Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)
– Я думав, це я найкращий.
Сашко подивився на мене якось… не як друг, одне слово – здається, як колись у коридорі опікового відділення, як на слимака, подивився.
– Вот кассета.
– Поклади мені на стіл, – я пішов всередину, навіть не запропонувавши приєднатись до мене чи бодай випити чашку чаю, мабуть, відчував себе поп-зіркою, до якої приїхав набридливий продюсер, чи Чаком Норісом, рятівником всесвіту, не знаю… Всерйоз міркував, чого це я маю допомагати його другові, коли діти в Африці вмирають з голоду, і що без мене Саша пропаде.
Касету перевірив неохоче. Вставив ліниво у відеомагнітофон, натиснув на стерту від людських пальців кнопку і… пропав.
Поміж білих простирадл і подушок було воно – обличчя, бачене двічі у житті: у напівтемному коридорі опікового відділення і у свідомості жертви, за мить до того, як майбутня балерина, модель чи моя дружина перетворилась на шматок обпеченого м’яса, непотрібний нікому, навіть… неважливо. Ворог. Це було обличчя мого єдиного справжнього ворога. Дивно, але він розчинився в повітрі того вечора, поклав квіти на подушку, коло забинтованої істоти, яку представили мені як Лізу, і розчинився десь… Чи це я просто стер його з пам’яті, як стирає час намальовані на кнопках відеомагнітофона символи, як стирає одна з таких кнопок незручні кадри. Я перезаписав цю ділянку своєї життєвої фотоплівки чимось веселим, смішним, можливо, похабним, лише після вісімнадцяти…
Ворог? Ненависть покинула його риси. Він хворів на рак шлунка, і хвороба жерла його зсередини, пекла нутрощі… У нього була тримісячна донька, молода довгонога дружина, охоронна агенція. Знаєте, бандити майже всі перекваліфікувались на охоронців. Найстрашніші – у хазяїв охоронних служб. Але їм і зараз усілякі ненадійні елементи тихенько та й передадуть за столик пляшку у ресторані. Як думаєте, добре вони когось там охороняють? Еге ж. Це, мабуть, той самий випадок. Клієнт мріяв переїхати до Іспанії і зістаритися там зі своєю довгоногою. Він трохи помилився – його довгонога хіба подорослішала б, так мало їй було років. Зістаритися їй доведеться набагато пізніше, уже, мабуть, без нього, та з його грішми…
Відчути. Відчути оцього. Я влігся на дивані, поклав ноги на журнальний столик (а шо?), крикнув Надії, щоб принесла коньяку. Алкоголь дуже допомагає співчуттю, принаймні в моєму випадку. Кажуть, випивши, добрі стають добрішими, злі злішими і таке інше… Ніби алкоголь лише увиразнює людські риси… і вади.
Моя «хвороба» алкоголем однозначно загострювалась.
Чи думав я, що допомагати цьому типу не слід, оскільки він покидьок? Та ні, не думав. Не питайте, чому, не дивуйтесь – просто не думав і все. Працював. Пив і прокручував запис, пив і прокручував… Я пив так тиждень.
Саша шаленів зі злості. Боявся, що підуть чутки, і «бізнес» втратить репутацію, приносив мені ще коньяку, розказував мені історії про їхню дружбу з обличчям, називав те обличчя «Вєня». Та не було у мене до Вєні ані краплі співчуття.
– Собирайся, сволочь!
– А? – от і варто ж було вибиратись із дитбудинку, щоб знов до мене так звертались…
– Собирайся, говорю! В больницу! Будешь на Веню вживую смотреть, как он стонет, мучится, как супруга молодая страдает…
Я й по відео бачив, що «молодая супруга» страждає приблизно так само, як ми з коньяком. Намагається вона, звичайно, страждати. Але навіть сама собі збрехати толком не може – ось і видно це все. Та оскільки співчував я по найму (під час цієї історії якось одразу стало помітно, що ніякі ми зі Спонсором не партнери, як би мені не хотілось – я всього-на-всього наймана надприродна сила), то натягнув на себе щось таке, що не впадає у вічі, із того-таки Версаче, і ми погнали до лікарні. Прямо Чіп і Дейл спішать на допомогу, угу.
Настрій у мене був тоді занадто веселий для цієї роботи, розбишацький майже. І це при тому, що я сто років не виходив на вулицю – тож моє збудження помножилось на все, що ковтали мої спраглі сіро-блакитні очі.
