Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

ХРАМ ЗОЛОТОГО СВІТИЛА

Яворович довго ішов по слідах, протоптаних Голомозими в податливому ґрунті. Сліди петляли поміж кущами, в деяких місцях завертали назад і, перетнувшись, ішли вбік. Чим далі, тим усе менше біліло бутонів Головатих, замість жовтих кущів з явилась низькоросла рослинність, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантація, бо, як помітив Петро, ґрунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, підчахнув сизу гілку, з якої закапав прозорий сік, але їсти передумав, може, зашкодить?

Сліди привели Петра до… Голомозих. Вони безладно попадали, прим’явши деревця, і так лежали, наче до чогось дослухаючись.

Яворович, обережно ступаючи, обійшов їх і почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся – чи не йдуть слідом? Голомозі лежали непорушно, зовсім непорушно. Петро вернувся, підійшов до них – мертві, всі до одного. І списи валяються поруч…

Постояв у нерішучості. Може, піти назад? А то натрапиш на засідку…

Вирішив іти вперед. Очевидно, це діють вороги Великого Розпорядника, – це по-перше; а по-друге, – не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.

Відшукавши слід («Ішов один, той, що забрав мазера!»), Яворович покрокував по схилу. Внизу темніли гаї, і щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, він без вагання пішов поміж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Він ішов зовсім беззбройний, не мав навіть мисливського ножа, та проте не відчував страху, серце билося ритмічно, і в усьому тілі вібрувала сила.

Там і сям у лісі почали попадатися занадто товсті дерева, наче роздуті знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, і потім не побачив отворів. Що це – природні дупла, чи венерійці таки вирощують свої житла? Але жодної живої душі не видно, навіть гам. де ці житла стоять порівняно густо.

– Агей! – гукнув на всю силу своїх легень, і тільки луна відповіла йому: – Е-е-й…

Усміхнувся: природні ж венерійці взагалі, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть «почути» думку…

Мабуть, воно так і сталося, бо невдовзі навстріч Петрові вийшов зеленотілий юнак, мовчки взяв його за руку і повів по одній із стежок у хащі Яворович у думці запитував його: «Куди ми йдемо?» Але відповіді, здається, не було чи, може, він її не вловлював.

Так і йшли мовчки, вірніше, не йшли, а продиралися крізь гущавину, і весь час юнак не випускав Петрової руки.

Велетенське приміщення відкрилося якось одразу, несподівано Яворович ступнув крок – і опинився всередині. У сутінках гущавини він не помітив широкого входу, можливо, через те, що більше дивився під ноги, боячись спіткнутись. Тепер, підвівши голову, побачив… світло! Висока світла колона, вужча знизу і ширша вгорі, підпирає перламутрове склепіння Петро одразу догадався: ввімкнули його ліхтар! Але яке щастя, що вони не зацікавились другим вмикачем… Тісним безмовним натовпом стоять венерійці, серед дорослих багато й дітей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучі сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне світло просто ріже їм очі, чи радість або горе витискують сльози?

Юнак пробирається попереду і, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, і знову змикається за ним. Так вони підійшли до середини храму, де на якомусь круглому підвищенні стояв ліхтар. Сліпуче коло на перламутровій стелі було тепер над Петровою головою. Побіля світляної колони, що здіймалася з лінзи ліхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать сріблясті колючки. «А їй личить цей вінок, – мимоволі подумав Яворович. – Гарна». Та це були не ті слова. Вона стояла поряд із сизуватим світлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петрові чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертіті, дружини фараона Ехнатона, – лебедина шия і мигдалеві очі.

Юнка ступила крок до Петра і так само, як і Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, і почала «розмовляти» думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тільки він не встигає помітити, як вони вимовляються.

«О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!..»

«Я мало не розбився…» – подумав Петро.

«…Ти приніс не лише звістку про Золоте Світило, а й саме світло, про яке ми досі знали тільки з переказів і легенд. Ось воно – чудо із чудес, прекрасне світло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далі за всяку рослину, воно обіймає всесвіт…»

Вона ходила навколо ліхтаря, і щось величне було в її поставі, в її розмірених неквапливих кроках.

«…Світло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючі осколки? Це щоб освітити найтемніші місця простору. І настане час, коли світло освітить усю нашу планету, і велика Правда постане в усьому своєму блиску. І ми не будемо насилувати закони матері Природи, а житимемо і розвиватимемось у злагоді з ними».

