Текст книги "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)
Вамбо був у той день замкнений у холодній коморі за кухнею. Це бувало з ним часто – зі мною ні разу, я був обережніший. Вамбо переповідав, що там темно й холодно, просто як у могилі, ну, принаймні так Вамбо уявляв могили, з овочами і консервами на поличках. Його застали на місці злочину, на кухні, біля понівеченої Лізки, зомлілої у калюжі окропу. Я вірив і не вірив. Я мав свої відчуття за докази – проти переконливих телесюжетів і насуплених слідчих, що дають інтерв’ю досвідченим журналістам.
На третій день Єлизавета викликала мене до себе, очевидно, не витримала із цим наодинці – Єлизавета, напевно ж, була самотня. Дивно, але їй було прикро. Вона верещала так, ніби це її облили окропом, але здається, саме тому і верещала – їй справді було прикро.
– Вот куда она пошла? Ты, сволочь, почему за ней не следил? Почему? Это твоя вина! Вот что ты ей за друг! И чурку этого, Валеру, не ты ли с ней сводил!
Я мовчав, дивився на пухнастий яскравий килим, на свої стерті кеди з брудними шнурівками…
– Що буде з Валерою? – спитав я.
– Как что? И почему ты спрашиваешь! Ни стыда, ни совести! Подумайте только! Покалечил бедную девочку…
– Але ж це не він…
Вона встала, пройшлася від стіни до стіни, від телевізора «Панасонік» до того місця, де колись був портрет, а тепер лише прямокутний слід, зупинилась навпроти мене, занесла руку… Тоді, коли я збрехав, щоб прикрити тих, хто знущався з Вамби – дала ляпас. А тепер зупинилась.
– Послушай, Костя, мальчик мой, послушай, Валеру застали на месте…
– Ви ж закрили його в коморі. Він усе чув, розумієте? Усе. Мабуть, він виламав двері, щоб допомогти Лізі.
Я дивився їй у вічі, вона мені теж.
– Послушай, мальчик, я только один раз повторю. Если ты еще раз скажешь подобную глупость… – вона важко дихала, їй і було важко. – Ладно, иди. Правда, Кость, не надо об этом. Мы ничего не сделаем. Лизке помогают… эти бандиты. И нам будут помогать, телевизор вон привезли… Иди, Костя… Иди, милый…
Другий пасажир
– Можна я поруч із вами сяду?
– Можна, чого ж ні? Сідай, хлопче. Тебе як звати-то?
– Вамбо. Тобто, тьху, Валерій мене звати!
Баба Ганя сміється.
– Оце диво – ім’я своє забув! Чого ж це ти так?
– Та… були, мабуть, причини, – ухиляється від відповіді Вамбо.
Хтось третій безпардонно втручається у розмову:
– Говорить капітан літака.
Але актриса не вірить, вона впізнає голос – це той, хто говорив із нею, коли вона обирала собі місце в порожньому літаку.
– Капітан літака вітає вас на борту і нагадує: ви можете обрати будь-які місця. Вамбо, хіба ти не хотів би сидіти біля ілюмінатора? Ти побачиш гори, такі, в яких ви з дядьком бродили, коли ти був малий! І вам, Ганно Гаврилівно, необов’язково сидіти поруч із цим дивним хлопчиком! – здається, капітан просто забавляється.
Ганна Гаврилівна і Валерій Тарекович здивовано перезираються. Актриса гордо знизує плечима.
Чути кроки – ще хтось уже йде до входу в літак.
Розділ 8. Висадка на ґрунт
Ця трагедія ніби виплеснула реальність на нас, підлітків, майже так, як хтось виплеснув окріп в обличчя моєї Лізи. Я зайшов у дитбудинок одинадцятирічним хлопцем, що десь чув про перебудову, збирав вирізки з газет, клеїв моделі літачків і любив математичні задачки із заковикою. Я виживав відтоді, ніби заморожений в часі, трохи доросліший, трохи жорстокіший, трохи сумніший – я не збирав більше газетних вирізок, до мене просто не доходили газети. Я навіть адреси своєї не знав, і якби забув своє ім’я, здається, тільки двоє на всій Землі нагадали б його мені. Останнє, що я бачив по телевізору, – дитяче кіно «Електронік», але коли це було…
Світ забув про нас, виріс і змінився за парканом дитбудинку, як і ми, обнесені парканом, виросли і змінились, але по-іншому. Світ забув нас, світу не було до нас ніякого діла – журналісти скоро пішли, лишивши гори іграшок для молодших і кілька книжок, яким, мабуть, зраділа би Лізка. Світ набіг на дитбудинок, як океан, нахлинув і відкотився, от тільки двох моїх друзів забрав разом із собою.