Вулиць я не впізнавав. Місто виглядало просто як… великий базар. Вивіски, білборди, кіоски, базарчики, натовп біля станцій і біля невідомо чого… Пластикові стаканчики попід бордюрами, хитросплетені візерунки на асфальті – з лушпиння, обгорток і недопалків.
Іномарок на дорогах побільшало – Сашин «Мерседес» уже, мабуть, ніяка не розкіш, а так, одна з машин у нескінченному дефіле успішності із затемненими вікнами.
Сутеніло; коли ми зайшли у палату, темрява вже була там.
Ні охорони, нічого. Так, ніби тут лежить не колишній (а чи справді колишній?) головоріз, а тепер хазяїн успішного бізнесу, а якась баба Люба з Гамаліївки, у якої із запеклих ворогів може бути лиш якась інша селяночка, чий город колись потоптало теля – ще коли Гагарін літав у космос. Хоча ні, баба Люба, мабуть, лежала б у палаті на десятьох, а цей, головоріз, – сам. Так і помре сам-один, у темряві, подумалось, і вкусив себе за язика. За язика – що його кусати, коли це не проказані уголос думки, – і тільки вони, ті самі, що можуть накликати біду, якщо не думати лишень про хороше – так кажуть.
Саша одразу ж вислизнув, мовчки зачинив за собою скрипучі двері. Я не наважився вмикати світло, обережно присів на кривенький стільчик. Крізь вигини дерев і погано вимите лікарняне вікно вуличний ліхтар, далекий і чужий, посилав у палату тонкі неживі відблиски світла.
Хворий лежав на посірілій від сутінок білизні, на залізному ліжку, пофарбованому, облізлому і пофарбованому знов, – я не бачив цього у темряві, я просто добре пам’ятав такі ліжка ще з дитбудинку… Крапельниця крапала – все, як годиться, для помираючого хворого мафіозі: крапельниця, кривенький стільчик, скрипучі двері… Ще й дощ пішов. Дуже бубонів по підвіконню. Я слухав і шукав у собі щось добре – співчуття.
Чоловік на ліжку помирає, накручував я себе. Він, можливо, за життя не зробив нічого хорошого, але якщо я не допоможу, то вже і не зробить.
А якщо допоможу? І чи є закон, за яким можна обирати: кому допомагати, а кому?.. Кому давати другий, третій і сто третій шанси, а з кого досить лише одного, щоб оголосити: ти і є зло, сіра пошесть, звіряча паща.
Ні, закону нема. Є лише я, хворий, і моя високомаржинальна хвороба. Так-так, я вивчив такі розумні слова, розумівся тепер на бізнесі – можливо, занадто багато часу перебував «всередині» усіляких ділків, що так і не встигли отримати справжню бізнес-освіту і жалкували за цим, майже як за втраченим першим коханням і чистою совістю. Майже, бо і без освіти були королями – монархами цього лушпинно-стаканчикового міста-базара. Нічого. Не суди, й не судимий будеш – вмовив я себе, почуваючись майже святим. Ти сірий вовк, але і сірий вовк заслуговує на краплю співчуття.
– Цавет танем, – сказав я йому, чоловікові, що знищив Лізку.
Йшов дощ. Дуже бубонів по підвіконню. І я пропав, провалився у чорну свідомість, як був, без справжнього співчуття.
Порожньо. Дощ.
Ти або біжиш від себе, або приймаєш себе. У цьому, бляха, нічого такого нема.
Порожньо. Дихання. Дощ. Біль у правій руці, там, де грьобана крапельниця. І грьобані думки.
Раю нема, і пекла нема. Не було б кого відправляти до раю. Бо всі засранці.
– Ти шакал!
– Хто це?
– Я Костя! Я друг тої дівчинки, яку ти покалічив! Милої доброї дівчинки, яку ти хотів зґвалтувати, а коли вона запручалася, вилив на неї каструлю окропу на кухні, у дитбудинку…
– А… Он воно що. То я вже в пеклі?
– Ще ні… Покайся, наволоч! Ти хоч згадуєш про неї? Ти бачиш жахіття? Чи мучишся безсонням?
– А ти?
– Що?
– Збав оберти, дружок дівчинки, яку я покалічив. Людям подобається тішити себе думками про те, які вони хороші. От бляха, подумай, всі вдають, що люблять дітей. Ти любиш?
