Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Василь Бережний
Істина поруч

РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК · КИЇВ – 1965

У2

Б 24

У маленькій герметичній радіорубці космічного корабля згорбилася дівчина. Тісно, як тут тісно! Раніше вона не помічала цього, а зараз ніби зійшлися всі шість площин, що відгородили її від усього світу, і от-от стиснуть, розчавлять… І апаратура давить їй на груди, а ті кілька кубічних метрів повітря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечі… Важко, ой як важко в Людмили на душі! Рука, наче олов’яна, не здіймається ввімкнути передавача… Яке б це було щастя, коли б замість оцієї страшної, тривожної радіограми кинути до рідної планети радісні слова:

«Політ Петра Яворовича продовжується успішно! Космонавт зробив навколо Венери кілька витків, сфотографував поверхню планети… Всі його повідомлення записуються на магнітну котушку. Передаю останній запис…»

Аби ж то… Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?

І як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матері – вона і всміхалась, і плакала, прощаючись із сином. Ця радіограма може вбити її… Треба попередити, щоб поки що не давали… Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре…

Гуляли вони у парках понад Дніпром. Розпашілий, пружний, він казав тоді… як же це він казав? Ага, пригадала. «Я, – каже, – наче безсмертний, Людо! Інколи мені здається, що я весь час був і буду, що сила в мені бринітиме, думки з’являтимуться вічно…» Петре, Петре…

Тісно в рубці, тісно без нього в усьому світі.

«Та чого це я так? – дорікнула собі в думці. – Адже ще не все втрачено, ще є шанс… можливо – один із ста, але ж є! І дисципліна лишається дисципліною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподіваєшся?»

Примусила себе ввімкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око індикатора, і мікрофон вишкірив решітку. Почала повільно, розділяючи слова на склади, передавати радіограму:

«Зем-ля, Зем-ля. Я – «Астероїд». Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з «Астероїда» в розвідувальний політ над Венерою. Останню радіограму від нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шістдесят годин, зв’язку нема. Можливо, апарат пошкоджений. Запасів продовольства, води і кисню на борту літака було на п’ять діб. Прошу дозволу зійти з орбіти супутника і посадити «Астероїд» на поверхню планети.

Керманич експедиції…»

Зрадлива сльоза скотилася по щоці і впала на папір. Людмила кидала у мікрофон слова і плакала, плакала від важкого горя. Але ніхто цього не бачив, крім тісної радіорубки…

ЗУСТРІЧ З ПЛАНЕТОЮ

Коли ракетоплан «Метеор» катапультували з ангара «Астероїда», він деякий час летів поблизу свого космічного авіаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучі ілюмінатори, сріблясту обшивку космічного корабля. Подекуди на ній з’являлися чорні смуги, різкі подряпини і бурульки наплавленого металу. І не дивно: який простір пронизав «Астероїд»! Хоча, як на масштаби планетної системи, відстань між Землею і Венерою невеличка, – уявити десятки мільйонів кілометрів цієї прірви неможливо. Занадто вона глибока і широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул і дрібними метеоритами, скована неймовірним холодом, ця прірва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтівливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхні Венери – рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самісінького ґрунту чи там поверхні океану!), мусить політати над самою планетою, знизившись настільки, наскільки буде можливість, зробити серію знімків і знову вийти на орбіту.

Петро відсунув шторку шолома і подивився вниз. Біла, сліпучо біла поверхня хмар. Наче безкрая снігова рівнина. Така сама, як і над Землею. Навіть з цієї запаморочливої висоти видно темніючі складки, цілі гірські хребти з округлими вершинами. Подібну панораму Петро бачив на Землі не раз і не двічі. Але… Там, бувало, летиш понад хмарами і – гульк – засиніє просвіт, побачиш поля в сизому мареві, звивистий шнурок річки. А тут вони вже десятки разів обкружляли планету – і жодного просвіту, найменшої прогалинки в суцільних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне і зловісне відчувається в цих залитих сонцем просторах.

Пілот бачить, як там, далеко внизу, біжать майже поряд дві тіні: одна велика, від «Астероїда», а друга маленька – від його «Метеора». Біжать, підскакують, зникають у «венерійських» тінях і знову вириваються на світле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. «Нічого, – думає Петро, – проб’ємося. Ось тільки буде команда – так і ринемось…» Він мав на увазі себе і свою машину, якій доручив життя. З чоловічою ніжністю стиснув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна і спрямувати «Метеора» по дотичній траєкторії, як він спочатку сяде на свою тінь, а потім почне занурюватись у м’якість хмар…

– Ну, як самопочуття, Петре? – пролунав голос у навушниках.

