Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

ЗАХМАРНА КРАЇНА

Світало. Петро розплющив очі і з подивом помітив, що світанок не жовтий, а білий. Відхилив шолом скафандра, відсунув прозору шторку кабіни. Вгорі помалу обертались диски турбіни – він таки змонтував її! Загіпнотизовані Голомозі ішли з ракетопланом на плечах, а він робив своє діло. І не подумав про відпочинок, доки не встановив турбіни. А тоді закрився в кабіні і заснув. Рожевий спав і зараз.

Виглянувши з кабіни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгір’я. Внизу – суцільні сувої хмар, десь під ними і сизі ліси, а тут – кам’янистий бік гори, обплетений голубою сіткою чіпкої рослинності. Повітря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершині гори біліють якісь велетенські кулі – чи каміння, обшпуговане дощами?

Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться білі кулі, і починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогірній місцевості, відгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижні відділяють її бід поверхні планети, верхні – від космосу. «Ну, що ж, – думав Петро, вдивляючись в її білу стіну, що потроху наближалася і виростала аж до хмар, – побачимо твої дива!..»

Літак ритмічно похитувався, Голомозі несли його нагору, здається, з такою самою швидкістю, як і по рівному. Чи вони відпочивали? Чи, може, їм дали зміну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергії в них, очевидно, невичерпний. Залізна воля їхніх господарів витискує з них стільки сили, скільки потрібно.

До вершини вже рукою подати.

Яворович виразно бачить, що то не каміння біліє, а якісь кулі. Ось одна поруч… З якого ж вона матеріалу зроблена? Петро вдивляється в напівпрозору плівку, бачить там якісь розпливчасті плями, але не може роздивитися що то.

Літак уже рухається по рівному плато. Багато куль біліє над жовтими гаями – аж до самісінького обрію. Повітря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темніє, ніби замикаючи оцю квітучу рівнину, якась зубчаста стіна – чи то архітектурна споруда, чи, може, скелі. Ніжно-жовті дерева обступають кожну кулю, і здається, що то й не куля, а гігантська біла квітка чи коробочка бавовника. Кулі розташовані досить далеко одна від одної; поміж ними снують Голомозі, наче тіні, наче безтілесні примари. І кожен з них несе якийсь вантаж, – що саме – Петрові важко розібрати.

Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився і плавно ліг на майданчику, оточеному живою огорожею із жовтих кущів, правда, більше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здіймається величезна куля. Петро окинув її поглядом і відчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокій, недобре передчуття. «От, значить, і прибули… – подумав, щоб заспокоїти себе. – Цікаво, цікаво…» А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши літака, гуртувалися осторонь. Очі в них були розплющені, але Петрові здалося, що ці бідолашні ще й досі сплять. Ось вони, як по команді, повернулися в один бік і пішли. Заворушився і Рожевий у кабіні. Поглянувши на кулю, що біліла майже над самісіньким апаратом, він затиснув свою чорну трубку під лівою пахвою і схопив стрілу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишені металічний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрілу, і вона впала під ноги. За нею покотилася і чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабіни, і він безпорадно мацав її сухенькими руками. «Що це з ним діється? – здивувався Петро. – Чи не збожеволів?» Рожевий судорожно вхопився за його лікоть і притулився до плеча, ніби ховаючись від удару. Потім запустив пальці у свій високий чуб і закрив ним чоло. Після цього він полегшено зітхнув, відсунувся і, обравши спокійну позу, затих.

Петро обернувся до кулі і невідривно дивився на її білу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цією поверхнею, і пильні, пильні очі Ті очі дивляться просто в душу, пронизують усе тіло, ніби рентгенівським промінням, і Яворович відчув, що ці промені переносять думки, що вони освітлюють кожну клітину його організму, кожну звивину мозку. Промені тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.

Йому страшенно схотілося спати. Очі самі заплющуються, голова хилиться, хилиться, і свідомість затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок – все більше, густіше… І хтось шепоче: «Спи, спи… Чого ж не поспати, адже ти так натомився… Спи, спи…»

І вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: «Це ж гіпнотичний сон!» Спалахнула, наче маяк над темними водами, і сонливість одразу пропала. «Тримайся, тримайся, Петре! – наказав сам собі. – Ти маєш міцну волю, ти можеш засвітити в своєму мозку тисячі маяків, і вони не дадуть тобі спати!»