– Я?
– Скільки тобі років?
– Двадцять один.
– Моя мати зробила абортів з десять. Я і з’явився, мабуть, лише тому, що вона так запила, що забула зробити аборт. Але ж річ не лише у таких, як вона. Кожна могла б бути на її місці! Кожна. Заверни на дитячий майданчик – думаєш, що почуєш дитячий сміх? Можливо. Але ще дикі крики мамаш: «Ти що, ідіот?», «Дивись під ноги, придурок!», «Мені потім прати ці штани!».
– Випусти мене.
– Іди, бляха, шо мені. Я дохну.
– Мені тебе шкода.
– Та не треба мене жаліти. У мене всьо було. Всьо, розумієш? Навіть батьком встиг стати. Гарна дівка виросте, але без Вєні вже, без Вєні. Мамашка, мабуть, закине її, нового хахаля знайде на раз. Їй лиш би ноги розсунути, шалаві цій.
– Мені тебе шкода.
– Нікого тобі, бляха, не шкода! – він зробив паузу, наче хотів вдихнути. – Я дізнавався про ту дівчинку. Їй жоден фраєр не допомагає, гниє собі серед інвалідів. А якщо тобі навіть її не шкода, то якого біса ти б мене жалів? Вали звідси.
Я викотився чи то з його свідомості, чи то просто із власного сну. Адже ніколи раніше я не розмовляв із «пацієнтом». Спостерігав, співчував – а може, й не співчував, судив. Але їм трохи кращало, багато хто отримував шанс, значить, я творив добро. Значить чи ні? Що це все в біса тепер може означати взагалі…
Порожньо. Дощ. І зовсім темно.
Я обережно зачинив за собою двері, але вони скрипнули все одно.
А ввечері приїхав Саша, злий. Кричав, що Вєня помер через мене. Мовляв, лікарі давали йому ще місяць, а тепер вони не встигли підробити заповіт, і все коту під хвіст…
– А хто це «ви», хто не встиг?
– Жена его и я…
– А…
– Это от меня ребенок, не от него.
– Ясно.
Я мовчав. Справді, було зовсім не шкода Вєні, зовсім не шкода Сашка, його коханку, його немовля із чужим по-батькові «Веніамінівна» у свідоцтві про народження, і зовсім не шкода себе – без родини, друзів, професії – і здається, без особистості.
Тільки чого ж він, Саша, так просив допомогти? І кому, своєму, як виявляється, супернику? Яка в цьому логіка? Хіба що Спонсора мучила совість. Та він же мріяти мав, аби той Вєня помер чимшвидше, але ж ні, пригнав мене у лікарню!
А він знав, міг знати, що це та сама людина…
– Саш, відпусти мене.
– В смысле?
– В смислі, давай закриємо наш бізнес. Я не можу більше.
– Сдурел?
– Ну а раптом я ще когось вб’ю?
– Да ты… – він скочив і заніс кулак над самим моїм обличчям. – Да я тебя, заразу…
Страшно не було – було байдуже.
– Це ж не залежить від мене, Саш. Я старався. Здається, я щось втратив.
– Что?
– Впевненість, що це і є справжнє співчуття. По-моєму, це шарлатанство, а не диво…
Напевно, я сказав щось смішне. Саша розреготався. Встав посеред кімнати і реготав довго, закинувши голову догори, розкинувши вільно руки. А потім відпустив мене, сказав, уже майже без тої блатної вульгарності в голосі, яку і передати тяжко, тихо так, як добрий шкільний учитель із перспективами Макаренка:
– Конечно, не чудо. А как ты думал? Чудеса вообще не продаются – иначе уж я бы затарился. Сочувствие не товар – этот твой суррогат, для того и годится только, чтобы бабло сшибать. Это как музыка – настолько плохая, что становится популярной среди быдла и приносит умным людям много зеленых. Думаешь, я не понимаю, что ты и пальцем не пошевелишь, чтобы реально кому-то помочь? Думаешь, я не знаю, что таких бесчувственных, как ты, еще поискать?
Він мав рацію, і я сказав йому про це. Хоча ні… я ж відчинив йому двері тоді, пораненому – щоб він не здох і мені було на що жити.
Я спитав:
– Можна, я гроші з сейфа візьму?
– Десять штук.
