Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)
Та й це були ще не всі бабусині чудасії. Перш ніж звільнити мене з-під варти, бабуня влаштувала зовсім уже непоясненне дійство.
Таке чіпляється за пам’ять, як прикручене кремезними болтами. Болти іржавіють, поки ти дорослішаєш, тож спогад уже не відкрутиш, навіть якби захотів. Навіть з місця не зсунеш, і лише звикаєш, що десь воно там лежить, вкрите пилюкою, позеленіле від плісняви і тому непомітне – ти не торкатимешся й не митимеш, доки не прийде час, і краще, щоб він і не приходив.
Бабуся почала здалеку, і певно, їй здавалось навіть, що обережно. Дорослі іноді вважають, що солодка інтонація дозволяє краще порозумітися з дітьми і що спогади раннього дитинства підліткам такі само дорогі, як сентиментальним старим.
– Пам’ятаєш, як був зовсім манюнький, все хотів чарівних таблеток з’їсти?
З’їсти таблеток? Я саме їв спечений пиріг з полуничним варенням (велика взагалі-то рідкість для моєї бабуні – вона все більше сухим і дуже твердим печивом мене «балувала») і ледве не подавився великим шматком, усвідомивши зраду: пиріг, та ще й з полуничним варенням – це, виходить, не просто так, і навіть не на честь мого «одужання».
– Пам’ятаєш, сонечко?
Я відсунув тарілку, бо ж «сонечко» – це був уже дуже серйозний поворот.
– Ну, то коли було, бабуню…
– А хочеш, я покажу тобі ліки, такі, що справді корисні і дуже тобі потрібні… Тобто можуть бути…
Зазвичай я дратувався з такого її тону – наче я все ще той п’ятирічний хлопчик, у захваті від її пігулкового чаклунства, але визнаю: після хвороби та ізоляції я якось так і почувався – малою дитиною. Чи то вона пустила в хід свою стару перевірену акторську майстерність…
І от я дивлюся на бабу Ганю Гаврилівну, як на чаклунку, а вона урочисто ставить переді мною нічим не примітну, сіру таку шкатулку, чи то радше просто коробочку – таку ніби з-під її численних прикрас, до яких мені заборонено торкатися (а воно мені, хлопцю, треба?), і тихо-тихо шепоче, і здається, у цьому має бути сенс, адже не можна так впевнено й беззаперечно проговорювати повну нісенітницю. Не можна ж?
– У світі багато зла… Так, сонечко?
– Угу, – сказав я.
А що ще тут скажеш?
– Є люди, що відчувають дещо гостріше за інших. Так, сонечко?
– Угу.
– І схоже… ти саме такий. Так, сонечко?
– Що?
– Але ці відчуття ніколи нікому не приносять добра. Краще допомогти рідним, ніж марно співчувати чужим.
Я кліпав очима. Здається, обмірковував, що робити, якщо в рідної бабусі, та ще й єдиної близької родички, поїхав дах.
– Тож якщо колись тобі здасться, що ти переживаєш дарма, відкрий цю коробочку… Ні-ні, не зараз! – бабуся вдарила мене по пальцях, і це трохи порушило її майстерну постановку, але народна артистка тут-таки опанувала себе. – Так от, коли будеш марно переживати, візьми таку манюсіньку кульку.
Я мовчав, бабуся-актриса нервувала і зминала зморшкуватими руками білу скатертину так, що на ній теж з’являлися зморшки.
– Білу. Так, кхм, білу кульку, простесеньку-малесеньку.
– Білу кульку? Чому білу… і що буде взагалі?
– Чому білу, – впевнено сказала вона, але очі бігали, очевидячки виглядаючи підходящу байку на численних поличках всередині сивої захаращеної спогадами голови, – бо «білий» означає чистоту, себто відсутність зайвих думок. Чисту-чисту голову… Як має бути твоя дурна башка!
Чому я згадав ту дивну історію біля труни? Я ж не асоціював ту свою хворобу із тим, що знепритомнів тепер, побачивши швидку. І тим паче не думав тоді серйозно про безглузду бабусину казку. Ганна Гаврилівна багато дивних речей і говорила, і робила, акторка ж бо, та ще й у віці, коли до маразму недалечко. Я й гадки не мав, тримаючись холодними пальцями за дерев’яний край труни, де та коробочка з кульками, про яку бабуся говорила так урочисто й утаємничено, та це, на жаль, мало хвилювало мене, а точніше, не хвилювало взагалі.
