Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)
– Так от. Я ж для чого насправді Інтернет провів – хотів знайти його. Зараз же людину найпростіше в Інтернеті знайти.
Сам не знаю чому, я перестав дихати. Ну яка різниця? Але от…
– Я його знайшов. Досить просто, так просто, що складно повірити.
Він відпив коньяку і відвернувся, ніби соромлячись своєї слабкості. Коньяк злегка погойдувався і мерехтів бурштиновими відтінками – у Вамби тремтіли руки.
– Чому тоді так не можна було? У вісімдесят дев’ятому. Я тоді і англійську краще знав, це зараз забув. І він, можливо, ще щось пам’ятав із російської. Може б… Та ладно.
– Так, що було, то було, – погодився я. – То ти вже говорив із ним?
– Я йому навіть не написав…
– Чому?
– Ой, Кость, ти як спитаєш… Що я йому скажу? Ламаною англійською… Спитає, як я, хто я… А я йому про дві судимості і посаду молодшого піднощика інструментів?
– Ні, ти просто скажеш, що працюєш у автомайстерні і мрієш відкрити свою. Так і є, Валєр. Серйозно. Ці судимості не мають значення.
– Через ці судимості я не можу зробити собі закордонний паспорт. А от запросить мене до себе – і як?
– Вамбо, ти як дитина, їй-богу! Хіба є такий закон, щоб закордонний паспорт людині не видавали? Дурниці! А й навіть якби був… коли в цій країні дивились на закони. Запросить – даси хабара, і буде тобі паспорт.
– Може… Хоча я, знаєш, справді зав’язав. Хочу все по закону робити. Так, держава наша – лайно, але ще примножувати лиха не хочу. Хай ті, хто наживаються, у пеклі горять.
Я промовчав – ніколи не був таким прямолінійним. Якщо й думав про справедливість, то тримав ці думки при собі, аби не вибиватись… Вамбо був інший, кращий за мене. Це в нього, а не в мене мав би бути дивний мутантний ген співчуття, дар чи що там воно, – Вамбо, ймовірно, мудріше розпорядився б ним.
– Кость, друг, а допоможи мені.
– Кажи, – я очікував, що він попросить грошей.
– Допоможи мені із батьком…
Ми допили коньяк – Вамбо розрахувався, а я й не протестував особливо, хоч, мабуть, йому гроші давались тяжче, та й накопичував я на потреблядство, якусь там автівку круту, квартиру ж уже мав, а він – на своє майбутнє, мрію. Хоча зрештою, мрія у нас була майже однакова. І він, і я хотіли жити нормальним життям – ось так мало, дрібниця, яка більшості дається одразу, задарма.
Мій друг тікав від кримінального світу, а я від… від усього світу, здається, тікав. Різниця лиш у тому, що мою мрію неможливо купити за гроші. Хіба в аптеці спитати бабусину білу кульку у сірій коробочці. А ну як ними торгує хтось, як наркотичними препаратами, з-під прилавка?
Ми приїхали до Вамби (у забігайлівці ж вай-фай не передбачався, як не дивно).
Вамбо заварював чай. Смішний такий, високий, суворого вигляду араб, у татуюваннях, що оголили свої морди, хвости, хрести і шрифти, коли він стягнув светр, щоб переодягнутись у білесеньку, зовсім ще не розтягнуту майку, він клопотав над двома симпатичними горнятками з якимись котиками, зайченятами на білосніжних боках і голосно, на всю невеличку квартирку, розповідав мені, як мріяв, щоб до нього в гості нарешті прийшов хтось, хто п’є чай. Всі відмовлялися, хотіли переважно горілки. Такі вони, автослюсарі, серйозні суворі мужики. Не те що я, хворобливо-емоційний продажник: чай так чай. І добре було б з лимоном. Це ж треба скільки щастя: лимон у нього є, і блюдечко спеціальне, білесеньке, як новенька майка, премилі горнята і Вамбова душа. Йому б дівчину гарну, таку, щоб любила його з усіма судимостями, татуюваннями, правдолюбством і заячо-котячими сервізами. Бо є ж за що.
Його батько був схожий на нього, тільки, може, худіший. Фотографія у профілі була одна-єдина, дрібна і офіційна, ніби зроблена у фотоательє на документи, і життя, правду кажучи, на сторінці видно не було – так, якихось пару дописів від френдів чи спамерів незрозумілими арабськими карлючками. Хто його знає, чи він взагалі розуміє англійську – цей Тарек.
