Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

«ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ»

Наступного дня Рожевий і Гілка навідались до Яворовича. Гілка знову почастувала його плодами спокою, і тепер вони здалися Петрові ще смачнішими.

Гілка, через свого нареченого, запропонувала піти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував – іти то йти. Щоб легше було ходити, навіть скафандра зняв – недбало кинув на сидіння і вибрався а кабіни. Ковзнув байдужим поглядом по білій кулі Великого Розпорядника і почовгав услід за Гілкою і Рожевим. Про небезпеку навіть не подумав.

Довгенько ішли вони, минаючи білі кулі, оточені жовтими їжакуватими кущами. Нарешті зупинилися над урвищем. Тут кінчалося оце високогірне плато, заселене білими кулями, а там. внизу, у срібному мареві розкинулася величезна країна, звідки й походять Головаті. Петро бачив білі стрічки річок, темні гаї, рівно прокреслені шляхи, що губилися на обрії серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самій атмосфері відчувається добробут, щедрість природи, якесь ідилічне щастя.

Внизу помітив довгу процесію, яка повільно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у білому, за ними вслід – у золотистому – такому, як Гілка. Все відбувалося так, як у німому фільмі: постаті рухалися беззвучно, ніби й не йшли, а пливли в густому мареві.

Гілка повела Петра і Рожевого понад урвищем далі, і процесія то зникала з очей, то з’являлася знову, але все ближче і ближче. Нарешті підійшли так близько, що можна було розрізнити окремі постаті. Це були жінки, і передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них – ну, точнісінько, як на Землі! Жінки в білому дуже нагадували йому земних жінок, важко було повірити, що це істоти з іншої планети.

Тільки підійшовши ще ближче і побачивши, що тіло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це – венерійки. Собою гарні, пропорційно складені, вони викликали симпатію. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, і це нагадало Петрові «Мадонну з дитям» Леонардо да Вінчі.

Рожевий торкнув Яворовича за плече і голосно заговорив:

– Цей обряд називається «Друге народження». Посадять дитя у квітку і будуть вирощувати мудреця!

– Не кричи так, незручно, – шепнув Петро.

– Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! – загукав Рожевий ще дужче. – Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.

Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):

– Що ви робите? Нащо відбираєте в дитини дитинство? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!

«Еге, так легко критикувати, – подумав Яворович, – коли на різних частотах…»

Дорога, по якій ішла процесія, зиґзаґами підіймалася все вище і вище. Нарешті білі постаті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. «Рабині, – подумав Петро, – бранки. Бач, кожна щось несе». В їхніх великих очах тьмяніла покора.

– Хто вони? – спитав у Рожевого, і той підтвердив його здогад:

– Це тіні своїх владарок. Вони йдуть за ними скрізь, навіть за межу життя.

«Тіні…» Петро й справді побачив тіні – неясні, розпливчасті, але все-таки тіні! – і це була для нього велика новина. Певно, над цією країною хмарність тонша, не так розсіюється світло, як, наприклад, в Країні Щитів, і тіла відкидають легку тінь.

Тим часом Рожевий вів далі:

– І Гілка моя – теж тінь. Це їй владарка дозволила побути зі мною. І я тут зроблюся тінню, бо настає таке, що тінню бути краще.

Яворович усвідомлював, що це рабська психологія, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебність таких думок. Що ж, коли йому подобається бути «тінню» – нехай собі…

«Мадонна», як у думці назвав її Петро, зупинилася над урвищем і рвучко піднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона міцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутній мудрець, мабуть, більше не побачить.

Рожевий говорив так голосно, наче тут нікого й не було:

– Гілка мені сказала, що це поганий знак: на обличчі матері немає радості.

Петро придивився до обличчя «Мадонни», і йому здалося, що на ньому зблисли дрібні сльозинки, неначе ««роса на зеленому листі. «А певне ж, – подумав, – якій же матері буде радісно назавжди розлучатися з дитям?»

– Це велике для неї щастя, каже Гілка, що її первісток займе місце серед наймудріших! – гукає Рожевий Петрові, наче глухому. – А вона засмучена.

Петро дивиться на підняті руки матері, на дитину, що глипає оченятами в широкий світ, і йому самому робиться тоскно. Він відчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрізь однакове – на Землі і далеких планетах?

«Мадонна» знову пригорнула дитину і пішла, не оглядаючись, поміж колючих густих кущів оцього високогірного плато. Всі рушили слідом – і володарки, і їхні «тіні». Пішли й наші мандрівники.

Обряд завершився біля одної з розкритих квіток «лотоса». Обійшовши квітку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гніздо, постояла трохи біля неї та й відійшла. Ти піднесли чорне тоненьке стебло, і вона його швидко зжувала. До квітки одразу ж приступили рабині, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро міг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрібне для харчування майбутнього мудреця.

Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її ніжки опинилася на лівому паху, а лівої – навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося від болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафіксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп’янок був хоч куди, тільки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрібниць буде регламентовано, малюк ростиме згідно рецепта, вивіреного найгеніальнішими мозками суспільства. З цієї самої миті кожна клітина його крихітного організму береться під контроль, усі життєві процеси спрямовуються до однієї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.