Якщо бути до кінця чесним, то я забув про бабусю тієї хвилини, як вкинув жменю землі на її труну – ніби укинув свою пам’ять до неї у могилу. Не тому, що такий вже поганий онук, просто не до того мені було. І не знадобилося ніякої білої кульки – бо вона ж для даремних переживань, а я переживав дуже навіть по ділу. Мені світив дитячий будинок, і цього було достатньо, щоб вимести всі інші думки з моєї підліткової голови із русявою неслухняною чуприною.
Тітка не збиралася забирати мене до себе, вона всім і кожному повторила це на поминальній вечері, ніби виправдовувалася перед цілим світом… Мені єдиному, певно, не казала – я ж дитина, тож що я взагалі розумію!
Розділ 3. Холод
Тітка привезла мене до дитбудинку у передмісті Києва, коли зима вже кружляла довкола останнім осіннім листям, кленовим, як у моєму дворі, та ще не роздмухалась, не розійшлась – ще й не зима, лише її дихання у вологе від сліз обличчя, не звикле до вітру після теплих деньків.
Повітря було вже холодне, як прийом однолітків, може, трохи тепліше. Але я чомусь погано пам’ятаю той день і вечір, щоб стверджувати напевно – можливо, тому, що хотів би його забути.
Пам’ятаю вже, як прокинувся, зім’яв руками вологе простирадло… Воно пахло моїм новим життям, п’ятьма десятками інших хлопців та дівчат, що по черзі вкриваються ним, і пральний порошок не вбиває цього відчуття неприналежності. Всі – і ніхто. Один за себе, і всі на одного.
Але в кімнаті було ще щось… свіже повітря, і хтось – той, хто впустив його сюди. Незграбне створіння, яке однаково могло бути і в’язнем Бухенвальда, і феєю Дзінь із мого улюбленого «Пітера Пена», тільки Дзінь втомленою і голодною, без леліток на платті, без ямочок на щоках, але щось таки казало мені – може, оце лише сидіння на підвіконні – фея.
– Я Ліза! Привіт, новенький! – продзвеніло створіння.
Вона сиділа на підвіконні, а рама хиталася поруч, ледве трималась на петлях, – худюща дівчинка із тьмяним волоссям, зав’язаним у тоненький хвостик. На ній була сорочка без кольору, форми і розміру, яка аж ніяк не могла б зігріти її.
– Як тебе звати, хлопчику? – так ніхто не спілкується, крім двох суперниць, Венді і Дзінь, так говорять лише в книжках про Англію, де навіть у пірата завжди знайдеться в кишені білосніжна хустина – із загадковими ініціалами, вишитими шовковими нитками.
Радянські дівчата-сироти мають говорити іншим тоном, у них на ногах розвалені капці на три розміри більше, і ноги роздряпані невідомо чим і ким, і ключиці стирчать так дико, як на чорно-білих фото чогось страшного, і рама от-от впаде, не дочекавшись, поки «перестройка» перестроїть хоч щось, хоча б оцей дитбудинок.
– А тобі не холодно, Лізо? – сказав я, протираючи очі й забиті місця (мене ж напередодні вітали у колективі).
– А ти завжди питанням на питання відповідаєш?
Вона спершу стисла тонкі губки, а тоді взяла й усміхнулася – ніби образилась і одразу ж пробачила. Усмішка відкрила жовтуваті зуби і водночас змінила дівчинку так, що вона здалася навіть трохи вродливою. Щось живе з’явилося у великих сірих очах, і вона мені раптом сильно і безповоротно сподобалась. Не так, як ви могли б подумати, ні, до першого кохання я ще не доріс, та й ідеал уявляв собі, м’яко кажучи, по-іншому. Просто зрозумів, що хочу їй довіряти – якесь таке невиразне, але важливе почуття, яке тоді і не міг би собі пояснити, та в тому віці ще нічого і не пояснюєш, просто живеш.
Потім прийшла старша вихователька і нагримала на Лізку: що це вона робить у хлопчачій спальні та ще й у нічній сорочці? На мене подивилась зі співчуттям, знала, напевне, як стрічають новачків у дитячій зграї.
– Дякую! – несподівано для себе сказав я.
– Що?
– Ну… дякую, що дали виспатися. Вчора казали: о шостій підйом і заняття…
– Та які тобі зараз заняття, – знизала плечима вихователька, ніби почуваючись винною за свою доброту, і, щоб остаточно виправити враження, додала неправдоподібно суворо: – А з наступного понеділка – тиждень чергуєш на поверсі.
