Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

ЩО РОЗПОВІЛА ГІЛКА

Вигляд самотніх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрій. Фіксуючи на кінострічку краєвид, він думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оці Головаті. Які могутні сили дрімають у цих мозках, ізольованих, виключених із життя… Марнуються на якісь химери отакі чудові біокібернетичні комплексні Цікаво, над якими ж проблемами замислились оці геніальні голови?

«А чому, власне, геніальні? – вхопився Петро за останню думку. – Може, тому, що створили біологічних роботів? Але ж головне все-таки мета. Навіщо? – ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?»

Хотілося спитати про це у ближчої кулі, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч і ліворуч, близько й далеко бовваніють білі кулі над жовтими кущами. Але всі вони поступаються розміром кулі Головного Розпорядника, жодної іншої такої Петро не побачив. Деякі зовсім маленькі – наче пуп’янки.

Тиша. Цілковита тиша. Голомозі снують поміж кулями, не звертаючи ніякої уваги на космонавта і його товариша. Рожевий час від часу зупиняється і ворушить губами – Петро здогадується, що він запитує про свою Гілочку, але ніяких звуків не чути. Та ось він заметушився, затупцював, обертаючись на всі боки, наче стрілка компаса поміж магнітами. Яворович націлив на нього апарата, зробив кілька кадрів.

Рожевий глухо пробурмотів:

– Я вже відчуваю: вона близько, близько…

Пішов, як сонний, по боковій стежці, жовті колючі кущі хвиськали його по обличчю, а він усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бігти. Тепер і Яворович побачив ту, яку той називав Гілочкою. Дівчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Граціозна постать її огорнута золотистою матерією, і це відтіняє її темно-синю шкіру; жмут високого волосся, перев’язаний з самого вершечка, конусом похитується на голові.

Яворович ледве встиг підняти кіноапарата, як вони кинулись навстріч. Може, за крок від Рожевого дівчина спинилася і повернулась до нього спиною. Він підняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався і сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони між собою в цей час, але стояли отак довго. І, можливо, порушуючи їхні звичаї, він підійшов до закоханих і сам повернув їх обличчям до обличчя. Відійшов і ще зробив кілька кадрів. Спохватившись, поглянув на їхні очі: хотів побачити сльози, сльози радості! Але очі в них були сухі, блискучі.

Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалі не плачуть?

Дівчина заспішила з своєю ношею, не пішла, а побігла поміж кущами. Золотистий її одяг зливався із жовтим фоном.

– Чого ж ти її відпустив? – спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого і намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всі десь у глибині єства.

– Сказала: мусить виконати обов’язок, – глухо промовив Рожевий. – Вона ще не знає, що її чекають вищі обов’язки у себе на батьківщині.

Він стояв і дивився в той бік, де важка запона хмар ховала його рідний край.

– У вас є таке почуття – любов до батьківщини?

– Коли б не було – і ми б опинилися серед Голомозих.

Гілка незабаром повернулась і повела їх до свого житла. По дорозі Рожевий, мабуть, розповідав їй про Яворовича, бо дівчина частенько повертала свою голівку в бік чужинця і поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчі Петро не зміг прочитати нічого: воно гарне, але нагадує маску.

Зійшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнувшись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.

«І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого моря?» – спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гіркоту, протест. Але він не міг чути їхньої розмови, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. – «Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!» – патетично продовжував юнак.

Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким урвищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпорядника…

Рожевий подивився на кулю і одвернувсь.

«Невже вони ніколи не сплять?» – спитав свою кохану.

«А хіба що?»– здивувалась вона.

«Як то що? Сьогодні ж одразу ми тікаємо звідси!»

«Куди?»

Це запитання спантеличило Рожевого. Він обернувся до Петра і переказав йому розмову.

– Вона питає куди. Я не знаю, що їй відповісти!

Петро усміхнувся:

– У нас теж буває – не знаєш що сказати жінці.