Я тепер знав точно: я ненормальний. Я гуляв з Лізкою.
Так, я гуляв з Лізою дитбудинківським двором, повз іржаві лабіринти і поламані гойдалки, зелені кущі і сонячні зайчики, повислі на залізних ґратах паркану, що відділяв мене від неї, гуляв, поки Ліза лежала у лікарні. Відчував з нею і за неї: запах ліків, те, як натирають тіло бинти, те, як мокро стає, коли принизливо ходиш під себе, безвихідь, темряву, самоту… Впускав у свою голову її давні мрії, зчорнілі і перевернуті догори ногами, мов фотографії щасливого минулого, що так і не стало майбутнім – бути балериною, бути моделлю, бути коханою. Бути, бути, бути… Нічому не бути. Нічого не буде більше, навіть мрій, та я гуляв із нею і вірив, що поки мене накриває самота і страх, в очах темніє, і я непритомнію в закутку біля дірявої огорожі, Лізі стає краще, настільки ж, наскільки гіршає мені.
Мій статус у дитбудинку змінився. Мене більше не били. Зі мною більше не розмовляли. Не били, мабуть, тому, що я друг Лізи, а не розмовляли, мабуть, тому, що я друг Вамби. Мені не було діла до цих бовдурів – не б’ють, і добре. Я повільно вмирав, беручи на себе Лізчине горе, гуляв і вмирав, уявляючи, що тримаю її м’яку тоненьку руку. Я не був нещасним, це радше походило на транс, возз’єднання з іншою людиною і деякою мірою винайдення змісту. Я, на відміну, можливо, від більш інтелектуальних однолітків по той бік огорожі, ніякого змісту ніколи не шукав – ні у музиці, ні у кіно, ні у вині – не було у чому шукати. Не в «Електроніку» ж. Але ось, знайшов, і навіть не усвідомив.
Я просився до лікарні неодноразово, і Єлизавета завжди казала «нет». А тоді раптом…
– Костя! Нечай! – грубуватим голосом гукнула мене старша вихователька.
Я озирнувся, не підводячись із ліжка.
– Єлизавета Родіонівна кличе, ходи.
Лікарня схожа на дитбудинок. Той же колір стін, та ж плитка на підлозі, той же стертий паркет. Навіть обличчя схожі і зачіски, як у вихователів, тільки портрета Шевченка в них, очевидно, не знайшлось: на стіні чітко видно прямокутні обриси рами. А може, ще не визначились, хто їх новий кумир? І у них у лікарні ще досі немає панасоніків, пацієнти з перев’язаними кінцівками – хто рукою, хто ногою – дивляться «Електрон» у холі на третьому поверсі. Але нам в опікове відділення.
Потрібно чекати. Я не хочу сідати, але Єлизавета дивиться на мене грізно і каже, щоб сів. За нами має прийти лікар – Лізку перевели з реанімації, але стан все ще не дуже стабільний. Потім приходить чи то лікарка, чи то медсестра, але лише відводить вбік саму Єлизавету. Вони йдуть.
Годинника немає, але я знаю, що минуло багато часу, коли в напівтемному коридорі з’являється він – Спонсор, бандит, кандидат – хто він там. Я пам’ятаю його, я ж читав йому вірші. За ним ідуть двоє, високі і злі, і одного з них я знаю в обличчя – знаю в обличчя, як мертві знають в обличчя смерть, бо це його я бачив тоді, це він…
Я встаю. Спонсор зупиняється, здається, впізнає.
– Мальчик, а ты…
– Я вам вірші читав, – чомусь по-ідіотськи (чи то по-піонерськи) гордо рапортую я.
– И че ты тут делаешь? К ней пришел?
– Ну… вона моя подруга, тобто… тобто я просто її єдиний друг, тому…
– Ясно. Ребятки, знаете что, пойдите, погуляйте немного. Я тут с мальцом поговорить хочу.