Проповідниця трохи помовчала, дивлячись в заплакані лиця, а потім проголосила:

«Нехай кожний підійде і помиє руки свої у світлі і омиє світлом своє лице».

З цими словами вона простягла руки до світляного стовпа, занурила в нього долоні і потім провела ними по обличчю. За нею підійшов чоловік, потім жінка підвела двох дітей, потім знову чоловік… І Петрові здалося, що лиця їхні стають гарнішими, а в очах з’являється вираз доброти.

Один тільки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев’янілий. На обличчі в нього не відбивалося ніяких емоцій. Одне за одним підходили венерійці до світла, лише він стояв стовпом, звісивши довгі руки.

Поступово храм порожнів, бо, виконавши ритуал, венерійці виходили. Зрештою біля проповідниці залишилося кілька старших чоловіків і жінок та ще той байдужий. Усі вони, за винятком Байдужого, з цікавістю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхні обличчя, постаті. Повні губи, великі очі. Під балахонами окреслюються покаті плечі; руки й ноги мають по п’ять пальців.

Якби замість зеленої була каштанова шкіра, можна б подумати, що вони з Індії чи Лаосу; дуже схожі на тамошніх людей.

«О Людино, ми багато вже чули про тебе, – звернулася в думці проповідниця, – і тепер маємо щастя побачити тебе зблизька».

Великі очі їхні блищали від сліз.

«Мені також дуже цікаво. – подумав Петро. – Буде про що розповісти… От тільки шкода, що не прихопив з собою кіноапарата, ну за те ви мені дасте щось, щоб я міг показати товаришам-космонавтам, та й людям на Землі…»

«Хіба ти підеш від нас? – тривожно подумала Проповідниця. – А оцей символ Золотого Світила?!» – Вона вказала на ліхтар.

«Я мушу повернутися до тих. що послали мене, а цей ліхтар мені просто необхідний. – Побачивши переляк на обличчях венерійців, Яворович додав: – Зрозумійте, це моя зброя».

Але що таке зброя вони не розуміли, а Петро не схотів детально роз’яснювати, щоб не налякати їх, щоб не подумали, що вбивати – одна із досконаліших професій на Землі.

Вони обступили ліхтар, і Петро вловив щось нове у виразі їхніх облич. Нетерпляче поморщився. Ну. як вони не розуміють, що ця річ його і що вона йому просто необхідна?! Стримуючись, пояснив, що ця штука, хоча б він і залишив її, довго світити не буде, «сяде» батарея і все. Це мало втішало венерійців, може, вони й не повірили, бо легенди їхні оспівували вічність світла.

І тоді в Петра з’явилася ідея запалити їм вогонь. Це ж дуже просто: нехай підкидають дровець, і все. Буде їм хоч якась робота Адже вони, власне, зовсім не працюють, бо взяти вирощене природою – хіба ж то праця?

Вогонь… Вони ще не бачили вогню. Певне, атмосфера ховає блискавки в глибині хмар. А первісним людям на Землі вогонь таки справді дало небо: блискавка розчахувала і запалювала дерева…

Дикі люди, мабуть, вважали вогонь добрим духом, оберігали його, навіть обожнювали Але чи добрий він – вогонь? Чи не наробить він тут, на Венері. ще більше лиха, ніж на Землі?

Завагався Петро, але зрештою вирішив, що все залежить від того, як використовувати вогонь Якщо розумно – він корисний, а коли ні, то… самі будуть винні.

В нього була в кишені коробочка сірників, але наскільки її вистачить? Треба навчити їх самим добувати вогонь, вирішив Яворович, це певніше. Кресало зробити ні з чого. Попросив принести сухого паліччя, і коли перед ним поклали добрий оберемок, сказав:

– У кожному з оцих цурупалок є прихований вогонь…

Вмостившись на підлозі, довшу суху палицю обіпер об пояс і затиснув ногами, коротшу взяв обома руками і почав швидке терти. Венерійці стали колом, спостерігаючи за його рухами. Довго тер Яворович, палиці нагрілися, він сподівався, що ось-ось затліються, піде димок, схопиться язичок полум’я… Але вогонь не з’являвся. Піт зросив йому чоло, а палиці навіть не потемніли! «А нехай їй всячина, отакій техніці!» – подумав Петро і вийняв з кишені сірникову коробочку. Так буде легше. Чиркнув сірником, запалив хмиз, і коли заклубочився дим, венерійці злякано відійшли. Про світло вони чули, а про дим. певне, немає нічого в їхніх легендах. Та ось сухі дровця запалали чистим вогнем. Проповідниця рушила до нього, простягаючи руки, і коли б Петро не зупинив її, то, мабуть, згоріла б.