Гілка стояла, трохи схиливши голову набік і з’єднавши руки на поясі. В її постаті було щось іронічне.

«Я думаю навпаки: ти зостанешся тут… якщо хочеш, щоб ми були в парі».

– Вона думає навпаки! – вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвів руками:

– У нас, на Землі, жінки теж часто думають навпаки…

«Хіба можемо ми, діти Риби, жити в оцій норі? – обернувся юнак до дівчини. – Пригадай наші простори, наші ліси й моря, наших ровесників і батьків!»

«Невдовзі настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рід Риби. Підемо туди – і ми загинемо».

Юнак відступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

«Він давно обірвав би наше буття, та не може. Від їхніх біохвиль нас захищає волосся і високі щити».

«Тут щось уже таке приготовано, що ні волосся, ні щити не допоможуть. Здійсниться воля Великого Розпорядника».

Вони відійшли в куток і притиснулись до стіни – щоб далі від входу, далі від білої кулі.

«Мій любий, – сумовито говорила Гілка, – ти усвідом і закарбуй собі в пам’яті те, що зараз почуєш. Досі увесь рід Синів Риби тільки ізолювали, тримали в оточенні – для якогось великого експерименту. І ось ця епоха минула, Сини Риби випили свій час, вичерпали його день за ніччю, хоч він плинув довжелезною рікою. Лишилися краплі, бо невблаганна мудрість Головатих – творців і руйначів – от-от закриє шлюзи. Завершився історичний цикл, і весь народ Країни Щитів мусить піти у небуття, розчинитися у Невідомості, вернутися туди, звідки вийшов. Коло замикається. Мусить здійснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя і небуття. Так-так, мій любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирішив знищити Країну Щитів. Уже завершено підготовку, вже зібрано могутню силу, і вона чекає лише імпульсу. Безліч Головатих виробили в собі здатність концентрувати своє випромінювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну відстань біохвилі такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синів Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навіть дерева… В тобі хвилями ходить напруга, мій любий, але ти мусиш скоритися, і, може, Велика Мудрість дасть нам дні і ночі, і ми вип’ємо їх разом з тобою, у парі. Це ж безглуздо гніватись на закони Невідомості, адже ми з тобою все одно не вічні».

«Ми не вічні, а рід наш вічний! – відповів юнак, а в усьому тілі його наче блискали блискавки і гриміли громи. – Ходімо до своїх – попередимо, підготуємось!..»

«Марні поривання, любий».

«У нас теж велика сила!»

«Все враховано, проаналізовано, вивірено».

«Тікаймо!»

«Лишайся тут».

«В оцій норі?»

«Законам Невідомості треба підкорятись».

«Побачиш, я визволю тебе звідси, Гілко, визволю тебе від твого страху!»

Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засіб заспокоєння, і з цікавістю стежив за рухами дів чини. Зафіксувати цю сценку на кінострічку не зміг: в печері було напівтемно.

«Не заспокоюй мене, Гілко, бо хіба можна бути спокійним, коли піднято спис на батьків і братів, на минуле і майбутнє рідного роду! Я зараз же йду до нього…»

«До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!»

Рожевий легко відштовхнув її і подався з печери. Яворович пішов за ним. А вслід поспішила і Гілка, схожа на бджолу в своїй золотистій одежі…

ЮПІТЕР ГНІВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гілка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, він сміливо наблизився до Головного Розпорядника. Під лівою пахвою темніла трубка. Все його єство аж бриніло від напруги, він був готовий навіть загинути аби тільки пожбурити оцій жорстокій голові свою правду.

І ось він став проти білої кулі на відстані польоту стріли – невеличкий, але красивий у своїй рішучості.

«Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!»

«Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю».

Рожевий міцніше притиснув трубку, ступив крок уперед.

«Виходить, правда, що ти замислив знищити Синів Риби і всю нашу Країну Щитів?!»