Мені страшно, а він спокійно витягає сигарети і закурює тут, у коридорі опікового відділення… Питає, чи я щось бачив і чув у той день і що розповідали інші. Я відповідаю, природно, що читав йому вірші, тож бачити не міг, а інші діти зі мною з різних причин не розмовляють. Він дивиться на мене, як на слимака, і курить далі. Якась повненька медсестра проходить і вже роззявляє рота… а потім щось змінюється у її погляді, вона вдивляється у Спонсора, потім у його друзяк, що дефілюють збоку, і швиденько іде геть. Значить, йому можна, значить, за огорожею дитбудинку та сама фігня: є правила, перед якими всі рівні. Ага, аж рівнесенькі.
Повертається моя Єлизавета, квокче навколо Спонсора, складає ручки з золотими перснями і нахиляється вперед, трохи повертаючи голову вбік, ніби слухає кожне його слово уважно-уважно – ще би реверанс зробила. Тьху! Навіть дивно, що я думаю про неї тепер «моя Єлизавета», мабуть, тому, що вже ділю світ на своїх, дитбудинківських, і решту. А я думав, що так ніколи й не звикну до свого сирітства, лише брехав добрій прибиральниці Ніні Йосипівні, тій, що кульгала, а потім десь зникла безслідно… Виходить, тепер правда – звик.
Ми всі нарешті йдемо до Лізки. Я хвилююсь, ховаю руки в кишені білого халата, що примусово накинули на мене, у правій кишені знаходжу якусь порожню ампулу, скляну, із відламаним краєм – лякаюсь і випростовую руки по швах. Іду за товстою, теж у білому, фігурою завідувачки, з Єлизаветою і до Лізки – вперше помічаю, що в них одне ім’я.
Я сподівався на побачення наодинці, мріяв спитати, чи вона теж гуляє зі мною, чи все це моя хвора уява.
Людина із обличчям смерті кладе біля Лізиної голови величезний букет. Так, ніби Лізка вже мертва. Так, ніби справедливість вже стліла в могилі. А хіба ні? Ми стоїмо, і лікар щось розказує про прогнози. Я не розумію, я марю, я хочу торкнутись Лізчиної руки, такої ж білої і ніжної, як раніше. Не можна. Візит, яким я так довго жив і який став розчаруванням, добігає кінця, і великий годинник на руці Спонсора відраховує останні секунди, коли ще можна сказати щось Лізі, якісь важливі слова – може, вона почує. Коли абсолютно недоречним запитанням Спонсор назавжди перевертає моє життя і вибиває всі наміри з моїх рук – нічого я їй не скажу, не пообіцяю кіношне «я завжди буду поруч», просто піду:
– Слушайте, а у вас есть кто-то в детдоме, кто сносно знает язык?
– Какой язык?
– Ну иностранный, английский! А то мне на переговоры срочно, а я, кроме «Хау ду ю ду», хер знаю.
– А… Ну, это… У нас хорошая англичанка, Вера Ивановна, толковая…
Віра Іванівна, молода дівчинка після інституту, викладає нам всього лише два місяці, добра й симпатична. Єлизавета чомусь робить паузу, і я встигаю кинути переляканий погляд у бік забинтованого тіла, що колись було моєю Лізою, і назад – на Спонсора і його вартових. Єлизавета закашлюється зовсім неправдоподібно – видно, встигає подумати про те ж саме. І знає, знає ж, що це не Вамбо…
– Так вот он и знает! – видає вона, тикаючи у мене грубим пальцем із рубіном завбільшки з горошину. – Вера Ивановна ж их хорошо учит, а он отличник у нас. Правда, Костя, солнышко?
– Ну… так, – кажу я, новоспечене «солнышко», не помічаючи, що хитаю головою, щиро заперечуючи цю нісенітницю.
Але всім пофіг. Через п’ять хвилин ми вже внизу, і мене пакують у якусь круту чорну тачку. Я бачив такі через ґрати.
Єлизавета, здається, навіть за мене хвилюється. Невже так погано?
– Мы за ним присмотрим, не волнуйтесь, – говорить страшне обличчя, і тут я розумію, що хвилюватись у принципі є чого.
Переговори пройшли так собі. Ну, це якщо «не запариваться ерундой»… Справді, подумаєш, американці туркотіли – я розумів хіба окремі слова. Спонсор просік – а як було не просікти по моєму перекошеному зі страху обличчі.
– Расслабься, малец. Скажи им, что мы не понимаем.
– We do not understand.
