Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)
– Ти ж не спиш ще? – запитав я. – Поговори зі мною.
Я нутром відчував, що не можна мені зараз самому. Та Алла мовчала. Можливо, справді заснула одразу. Можливо, на щось образилась – вона ж не скаже, просто лишить самого і себе теж лишить саму і думатиме, як самотньо бути моєю дружиною, дружиною черствого чоловіка, якому іноді сняться жахіття. Алла лишила мене, а тиша пригорнула – як кішка пригортає кошеня.
* * *
Аллах не чує мене. Не чує. Ніхто не чує мене.
Пил здіймався стовпом, і я, кістлявий хлопець, та мій маленький кістлявий возик, навантажений фруктами, рухались у хмарі того пилу. Соковиті фрукти тьмяніли, припорошені. Я кашляв. (Чого знов забув пов’язку на обличчя?)
– Салям, Наіме!
– Салям, Мухаммеде! Як твоя мати і брати?
– Добре, – я знов закашлявся, – дякувати Аллаху! І сестри теж…
Ринок був близько, сонце – високо. Ще один день, щоб подякувати. Буде ще тисяча таких днів. А потім, можливо, щось зміниться… Я куплю гарне авто, великий фургон, возитиму більше фруктів, сам продаватиму їх по точках, може, навіть до великого міста поїду. А якщо зароблю багато грошей, повернуся у свою школу у Сіді-Салах, школу з єдиної кімнатки, де вчаться такі, як я, маленькі і вже нещасливі, і скажу у класі промову, і пообіцяю збудувати велику і гарну школу – для всіх.
– Базбузо!
– Що, маленький ледарю?
Хлопчик дивиться на мене чорними оченятами, сміливо і віддано, не сумніваючись, здається, жодної секунди, що й цього разу Базбуза (так кликали мене у містечку) вибере один апельсин, не найкращий, але все ж і не найгірший, і простягне його з якимись простими словами:
– Бери, гамай.
– Дякую! Нехай Аллах благословить Базбузу!
– Віддаси, коли виростеш, – сміюсь я.
Приємно ж зробити щось добре, і Аллах усе бачить. І чому всі люди не спроможуться на добро?
Хлопчина втік, а я повернувся до своїх буденних мрій. Ні, насправді я знав, що школу мені не збудувати ніколи, такого не буває в моїй країні, щоб простий хлоп так піднімався. Але я точно куплю фургон, віддаватиму мамі більше грошей, переїду до більшого міста, одружуся… можливо, навіть заберу у місто Лазізу, гарну роботящу дівчину, дочку торговця солодощами із сусідньої будки на ринку. У мене самого ніякої будки ніколи не було, лише оцей маленький возик і місце, на якому добрий торговець солодощами не забороняє Мухаммеду Буазізі й собі заробляти поруч на шматок хліба.
Хтось кричав.
Яка радість! Сьогодні замість Хасира торгує Лазіза! Цілий день усміхатиметься мені крізь темну тканину нікабу – така скромна й добра ця дівчина. І гарна, мабуть.
Раптом очі Лазізи – тільки ж їх і видно – стали тривожні, Лазіза нахилилась вперед, потому глянула на мене – прошепотіла щось, лиш вітерець наче поворушив чорні складки правовірної одежі.
– Що, Лазізо? – мені з мого місця дорогу було не видно.
А вона поспіхом забирає тканину з обличчя – яка ж вона направду гарна! – «Поліція», – шепочуть губи.
Поліція! Я злякався. Вони вже приходили до мене, кричали, що не маю ліцензії, вимагали штраф або забиратися з ринку. Це зі мною постійно так, відколи працюю. Забиратися мені було ніяк не можна, бо тоді я не мав би чим годувати родину – матір та молодших братів і сестер. І найстарша не змогла б вчитися – а я так мріяв, щоб вона вчилася. Штраф? По-перше, якого біса… По-друге, у мене немає грошей… окрім тих, що я відкладаю на фургон. З п’яти років копійчину заробляю, як проклятий… Батько помер у Лівії, будував комусь заможному велетенський дім… Кажуть, схопився за серце і вже не підвівся. Все здоров’я забрала бідність. І мені вибору не лишилося. Не чекати ж, поки приїде багатий дядечко і дасть грошовиту роботу? Я пішов на ринок – ну як ринок, місце посеред Сіді-Бузида, де деякі торгують. Подивився, що роблять інші, купив візок, домовився про місце на ринку – будку мені було не потягнути, тож продавав просто з візка.
