Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
Лотфія казала правду, рахувати листя – божевілля. Бо родиться воно само, шелестить і зеленіє гарно – але собі на втіху, і вмирає – завжди. Без ліку того листя.
Дерево лишиться. За дерево треба боротись, не давати зрубати, як вишневий сад, хай там як промалювались доріжки у цьому десятилітті, хай там як лягли прожилки на твою кленову долоню.
Вже за півгодини Вамбо був на моїй кухні. Канарейкою продзвенів у двері, і Алла заклопотала, забуркотіла щось про те, що я мав попередити.
– Відсунься! Крихти хоч змету!
Алла заварювала чай у фарфоровому заварничку моєї бабусі, а Вамбо, збуджений, пояснював нам, що сталося, галасував, здіймав руки… Виходило так, що ми з Аллою, як якісь діти малі, – не розуміли чогось очевидного зовсім. Насправді ми розуміли. Все-все розуміли. Просто це перелом дійсності, вивих часу, який – хіба не цього хоче від нас Вамбо? – нас кличуть направляти до Михайлівського собору. Тож ми, природно, заперечуємо, хитаємо головами, а він тихо кричить – так-так, саме тихо і саме кричить, так буває:
– Ми ж прокинулись в іншій країні. Ми ж думали – ми вільні! Демократія! Права! Але ні! Ми ніхто! Держава може отак взяти і побити, принизити… Там дівчат били! Кажуть, навіть вагітна одна була! Ми ніхто…
Ми перезиралися з Аллою через стіл. Я боявся, що вона думає про мого друга оте принизливе «дикуни», що вона зазвичай озвучувала щодо єгиптян, сирійців, лівійців і взагалі всіх південніше Сицилії та східніше Єкатеринбурга. А я думав про інше. Про те, що з Вамбою відбувається щось ненормальне, що не може людина, яка от-от відкриє свою омріяну автомайстерню, серйозно просити мене піти з ним туди, де нас може схопити міліція і, як він і каже, – побити, принизити, покалічити… Ні, я намагаюсь вірити у чесних міліціонерів – я задля цього передивився купу американського лайна про копів. Але ж всяке може бути. Звичайно, я не тендітний блідий хлопчисько, який виріс під бабусиним крильцем, – ми з Вамбою пережили дитбудинок – пережили б і знайомство з правоохоронними органами. Але хіба Вамбо не хоче забути це все, як жахіття, і ніколи більше не бути жертвою? Можливо, він просто не розуміє, не уявляє? Вамбо ж не був на площі Тахрір, у шкурі людини, яка не знає, чи жива її рідна дитина, людини, яку чавить багатотонний залізний звір.
– Вамбо, вибач, я не піду…
– Тобто?
– Ну, я не можу. Я… – збирався збрехати, що зайнятий, натякнути Аллі – а вона б підіграла. – Я не думаю, що воно того варте. Твій батько теж вірив… чи, може, не так вірив, як хотів підтримати і захистити молодь і найбільше твого брата. Але ти ж знаєш, чим все закінчилось.
Вамбо і правда знав. Ми обидва два роки спостерігали – Вамбо із сумом і розпачем, я з напускною байдужістю, – як на виборах після революції до влади прийшли ісламісти, як потім почався новий виток протестів, уже проти новообраного президента Морсі, як знову лилася кров, і вже навіть мені не вірилося, що не марно – чи то через дію білої кульки, чи то просто повірити в це після всіх жертв, що я бачив майже на власні очі, було неможливо…
– Послухай, це питання гідності. Або ми скот, раби, або ми піднімаємо дупи з диванів і йдемо на майдани.
– Так, Тахрір Мідан…
– Що? – не розчув Вамбо.
– Так, пусте. Досить уже молоти дурниці, – втрутилась Алла, і як же я був радий, що втрутилась.
Алла могла б зробити кар’єру в політиці. Я досі не можу пригадати, про що вона повідала – останніх подій це не стосувалось, – але вона так заморочила голову Вамбі, що нікуди ми того вечора не пішли. Коли Вамбо попрощався, заспокоєний Аллою і трохи напідпитку, я зачинився в кімнаті і продивлявся новини, сайт за сайтом, якісь трансляції, «Громадське» телебачення – ніколи про таке раніше не чув, але тепер усі посилання, здається, вели до нього, як дороги до Києва. Я прокручував новини, доки не запаморочилось у голові, а потім заснув із твердим рішенням більше новин не читати, і всю ніч мені ввижалися дзвони Михайлівського, і я затуляв вуха, і накривався з головою.