– Це світло пече! – гукнув Яворович. Одірвав у Байдужого – він якраз близько стояв – клапоть балахона і простягнув до вогню. Клапоть так і пихнув.

А вогонь танцював на дровах, наче торжествуючи своє народження, перламутрові стіни ніби ожили, віддзеркалюючи рухливе сяйво Цей каскад світла ще пояскравішав, коли Петро взяв до рук ліхтаря і вимкнув його. Він і сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття і думав: «Хоча б же ця сила природи принесла їм користь…»

Тицьнув коробочку сірників у зелену долоню Проповідниці, розповів, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що він мав справу з дітьми.

– Можете запалити багаття десь у долині і весь час підтримувати його… Тільки будьте обережні: щоб вогонь не пожер ваших лісів і будівель. Він боїться води, якщо почне шкодити – заливайте водою.

Проповідниця вийняла сірника з коробочки і довго дивилася на нього, як на якесь неймовірне чудо. Поклала назад, засунула, передала коробочку сусідові, а той, роздивившись, віддав іншому – аж поки коробочка не потрапила в довгу руку Байдужого Петро бачив, як той, навіть не глянувши, затис її в своїй широкій долоні.

Усі дивилися на вогонь, немов загіпнотизовані, особливо малеча.

Петро, стискуючи в руці гофрований циліндр ліхтаря, помалу пішов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, він покаже, як діє мазер!

Оглянувся – венерійці все ще стояли коло багаття, як заворожені, на їхніх зелених обличчях танцювали відсвіти. Та ось Проповідниця неначе прокинулась, швидко підійшла до Яворовича, і він сприйняв її думку:

«Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми допоможемо тобі звільнити свою птицю. Тобі дадуть трубки із соком – поллєш ним ті рослини, що обвивають птицю, і вони зів’януть».

– Оце по-дружньому! – вигукнув Петро і потряс здивованій жінці руку,

З лісу він виходив, несучи за плечима чималу в’язанку трубок із соком. Здавалося, безлисті темні дерева насторожено стежать за гостем із далекої Землі.

ЗУСТРІЧ ІЗ САМИМ СОБОЮ

На плато було тихо й спокійно. Жовті кущі й величезні білі бутони в них стоять непорушно, як і раніше; Голомозих сновигає начебто ще менше, на Петра вони не звертають ніякісінької уваги, нібито це йде також робот, хоч трохи й інакший.

«Ну й добре, – подумав Яворович, – значить він…» Схаменувшись, Петро обірвав думку, хоч уже й знав її всю: добре, що Великий Розпорядник не контролює, не здогадується про трубки. І, незважаючи на цю заспокійливу думку, Петро відчув, як десь у глибині його єства виникає неспокій. Почав озиратися навколо. Ніде нічого підозрілого, ніяких змін. А проте ставало тривожно.

Проходячи мимо плантації їстівних рослин, згадав, що давно вже не їв. Обережно поклав свою ношу, сів, і, відламавши кілька гілочок, почав їсти. Подумав про «Астероїд». Тепер вони знають – живий. А як будуть розпитувати, як здивуються, що на Венері отаке життя Ну, що ж, природа щедра на форми… Треба тільки більше на кіноплівку, а то ще ж чимало касет Але ж дійсно, які можливості мозкової речовини! Цікаво, чи вона така, як у нас?

Підвів голову – коли б оце прозора атмосфера, то «Астероїд» сяяв би яскравою зіркою, видно було б і вдень. Та якби тут атмосфера була прозорою – інакше б розвивалася і цивілізація. З їхньої свідомості виключено космос Головаті не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землі більшість людей не звертає ніякої уваги на космос, ба навіть серед тих, що помічають його, працюють для нього, – і то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простір, безмежжя, а в тому безмежжі – газові кулі, тобто зорі, можна одержати їхні спектри, визначити маси, швидкість, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу і на тому заспокоїтись Якщо ж буде помічено якісь неправильності руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабінетне вивчення – і таки відкрити біля розпечених газових тіл тверді кулі – планети… Поки що, в основному, йде нагромадження фактів.