– Що писати?
– Так це…
З’ясувалося, що я не просто перекладач… Ну що ж:
– Dear Mr. Tarek… – взявся сам собі диктувати я.
І так буває. Написати за когось першого листа батькові.
***
Після нашої зустрічі Вамбо дзвонив мені щовечора – повідомити, що відповіді від батька немає.
Тож коли його дзвінок застав мене за чищенням зубів о сьомій ранку, я вже знав: напевно, це воно.
«Вітаю тебе, Валерію», – перекладав я дослівно, вдивляючись у дрібний шрифт на старенькому моніторі.
Батько Вамби нічого про нього не знав, ніколи, аж до цього листа. Він не міг чекати Вамбу у Венеції, як про це проникливо розповідав у сирітській столовці худенький хлопчик-напівараб. З якоїсь невідомої причини мати Вамбо промовчала, не видала себе нічим, хоч і листувалась зі своїм першим коханням ще декілька років після університету. Може, боялась, що той захоче забрати дитину? Але тепер містер Тарек повірив, легко, не випитуючи деталі, не сумніваючись – дивно, наші так не вміють – відписав Вамбі, що дуже любив його матір, що шкодує про її наглу смерть.
«Хочу бачити тебе, щоб обійняти і попросити вибачення. Чи зможеш приїхати до Тунісу? Я буду тут ще пару тижнів. На цей сезон перебираюсь до будинку батьків моєї дружини-єгиптянки, у Каїр. Сподіваюся заробити, буду нав’язувати людям фотографії з облізлим верблюдом. Знаю, це неправильно, але твоєму брату Ахмеду потрібно навчатися… Хочу вас познайомити. Чекаю на тебе. Наш дім – твій дім. Тарек».
Зараз я міг розгледіти за втомленим життям чоловіком маленького Вамбу, не того, що вели приниженого через коридор ганьби, мокрого від каналізаційної води – того, що захоплено розказував про батька, не боячись нічого: «Ви знаєте, наприклад, що існує місто на воді? Мій тато там живе. Там гарні будинки і вулички, і човни замість трамваїв, і люди привітні. Це в Італії. Вам ніколи не побувати там. А я, як виросту, втечу туди, до Венеції. Тато давно чекає на мене, тільки забрати не може».
– Він чекає на мене, – тихо повторив дорослий Вамбо.
– Що відписати?
– Як що? Ти ж сам казав: «Працюю в автомайстерні, мрію відкрити свою».
– А про зустріч?
– Яку?
– Ну, у Каїрі, мабуть. Сам же казав, що він на тебе чекає.
– У мене ж паспорта нема…
Вамбо сипав причинами, одна за одною, одна за одною, і що далі, то більше я розумів, що річ не в тому. Вамбо не поїде. Він боїться.
– А ти ж і так їдеш, Костю! Давай відпишемо, що заїде мій друг, а?
– Що?
– Ну будь ласка. Я передам сувенір з України, грошей, ти розкажеш йому про мене… У тебе краще вийде.
– Грошей? Ти йому збираєшся гроші посилати?
– Ну, він же пише, що на навчання треба…
– Так, ти зовсім божевільний. Цей… окей, цей чоловік кинув тебе малого, а тепер його другому сину треба вчитись в інституті! Ти сам що закінчив, Вамбо?
Він зжер мене поглядом, ніби я посягнув на святе. І я зупинився, я майже зрозумів його – міг би зрозуміти, адже теж багато б віддав за зустріч із батьками, навіть тепер.
– Вибач, – тихо сказав я. – Я передам, що скажеш. Якщо, зрештою, в цьому сенс, а не в автомайстерні, значить, на то і гроші. Але, послухай, хіба ти не хотів би побачити його?
– А я побачу! Побачу! От назбираю грошей, відкрию автомайстерню… Онука йому зроблю – він же і про онуків питав… і ми приїдемо в Туніс! Такі, знаєш, – справжня родина. Татуювання я виведу, всі. Щоб він бачив, що я…
– Що ти чудовий, Вамбо. Добре, я розкажу йому про те, що ти чудовий. Каїр – це ж там, де піраміди? Моя дружина дуже хоче тих пірамід.
Вамбо зачаровано кивнув, і ми взялися писати відповідь.