Наступні тижні я старанно вдавав, що нічого не відбувається. Перехожі із жовто-блакитними стрічками дратували мене, майже як раніше дратували швидкі і благодійні скриньки з поганої якості фотографіями і прізвищами тих, кому потрібні гроші. Гроші я кидав – гривень до двадцяти, і ставало трохи легше. Пасажири в транспорті взяли за моду обговорювати події, громадянки із торбами, повними гарячої їжі, не лишали сумнівів щодо мети своєї поїздки, а оте співання гімну у метро… Я не співав. Бо заспівати – означало стати частиною цього. Вийти на площу, зі стрічкою чи без, піти крізь людей, кажуть, усміхнених і привітних, як ніде в Україні, поділяти їхню віру у те, що можна щось змінити.
Найгірше було, що і на роботі майже ніхто не лишився байдужим. Мовчала лише Агуніка, але я знав, що вона-то небайдужа точно. Але ми обоє не чіпали цієї теми – я попросив. Правда, після цього мого прохання ми просто не розмовляли. Я намагався раз чи два зав’язати розмову в скайпі – вона не мовчала, просто… відповідала так, що бесіда не клеїлася і в’яла сама собою, не як раніше. Вамбо зник. Він більше не дзвонив, а коли я спробував набрати його номер – мені відповіли стандартним «поза зоною». План продажів руйнувався – європейські клієнти боялись виходити на наш ринок, російські теж, українські – здається, були зайняті чимось іншим, і я підозрював недобре.
Словом, якби існувала таблетка від Майдану, я випив би і її. Але такої не було. Я з’їздив кілька разів на квартиру до Вамби – двері ніхто не відчиняв. Стукав до сусідів – вони нічого не знали, ніби чули нещодавно, як відчинялись двері, самого Валерія не бачили… вони ж не пенсіонери, щоб у глазок підглядати.
– А може, на Майдані він?
– А трубку чого не бере?
– Так, а чого ж брати, – засічуть же по номеру. Багато хто там не бере – або інший номер купують, чистий, ніде щоб не засвічений, або просто на інші вулиці відходять, щоб подзвонити.
– А ну так, звичайно…
Я ретирувався сходами, забувши подякувати.
– Ой, а ви туди сьогодні не підете його шукати? А то я теплі речі хотіла передать… Вони, звичайно, нічого не змінять, лиш інших кровосісів на трон посадять, але мерзнуть же ж!
Мерзнуть же ж… Майдан обступав мене, оточував, ніби готуючись до штурму і цієї фортеці. Але це було не найстрашніше. Найстрашніше – коли з’явилися перші новини про знайдені у лісосмузі тіла. Чи тіло? Так, тіло, бо другого відпустили, здається… Два мученики – один мертвий, другий живий. Краще бути живим, я так думаю, а ще краще взагалі не ходити туди, де з тебе можуть зробити героя. Брати-росіяни дарма глузують: «Героям сала» – це неправильно, бо героям сала не дістається майже, і про це їм теж треба знати (вони й знають, судячи з усього). Справжні, «трушні» герої, як сказав би сисадмін Толік, врешті-решт гинуть, і їм дістається лише слава, а сало їдять такі, як я, спокійненько собі, на дивані.
