Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ

Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабіну. Підвів голову і побачив темний силует – хтось намагався відсунути шторку. Петро швидко простяг руку і намацав стопор. «Добре, що не забув…» – подумав з радістю і почав придивлятися до силуета. В постаті було щось знайоме… Гілка! І як це він одразу не впізнав? Ну, звичайно. Гілка…

Петро відімкнув і відсунув шторку. Дівчина проворно, наче кішка, стрибнула в кабіну і, переступивши через Петрові ноги, сіла праворуч його. Рухи знервовані, швидкі, сині губи її то розтулялися, то стулялися – мабуть, щось казала. Яворович тільки дивився на неї. Здогадувався – трапилось щось серйозне, раз вона забула, що він не сприймає їхньої мови. Раптом дівчина стала перед ним на коліна.

– Оце вже нікуди не годиться… – буркнув Петро. Узяв її під пахви і посадив на місце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.

Та Гілка не хотіла сидіти. Схопилась і випурхнула з кабіни, усім своїм виглядом запрошуючи і його зробити те саме. Він одяг скафандр і незграбно вибрався назовні. Ліани заважали рухатись, але він обома руками відхиляв податливі стебла і, обережно ступаючи, щоб не спіткнутись, пройшов крізь це живе плетиво.

Уже зовсім розвиднилось. Почався ще один похмурий венерійський день – без променів, без тіней. «Отак, мабуть, у нас в океанах на великій глибині», – подумав Яворович, оглядаючись навколо. В густому серпанку ледве проступали обриси біластих куль, оточених кущами «Цікаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпорядника…» – подумав Петро і тільки тепер глянув на те місце, де ще вчора біліла куля безсмертного мозку. Зараз там сіріла невеличка купка попелу… Яворович піймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, і здивувався сам собі.

Гілка вхопила його за рукав і намагалася купись тягнути. Вона весь час показувала в той бік, де за темними лісами лежить Країна Щитів. З її жестів Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкій скруті, що Сини Риби благають кого. Могутнього Гостя і Доброго Заступника, допомогти. Але вирушати пішки… чи має він право пуститися в таку далеку мандрівку пішки? Часу в нього тепер зовсім мало…

А Гілка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як від болю. Петро показав на літака і, як міг, розтовкмачив на мигах, що коли б не ці кляті ліани, то він би полетів. Дівчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмірковуючи, а тоді шаснула до літака. Яворович з цікавістю дивився, що вона робитиме.

Здершись наверх. Гілка почала розплутувати плетиво гнучких батогів і закручувати кінці донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплітала! До геніальності просто – нехай ростуть собі вниз… Ох і молодця!

Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.

Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гілка розплутувала і подавала йому кінці, а він нахиляв їх якомога нижче і закручував на стовбурах.

Поступово звільнили турбіну вертикального підйому, а потім і фюзеляж. Гілка, дарма що тендітна, працювала невтомно. Яворович тільки поглядав на її меткі руки – вони були весь час у русі.

Ліани давалися, вони стали покірні й лагідні. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?

За годину чи більше Петро з Гілкою повністю звільнили апарат з їхніх цупких обіймів. Навколо сріблястого тіла літака стояли чудернацькі стовбури. Якби вони були однакової товщини і висоти, то можна було б подумати, що це відполіровані колони з чорного базальту, встановлені на спомин спільної праці людини і венерійки.

З хвилюванням сів Яворович у своє пілотське крісло. Запустив турбіну, послухав її приглушене гудіння, уважно подивився на прилади. «Все гаразд, – подумав задоволено, – можна летіти!» Махнув рукою Гілці, щоб ішла до нього, але вона чомусь не рушала з місця.

Петро вимкнув двигуна і нетерпляче вискочив з кабіни. Пробував пояснити їй свій план, але вона чи не розуміла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, і він, махнувши рукою, пішов до літака. А коли виглянув з кабіни – дівчини вже не було. «Мабуть, подалась стежками… – подумав. – Ну, нехай як хоче».

Знову запустив мотор. Ввімкнув турбіну, збільшив оберти. Апарат здригнувся, Петрові груди пройняло таке знайоме і кожного разу несподіване передчуття, що охоплює людину перед польотом.

