Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)
– Йому байдуже до мене? І він знав всіх цих людей? І негритянку?
– Негритянку? Ай-ай, як неполіткоректно. З африканкою він не те щоби знайомий, але груди її пам’ятає, – чоловік порскає, і, хоч у нього немає обличчя, Алла впевнена, що посмішка його неприємна. – І навіть згадував їх декілька разів… Ну, ви можете здогадатися, у які моменти.
– Хам!
– Ні, мадам, гірше. Набагато гірше. Я господар цього чудового всесвіту, того, у якому на злітній смузі вже запускає двигуни літак.
– Бог? – іронізує вона.
Чоловік знову регоче. Посмішка в нього, певно, і справді жахлива. Він і сміється, ніби сам диявол, не весело, а боляче сміється, наче йому ніколи в житті не було смішно.
Нульовий пасажир
Іноді так поспішаєш, що сідаєш не у той трамвай і спізнюєшся уже остаточно. Зі мною це тепер траплялося постійно. Я намагався побачити чужий сон, а провалювався у звичайний, свій. Спав коротко, прокидався із відчуттям тривоги, одразу хапався за телефон – перевіряти новини і дзвонити Вамбі, безглуздо, безнадійно вслухатись у голос оператора. А одного ранку не став перевіряти й додзвонюватись. Глянув на годинник – рано, а дзвонити – і це тепер точно – пізно. Я заплющив очі… і одразу, а може, пройшли години – ніхто насправді не знає, але здається, отак, миттєво я опинився на злітній смузі, перед величезним літаком. Я бачив, як ідуть по скляному рукаву люди, далекі і тому невеличкі, як горобці. Мені було байдуже до них. Дмухав вітер, сильний і хижий, і я стулив поли тоненької куртки, озираючись, де ж подітись, аби зігріти змерзлі кістки. Я дивився на себе ніби збоку, і Костя, той, що уві сні, шукав очима вхід до будівлі аеропорту, а другий, той що спить і бачить себе, помітив щось дивне у скляному рукаві. Там, мов рибка в акваріумі без води, била ручками об скло дівчина. Сині джинси, пухка куртка, що підкреслює, які ненормально тонкі в неї ніжки, в’язаний ясно-синій шарф, намотаний на голову, обличчя не роздивитись.
Чоловіку на смузі було байдуже. Та я вирішив заговорити до нього, до Кості, що стоїть на смузі і мерзне, не звертаючи уваги на рибку-дівча. Не знаю, чого це раптом, але заговорив я винятково зверхньо і так, ніби я був сам Господь Бог (хоч, зрештою, хто ми, як не боги, у своїх снах?)
– Доброго дня, Костянтине Гавриловичу!
– А? Що? Де тут вхід до будівлі? Я страшенно замерз! – Костя майже верещав, перекрикуючи гуркіт двигунів. Він здався мені неприємним і по-дитячому егоїстичним – ніби перше враження про чужу людину: навіть не по —здоровкався, а одразу «А! Що?», змерз він, бачиш.
– Подивись туди!
– А?
Я махнув рукою туди, де билася, мов рибка… Лізка. Це була Лізка! У тому самому одязі, що я бачив її на Майдані.
– Лізка? – він прошепотів, і розібрати було неможливо, але ж я знав, що він каже, адже це був я сам.
І тут вони почали валити у скляний коридор рукава – всі, хто з літака, хто з будівлі аеропорту. З’явилась руда куля Аллиного волосся. Я завмер – чому Алла і Лізка разом, в одному літаку? Тут же підійшла Агуніка, я впізнав її по точеній фігурці і смолянисто-чорному каре, вийшли якісь замотані в ковдри чорношкірі люди – їх я не впізнавав… Туніський торговець Буазізі йшов, штовхаючи вперед свій візок із фруктами – значить він-таки зміг відібрати його назад у поліції; вийшов Вамбо, чомусь у військовій формі; якийсь хлопчик років семи; Льоня, якого я тільки-но зустрів на Хрещатику; син Тарека, Ахмед, якого я лишив на площі Тахрір, та так і не спробував дізнатись, чи він живий; молодий копірайтер з Івано-Франківська, з якого я кепкував на останній презентації, ще перед Майданом… Скоро рукав заповнився так, що більше там не помістився б уже ніхто, та я бачив, як визирають з ілюмінаторів якісь обличчя – не розгледіти звідси, не впізнати, як продовжують заповняти рукав темні безформні фігури.
– Ти знаєш, хто всі ці люди? – спитав я сам себе.