Американці вилупились здивовано, заспікали щось щодо того, нащо ж тоді їх запросили. Я переклав, як міг.
– Скажи, русский надо учить!
– Угумс. You should learn Russian.
Переглянулись, знизали плечима, піднялись і пішли геть.
– От піндоси! – обурився хтось.
– Не, малец, ты видел? А заплатить? – і вже не мені, а одному з бритоголових: – Вован, проводи американских друзей! Да, и объясни им по-нашему, что за ужин принято платить поровну. Они ж не девочки, – і він засміявся, мабуть, про дівчаток то був жарт.
Не знаю, що тоді сталось із тими наївними американцями (наївними або жадібними – а інакше, чого ризикнули до нас податись?), але вечерю, оплачену порівну, я не забуду ніколи: ні до, ні після я не їв із таким апетитом.
Так почалось моє нове життя після п’ятирічної ізоляції у дитбудинку. Спонсор не розгнівався, що перекласти я не зміг, – Спонсор взагалі до всього ставився легко, крім хіба що до якихось – таємничих спочатку – панятій. Здається, його забавляло, що він опікується хлопцем із дитбудинку. Наприклад, дав мені купу банкнот і звелів купити собі підручників з англійської – «чтоб в следующий раз не облажался». Досі думаю, що я, певно, виглядав молодше, і Спонсор не здогадувався, що худенькому «мальцу» вже шістнадцять рочків, стільки ж, скільки деяким з його «пєхоти», як він лагідно називав кремезних хлопців, що збиралися в нас за офісом, а потім сідали у великі чорні машини і їхали десь не знати куди. Мене він з собою в такі поїздки не брав. Ну, я й не просився.
Зрештою, куплені підручники, звичайно, були закинуті. Гулянки, зустрічі, зустрічі-гулянки, у ресторанах, казино, саунах, на пароплавах-ресторанах і в ресторанах-казино… Я почав курити. Курив виключно «LM» і «Kent» – хтось, здається, Спонсор, сказав, що це круто. Я спробував «Снікерс» і «Марс» – про них мені ніхто не казав, та рекламу тяжко було не помітити – я багато дивився телевізор, в основному кіно і серіали. Я почав пити… з Лізою я більше не гуляв. Що я показував би їй? П’яних мужиків, що випивають горілки за вечір більше, ніж наш електрик Василь Федорович колись бачив? Як вони лапають дівчат, приблизно її віку, тільки грудастих і в коротких сукнях, чорних або червоних, як поля в рулетці. Як я сміюся над тупими жартами шефа і ніяковію, коли мені теж пропонують «полапать».
У мене в каптьорці (ночами я «працював» вахтером в одному зі Спонсорових офісів – там і жив) оселився маленький «Панасонік» – не гірше, ніж у Єлизавети в кабінеті. Я бачив, як викрили секту «Аум Сенріке», що здійснила теракт у далекому Токіо, як хтось безжальний і невловимий убив Влада Лістьєва, як хтось – теж безжальний – підривав житлові будинки у місті, що я звик називати столицею, як захопили лікарню в якомусь Будьонівську… у новинах показували багато що.
А я більше нікому не хотів співчувати. Так, саме так просто я діагностував свою унікальну хворобу – співчуття, гіпертрофоване співчуття. Розумне слово «гіпертрофоване» я вивчив ще від бабусі, років у десять. Слово «співчуття» знав завжди, от тільки не надто замислювався, що воно таке і чи варто ним особливо хворіти.
Втім, навіть коли я старався не думати про погане, коли мені тижнями вдавалося не згадувати Лізку, коли я геть забув Вамбу, який, певно, вже опинився у дитячій колонії, я вже і направду забув, без зусиль, коли я навчився швидко перемикати новини, тільки-но мені здавалося, що вони надто зачіпають за живе, навіть тоді – іноді траплялися рецидиви.
Були й такі видіння, від яких новини, навпаки, допомагали. Снився мені один хлопець, малий ще, здається, років семи. Співчувати йому було тяжко, неможливо майже: маленьким клубочком ненависті – ось ким був хлопчик Ваня. Ненавидів усіх, без розбору, колишніх сусідів-чеченців і військових-росіян. Уявляв, як знайде мертвого з автоматом, навчиться стріляти… Стрілятиме високо, аж у літаки і вертольоти. У такі, на яких він мріяв літати, коли виросте – ще раніше мріяв, до того, як пролетіли над Грозним із ревом прекрасні й могутні крилаті створіння, і здурілі люди побігли вулицями у гірких димах, а батьки Вані не побігли, не повернулись з базару, де торгували городиною, – так і розвіялись у задимленому повітрі чужого краю, як не було.