«Спати, спати, спати…» – слово закрутилося в думці, в уяві з’явилися маленькі друковані літери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу – крутяться, наче коліщата, наближаються, більшають, витягуються, і вже перед його внутрішнім зором – велетенське коло з цих літер – СПАТИ. Вони налягають на свідомість, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, і Петро от-от пуститься берега, порине в імлу… Але ні – один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тіні розпливаються. «Ага, он ти як! – думає Петро. – Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? – викидаю! Бадьорість, бадьорість! Я не хочу… ні, ні, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. І ти облиш ці фокуси, бо я ніколи не змирюся з насильством!»

Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливості, хотів розбуркати і Рожевого, але той був так глибоко загіпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабіні, а сам вибрався назовні і шторку закрив.

Дихнув на повні груди – повітря тут якесь приємне, дихати легко – і несподівано подумав: «А чи я по своїй волі вийшов оце з кабіни? Чи, може, це мені наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?»

Спритно скочив на крило, відсунув шторку і ступив у кабіну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що він сам керує своїми вчинками і думками. Почав послідовно обмірковувати становище. Він може звідси стартувати, може перелетіти в якусь незаселену місцевість і там спокійно налагодити рацію. Варто лише натиснути на кнопку пуску… Та й справді, на біса йому ці Головаті? І так є що розповісти на «Астероїді», хіба неправда? Але інша думка не могла з цим погодитись. Як же це так – ось поруч дивовижні істоти, які підкорили собі майже всю планету, і не вивчити їх. навіть не побачити? Це боягузтво. Полетіти – значить відступити, втекти!

Яворович вирішив не тікати.

Вийшов з літака і попрямував до кулі. Він здогадувався, що Головаті мають якусь велику розумово-біологічну силу, що вони діють через психіку і якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко… Та холодок відчайдушності підганяв його вперед. Одну спробу він уже відбив, це по-перше, а по-друге – навіщо їм боротися з ним?

Хіба їм самим не цікаво дізнатися про інший світ?

Ось вона, біла куля! Здіймається, як нерозкрита квітка лотоса, на висоту, може, метрів десяти чи більше. Схожість із квіткою посилюється ще й тим, що вона ніби виростає з якогось кореня – он його добре видно внизу.

А де ж вхід? Яворович обійшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої білої поверхні, але ніякого отвору чи навіть натяку на нього не побачив.

Обійшов ще раз, обдивився пружки, що меридіанами обхоплюють кулю, – входу ніде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулі), підійшов до кореня – знизу теж ніякого отвору нема. То, може, це зовсім і не житло Головатих, а якась рослина? «Хіба чикнути по ній гострим ножем?..» Тільки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одійшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потім узявся в боки і гукнув до кулі:

– А що – ховаєшся?

«В тебе допитливий інтелект» – виразно, чітко відчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: відчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно і навіть лячно.

Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нікого. Та й хто б же тут міг обізватися рідною мовою? Знову кинув погляд на кулю – вона почала танути…

ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК

Пелюстки лотоса зробилися вгорі прозорими, як тоненький лід, і в міру того, як вони розтавали, – перед враженим Петровим зором проступали контури гігантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, і тепер наш космонавт міг бачити всю голову – вона скидалась на голий пуп’янок оцієї величезної квітки. Обличчя в цієї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, ніби роздутий; з-під його округлості поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвір, мабуть, ніс. а там, де мусив би бути рот, – синіє коротенька рисочка.

Моторошно було дивитися на цю істоту, але водночас Петро відчував і її велич. Щось притягувало його, наче магнітом, і він одразу ж мобілізував захисні сили свого інтелекту. «Ти маєш величезний об’єм мозку, – думав Яворович, поглядаючи на олімпійськи спокійну голову, що здіймалася над пелюстками, – але не в цьому головне. Колись кібернетичні машини у нас заповнювали цілі зали, тепер – менші за людську голову, а працюють незрівняно краще. Мій розум розвивається за своїми законами і не намагайся їх порушувати. Згода?»

«Згода» – відчув думку-відповідь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.

«Ви тут передаєте думки біохвилями?» – хотів лише подумати Петро, але таки голосно вимовив ці слова. І одразу ж усвідомив відповідь:

«Так економніше».