Я взяв і пішов. Рівно десять, акуратні пачечки, перев’язані жовтими тонкими гумками, мій гонорар.
Усе ще йшов дощ, а я так і крокував до міста, без куртки і парасолі, вздовж вибоїстого шосе, із пачками баксів по кишенях. Я не знав, що робитиму, але чомусь знав точно, чого робити не буду. Я не збирався ставати героєм – шукати Лізу, забирати її з інтернату для інвалідів і піклуватися про неї все своє жалюгідне життя, не збирався прислухатися, шукати тих, хто заслуговує на допомогу, кидатись до карет швидких – вам не потрібне співчуття? Безкоштовно! За уявне відбілювання моєї совісті… Ні. Але оскільки совість трохи мучила, я твердо намірився віддати їй половину грошей, ні, не совісті напряму віддати – вона, думаю, не бере хабарів, навіть у нашій незалежній. Я хотів віддати гроші Лізі. На лікування, на пряники, на телевізор із балеринами… Що ще їй може бути потрібно?
Отже, отак у двадцять один рік я став не лише вільною і нормальною людиною – я сам тепер став спонсором. Адресу, куди надіслати гроші, знайти було зовсім нескладно – підказала Єлизавета.
Решти вистачило на те, щоб змастити гвинтики державної системи і відгризти в тітки квартиру, на яку я, за законом, мав усі права. І ще трохи грошенят лишилось на прожиття.
Третій пасажир
– Це що, справжній аеропорт?
– Справжнісінький.
– І літак справжній буде?
– Ну а який же?
– Не знаю… А можна я біля ілюмінатора сидітиму?
– Лізо, вам все можна. Ви на цьому літаку – найважливіший пасажир.
– Я?
Чоловік продовжував говорити, ніби сам до себе:
– Мені навіть дивно, що ви тут опинилися. Я, навіть я, на інше сподівався! Але… знаєте, очевидно, ніколи в цивілізованих людей не буде все так, як в якогось задрипаного племені на березі океану, ніколи… Це утопія, цілковита утопія.
– Вибачте, я вас не розумію. Я ж останнім часом не могла читати багато, не говорила майже ні з ким. Вибачте мені, а яке плем’я? – засмутилась і запереживала тоненька висока дівчина із великими очима.
– Це я так, Лізонько, так… Ось сюди, сюди… Тут прохід через рукав, як у цивілізованих країнах. Так, у цивілізованих… Літак ми вже величенький замовили, бо пасажирів багато буде. Я, до речі, лише пасажирів першого класу зустрічаю, лише V.I.P. !
– Що, вибачте?
– Ой, Лізонько, ідіть-ідіть. Я не піду з вами. Там вас зустрінуть. Переказуйте вітання Ганні Гаврилівні! І плем’я там, до речі, теж є, теж воно бідолашне, хоч і не першим класом, звичайно… – він повернувся і пішов, продовжуючи бубоніти щось собі під ніс, і лише тоді вона збагнула, що у чоловіка не було обличчя. Чи просто вона його, обличчя, не змогла запам’ятати?
Людина без обличчя розчинилась у повітрі десь на повороті. А Ліза підійшла до скляної перегородки, що відділяла коридор рукава від дощу. Вже стемніло, і відображення було добре видно – жодного шрамика не лишилося.
Частина II
Розділ 10. Храм
Храми мають бути великими, такими, як палаци чи зали засідань політбюро, мають вражати і показувати мені моє місце у всесвіті – не принижене, ні. Бо що принизливого у ролі піщинки? Навпаки, без піщинок не буде піску, а значить, не буде берега, і замків на ньому, збудованих кимось із добрячою уявою і – чи то співчуттям, яке дещо відрізняється від того, що ми під ним розуміємо, чи то непереконливим для нас почуттям гумору. Так чи інакше, та церква не задовольняла цьому моєму критерію – вона була занадто маленька, і влітку в ній, мабуть, було душно, і чути перешіптування прихожанок у хустинах, і запах ладану, і запах людського поту змішуються і вилітають надвір, розчиняючись у справжньому храмі, великому і безконфесійному, під безмежним небом. Та я, власне, шукав собі конфесію, тож мені було туди, всередину. Тим більше, що літню задуху я лише вигадав, бо надворі лив дощ, змиваючи із доріжок маленького скверу недопалки і останні осінні сліди. І в церкву було так добре зайти – зігрітись і, замість чорного неба, що ллється на тебе нескінченним потоком чи то води, чи то чиїхось сліз, зібраних десь у іншому місті, з випарів нетутешніх калюж, побачити дерев’яні балки і великий світильник з десятком псевдосвічок, круглий, як сонце – маленьке сонце, одомашнене і освячене, як яйце на Великдень. Воно було краще за безглуздість чорного неба, це сонце з електричними свічками, і я радше відчув, ніж зрозумів, – я так вчасно сюди прийшов. Тут спокій, і все має сенс, навіть моє існування. І волосся на моїй голові пораховане – так написано, я ж трохи читав, перш ніж наважитись переступити поріг…
Фігура в рясі застигла перед вівтарем впівоберта, у дивній позі.