– Це як?
– Прибираєш хлопчачу кімнату і туалет. Рано і ввечері, – пояснила радо.
– Тобто?
– Тобто прибирати треба за собою! Мити, ясно? Стане трохи краще, і пра-цю-ва-ти. З вас лише працею можна людей зробити!
Вихователька розвернулася на підборах, які анітрохи не додавали жіночності її тепер суворому – як вона й хотіла – неприємному образу, і пішла, жінка, яку я, як на гарячому, спіймав на доброті і яка потім чомусь ненавиділа мене всі наступні роки (невже саме за це й ненавиділа?). Я не зовсім розумів, кого це «нас» вона мала на увазі, з кого це «нас» їй так тяжко було зліпити людей – з Лізки, мене чи тих, хто побив блідого новачка, пояснюючи, що життя «тут» не таке, як «там», але на інтуїтивному рівні я вже знав – сперечатися не можна ні з ким. Певно, тільки он з тою дивною Лізою – можна. Зі всіма іншими – хіба якщо скучив за стусанами чи миттям туалетів.
Розділ 4. Зоологія
Подмухав іще. Навіть почувався трохи щасливим. Коло збільшувалося, морозні візерунки розходилися, як шви, і прозорий кружечок показував мені, як телевізор, засніжено-сірий Київ – не такий сірий тепер, ніж був пізньої осені і на початку грудня, – припорошений снігом і передчуттям новорічних свят. Я дмухав ще. І ще. І ще. Допоки Київ не відкрився мені, як на долоні.
– Голова не закрутиться? Дуєш і дуєш, – пробуркотіла Ніна Йосипівна.
Та я не слухався – добре було б, якби закрутилась голова. Я не зовсім розумів, як це – але ж, мабуть, схоже на каруселі, на яких колись катали мене… Яка різниця, хто катав.
А ще мені подобалась її турбота: Ніна Йосипівна не сварила, вона піклувалась про мене – щось, що я не цінував до того, як потрапив у дитбудинок.
– Ти не сумуй, – казала і терла підлогу, великі кахельні плити, яких не буває, звісно, у квартирах, а лише у казенних холодних занедбаних коридорах – від Владивостока до Львова.
– Я не сумую. Вже звик тут.
Ця будівля для чогось іншого була призначена, може, для якогось наукового інституту, може, для управління якогось, що планувало б переможні п’ятирічки на століття вперед. Ми, діти, жили у чомусь холодному, що мало бути кабінетами начальства і кімнатами для нарад. А може, нас випадково поселили сюди і просто забули? Я не брехав Ніні Йосипівні, справді думав, що звик, – он який вигляд з вікна, і Лізка скоро повернеться зі свого театрального гуртка (грає, мабуть, знову жертву фашистів чи героїню партизанського руху), і бути одним зі зграї мені, на диво, подобається, хоч і не завжди виходить – щось відчувають, чимось я нетутешній, і страшно, що одного дня хтось сильніший розсміється мені в обличчя: «Ти не б’єшся, а клеїш дурня. Шкуру бережеш. А один на один коли?» – а тоді розвернеться і крикне до зграї: «Він же не наш, пацани!»
Билися щодня, збиралися після занять на задньому дворі – там, біля смугастої труби, що пускала у небо брудно-сірий, як вода у відрі Ніни Йосипівни, дим, сиділи на поваленому старому клені і навприсядки на іржавій цистерні невідомого походження, врослій у траву, плескали по колінах, неголосно, щоб не почули старші, робили ставки, рахували до десяти, бажаючи, аби переможений піднявся. Піднявся і пішов в атаку. І хтось вставав і біг на суперника, злий від поразки, і сльози застилали очі, і кров з носа крапала на землю, де трави не росло, бо ми витоптали її, давно витоптали, не давши навіть прорости світло-зеленим слабким дітям-стеблинкам. А потім було «всі на всіх». І я бився, і може, й втрачав щось всередині себе, але точно не страх – страх був зі мною постійно, у кожному ударі і кожному кроці назад – або покалічать, або покалічу. І я затуляв голову руками і падав десь біля цистерни, і відповзав, і говорив потім, як шкодую, що мені сильно дісталося на самому початку, а то б я…
– Точно звик? – Ніна Йосипівна голосно переставляє своє відро, із незрозумілими буквами синьою фарбою на алюмінієвому боці, вдивляється мені в обличчя. – Як звик, то більше пряників не принесу!