Поліцейських було двоє. Чоловік і жінка – чисте неподобство. Хто взагалі це вигадав, жінка-поліцейський! Ні, я знаю, що на Заході жінки роблять усе, що їм заманеться, але ж ми не Захід, ми нормальна ісламська країна. Це ж просто смішно. Хто тільки візьме таку заміж? А ще врахуйте, що поліцейські витворяють з людьми (якщо вірити тому, що кажуть люди, – а люди дарма не казатимуть). Життя людини, її гідність у нашій країні нічого не варті. Влада належить системі, режиму. І псам режиму дозволено все.
– Знову ти тут? – грубо почав чоловік-поліцейський, жінка трималася трохи позаду.
– Ас-саляму ‘алейкум, – пробуркотів я. – Звичайно, я тут. Працюю, як чесний чоловік, щоб прогодувати родину. Слава Аллаху!
– Ти зуби нам тут не заговорюй! Це він? – втрутилась жінка.
– Він-він. Той, що я казав. Думає, йому все можна. Думає, можна працювати без ліцензії і не платити податки!
– Які податки? Моя мати і малолітні діти втратили годувальника, а держава не допомагає ані копійчиною! Я працюю і допомагаю замість держави! Я міг би поїхати у місто і знайти хорошу роботу, але як вони виживуть у цей час? А ви кажете – податки…
Хтось кричав.
– Та як ти смієш! – жінка-поліцейський наступала, тепер уже її напарник тримався у тіні.
– Чого ви причепились до нього? – раптом вигукнула Лазіза.
Хтось плакав і тряс мене, Костю, за плече.
– Замовкни, жебрачко!
– Вона не жебрачка!
– Значить, буде, бо ми і її торгівлю можемо прикрити. Ану показуй дозволи, дівко!
Я не міг мовчати:
– Я поскаржуся на вас. Я до президента дійду!
– До президента? – жінка сміялась із мене, і це було так принизливо, як тільки, здається, може бути.
Довкола уже зібралися люди.
– Люди, та скажіть же щось на його захист! Хіба можна так? – переймалася правдолюбна, милосердна до мене Лазіза.
Тоді поліцейський підійшов до неї, нахилився над прилавком, сказав щось із жахливим виразом обличчя – я не розібрав слів.
– Ну годі вже, – озираючись, промовила жінка-нелюд. – Ось квитанція. Мусиш заплатити штраф до п’ятниці, інакше будемо розмовляти у відділку. І торгувати без ліцензії більше не смій!
– Тобто що? І гроші вам заплатити? І не торгувати?
– А ти як думав?
– То що мені – з голоду померти?
Жінка знизала плечима.
– Жити за законом треба. Почав би з ліцензії – не треба було б штраф платити. Ходімо, Аміре.
Вони пішли, а я стояв посеред натовпу, принижений і самотній. Навіть Лазіза не підійшла до мене. І гнів закипав усередині, лютий і гарячий, такий, що навіть сам я боявся б його торкнутись. Я цього так не залишу.
* * *
– Костю! – хтось плакав мені в плече, а я не міг зрозуміти хто – Лазіза?
Розплющив очі, побачив руді кучері поверх покривала, білу руку із родимкою на зап’ясті – Алла.
Я все ще хапав ротом повітря, незасмічене піском, і намагався второпати, чому плаче моя дружина.
– Що сталося, кохана? – турботливо сказав я, видивляючись на екрані мобільника, котра година: уже ранок, пора вставати.
– У нас все не так! – і це сказала людина, що виховувала мене уривками з книжок із сімейної психології, де сказано, що не можна узагальнювати свої претензії…
– Що не так?
– Що не так?! Та я плачу цілу ніч! Кричу! Плачу! Трясу тебе! А ти спиш, ще й повторюєш уві сні чуже ім’я!
– Яке?
– А ти не знаєш? Якась Ліза чи Лазіза…
Я зітхнув із полегшенням, адже мою коханку звати, звичайно ж, не Лазізою. Ну, і Ліза тут ні до чого. Все ж ясно: всього лише героїня так званого сну.
– Алл, я все поясню…
– Саме з цієї фрази починаються усі розлучення!
– Алл, пам’ятаєш, я казав, що у дитинстві бачив дивні сни. Пам’ятаєш?
– Так. До чого тут це?
– Я знову бачив такий сон. І там… там була ця Лазіза. Вона взагалі якась арабка, торговка з маленького містечка в Тунісі. Вся в чорному.