Місце зустрічі змінити не можна: друг якраз буде в Єгипті, і звичайно ж, як культурна людина, відвідає Каїр, щоб побачити піраміду Хеопса і все таке. Він буде із рудою жінкою, і обов’язково із книжкою в руках. Це природно, адже абсолютно всі знайомі Вашого сина, містере Тарек, освічені, начитані люди. Сам син досить зайнятий. «Справи у моїй автомайстерні ідуть вгору, тож потрібно постійно тримати руку на пульсі. Вибачте, що не відкладаю справ і не приїжджаю одразу. Гадаю, за рік-два ми з дружиною теж зможемо вибратись».
– Ну, про дітей не пишемо, бо ще поцікавиться, хлопчик чи дівчинка.
– Так, можемо не вгадати…
Ми посміялись і все-таки витерли й про дружину. Ні, у тому, що Вамбо буде щасливий, я не сумнівався, і в його орієнтації теж – просто мій друг-рецидивіст запевнив мене, що брехати не можна. Як і давати хабарі. Ні в якому разі. А про майстерню ми не брешемо: справи направду ідуть вгору, і працює Вамбо з таким старанням, ніби це справді його автомайстерня.
Розділ 13. Наука про справедливість
За вікном було холодно, під мінус десять, ще й похмуро. У такий день якраз добре мріяти про відпустку і січневу спеку Єгипту – у туристичній агенції мені обіцяли спеку і взагалі, що все включено. Але на календарі було лише сімнадцяте грудня, п’ятниця – добре хоч п’ятниця, хоча б із днем тижня мені таланило. І тільки я оце подумав, як карта пішла всьому офісу. «Пі-пі-пі», – зойкала техніка звідусіль. «Пі-пі-пі», – тільки так і можна переповісти те, що вигукували співробітники, які не встигали зберегти всі свої доробки – як в телевізорі, запікати нецензурне.
– Спокуха! Щас все починим! – гучно сповістив Толік, але я чув наче крізь товщу води.
Треба піти зробити собі кави, щось думки розбігаються…І світла ж усе одно нема. Та нікуди я не пішов, із запізненням зрозумів, що кави не вийде – кавоварки працюють на електриці, а не на емоціях офісних ледарів, які – вже чути каблучки і розмови – злітаються до темної кухні. Ні світла, ні кави, ні грошей, ні надії… Що? Що за маячня?
Мати зовсім постаріла… Скільки вже років батька нема?
Сьогодні приходив єгиптянин Наім, просив грошей позичити. Де там! Сам не знаю, що робити. Зі злості я пхнув ногою каменюку – лише завдав собі болю. Ідіот! Що буде з матір’ю, сестрою, братами, якщо я не зможу піти на ринок!
Треба звикнутись, просто звикнутись із думкою, що ніколи я не буду жити гідно. Треба звикнутись із приниженням, із тим, що я ніхто, а люди у погонах – мають необмежену владу. Ніби у язичництві, у нас є маленькі боги – чиновники, поліцейські, і великі – президент, міністри. А я лише смертний. Чи на це є воля Аллаха? Але хіба Аллах може бути покровителем таким лихим людям? Ні-ні, Коран вчить доброго, а ці люди, що принижують гідність вірного мусульманина, не мають і права називатися мусульманами.
Так я думав дорогою до мерії. Не помічав перехожих, не помічав, як махає мені рукою хтось збоку, аж поки Лазіза не наздогнала мене.
– Куди ти, Мухаммеде?
– До мерії.
– До мерії? Що ти затіяв? – Лазіза схопила мене за рукав. Це нечувано, але приємно.
– Хочу відновити справедливість.
– Ні, Мухаммеде, не роби цього. Все одно нічого не вийде, тільки більше лиха накличеш на нас.
Лазіза сказала «на нас», і щось у цьому було таке… Може, справді ми були б щасливі разом. Але чи віддасть її батько за бідного торговця фруктами?
– Зачекай, я закличу батька, він тут неподалік.
– Що? – я не встиг перемкнутися зі своїх думок.
– Ну, батько тут, поруч, домовляється про щось із родиною Мухді. Я покличу.
Лазіза побігла назад, до будинку Мухді… А я, я лишився стояти посеред вулиці, залишений без будь-яких сподівань взяти Лазізу за дружину. У заможній родині Мухді двоє синів. Один такого ж віку, як Лазіза, другий набагато старший… Про що її батько може говорити з батьками двох синів? Лише про одруження одного з них із Лазізою! Вигідна, така вигідна пропозиція, не те що бути дружиною невдахи… Якби ця країна була справедлива, він мав би гроші на комп’ютер і час на навчання, бо мати отримувала б гідну пенсію і виплати на малолітніх дітей. І він знайшов би гідну роботу. Він же не просить нічого задарма! Лишень дайте можливість знайти роботу! Він працював би так добросовісно, що сам Пророк пишався б ним, і батько був би щасливий на небесах. Але країною тут правлять ці язичники, що лише в собі бачать богів, вороги Аллаха!