Врубати телевізор – краще новини. Побільше новин! Наші (російські – це ж, здавалося, все ще наші!) війська – хоробрі, славні, доблесні – ідуть у наступ на кривавих бойовиків, рятують мирне населення – та що там – увесь світ! А отже, все буде добре. Хлопчика Ваню знайдуть якісь соціальні служби. Знайшли ж мене Єлизавета і Спонсор – і у Вані теж все складеться. Тож врубати тєлік, гучніше! Як не допоможуть новини й серіали – у Спонсора багато цікавих відеокасет… Та й реальних дівчат у коротких сукнях так легко знайти, всього лише ув’язатись за Спонсором до бару – нехай радіють його барани, що їм є кого повчити веселощів.
А потім Спонсор дізнався, хто я…
* * *
Крізь мертвий вахтерський сон я чув: щось відбувається. Звиклий мат. Постріли! Тупіт ніг сходами на другий поверх, туди, де моя затишна схованка, моя каптьорочка з «Панасоніком».
– Открой! – прохрипів Спонсор.
Душа втекла в п’яти – дурний вислів, але, здається, дуже точний, таки втекла.
Тут треба пояснити, що каптьорка моя була прикрита не дверима – рухомою стінкою із книжковими полицями, книжки з яких ніхто ніколи не брав до рук. Потрапити всередину мого сховища непоміченим – означало реальну можливість врятуватися… Це з одного боку. А з іншого – якщо непоміченими ми не лишимось, то… Ні-ні, мені ще рано помирати, мені й двадцяти немає.
– Открой, Костя, гад!
Дилема. На розв’язання морально-тактичної задачі секунди. Відчинити і врятуватись через вікно? Але третій поверх, та й ззовні, мабуть, на Спонсора вже чекають, чи то воїни чужої «пєхоти», чи то чимось ображені свої, чи чортзна-хто ще, але точно не в доброму гуморі.
Ні, я не був героєм, не був навіть другом цьому чоловіку із вічною триденною щетиною на похмурому обличчі, холодком в очах і татуюванням на правій руці – загадковому Спонсору. Я боявся його не менше, ніж тих, хто поранив його і гнав, як одурілого звіра, що раптом обернувся на жертву, закривавленого, коридорами власного офісу. Такий, як Спонсор, взагалі не повинен був тікати! – такі перемагають легко, завжди неймовірно легко, принаймні для підлітка, який захоплено спостерігає збоку – а я спостерігав, і єдине, що здавалось мені незбагненним, не вписувалось в образ героя у чорній шкіряній куртці, було те, що він ніяк не покарав мене за той перший вечір з проваленими переговорами, а дав трохи валюти «на підручники» і взяв під свою опіку… І от тепер начистоту. Спонсор був для мене тим, чим і належить бути будь-якому спонсору – джерелом фінансування. Тож я мав прийняти рішення: до того, як переслідувачі позбавлять мене єдиного із засобів існування.
Я повернув ключ в замку, відсунув важку конструкцію із нечитаними книжками і втягнув Спонсора досередини.
Спонсор дихав так важко, що, здається, саме його дихання, як ніщо інше, могло видати наш сховок. Я сидів, привалившись до щойно зачиненого проходу; брита, закривавлена на лівій скроні голова лежала у мене на колінах. Кров була всюди – в мене на руках, на джинсах, на підлозі. Він дихав усе рівніше – я теж. Може, минеться? У Спонсора було цілком людяне обличчя: правильний ніс, карі очі, велика родимка на щоці, під щетиною, і довгі, дівчачі вії. Взагалі-то, крім безлічі «поганял», у Спонсора було ім’я – Саша. Просте. Ніхто його так не кликав, звичайно, але так його колись назвали батьки – звідкись я знав про це (може, він сам казав?). У нас його зазвичай звали шефом, а я так і записав його у свою пам’ять, як вперше почув від Єлизавети, – «Спонсор». Тепер чомусь згадав тільки, що він Саша – може, тому, що Саша помирав так близько від мене, а ніхто ще так не робив…
Щось пішло не так. Збентежений, я забув, що мені ж наплювати на весь навколишній світ, навіть на семирічного хлопчика Івана з Грозного – не те що кримінального авторитета. Забув, що моя башка має бути чиста від зайвих думок, як чарівна біла кулька всередині сірої бабиної коробочки, яка так і вкривається, мабуть, пилюкою, десь, в окупованому тіткою помешканні. От виповниться мені вісімнадцять, прийду, виселю тітку, знайду коробочку, витягну кульку, і все – стану нормальним. Якщо нас не знайдуть. Якщо Саша не закричить – а він стискає кулаки, кусає зблідлі губи, сіпаються коліна – від болю.