Вона погрозила мені товстим пальцем, та я не злякався. Не повірив – пряники будуть. Вона така ж, як і я тут, – новенька, хоч на вигляд їй, певно, років сто. Тому і носить нам з Лізкою прянички, тому й миє сама, а не примушує когось із вихованців, тому… Багато цих тому.
Ніна Йосипівна пішла, кульгаючи, – я лишився роздивлятися місто. Тут-таки забув про її існування, хоч у долоні все ще стискав підсунутий нею пряник (скільки-то їх поміщається в кишенях її синього халата?).
Крім Лізки, вона єдина була тут доброю до мене. А я сприймав її як декорацію, приємний елемент неприємного загалом спектаклю «дитинство у дитбудинку», не більше… Якби я міг тоді подивитися на Ніну Йосипівну своїм теперішнім поглядом, то, певно, побачив би, як ця не стара ще зовсім жінка мучиться своєю кульгавістю, соромиться, усміхається несміло і ніби ховаючись і, дуже ймовірно, лежачи ночами в темряві якої-небудь маленької кімнатки в комуналці, думає й думає про те, чи могла б вийти заміж й народити своїх дітей – якби обидві ноги були однієї довжини… Могла б? Та де ви бачили дванадцятирічного, що думав про таке? Ще б пак, звичайно, я викинув Ніну Йосипівну з голови, щойно вона зникла з очей. Пішла людина, лиш пряник лишився.
Я думав про інше – про те, як моє життя могло б змінитися, якби була жива бабуня чи мама… Ба, навіть мама могла б бути жива.
А пряник смачнючий! Свіжіший, ніж зазвичай, такий, які колись я їв удома.
Відкусивши ще, я безтурботно обперся на віконну раму і заплющив очі.
* * *
Жив у лісі зайчик на ім’я Бука. Жив собі й не тужив, маленький, білий і пухнастий – як усі зайчики. Одна біда: був у нього дуже поганий характер. Зайчик Бука ні з ким не хотів товаришувати.
Прибігала до нього білочка, хотіла побавитись – Бука прогнав білочку.
Прибігав ведмідь, хотів пригостити медом – Бука мед узяв, а ведмедя образив.
Прибігала до Буки лисичка – просилася в гості. Бука навіть не визирнув із хатинки.
Усі хотіли товаришувати з Букою – милим, гарним, пухнастим зайчиком. Хто тільки не прибігав – усіх проганяв Бука.
Але одного разу прийшов до Буки вовк. І вовкові нагрубив зайчик! Одначе вовк був не як усі звірі – вовк не пробачав образ: вигнав зайчика з хати, натовк йому боки, а сам у його хатинці оселився.
Тоді Бука зрозумів, що був несправедливий до лісних звірів, і кинувся кликати їх на допомогу.
Гарний, білий, пухнастий зайчик дивився зі сцени, і першим рядам було видно, як стирчать із боків бруднуваті нитки затасканої акторами ляльки. Батьки позіхали і чекали кінця вистави.
– Зайчику, ти більше так не будеш?
– Не буду! Не буду!
– Ну що, діти, пробачимо зайчика?
– Так! – вигукнув хор дитячих голосів.
– Точно? Повіримо йому?
– Та-а-ак!
– Ну що ж, зайчику. Ми з дітьми допоможемо тобі врятуватися від вовка.
– Допоможемо, діти?
– Та-а-ак!
Казці лишалось недовго. Пухнастий зайчик підозріло швидко виправився, діти раділи за зайчика, батьки – за дітей і фінал. За п’ятнадцять хвилин вовка уже заманили у великий сірий мішок, у яких зазвичай продають в Україні картоплю на базарах. Бджоли (які теж були за пухнастого зайця) болісно жалили поганого вовка крізь діряве полотно.
Дітлахи плескали у маленькі долоні. Переможні акорди фінальної пісні були вчасно подані звукорежисером – щось про торжество добра. Батьки, готуючись до старту, вже перебирали у руках дитячі кофтинки й шапочки. Тому нічого дивного, що ніхто не звернув уваги на худеньку дівчинку, на вигляд рочки два, що вголос ридала у третьому ряду, і хлопчика років трьох, що дивився на сцену скляними сіро-блакитними очима.
– Костю, ти мене чуєш?
Хто його знає, цього Костю – чує чи ні, уже майже чотири, а ці дивні напади ніяк не минають.
– Костю-ю-ю!
– Мам… – повернув голову, пильно подивився вологими блакитними оченятами, – а чому ми так з вовком?