– Ні, якого біса? Це знов якийсь триклятий сон?
– Так, це сон. Але дозволь припустити – цей сон усе ж має щось спільне з реальністю… Не здогадуєшся?
Я говорив так упевнено – і я знав. Не здогадався, а знав, як і має знати справжній бог, а я був тут і богом, і чортом, і підсудним, і судією.
– Це люди, які більше не повернуться у твоє життя. Ти їх викреслив. Тобі не до них.
– Як? Вамбо? Лізка? Вони ж живі чи?..
– Та, може, й живі. Але хіба вони існують для тебе?
– Так, я ж бачу їх…
– А чуєш хоч когось? Хіба ти наважився підійти до Лізи?
– Ні, але…
– Її вигляд відлякує тебе, та й її жертовність також. Хіба ти знаєш, чому твоя дружина плакала по ночах? Зовсім не через твою невелику зарплату. Чи, може, ти в курсі, що в Агуніки є син від першого шлюбу, великий хлопчик, уже ходить до школи, знаєш? Хіба ти наважився їх… – тут я завмер, підбираючи слово, – хіба ти наважився їх зрозуміти? Я вже не кажу про співчуття, воно ж тобі видається хворобою.
Він, схожий на мене як дві краплі води, мовчав, опустивши руки вздовж тіла і вдивлявся туди, за скло – так, ніби вже й не було йому холодно.
І тут мені сяйнула думка.
– Сідай у літак!
– Що?
Ми стояли один проти одного: Костя і Костя. І я не розумів його. Не хотів розуміти, не наважувався, мені було огидно.
– Сідай у літак!
– Чому? Чому я маю?..
– Я ж тільки-но пояснив. Там усі, кого ти відмовився розуміти, кого я відмовився розуміти…
Хіба я розумів колись сам себе? Хіба я шукав хоч щось справді своє? Ні, лише оту омріяну, суху, як позаминулорічне листя, нормальність. Лише біг-мак, виготовлений за незрозумілим, але рекламованим стандартом.
– Але ж я… я не йду із власного життя, чи не так?
Тут, визнаю, я, доморощений бог, зрозумів, що заплутався. Сон починав скидатися на звичайний брєд, який сниться всім і кожному – я зніяковів і навіть не помітив, що вітер вщух і турбіни літака підозріло стишились, і говорити тепер можна навіть пошепки. І я прошепотів сам до себе – ненормальне:
– А я йду від тебе. Набридло. Я ненормальний, а ти постійно… хочеш бути кимось іншим – таким, як найбільша наволоч у дитбудинку, таким, як найгірший рекетир, таким, як ідеал Алли, який вона навіть не любила ніколи – просто базікала, дурна баба, бо була невдоволена життям – не через нестачу грошей, через нестачу твоєї уваги. Тому дозволь сказати тобі правду. Я йду до Лізки. Вона бачила мене таким, як я є. І я просто зараз прокинусь, підійду до неї і попрошу пробачення. І, може, одружуся з нею.
– Якщо вона захоче, – раптово перебив мене Костя.
– Гм, а ти не безнадійний, – підсміюючись, підхопив я.
– Авжеж, – серйозно сказав він. – То чого чекати ранку? Пішли зараз до неї, прямо тут.
– І не лише до неї. Ми підемо до всіх тих людей, правда?
– Прав…
Люди в рукаві заметушились. Лізині руки останній раз вдарили по склу акваріума, і щось ніби потягнуло її у нутро боїнга.
Я побіг. Я сам, іншого Кості не було – лиш я, ненормальний, але нарешті хоча б єдиний… Цілий.
В абсолютній тиші я хлюпав по калюжах, як у дитинстві, поруч із Льошею, який став добрим священиком, поруч із Вамбою, який став поганим злочинцем, поруч із Лізкою, яка, мабуть, не стала ніким, ні балериною, ні моделлю, ні дружиною – бо я покинув її. Я майже добіг до літака, настільки близько, щоб розгледіти обличчя бабусі в ілюмінаторі і дві голівки поруч – чорну Агунічки і яскраву Алли, я майже добіг, чув лише себе – хлюпання, дихання, каяття.
Літак тікав від мене. Вони всі тікали від мене.
– Стійте! – кричав ненормальний я, і біг-біг-біг, біг, коли літак вирулив на злітку, біг, коли відірвався від землі, біг, коли він перетворився на крихітну тьмяну цятку, чорну на сірому. Лізка…
Я прокинувся. Кімната все ще була темна. Провів рукою по подушці, намацуючи Аллині кучері. Ну, я ж не міг викреслити її зі свого життя, коли вона тут, поруч. Чи міг?