«Що ти розумієш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скільки біологічних різновидів мені доводилось виводити з Небуття і повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань».

«Хіба ж це…» – почав Рожевий, але думка його урвалася. Він побачив, що з-за білої кулі, наче з легкого туману, до нього простує… точнісінько і який самий юнак, як він. Така постать, така хода, навіть одяг не новий, тільки що свіжий, не поношений.

Побачивши двійника свого коханого, Гілка затулила очі долонями. Рожевий мимоволі позадкував.

Та це було лише першої миті. Гордий Син Риби опанував себе і зупинився.

«О Великий Розпоряднику! – підняв він руку. – Я визнаю, що ти наш творець, мені не потрібно доказів…»

А двійник підходив ближче – вже видно було, як здіймаються і опускаються його груди при диханні.

«…Але нищити своїх дітей – це жорстоко і безглуздо».

Точна копія Рожевого зупинилась перед ним і промовила його ж голосом:

«Вгамуйся. Найвища мудрість – підкорення ритмам злетів і падінь. Ходімо, Гілко…»

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гілки, як у груди йому впилася хижа стріла. Він схитнувся і впав мертвий.

«О Великий Розпоряднику, а коли ви всі станете перед лицем Матері Невідомості…»

В тумані, що оповиває білу кулю Розпорядника, бовваніє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гілки тремтять руки – ще один такий самий, як її коханий!

«Вгамуйся, – промовила постать знайомим, рідним голосом. – Це марне – опинатися несхитному Законові Оновлення».

«Виходить, тільки для нас цей закон?»– гукнув Рожевий до кулі.

Але відповів йому новий двійник:

«Все підкоряється цьому Законові. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замість нашого роду з’явиться інший…»

«І ти, підкінчик, говориш про «наш рід», – обурився Рожевий. – Чи ти його відчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?»

«Я такий же, як і ти».

«Ні, не такий! – заперечив Рожевий. – Ти не маєш того, що ми набули в процесі розвитку. Хоч і мислиш, але ти манекен. Ти не любиш і не можеш любити життя!»

«Зрозумій, що життя – це тільки прояв Невідомості. Такий закон: одна краплина поступається місцем іншій. Увесь наш рід – це крапля».

«Ні, не крапля, а велике море!»

«Хіба це не однаково для Матері Невідомості – крапля чи море? Все підкоряється ритмам оновлення, і ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дізнався багато, чого ж іще хочеш?»

«Чого я хочу? – гукнув Рожевий. – Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невідомість, оновлюючи рід, щоб він вічно жив і розквітав мудрістю. Ось чого я хочу!»

«Закон його змете. Ходімо, Гілко, ходімо, люба…»

Друга стріла з шумом вирвалася з трубки, і цей покотився додолу.

Але двійники ішли і йшли. Здавалося, безліч їх сиділо за білою мовчазною кулею і тільки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрість, про одвічні закони буття, і кожен закликав спокійно йти у Невідомість. Спочатку Рожевий відповідав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцій і що цю суперечку вирішить боротьба.

Як тільки двійники наближалися до Гілки, він спрямовував на них свою чорну трубку, і кожен падав як підкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хіба ж вони народжені? Хіба в них було дитинство, юність? Чи ввібрали вони в себе звуки і пахощі рідних лісів? Музику моря? Вони таки справді – роботи, вони виконують чужу волю, і тому їх треба нищити, нищити…

Та коли в трубці не лишилося жодної стріли, а з туману з’явилася нова постать, Рожевий вигукнув:

«Ти гніваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свідомості немає страху перед тобою!»

«Коли б у мене були пелюстки емоцій, – відгукнулась голова, – то я б радів з тебе: адже ти – продукт діяльності нашого мозку, нашого життя – піднявся до самосвідомості. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступінь розвитку. На новому етапі наш творчий розум проявиться ще яскравіше».