– У Тунісі?
– Ну, так, у моєму сні. Це ж не справжній Туніс.
– Вся в чорному? Чому? Хтось помер?
– Ні, ні. Просто так вони одягаються у Тунісі, деякі жінки…
Тут Алка знов розридалася, ненароком зачепив за живе.
– От краще б це був справжній Туніс! Скільки я вже прошу, аби ми хоч кудись поїхали, крім Одеси! Крім цього совдепівського Криму! Скільки?!
– А мені подобається у Криму, і, Алл, ну ми ж відкладаємо на авто… Ну, добре, я подумаю, що можна зробити. Тільки не плач вже.
* * *
З того дня, а точніше, з тієї самої ночі молодий араб переслідував мене. Та найгірше було те, що Алла теж не спускала з мене ока. Саме життя загрожувало перетворитися на жахіття – я мріяв, щоб у Мухаммеда Буазізі все скоріше владналося, і про премію, щоб повезти Аллу до Єгипту. Від Тунісу мені вдалося, на щастя, Аллу відмовити. Дивно, вона ж ніби завжди хотіла побачити піраміди, а тепер, аби переконати її не їхати на батьківщину Базбузи, довелося не лише нагадати про цю єгипетську мрію, а й визнати, що видіння про Туніс переслідують мене й далі… І тоді моя жінка геть оскаженіла, вила, як покалічений собака, про тяжку свою долю. Я нічого не казав, бо справді не знав, що сказати – все одно б вона не заспокоїлась. Тож я мовчав, і Алла скаженіла ще більше. У поверненні моєї «хвороби» винуватила Агуніку і книжки, які вона дає мені. Добре, що хоч не здогадувалась: Агуніка «споживає» не лише книжки… Це ж не Ліза.
До біса Лізу, її, мабуть, ніколи не існувало, як і Венеції! Та раптом Буазізі, борони Боже, який-небудь далекий родич того араба, що показував мені те проклятущо-красиве місто? Тільки не це. Борги ж потрібно повертати. Потрібно ж? Навіть арабам.
Може, я потроху дорослішав, все-таки тридцять три. Син Божий у цьому віці прийняв на себе все. А я лише Мухаммеда Буазізі. Чому його? Яка різниця. Так, я дорослішав.
До біса круте авто – куплю дешевше. Бажання купити майже новеньку іномарку – це наслідки спілкування зі Спонсором. Це треба чавити, разом із малиновим соком зі знакових піджаків. Краще повезти дружину в Єгипет, побачити світ – це буде новий етап. Етап… Байдуже, що в тому Єгипті вже були усі знайомі, а піраміди я пам’ятаю добре ще зі шкільного підручника і, якщо чесно, мені світ і так добре видно – краще б не дивився.
Та я здався, придбав путівку на січень. Відсвяткуємо новий дві тисячі одинадцятий рік, мине зимовий український рамадан, і махнемо тоді до Червоного моря… Ну добре, на цей час просто були дешеві квитки.
…Коли містечко серед пустелі знову прийшло до мене, я навіть спершу подумав, що це Єгипет, типові, цілком нормальні сни утомленого працею мозку офісного працівника – мрії про відпустку. Але молодий тунісець, той самий, переконав мене, що я не у мріях – я у Сіді-Бузиді, чорт його забирай, я і є той самий тунісець.
– Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення!
– Салям, Лазізо!
– Ти сплатив штраф, Мухаммеде? – Лазіза дивилась серйозно.
Серйозні, аж до жалю, очі – єдине зі свого тіла, що вона лишала відкритим, якщо не брати до уваги хутких пальчиків, що так уміло і плетуть прості кошики, і тчуть туніські килими.
– Кепкуєш із мене? – чомусь запитав я, хоч бачив, що їй анітрохи не весело. – Який штраф? Ледве кінці з кінцями… Якби це була держава, а не приватне підприємство Зін-аль-Абідіна[2], то це мені мали б допомагати грошима!
– Так, Мухаммеде, так, але… п’ятниця. Вони ж казали, що прийдуть.
– То я скажу їм! Це що, уперше? Я не боюся. Я покажу, хто на цій землі хазяїн!
Лазіза кивнула, поправила напівзаборонений владою нікаб.
А мені насправді було страшно. Що робитиму? Так, я скажу, що думаю. Так, правда на моєму боці. Але… чи сила за правдою?