Розділ 21. Таксист і Бетмен
Батареї гріли занадто сильно, у кімнаті була задуха. Я відчинив вікно. У тиші зимового двору не було тихо – хтось із сусідів слухав трансляцію. Ритмічний стукіт – барабани війни – лунав у моєму дворі, ніби тут і був Майдан. І він був тут, Майдан з великої «М», він був усюди. Самотній перехожий внизу йшов у такт із цим майже ритуальним стукотом – замість скрипу снігу.
Щось було в цьому сні про літак таке, що сон здався мені реальнішим за всі чужі реальності. Там, на Майдані, б’ється десь Ліза, як рибка об скло. А я тут, у теплому, навіть занадто гарячому ліжку.
Я зібрався поїхати туди – на Майдан. Не знаю, як я думав добиратися, що там робити. Але всі там щось роблять, мусить же бути спосіб допомогти ділом – хоча б Лізі. Можна навіть механічно, без співчуття. Я збирався, але ж була перша ночі. Пам’ятаю, натягуючи лижні штани, я подумав, що лише відкину голову на подушку, на пару хвилин. І поїду допомагати, як усі нормальні люди… Нарізати бутерброди чи заварювати чай – як баби, чи, може, колупати бруківку навіть. Жбурляти я, певно, не здатен. Так, саме так, як всі нормальні – нормальні ж тепер допомагають тим ненормальним, які вирішили, що можна отак взяти й зробити Майдан. Щось обірвалось в мені, щось скосило мене, ніби повернулася давня якась хвороба. Лише кілька хвилин відпочину і піду. Лише кілька хвилин відпочину, і… я провалився.
– Ну, що, сволота, скажи, нарешті, скільки тобі платили!
Все проходить, і це пройде. Все проходить, і це пройде.
– Доларами, доларами ж! Сука!
Все проходить, і це пройде.
Холодно. Вже так холодно, що майже не боляче. Кінець! Не можуть мучити вічно, не можуть. Не можуть… Боже! Я відчув новий удар – біль у потилиці, напевно, розсікли череп, напевно, багато крові, напевно, вже ніколи я не буду нормальною людиною, навіть якщо виживу. А я не виживу, не треба тішити себе надією.
– Подихай, сука!
Це точно кінець. Вже близько. Так, дуже чітко, треба зібратись. Треба помолитись. Помолитись. За синочка. І за дружину. І за себе. Та не виходить же! Господи, де слова? Які слова молитви? Не виходить! Лежу і згадую російське кіно… Не пам’ятаю назви… До біса назву. Там десь п’ять чоловіків, втікачів зі сталінського табору, оточили їх. І вони стоять пліч-о-пліч, колишні офіцери, і не збираються здаватись… Їм щось кричать про те, що закон і сила не на їхньому боці. Закон і сила. Сила – ось що закон, а мало б бути інакше. І так фігово їх оточили, у самому кінці фільму, коли вже мали б урятуватись, перемогти, і от – кінець, засідка. І головний втікач просить пробачення у своїх, що завів не туди. А вони йому таке, здавалось, пафосне: «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили»…
І от я вмерзаю в землю, і понівечене тіло зіллється з порожевілим від крові снігом, і на ранок хтось знайде мене – голого, осоромленого, мертвого. Вільного? «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили», – може, дружина згадає цей фільм, покаже потім Антошці, коли він виросте. Ми ж разом дивилися з нею і їли чіпси. Класичні такі чіпси, просто з сіллю, без всяких там смаків бекону – наші улюблені.
– Повзи, борись, ну що ж ти!
Смішно, я вже чую голоси. Янголи чи чорти? Зараз перевірю:
– Слава Україні!
– Героям слава… Повзи!
Значить, янгол все-таки. Значить, до раю. «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее…»
– Де ти?! Встань, сучий сину, йди! У тебе ж ноги цілі. Де ти є?
А я знаю, де я є? Я не знаю, я під Києвом, коло Бориспільської, у нас тут десь дача була в моєму дитинстві. Я підвівся на ліктях. Боляче ногам, на животі велика рана, здається, і голова йде обертом – і я знаю, що там, на потилиці, мабуть, велика діра. Я знаю, а янгол вдає, що не знає. Темрява крутиться, тіні, вогні… Вогні? Я повзу на далеке світло, до Олі, з якою ми їли чіпси, класичні, з сіллю, і весільний коровай, так, з сіллю теж… Оля сміялась дзвінко і радісно, і я кружляв її по залі, і гості аплодували. Гірко! Поцілуй мене, Олю, – я помираю. Я повзу на далеке світло – для тебе. Щоби був шанс, що ти поцілуєш мене. На Бориспільській трасі багато сіл, котеджних містечок. Ми ж і від Києва від’їхали недалеко. Олю, поцілуй. Бо коли ще?