Я не став чекати повернення Лазізи, не хотів, аби вона і її батько зупиняли мене. Я рішуче покрокував до мерії мого забутого світом туніського містечка.
Відвага заполонила мене, прийшла на зміну відчаю. Зміни можливі. Можливі! І справедливість можлива! Ніхто не сміє бити і принижувати гідність людини! І хіба для того західні жінки боролися за свої права, щоб тепер наші принижували чоловіків! Щоб зривати нікаб з обличчя його дорогоцінної Лазізи! Ну добре, не його, не його – ніколи вона не буде належати йому – і все через цю державу, що плює на своїх громадян…
Я нікого і нічого не чекатиму. Я зроблю все сам, Іншаллах[3]. Відвага. Відвага. Відвага – у серці і у кожному кроці. Сходи здаються спочатку такими високими. Але в мені змінюється щось, і ніби я знаю: підтримка поруч.
– Ти куди, хлопче?
– Я? До мера, звичайно. Вас що, не попередили, що я прийду?
– А хто ти?
– Громадянин.
Він пропустив мене – тому що відвага, як диво, йшла поруч, і коридори мерії розкрились переді мною.
Щось голосно траснуло коло обличчя. Ще раз. Коридори мерії темнішали, чиновники, як тіні, розчинялись чорнилами у воді. Ще раз. Коридори сміялись. Ще раз. Відвага теж розчинилась, розтанула разом із тьмяними фігурами в розплавлених коридорах, змінилась розгубленістю…
Я прокинувся. Сміялись не коридори – колеги обступили мене щільним кільцем, як раніше обступали іграшковий вертоліт. Дехто ще плескав у долоні.
Я провалювався назад, туди, де йшов коридорами мерії худенький тунісець Мухаммед, торговець фруктами.
Великі білі двері… червоні доріжки… Це палац чи місце служіння народу? Відвага. Я штовхнув двері двома руками, як штовхають воду, щоб виплисти на поверхню.
– Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення! – сказав я.
Голосно і спокійно. Я не боявся, ніби сам Аллах прийшов сюди поруч зі мною вимагати справедливості.
Людина за столом підняла голову… і задрижала… Кабінет захитався разом із дорогими килимами і портретами… Сміх. Крики…
– Костю! Та що тут відбувається врешті-решт? Що ж це таке!
Шеф лютував. Майже як тоді, коли зірвався контракт… через мене… зовсім недавно. Колеги припинили реготати, навіть дівки.
– Павел Николаич, так он, наверное, неспециально же, это болезнь, наверное, какая-то, – защебетала сердобольна Лєночка.
Павло Миколайович зиркнув так, що Лєночка прошмигнула за спини колег і заховалась там. Мій погляд ковзнув по них… Агуніка. Вона виділялась у натовпі – їй було не смішно, – стояла і дивилась, мовчки, з нерухомим поглядом єгипетської фараонші зі старих фресок, вірменська холоднокровна Клеопатра посеред офісної юрби, дивилась, ніби – чи це можливо? – розуміючи, що відбувається. «Цавет танем»… Що там, цікаво, з моїм Мухаммедом?
– Костю, – тоном, наповненим одразу усім металом Кривбасу, пробасив шеф. – Дуй до мене в кабінет. І… хай буде з тобою милість Всевишнього і благословення Аллаха!
Дівчатка знов зареготали, тільки Клеопатра лишилась стояти твердо, і чорне каре навколо красивого личка не поворухнулось, наче підкреслюючи – вона намальована, несправжня, породження моєї ненормальності і її відображення. Але й вона – та ні, вона перша – кине мене, якщо я стану ніким, втрачу роботу.
– Павле Миколайовичу, а можна трохи… – шеф дивився на мене так, що я вже знав відповідь, але все ж договорив, – пізніше?
Він просто пішов, і я чув, як грюкнули двері у великий солідний кабінет, так, що задзвеніло скло у вікнах і коньячні бокали на шафі у сисадміна Толіка.