Торгівля не йшла. Мої фрукти лежали переді мною, такі соковиті і гарні, та ніхто сьогодні не хотів купувати. Ніби відчуваючи навислу наді мною біду, йшли мимо, чоловіки і жінки, з дітьми і з повними кошиками…
Лазіза плела такі ж кошики, сидячи за батьковим прилавком; батько саме десь відійшов – глянула на мене і одразу ж відвела очі. Мабуть, я їй подобаюсь, але чи подобається її батькові моя бідність?
Піднявся вітер і поніс пилюку над вулицею.
Я сів, згорнувся, мов дитя в утробі матері, – обхопив голову руками і заплющив очі.
– Агов, хлопче! – я скочив, я вирішив, що це поліція, – Ас-саля́му ‘алейкум! Що хочеш за апельсини?
– Уа-алейкум ас-саля́м! Півтора динара, пане! – ну, нарешті покупець.
– А, – махнув сивий чоловік. – За такі гроші я б сам вирощував апельсини! За рогом он дешевші.
– Може, й беріть за рогом, пане. Я закуповував їх по динару двісті мілімамів за кілограм. Мені потрібно годувати родину…
Сивий чоловік хитає головою, йде геть… Таке дивне відчуття самоти і німоти, наче ніхто поруч не чує тебе. Але хтось же мусить чути. Чути, розуміти, бачити так, як бачиш ти сам. Лазізо, мила Лазізо, чому ж ти не поглянеш на мене? Не усміхнешся? Я б, може, теж тобі усміхнувся, і люди б прийшли за апельсинами до такого веселого торговця, байдуже, що за рогом трохи дешевше.
Лазіза плела кошика, зосереджено дивилась, як рухаються пальці і гнуть лозу.
Вони з’явились раптово. Жінка і двоє чоловіків у чорній поліцейській формі, у хмарі пилу з піску. Мов карателі зі страшного фільму. Я прибрав руки від голови, глянув на них поверх своїх яскраво-помаранчевих апельсинів – посміхнувся, мабуть, невесело. «Хтось же має чути», – крутилось чомусь в моїй дурній голові. Жінка та сама, що й минулого разу, чоловіки інші.
– Це він? – спитав один з поліцейських.
Жінка кивнула і мовчки подала якийсь знак. «Вперед? – думав я. – Вперед на нього? Що вони збираються робити зі мною?» Але не зі мною… не зі мною, а з моїм візком. Двоє чоловіків нахилилися і вийняли камінці, що підпирали колеса, – вулиця була трохи похила, а я так боявся навіть пошкодити візок, – взялися за ручки.
– Що ви робите?
Жінка – хоч яка вона жінка, у цій формі, зі зведеними бровами, що утворюють купу зморшок на її недоглянутому темному обличчі, – подивилась на мене, як на комаху. Серце калатало божевільно, руки раптом стали крижані. Я не розумів, що роблю, забув, що збирався їм сказати.
– Ми попереджали тебе у середу, правда ж? Чого мовчиш? Попереджали чи ні?
– Та ви… ви злодії!
– Замовкни, бовдуре, – буркнув один з чоловіків, – а то офіцер Фаріда ще образу поліцейського на службі тобі впаяє. А за це тобі світить за ґратами не день-два.
– Образу поліцейського? А моя, моя образа чогось варта в цій країні?
– Мухаммеде! – втрутилась жінка, офіцер Фаріда, і кожна нота в її голосі видавалась мені повною гнилого сарказму й зневаги. – Чи як там тебе? Ми конфіскуємо візок і товар.
– Конфіскуєте?
– Ми конфіскуємо візок за борг.
– Борг?
– Штраф – це те, що ти винен державі. Це твій борг.
– Але я не матиму чим годувати сім’ю…
– Це нас не обходить. Є закон.
– Це лайно, а не закон! А ви покидьки!
– Думай, що кажеш! За образу офіцера поліції потрапиш за ґрати!
– Ні! – це пискнула тихенько Лазіза, що до цього притихла, налякана, в тіні своєї ліцензованої торговельної буди.
Двоє нелюдів у поліцейській формі знову взялися за свою підлу справу, і тут мене прорвало.
Я схопився за візок. Міцно. Так схопився, що не лише ці троє, а й уся поліція сорокатисячного Сіді-Бузида не вирве з рук! От нехай! Нехай збігаються! Це мій візок…
– Це мій візок, – процідив я крізь зуби.
– Це власність держави, що конфіскується задля погашення твого боргу республіці Туніс!