– Бадьоре. Я готовий.

– Ну що ж, на часі. Можна починати спуск.

Петро закрив шторку шолома, перевірив кисневий апарат.

– Іду на спуск!

І натиснув кнопку стартера. Запрацював гальмівний двигун.

– Щасливо!

До навушників долетіло приглушене, далеке гудіння. Петро відчув легкий поштовх у груди, дрібне тремтіння корпусу «Метеора» і злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкість, ракетоплан пішов на зниження. Петро заглушив двигуна. Тепер космічну швидкість свого апарата він мусив погасити в густій атмосфері Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небезпечно. Зануритись одразу в венерійські хмари – це однаково, що вдаритись об скелю. Якої б не був міцності ракетоплан, він не витримає такого удару. Отож і вирішили гальмування провадити обережно, зачіпаючи спочатку лише вершечки хмар, їхню розріджену бахрому.

Снігова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. «Метеор» черкнувся кострубатої газової поверхні – увесь його корпус загудів, як дзвін. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерівному, горбкуватому шосе. Ковзнув і підскочив угору, наче камінь, кинутий на воду Потім ще раз, ще… Швидкість падала, хоч і повільно, але падала.

Тільки після двох витків навколо планети Яворович вирішив розпочати занурювання в хмари. Металеве тіло ракетоплана вібрувало під натиском щільної атмосфери. Яворович пронизав уже кілька кілометрів товщі хмар, а їм кінця й краю не видно. Швидкість різко зменшилась. Інколи Петрові здавалось, що вона впаде до нуля, і апарат зависне в хмарах, мов голка у ваті.

До поверхні планети залишилось шістнадцять кілометрів, коли Яворович побачив на індикаторі кругового спостереження плетиво електричних розрядів. Сліпучі зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загриміли грізні обвали звуків. Тепер уже грозу видно було і без індикатора. Непривітними салютами зустрічала Венера космонавта. Яворович ввімкнув рацію, у навушниках затріщало. Заговорив у мікрофон:

– Попереду сильна гроза. Блискавки. Грім.

– Постарайтесь обійти, – почув крізь шум і тріск знайомий голос Керманича.

– Іду в піке.

Петро ввімкнув головний двигун і ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожеві нитки розрядів видно було і спереду, і внизу, і з боків. Наче якийсь розгніваний велетень закидав сітку, щоб спіймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: сліпучі зигзаги віддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабіні затанцювали тіні, і Петро побачив на правому крилі велику розпечену кулю. «Оце так гостинець! – промайнула думка. – Куляста блискавка, шмат плазми…» В ту ж мить він збільшив швидкість, і куля оглушливо вибухнула позаду.

– Алло! Алло! – загукав у мікрофон. – Район грози пройшов. До поверхні планети лишилося…

Петро з жахом побачив, що стрілка альтиметра стоїть на нулі. Кинув швидкий погляд на локатор – не працює. У навушниках нема навіть найменшого потріскування. Скільки ж до поверхні?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шістнадцять, то зараз… зараз може бути десять, ну, вісім, чи сім… Зітхнув полегшено: все-таки до поверхні ще далеко. Почав виправляти курс по пам’яті. Хмари порідшали, але видимість надзвичайно погана, буквально п’ять – сім метрів. У таких умовах дуже легко втратити орієнтацію. Саме цього Яворович побоювався найбільше. «Може, я лечу прямовисно до поверхні? – холодком проповзла думка. – Ех, повернутися б оце на «Астероїд», замінити прилади…» Повернутися… І це зараз неможливо: невідомо, де верх і де низ…

На екрані індикатора кругового спостереження – сіра, незрушна пелена. Сліпий політ продовжувався і, як здавалося Петрові, продовжувався безконечно довго. Він потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло відчуття часу. І в одну мить уявив те, що зараз відбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосі високо-високо понад хмарами Венери поблискує ілюмінаторами «Астероїд». У густому клубочінні хмар падає, вже захоплений тяжінням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабіні сидить молодий пілот у скафандрі і не знає, де низ, а де верх… Не знає? Петро раптом відчув напрямок падіння, повернув голову і, побачивши в який бік зникає клоччя хмар, переконався – здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного піке! Негайно, якнайшвидше!