– Кость, краще піди… Він пробачить. Ти ж хворий, так? Ніс щось про справедливість.
– Ну, звичайно, якщо про справедливість, то хворий, – відрізав упевнений жіночий голос зі слабким вірменським акцентом.
Я підняв очі, але Агуніка вже крокувала за спинами, і стукіт маленьких каблучків розчинився за рогом коридору. Чого вона хоче?
– Я вимагаю справедливості, – відлунювало в голові щось не моє.
– Кость, ти б зайшов до шефа…
– Я маю право, кожен має право на гідність. І моя мати…
– Ні! – заверещав я – не я, не до них… Буазізі…
Усі витріщилися на мене – я розумів, що вони думають… Але справді, ні. Ні! Досить. Потрібно зупинитись. Інакше я втрачу все, буду нічим не успішніший за цього Мухаммеда. Я не вмію торгувати фруктами, я не стану лоточником на стихійному київському базарі коло метро.
Шеф не кричав на мене. Я сказав, що втомився, що все під контролем. Я брехав, що мені просто наснився сон… Так, про мусульман, а що такого? Ні, це не страх перед ісламськими фундаменталістами і терактами у метро (ми ж не в Росії), просто я скоро їду в Єгипет – певно, через це.
– Добре, сподіваюсь, відпустка піде тобі на користь, – шеф часто повільно смакує слова, особливо, коли сидить на тому кінці довгого блискучого столу з якогось рідкісного дерева – може, пальмового?
Коли я вийшов із кабінету, всі вже були на своїх місцях, але я знав: крізь скляні перегородки вони дивляться на мене, нормальні люди, що побачили мутанта, менеджера з продажів, який проживає уривки життя маленького араба – торговця фруктами, так і проживає, у звичайному офісі, між переговорками і килимками для мишок у формі жіночих грудей… Ненормальний.
Зупинитись і звільнити свою голову від зайвих думок, щоб стала чиста-чиста, біла-біла, як чарівна бабусина кулька всередині сірої коробочки, кулька, якої я ні разу в житті не бачив.
– Костя! – наш сисадмін, як завжди, спритно відштовхнувся ногою від столу і викотився зі свого кубрика у коридор.
– Що, Толь?
– Я, это, ну как бы… Ты извини, что мы смеялись. Ты выздоравливай.
– Спасибо, Толь.
Розділ 14. Наслідки
Близько двох тижнів я боровся з собою – чи, може, з кимось набагато вищим. Тьмяні гарячі жахіття будили мене серед ночі, мене лихоманило, мене перевертало з обурення, з почуття страшної несправедливості – я задихався. Я стискав зуби, підходив до вікна і дивився на нічну вулицю, аж поки моя реальність не брала гору. Я не будив Алли. Йшов у душ і стояв під холодними струменями води, ніби гасив якусь внутрішню пожежу. Допомагало – під ранок.
Тоді я згадав свій старий трюк, ще з часів, коли працював нічним сторожем в офісі Спонсора, – випадково віднайшов у новорічну ніч: потрібно дивитись розважальні програми, бажано гумористичні, краще із гарними жінками, ще вірніше – п’яним. Це неабияк відволікає. Жодної документалістики! Не дай Боже, авторське кіно! У жодному разі не читати книжок! І тільки не новини, правдиві чи брехливі – немає значення. Щастя, що тепер розваг було повно і в Інтернеті – веселись хоч цілодобово. Одного разу так і дивився всю ніч новий гумористичний серіал. Спочатку було не так уже й смішно – але трохи пива, трохи жартів нижче пояса, і от вранці… я був знову ніякий, але вже не від примар – які там примари? – і це була моя перемога над хворобою.
Я вирішив, що знайшов вихід, що все – життя налагодиться знову. Навіть запросив Аллу повечеряти і вже точно знав, що скажу їй, репетирував простеньку, беззмістовну по суті фразу цілісінький день:
– Я обіцяю, що знову стану нормальним. У нас все буде. Не гірше, а краще, ніж в інших.
Я сам не певен був тепер, що це таке, ця омріяна мною нормальність, але Алла сприймала її досить просто, по-жіночому:
– Ніякої більше Ла… Як ти називав ту жінку? Ліза? Лазіза?
– Ніякої Лазізи. Ніякого Мухаммеда. Їх ніколи не було. Всього, що я бачив, ніколи не було. Це ж лише моя уява.