– Отче, я прийшов сповідатися.
– Так, слухаю.
– Прямо так?
– Слухаю!
– Льош, це ти?
Я і йшов сюди з розрахунку зустріти Льошу, давнього товариша, такого давнього, що давніших у мене й немає. Кажуть, ми разом ходили у дитячий садок – я ледве пам’ятав, я взагалі все дитинство до школи майже забув, але його щокате обличчя там, на підкірці, було записано. Потім ми разом ходили до однієї школи, одного класу навіть, і це я вже пам’ятав добре. Я пересів за іншу парту, подалі від найкращого друга тоді, коли, як я тепер розумію, Союз вже тріщав по швах, дозволяючи релігії виходити на поверхню, сочитись із відкритих ран і говорити вголос, устами й дітей, яким батьки раптом сказали правду про те, у що вірять, чи дозволили поділитися нею, правдою, яку діти знали завжди, змалечку повторюючи на колінах свої зворушливі молитви ідеологічно невихованих жовтенят. Це мій досвід. Можливо, десь у далеких селах віра нікуди не ховалась, не знаю. Можливо, я занадто багато уваги приділяв вирізкам із радянських газет і журналу «Юний технік», занадто вірив у технічний прогрес і те, що наші космічні кораблі от-от полетять на Марс (звісно, не без мене). Але я, піонер і майбутній, як виявилось, лише в моїй уяві, авіаконструктор (а ніякий не продавець реклами), щирої православної віри Льоші так і не пробачив – тоді. Тепер прийшов по неї – чи то по спокій і рівновагу, що вона могла мені дати.
– Мир вам, сину мій. Що ви хотіли? – священик повернувся до мене.
У руці він тримав стільниковий телефон, і я зрозумів, що розмова зі мною розпочалася лише тепер.
Мобілки тоді ще були розкішшю, їх були одиниці – у мене, наприклад, не було. Хоч Спонсор міг би подарувати – але ж кому дзвонити?
– Льош, це я, Костя. Впізнаєш?
– Костя? Нечай! Неч! – так давно-давно ніхто не кликав мене, «Неч» – забуте шкільне прізвисько.
Льошка був дуже радий, питав, як справи, і, не стримуючись, обіймав і плескав мене по спині, прямісінько під маленьким сонцем із псевдосвічок… Я сказав, що все добре, і тоді він спитав, чи справді я прийшов сповідатись, і я зізнався, що так, маю гріх. Мій гріх, хотів додати я, полягає в тому, що я торгував тим, чим торгувати не можна. І ще я хотів поради – чи можна цього позбутися, того, чим я торгував і чим не повинні торгувати люди… Та Льоша вже говорив про своє життя, говорив зі мною так, ніби я і не відвернувся від нього у п’ятому класі, і так, ніби у нього був тепер дефіцит у такому спілкуванні.
Льоша оповідав, як відучився в семінарії, що у нього чудова дружина і двоє діточок, і недавно дали оцю парафію, добру парафію, прихожан багато і хороші люди, кожен, звичайно, зі своїми тарганами, але хороші, віруючі, і дружина, можливо, знову вагітна, і треба більшу квартиру, та це не так скоро… Він говорив багато, а я – відверто кажучи – думав про своє.
– Льош, а звідки у тебе такий телефон?
– Ну, купив…
– Тобто за це платять? За те, що ти служиш?
– Ну, звичайно. А як священику жити? У мене ж сім’я.