– Ні, це республіка Туніс і особисто продажний Зін аль-Абідін бен Алі винні мені за мої страждання! Замість того, щоб стажуватися на фірмі, я мушу забезпечувати матір та своїх братів і сестер, про яких держава Туніс мала би піклуватись.
– Віддай візок! – поліцейські тягнули мій скарб на себе.
– Не віддам!
– Віддай!
– Не віддам!
– Що ти собі думаєш? Це ж кримінальний злочин – непокора поліції.
Я чув, як Лазіза ахнула. Певно, вона вже на смерть налякана цією сценою. Та я не збирався відступати.
– Що я собі думаю? Я собі думаю, що цій державі давно потрібні порядок, свобода, справедливість. Ви чули таке від політиків? Вам самим-то не набридло бути прислужниками тих, хто плює на людей? Відбирати в бідних і віддавати багатим, трохи набиваючи кишені й собі? Як ви в дзеркало дивитесь? Що кажете своїм дітям? – я спіймав справжній кураж і лише посередині своєї промови помітив, що навколо мого непримітного візка з фруктами зібрався уже справжній натовп, набагато більше людей, ніж кілька днів тому, і це лиш надихнуло мене. – Порядок! Свобода! Справедливість!
У цей момент я, мабуть, уявив себе справжнім оратором, героєм, лідером – я безстрашно і дуже необачно підняв догори обидві руки, потряс кулаками у повітрі. Лунали схвальні вигуки. Кільце людей змикалося навколо поліцейських. Та кулаки мої все ж виявилися безсилі.
У той самий момент, як я, вигукуючи заклики до справедливості, потрясав кулаками у повітрі, поліцейські зсунули з місця мій візок – легку здобич.
– Не смійте чіпати мій візок! Не смійте чіпати мої апельсини! Люди, ви тільки-но подивіться!
Натовп ніби й підтримував мене, але нерішуче.
І тут…
Жінка-поліцейській – та, що її звати Фаріда, – вихопила свисток. Різкий звук розірвав простір – гамір стих, і тиша запанувала над будами.
– Цей чоловік – злочинець. Торгівля без ліцензії – злочин за законами нашої держави.
– Злочин – це те, що ви робите! – раптом подала голос Лазіза.
О Аллах, як же я любив її в цю секунду, скромну, чудову, таку сміливу Лазізу. І що вони зробили?
– Злочином є порушення закону. І в Тунісі заборонено носити релігійний одяг у громадських місцях.
Фаріда двома-трьома великими кроками подолала відстань до моєї маленької Лазізи і… різко потягнула темну тканинку нікабу! Обличчя Лазізи відкрилось – миле й гарне личко, таке перелякане! Тканина сповзла донизу, відкриваючи і волосся, а надто – шию і частину плеча.
– Та як ви смієте! – вигукнув хтось.
Потім – ще один, другий, третій – всі підтримували нас.
Але страх і тільки страх – альфа і омега всіх на світі несправедливостей. Офіцер Фаріда знову засвистіла, а потім вихопила пістолета…
Що ж це, зі зброєю на бідного торговця фруктами? Що їм закони, цим слугам беззаконня, цим язичникам, що навіть чистоту моєї нареченої ладні осквернити.
– Нелюди! Язичники! – закричав я.
– Як смієте ви таке чинити! – якийсь старечий голос із натовпу підтримав нас із Лазізою.
– Схаменіться! Всі у відділок підете.
– Як ти смієш! Ти слуга цьому народу! Біс, а не жінка!
Я зробив до неї крок, другий – швидко – я не одразу навіть усвідомив, що сталося. Офіцер Фаріда, жінка – помилуй Аллах – вдарила мене. Вдарила мене! Вдарила мене по обличчю!
Це не було боляче – це був кінець. Приниження, відчай, безправ’я. Я не втримався на ногах. Падав, ніби у сповільненому кадрі голлівудського фільму, що крутять у єдиному в нашому місті маленькому кінотеатрі. Я бачив, як зачіпаю край візка, порушую його рівновагу – поліцейський відпускає – мабуть, тому що дивиться на мене, так зачаровано, ніби розуміючи, що діється щось невідворотне, щось, після чого не буде уже нічого так, як було. Я дивлюсь, як сиплються на землю яскраві, чудові мої апельсини ціною у півтора динара, як люди відступають, бо апельсини котяться їм під ноги. Якийсь маленький хлопчина першим хапає розсипане моє багатство. Бачу, як притискає брудними пальцями до серця, ніжно так, як кошенятко, і ховає під розірвану сорочку… Півтора динара за кілограм, брав по динару двісті мілімамів…
Я лежу на землі, і поліцейські стоять наді мною. Двоє чоловіків і одна жінка. І я чомусь не знаю, чи натовп мовчить, чи гуде, чи вже розійшовся.