Алла потягнулась до мене, торкнулась моєї руки, розкрила долоню, ніжно так, ніби між нами було колись щось схоже на почуття Мухаммеда до Лазізи. Тьху! Не думати більше, віднайти ту білу кульку всередині себе і з’їсти, зжерти, запивши склянкою теплої води.
– Ти занадто чутливий, коханий, вразливий до новин. Звичайно, це тяжко уявити – дійти до того, щоб палити себе живцем[4]… Але в тому-то і справа, що цього нормальній людині уявляти не треба.
– Палити себе живцем? Про що ти?
– Ну, те, що у новинах було, про араба…
– У яких новинах?
– Ну… як… Ти хіба не бачив? Заворушення у… Тунісі, здається, чи ще десь в Африці. Весь безлад через те, що якийсь придурок підпалив себе на знак протесту проти несправедливості. Видно, слави захотів – тепер має. Я подумала, тобі через то і снились жахіття. Якби кожен себе через таке підпалював, навколо самі свічки були б, а не люди!
– Як його звати? Цього придурка, – я підвівся.
Алка дивилась на мене перелякано, та, мабуть, і всі відвідувачі зиркали вже в наш бік.
– Звідки я знаю, Костю! Сядь, будь ласка! Кажу ж, якийсь араб! Цього не досить?
– Як він виглядав? – я нахилився над столом; здається, мене колотило.
– Та яка в біса різниця! Ти що, не знаєш, як араби в Африці виглядають! Якийсь чорний! Худий! Брудний!
– Араби не чорні, – процідив я. – Алло, ти хоч розумієш, що верзеш! Людина у такому відчаї, що підпалює себе! Ти хоч на секунду можеш таке уявити? Цей біль!
– Не можу! Звичайно, не можу! І головне, не хочу. Бо я не маю нічого такого уявляти! Я нормальна людина! Я живу в Україні, я християнка! Я продвинута особистість, врешті-решт!
– Що? Продвинута особистість? Та тобі наплювати на всіх, крім самої себе! Ти ж мрієш їхати в Єгипет, до арабів!
– До арабів? До чого тут араби, я хочу на море і до пірамід…
– Ти хоч подумала, що мало б з тобою статися, щоб ти підпалила себе – щоб піднесла сірник і відчула, як займається шкіра…
Чорт, я так і сказав їй, так і сказав! Сказав, і сам уявив: шкіра, певно, зайнялася б із найтонших волосин, що ростуть у неї на руках, скільки б вона не робила епіляцію.
– Мало що і де у світі відбувається! Он діти в Африці недоїдають, а ми ж отут всі сидимо в ресторані. І нічого! І сидимо! І добре, що сидимо! І ти сидиш, Костю, – вона стишила голос і озиралась навколо, ніби перелякана руда кішка, яку викрили у товаристві благородних левів – дворова, попри всі мрії.
Вона шипіла, але тиша навколо була така важка, що чув, імовірно, весь зал. Я зрозумів, що неправий, що зараз втрачу її через цю розмову.
– Все добре. Все добре, панове! Ми вже йдемо.
Офіціант дивився із підозрою. Мабуть, він вважав ненормальних переважно не дуже платоспроможними.
– Цікаво, – раптом голосно, із викликом заявила білявка з яскраво-червоними губами, яка привернула мою увагу ще до того, як я дізнався, чим закінчив, імовірно, мій Базбуза… – То ви як хочете, щоб ми всі себе спалили замість того, щоб тут жерти? Я особисто завжди казала, що кожному своє.
– Правильно, с каждого по способностям – каждому по труду! – крякнула якась дама, не дуже твереза і не дуже насправді й дама – баба якась, товстезна й бура на обличчі від випивки.
– Це ж араби… Що ви хочете, – парирувала білявка.
І її супутник, сивий чоловік, схожий на професора, раптом не змовчав, сказав, здається, лише їй, але почули всі:
– А яка різниця? Араби ж – не інопланетяни. Знаєте, Анжелочка, коли в тисяча дев’ятсот шістдесят восьмому до Праги ввійшли радянські танки, польський – уявляєте, польський, навіть не чехословацький! – бухгалтер підпалив себе на знак протесту. Цього ніхто, правда, не помітив, крім, аж тепер, істориків, і масових протестів ніяких не сталося. Я ось навіть не пам’ятаю його ім’я… – Він зробив значущу паузу. – Але жерти все-таки розхотілося. І залік вам ставити, Анжелочко, теж…
Він кинув на стіл декілька банкнот і попростував до виходу, несучи перед собою професорське пузо і гордість.
