Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Автор книги: Вікторія Амеліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Я зупинився. Боже, зі мною щось не так. Та граната… Може, вона вбила мене? Може, я тінь, що літає над Мідан Тахрір, і Майданом Незалежності, і цілим світом? Я пошкутильгав нагору, несвідомий куди і для чого, може, й просто нагору, ближче до сірого неба, що висмоктувало один за одним і лицарів з дерев’яними щитами, і збитих з пантелику сірих вовченят, без розбору – поговорити і розпитати, чому. Поруч впав хлопець – худенький і світловолосий, такий, як я років п’ятнадцять тому. Його, мабуть, вбило чимось відразу, на місці, але я цього не зрозумів, і багато хто, здається, тоді ще не розумів. Усе робили автоматично, ніби існує програма, закладена в мозок людини на випадок війни. І от всі системи відключаються – від співчуття до елементарного голоду – лишається лише та програма і якась мінімально необхідна норма страху, щоб вижити.

– Допомагай!

Я тягнув ноші, рухався спиною. Звернули, здається, до Кловського узвозу, хоча й незрозуміло, як я знову опинився так далеко від Майдану. Біля Маріїнського стояла карета швидкої, і я не знаю, як опинився там, всередині.

– Не виходьте звідси, якщо жити хочете, – сказав хтось і гримнув дверцятами.

– То вевешник був, – ошелешено проговорив хлопчик у мотоциклетному шоломі навпроти мене, не старший за того, що ми тягнули, не старший за сина Тарека.

Лише у тій швидкій ми виявили, що наша ноша – холодне тіло. Закрили бідоласі очі. Хлопець у касці перехрестився і зашепотів щось. А я не знав молитов, окрім «Отче Наш». Чи воно підходить? Не знав теж… Мій товариш молився, а я дивився у вікно швидкої, як добивають людей, як тягнуть у парк, де ми з бабусею гуляли на якесь свято, як передають молодикам у спортивних штанях…

– Я пішов, – просто сказав хлопцю в касці.

І я отак взяв і пішов. Спокійно покрокував, наче йду гуляти Києвом, і нехай би ще посипав сніг і засвітили ліхтариками вітрини кафе. Мене чомусь не чіпали. Може, був схожий на тітушку?

– Вам допомогти? – спитав жінку у норковій шубці, руденьку, схожу на Алку.

Вона сиділа й лупала бруківку, так спокійно і вміло, наче різала тазик олів’є до Нового року, різала і боялась не встигнути.

– Справлюсь.

Я пішов далі. Так схожа на Аллу… Зупинився, озирнувся і перепитав:

– А чоловік де, тут?

– Нет у меня мужика.

Я сів поруч і лупав бруківку. А потім набрав повну жменю і рушив до барикади.

Близько дев’ятої вечора нас відтіснили до Будинку профспілок. Але ми стояли. Кидали щось у когось. Я не розумів. Просто передавав каміння. Це краще, це навіть трохи простіше. Природніше. Захищатись. Повз мене проносили тяжко поранених. Пронесуть когось, і бачиш червоний слід – так багато крові, куди вже нести… Куди? Але несли, кидали, лупали бруківку і колотили ті кляті коктейлі. І коктейлі летіли у ворогів, навіть якщо ті вороги потім виють з безвиході і нявкають, помираючи, як кошенята. Хлопці поруч зі мною мали жити. «Так треба», – казав собі, і лупав бруківку, і не вірив.

Наступне, що пам’ятаю, це як дивлюсь на полум’я – чорно-помаранчеве марево Профспілок. І чую. І не чую. Не хочу чути.

Той біль вирубав мене. Чий біль? Здається, мій, розділений з цілим світом, з тисячею біноклів-очей. Чи чужий? Немає різниці.

Я стояв, і Майдан огортав мене. Майдан Незалежності і Мідан Тахрір. Очі блакитні і очі чорні, єгипетські. І сила, море сили, що виходить із болю. І круговерть безстрашшя, готова поволокти і тебе теж, неживим мішком по розхристаній бруківці. І вже не пам’ятають, з чого все почалося і чому тут опинились. А почалося з віри, що біль можна спинити, і замість болю отримали нарешті – силу.

Я не бачив того, що відбувалось. Я не допомагав виносити поранених. Я був найкращою мішенню. Застиг посеред Інститутської. Із непокритою головою і беззахисно розкритими долонями, у колись білій розстібнутій куртці, що тріпотіла на вітрі, ніби благання про перемир’я. Застиг. Як ідіот. Як мішень у тирі. Мене штовхали і лаяли, що заважаю проносити носилки – я чув і знав, але… Я чекав. Кулі. Смерті. Смерті, яку отримав Тарек. Яку отримали ті хлопці, що після них під моїми ногами оці криваві калюжі всмоктуються у роз’ятрену болем і стертими пальцями землю, і всі, кого я не знав і ким я не був… дотепер. Хлопці падали довкола. Не поруч, але я чув, як потилиця стукає об асфальт, як затихає моє серце. Не впевнений, де, в якому часі, в якому столітті.

Вони падали – люди, що вірять. А я стояв посеред вулиці як благання про перемир’я у білій куртці. Майдани огортали мене. Близькі і далекі. Великі і малі. Християнські, мусульманські, індуїстські і хіпстерські. Людські.