Я програв. Програв! Розсипані в пилюці мої апельсини. Лежить перекинутий мій візок. Єдине джерело нашого існування, єдина моя надія. Я програв, привселюдно і повністю. Бо хто я такий? Хто ти такий – Мухаммед Буазізі?
Ніхто. Сам. Сам проти цілої системи. З’їсть, перемеле. Ти злидар, невдаха, один із двадцяти відсотків нужденних у країні, успішній країні, що пишається своїм великим середнім класом – так нам кажуть газети!
І, ніби підтверджуючи мої думки, один із поліцейських – не той, що радив не сперечатися, а інший, товстуватий, зі злим обличчям – підходить впритул, дивиться, як на огидну комаху, а потім бере та й плює мені в обличчя!
Я заплющую очі. Мухаммед Буазізі, безробітний, торговець фруктами, в якого немає вибору. Мухаммед Буазізі, якого немає. Ніхто.
* * *
Я розплющую очі. Костя Нечай. Часто кліпаю. Господи, треба ж отак… Дісталось хлопчині. Хоча він і сприймає якось… аж занадто. Ну, чого не бувало у дитбудинку? Як били, як принижували. Лізка врешті-решт…
Тільки-но я згадав про Лізку, тут-таки захотілось пройтись, може, зробити кави – ще б пак, я вже марю на робочому місці. Не приведи Господь, хтось із колег побачить.
Я вийшов у коридор.
На фірмі було затишшя. І грудень, і січень не найкращі місяці для продажів реклами. Вся новорічна реклама уже запущена, про все інше наші замовники подумають «після свят». Грудень тягнувся нудно, і співробітники на коридорі… бавились. Так-так.
Дизайнер Сєня і системний адміністратор Толік запускали в холі вертоліт. Маленький такий вертоліт, не справжній, як у Віктора Федоровича, а іграшковий, на радіоуправлінні. Коли я вийшов у хол, апарат саме піднімався у повітря.
Дівчатка навколо сміялись. Симпатична Свєтка так взагалі гиготала так… хоча, як завжди – Свєтка завжди гиготала голосно, мабуть, тому я її й помічав і пам’ятав навіть, що вона симпатична. Жінки ж насправді дуже хитрі – не просто так регочуть. Агунічка теж була тут. Виглядала з-за Свєтчиного плеча, усміхалась задумливо.
– А-а-а! – кричав сисадмін Толік в той час, як керував вертольотом дизайнер Сєня. – А-а-а!
Вертоліт бився об стіни, Толік кричав ще голосніше, дівчата сміялись ще природніше. Одне слово, було весело. Їм. Я чомусь не розвеселився – згадав дитинство, моделі літачків… Одна моделька вертольота в мене також була. Тітка викинула, щоправда, всі мої моделі, поки я був у дитбудинку. І коробочку сіру викинула, яку лишала мені бабуся, ту саму, важливу коробочку з ку́льками.
Усі реготали, а я стояв оце і думав – соціопат якийсь. Раптом підняв очі, а Агуніка вп’ялася в мене, дивиться, очей не відводить, і теж така сумна.
Я тоді подумав, чого це раптом? От чому їй не смішно. І ніколи ж не знаєш, а раптом… Ну, може ж таке бути? Що Агуніка така сама, як я. Ненормальна. Можливо, поки я боровся за справедливість всередині Мухаммеда Буазізі, Агуніка ахала і переживала всередині цнотливої туніської дівчини Лазізи? Ну, от скажіть, може ж таке бути? Бо всі ж і про мене думають, що я ото сидів у своєму кубрику, малював план продажів на наступний квартал чи там листувався з клієнтом, чи бавився в якусь «стратегію»… Для всіх же я теж виглядаю нормальним! До тої ж міри, що й Агуніка. Трохи не такий веселий, трохи задумливий. Дрібниці, інтроверт, бука – не найкращі, відверто кажучи, риси для менеджера з продажів, але ж і зарплата тут, без образ, не найкраща, а за соціальний пакет вважають всього-на-всього оплату проїзду на місце зустрічі – у громадському транспорті…
Вертольотик розігнався, рвонув догори і боляче вдарився об стелю. Боляче?!