Я ідіот. Потрібно перев’язати рани! Тихо, дуже тихо, я знімаю футболку, підкладаю йому під голову, сам – повзу до шафи. Дверцята скриплять, немов віщуючи кінець світу. Саша повертає голову, дивиться на мене – у темних очах його страх, якого я ще ніколи не бачив наживо. Страх і бажання жити, щось дуже знайоме, що я вже багато разів відчував і тепер іще відчуваю, глухо, крізь гомін телевізора, крізь алкогольне безпам’ятство, – раз чи два на місяць – коли виходить із берегів моя ненормальність, і чужі, непотрібні мені біди затоплюють свідомість.
Ззовні чулися голоси, так само, як і до скрипу – нічого страшного, показав я: підняв великий палець догори – все кльово, Сашко! Перев’яжу рану, і все буде кльово. У мене ще є склянка води, і пачка крекерів, і половина «Снікерсу». Проб’ємось, шеф!
Потім я перев’язував рани сорочками від Версаче, які Саша дарував мені задля потіхи, а хтось верещав за стінкою, що Спонсора необхідно знайти, що він не повинен вижити, що вб’є всіх, якщо вони не покажуть йому мертвого Сашу, що вони нікуди звідси не йдуть.
А потім на всіх впала ніч. Я боявся тягнути Сашу до ліжка, такий кволий він був; якогось чорта знову сів на підлогу і поклав його голову собі на коліна – може, мені було просто страшно в темряві самому; може, я хотів знати, чи він живий іще; а може, я сподівався, що так буде легше йому – і мені, чорт забирай цю мою хворобу, цей закон сполучених посудин, який – я не сумнівався – переливатиме цієї ночі частину його болю у мої вени.
Близько першої почалося: я відчув, що задихаюся, мене пронизав біль – у животі зліва, де була Сашина перша рана, і в стегні, де була друга. А у скроні – виявилось так, просто подряпина… Я не чинив опору. А коли стало зовсім нестерпно, вже було пізно – я був разом з ним. Я був ним.
Я лежав у темряві, однак темрява була жива – гілки схилялися наді мною, з ніжними зеленими листочками, майже салатовими, і цвіт вишень облітав і падав на обличчя. Це кінець, звичайно, кінець. І ці вишні в саду коло дерев’яної хати лише видіння. Вийде схвильована мати, старенька, із паличкою і в хустинці, вийде назустріч листоноші… Так уже було, коли листоноша приніс листа з фронту, і маленька дівчинка схопила паперовий трикутничок, побігла шукати свою матір, а в трикутничку – смерть, похоронка.
А він, він чому вмирає тут, на підлозі? Про яку війну подумає мати, старенька, зовсім не схожа на ту дівчинку, якою він її уявляє в цій казаній-переказаній сімейній історії?!
«Ваш син бандит, вбивця, рекетир. Його вбив такий самий, як він. Туди їм всім і дорога!»
«Мій Сашенька не душогубець!»
Біль пульсував у животі, немов жива істота. Як щур, гриз зубами вивернуті муками нутрощі. Куля, мабуть, застрягла там. То оце так… Оце так вмирали його жертви… і що там? Його жертв там, мабуть, чекали янголи, і їх матері проклинали вбивцю, і розказували сусідам, який був хороший син. А він? Він? Що скаже сусідам його матір? Її батько загинув на війні, її чоловік загинув у шахті, а син…
Якщо він виживе, то стане геть іншим, зав’яже і поїде туди, у Нєлєповку, допоможе матері з городом, полагодить стайню, помалює вишні в саду від шкідників, хату вибілить. Я обіцяю, чуєте там, на небі? О-бі-ця-ю! Пацанське слово ж щось значить і у вас. Ні?