– Алло, таксі, будь ласка! Негайно, питання життя і смерті!
– Щас все вопросы такие, – тактовно відповіла оператор, мабуть, колишній працівник телефону довіри.
Але автівка приїхала швидко, велика біла «Тойота» – для рятівника всесвіту годилась, хоч і насиджена тисячами різних людей і випущена десь тоді, коли підводний човен «Комсомолець» ще не рапортував жодних проблем, і я мріяв будувати літаки на славу Радянського Союзу, і загадкові ку́льки, біла і чорна, не існували в моєму світі, як і багато інших речей. Біла «Тойота» мала іншу долю, ніж я, і таксист, старий матюкливий дід, мабуть, колишній військовий, теж годився більше для поїздок додому з корпоративу – але сьогодні вони моя команда, мають нею стати, щоб вчинити щось справжнє – нарешті, невже, неймовірно – зупинити. Зупинити хоч один біль, не лише в моїй голові переглядом чергової комедії, не поразкою й смертю, ні, зупинити біль – врятувати. Не рахувати листя – зупинити листопад. Як це робили добрі лицарі круглого столу, супермени і бетмени, Тарек і… як там імена тих хлопців, що загинули тепер на Євромайдані?
Я спав і не чув, як нас спиняла міліція. І я не знаю, що там брехав водій. А може, це він мені про міліцію брехав, хитрий здирник? Не знаю, бо спав, а про пости почув уже коли прокинувся. Ми їхали по Бориспільській трасі – як я й попросив, і я то провалювався, то виринав, то знову провалювався…
* * *
Це, мабуть, село Щасливе видно. Повзу до Щасливого. Я не доповзу, Олю… Те світло, воно далеко. Навіщо я тільки пішов на Майдан? і відморожу ж собі все. І все марно. Тим гнидам нічого не зробиш. О, машина їде…
– Стоп!
– Ти здурів, мужик, чи що?
Я біг по полю, провалювався у бруд чи сніг, ламав гілки, розриваючи чортові кола кущів, і кликав Івана. Я боявся всього. Того, що я ідіот, і Івана не існує. Того, що я не там зупинив машину. Того, що Іван не почує, що його не існує вже, тепер, коли я запізнився. Що беркутівці, чи хто там його кати, ще десь поблизу. Що злякається і поїде таксист. Я і не поранений замерзну тут тільки так.
– Я здесь… Я не Иван, я Толик…
Таксист все-таки виявився мерзотником, але мерзотником, що любить гроші. Спочатку примусив пораненого мерзнути ще, поки застилав салон якоюсь брудною ковдрою – щоб не було плям крові. Потім сказав, що візьме із мене додатково тисячу гривень, бо кров же, мабуть, протече… А за те, щоб він не дзвонив до міліції, я був винен взагалі «всі гроші». І це при тому, що я десь чув, ніби деякі таксисти на Майдан возять безкоштовно. Ага. Були б у нас всі таксисти і водії маршруток порядними людьми – і Майдану б не знадобилось.
Я впізнав Толіка вже коли привіз до лікарні – занадто розпухле обличчя, – здавав у районну, за Києвом, чув, що у Києві не можна, бо міліція забирає і добиває. Той самий Толік. Хороший мужик, сисадмін, любитель іграшкових гелікоптерів і дорогого коньяку.
– Він житиме? Може, ліки якісь треба?
– У нас є, останні, правда. Якщо маєте гроші, то лишіть. Ні, то їдьте з Богом.
Я лишив сто гривень всього, решту мав віддати таксисту, і, збуджений від свого неймовірного благородства і надзвичайних можливостей, понісся далі, на Майдан. От чесно, кортіло прямо урятувати світ. Зараз і негайно. Врятувати, а потім можна буде випити з Толіком коньяку. А зараз … Відчути ще когось, знайти Лізу, Вамбу, десятки активістів – стати героєм. Ні-ні, я вже став героєм – я тільки-но врятував життя.
Це все-таки зовсім інше, коли ти можеш втрутитися. Спостерігати за знущаннями над Буазізі – що за дурня і самокатування? Нічого не зробити, не заступитись, не змінити. А тепер я можу. Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття? Тепер я дію. Дію! Я більше не почувався ненормальним. Хіба що у тому сенсі, у якому ненормальними вважаються бетмен і супермен.