Тепер уже мені хотілось сміятись. Боляче? Іграшковим вертольотам боляче не буває, навіть справжнім і то не буває. Чи я вже все на світі сприймаю як біль і весь світ як єдиний великий біль? Чи всередині кожної душі я міг би опинитись, бо там лиш біль? Чи всі ці надії і страхи, якби сплелись у єдине ціле, не сформували б дещо сильніше атомної бомби, чи не розірвали б всесвіту?
А з іншого боку: не помиляюся я, не вигадую всі ці емоції торговця-араба? Як оце щойно приписав емоцію пластиковій іграшці. Та, може, для Мухаммеда ця історія – лише пригода? Можливо, це лише я, «сидячи» всередині нього, сприймаю все отак, близько до серця. І чи воно того варте?
Я втрачаю дружину, я ризикую втратити роботу – адже якщо отак вирубуватись посеред робочого дня, щоб думати про соціальні проблеми на тому кінці Середземного моря, то саме так і станеться – наймуть іншого менеджера з продажів, бадьорішого. Байдуже, що соціальний пакет у нас в компанії не бозна-який.
А минулої п’ятниці он замість іграшкового вертольота була інша розвага: нагрянула податкова міліція – хлопці, може, й симпатичні, але ж цього не видно за масками. Вклали обличчям в підлогу шефа – єдине, що потішило. Погрожували вилучити документацію і жорсткі диски, та скоро шефу дозволили піднятись з підлоги і дійти до сейфа з готівкою – після цього наш шеф і їхній зачинились удвох у кабінеті, і агресія пішла на спад. Дівчат взагалі не чіпали, та ті і без того перелякались, і потім Толік всіх лікував своїм коньяком і байками про те, як він із другом у середині 90-х мав невеличкий бізнес (збирав комп’ютери) і як вночі пояснював правила «косинки» – улюбленої гри наших бухгалтерок – не дуже тямущому, але допитливому братку, який кришував ту їхню не вельми прибуткову справу майже на меценатських засадах – за безкоштовний комп’ютер і отаку-от цілодобову службу підтримки чисто конкретних користувачів. Тобто закінчилось все добре. Ну, але іграшковий вертольотик мені більше подобається як вид спонтанного тімбілдингу.
І, що не кажіть, цю роботу втрачати не можна – і мова не лише про гроші. Потрібна рутина – щоб тримати думки в стійлі, і оцей колектив веселих, нормальних людей – щоб правильно розуміти коло своїх проблем. Сприйняття повинно обмежуватись питаннями людськими, близькими і зрозумілими – новий фільм, нова книжка відомого автора, яка доставка суші найкраща і чи крастимуть далі наші слуги народу, чи все вже накрали і тому робитимуть щось для країни – сміх крізь рев кавового апарату і стукіт офісних каблучків. І все це так приємно і слушно, що, коли під’їжджаю до роботи, особливо в дощ, коли думається про кепське і рятує лише радіобазікання, я вже уявляю, як питиму каву на маленькій офісній кухні без вікон, такій крихітній, що в ній поміщається лише кавовий апарат, кулер і наша весела компанія. І я слухатиму, і киватиму, і сміятимусь зі всіма – щоб самому ненароком не стати об’єктом співчуття. Я ж не є об’єктом, правда? Ні, мабуть, не є – я ж зі всіх сил намагаюсь бути щасливим. І Агуніка усміхатиметься мені особливо, і мені здаватиметься, що якась частинка мрії, найнормальніша, є у мене – дивна річ – з коханкою двічі на тиждень. А вдома чекає Алла, і щось готує, і все знає, все-все, і сумує лише кілька разів на рік – коли я уві сні вимовляю чуже жіноче ім’я.
А робочих місць для таких, як я, зараз не надлишок. Вакансії торговця фруктами не пропонувати…
Розділ 12. Повернення Вамби
Це був той самий вечір, коли моє життя, здається, вдарилось об стіну, як той іграшковий гелікоптер. Можна, звичайно, говорити, що у цьому роль і призначення іграшкових гелікоптерів, так само як і паскудних життів – битись головою об стіну, аж поки не потріскає – голова або стіна, та все ж… добре було б мати поруч когось, хто знає, як буває паскудно, когось, кого називають справжнім словом «друг», а не віртуальним «френд», діловим «колега» чи незначущим «приятель».