Я не знав відповіді – я навпаки за відповідями прийшов. Виходило, що Льоша теж чимось торгував, чимось таким, чим, за моїми відчуттями, торгувати теж не належало. І я змовчав про свій гріх, вкинув у скриньку невелику пожертву і попросив про дрібничку – молитвослов. Справді, хотів навчитися молитись. Можна, звичайно, знайти у книгарні, але я хотів такий, щоб із церкви.
– Ти ж колись пропонував мене навчити – ще в школі.
– Я б з радістю, Костю. Але церковна крамничка зачинена, ключів у мене немає… В баби Люби ключі.
– А, ну ясно, ну нічого…
– Ти вибач, брате, я щось заморочив тебе, а ти ж не до мене, певно, прийшов, а до Бога. Давай, сину…
Було трохи смішно від того, що він примудрився назвати мене і братом, і сином в одному реченні.
– Та ні, отче Олексію, – жартівливо сказав я. – Сповідатись вже наступного разу прийду.
Він якось згас. Мабуть, і справді вірив у Бога, як тоді, коли, ще маючи у шафі піонерський галстук, наважувався приносити до школи тоненький самопальний молитвослов. Мабуть, боявся, що зрадив щось велике, і я тепер не прийду до Бога. А я теж боявся. Тому і прийшов.
– Та ні, все нормально, Льош. Справді. Я ще зайду. Чим займаюсь? Та нічим поки що. Життя саме винесе.
– На все Воля Божа, – погодився він.
– Я ще зайду, чесно, – сказав я, прощаючись, – до Льоші чи ще до когось над дерев’яною стелею церкви. – От зароблю трохи грошей, приведу до ладу життя і зайду. А може, й раніше – якщо буде тяжко.
Я пообіцяв, але так і не зайшов ніколи – не тому, що Льоша був поганим священиком, навпаки. Просто те, що я побачив того разу, вписалось у те уявлення про світ, яке мені зручно було мати. Кругла церковна люстра з псевдосвічками зрівнялась із сонцем, і чорне небо, маскуючись, втягнуло пазурі. Це ж зручно, коли сонце не сліпить очі – тоді можна будувати своє життя так, як хочеться. І я більше нічого не шукав у храмі, і Льошу ніколи не бачив – він навряд чи змарнував би другий шанс. Здається, він був хорошим священиком.
Розділ 11. Вихід у світ
Венеція давно не приходила по мене. Я мав всередині своє, не таке вже й погане місто. Воно піднімалося з коми, прочищало вулиці, як легені, – кашлем, вдягалося в рекламні щити сумнівного змісту, яскраві і привабливі – цього досить. Я любив рекламу, вивіски і білборди…
Як я жив? Просто! Тік, немовби вода, оминаючи перешкоди, і якщо й змінюючи хоч щось під себе, то дуже повільно, роками підточуючи камені, камені темних, пропахлих сечею тунелів під моїм містом.
Я ніколи не поїду до Венеції наяву – я вже був там. Ні, справді, мені нецікаво.
Ні, я брешу. Раптом я зустріну там його? Незнайомого чоловіка, що брав на себе мій дитячий біль і мою боязку, слизьку, як мокрий кахель у ванній, сутність – це ж моторошно. Співчуваючи, схоплюєш серцевину, якої і сама людина в собі, ймовірно, не тямить. Ви хочете знати, як ваш біль виглядає зсередини?
А побачив би дружину того араба – і впізнав би. Хоча ні, вона ж, мабуть, зістарилася, так що біла сукня уже й не налазить на огрядні стегна; і карнавал у Венеції здається безглуздим збіговиськом сумних клоунів, і син нарешті вирвав руку і втік – остаточно, назавжди, як всі сини.
Я не відчував чийого-небудь співчуття, а сам цікавився чужими проблемами, як усі, із допитливості чи злорадства. Втім, радше допитливості. Досвід перебування у чужій шкурі злорадству все ж заважає. Як камінець у туфлях: сидиш собі і не пам’ятаєш про нього, а спробуєш бігти… – е ні. Тільки досвід ніяк не витрусиш, не позбудешся – вони вже під шкірою, ці камінці. Тому і ходимо з віком обережно, мов з палицями.
Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи – а чому б ні – щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина – просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або – на іншому поверсі соціальної піраміди. Але точно так само. Та я не цікавився більше. Ні, мені вистачає, завжди вистачало, власних проблем.