Але й цього разу на нього чигала невдача. Літак сіпнувся вгору, та не зміг піднятися й на метр, хоч Петро дав максимальні оберти. Що за лихо?

Довелося знову глушити, вилазити з кабіни. Подивився – ну, так і є: не звільнили шасі! З десяток цупких чорних «канатів» міцно обплутало каретки. Потратив ще з півгодини, поки «розв’язав» останню петлю. Працювати тут довелося лежачи – то на спині, то боком. Нарешті вибрався і полегшено зітхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбіні, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледів і аж не вірив, що машина вільно здіймається вгору.

Набравши висоту, Яворовим перейшов на реактивну тягу і з гуркотом і громом помчав у той бік, де його ждала змучена земля Синів Риби. «Ех, шкода, що вони не чують цієї музики! – подумав, дослухаючись до реву дюзи. – Вона б на них справила враження!» Мав на увазі нападників, що плюндрують Країну Щитів. Йому не хотілось нищити їх, мав намір тільки нагнати страху, щоб порозбігалися.

Внизу пропливали ліси – вони схожі на темні хмари, і, здавалось, що під ними, десь там у глибині, є стріли шляхів і кубики жител. Помітивши річку, Петро полетів уздовж неї і незабаром побачив море. Тепер йому легше буде орієнтуватися Він уже летів над землями Синів Риби – під крилом чорніли їхні густі ліси, де він ходив.

Але що то клубочиться на обрії? Невже дим?!

Повернув у той бік і через кілька хвилин ясно побачив – горить селище. Червоні язики полум’я охопили кілька довжелезних рибоподібних будівель, чорний дим хмарою висне в повітрі. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петрові серце – він, він сам дав їм вогонь!.. От і скористалися, великі та мудрі, випалюють непокірних…

Помітив – чималий гурт Голомозих із тонкими довгими смолоскипами оточує ще цілу будівлю. Стиснув штурвал, пішов у круте піке. Страшний рев, грім виповнив увесь простір, здавалося, сама планета реве од болю і люті. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замість кулемета Петро вистрілив на них снопами світла з прожекторів.

Аж засміявся, коли побачив, як вони попадали з переляку і, тікаючи, натикались на смолоскипи і спалахували як свічки,

– Ага, бандити! – закричав Петро, хоч і сам не чув власного голосу. – Так вам і треба!

Прогуркотів над самісінькими їхніми головами і коли вийшов з піке і оглянувся – внизу валялися трупи, деякі горіли. З уцілілих жител вискакували Сини Риби і бігли до лісу, певне, переслідуючи рештки ворогів.

Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун літака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали і Голомозі і Довговолосі. Одних він радував, а інших приголомшував.

Яворовим літав од селища до селища і скрізь наганяв жаху на жорстоких нападників. Поодинокі Головаті, що керували знищенням Країни Щитів, не витримували таких сильних звукових вихорів і падали мертві. Голомозі страшенно боялися прожекторів.

Більше десятка містечок врятував Яворович, але багато згоріло дотла. Він ніколи б не подумав, що ця війна на знищення набере такого розмаху. І, головне – вогонь, вогонь… На лісових стежках помічав довгі низки Синів Риби, що прямували в глиб країни. Він одразу впізнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. «Молодці, не віддали себе у пащу смерті, – думав, здіймаючись угору. – Виховали силу волі всупереч задумові своїх творців… То хіба ж вони роботи?» Здумав свого друга – Рожевого. Де-то він зараз? Може, серед оцих що пішли в передгір’я? А може, поліг у нерівній боротьбі…

З якоюсь нестямою налітав Яворович на Голомозих, сіючи погибель і жах… Його літак орлом ширяв у венерійському небі, то здіймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звуків і сліпила, наче блискавка.

Раптом звуки обірвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади і обмер: скінчилось пальне. Мотор заглух. Внизу – ліси, ліси… Втримуючи апарат від падіння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої місцини, вільної від дерев… І морського берега не видно – на воду було б найкраще…

Висота різко падала.