У таксі я заплющив очі.
– На Майдан, – скомандував супермен, ну, тобто я.
– Дурак чи шо? Як я тобі на Майдан заїду? Я вроді не танк.
– Ну та поближче, де зможеш… Не говори зі мною, я посплю, – збрехав я, бо ж героям доводиться іноді брехати, щоб урятувати життя мирних співгромадян.
Ну ж бо, ну… Комусь погано зараз. У цю саму мить, ось тепер, коли я їду у теплому таксі, пропахлому чи то кров’ю, чи то лише тією брудною ковдрою, що кинув сюди для пораненого співчутливий дідусь. Ну ж бо, ну… У когось влучили, чи побили, чи обпекли – і він просить допомоги, моєї допомоги – чому б і ні? Таксист врубав якусь музику, шансон, але я не хотів відриватися від своїх роздумів. «Весна опять пришла, и капельки тепла…» – співав Круг. Не прийде, не прийде для когось весна. Де ти, брате?
Сирі стіни підвалу так і лишаться навколо, як земляні вали, як у якомусь кіно про фашистів. Ніби стискаються і давлять, я відчуваю, хоч майже не бачу. Як у могилі. І біль не відпускає – до самого кінця не відпустить. Очі, обличчя, рука… За що вони так зі мною? Що я їм зробив? Ну що?
Щось нявкнуло збоку. Я дьорнувся, бо злякався, що щур. Ні, справді, нявкає, а не пищить – кіт. Боїться, мабуть, мене, а я його боюсь. Що якщо скакне на обпечену руку, шию чи, не дай Боже, обличчя… А воно боїться мене. Чого мене боятись?
– Тобі собак треба боятись, – кажу. – А я не собака, людина.
– Няв…
Та це не кіт, а кошеня, мабуть. Я не побачу – зав’язані очі і болять так, що хочеться вити. А може, занявкати із ним?
І я нявкаю, а кошеня відповідає. Дивно, але якось легше. Ніби не в самоті. Няв. Дивно, як у нічному жахітті. Здихаю у підвалі дому, де зупинявся, коли мама з татом возили перший раз у Київ. Після випускних у школі возили, нібито за те, що непогано здав. Ну, як непогано – п’ятірки, звучить добре, якби ще не по дванадцятибальній шкалі. Я знав, що все одно повезуть. Так довго гроші збирали на цю поїздку, мріяли. Як зараз пам’ятаю, батьки не могли зорієнтуватись, боялись, що не знайдуть квартири – так і було, бо в Києві є дві вулиці Коцюбинського – Юрія і Михайла. А я то діло просік і легко все знайшов. Юрія Коцюбинського, 33г – і номер гарний, і район гарний, затишний. Ще хвастався, що буду тут жити – буду киянином… Жити – ні. Помирати.
Мокра підлога затряслася переді мною. Що це в біса…
– Мужик, плати й виходь!
І ніби ж везли мене в лікарню і говорили російською, а я думав, мітингувальники й бойовики – українські націоналісти. Як же це?
– Слухай, мужик, рідний, я заплачу. Довези до Коцюбинського ще, Юрія. Дуже треба.
– Зае… Гроші-то ще будуть на це?
Я майже одразу побачив, хто він, той, хто розмовляв із кошеням – у світлі вуличного ліхтаря. Форма, нашивки…
– Хто це зробив з тобою?
– Люди, – тільки й сказав і обвис.
Я ніколи не дізнаюсь, чи цей молодий боєць стріляв у людей, чи катував, чи знімав когось голого на мобільний телефон. Не хочу цього знати. Він нявкав у підвалі, і в нього були батьки, що возили його до Києва, просто так, не за гарні оцінки. У всьому іншому нехай розбирається суд, хоч людський, хоч Божий. І так знаю, що він сказав би – що бігти страшно, бо будеш дезертиром, і свої ж на смерть заб’ють, що їх усіх запевнили, буцімто на Майдані фашисти й бойовики. Я все це знав. Іноді для цього не потрібно ніяких особливих здібностей, ніякої хвороби, що примушує чути інших поза твоєю волею, – достатньо лиш розуму, холодного настільки, що може умістити в собі мотиви ворогів. Співчувати зовсім не означає прийняти.
Я не міг бути цьому хлопцю суддею, бо знаю, про що він думав, після співчуття хіба осудиш – просто відвіз хлопця до лікарні. Кого відвіз? Людину. Дитину навіть. Няв, дідько з вами…
– Грошей треба?