Господи, і от почалося – вбивства, а всі запевняли, що в нас так не буде чи буде не так… Що ми ж не араби, ми зовсім інші, як інопланетяни, і у нас все мирно, мирно… Я й не кажу, що однакові. Але десь я це все вже чув. Плітки й новини – не відрізниш – ширилися й про інші трупи. Ні, серед них не було Вамби. З його характерною зовнішністю сумніви розвіялись би одразу, всі провладні видання одразу написали б про захопленого арабського терориста, як мінімум, але якщо так… і якщо я його так і не знайду? Можуть же бути інші, ті, кого просто ще не знайшли, ті, хто не може повернутись додому сам, не може передзвонити єдиному другу…
Ті теплі речі, від сусідки Вамби, я так і не передав. Вони залишились лежати у коридорі безглуздим аморфним клунком, Алла побурчала трохи, як дізналась, що воно і для чого, а ранком – речі зникли. Та чомусь я здався – може, Вамбо справді там? І раптом без цих зниклих речей, що я взяв у наївної бабці, яка, вочевидь, перечитала забагато опозиційної преси, без цих речей Вамбо мерзне там – якщо він живий і просто стоїть десь там, на Майдані, чи живе в наметі, чи ходить додому погрітись іноді. Але там, на Майдані, – раптом йому холодно? Раптом закінчились теплі шкарпетки, а Вамбо – він же генетично не пристосований до морозу! Алла сказала, що я ідіот (так, ідіот, перш за все тому, що поділився з нею цими думками), бо Вамбо ж киянин. Чого йому мерзнути? Навпаки, мабуть, хтось приходить ночувати на його зйомну квартиру. Але я чомусь уже зациклився на цьому. Лежачи в ліжку, думав про те, що хтось нечужий сидить там, біля бочки, але тепла замало, і ногам все одно холодно, і дубіють пальці… Господи! Чи нормальна людина піде на той Майдан? Та на будь-який! Чи вони не розуміють?
Я ж знаю. Я знаю, чим це закінчиться. Я все це вже бачив. Я все це проходив. Буде смерть – або не буде нічого. Навіть щоб врятувати людей від уявного пекла – і то хтось мусив померти, так мученицьки й безглуздо. Наймирніший з усіх мирних. І що з того? Той, головний мученик, збурив людські уми і заварив кашу на тисячоліття – в похідних вогнищах хрестових походів і у відьомських багаттях зварилась і википіла до гуманізму ця каша… А романтики, як той Ахмед, усе лізуть і лізуть, пруть і пруть, ніби можуть собою закрити прірву – та тільки падають у неї, і ось уже внизу гора з них, а прірва все там само, здається, така ж глибока. І Вамбо такий самий, як усі мрійники – мрійники взагалі всюди однакові, злодії і пройди різні, а мрійники однаковісінькі. Та як в Єгипті все закінчилося чортзна-чим, так і в нас буде… Хіба я не знаю? Хіба я не бачив цього? Хіба я не був там, на Мідан Тахрір?
Вамбо-Вамбо, де ж ти… Невже ти ночуєш в якомусь наметі? Ти ж платиш за зйомну квартиру, нормальну, майже затишну квартиру, як і годиться тобі, без п’яти хвилин порядному власнику автомайстерні. Хіба тобі є за що вмирати чи бодай мерзнути?
Ранком я відпросився з роботи – на Майдан. Відпустили, тільки здивувались, – здається, приємно здивувались.
– Станція «Театральна». Шановні пасажири, виходячи з вагонів, не забувайте свої речі, – каже знайомий голос.
– Слава Україні! – кричить незнайомий.
– Героям слава! – кричать, здається, всі, крім мене.
– Ты титушка, что ли? – запитує мене якийсь хлопець із навушниками довкола шиї, російською і недовірливо.
– Ні, я не тітушка. Киянин я.
– А… за чистоту Киева? Я тоже киевлянин, но я на Майдане.
– Слухайте, я вже був на Майдані, ясно вам?
– Та… чего вы кричите? Все там уже были и…
– Ні, ви не розумієте, я вже був там, на майдані, і нічим хорошим це не закінчилось!
– А, вы про две тысячи четвертый…
Потік людей розділяє нас, і добре. Ні, я не про дві тисячі четвертий. Дві тисячі четвертого я майже не помітив… занадто зайнятий був продажем реклами. Ні, бував на мітингах навіть, але сприймав це все як фестиваль якийсь… Там не стріляли, і значить, не такого вже жахливого президента ми прогнали у дві тисячі четвертому. Жахливих так легко не проженеш. Ні, пане, я казав про Туніс, Єгипет, Сирію, Лівію… «А от, кажуть, Грузії все вдалося… Реформи…» – долітають до мене уривки фраз, ніби у відповідь. Дай Боже.
Я йду Києвом і ніяковію, бо не знатиму, що казати самооборонцям на вході до нього, українського Майдану, і не знатиму, що робити, і нічого не знатиму, і всім буде видно, що на цьому Майдані я вперше…
Восьмий пасажир
– Я не розумію. Всі чоловіки заводять коханок з простої причини – їм чогось не вистачає в дружині. А цей… з жінок ніби анаграму складає, і чого не заспокоїться, та й взагалі, чи потрібні йому жінки, я, навіть я, зрозуміти не можу.