Я чув їх все рідше, все слабше, були вони все невагоміші, фантастичніші, як у кіно – чужі почуття. Знаєте, чому зараз знімають стільки фентезі і фантастики? Дуже просто – і режисер радіє, що самовиразився на повну, і глядач ніби й розуміє, про що йдеться: ось вони скорені, як в «Аватарі», народи, ось вони сикливі, як у «Бетмені», політики, ось вони загиблі і понівечені, як у будь-якому куточку світу (чи ні, лише у кіно), люди.
Ось вони, але… глядачі хрумтять – доїдають попкорн. Глядачі виходять із кінозалу. Сміються, беруть таксі…
Не почули. Не приміряли.
Ось і я дивився свої нечасті тепер видіння саме так – як фантастичне кіно.
Щось насниться: нічне жахіття, смерть, хвороба чи голод, рідко – нереалізованість чи зрада коханих. Але ти прокидаєшся і дивишся у дзеркало – живий, по-справжньому коханих не нажив (ніби задля того, щоб не зрадили), на самореалізацію плювати з високого мінарету (а що воно таке, ця самореалізація?), біжиш до холодильника – ковбаски, йогурти, сири – все на місці, все куплено про запас, не голодуватимеш ще століття (якщо, звісно, не нападе ненажер у ніч з неділі на понеділок). А все жахливе – це не з тобою, це з іншого світу, може, навіть із півкулі іншої, чуже до неможливості. І спиш собі далі чи прокидаєшся і чистиш погані зуби масажною щіткою із пастою проти запалення ясен…
Моя дружина… А я взагалі казав вам, що одружився? Моя дружина була взірцем – взірцем перш за все дружини, але заразом також взірцем всього, до чого я прагнув у взаєминах із людьми. Алла вміло, дуже вміло спілкувалась, заводила друзів на порожньому місці і, здається, не мала ворогів. При цьому не можу сказати, що Алла любила людей чи, не дай Боже, вміла співчувати. Навпаки, я чув від неї всі можливі кепкування з подруг, без винятку. А ці подруги, здається, обожнювали її, телефон не замовкав, всі хотіли перемовитися про щось особисте, кликали на каву, на «вінчик», посидіти душевно і так далі, і тому подібне… Може, вони так само поза очі кепкували з моєї дружини?
Були і друзі-чоловіки. Про них Алла зазвичай говорила схвально, і – а оце вже було предметом постійних наших сварок і моїх розчарувань – часто ставила їх мені за приклад. То гроші я маю заробляти, як містер «X», то біцепс мати такий, як пан «Y», то бути душею компанії, як десять її колишніх…
* * *
Я познайомився з Алкою, коли ніщо чуже не зачіпало мене справді серйозно вже кілька років: так, якісь примари, але ж усім час від часу щось привиджується? Відтоді як Саша-Спонсор відпустив мене, я котився по життю так, як, здавалося, належало мені котитись із самого початку. Я десь надибав курси менеджерів з продажу – випадково. Потім влаштувався у рекламну агенцію – навмання подзвонивши за оголошенням. Мені таланило. Тепер продавав не знати що (повітря?) не знати кому: людям, яким насправді наплювати на ефективність реклами для їхньої компанії, а важливо лише, аби бос був задоволений і у короткостроковій перспективі підняв зарплату – у цьому і був ключ до продажів, моя суперфішка: виправдовувати справжні очікування, розуміти справжні цілі моїх клієнтів, без прикрас у вигляді корпоративних цінностей, даремно видрукуваних на стильних візитівках (послуги з дизайну візитівок я, звичайно, теж продавав справно).
З колективом мені теж пощастило. Рекламу робили люди креативні і переважно розумніші за мене. За характером різні, як всюди. Іноді злі, іноді добрі – ніби і добріші, ніж у дитбудинку, але коли жорстокі, то вже без виправдання. Мабуть, креативність і доброта – не взаємозалежні. Ну так, часто-густо успіх одних викликав незадоволення інших. Але що тут такого? Я і не намагався ніколи бути занадто успішним. Загалом моя тактика була така сама, як і у дитячому будинку – не висовуватись, коли треба підтакувати, коли треба – підштовхнути того, кому колектив вже призначив падати. Без злості підштовхнути, просто тому, що будь-яка людська зграя – частина природи, а природу ж неможливо вмовити, викликати у неї співчуття. Співчуття – це явище неприродне, людська мутація. Ніякий лев не ставить себе на місце антилопи чи її дитинчат – бо здуріє, поки обдиратиме м’ясо з кісток. Ні, антилопа не з його зграї, тож нема чого! От і рекламники не співчували тим, кого «з’їдали» у колективі – відчували, мабуть, природність процесу.