«Може, стрибнути з парашутом? Он де він лежить…» Цю думку Яворович одігнав, і не тому, що парашута не було на ньому, – він би стрибнув, тримаючись за ремінь, а тому, що не хотів кидати напризволяще апарат…

200 метрів… 150… 100…

Він робить великі кола, машина слухається, наче відчуває: інакше – загибель.

Зліва помітив чималу плантацію якихось низькорослих рослин. Вирішив сідати там.

Ще одне коло, ще… Апарат плавно іде на посадку.

«Турбіна… турбіна підйому, видно, розкрутилася, підтримує» – встиг подумати Яворович і враз відчув, як шасі ударилося об м’який ґрунт, літак пострибав іще з півсотню метрів і зупинився.

Петро витер піт з чола, полегшено зітхнув.

«Порядок, порядок… – дзвеніло в голові. – Який порядок? Що машина ціла? Ну, й що з того? Пального ні грама, рація не працює… Ну, та чого там, треба подивитися, що за місцевість…»

Втомлено виліз на крило, стрибнув на ґрунт. Озирнувся навколо – тиша, ніде ані шелесне. Плантацію обступає густий ліс, а тут – карликові, по коліна, деревця. Петро нахилився і одразу ж знайшов м’ясистого «опенька». Почистив і почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освіжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантація? Цілком імовірно. Тоді, значить, десь не дуже далеко Долина предків… Так-так, він же бачив і гори…

Вирвав ще одного «опенька». Відкушував потроху, обмірковуючи становище.

ВОГНЯНЕ КІЛЬЦЕ

Дерева підступали аж на самісінький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що діється там, внизу.

Так, без сумніву, це – Долина предків. Он ліворуч, де прямовисний бік скелі вигинається дугою, видно отвори печер. Біля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойові обладунки мумій. Уся велика долина вкрита трупами, звідси, правда, важко розібрати, кого більше полягло – Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину півкільцем, притиснувши загони Синів Риби до скель. Вал вогню, хоч і повільно, але насувається, насувається…

«Цікаво, чи тут Рожевий? – придивлявся Петро. – Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предків, то значить це останній відчайдушний бій, тут вирішується доля народу і всієї Країни Щитів. А хіба ж він може бути в іншому місці?» Але як не дивився Петро, відшукати його не міг. Коли б оце був бінокль…

Кортіло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мішанина, каша, що він боявся разом з ворогами знищити і своїх. «От уже й своїми стали… – подумав. – А чому, хіба мені, людині, не однаково?.. Виходить, що ні. Я за справедливість, а справедливість на боці Довговолосих».

(Останнім часом Яворович звик розмовляти сам із собою і не лише в думці, а й уголос. Критикував себе за це – і даремно, бо як же інакше боротися з самотністю?)

«Де ж їхній… ну, штаб чи що, вірніше – мозковий центр? Десь же є… Мабуть, десь збоку і на підвищенні, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену…»

Почав оглядати «другий план», обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камінь. Густа жовта мла дуже заважає, але коли придивитись… Так і є, на одному з пласких каменів, приблизно навпроти середини долини, помітив величезну голову з кривавим кружальцем – бач, чого деякі постаті Довговолосих корчаться в пилюці: їх убиває проміння! Отже, не тільки біохвилі, а й промені… Зажди ж, кате…

Від того місця на високій скелі, де лежав ніким не помічений Яворович, і до того каменя внизу, де сидів Головатий, блискавично напнулась червона струна. За Головатим щось пихнуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там сліпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. І не то що від Головатого, а навіть і од каменя не лишилося й сліду.

Петро вимкнув мазера.

В долині зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозі кинулися врозтіч. Передні напирали на задніх, збивали з ніг. Сотні їх падали, вражені стрілами Синів Риби; уся маса нападників одхлинула з Долини, а за ними по п’ятах бігли Довговолосі.

І все це, як у німому кіно. До Петра не долинало жодного звуку.

«Ну, все, – подумав підводячись, – бій виграно, ворог у паніці тікає».

Але це ще було далеко не все. Раптом втікачі зупинилися, схитнулися, як од сильного вітру, і кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптані смолоскипи і наїжачились списи.