– Ні, тут ліків і грошей багато приносять, для майданівських, правда, але ми візьмемо.
– А що, привозять когось із Майдану?
– Та буває… різне тепер буває. Ви що, не чули? Ви як втомились, відпочивайте. А як ні, то краще на Майдан ідіть. Неспокійно мені щось, – каже чергова сестричка і шепоче, так ніби це щось дуже потаємне. – У мене хлопець там. Чи ви не за Майдан? – вже підозріло, вевешника ж привіз.
– А в мене дівчина там, – чомусь кажу я, а може, той трохи знахабнілий супермен, що не вміє відрізняти своїх від чужих і рятує всіх поспіль, випадково.
І так, у мене є дівчина, та, що билась, як рибка об скло у ненормальному видінні. У тому, де до мене повернулась моя ненормальність, і я повернувся сам до себе, і став нарешті – цілий.
Вже пізно? Щось затягнуло її у літак, цю мою дівчинку, у Boeing-737, що рушив у невідомому напрямку, у небо, де ще дощить, і листя опадає з дерев, коли тут, у застиглому в передчутті Києві, давно вже минув листопад.
Повернути б.
Розділ 22. Хода по мир
– Ви не бачили жіночки? Така худа дуже. З обличчям… понівеченим. Ліза звати.
– Та бачив якусь таку колись. Але чортзна-де зараз. Спить, певно, в якомусь наметі чи у КМДА.
– Ви не бачили?..
– Ні.
– Вибачте, а ви…
– Взагалі-то, я сплю.
– Сидячи?
– Ну а как, бляха, тут еще спать, брат?
Я ходив і ходив, питав і питав… Шкода, що я заважав їм спати. Особливо того шкода, що мені нагрубив і назвав братом – я бачив потім його, накритого брудним покривалом, з головою накритим. Але це було пізніше, вже після того, як я виспався – теж сидячи, бо ну а як ще? А ранком мені пощастило. Я взагалі був аж занадто везучий в той день, ненормально везучий. Я просто розплющив очі, а вона йшла назустріч, несла бутерброди й усміхалась самими очима, решту обличчя ховала медична маска.
– Лізо! – закричав я. – Лізо!
Люди озирались на мій крик, а я біг до неї, як бігають у кіно тільки найголовніші герої назустріч найголовнішим героїням. Ліза!
– Це я, Костя! Костя! Ти впізнаєш мене, Лізо?
Вона відверталася, ховала обличчя, пропонувала взяти бутерброд і проходити, не заважати… Щось творилося з нею, дуже, дуже дивне.
– Так, впізнаю, – нарешті здалась вона і пішла геть.
– Ти куди?
– Вибач, я… Я розношу бутерброди. Може, все-таки візьмеш один?
– Ні, Ліз… А хоча давай. Слухай, я вчора, тобто це сьогодні було, бачив тебе уві сні. І от приїхав. Ну, як би по тебе…
Я не сказав, що і наяву бачив, вже давненько – навіщо їй…
– Дякую. Я чекала, – сказала вона і пішла геть, скористалась тим, що я на мить випустив її льодяну руку зі своєї.
Ні, я не повів себе, як зазвичай, тобто як боягуз. Я метнувся за нею, розштовхуючи заспаних революціонерів і збуджених роззявляк, я біг за негарною жінкою, вроду якої пам’ятав лише я, спішив, як безвусий хлопчина за останнім потягом на фронт (хоча чи буває колись останній?) – не тому, що військовозобов’язаний, а тому, що хоче бути чоловіком. А Ліза все соромилась навіть глянути мені в лице, поправляла маску кожної хвилини, наче… Наче закохане дівча.
– Ліз, давай поговоримо, Ліз, – я взяв її за плечі, відчував, які вони затонкі, мов каркас повітряного змія, дивився в очі, завеликі, аж до неправильності, знайомі, аж до спазмів у животі.
Говорили так довго, здається, цілу вічність і дві кружки. Дві кружки блідого чаю з пожовклих від вологи пакетиків. З Лізиної розповіді виходило, що всі її мрії здійснились – ні, не ті, де вона мала бути балериною, не ті, де придумала стати моделлю, не ті, де у неї було скількись там діточок. Виявляється, Ліза була щаслива з того, що працювала у дитбудинку.
– В нашому, рідному, уявляєш?
Я уявляв, аж занадто емоційно, можливо. І кухню ту уявляв, де… А Ліза була щаслива.