Там, у хаті, величезні подушки, вкриті прозорими мереживними накидками, там стіл, застелений вишитою скатертиною, там помальований батьком у блакитний колір комод. Батькам дали квартиру у селищі міського типу, та вони не поїхали – лишилися доглядати бабусю у її хаті, так і зостались там. У батька нікого не було, з дитбудинку він, як оцей, єдиний, хто не зрадив… Тому й радий був його прихистити і вдягати, бо батько теж сирота…
Ніч тягнулася довго, біль тягнувся з маківки до ніг його розпластаного в темряві тіла, і тільки чиясь присутність допомагала не втратити розум.
Я міг би жити інакше. Скурвись, біль! Скурвись і піди, піди на!.. Я не здамся смерті ось так.
Я випірнув з думок Спонсора, ошелешений і дуже стомлений. За вікном сіріло. Саша лежав, заплющивши очі, і дихав рівно – мабуть, спав. Нехай спить. Може, справді, не буває повністю поганих людей. Може, той спогад – спектакль про зайчика і вовка – має якесь чудернацьке значення в його житті, і оцей душогубець і покровитель того виродка, що вбивав Лізку, може колись і змінитись. Зрештою, він же купував йому сорочки від Версаче і давав гроші на цигарки «LM». Зрештою…
Розділ 9. Цавет танем. Недорого
Спонсор Саша вижив і навіть трохи змінився. А ще він зрозумів, хто я. Я ж, зачарований Спонсоровими спогадами про квітучі вишні і стареньку матір, не заперечував своєї участі у полегшенні його страждань.
– А ты этим управляешь?
Наяву Спонсор і далі говорив різко, не російською навіть, а спрощеною її версією, – лінгвістичним набором для виживання у постсовку. Вишень більше не було.
– Іноді ні. Іноді само приходить, і вдіяти не можу нічого… майже. Ну, хіба вже зовсім забити… Включити якусь «Смєхопанораму» чи серіальчик…
– Да от Петросяна, верняк, еще хуже, нет? А? – підколов він, і тут-таки посерйознішав знову, забарабанив пальцями по столу, загасив сигарету в скляній попільничці, – Ну, а специально вызывать это ты можешь?
– Що значить – спеціально?
– Ну, мозги-то включи, малец! Приходишь к больному, например, и – р-раз?..
– Ну… Якщо людина реально хвора… і людина нормальна, ну, не серійний вбивця, – тут я затнувся. Ніколи не бачив, як Спонсор убиває, але, судячи з його думок і того звірячого холодку з глибини очей, а ще вигляду рядових його знаменитої у місті «пєхоти», – ймовірно, він таки відносно серійний.
– Ясно… Ясно, Костя, брат! Ты ге-ний!..
Я сидів тоді навпроти нього здивований – що б означало це «геній», – а Саша вже потирав руки й усміхався задоволено, ніби продати збирався – мене продати, вигідно, як партію б/у іномарок, пригнаних з Європи без розмитнення.
Я запитав, як же обирати пацієнтів, і він сказав тоді лише:
– По барабану! Бабло… – і він довго ще говорив про «бабло», розписував «схєму» і ще щось, здається, казав про те, що ця «тєма» надзвичайно гуманна – ні, він не вживав слова «гуманізм», звісно, але так я його зрозумів.
Моя ненормальність, моя вада, як виявилось, мала комерційне застосування. Ще й яке! У світі тисяч стресів добре продається снодійне, у місті, де заклопотаних мешканців мучать мігрені, – знеболювальне. А я був ліками від безвиході – у місці і часі, де безвихідь перемагала. І навіть вічний прокльон людства, той факт, що помирати доводиться на самоті, самому-самісінькому, я – ставив під сумнів. Цавет танем, твій біль беру на себе… Недорого.
Я не знаю, скільки за це брав Саша.
«Пєхота» була розпущена, Саша показово ходив до церкви, ще частіше їздив у дитячі будинки, місцевий телеканал і газети знову говорили про нього як про фаворита у майбутніх виборах в обласну раду. Хрестик Спонсор носив тепер поверх сорочки Версаче, втім, можливо, це тут ні до чого, просто мода така була.
Основний дохід йому приносив я, тобто моя хвороба – чи мій дар.