Я був у курсі всього: Спонсор навчив мене палити, от я і ошивався в курилці. А оскільки всі знали, що я жодній душі на фірмі не друг, то при мені говорили стільки ж, скільки при рибках в акваріумі (рибок у курилці, звичайно, бути не могло – де б вони вижили у цьому диму від цигарок і перехресного вогню заздрощів та інтриг).
Хоча один друг у мене на фірмі все-таки з’явився, щоправда, цей друг не лише не палив, а й узагалі вдавав із себе милу та беззахисну істоту.
…Влаштувалася до нас в агенцію мила дівчинка, тиха така, непримітна – навіть не знаю, як потрапила до нас на роботу – може, просто була талановита? Дизайнер. Вірменка із дивним ім’ям Агуніка і довгим чорним волоссям, аж до кругленької… ну, одне слово, досить довгим.
Агуніка завжди мені усміхалася. Хоча потім я помітив: вона із тих, хто усміхається всім, незалежно від статі і виразу обличчя у відповідь, – усміхається і все, ніби їй самій це потрібно. Та чомусь я повірив, що мені вона усміхається якось по-особливому: бачимо одне одного, і перемикачі «свій-чужий» миттєво спрацьовують, встановлюються у потрібне положення. Свій! Зовсім свій, до інтимності.
Секс у мене був, м’яко кажучи, нерегулярний і… не завжди безкоштовний. Інших шансів на пристойне статеве життя на горизонті ніби і не маячило, тож я вже малював нас разом у своїй уяві: я і Агуніка, маленька й ладна, з чорною копною волосся і приємним, ледь помітним акцентом. Але не встиг домалювати, як у Агуніки трапився день народження, хеппібьорздей, як казали у колективі. Я, зі всіма своїми сподіваннями, прибув до кафешки і… все могло б скластися. Та на тому дні народження мене зустріла Алла (саме так, не я зустрів Аллу, а вона мене). Ага, та сама Алла, про одруження з якою я майже забув вам сказати… Ну що ж, тепер знаєте.
Романтичної історії не було. Алла розуміла, чого хочу я. Я розумів, що вона розуміє. Ні, на дні народження вірменської дизайнерки нічого не сталося, але вже з першого побачення ми поїхали до мене на квартиру. Я саме закінчив ремонт у бабусиній сталінці недалеко від центру – це, думаю, і зіграло вирішальну роль. Алка знала, що робить, я був не проти, і за місяць ми вже жили разом.
Якщо не перейматися тими випадками, коли Алла вмикала бензопилу «Дружба» – чи її пилка, на відміну від відомого радянського приладу, мала б гордо називатися «Кохання»… Хоча яке, до біса, кохання? Просто двоє невдах за тридцять вирішили разом задовольняти деякі потреби і вгамувати ще сонну і тому слабку депресію через кризу середнього віку! Так от, якщо не перейматись випадками, коли Алла вмикала бензопилу, то я міг вважати себе щасливим. Тим паче, Алла підпилювала мене акуратно, по-жіночому мудро. Та й бажання у неї були цілком прийнятні, без розмаху аж до Владичиці Морської. Алла хотіла краще одягатись, точніше одягатись у кращих магазинах. Хотіла поїхати відпочивати закордон – всі давно їздили, а я щось причепився до Криму і ніяк не віз її в омріяний Єгипет. Та це ж такі дрібниці…
– Добре, Алло. Поїдемо колись обов’язково, – казав я, як і всі, не відаючи, де на календарі це аморфне «колись».
Та я не переймався – нічим, і з того самого дня, як викинув дурниці із голови (майже) і ставився до своїх видінь так, як і належить, – мовби до нічних жахіть про чужу смерть, неприємних, та й не смертельних. Пив заспокійливе або вмикав телевізор.
Але чи то був за мною старий боржок перед незнайомим арабом, чи то просто забагато випив… Алка теж випила, а тепер роздяглась так швидко – гарна, пружна, не замала й не завелика, така, як треба, жінка, – стрибнула під теплу ковдру, вимкнула світильник на тумбочці… А я сидів і дивився в темряву, і здається, хтось із темряви поглянув на мене.