– Мене на місце Ніни Йосипівни взяли. Царство їй небесне! Така добра була, така лагідна, як мама мені…
А о восьмій почули, що треба йти. На мирну ходу. До Верховної Ради? Я толком не второпав, куди і навіщо, не спав же цілу ніч. Та й люди у натовпі не дуже розуміли, чути було, як хтось пошепки ділиться страшними здогадками – буде бійка з «Беркутом», он самооборони скільки зі щитами, як у лицарів круглого столу – але шикувалися поволі. І я теж вишикувався, поруч із Лізою. Підходили заспані кияни, ті, що не ночують на Майдані, більше і більше їх. А я думав уже про них як про помічників, бо я ж був свій – я ночував тут.
Ми йшли по Шовковичній. Лізка і я. Лізка вдавала, що вона не зі мною, не знаю, чого. Я підігрував, мені теж було ніяково – тільки тепер помітив, які поношені в неї чоботи, яка брудна маска і замацані рукава куртки. Невже не могла кращої знайти? Зараз же на Майдан так багато одягу передають. А цікаво було б взяти її за руку, не дивитись ні на обличчя, ні на куртку – лише на оці тоненькі довгі білі пальці. Вони і не змінились зовсім, здаються такими ж м’якими на дотик – це насправді не так, я торкався її загрубілої шкіри, але на вигляд так видається. І я не взяв її за руку, ішов і мружив очі від сонця чи від утоми, майже сліпий, бачив лише обриси тоненьких пальців без рукавиць.
– Лізко, очі самі заплющуються. Поведеш мене?
– Це як?
– А як в дитинстві. Пам’ятаєш, ми одне одного коридорами водили із заплющеними очима, а потім потрібно було вгадати, де ми є. І я ніколи не вгадував – а ти завжди.
– Ну, добре…
Я приготувався зігріти обвітрені її долоні, а її руки виявилися справді м’які, наче хтось скупав їх у молоці і живій воді на моє прохання. Гладенькі, як тканина вечірніх Аллиних суконь, як простирадла, що хтось подарував на весілля. Та ні… то все перелічене м’яке, як Лізині руки, і соромно, і дивно, як я цього раніше не помічав, чому сумнівався.
Я не бачив, хто почав заворушення. Навіть якби очі мав розплющені, не знаю, чи помітив би. Побачив уже, як мітингувальники стягують солдатів внутрішніх військ із вантажівок, тих, що перегородили проїзд до Ради. Напевно, хтось першим кинув камінь. Потім пляшку, потім ще камінь, потім ще…
– Костю, навіщо вони це роблять? – шепотіла Лізка, не випускаючи моєї руки. – Це ж вевешники, не «Беркут».
– Вони перші почали, – пояснив хтось незнайомий поруч.
– Та ні, то з нашого боку якийсь придурок! – підказав інший.
– Тітушки! – гуло звідусіль.
Незнайомі голоси й далі аналізували ситуацію, а я раптом відчув, як хтось пригорнувся до мене – Лізка. Маленька така, як рибка, беззахисна, наче дитина. Вона ж, мабуть, уся м’яка.
– Лізко, пішли.
– Давайте в Маріїнський, – знову втрутився хтось незнайомий, але зрештою тут усі ділилися просто за принципом свій-чужий, і то ніби був голос «свого» – ми послухались.
Ліза щось шепотіла про те, що, може, туди не варто, що їй-то все одно, але за мене вона хвилюється, ніби я чимось важливіший. Я шикнув на неї, щоб замовкла. Мені було незручно – інші чоловіки поруч, справжні революціонери, не те що я – так мені здавалось, а вони ж, певно, те саме думали про мене.
В Маріїнці я був перший раз за час Майдану. Озирався, розглядаючи ряди солдатиків, а за ними намети – казали, що з тітушками й антимайданівцями. Наші сотні, хлопці в наколінниках і зі щитами лицарів (бабуня робила мені такий колись для якогось виступу у п’ятому, здається, класі) стали обличчями до облич із сірими рядами внутрішніх військ.
– Охороняють, – пояснила Ліза. – Щоб усе мирно було.
Так і стояли. Сіра стіна напроти живої, різношерстої, яскравої. Я вперше бачив їх так близько – так званих бійців внутрішніх військ. Якщо, звичайно, не згадувати того, обпеченого з підвалу… Ці були різні – точно такі, як той, що розмовляв з кошеням, перелякані, перемішані з іншими, що вдавали із себе героїв, серйозних вояків, тримали непроникний вираз обличчя. Були й такі, ненависті в очах яких я вірив по-справжньому.