Смакуючи соковиту м’якіть венерійських рослин, Яворович подумав, що й досі не знає, як вени звуться, і усміхнувся: хіба це має якесь значення?

Побувають тут біологи, то все розкласифікують. А цікаво, як розмножуються оці рослини? Адже ніякого насіння, жодного стручка він ще не бачив.

Попоївши, Петро рушив далі Невдовзі побачив і свій апарат, обплутаний ліанами, і білу кулю Розпорядника. Ніде нікого. Отже, тільки ліквідувати кляті рослини – і політ, політ…

Він узявся старанно поливати соком «кляті ліани». Надрізував кінець еластичної трубки і, перебираючи долонями, витискував із неї сік. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато і надріз швидко затягується досить міцною плівкою. А як тиснути, то сік б’є з трубки, наче з насоса. Петро цілився під коріння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавлені трубки відкидав геть і брав усе нові й нові, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.

Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густіше, полив удруге.

А рослини стояли так само, як і раніш.

Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напружені руки – ламати, трощити!

Але руки не могли вхопити нічого – розчепірені пальці стискували… повітря.

В першу мить він не міг нічого зрозуміти і намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вільно пройшли крізь нього, і ліва п’ятірня вчепилась у праву. «Галюцинація! Витвір уяви! – промайнуло в його свідомості. – Але ж…» Що «але ж» – він і сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, і важко було повірити в його нереальність. Петро пішов просто на літак і пройшов крізь нього. «Ага, он ти як… – подумав. – Хочеш збити мене з пантелику галюцинаціями? Ні, ні, не вдасться!»

Одвернувся і пішов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутеніти. Незабаром побачив знайомі сліди, минув з десяток жовтих кущів і вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама місцевість, він упізнав її. А все-таки, підійшовши до свого апарата, помацав ліани рукою і аж зрадів, коли впевнився, що вони реальні. Проте радіти було нічого: адже рятівного соку вже нема!

Петро зітхнув, скоса поглянув на білу кулю Розпорядника. «І чому цей геніальний мозок такий… дурний! – подумав з досадою. – Як йому довести, що я – людина?»

Постояв, походив навколо в задумі, приглядаючись до ліан, що оточували літак, а потім пішов назад. Вирішив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечоріло, але він не міг відкладати. У нього є ліхтар, і дорогу він знайде.

Спочатку йшов так, а коли вже зовсім стемніло – ввімкнув прожектора. Спустившись із плато, зустрів у лісі якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.

Довго блудив Яворович у лісі – аж ноги заболіли. Пробивав собі світлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисів дерев, сподіваючись відшукати храм, – але все марно. Тиша і темрява налягали, душили. Хотілося впасти і заснути, але Петро змушував себе іти.

В одному місці він зупинився – його оточували гінкі тоненькі стовбури. «Вони, вони! – зрадів, дістаючи ножа. – Ось наріжу».

Як і завжди, із зрізів спочатку полився сік, а потім отвір затягнуло плівкою. І товщина стебел, і густина соку були наче такими самими «От і добре, – заспокоївся Яворович. – Тепер не спіймає мене своїми галюцинаціями…»

Нарізав цих стебел стільки, що ледве ніс. Здавалися такими важкими, наче були металеві.

Ліс довго не хотів випускати Яворовича із своїх темних нетрів Космонавт потрапляв у такі хащі, що наледве вибрався із своєю ношею. Коли він вийшов на плато – почав сіріти світанок.

Сів трохи перепочити, і лише тепер помітив, що потрапив на це плоскогір’я зовсім не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко від того місця. Незабаром він переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Білі кулі тут були набагато менші і стояли густіше. Здавалось, їм не буде кінця й краю Траплялися тріщини в ґрунті, через які доводилось перескакувати, зарості.

Десь уже в другій половині дня голод і спрага змучили його зовсім. І на довершення всього – коли він уже надвечір, страшенно втомлений і розбитий, натрапив на ті трубки, що так невдало вчора використав, і порівняв їх з тими, що ніс, – виявилося, що нарізав він зовсім не тих. Аж застогнав з досади. Стільки праці і, головне, часу пропало марно!