Незвично, ну просто дико – розмовляти мовчки, і Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою і вилітали, як птиці. Він усвідомлював, що цій беззвучній природній радіостанції, якою є Голова, звукові хвилі заважають, але кожного разу, як тільки хотів висловитись – розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тільки хапав повітря. Коли б Головатий умів сміятися, то, безперечно, насміявся б уволю. Але на його обличчі не відбивалося ніяких емоцій, здавалось, він думав про щось своє і не звертав ніякісінької уваги на людину.

Петро обійшов кругом. На потилиці в Головатого побачив здоровенну ґулю, покриту жовтою плівкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.

«Цікаво, як ви опанували мою мову?»

«Я заглянув у твій мислячий апарат і позичив пам’ять».

«Не точно висловлюєтесь, – зауважив Петро. – Коли б ви позичили мою пам’ять, то я б уже її не мав».

«Я скопіював запас ваших символів».

«Оце вірніше».

«Розкажи, що ви називаєте Землею», – попросив-наказав Головатий.

– О, наша Земля – чудова! – піднесено заговорив Петро, а тоді продовжував у думці: – Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолів, гойдає океани, повні риб, а над поверхнею її – прозора атмосфера, в якій літають птиці, шугають апарати, створені людиною.

«Ваше слово «Сонце» означає сліпучий диск. Що це таке?»

Петро на мить зажмурився і уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живі картини. Ось він дивиться з балкона на Київ. Ще тільки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлі вирізьблюється золота маківка Софії, а внизу темніє зелень садів і парків. Щебечуть пташки, тіні прозорішають, і ось на чиєсь вікно упав гарячий промінь!

Яскравий диск Сонця спливає вище і вище, і здається, що то й не диск, а отвір у небі, крізь який переливається океан світла, що виграє за голубою сферою…

Потім Яворович пригадав собі луки – в міріадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяжені яблуками – юнак труснув стовбур (а це ж він, Петро, в материному саду), і на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскраві Сонця…

«Так що ж таке Сонце?» – знову мовчазно спитав Головатий.

«Сонце – велика Істина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею», – відповів Петро.

«Істину ми відкрили, і образ її не диск, а хвиля».

Петро уявив діючу модель Сонячної системи: рухається в просторі світна сонячна куля, а навколо неї менші кульки – планети – Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон…

Голова спокійно-величаво сприймала уявні Петрові картини і схеми, потім заронила йому думку:

«Система ця досить чітка, але звідки вона з’явилась у твоїй пам’яті? В глибинах нашої мудрості таких легенд немає. Ти – феномен і будеш доброю поживою для мозку. («Поживою?» – Петро стиснув корпус мазера). Чого по всій твоїй структурі побігли струми? Поживою – значить об’єктом для вивчення».

– І я хочу вивчати, – сказав Яворович.

«Яблуко яблуню?»

Петро подумав і відповів:

– А хоча б і так. Адже яблуко має в собі яблуню в потенції.

«Якийсь могутній розум виткав тебе – оригінальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю».

– Добре, – промовив Яворович. – Тепер дайте мені уявлення про себе: хто ви і що ви, яке ваше місце на цій планеті?

Деякий час відповіді не було: чи Велика Голова не бажала відповідати, чи, може, збиралась з думками. Нарешті Яворович одержав біопередачу:

«Ми – центр усього навколишнього світу, джерело і мета, першопричина і наслідок».

«Ого!.. – щиро здивувався Петро. – Першопричина і наслідок… А інші народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?»

«Подивися вдалину по колу».

Яворович почав дивитися. Спочатку нічого, крім сувоїв хмар і жовтої імли, не бачив. Та ось, наче крізь сітку якогось величезного екрана, почали вирізьблюватися далекі натовпи венерійців – усіх отих Синів Риби, Нащадків Тигра, Дітей Грому – вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далі і бачив серед лісів, понад річками, вздовж морських берегів скупчення їхніх жител, – ніби пролітав над планетою. Упізнав і Країну Щитів, побачив і високоволосих, які спочатку хотіли вбити його, а згодом шанували, як посланця долі. Скрізь, куди б не кидав погляд, помічав діяльних, невтомних істот. Багато їх лісовими стежками прямувало до Захмарної Країни, і плечі їхні згиналися під тягарем нош.

«Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони – на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.

Враз усі, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни і вклякнули на коліна. І ті, що в селищах, і ті, що в лісах, і ті, що в дорозі,– всі побожно опустилися на коліна.

«Та вони моляться вам, як богу! – вигукнув Яворович. – Тільки он ті, довговолосі, не зігнулися!..» – додав, не приховуючи радості.

«Неймовірно, але це так: довговолосі роботи вийшли з-під контролю… В них розвинувся інстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора».

Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину він стояв мовчки. Далекі обрії затьмарились, і тепер перед його зором були самі жовтаві хмари.

«Та невже планета заселена роботами?» – скрикнув, дивлячись у напівзаплющені очі Голови.

«Так, усі вони – витвір нашого інтелекту».

«Але ж я бачив їх зблизька, це живі істоти! – заперечив Петро. – Вони мають не тільки розум, а й емоції».

«Хтось вклав у твою пам’ять примітивне поняття про роботів як про механічні допоміжні пристрої. От і зараз ти уявляєш собі незграбні механізми на зразок оцього твого робота. А насправді найдосконаліші роботи – конструкції, створені на біологічній молекулярній основі. Так, це живі істоти, здатні до розмноження і удосконалення. Вони творять свою культуру – точні науки, етику, естетику, філософію. Але ніхто з них, навіть найрозвиненіші екземпляри, не знає, що вони – роботи. Трапляються окремі геніальні одиниці, яким вдається прочинити двері Істини, але їх вважають божевільними і замикають за істинні двері. І чим більше вони гукають: «Ми – роботи», тим пильніше їх стережуть. Бо самосвідомість основної маси роботів не може сягнути такого рівня. Це ти знаєш і по собі.

Яворович був такий приголомшений цими відкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану іронію Голови. Потім зміст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свідомості. «Знаєш по собі»… Що це означає? Виходить, що він…

– Нічого мене морочити! – розсердився Петро. – Я не робот, чуєш, я – людина!

«Називай себе як хочеш. Але деякі можливості в тебе навіть менші, ніж у наших звичайних роботів. Твій голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий – їх сприймати».

«Он воно що! – аж зрадів Петро. – Значить вони розмовляють за допомогою ультразвуків! А я думав: німі…»

«Якщо бажаєш – я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший діапазон звукових хвиль, бачитимеш інфрачервону і ультрафіолетову гаму променів. І це буде моя відповідь тому, хто тебе прислав, твоєму авторові».

– Дивуюсь я, – спокійно, з гідністю промовив Яворович, – невже отакий могутній розум не може осягнути тієї істини, що Всесвіт не обмежується однією планетою, що живуть і розвиваються інші цивілізації…

«Ти вагаєшся. Твоя пам’ять – мозаїка. Дуже сильний інстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою біологічну схему я не буду, так навіть цікавіше, авжеж цікавіше. А тепер я мушу весь свій об’єм спрямувати на інше».

Пелюстки величезної квітки ожили і почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника від Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову біліла куля – велична і загадкова.

«ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?»

Стомлений повернувся до свого літака Петро Яворович. І втома ця була не дуже приємна, зовсім неприємна. Не тільки руки й ноги обважніли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрілася від високої напруги, і хотілося її охолодити.

Важко підіймався він до кабіни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию – темно-синя шкіра, он і дрібні зморшки лягли з боків до підборіддя, безперечно, що це – жива тканина. І дихає – значить газовий обмін… То який же це робот? Біологічна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивілізацію?..

Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого і на білу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.

Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Ніжна дівоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотіли на вухо: «Ковтнеш, як стомишся». І рука й вуста порушили залізний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а він тоді крадькома поцілував і ту руку і ті вуста.

Нетерпляче дістав пляшечку. Ковток обпік йому горло і вогнем поплив по жилах. Тисячі запахів землі вдарили йому в голову – запахи тієї самої реальної Землі, яка виростила і його, і його предків, народила мільярди людей! Ні, він ніскілечки не сп’янів, він тільки відчув свою рідну Землю. І цього відчуття було досить, щоб збудити в ньому енергію. Скільки дивовижного розповість він своїм товаришам!

Поклав Рожевому руку на плече.

– Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!

Той підвів голову, розплющив свої сухі очі і сказав:

– Я знаю, що вона гарна.