«Ти диви… – здивувався Петро. – Ех, чорт!..»

Лише тепер здумав, що міг не винищити всіх… Адже тікали таким густим натовпом!

– Вояка називається… Ану ж, де той режисер, що змусив акторів вернутися на сцену?

Крізь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помітив якусь відокремлену групку, а придивившись пильніше, переконався, що там, серед Голомозих, виділяється величезна голова, мабуть, ще більша, ніж у того, на камені. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.

Яворович приліг, добре прицілився і, затримавши віддих, натиснув на ґудзичка. Страшна енергія, що її поніс червоний промінчик, зіткнулася з перешкодою, і те місце так і пихнуло.

Тепер Голомозі знову кинулись навтьоки.

Встав, зігнувся, щоб обтрусити коліна, та так і застиг. Навколо горить ліс! Полум’я йде суцільним фронтом, дугою, кінці якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповнені нафтою, бризкають на всі боки вогнем, і тому палає навіть ґрунт. Вогняна стіна повільно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже відчуває подих жару на обличчі.

В першу мить він просто розгубився. Це була для нього така несподіванка, що він не знав, що й подумати. Він звик до власної безпеки і, якщо й вживав деяких заходів, то лише інстинктивно. Тим більше, що найбільший його ворог уже не існує.

«Хоча б літака не спалили… – подумав і тут же заперечив: – Що там літак, ти ось викрутись сам!»

Одійшов на край скелі. З-під ніг посипалось, далі – жодного сантиметра. Кинув погляд униз – вірна загибель. Побігти через вогонь? Смерть у тяжких муках.

«Невже все?» Зціпив зуби, стиснув кулаки. Відчув у руці гофрований циліндр свого ліхтаря. І це відчуття наче підштовхнуло його.

– Ні, не все, ми ще поборемось! – скрикнув Петро і, виставивши вперед мазера, кинувся навстріч вогню. Підбіг якомога ближче і почав шмагати полум’я червоним батогом. Секунда – друга, і вогонь наче вітром здуло! Ішов уперед, прокладаючи собі широкий коридор у вируючому полум’ї, і, тільки вибравшись на згарище, помітив, що одяг на ньому затлівся. Та це були дрібниці. Хотілось пити, але навколо все вигоріло, не було жодного стебельця.

Озирнувся – свічками догоряли дерева понад самим урвищем – там, звідки він обстрілював Головатих. Значить, помітили, виробили план… Отже, пожежа ця не випадкова…

І, наче на підтвердження цієї думки, в густій жовтій імлі, метрів за п’ятдесят від Петра, сковзнула якась постать. Стежать?

Петро швидко пішов у той бік і знову помітив постать. Вона поспішала вниз, явно обходячи Долину предків. І, головне, важко було визначити – Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дістав би його, та Яворович боявся помилитися…

Навпереріз загадковій постаті кинулось кілька інших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очікуючи, чим воно закінчиться. І який же він був радий, коли вся група підійшла до нього і він упізнав Рожевого!

– Петре! – гукнув той. – Ось ми піймали злочинця…

– Пити, дай мені пити, – сказав Яворович, облизуючи пошерхлі губи. Злочинець його не цікавив.

– Зараз, принесуть, – пообіцяв Рожевий, і один з його воїнів швидко побіг через згарище.

Рожевий тим часом говорив:

– Отже, правду сказали наші мудреці: ти – Могутній Гість і Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитів загинула б. На знак нашої вдячності ми поставимо твою мумію на найпочеснішому місці в Долині предків.

Яворович подивився на нього пильним оком:

– Я хочу ще довго жити.

– Живи, тільки ніколи не залишай нашої країни.

Принесли дуже смачних плодів, з яких так і пирскав сік. Петро жадібно їв, поглядаючи на чубатих воїнів. Нарешті, глянув і на бранця. Зелена шкіра, застиглий вираз обличчя, довгі руки. Десь він його бачив…

– Він приніс вогонь! – вказав на нього Рожевий, і Петро пригадав храм сонцепоклонників. – Ми поставимо цього слугу Головатих перед очі наших мудреців. Щоб він усвідомив свою ницість і презирство Синів Риби.