– Ми?
– Ну, діти…
– Зайчик теж всіх обманював, мед забрав… Зайчика ми пробачили. А вовк зайчика образив, і ми його одразу в мішок…
– Кость… – мати незадоволено захитала головою, підстрибували чудові каштанові кучерики навколо милого молодого обличчя. – Ти, як завжди: скажеш – то скажеш. Це ж вовк!
– Ну, але… Вовк міг би виправитись? Як зайчик…
– Вовк? Як зайчик? Ні, Кость! Ти хіба не чув казок? Вовки злі. Зайчики добрі. Вовки не виправляються…
– А…
Щось гримнуло, і мати озирнулась – знову підстрибнули кучері.
– Ви виходити будете чи шо? Мені тут прибрати треба!
Прибиральниця з відрами. Велика прибиральниця із великими відрами.
– Звичайно-звичайно. Вибачте нас, будь ласка.
Костина мама завжди була швидкою на вибачення.
Вона і перед лікарями вибачалася, що хворіла, а їм – клопоти. Здається, вона готова була б вибачитись і перед працівниками міського цвинтаря, яким довелося раз за разом встромлювати лопати у землю, намагаючись пробити мерзлий ґрунт. І вона точно вибачалась перед сином. За те, що померла швидко і так і не встигла відповісти на всі його запитання – постійно щось заважало: спочатку тато із вічними пригодами, потім робота, потім хвороба, а іноді – прибиральниця з відрами. Відра бряжчали все голосніше і голосніше, ближче і ближче… Маленький Костя хитнувся вперед, аби зістрибнути з сидіння, і…
Я прокинувся, ледве не злетівши із підвіконня.
Здається, то був останній бачений мною нормальний сон, мій власний спогад дитинства, яке покинуло мене разом із рідними.
У реальності брязкали вже не відра – коридором гуркотіли десятки ніг, ковзали по кахлях на поворотах, стирали гуму на дешевих кедах. Оскільки я здогадувався – ні, на жаль, я дуже добре знав, – що за табуни водяться у цьому дітовиправному зоопарку, то кліпаючи очима, швиденько прикидав лише дві життєво важливі речі. По-перше, за ким женуться цього разу? Добре було б, щоб не за мною – ніби не за мною. І по-друге, – ну справді, дрібничка – чи встигну я десь сховатись?!
Ні, мене тепер зазвичай не чіпали… але мені здавалось: що більше я брав участь у таких «масових заходах», то більше ризикував викрити себе. Якщо зграя здогадається, що закони джунглів викликають у мене певний, скажімо, стриманий подив і що лупцювання слабших не приносить мені такого ж задоволення, як їм, і що дружбу я хотів би будувати не на взаємному прикритті перед вихователями, а на спільних інтересах, типу моїх літачків із минулого життя… Якщо вони здогадаються – я зможу раз і назавжди позбутись необхідності когось лупцювати – лупцювати будуть саме мене, з радістю, раз я такий гуманний і сентиментальний. Ні-ні, треба було тікати, бо хоч моя бабуня і була народна артистка, я не впевнений, що граю брутальність настільки вправно.
Та я не встигав. Ніяк.
Хлопця, якого цькувала зграя, я не знав. Визначив це миттєво, адже в принципі не був знайомий ні з ким, хто б виглядав так, як він. Він був не наш. Тобто не просто новенький, а зовсім не наш. Чорне волосся, смаглява шкіра і щось не те, далеке й підступне, у напруженому обличчі, як в оскаженілого від запаху сотні мисливських собак вовченяти.
Він звернув праворуч, до туалету, зграя пронеслась повз мене, волаючи щось войовниче, заповнила вузький коридор до хлопчачої вбиральні. Я втиснувся спиною у скло. Голова закрутилася невідомо від чого – невже від страху? Я заплющив очі – типова помилка тих, в кого голова крутиться нечасто.
Страшно. Серце стукотіло, як навіжене. А тоді – запах. Ні, сморід. Мене тикали мордою в унітаз, і я старався не ковтати, і я захлинався. А-а-а… Хтось тягнув за волосся. Ковток повітря. Сморід ллється по щоках. І знову. Не ковтати, і жах заповнює рот і ніс разом з водою, яка не має вже запаху, крім приниження і смерті. Було темно і далеко, десь далеко, повітря… І я був сам. А-а-а… Стукотіло серце. І мене боляче штрикнули в правий бік. Ні, не мене. Не мене. Я сидів на підвіконні. Стукотіло серце. І каблуки стукотіли по великих квадратних плитах тюремної, ні, дитбудинківської підлоги. Тюремної? Це не мої думки. Не мої! Стукотіло серце – голосно, і глухо – каблуки.