Не те щоби у мене не було нікого більш-менш близького. Агуніка частково замінила мені ту діру, що утворилася, коли з мого життя, давним-давно, зникла Лізка. Агуніка давала мені книжки, і ми потім листувалися в скайпі, ділились чимось, іноді ніби важливим, частіше – ні… Сміялись з шефа і з того, що Толік закоханий у Лєночку, але де там… Лізка не обговорювала б таких речей ні за що у світі. Лізка була ідеальна, і тому не могла існувати. Тому і не існувала більше – принаймні, в моєму вимірі. Я не порівнював тоді, я взагалі про минуле не думав, просто помітив якось, що є якась чи то діра, чи то фантомний біль – чогось чи когось такого немає поруч, потрібного. Щось промайнуло, коли Агуніка скинула мені декілька поезій. Хороші поезії, правильні такі, без недоліків і нерівностей, як здорове серцебиття, як сама Агуніка. «Цавет Танем» – це ж мені читала… А неважливо, хто читав. Було колись.
Я сидів – і на дивані, і в Інтернеті одночасно. Ноутбук приємно грів коліна, і якось добре, по-домашньому дзвеніли тарілки на кухні. Я саме перекидався з Агунікою черговими філософсько-беззмістовними фразами про офісне життя, коли скайп просигналізував щось неймовірне:
«Vambo1989 хоче додати вас до списку контактів. Прийняти?»
Прийняти? Ні, не прийняти – здуріти. Здуріти! Vambo1989! Ну хто ще, скажіть, це міг бути?
Я прийняв. Декілька фраз. Де зустрінемось? Я глянув адресу на гугл-картах, тихо прослизнув повз кухню і втік…
І вже через півгодини у барі, одному із тих, у які частіше заглядають після роботи інтелігентні українські сантехніки, ніж пустоголові менеджери з продажу реклами, де на дзеркальних поличках за спиною тьоті Люби-барменші самі лише найкращі взірці горілчаного виробництва і один – о Боже – коньяк «Жан-Жак» – саме в такому барі я сидів напроти араба, на вигляд десь років сорок (але чи я розбираюсь у віці арабів?), пив той-таки багатозірковий «Жан-Жак» і не вірив…
Не вірив, що все це могло статись з моїм другом, друзями… Пропускав повз вуха, як він весь цей час мріяв помститись кривднику Лізи, як це стало сенсом його життя, тим, що тримало і не дало зламатись у спеціалізованому виховному закладі для маленьких звірів з особливо тяжкими… Як, коли вийшов, то геть забув про помсту, бо треба було виживати, а грошей не було і на кусень хліба, і житла не було, і нічого взагалі. Як прийшов на могилу до дядька і матері – могили були його єдиними родичами. Як Єлизавета прогнала його з порога і не дала моєї адреси, бо він «уголовнік». А я і не шукав його… Як знайшли старі «дружки» з виправної, що раніше били, а тепер не проти були підкинути брудної роботи тямущому хлопцю. Як відмотав строк у колонії справжній, дорослій… Як сказав собі, що краще помре з голоду, але більше ніколи… «Жан-Жак» допомагав переварити цю історію, як з поганих серіалів 90-х… Тільки то був не серіал, а реальний друг, якого мені, виявляється, – аж дивно – дуже не вистачало.
– Як зараз? – перервав я його, вдаючи, що милуюсь «Жан-Жаком» на просвіт – благо із забігайлівки відкривався чудовий краєвид на горбату дорогу із ліхтарем.
– Нормально, влаштувався… Не так, як хотів, але все ж.
Я мовчав, питати прямо, що ж він робить, було незручно. Хоча, з іншого боку, продаж реклами, можливо, теж не верх кар’єрної драбини.
– У автомайстерні я працюю, заробляю непогано. Починав із мийки машин, підучився… От назбираю грошей – і відкрию свою.
– Круто. Реально круто. Ти молодець.
– Правда от витратився, купив комп’ютер, провів Інтернет – зараз же без цього нікуди. А я вивалився із зони, ніби з минулого століття. Нічого, я швидко в усьому шурупати починаю. І гроші економлю, усе в мене буде. Але от…
– Що?
– Та… пам’ятаєш, я казав, що у мене батько є, живе у Венеції…
Я напружився, втиснувся в сидіння, так що краї дешевого табурета, виробленого, певно, без зайвих роздумів про ергономіку, мабуть, лишили червоні смуги на деяких моїх місцях. Що ж воно переслідує мене?