Він вимовив ці слова не зовсім упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так він скрикнув:

– Звідки ж ти знаєш?

– Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що виріс тут, враження дитинства і юності наповнюють мене. І водночас я наче був десь там… на якійсь Землі. Дивний сон. Я ж спав, і мені приснилось, що я став іншим юнаком…

– Яким же?

– Ім’я якесь чудне: Петро Яворович. Снились мені зовсім інші простори – вони залиті білим сліпучим світлом, аж у мене очі боліли, і рослини дивовижні: з кружальцями на гілках і всі зелені. Раніше мені не снилось таке ніколи.

– Отож вві сні ти побував у моєму краї, – сказав Яворович і мимоволі поглянув на білу кулю Великого Розпорядника.

– Хіба є такий край насправді?

– Я прилетів звідтіля.

– Це неймовірно. А ще дивніше, що ти заговорив: ми всі думали, що ти німий.

– А я думав, що ваша країна – збіговисько німих і глухих.

Вони обоє засміялися, і це одразу зблизило їх. Правда, Петро помітив, що в Рожевого сміються тільки губи, а очі залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: «Робот, робот». Але розмовляючи з венерійцем, чуючи його голос, спостерігаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу відігнав цю думку. Адже без ніякого сумніву – перед ним жива, мисляча особа!

Не без «задньої думки» Петро заговорив про походження розумних істот. Рожевий замислився, на його чолі збіглися зморшки. Потім промовив скрипучим глухуватим голосом:

– Головаті твердять, що створили нас… А хто створив їх самих – хіба не мати Невідомість, яка обіймає увесь світ? І чи вони складаються з іншої речовини, ніж ми? З тієї самої. І наші мудреці вже вирощують могутні мозки, подібні до оцих… – Він показав на білу кулю. – І вони допоможуть нам у праці, в житті.

– А хіба вони не всі отакі? – спитав Петро.

– Це їхні наймудріші. Сидячи в білих кулях, вони думкою сягають далеко в Невідомість, а вона манить, заплутує їх і приводить на те саме місце, звідки почався шлях. В деяких від цього порушується злагодженість, і вони гинуть в страшних муках – їхній рев лунає попід небом дні і ночі. І все ж таки вони відмовляються від тіла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очі. і таким способом намагаються відкрити таємницю таємниць. Голомозі напувають їх «Соком мудрості» – від нього сохнуть кінцівки, а мозок розростається. Працюють за них інші, навіть з нами воюють інші – всіма керує Великий Розпорядник. В ім’я своєї мудрості він може винищити безконечні ряди своїх послушенців… Але так довго не буде. Наші старі вчені побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матір Невідомість…

На темно-синьому його обличчі, в сухих очах з’явився вираз екстазу. Він провів долонями по щоках, наче вмиваючись, і усміхнувся.

– В чому ж їхня мудрість? – спитав Яворович.

– Не знаю. Може, нам розповість моя Гілка…

– Це її ім’я?

– Так.

Петро почав запитувати про народ Країни Щитів, про тамтешні звичаї і культуру. Рожевий охоче розповідав, у його пам’яті було безліч фактів з життя рідного народу, історія якого губиться десь в глибині «днів і ночей». Але про що б він не говорив, а неодмінно повертався до найцікавішої для себе теми: про свою Гілку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсім близько… Одного разу Голомозі несподівано напали на їхнє селище, і вже змінилася тьма ночей і днів, як його пара потерпає в оцій жахній країні Головатих. Ех, коли б її знайти!

І вони, вийшовши з літака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрічних Голомозих, але ніхто не знав такої. В його рухах, у виразі обличчя з’явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:

– Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час він ішов мовчки, а потім заговорив – не то до Петра, не то до самого себе:

– Різноколірне сяйво вночі, тиха музика лісу… – все на двох, все на двох – увесь світ.

Яворович раптом спитав:

– А ти знаєш, що таке поезія?

– Поезія? – перепитав Рожевий.

– Так, поезія.

Петро насторожено ждав, що він скаже. Адже поетичне відчуття відрізняє людину від тварини…

– Поезія… – приглушено заговорив Рожевий, – це коли ми з Гілкою слухаємо голоси риб у морі, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, і Птиця б’ється в наших грудях… У тебе є Птиця?

– Є, є! – радісно відповів Петро.