Сама Єлизавета. Сама.
Я зістрибнув з підвіконня. Марево розсіялось повністю.
– Что это тут такое? Вы что, совсем страх потеряли, твари?
Діти дивились на неї – ніби справді не діти, звірі. Налякані, як той чорний і чужий, не з їхньої зграї, якого вони щойно піддавали тортурам.
– Ничего, Елизавета Родионовна! Мы просто…
– Очередь в туалет, – раптом сказав… я.
Не знаю, чому сказав. Навіщо?! Єлизавето, помилуй…
Але ж навіть якби вона влаштувала розгін, це не захистило б цього новенького. Він не наш, і бути йому ізгоєм… А я… Чи я намагався бути зі всіма заодно? Так, хіба це не прагнення будь-якої тварини, керованої інстинктом самозбереження? Вони, ці підлітки, зведені на манівці першим і єдиним беззаперечним законом – законом природного відбору, були свої, найсвоїші зі своїх. Чорний і Єлизавета – чужі. Я прийняв той закон джунглів. Лиш не любив його, але ж прийняв.
Звісно, така дурнувата брехня тільки й могла служити дешевим знаком моєї лояльності до зграї. Та все ж ляпас був несподіванкою. Я похитнувся. Мене ще не били… викладачі. Однолітки били, старші – ніколи.
– Это за ложь.
«За ложь», – відбилось у моїй голові і ще десь. Єлизавета безстрашно пройшла у хлопчачий туалет. Навіть не знаю, чому вона їх всіх не боялась. Так, доросла, директорка, але… Хіба є щось, на що діти насправді не здатні? Не конкретно ці діти – будь-які, поставлені життям у такі обставини і такі умови? Чи гірші. Бувають же гірші обставини? І я не образився чомусь за ляпас – він, може, зробив мене ще більш своїм у очах підлітків, і можна буде зайвий раз провалятися біля цистерни і вберегти від ударів мій безцінний череп – бабуся дуже вже переживала, коли я вдарявся головою, казала, що буду дурний. Та й зрештою, закон… Всі ми звірі – і ті, хто б’є, і биті. Бо останні потім стають першими, а перші останніми. Це коло досі ще ніхто не міг розірвати – так я думав, чесно, у дванадцять років. Може, трохи не тими словами, але так відчував. Чи, може, це так я сприймаю тепер, а тоді лише шкуру свою беріг та слухався інстинктів?
Потім Єлизавета тягла того мокрого вовченятка за шкірку – переляканого і злого, хоч і радого, що все наразі скінчилось – тягла чужого коридором з моїх товаришів. Чужий дивився вниз, на підлогу, а потім чомусь раптово підвів очі, чорний погляд вперся у мене – так збіглося, мабуть, – із ненавистю, такою ненавистю, що будь він чаклуном, я певно перетворився б на свій червоний піонерський галстук. Ніби це я мучив його в туалеті, ніби це я страшив його тортурами та смертю! Зрештою він, мабуть, ще погано нас розрізняє – просто чужа зграя, морок білих перекривлених облич.
Чурка жив у нашій кімнаті. Зайняв вільну койку великого розбишаки, переведеного за Єлизаветиною «протекцію» кудись у провінцію. Чорного звали Валерієм, зовсім по-нашому, і так було написано і в його документах – я питав Ніну Йосипівну, – але чужому, звичайно, ніхто не вірив. І я теж не хотів клопоту із тим, аби ділитися здобутою у прибиральниці інформацією. «Вамбо-Мамбо» – ось як ми його називали. Вамбо-Мамбо стверджував, що його батько тунісець, араб, а отже, схоже на африканське ім’я Вамбо-Мамбо ні до чого, араби в Тунісі – не те саме, що племена десь у дикій Африці, цивілізованіші і кращі, – так він і казав – «у дикій Африці». Але яка нам була різниця? Чорніший за нас означає чорний. Так просто.
У Вамби-Мамби чудова російська, узагалі без акценту, і неймовірно білі зуби – я добре пам’ятаю, як перший раз побачив, як Вамбо усміхається.