Схема працювала так. Саша сам приходив домовлятися до хворих, що вже не сподівалися одужати, та до найзаможніших пацієнтів хоспісів (чи їхніх родичів). Про його надприродні можливості вже чули – деталей воліли не знати, чи, може, навіть побоювалися дізнатись. Далі Саша йшов до хворого вже із помічником, сидів коло ліжка, розпитував про життя, наче священик на сповіді, – якщо хворий міг говорити. Коли ні – говорив із родичами. У будь-якому випадку, помічник усе знімав на відео.
Мене ніхто не мав бачити – я лише дивився відзняту плівку на відику. Думав, уявляв, співчував, вживався у чужу шкіру. Це приходило. Неодмінно.
– Всі люди співчувають за гроші? – розмірковував я з єдиною людиною, яка мала до мене доступ (окрім самого Саші, звичайно), – господинею Надією, що наводила лад у моєму домі й іноді у моїй голові.
– Як це?
– Ну от ви, Надіє, співчували вчора Олександру: як він, бідолаха, стомився! Співчували?
– Ну… так. Як стомилась людина за день, що ж тут…
– А не скажіть. Що ж ви, Надіє, співчуваєте тому, хто багатий і гроші платить, а як свідки Ієгови приходять – проганяєте без співчуття?
– Так! А яке до цих нелюдів співчуття?
– Ну як яке? Обдурені люди, обібрані, мабуть, до нитки, квартири свої віддали цій організації, а ви матом на них…
– Я? Матом? – борониться добра жінка.
– Та годі вам. Чув я.
Вона червоніє і старанніше змітає неіснуючу пилюку з полиць.
Це було нескладно – допомагати за гроші. Кожного можна зрозуміти, навіть тих бандитів, які зазвичай ставали нашими із Сашком клієнтами. Про їхні гріхи мені ніхто не розповідав – крім них самих. Власні гріхи постійно були у їхніх головах. Ці люди настільки нещасні, що якби про це довідались бюджетники і тому подібні верстви – думаю, кипіння праведного гніву принишкло б трохи – натомість відкрилося б розуміння свого, бюджетного, але нічим не обтяженого щастя.
Траплялись нам і нормальні хворі – наприклад, відомі артисти, один головний редактор телеканалу, що захворів на рак, діти заможних батьків. З такими працювати було найтяжче, і водночас саме їм я міг найбільше допомогти – я б, може, і безкоштовно взяв їхній біль. Знати б, що допомагає… Принаймні людям ставало легше. Вони спокійніше прощалися з рідними, легше відходили. А це й усе, що обіцяла фірма Сашка. Дехто видужував – не знаю, чи завдяки мені, але Сашко хвалив мене і видавав премію: приводив гарну дівчину – шльондру…
Ті дівчата були такі чудові, що їх не хотілося називати шльондрами, у них була навіть якась чистота – така ж, як у новому стилі життя Сашка, мабуть.
Здається, я добрішав і мудрішав. Спочатку… аж до того моменту, поки не збагнув, що інші біди, неоплачені, більше не приходять до мене, як раніше. Я вдосталь співчував за гроші, тож іншому стражданню було не пробитися до моєї свідомості. Хлопчик Іван із Чечні зник без сліду – це, може, й на краще, я не витримував його ненависті. Та може, варто було б допомагати, наприклад, хворим дітям, і облишити помирати деяких багатих стариганів, на совісті яких не одна лиха справа, а іноді і жива душа?
Ці думки, мабуть, отруїли мене.
З кожним разом мені ставало все тяжче і тяжче виконувати свою «роботу». Поки одного дня Саша не попросив попрацювати «почти бесплатно», мовляв, постраждав його друг, колишній охоронець, нині сам успішний «бізнесмен». Я сидів на веранді свого будинку (тоді я думав, що будинок і справді мій), як водиться у багатіїв – у плетеному кріслі, із горнятком пахучої кави, дивився у сад, слухав пташок і намагався розслабитись. Все-таки, як і будь-яка робота, пов’язана з людьми, моя була не з легких.
Я почув, як роз’їжджаються автоматичні ворота, тихо, майже не порушуючи солов’їного співу, і так само тихо в’їжджає «Мерседес» Сашка.
Спонсор швидко піднявся сходами:
– Ти двері не зачинив.
– Что?
Я сьорбнув кави, зображаючи з себе чортзна-кого.
– Я не чув, як стукнули двері. Знаєш, це затворництво робить мене дуже спостережливим.
– Не до философии, Костя! Другу моему помочь надо. Лучшему! – він плюхнувся у таке ж плетене крісло навпроти.