В ту ж мить заревів двигун, Петро з усієї сили наліг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидіння, кров зашуміла у вухах, в очах потемніло, але він все-таки побачив поверхню планети – вона мчала до нього темною стіною. Ще зусилля, ще! Стіна планети схитнулася, відхилилась, але не зовсім, не зовсім… Ех!

В останню мить – перед ударом – Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорні дерева, сріблястий «Метеор» врізався лівим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору – як німий зойк. Чорні дерева схитнулися над білою птицею та й заклякли. Чужа, інопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землі.

У СИНЬОМУ ЛІСІ

Удар був досить сильний – Петро втратив свідомість. Тіло його, міцно припасоване до сидіння, безвільно звисло на лівий бік. Хто зна, скільки він отак лежав, та коли опритомнів – жахнувся: невже він втратив зір, що нічого не видно? Широко розплющував і заплющував очі, кліпав повіками, а густа темрява – без жодного проблиску! – не розходилась. Навпомацки відсунув шторку шолома і обережно доторкнувся пальцями до очей. Болю нема, проте нічогісінько не видно. Що за знак? Ліве плече, груди і ноги нили від болю, але ж голова… Шолом цілий…

Петро натиснув на важельок правого підлокітника, і сидіння трохи відсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий біль не стишувався, особливо у лівому коліні Поворушив ногою – нічого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколінній кишені. А… та це ж ліхтар – подарунок Інституту ядерної фізики. Вийняв і швидко натиснув кнопку. Яскраве світло прорізало темряву – отже, він бачить! бачить!

Виходить, що це така чорна венерійська ніч. Пригадав, що перед аварією бачив якісь чорні дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемніло… Чи, може, він так довго лежав без свідомості?

Посвітив угору – над сріблястим крилом його апарата вирізьблялися гілки дерев, наче антени. Зауважив, що гілля відходить від стовбурів під прямим кутом і має майже таку саму товщину, як і стовбур. Листя не видно. Гілки, як і стовбури, нагадують труби, гладенькі, без жодного сучка, і – головне – однакової товщини від початку й до кінця. Коли б дерев було не так багато, Петро міг би подумати, що то справді антени. Вони й поблискували під промінням ліхтаря, наче воронений метал.

Петро вибрався із сидіння. Насамперед він налагодить рацію: треба ж негайно встановити зв’язок з «Астероїдом»!

Дивна річ: критичне становище, в яке він потрапив, ніби й не турбувало. Він його просто не усвідомлював. Хотів якомога скоріше передати інформацію, розповісти про те, що побачив – про оцей чудернацький ліс, про темінь венерійської ночі. Головним у цій ситуації було те, що він, посланець земного людства, опинився на поверхні іншої планети. А те, що його літак врізався у цю поверхню і, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати, – все це зараз його зовсім не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить розпачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацію, час від часу поглядає на чорноту за ковпаком кабіни і думає про цю несамовиту планету, яка зустріла його блискавицями і океаном темряви.

На Землі теж бувають темні ночі, особливо восени. Він ходив до школи в райцентр за чотири кілометри на другу зміну і повертався додому поночі. Але хіба то було таке «поночі», як зараз? Навіть коли над головою не сяяли зорі, то й тоді все-таки тьмяніла, угадувалась стежка, бовваніли дерева, будівлі… А тут не видно нічогісінько!

Вглядався до болю в очах – а може, десь хоч трішки зблисне: чи вогонь, викликаний розумною істотою, чи очі якого-небудь звіра! Не видно нічого. Заплющував очі, міцно притискував повіки, і тоді з’являлась якась невиразна рожевість.

Ліхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темряві глибокий отвір. І куди його не спрямовував Петро – скрізь стояв мовчазний трубчастий ліс. І ніякої трави чи кущиків унизу – щіткою стирчать маленькі трубочки. Звичайно, Петро міг би оце вибратись назовні і полоснути по цих деревах променем мазера – досить лише натиснути другого вмикача на ручці ліхтаря, як поруч із оцим білим снопом зажевріє тонка цівка великої енергії. Промінчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишній ліс, а якщо тут є кисень, то незабаром від цих дерев залишився б тільки попілець… Але навіщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.