«Творці… Боги… Я не вірю у ваше безсмертя! Трубка вже націлена, стріла завмерла перед польотом. Стережіться!»

Вхопивши Гілку за руку, він поспішив до свого нового друга – Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспішно намагався полагодити рацію. Слухав розповідь молодого розхвильованого венерійця і морщив чоло, болісно думаючи про своє. Гілка зіщулилась і заклякла.

«Як тільки стемніє – ми втечемо!» – виголосив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в голові пропливали якісь тривожні, хаотичні думки. Отак в земному небі линуть, гнані вітром, сірі хмари. Намагаєшся розгледіти їх, а вони міняють обриси просто на очах, і можеш побачити в них те, що підкаже тобі уява: материки, гірські хребти, велетенські бородаті голови з темними плямами очей… Так, процес оновлення панує в усьому Всесвіті. Все в русі, все в розвитку. Без цього не було б ні зірок, ні планет, ні грому, ні пахощів, не було 6 самого життя… То невже ж Природа – наче та дитина біля купи піску: то виліплює, то руйнує?.. А так, так, Невідомість, Природа не може не створювати і не руйнувати… Вона творить із захопленням, використовуючи всі свої можливості, і нищить без жалю. Отак будуть зметені і довговолосі, так, так… А замість них з’являться досконаліші біологічні конструкції. Такий одвічний закон оновлення. Створені мудрістю Головатих, довговолосі переступлять поріг Небуття, і для них самих буде однаково – жили вони чи ні, бо зітреться їхня пам’ять. Тільки в бездонній пам’яті Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається… Так… То вони, а я… Великий Розпорядник ніяк не може розгадати таємниці моєї появи… Хіба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж… Немає нічого, що приховалося б від його мудрості. Адже він одразу розгадав знаки мого мислення… Він читає мою психіку, наче розкриту книгу. І невже в ній не залишив свого символу мій автор, мій загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати…

«Спати!» – це слово прозвучало сигналом тривоги. Сліпуче сяйнув у Петровій голові «маяк». Яворович потер долонями скроні, стрепенувся. Будь насторожі, юначе, не піддавайся чужій волі! Бач, як скрадливо пробрався у твою свідомість Великий Розпорядник, як непомітно накинув сіть своїх думок… Е ні, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!

Петро випростався в кабіні, став обличчям до білої кулі.

– Хочеш говорити – то давай відверто!

Білі пелюстки почали танути, танути, і перед зором Яворовича знову з’явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькі очиці так і вп’ялися в Петра. Але він стояв несхитно, як і належить людині.

– Я відкидаю твої думки, – сказав уголос Яворович. – І якщо Природа – дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собі, Великий Розпоряднику, що хтось інший експериментує над вами, Головатими?

Петрові здалося, що синя рисочка рота тіпнулася.

«Ми завжди були і завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. І ти створений кимось із наших мудрих. Невже ти не усвідомлюєш цього? Адже ти – один».

– Ні, я не один, нас дуже багато – людей!

«Це в твоїй уяві».

– Можеш переконатися.

«Як саме?»

– Спробуй прийняти електромагнітні коливання із-за неба. Там мої товариші ждуть мене.

«Нова загадка, – подумав Великий Розпорядник. – Оце парадокс, яких немає в лабіринтах моєї пам’яті».

На голому черепі Великого Розпорядника з’явилося синє яблуко. Спочатку Петрові здалося, що воно набухло під плівкою, але придивившись, він побачив, що «яблуко» вільно перекочується на голові. Ось, ніби знайшовши найзручніше місце, воно зупинилося. «Оце так приймач, – подумав Петро. – Сферичний, охопить усе шатро неба». В цю мить «яблуко» почало світліти, в ньому замиготіли тоненькі прожилки.

«Вони тебе кличуть», – передав Великий Розпорядник.

– З якої ділянки неба? – аж стрепенувся Яворович.