Народу навалило повний Маріїнський парк, і вся вулиця Грушевського була забита нашими. «Нашими» – я знову і знову радісно ловив себе на цьому почутті приналежності. Я ж ніде не був своїм, з 1989 року, ніде… Ні в дитячому будинку, ні серед бандитів, ні серед просунутих рекламістів і дизайнерів. А тут, дивно, були ж люди зі всіх місць і часів – і бандити, і креативники, і сироти, і ще бозна-хто – і всі свої.
Десь вибухнуло.
– Кость, що це?
– Не знаю.
– Ідіть поможіть бруківку розбирати, – підказав хтось.
– Вбивці! Вбивці! – пролунало одразу з багатьох сторін.
Хто? Де? Невже когось вбили тепер? Ліза підстрибувала, намагаючись побачити бодай щось над головами людей.
– Там беркут, Ліз. Треба йти. Не місце тобі тут, раз беркутня навалила.
І тут я побачив. Сигнальною ракетою, влучно і символічно, чітко по параболі, полетів у сірі ряди коктейль Молотова. Я бачив, як сірі накрилися щитами, згадав, як пече коктейль, аж до того, що готовий нявкати, лиш би відволіктись… А все вже змішалось, на вояків кинулись сотні Самооборони, просто мітингувальники, я кинувся – звідтам, люди кинулись – на ворогів… Відтіснили трошки, а потім беркутівці відбилися. Страшні, як чорно-сірі мисливські пси, оточені здобиччю, гарчали, але ніколи не втрачали віри: здобич не вони, здобич – це ми.
Коли полетіли шумові гранати, ми вже трохи відійшли від місця подій. Я чув постріли. Думав, що у повітря, максимум – по ногах. В очах пекло, і я біг, тягнув Лізу – так і виправдовувався перед самим собою тим, що Лізу потрібно відвести у безпечне місце.
А потім він упав біля мене – чоловік років п’ятдесяти, із червоною діркою прямо в лобі, в куртці, такій, що продаються лише на ринках, які я не відвідую вже роки три. У брендових крамницях не продають таких курток, та і людей таких там не зустрінеш. Він був такий справжній, щирий, і, мабуть, коли співав гімн, трохи фальшивив і клав руку на серце. А може, навпаки? Він був гадом, кинув дружину і трьох дітей, а потім чомусь поперся на Майдан, з нудьги, наприклад? Може таке бути? Так легше.
– Не дивись, Ліз. Нічого.
– Мені треба очі чимось промити, – просто сказала Ліза.
Спускалися по Інститутській.
– Закрий очі, Ліз. В тебе ж очі хворі, – брехав я.
Коли спустились ближче до Майдану, промивати очі вже не було потреби – чи то дія газу закінчилась сама по собі, чи то сльози, що душили нас обох, промили очі.
– Іди, Ліз. Біжи до наметів. Там допоможуть.
– А ти?
– А я тут мушу. Я ж чоловік. Мушу діяти. Не лише співчувати.
Вона кивнула, а я пішов – назустріч тітушкам, назустріч будь-чому. Я ж чоловік.
Я бився несподівано добре. І страху не було. Ніби хтось був поруч – якщо не всередині мене, то по той бік стріму хтось дивився на мене через який-небудь айпад, переживав, матюкався чи гриз нігті із манікюром, чи і те, і друге. Тисячі очей вдивлялися крізь монітори-біноклі і бажали одного: тітушкам – згинути, мені – жити. І я жив. Сам жив, не за когось. Відбивався, бо на мене нападали. Йшов в атаку, бо хтось сказав, що загиблих багато, і вони не повинні померти марно – від мене було більше галасу, ніж користі – але я жив.
– За Тарека! – кричав я. – За Вамбу!
Мені здавалося, що вороги тікають через невеличкий ринок біля парку, мов таргани через щілину. Я не наздоганяв – нехай ідуть. Я лишень боронив наш Майдан. Хтось покликав будувати барикади, і я радо пішов… Було тяжко: будувати не можна, як бити, в екстазі. Хіба під час самого наступу.
А потім… мене перевернуло головою вниз. «Граната?» – встиг подумати. І з того моменту все попливло. Ні, я не пішов, і мене не забрали до лазарету. Я продовжував щось будувати, механічні рухи, відточені, мов я будував їх, ці київські барикади, все життя. А може, для цього і жив? Там, на площі Тахрір, не було з чого будувати, не було мішків зі снігом, не було так багато шин. Було лише хлопців багато, і падали вони так само…