Розділ 5. Усмішка Венеції
Ми сиділи у їдальні – «столовці». Муха повзла по довгому столу – ніби спеціально обравши за траєкторію одну з подряпин на блакитній фарбі (наші старі столи хтось придумав пофарбувати блакитним! – хлопцям не сподобалось, і вже за тиждень голубуваті столи були вкриті подряпинами від виделок, хоч би як пильнували відчайдушні виховательки). Але муха тут ні до чого… Чи, може, саме вона спонукала Вамбу-Мамбу заговорити? Коли сіла на котлету, бридку до нудоти: більше з хліба, ніж м’яса, напівсиру і якось напрочуд схожу на щось інше, чого наївся Вамбо-Мамбо ще у свій перший день…
– Мені цікаво, ви хоча б розумієте, що є інше життя? Інші люди? Не бовдури, як ви, які молотять один одного, а добрі нормальні хлопці?
Я похлинувся. Я-то про це теж здогадувався. Але я потрапив у дитячий будинок в одинадцять – як і Вамбо-Мамбо, а мої товариші з поїдання напівсирих котлет набагато раніше і чортзна-звідки, може, із таких місць, звідки дитбудинки здаються піонерськими таборами на південному березі Криму.
– Вамбо, не треба, – прошепотів я.
І от тоді він посміхнувся. Спалахнули, як вогнем серед ночі, білі зуби, і він якось весь виструнчився – спина і плечі. Сидів, наче африканський король серед блідолицих мавп, що нічого не тямлять у королівській гідності. Так-так, саме африканський, байдуже, що араб; чорніший означало чорний, а чорний означало Африка – навіть для мене.
Вихователі товклися біля віконечка видачі їжі, тож заткнути Вамбі рота силою в такій ситуації, на видноті, хлопцям не випадало – але пізніше їхня помста знайде його, у цьому можна не сумніватися.
Вамбо здригнувся, і я зрозумів, що хтось боляче штрикнув його. Пєтька повільно дістав руку з виделкою з-під столу. Більше Вамбо не посміхався. Посидів трохи зі стиснутими зубами, а потім відсунув тарілку і знову заговорив:
– Ні, я все-таки вам розкажу. Ви знаєте, наприклад, що існує місто на воді? Мій тато там живе. Там гарні будинки і вулички, і човни замість трамваїв, і люди привітні. Це в Італії. Вам ніколи не побувати там. А я, як виросту, втечу теж туди, до Венеції. Тато давно чекає на мене, тільки забрати не може.
Його довго били тієї ночі – накрили простирадлом і били. Він був такий зручний для биття, адже на темній шкірі майже не видно синців. Били за те, що ніколи не побачать Венеції, а він побачить.
Мабуть, це був той раз, коли мені уперше було його зовсім не шкода. Адже я теж – не побачу. Місто на воді… Я ж насправді пам’ятаю його з фотографій. Тих, вицвілих чорно-білих, де бабуня усміхається, а за її спиною навічно застиг на хвилі маленький човник і гострі вежі вкритого мереживом будинку, такого, ніби це бабуня й зв’язала його своїми спицями. Вона їздила туди на якийсь кінофестиваль. Молода й знаменита, ще коли не було моєї мами. А тепер уже не було ні мами, ні її. Був тільки я. І нема до кого тікати у Венецію, місто на воді, де живе справжній живий тато Вамби-Мамби.
Сон накрив мене з головою, ніби простирадло. Тяжкий, як кулаки моїх однолітків, та не по-справжньому глибокий, як венеціанські колодязі. Очікуєш глибоко – а ні-ні, це лише резервуар для дощової води, бо як серед міста на воді побудувати справжній колодязь і як по-справжньому провалитись у Венецію, уві сні…
«Венеція існувала ще тоді, коли не існувало нас. Шелестіла хвилями біля підніжжя будинків і впивалася в хмарне небо вістрями своїх веж. Що то були за маскаради!» – екскурсовод опустив шпаргалку і обвів групу сповненим урочистості поглядом.
Гумові чоботи не заважали. Я просто не дивився вниз, не зважав на них, не зважав на великі калюжі, що подекуди перетворювалися на озера чи вкривали цілі площі. Хіба що синочок хлюпав і радів бризкам, щосили стрибаючи між двома батьками. Дружина хвилювалася, що забризкається біла сукня, куплена за страшні гроші тут, в Італії. Ну, а що поробиш? Хіба дома, у Тунісі, були би в неї такі білі сукні? А якби й були, де б вона їх носила? Кохана трохи сердилася на таку погоду, я – ні. Я був щасливий. Щастя бубоніло довкола різношерстим натовпом, вистрілювало хлопавками і падало донизу кольоровими дощиками. Щастя… Я фотографував його, не за гроші, для себе. Хоч плівка дорога, і проявляти, мабуть, буду нескоро – шкода реактивів, грошей іноді не вистачає на необхідне. Але нічого, я фотографував щастя.