Офіціант навіть не поворухнувся, звісно, професор же он заліки у ресторанах призначає… Ну нічого – я теж підірвався:
– Ходімо, Алло!
Та залишати гроші на столі все ж було б неекономно, тож я ткнув офіціанту двохсотку. Не те – зрозумів із погляду, додав сотню – знову не те…
– Дайте чек, будь ласка, – буркнув я, остаточно вертаючись із Тунісу на землю.
З чого це я в біса взяв, що арабські торговці фруктами єдині у світі, у кого є проблеми? Кожному своє – так білявка сказала? А таким, як професор, легко казати. Він всього лише перевертень, з яким дівки ходять по кабаках за залік, а мудрі роздуми про те, що різниці між арабами і європейцями майже ніякої, – гра на публіку.
З Аллою ми помирилися – перевіреним способом: я перепросив, сказав, що більше ніколи-ніколи, жодного кривого слова, та ще й на людях – отож моя голова стала вся чорна від уявного попелу. Я вів нормальне життя. І що нормальніше воно було, то більше мене нудило від новин, що лунали з екранів і очікували на мене в Інтернеті.
Самоспалення Мухаммеда мало якесь запаморочливо велике значення. Про торговця фруктами, якого я волів забути, тепер пам’ятатиме цілий світ. А він лежав обпечений у лікарні. Я знав це дуже добре, і не лише з новин… Я дивився на нього – у новинах, дивився в нього і з нього – у запаморочливо жахливих снах, які я більше не міг стримати. У лікарняну палату до Буазізі приходив президент Тунісу Бен Алі, і я – теж приходив. Було боляче, неприпустимо боляче, і разом з тим… я знав, що він прийшов до мене, окрайком свідомості, одурманений болем і знеболювальним, я – точніше він, араб – усвідомлював: справедливості немає. Немає, але він її таки випалив для себе. На власній шкірі, але випалив.
Я не хотів його чути, не хотів більше цього жахіття… Відповідальності за його самопочуття, за те, чи стане йому сил жити. Краще б просто його не було. Всі терплять, і він зобов’язаний був терпіти, а не влаштовувати сцен на вулиці. Я ж не палив себе, коли ніхто й пальцем не поворухнув, щоб нас із Вамбою захистити від знущань. То чому мені тепер разом із ним лежати зчорнілою мумією у реанімації? Навіщо слухати крізь морок ридання матері і сестер?
Буває, щось безповоротно втрачено, а ти не віриш. Я знав, що сіру бабину коробочку я загубив, знав, що у квартирі її нема – знайшлась би під час ремонту. Та все ж я сидів посеред вітальні і знову оглядав рідні стіни, де колись висіли фотографії з міста на воді, – допоможете знайти? Порожні стіни, у модних бежево-золотистих шпалерах, ніяково мовчали. Інших ліків я не знав – розваги лиш ненадовго відволікали, тамували біль, але не знищували хворобу. Мене вже не влаштовувала шипучка для зняття болючих симптомів – я мріяв про антибіотик.
Туніс скинув свого президента, не зовсім без крові, звичайно – мусульмани ж, але скинув. А Мухаммед помер. Може, й на краще.
– І що ти дивишся? Що ти знову вишукуєш на тому ютубі? Нащо тобі ті дикуни?
– Чому одразу дикуни? Може, справді, не варто терпіти… Можна встати нарешті з дивана й зробити щось, – я казав просто так, щоб позлити її.
– Ага, і гори трупів.
– Ну, не гори… – але розум підказував, що гори, гори. Близько трьох сотень людей – це гори.
Я гримнув дверима – ні, я не пішов із дому. Просто вийшов на балкон – покурити. Хотів набрати Вамбу чи Агунічку, поговорити про щось, крім абсолютно безглуздих самогубств, що ведуть до безглуздих протестів. Та поки я вирішував, кому дзвонити, щось на мене найшло… Чиясь убита горем матір, що марить і марить обпеченим до чорноти сином. Я міг би знову піти під холодний душ, але ж це не змиєш. Це вже моє.
Четвертий Пасажир
– Що це таке?
– Літак, – розводить руками, – ви хіба не бачите?
– Я бачу. Що я тут роблю і навіщо мені в цей літак? Такі, як я, не літають на літаках.
– А на чому ж?
– Ні на чому, повзають по землі. І то допоки їм дозволяють. Я ніхто. Ми всі ніхто.