– Що ви верзете? Яку анаграму?
– Ну як же? Ось, подивіться у кросворд сусіда.
Мініатюрна брюнетка витягує шию – навіть цей рух, характерний для допитливих тіточок, а не для мініатюрних брюнеток, вийшов у неї гідним самої цариці Тамар – читає вголос.
– AЛЛA – Алла, Лотфія, Ліза, Агуніка.
– Нісенітниця якась, – гмикає панянка, ледь-ледь хитається її блискуче і чорне, мов священний камінь Кааба, каре.
Та вона не мусульманка навіть – вірменка, і хто її знає, у що вірить, а що лише вдає, раз навчившись казати чоловікам те, що вони хочуть чути, а з жінками просто не розмовляти.
– І я кажу, нісенітниця! Це ж не в Алли, це у вас є все – краса, начитаність і до того всього – так звана «нормальність», про яку Костя так мріє. І навіть незрозуміло, чого він постійно до Алли повертався. Чому не одружився з вами? Аж до того дійшло, що тепер взагалі вас забув. Не знаєте?
– Не уявляю, про що ви, – знизує плечима цариця Тамар.
– Ну, добре, я розповім вам свою теорію. Костя не хоче нікого любити, бо любити і співчувати – це, в принципі, одне й те ж. Не у його випадку, звичайно, але загалом, для тих, хто не так хворобливо ставиться до співчуття.
Вірменка знову гмикає, та чоловік продовжує, наче і не з нею говорить, наче і не цікава йому насправді співрозмовниця, міркує сам до себе:
– Він же обпікся Лізою, як Ліза окропом. Вона для Кості занадто добра, вона, якби дізналася про його здібності, то, може, примусила б його співчувати цілому світу. Або й, не дай Боже, змінити його. А світ… змінювати не можна, це як… як заборонити осінь. Тому хтось розумний і зробив так, що Ліза зникла.
– Хто така ця Ліза? І до чого тут я?
– Ви? Так, я думаю, ви ні до чого. Ви тінь Лізи.
– Що?
Та знову чоловік без обличчя не зважав на різкий тон запитання, продовжував:
– А от Алла, мабуть, тінь Лотфії. Знаєте, як людина несповна розуму, що вважає соковиті стейки занадто брутальними й дикими, а тому харчується самими лише біг-маками – а потім усе не так, і картопля фрі не смакує, і рак шлунка під старість. Так і Костя. Ніхто не пояснив йому, що нормальність – це міф, вигаданий маркетологами біг-маків. Існує лише ідентичність – своя або запозичена.
– Тінь, кажете… То я тінь якоїсь фантомної Лізи?
– Думаю, щось таке. Костя навіть дітей від вас не хотів – від тіней діти не родяться, – жорстокіше, ніж це було необхідно, підтвердив співрозмовник.
– Не родяться діти? Якби ж то… У мене син дев’ятирічний від першого шлюбу. Але ви правду кажете: хіба Костя цікавився такими дрібницями про мене?
У людини без обличчя відвисає щелепа – ну не насправді звичайно, у переносному значенні, – але точно, відвисає.
Розділ 20. Майдан
Все не так, як я уявляв. Я йшов і не міг упізнати своє місто. Дуже давно, здається, у минулому житті, це був мій майдан, з маленької літери «м», місце, де ми гуляли з мамою, і я їв морозиво на паличці, і все навколо здавалося таким великим-великим, як країна, у якій я жив. Потім майдан став чужий, там поставили стелу ні в тин ні в ворота, глобус – купол гламуркуватого базару, яким тягала мене вихідними нещасна Алла: спочатку поахати («подивись, де скуповуються нормальні люди»), потім, коли справи пішли краще, – скуповуватись. Я взагалі забув про нього, майдан, не бував тут місяцями, а може, і цілий рік? І ось тепер…
Я повернув на Хрещатик із завмиранням серця. Хлопець із самооборони навіть не поглянув у мій бік, а мені все здавалось, що зі мною щось не так – от зараз хтось підійде і спитає, де ж я був стільки часу…
Я прийшов, коли вже сутеніло. І осяяне новорічними гірляндами наметове містечко здавалося мені чимось схожим на табір мандрівних музикантів, одночасно веселий і сумний, як доля майже будь-якого артиста – може, через дитячу карусель, що все ще не прибрали з Хрещатика, може, через яскраві прапори на вітрі, а може, через хлопців із гітарами, навколо яких зібралися, тупцюючи на місці від холоду, люди. Хлопці співали щось зовсім аполітичне, здається, навіть російською, «Уехал-Уехал. Ой-йо. Ой-йо…». Просто співали, і народ навколо просто слухав…
Я йшов далі. Звуки гітар зникли десь за спиною. Я наближався до Майдану.