Площа Сан-Марко заповнена дивними людьми – вони ніби й не люди зовсім, істоти у масках. Дружина стискає руку, дивиться на мене, посміхається – ніби дякує. Щастя…
Раптом син виривається уперед, губиться поміж різнокольорових постатей, долоня моя порожніє, і тендітна жінка у білій сукні і гумаках, гарна, смаглява, біжить уперед, розштовхує кольори перед собою, як вода розштовхує акварельні фарби на альбомному аркуші, відсуває маски, кличе когось – сина чи мене. Але я не чую імені чи не впізнаю імені, чи, може, і мови її не впізнаю… Як мене звати? Люди, люди, ви знаєте? Та маски відповідають лише стусанами. Щастя б’ється в грудях і згасає, знову б’ється, знову застигає замерзлим у крижану холоднечу горобцем. Площа Сан-Марко крутиться шаленою каруселлю, як в парку, де… Хто я взагалі? Хто я такий? Я шукаю вітрини магазинів, дзеркальну поверхню, я хочу себе впізнати. Маски не пускають, боляче штурхають у ребра, якась пані зачіпає віялом моє обличчя. Я намацую в кишені щось прямокутне й важливе – документ із незнайомим гербом на обкладинці, гортаю сторінки, вдивляюсь у символи. Ні, карлючки замість букв. Самі карлючки, як… арабське письмо. Я не читаю арабською чи… Біль чужого хлопця заповнює мене, і тяжко вже зрозуміти, де закінчуюсь я і починається український хлопчик з дитячого будинку.
Перехожі штовхають з усіх боків, сильніше-сильніше… Я рухаюсь поміж масок, швидше-швидше… Неприязний шепіт голосніше-голосніше… Не його, чуже, щастя далі-далі… А раптом за масками звірі? Не люди. Раптом вони сміються, там, під барвистою личиною приязні?
– Тареку!
Я обертаюсь. Вони стоять серед площі, махають руками – смаглява тендітна жінка і хлопчик. Але мені страшно зробити й крок. Маски підхоплять, понесуть, знову штовхатимуть звідусіль. Хтось стогне обіч.
– Костю!
Біла сукня тане. Син чорніє, смаглявіє так, що стає схожий вже не на мене, – на якогось арабського хлопчика, якому належить бігати під апельсиновими гілками, босоніж, сонячно-піщаними вулицями…
– Костю… – голос Вамби-Мамби.
– А! А?
Я сів на ліжку.
– Че, совсем уже? Били – не кричал, отстали – орет. От придурки все! – далі йдуть матюки, яких я в принципі зовсім не боюсь, але згадувати не стану. Ви вільні самі їх домислити, для реалістичності. – Тихо-ша, – суворо наказує старший по кімнаті.
І я завмираю тихо-ша. Дивлюсь на Вамбине ліжко і за декілька хвилин знову чую оте слабеньке «Костю…».
– Чого тобі?
– Ти як? – радо відгукується темрява.
– Що як?
– Ну як ти? – занадто голосно, можна нарватись на неабиякі неприємності, сказано ж нам, що «тихо-ша». – Ти в порядку?
Чому я маю бути не в порядку? Хіба через дурні запитання посеред ночі. І сон не додивився через цього придурка.
– Костю? Ти в порядку? – наполягає темрява голосом Вамби.
Я хочу тихенько сісти на ліжку, щоб підійти до Вамби-Мамби, і повільно, аби жоден скрип не збудив зграю моїх сплячих товаришів, підіймаюсь – сказати цьому Вамбі на вушко геть усе, що я про нього думаю.
– Ай!
Моє «ай», на моє ж щастя, виходить таким тоненьким і жалюгідним, що ніхто в кімнаті не прокидається. Тільки Вамбо, забувши про обережність, кидається до мене, як героїчний боєць із тих фільмів, що їх крутять повсякчас на дев’яте травня, до пораненого на полі бою товариша. Але якого біса я йому товариш? Я й слова не зроню, коли його б’ють, а одного разу навіть дав стусана – слабенького, але ефектного, – інакше б ризикував приєднатися до клубу боксерських груш, а я ж надавав перевагу ролі боксера…