– Помиляєтесь, Мухаммеде. Ви пам’ятаєте, що зробили?
– Ні, – стискає губи, дивиться повз співрозмовника, у далечінь за вікном, минаючи поглядом застиглий в очікуванні пасажирів літак.
– Страшенну дурість. Неймовірну просто. Пішли й купили в магазині пляшку займистої речовини, не пам’ятаєте, якої?
– Я не пляшку купив, а каністру… каністру бензину, – проговорив, не відриваючи погляду від неба, наче там, у далечині, сховались уже за межею людського зору інші, важливіші для Мухаммеда літаки.
– Боляче було?
– Неймовірно.
– Мухаммеде, проходьте в літак. Там напої дають… хоча ви ж алкоголю не вживаєте, певно, ви ж мусульманин…
– Вживаю, що за стерео… – відмахнувся араб і пішов геть.
Уже біля трапу чоловік без обличчя гукнув Базбузу:
– Мухаммеде!
– Так?
– А ви зробили б це вдруге?
– Що саме?
– Ну, купили б каністру?..
Мухаммед Буазізі не задумується над відповіддю, просто дивиться вниз, на брудні ноги в простих сандаліях, і стискає губи, і, можливо, ще скрипить на зубах власний попіл – хто його знає, як воно буває і де грань між світами, реальністю і маревом снів:
– Ні. Звичайно, ні, не зробив би.
– А ви знаєте, що Бен Алі пішов у відставку? Через вас, через те, що ви почали. Вас знає весь світ.
– І що?
Людина без обличчя лише знизує плечима.
– Куди летить цей літак?
– Літак розіб’ється, це всього лише чужий сон…
– Тобто – я не живу?
– Ні, Мухаммеде. Мені шкода.
– А рай?
– Я нічого не знаю про рай. Про рай – це не до мене.
Розділ 15. Єгипет
Отже, відпустка. А насправді – законспірована зустріч із батьком Вамби.
Я вирушав із осторогою в серці й абсолютно щасливою дружиною в сусідньому кріслі – цікаве, скажу вам, поєднання. Я взяв із собою куплену поспіхом збірку віршів Ліни Аме про подорожі цілим світом. На якійсь там сторінці згадувалося і про Єгипет – може, зрозумію, нащо мені ті піраміди… і я, мабуть, уперше вибрав книжку сам, а не взяв підсунуте бабусею, шкільною програмою, Лізкою чи Агунікою. Якщо чесно, я ж обіцяв Тареку, що буду з книжкою – через те і купив.
Алка тягнула мене в Єгипет, скільки пам’ятаю нас разом. Їй усе кортіло побачити піраміди, хоч я здогадувався, що насправді формулювання це не зовсім правильне. Алла хотіла побачити не піраміди, а себе – на фоні пірамід. І фоточка така мала неодмінно з’явитися в улюблених «Однокласниках».
Автобус трясло, за вікнами віявся пісок, туристи сварились через запах ковбаси. Знайшлись диваки, які вважали, що гризти в салоні ковбасу – не комільфо… Ні, ну це ж треба! Не можна їсти ковбасу в автобусі, бо є й інші пасажири! Я лиш посміхався, радіючи прогресу чи співвітчизників, чи громадян братніх країн.
Це був дивний акомпанемент до моєї книжки. Ця лайка з говірками одразу Краснодарського краю і Львівської області (а може, Тернопільщини, я там знаю), ці люди, розпечені Єгиптом і роздратовані одне одним… А я читав вірші про Єгипет. Ось уже тричі один рядок – про ковбасу ж, насправді, цікавіше, життєвіше.
Дивні вірші, оповідають про Стародавній Єгипет так, ніби це був колись центр всесвіту, ніби Каїр і справді щось священне й утаємничене – Матір Світу. Це як? Як «Киев – мать городов русских»? Кожен, здається, намагається зробити зі свого всього лише шматка землі – пуп Землі. Чи це у поетів так виходить? Чи у правителів, які підгодовують поетів? Але ж то не єгипетський поет писав, либонь, наш, український. Чого тоді не написати, що центр всесвіту проходить десь у районі Золотих Воріт? Ну, а де ж іще… Там і про ковбасу всі знають що і як, тому беруть із собою всюди фляжку коньяку – він не смердить і спиш дорогою – і ще книжку з віршами – про Єгипет, хоч він і не Матір Світу, куди йому до станції «Золоті Ворота».