Яворович усміхнувся: хоч які мудрі наші астрофізики, а природа мудріша. Скільки було витрачено зусиль, щоб довести непридатність Венери для життя! І жара до 300 градусів, і відсутність кисню, і повільне обертання…

А ліси на Венері тим часом виростали.

Та хіба тільки ліси? Раз уже є біосфера, то, певне, розвинулися й інші форми життя… Яворовичу дуже хотілося зустріти тут розумних, мислячих істот. І десь глибоко в душі, можливо, інтуїтивно він вірив, що так воно й буде…

Рацію налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кіноапарат, націлив об’єктив у темряву і почав ждати світанку. Раз був вечір, значить буде й світанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осі набагато швидше, ніж навколо Сонця. На Марсі доба така, як і на Землі, то чому ж на Венері мусить бути інакша?

Чатував темряву – як тільки почне її розмивати світло, так він і зафіксує це явище на стрічку. Треба буде зняти цілий венерійський день – з ранку до вечора.

Вдень він поставить літака так як слід, а зараз виходити назовні було б необачно. По видному можна буде використати дерева замість лебідки – це якраз і добре, що навколо ліс, а не пустеля. Та й ґрунт, очевидно, м’який, бо крило ввійшло в нього, як ніж у масло.

Сидіти було незручно, а все ж непомітно підкрався сон. Яворовичу наснилися рідні поля, шовкове шатро неба над ними. Він іде кудись і сам не знає куди, земля стелеться під ноги, ваблять зорі, а серце стискує тривога. Він іде все швидше і швидше, не йде, а біжить, широко стрибаючи по кам’янистому міжгір’ї. Десь зникли поля і ліси, перед ним голий камінь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, і він гупає по ній, тікаючи від якогось хижого звіра, що вже дихає за його спиною. Під ногами гуде бруківка – лунко, виразно. І раптом він усвідомлює, що то не дорога відлунює, а планета – резонує, як велетенський дзвін. І це його не здивувало, що відчув усю планету – не просто каміння під ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсім близько…

Прокинувся з відчуттям тривоги в усьому тілі.

Світало.

Несміливо, поволі, але все-таки світало. Згори, із хмар, просочувалось блідо-жовте світло. З темряви поволеньки проступали дерева. «А може, це зовсім і не дерева? Можливо, це справді антени, цілий ліс антен якоїсь гігантської радіостанції? – подумав Петро і одразу ж відкинув ці думки. – Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву». Спрямував об’єктив кіноапарата на темніючі стовбури і натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному місці схитнулися… Тривожна цікавість, очікування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птиці? А може – венерійці? Хоча б уже скоріше світало!

Просвітив гущавину ліхтарем – ніде нічого, тільки полискують дерева – суцільна стіна.

Вимкнув ліхтар – стало ще темніше. Але за якийсь час очі призвичаїлись і знову вловили жовтизну. Світло сіялось зверху, від злегка жовтавих хмар, які густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрів на п’ятдесят навколо. «А більше, мабуть, нічого й ждати при такій хмарності», – подумав Петро, закриваючи шторку шолома і перевіряючи кисневий прилад. За хвилину він уже вибрався назовні. Озирнувся навколо і легко сковзнув на венерійський ґрунт. Був такий заклопотаний положенням літака, що навіть не звернув уваги на цю історичну мить. Під ногами пружинило, як на торфовищі, але він не грузнув. Спробував навіть підскочити на одному місці – нічого. Відчував себе помітно легшим, ніж на Землі. Біль у лівому коліні майже стих.

Обережно обійшовши літак, переконався, що крило ціле, треба тільки обкопати його, а тоді вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбіну вертикального підйому…

І знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева – вже в іншому місці. Довго дивився в гущавину – зараз уже, мабуть, зовсім розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцільну стіну, – але нічого не помітив. Тихо і непорушно.

Підійшов до ближчого дерева, узявся за темно-синій стовбур обома руками, схитнув. З гілок бризнула рідина.