Епілог

Коли я дописую ці рядки, у Нігерії починаються вуличні протести. Я бачив сьогодні кремезного чорного чоловіка – він плакав. У нього навіть сльози були великі. Бандити забрали його маленьку донечку – повезли вантажівкою у невідомому напрямку, як і ще двісті дівчаток, учениць середньої школи у містечку Чибок. Українці цього, мабуть, не помітять. В країні неспокійно, знову гинуть люди, знову горить і болить…

Особисто у мене все добре – якщо воно існує, це «особисто» – в шикарному, за тутешніми мірками, готелі я намагаюсь ніжитись на піску і роздивлятись намальовані на хмарах фігури. На острові довкола готелю, здається, панують злидні – відображаються ледь помітними тінями в очах офіціанток, коли ніхто не дивиться, гості ж обговорюють одноманітний сніданок і брак капців у номерах. Не знаю, я ходжу босоніж.

Вечорами я дивлюсь, як сонце опускається в океан, жовте, мовби кленове листя у київському дворі. Як кленове листя, якого я ніколи насправді не бачив. Я знаю, десь там, за уявною лінією, що ділить світ навпіл, є острів Консульєро, а на ньому темношкіра дівчина з гарним тілом готує місцеві делікатеси, а може, й дивиться за горизонт – у мій бік? Чи у бік батька її викраденої ровесниці з Нігерії…

То я й думаю собі, можливо, мені закинути все, поїхати на острів, знайти служницю вождя і спробувати купити її усмішку за кольє із дешевих стразів? А може, й не усмішку, а цілу таємницю – таємницю другої, чорної кульки. Служниця вождя гарна, ніби висічена умілим різьбярем із чорного дерева – маленька богиня крихітного щасливого світу. По всьому світі тисячі таких. І її ровесниці, викрадені терористами, – теж богині, і в халупах їхніх родин тепер фотографії як ікони… Я маю надію, що Господь не ображається. Освячує ті образи́ і чекає: ну зробіть щось, люди, чи дарма я створив стільки рук і очей? Чи дарма прийняв на себе все…

За що можна купити усмішки тих нещасних нігерійських сімей? В мене стане лише на стрази… Мене не стане ні на що більше. Я насправді не поїду шукати ні маленьких чорних богинь, ні чарівну чорну кульку. І в мене не вийде, як у Кості, перейти від розпачу до боротьби. Тому пробачте мені. Я завершую.

Ця книжка записана із почутого мною від мого друга, якого я ніколи не бачив і який, здається, так і не помітив моєї присутності і підтримки – від Кості Нечая. Якщо я недочув чогось, то додумав або знайшов інформацію в Інтернеті – це ж невеликий письменницький гріх, і, зрештою, не у фактах справа. Костя теж не знав – або не хотів знати – всього, не цікавився, що стало із Площею Тахрір, її романтиками і покидьками, а я – ще не знаю, що врешті-решт вийде з Майдану Незалежності. Київ усе менше показують у новинах, людям набридає, це вже не сенсація. Але я назиратиму до кінця, не відведу погляду і не затулю вух, обіцяю.

Нехай береже Господь дорогих для Кості людей і його землю – Україну. Здається, він помер так, як мав би жити – захищаючи якщо не цілий світ, то маленьку Лізу позаду себе.

Одного дня нас стане більше, і біль, розділившись на всіх, зникне, як сонце зникає в океані – до ранку, поки сни не розвіються і сторонній перехожий не помандрує далі, протверезілий, у білому світлі. Я і він підемо за горизонт – кожен за свій, кожен зі своєю ношею. Але сонце знову втече від ближніх до дальніх, і чорнота покриє світ снами з іншої півкулі – змішуючи біди, тасуючи душі, ніби й немає такої вже великої різниці між людьми, і світ можна змінити.

Автор і мова оригіналу невідомі

Українською переклала В. Амеліна

Травень, 2014 рік

notes

Примітки

1

Автор – Ліна Костенко.

2

Зін аль-Абідін бен Алі – президент Тунісу (1987–2011). Після запеклих протестів, у січні 2011 року, покинув країну та втік до Саудівської Аравії. У червні 2012 року заочно засуджений Військовим Трибуналом Тунісу до довічного ув’язнення.

3

Insha’Allah – з арабської "Якщо дозволить Бог". Коран вчить, що мусульмани мають додавати Insha’Allah, коли говорять про свої плани на майбутнє (Сура Аль-Кахф 18:23).

4

Самоспалення туніського вуличного торговця 17 грудня 2010 року стало поштовхом до всенародних акцій протесту в Тунісі, які, зрештою, призвели до відставки президента Зіна аль-Абідіна бен Алі, що правив країною 23 роки поспіль.

5

Ви Алла? Я шукаю Костю.

6

– Костя? Ви розмовляєте англійською? – Так.

7

Я Костя. Приємно познайомитися.

8

Ти не хочеш брати на себе відповідальність?

9

Ні, не хочу.

10

Ми всі Халеди Саїди.

11

Мухаммед Саїд Тантаві – один з найбільш впливових ісламських богословів Єгипту. з 1986 по 1996 рік був великим муфтієм Єгипту. У 1996 році президент Хосні Мубарак призначив його шейхом Аль-Азхару.

12

Міда́н – так звучить арабською слово «площа». Назва головної площі Єгипту, Midan Tahrir, дослівно перекладається як «Майдан (площа) звільнення».

13

Мусульманське Братство (інша назва "Брати-мусульмани") – транснаціональна ісламська політична організація, заснована у Єгипті у 1928 році. В багатьох країнах світу організація визнана терористичною. Мусульманське Братство було легалізовано в Єгипті у 2011 році після повалення режиму Хосні Мубарака, однак знову оголошено терористичною організацією новим урядом Єгипту у грудні 2013 року.

14

Прапор Єгипту становить собою смуги червоного, білого і чорного кольорів. Білий символізує революцію 1952 року, яка без кровопролиття поклала край монархії у Єгипті.