Яворович подумав: «От тобі й роботи! Чим вони гірші від своїх творців?»

– Ось! – Рожевий вихопив із складок одягу Зеленого сірникову коробочку і подав Яворовичу. В ній лишився один сірник.

Той стояв, звісивши довгі руки, з таким самим дерев’яним лицем, як і тоді, у храмі. Яворовичу не хотілось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:

– От що, проведи мене, друже, до літака.

Воїни потягли Зеленого в Долину предків, а Рожевий і Яворович пішли до тієї плантації, де стояв ракетоплан.

«А що ж, може, воно так і буде… – подумав Петро про свою власну мумію, – адже пального ні грама…»

ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ І ДАРУНОК НЕБА

Щось наче найшло на Яворовича – уперше за весь час експедиції його пройняв препоганий настрій. На душі зробилося важко, наче груди наповнились свинцем і ніяк дихати. Моментами жалів себе і одразу ж висміював і за ці жалощі, і за нерозумні вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не відвернути, – і сама думка про це здавалась жалюгідною, губи його кривила презирлива посмішка. «Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втішати – ну, й що? Сидиш на якорі з порожніми баками… борець за справедливість. А хіба справедливо забути про головне – про свої обов’язки перед тими, хто тебе послав?»

Намагався заглушити в собі думки, але вони зовсім не підкорялися його волі, виринали невідомо звідки і як, сперечалися, крутилися, вертілися, зникали, натомість з’являлися нові й нові. Хотів визначити форму думки, простежити, як саме вона з’являється, – але цей процес невловимий для свідомості.

Тоді він подумав, що увесь цей джаз від того, що в нього просто болить голова. Дістав з аптечки порошок, проковтнув і, підклавши під голову скафандр, приліг на сидіннях.

Ніби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. «Він приніс вогонь!» Звичайно, цей Зелений – злочинець, але, по-справедливості, разом із ним «перед очима мудреців» мусив би стати і він, Петро Яворович. І коли б вони спитали:

– Ти приніс оце лихо на нашу планету?

Він би відповів:

– А нащо?

– Та вже ж не на те, щоб підтримувати забобон чи палити житла… Вогонь – це ж чудо природи, і поводитися з ним треба обережно…

– Але ж це завдало нам лиха.

І ото вони могли б справедливо вирішити:

– За те, що ти приніс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, – віддати тебе стрілі. А за те, що ти захистив нас і врятував від знищення, – поставити твою мумію на чільному місці в Долині предків.

– Мазер! – гукнув Петро, і обличчя його освітилося такою радісною усмішкою, наче він щось знайшов, те, що давно і довго шукав. – Мазер! Вони б же не віддали, ось у чому причина…

Здавалося, виправдався перед своїм сумлінням – будь веселим. Але усмішка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнічувало усвідомлення невиконаного обов’язку. Другого літака на «Астероїді» нема… Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору – аж до прибуття нової експедиції із Землі? При одній лише гадці про роль Робінзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п’ять чи десять років йому вдалося б нагромадити багато цікавих фактів, спостережень… Та хоча б же хоч повідомити! Хоча б… Ех, ти… ти-и…

Що за мана? Він уже не каже «ти», а воно звучить! Підвівся – перестало. Тільки ліг, знову:

– Ти-и… ти-и…

Сів, провів долонею по чолу. Так і збожеволіти можна. Прислухався – не чути нічого, схилився до скафандра – звучить! Невже запрацював місцевий зв’язок?!

Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так і є!

– Ти-и… ти-и… ти-и…

В цьому слабенькому, приглушеному звукові було все: радість земного життя, люди, сонце!

Похапцем відчепив шолом, натягнув на голову і вискочив із кабіни. Тіло пружинило, втоми як не було.

Звідки сигнали? Те, що не з «Астероїда» – сумніву не було, місцевий зв’язок охоплює відстань до 40–50 кілометрів. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно…

Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирішив, обравши літак за відправну точку, віддалятися по черзі в різні боки, визначаючи силу звуку.