Дістав з нагрудної кишені скафандра пластмасову пробірку – узяти пробу. На «Астероїді» дослідять… Труснув дерево, рідина полилася, але в пробірку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гілку, але він був такий гладенький, що руки тільки сковзались. Тоді Петро вийняв з кишені моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кінець нижньої гілки і потягнув. Гілка пружинила, вигиналася, але не тріскала. Наче то була й не гілка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кінчика, нахилив. Гілка таки справді схожа на трубку – добре видно порожнину. Дістав ножа, зрізав – полилася рідина, але одразу ж і перестала. Отвір просто на очах затягувало плівкою. Зрізав ще – те ж саме Наповнив пробірку, взяв також шмат живої трубки. Відпустив гілку і почав змотувати троса. В гущавині нараз ковзнула якась тінь. Він не так побачив, як відчув – хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звір? Мисляча істота?

Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишені. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Біліла торпеда літака, чорнів нашорошений ліс. І в усьому відчувалася настороженість, тривожність.

Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Між деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тільки здається. Хоч і на коротку мить, але він виразно побачив саме постать – вертикальне тіло, що перебігло від одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, і Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, – по гілках, угорі, перебігає ще одне!

Яворович став, як укопаний, – до нього наближались венерійці! Такі ж, як і люди – двоногі, дворукі. Одна постать легко перебігала по гілках – вони не встигали й прогнутися, – а друга, так само спритно, петляла поміж деревами. В їхніх рухах була гранична обережність, але діяли вони сміливо, без вагання. В руках тримали короткі палиці, мабуть, вирізані з оцих самих темно-синіх гілок.

Метрів за п’ять від Яворовича обоє зупинилися. Той, що був на дереві, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палиці під лівою пахвою, венерійці також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливці де-небудь в нетрях Африки підстерігають свою здобич. Вони аж зігнулися трохи, приглядаючись до дивовижної істоти в скафандрі і шоломі. На зріст вони, може, трохи менші від Яворовича, вузькоплечі. На голові в кожного стирчить чорне волосся. Шкіра темно-синя, очі великі, занадто видовжені, з якимось стальним блиском. Він не зміг нічого прочитати в тих очах – ні страху, ні цікавості, ні гніву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без ніякого виразу – очі людей з іншої планети. Петро не встиг і слова вимовити, як істоти сховались за деревами.

І раптом Яворович подумав: «Мабуть, їх лякає мій шолом, а раз вони дихають цією атмосферою, то, певне, і я зможу».

Плавно, спокійно підніс руки, відхилив шолом за плечі, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз і вдруге. Повітря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цілком достатньо.

– Ну, що ж, – обізвався Петро, – будемо знайомитись чи що?..

Голос його зазвучав несподівано сильно і, відлунюючись, полинув у гущавину. У відповідь – жодного звуку.

– Чого ж ви мовчите? – загримів Петро. – Може, злякалися?

І знову ніякої відповіді.

Тоді Яворович, простягши вперед руки, як для обіймів, рушив до них.

В ту ж мить венерієць, який ховався лівіше, правою рукою діткнувся кінця палиці, притиснутої до лівого боку. Щось зашуміло, тукнуло Петра в груди, і він побачив, що це – невеличка стріла. Вона заледве пробила костюм і трохи подряпала шкіру. Швидко вихопив її і кинув назад – на того, що стріляв. Венерієць спритно відскочив за інше дерево.

– Що ж це ви так гостей зустрічаєте? – гримнув Петро, поквапно надіваючи шолом. – Чим я накликав ваш гнів?

Стріла цокнула по шолому.

«А що, коли їх тут багато? – промайнуло Петрові в голові. – Може, це тільки розвідка від цілого загону? Доведеться оборонятись». І він засунув руку до надколінної кишені, щоб дістати свого ліхтаря. Аж подих йому перехопило– кишеня порожня! «Швидше до кабіни: мазер там, авжеж там, він пригадує, що поклав ліхтаря на сидіння, так, так… Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокійно, спокійно…»

Він кинувся до літака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шуміло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, і затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.

Дерся в кабіну, а стріли дзьобали і дзьобали скафандр.

«Войовничі… – думав Петро, переставляючи ногу в люк. – І найменшої спроби порозумітися… Доведеться…»

Простяг руку до грізного ліхтаря, а він наче одсувається, Петро тягнеться до нього і ніяк не може вхопити, ось уже він під пальцями…

Але темрява каменем налягла на його свідомість, на його важке, наче олов’яне, тіло. Наледве засунув ліхтаря до кишені і мішком сповз у кабіну.

Венерійці підбігли, заглянули. З лісу вийшло ще з десяток чи більше – із трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з літака, поклали його на щит, взяли втрьох і всі разом рушили вглиб лісу.