А «яблуко» на голові Великого Розпорядника мінилось, там нуртували якісь течійки.

«Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато».

– Кинь туди отаку думку: «Живий-здоровий, перебуваю на високогірному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота».

«Добре, хай знають, що я здогадався».

«Яблуко» на його величезній голові посиніло, наче від напруження.

– Прийняли?!

«Так. Але ти мусиш нарешті розкритися, жарт затягнувся».

– Тут немає ніякої таємниці, ніякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я – людина, житель планети Земля, третьої від Сонця…

«Запрограмували тебе міцно. Ще й атмосферні явища викликали…»

– От що буває, коли мозок, хоч і великий, залишається віч-на-віч із собою, – перебив Петро. – Безумство запускає коріння у мудрість. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзів! Вони наді мною…

«Парадокс із парадоксів. – подумав Великий Розпорядник. – Або я збожеволію, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри».

– Не для гри, а для зв’язку з космічним кораблем!

«Коли б усе це не було таким оригінальним, я б уже припинив твоє існування».

– Даремно погрожуєш, – спокійно відповів Петро і намацав у кишені мазера. – Коли б тобі вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товариші. Бо хто ж є могутніший за людину? Ніхто. Ви, Головаті, розвивалися однобоко. Убивши своє тіло, ви позбавили свій мозок досвіду, через це і мудрість ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животієте під сувоєм хмар і навіть не підозрюєте, які навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить…

«Ага, тепер мені стає зрозумілим, хто послав тебе, – злорадо подумав Великий Розпорядник. – Говори, говори».

– Ми прибули до вашої планети як друзі. Ми хочемо розкрити перед вами океан світла…

«Так, це ті уперті сектанти, які вигадали легенди і самі повірили в них. Вони надумали зруйнувати Суспільство Мудрих».

А Петро, запалившись, продовжував:

– Одною з причин вашого виродження є ліквідація мови. Адже голос, інтонація сприяють виробленню людського…

«Яблуко» з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднілися неначе в хмарі. То була хмара страшного гніву, а Петро не знав і жбурляв дошкульні слова:

– Пройде небагато часу, і мужній народ Країни Щитів залишить вас далеко позаду…

Це, мабуть, була та іскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плівка на гулі, і він побачив… червоне око. Рожевий і Гілка шарпнулися, забилися в куток, і Яворовим інстинктивно закрив прозору шторку кабіни.

– Світло того ока – вбивче, – проскрипів Рожевий.

– Якщо космічна радіація не могла проникнути в кабіну, то біологічне випромінювання – тим більше, – заспокоїв його Петро. – Зараз ввімкну двигуна, і ми відлетимо від такого нервового сусіди. Юпітер гнівається, значить правда не на його боці!

Він спокійно сів за пульт, натиснув кнопку стартера і одразу ж почув, як запрацював двигун підйому. Зараз Петро підніме апарат, десь у безпечному місці висадить своїх пасажирів, а сам… Але чому апарат не здіймається? Яворович дає такі оберти турбіні, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на місці, наче прип’ятий. Петро повернув голову і побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в’ються якісь гнучкі, як ліани, дерева. Незабаром вони буквально сповили літака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думці і вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обіймів?

ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам’яталась Гілка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

– Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нічого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович відсунув шторку, і Гілка нечутно висковзнула з кабіни. Справді, червоне око затяглося плівкою, і дівчина спокійно пішла собі і незабаром зникла за кущами.

«Що ж робити? – думав Петро. – Невже отак і сидіти в кабіні?»

І враз він згадав про скафандр. Адже цей космічний костюм також захистить його від біологічних променів!

Одягся і одразу вибрався назовні, закривши в кабіні Рожевого.

Блимнуло червоне око – раз і вдруге, блимнуло й утретє… А Петрові нічого. Він стояв і дивився на цупку рослинність, що густо обплутала літак.

Око блимнуло ще яскравіше.