Люди навколо чомусь брели майже мовчки.
– А по чому прапорці?
– А значок «Учасник Євромайдану» у вас есть?
– По десять.
– Є. По десять.
Ось і всі розмови, що я чув. Раптом засніжило, тихенько. Сніг наче пробирався до землі навшпиньках, непомітно, як я на майдан – щоб ніхто не викрив і не прогнав, не змахнув із забілених шапок. Це знак, чи що… Якийсь хлопчина вийшов з намету, озирнувся, наче від когось ховаючись, тремкими пальцями запалив маячок цигарки, затягнувся і весь ніби осів, розслабився – і тоді, як і я, побачив сніг. Обличчя пересічного хлопаки з Борщагівки, такі працюють у автомайстернях чи на заправках, а може, випадково влаштовуються страховими агентами.
А потім я побачив їх, абсолютно нереальних: зовсім старенька бабця – видно по ході – метрів зо двадцять переді мною, рухалась повільно, навантажена величезним чорним мішком. І раптом – не знаю чого, та хіба це дивно для такої старезної – зашпорталась. Роз’їхались ноги у темних чоботях, і стара, і мішок (і сніг) – все полетіло до землі.
Багато хто (та що там, мабуть, всі, хто звернув увагу на цю пригоду – крім мене) кинулись виручати чужу бабцю з такою утопічною готовністю, як герої кіно або й просто чиїхось мрій про щасливе комуністичне майбутнє. Її підняли миттєво, поставили перед нею мішок – і так само швидко розійшлись.
Я наблизився повільно, як наїжджає на героїв камера у мелодраматичний момент. Біля бабусі лишився тільки один хлопець. Хлопець із бородою, але – молодий. Я ще подумав, що борода у нього, як в Ісуса Христа. Я застиг на місці, боячись порушити химерну реальність о́бразу. Народ і сніг валив, обступаючи і засипаючи їх, і здається, лише я чув, як схожий на Христа юнак говорив до бабусі із чорним поліетиленовим мішком. Лише я бачив, як він гладив її по плечу у чорному дірявому пальті – у великі шпарини якого набивався і танув від бабусиного тепла сніг.
– Усе буде добре, не хвилюйтеся, – твердив юнак, і не знаю, як бабця, а я йому вірив.
А баба хитала головою, харамаркала щось, певно, слова подяки, хлюпала зморшкуватим носом.
«Усе буде добре, бабусю, не хвилюйтеся», – відлунювало в голові.
Відлунювало так, як після моїх видінь – лунаючи і лишаючи за собою луну, змінюючи мене зсередини, як шрами змінюють обличчя. Я скоро втік звідти, наляканий. Біг, допоки не стало ніяких шансів знову віднайти їх у натовпі, бабу і хлопця. Бо якщо він заговорить до мене або й просто пройде повз, балакаючи по мобілці, чи витягне блок сигарет, то я зрозумію, звичайно ж, – ніякий він не Христос. Зрештою хіба носив би він на шиї таку дорогу дзеркальну камеру? «Ні, він мав би стареньку-стареньку мильницю і проявляв би фотографії вдома, сам», – подумалось, і я злякався цих думок, як богохульства. Краще б забігав у церкву до однокласника, отця Олексія… А натомість я знову вірив у якусь чудасію – Христос іде на Майдан, це ж треба вигадати таке, – замість того, у що потрібно вірити, у що повірити можливо…
Сніг. Майдан. Прапори. Обличчя. Ні, я не впізнавав цих місць. Я не впізнавав цих облич. Я уявляв усе не так.
– Слава Україні!
– Що? А? Героям слава!
– Ти ж Костя? Малий любимчик… Ай як змінився! Англійську-то вивчив нарешті? – і поки незнайомець регоче, я помалу впізнаю одного із тих, зі свити Спонсора.