Пішов чомусь спочатку від хвоста. Відрахувавши тисячу кроків, зупинився, прислухався. Сигнал нібито послабшав. Тоді відміряв кілометр від носової частини літака. Сигнал видався сильнішим, а особливо, якщо порівняти з віддаллю у два кілометри.

Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотів так і йти, але передумав. Повернувся до літака, взяв необхідне спорядження, усе перевірив, добре закрив кабіну і тільки тоді пішов. Та недалеко й відійшов – може, кілометра півтора – як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабіні, але хіба він тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзів, а він ляже спати?!

Ввімкнув ліхтар і, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.

– Ти-и… ти-и… – гукало все голосніше й голосніше.

– Іду! Іду! – кричав, як несамовитий, Петро і ступав ще ширше.

А йти доводилось здебільшого хащами, стежки попадались дуже рідко. І як тільки, йдучи стежкою, Петро помічав, що сигнал слабшає,– одразу ж звертав і без вагання простував поміж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через річки.

Ішов доти, поки почав спотикатися. Тоді тільки до його свідомості дійшло: втомився, ноги відмовляються служити.

Присів під деревом, така думка – трохи відпочину та й піду. Але незчувсь, як і заснув. Схопився уже на світанку, його розбудило:

– Ти-и… ти-и…

– Ех, бодай йому! Проспав…

Десь у глибині душі ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?

Навіть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.

Скільки він уже пройшов – п’ятдесят, сімдесят кілометрів? Сигнал помітно подужчав, і це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, біг бігом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду – озеро чи скелю.

І ось він підійшов до узгір’я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так і є – високогірне плато, але що тут сталося? Не видно жодної білої кулі, навіть жовті кущі повиривано, наче тут пройшов смерч!

Яворович зупинився, роздивляючись на всі боки. Забув навіть про сигнал, що марно кликав і кликав голосом мембрани. Уся місцевість вкрита трупами, і особливо багато – Синів Риби. Лежать і поодинці, ї густими лавами, але всі – головами туди, де були кулі Головатих, тобто вперед. Бій, очевидно, відбувся цієї ночі, і хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, – Головатих знищено до ноги.

Петро довго блукав поміж купами трупів і шматками ще недавно всесильних мозків. Жодного живого Головатого! Мабуть, і малолітні загинули у цій страшній січі… От тобі й роботи… Повалили, знищили своїх творців, своїх жорстоких богів! Загинула, зникла тиранія.

Націлюючи кіноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об’єктив Рожевий? І не хотів надибати на нього вбитого, і чомусь відчував, що саме тут скінчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повів довговолосих він, Рожевий, і якщо вже поліг увесь його загін, то… А може, він якимось чудом уцілів?

Пройшовши ще з кілометр по плато, Яворович побачив якісь постаті. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих і несуть їх вниз, певно, в Долину предків лежить їхній шлях.

– А де Рожевий? – закричав Яворович. – Де Рожевий?

Ніхто, звичайно, йому не відповів. Тоді Петро почав зупиняти їх і показувати жестами. Вони нічого не зрозуміли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли він повертав чи просто заходив наперед, – тільки дивилися на нього своїми великими очима.

Переконавшись, що спроби ці марні, Петро махнув рукою і пішов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звідси був здійснений зв’язок з «Астероїдом»?

Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкірих світлопоклонників.

Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так «затикали», що довелося скинути шолом. Дорога в’юнилася зиґзаґами. Петро пригадав урочисту процесію, Променисту…

В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не пройшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають «тіні».

«О людино, – почала вона, наблизившись, – певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо».

«Так. Де воно лежить?»

«Дарунок неба зовсім недалеко, ходім».

Вона пішла попереду, – спритна, можна сказати, – навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіяння, щоб не зачепитись. «Тіні» десь зникли.

«Ти вже знаєш, людино, – продовжувала, не спиняючи ходи, – яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь…»

«Вогонь – велика небезпека, – замислився Петро. – Можуть знову з’явитись узурпатори…»

«О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини… А ось і дарунок неба».

На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацікавило. «Мабуть, продукти, – мелькнула думка. – А що ж тут – невже… невже пальне?!» Аж руки в нього затремтіли.

Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, – запасна рація. Справді, дарунок неба!