«Ех, не хочеться мені тебе блимнути! – подумав Яворович. – Може, ти таки зрозумієш…»

Стояв, прикидав у думці, як розчистити оці густі, чіпкі хащі. Пустити в дію мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, – і він власними руками знищить машину, спалить міст до своїх друзів, до своєї планети, до людей. А ліани так густо розрослися, що й не помітиш, як відчикрижиш шмат металу. А як ненароком спіткнешся? Полосне по всьому корпусу… Ні, ні, про мазер нічого й думати.

Петро вихопив з піхов мисливського ножа – блиснула голубувата сталь – не ніж, а справжній тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурів. Сталь жадібно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на ґрунт.

Аж упрів Яворович, поки позбивав гадючі рослини з одного боку літака. Зайшов на другий – там, здалося, заросло ще густіше. Рубав і думав про дивовижні знання живої природи, про біогенні секрети, якими володіють Головаті. Щоб за бажанням викликати отакий інтенсивний ріст рослин! Та це ж… Коли б можна було на Землі…

Останній помах ножем – остання ліана зазміїлася біля Петрових ніг. Полегшено зітхнув. У скафандрі було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навіть шолом відхилити небезпечно. Нічого, він потерпить, тепер уже недовго…

Підвів голову– що таке?! З того боку знову піднялися рослини! Так, так, доки він вирубував тут, – вони виростали там. Це було неймовірно. Петро обійшов апарат і почав мацати руками гнучкі жилаві рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скільки він порався з того боку – хвилин з десять? Не більше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тільки дивився, як ці кляті рослини оповивали літака. А тоді кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тільки цурпалки летіли.

Але це була Сізіфова праця: ліани виростали вслід, і, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабіни. Там уже сиділа Гілка і годувала свого коханого великими біластими плодами. Юнак жадібно кусав м’якіть, з якої аж капав сік. Тільки тепер Яворович відчув, як йому хочеться їсти. Гілка, ніби вгадавши його бажання, подала «яблуко».

– Вона каже: це харч спокою. – обізвався Рожевий. – Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди і справді були смачні: м’якіть ніжна, сік солодкавий. Яворович їв і поглядав назовні. Проклятущі ліани ще дужче оповили апарат, прив’язали його сотнями міцних канатів. Петро вийняв мазера, покрутив у руках і поклав на коліна.

Рожевий якось обм’як, гострий блиск його очей погас.

– Ай справді, це харч спокою, – сонно проказав він. – Ніяких тривог, ніяких небезпек я не відчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана…

І в Петра розлився спокій на душі. Дивовижна байдужість пойняла його волю. Та й чого йому, справді, хвилюватися, навіщо себе шмагати? Ну, стартує він згодом, пізніш – хіба не однаково? Адже космічний їхній корабель все одно ще з місяць перебуватиме на орбіті супутника… Петро знав, що цими міркуваннями він тільки хоче виправдати свою лінь, свою бездіяльність, усвідомлював, що це ганебно для космонавта, але нічого вдіяти з собою не міг. Сидів, міркував про це, а щоб змінити становище – і пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як ліани обплутали літака, бачив, але оком стороннього.

«Що це зі мною робиться? – думав сам собі. – Хіба ж так можна?»

Але не встав, не кинувся нищити клятих ліан.

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочатку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазера. Подумав, правда: «Нащо воно їй?» Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

– Я залишаюся з Гілкою, – сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там – загинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

– Фантазії? – гірко усміхнувся Петро. – Ні, брат, це не вигадки – Земля, народ… Вони існують реально, і я мушу прагнути до них.

– Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

– Ага, добре, добре… І дуже цікаво…

Яворовичу не хотілося навіть розмовляти, сидів розморений і байдужий до всього.

Ті двоє, не поспішаючи, вибралися з кабіни і зникли десь у темряві. Петро позіхнув, зручніше вмостився на своєму сидінні і невдовзі вже спав спокійним, глибоким сном.