Покинув свою тяжку в’язанку і почвалав до літака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он і біла куля цього тупого Розпорядника, ось і літак видніється… Ще не знав, що робитиме, хотілось одного – відпочити.

Поміж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, відсунув шторку і… остовпів. У кріслі пілота сидів Петро Яворович! «Знову галюцинація», – подумав і потер собі очі. Той з цікавістю дивився на нього, ніби вичікуючи. Петро вхопив його за плече.

– Ну, ну, легше! – сердито вигукнув той.

«І слухова, ще й слухова галюцинація! – подумав Петро. – Що це зі мною діється? Але ж я відчув його плече…»

– Ану, вилазь! – гукнув несамовито.

– А ти хто такий? – з притиском спитав той. – Може, познайомимось? – І він простяг руку. Петро махнув своєю, сподіваючись, що не наткнеться ні на що, але той піймав його долоню і стиснув так, що в Петра аж пальці хруснули. Ні, це не галюцинація… «Двійник!» – спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.

– Ха-ха-ха! – дурнувато засміявся двійник, показуючи його зуби. – Так хто ж ти такий? – уп’явся в Петра очима, враз припинивши сміх.

– Я – Петро Яворович.

– Ти – Яворович? – щиро здивувався двійник. – Перестань виглуплюватись. Яворович – це я!

«Він, певне, ще не дивився в дзеркало і не уявляє своєї зовнішності, – чомусь подумав Петро. – Зараз покажу».

– Отам, у нагрудній кишені комбінезона, є дзеркало. Вийми, подивись.

– А звідки ти знаєш, що є в моїх кишенях? – спитав двійник, дістаючи дзеркало. – Дивно.

Він довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потім кинув кілька пильних поглядів на Петра.

– Так… – тихо промовив, підводячись. – Ти – мій двійник… – І схопив Петра за груди. – Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобі треба? Ти хочеш мене знищити?!

Очі його налилися нелюдським гнівом, він висунувся з кабіни і розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку і так сіпнув до себе, що підсковзнувся. Падаючи, потягнув і того. Борсались під крилом, тіла їхні сплелися в клубок, Петро відчував, що двійник дужчий за нього, але не знає прийомів боротьби. Яворович притискував його до ґрунту, бив кулаком, але той відбивався з усієї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-під кущів, схопилися на ноги… І раптом сталося найстрашніше – двійник вихопив з Петрової кишені мазера.

– А-а… – захарчав, пригнувшись. – Зараз я тобі покажу!

Пальці його мацали корпус, шукаючи вмикача, він згаяв може секунду чи дві, і це врятувало Яворовича – спритно відскочив убік.

В ту ж мить сяйнув сніп яскравого проміння, освітивши велику білу кулю Розпорядника, і вдарила червона цівка… Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петрові здалося, що він почув якесь ревище, але чи справді це було гак, поручитися важко Він був, як у чаду, і діяв машинально.

Кинувся збоку на двійника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не зміг вирватись. Стискаючи його в залізних обіймах, Петро відчув, що той зовсім ослаб. Досить було струснути, і він впустив мазера додолу, а потім і сам почав осідати. Яворович стрибнув до ліхтаря, вхопив і одразу ж націлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки і ледве дихаючи.

– Що це зі мною? – тихо спитав він. – Що зі мною сталося?

Навіть у вечорових сутінках помітно було, як він блідне, як синіють його губи. Раптом він підвівся і зашепотів, наче тут хтось міг їх почути:

– Слухай, скажи мені, хто я такий? Скажи…

І впав мертвий.

Петро ще постояв, невідомо чого ждучи, а тоді націлив на мертвого двійника мазер…

Усе це так приголомшило його, що він забрався в кабіну, закрив шторку і довго сидів заплющивши очі. Намагався ні про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у ній гуділо і видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрішнім зором і зникало. І ніяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку… «Хто я такий? Хто я такий?» Догрався… догрався… Ну, що ж. сам винен…

Раптом уявився вогонь – танцюють язики полум’я, хочуть лизнути зелені руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно співають білі постаті. «А тоді й не чути було…» – подумав Петро, зручніше вмощуючись у кріслі. Сон поволі затемнив хаос думок і образів.