росте, готуючись відбивати удари долі, – незалежно від кордонів, що змінюються, як лінії доріжок у моєму дворі, незалежно від краси візерунків на одному-єдиному листочку, незалежно від долі друзяк з однієї з ним гілочки – один, два, три – лети собі, красунчику, лети, розумничка. Ніхто не рахує. Для чого його, кленовий листочок, пам’ятати? Щоб закарбуватись бодай у чиїйсь пам’яті, треба таких піруетів витанцювати, поки опустишся на асфальт – але там все одно змішаєшся з іншими мерцями, тихо приймеш відбитки чужих чобіт, що змінять твій унікальний малюнок з химерних тонких прожилок. Опале листя тьмянішатиме, пахнутиме волого-терпко, омиється дощами і вкриється снігом, сіпаючись під вітром, приймаючи сніг із вдячністю, так, як змерзлий старий натягує ковдру – поки не приїде його швидка.