Його звати Льоня, і він теж сирота – тільки старший за мене років на десять. Пам’ятаю, як він казав мені, дихаючи у лице запахом алкоголю і тліну, що у нього теж немає батьків. Вони не померли – запиячилися до того, що перестали бути батьками. Льоня завжди добре до мене ставився, хоч і кепкував постійно, з того самого вечора, коли я так вдало провалився як перекладач.
– Ти як тут? – поцікавився Льоня, і я розгубився – от правильно ж я боявся.
І що казати? Ось, бандит і рекетир (сподіваюсь, колишній) питає мене, що я роблю на Майдані. А я ще й не знаю, що тут роблю.
– Як і всі. Так далі бути не може…
– Правильно! Це ти, Костю, дуже правильно! Ну, скільки вже можна терпіти? Мєнти завжди були мєнтами, але при Януковичі це ж став абсолютний бєспрєдел! Малому бізнесу життя не було! Наші з братухою аптеки…
Льоня говорив і говорив: про аптеки, бєспрєдєл і пєрєдєл. І раніше мені було б незручно від того, що перехожі фіксують мене поруч із ним таким, у теплій кепці, у шкіряній – і це взимку – куртці, з обличчям, чимось невловимо схожим на те, що перекреслене на розтріпаних вітром плакатах довкола – але зараз незручно не було. Я слухав, кивав і посміхався. І наприкінці розмови його обличчя уже не нагадувало те, з плакатів. Льоня поплескав мене по плечу і попрощався так само легко, як до того розговорився – пішов геть. А я побрів далі, шукати те, що у Льоні на відміну від мене уже було.
І ось він – Майдан. Я протиснувся за барикаду – звалені у товсту купу мішки зі снігом, шини, сітку колючого дроту, що іржавими шипами впирається і дере небо, індиферентне і сіре, як випуски новин до початку Майдану, а потім… Потім мені здалося, що я втратив зв’язок із реальністю, бо у натовпі я побачив щось до болю знайоме.
Коло бочки, між двох вусатих чоловіків у козацьких шапках, зігріваючи пальчики над сонним вогнем, сиділа вона. Штучне хутро смішно стирчало навколо її обличчя. Обличчя… Та я ж нічого, крім очей, і не бачив. Лізка! Лізка! Лізка! Така сама, точно така сама, як була у шістнадцять, до того, як…
Ні, вона не могла залишитись такою самою. Я підходив ближче. Поволі. По кроку. Ліза натягнула капюшон, затуляючи щоки – від вітру чи погляду, поправила яскравий шарф, крупної ручної в’язки, ясно-синій, як її очі, – щоб закривав підборіддя і рот, аж до самого носа, щоб не бачив ніхто…
Опіки загоїлись, але шкіру стягнуло жахливими рубцями. Та зараз на всіх обличчях червоні відблиски, і можна уявити – чи я дарма тренував уяву, заробляючи співчуттям, – що це лише гра світла, а Лізка, вона… виняткова, неземна, як та музика, під яку пливуть сценою білосніжні балерини у блискучих пачках… Моя Лізка! І покидьок із одної з Льонькою банди не плескав окропом в дівчаче личко, не калічив, як негідні й букви Корану екстремісти калічать своїх одновірок – позбавляють краси за відмову нею, красою, ділитись із покидьком. Таким покидьком тільки і можна стати, якщо віриш, що за тобою сила нездоланна – неважливо, сила грошовитого Спонсора чи просвітленого Пророка, якого покидьок, звичайно, зрозуміти не в змозі. Покидькам, їм краще взагалі про пророків ні слова – перекрутять, і доларів до рук ні-ні – спокусяться владою, самих себе відчують не пророками навіть, божками. Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк – хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей – це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ.
Бо скільки цих спотворених вір, великих ідей, великих мрій? Інквізиціями, бригадами, талібанами, компартіями… Де в них, цих покидьках, кнопка, що увімкне людину? Велика, червона, мабуть, із написом «співчуття» – де у мені ця кнопка? Чи ми різного виду і роду? Виокремлені різними мутаціями необачних генів – кожен своїм синдромом. Більш різні, ніж Тарек і я, хоч і земляки?
Можна уявляти, що всього цього немає. Воно нас із Лізою – не стосується. Це лише гра відблисків, моя Лізка виняткова, неземна…
Я постояв навпроти. До бочки постійно хтось забрідав погрітися, і на мене не звертали уваги. Люди сиділи пліч-о-пліч, відігрівалися, теревенили, чоловіки і жінки – «майданівці». Лізка мовчала, тільки терла руки над вогнем, зажурена. І я не підійшов. Постояв і, як боягуз, шморгнув між перехожих далі, по Лізчиному Майдану.
* * *
Вамбу так і не знайшов, натрапив лише на спогад про нього:
– Так, був хлопець-араб.
– А де він зараз?
– Не знаю, десь зник…
– Як зник? А раптом щось сталося?
– А що?
– Ну як що?!
Цікаво. Вони тут, на Майдані, не слухають новин, не читають? Усі ж на роботі перешіптуються про замордованих, про загиблих, а раптом і Вамбо… Я боявся про це думати, але ж трапитись могло що завгодно. Що завгодно, на жаль, постійно відбувається, просто частіше не з нами.
Де шукати Вамбу? Як врятувати? Ну, не повинно ж так бути, щоб я втратив і Тарека, і Вамбу – і батька, і сина. Що сказав би мені старий араб, що водив мене колись містом на воді? Я так і не знаю, чи живий його молодший син, Ахмед… Що ж тепер – і старший загине?
Хотілося з кимось поговорити, співчуття хотів чи поради, і якось не витримав і сказав, тихенько, сьорбаючи чай і на щось таке сподіваючись:
– Я ж колись… – ще один ковток, хоч у горлі, здається, стоїть грудка, і ріденькому коричневому пійлу з пакетика важко потрапити до мого шлунка. – Ну, бачив чужі сни чи щось таке…
Алла вилупилась на мене, та я хотів договорити будь-що, то ж випалив швидко:
– Я от думаю, Алл, може, я міг би відчути Вамбу? Ніби опинитися в його шкурі, розумієш?
Помилка… Треба було змовчати. Може – запитати Агуніку – чи я саме такої реакції підсвідомо прагнув:
– Ні! Ні! Мразь ти така ненормальна! Якщо ти знову почнеш із цим своїм… – шипіла моя кохана.
А я не те щоби хотів бути ненормальною мраззю, поганим чоловіком своїй дружині. Просто… Вамбо зник, просто стадія заперечення Майдану минула, і минув гнів – на тих, хто не захотів розділити зі мною той спокій, що я так довго виборював, а потім взяв та й перетворив життя на суцільну стрічку новин. Просто – тепер, проказавши Аллі свої ненормальні наміри, я знаю, що втратив хоч який, але тил. І хоча ще тривали торги – йти чи не йти, чи відкупитись від Майдану грошима і знову закритись у теплій квартирі – відступати уже не було куди. Бо Вамбо, куди він подівся? І якщо не мій дар (так, тоді вперше я подумав про свою хворобу – дар!), то що тоді допоможе?
І я почав діяти, як тоді, коли працював на Спонсора. Тоді ж у мене виходило відчути певну людину, навіть незнайому. Я заплющував очі, прислухався до шуму Майдану. Неважливо – під звуки трансляції, сидячи на дивані і сьорбаючи щось стимулююче з кришталевого бокала чи прилаштовуючись коло бочки, одягнений у дорогу туристичну куртку – у такій можна було б не замерзнути навіть у Гімалаях – і приймаючи з рук волонтерок охололий на морозі чай – і мовчав. Мабуть, люди вважали мене ненормальним. І питали, чи не п’яний. Так, пити я теж пробував – як останню можливість. Чи я нормальний, питаєте? Смішні. А хіба нормальні приходять на цей Майдан? Як на мене, всі «нормальні» сиділи вдома, тож я не боявся цієї публіки – най думають, що хочуть.
Але все марно. Нічого-нічогісінько. Майдан шумів, а я не чув. Десь когось били у відділку, а може, й на тому міфічному п’ятому поверсі Київської міської державної адміністрації, де, як у легендарному львівському метро, катують людей праві, але не у всьому, хлопці… Я знав про все, але не відчував нічого. Не чув.
Одного дня прийшов стомлений додому, гаркнув, що хочу їсти, проскиглив, що страшенно втомився. А ніхто не відповів.
І все дарма… Час до часу з’являлась злість на цей Майдан – відібрав і спокій, і Вамбу, і от тепер – дружину. Хоч би Вамбу повернути – він один вартий решти. От би тепер ту чорну кульку. Вона ж мала б діяти як протиотрута до білої? Білий і чорний… і здавалось би, це ж білий – колір добра, а хтось переплутав кольори наче навмисно, і тепер виходить, що єдино важливе добро, що я хочу і міг би зробити, залежить від чорної горошини, якої вождь не удостоїв мене.
Хтось дзвонив – номер не записаний у телефонній книжці, набір випадкових цифр, як виграшний лотерейний білет, але, глянувши на останні, я впізнав – Алла. Та ну, я ж витер її номер не для того, щоб тепер піднімати слухавку. Ні-ні. Коли наступного разу мені захочеться сексу, я покличу когось, хто не окупує мою квартиру на декілька років і не виставлятиме стільки баночок на полицях лише за тим, щоб у важливий момент кинути обра́зи в моє загрубіле від чужих вітрів обличчя. Хіба жінки не мають бути добрими? Співчувати, любити нас такими, як ми є? Чому вона ще тримається за мене? Квартира-сталінка? Що цій Аллі взагалі треба? Я не знав, бо, відверто кажучи, ніколи не цікавився цим питанням:
– Алло, що ти хотіла?
Вона, звичайно, не cказала нічого важливого – збрехала щось про те, що скучила і переживає, що без неї я їм всухом’ятку, а це вірний шлях до передчасної смерті.
Дев'ятий пасажир
Спочатку з’являються руді кучері, потім маленька ніжка на неймовірно високих підборах, і…
– Доброго дня! Ми раді вітати вас на борту нашого літака.
Алла озирається навкруги, округлює очі, коли погляд зупиняється на африканочці, загорнутій у ковдру, грайливо усміхається до чоловіка у випрасуваній сорочці, хоча ні, їй лише здалося, що вона його знає. Це всього лише Костин колега.
– Бажаєте щось випити?
– Ось так, одразу?
– У нас преміум сервіс, ми ж зіркові авіалінії.
– А, ну тоді я буду…
Вона перелічила усі найдорожчі, відомі їй з якихось чужих надуманих блогів напої, і їй не відмовили.
– Алло Артемівно?
Алла обертається, але обличчя в сивої людини немає, чи, радше, у нього всі обличчя одразу, обличчя її давніх друзів, і Костиних колег, і старого араба, з яким Костя поїхав у нетрі Каїра.
– Вас, не засмучує, Алло Артемівно, той факт, що ви померли?
– Померла?
– Ну, так, у деякому сенсі. Принаймні для Костянтина Гавриловича. З вас персонаж був не принциповий, певно, тому…
– Ви маєте рацію, це шкода, дуже шкода, – говорить вона, вочевидь, не розуміючи ні слова, розгублена.
– Але нічого, скоро злітаємо, у небо, – дивиться вгору. – Всяке буває, може, і всі помремо. Тут така компанія! Як у тому анекдоті, коли Бог всіх до купи збирав, – сміється.
Алла потирає скроні, не в стані до кінця зрозуміти, що відбувається. Ще б пак: померла «у деякому сенсі», і, не дай Боже, зараз ще раз помре. Оце так-так, як в анекдоті! Нарешті роззирається і, ніби це і є найважливіше питання, першою з пасажирів наважується поцікавитись:
– А що це за літак? Хто у нього сідає?
– Літак? Літак звичайнісінький, повірте! Boeing-737, якщо для вас має значення. Стоїть собі на злітній смузі в аеропорту Бориспіль! – знову сміється.
– А хто сідає? Чому? Я не пам’ятаю, як купувала квитки… і куди лечу.
– Хто сідає… Іронія в тім, що саме ви спитали… Іронія і трагедія, Алло Артемівно. Не розумієте?
– Звичайно, не розумію! – вона дратується, чоловік дивиться із докором, і під силою його погляду Алла покірно складає руки на колінах. – Кажіть, будь ласка.
– Ви не помічали, який особливий ваш чоловік?
– Особливий? Костя ненормальний!
– Так, мабуть, для вас. Нормальна людина більше б співчувала своїй дружині. Алло Артемівно! У цей літак сідають ті, до кого було абсолютно байдуже Костянтинові Нечаю. Ті, кому він ніколи по-справжньому не співчував. Взагалі, весь цей шум задля одного – примусити людину співчувати. У цьому вся сіль, розумієте?