Учасниці процесії оточили «Мадонну», очевидно, втішаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона відсторонила їх владним жестом і… рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його «нетутешність», його відмінність від Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, ніби пізнаючи знайомого. Петро також не відводив погляду від неї, але ніяк не міг визначити кольору її великих овальних очей. Першої миті вони здалися йому світло-голубими, але одразу потемніли, зробилися фіолетовими, а потім темними, як ніч. Згодом він дізнався, що очі цих венерійців випромінюють світло, і колір цього випромінювання залежить від настрою, від інтенсивності душевного збудження. «Промениста… – подумав Яворович. – Нагадує молоду індіанку».

Жінка зупинилася кроків за два перед Петром, повні губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув – наче жінка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:

– Тут такий звичай, каже Гілка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.

І він одразу став на коліна. Яворович наче й не чув того, невідривно дивився на Матір, і бачив на її зеленому обличчі знаки страждання, глибоко захованого в серці болю.

Мабуть. Гілка розповіла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче і поклала йому руку долонею на чоло.

Петрові здалося, що пальці її злегка тремтять, вібрують. Що ш треба? Стояв ні в сих ні в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жінка тримала руку на його чолі з хвилину чи більше. Тонка біла тканина здіймалася на її грудях, і Петро ніяк не міг перебороти враження, що перед ним людина, яка навіщось пофарбувала шкіру в зелене.

«Ти дуже схожий на всіх наших, – вловив її думку Яворович, – але я вірю в записи твоєї пам’яті». Вона опустила руку і схилила голову, ждучи, що він скаже.

«Є така планета – Земля…»

«Це записано в твоїй пам’яті».

«Люди… Люди… – він уявив першотравневу демонстрацію на Хрещатику в Києві. – Люди послали нас».

«В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край і потім розповів людям».

«Побачити – це, звичайно, для мене цікаво, – подумав Яворович, – а от розповісти людям про це, мабуть, не вдасться».

«Чому?»

«Бо я не можу стартувати».

Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокійну:

«Ходім до нас, тут зимно».

Всі рушили за нею – і владарки, і «тіні» – тією самою дорогою вниз. Пішов і Яворович із своїми друзями. Деякі натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цікавість. «В мене ще є трохи часу…» «Тут зимно…» Що все це означає?

А внизу й справді було набагато тепліше. Густе повітря насичене ароматом буйної рослинності, і хоч спершу Яворович відчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше і легше. Дерева й тут стояли безлисті, але це справжні хащі. Бачив, що там і сям сколихуються гілки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тільки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечі.

«Друге народження… Друге народження…» – спливала думка в голові, і він співчутливо поглядав на білу постать Променистої.

СВІТЛОПОКЛОННИКИ

Стіни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колір їх мінився, як і очі господарки, хоча це залежало від точки, з якої дивишся, – то зблисне білим, то фіолетовим то рожевим… Петро не мав сумніву, що матеріал цей органічного, а точніше – рослинного походження, можливо навіть, що й приміщення оці не будуються, а виростають згідно біомолекулярної програми, – адже кути в залі згладжені, стіни, поступово закруглюючись, переходять у нерівномірно вигнуту стелю, розміри якісь зміщені, прямих ліній нема. Коли вони заходили сюди крізь гущавину, йому здалося, що перед ними темніли не двері, а дупло велетенського дерева. Гілка і Рожевий лишилися в гаю біля шляху.

Зайшовши до приміщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича і знову, діткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокійний потік.

«Будь уважним, чужинце, будь насторожі в оцій країні горя і зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай більше харчу спокою – харчу безвілля, покори і байдужості! Це просто щастя, що ти з’явився на нашій планеті, і ти не мусиш загинути, розумієш – не мусиш! А спокій і байдужість – це ж загибель, і загибель духу. Та хіба ж є щось страшніше, ганебніше від цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лінію, що відділяє наше фізичне існування від духовного, я поспішаю, а то б розповіла усю нашу історію…»

«Це жахливо – самому поспішати до загибелі!..» – подумав Петро, і вона одразу ж відповіла: «Дух мій не загине, він же невмирущий. А тіло приречене».

«Будемо боротись!»

«Думай про свій рятунок. Слухай уважно…»

В Петровій уяві помчали один за одним зримі образи, наче кадри кінофільму, і мчали вони з такою швидкістю, що він ледве встигав фіксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослідовно, й хто б міг вимагати спокійного, логічного викладу від істоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта «сортував» інформацію, і в Яворовича склалась більш-менш цільна картина.

Те, про що він дізнався, було неймовірним. Влада Великого Розпорядника, яку той здійснює за допомогою цілої касти Головатих, міцно спутує усе суспільство. Він контролює психіку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерієць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення – до безсмертя. Один тільки орган венерійця – мозок – має розвиватися, всі інші – тимчасові, допоміжні і мусять відмирати. І ці велетенські мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємніші таємниці природи. Вони керують ростом рослин і тварин, можуть накопичувати потрібні елементи в рослинних організмах, одне слово – ліплять природу так, як вважають за потрібне.

Населили планету біологічними роботами, місія яких – обслуговувати Головатих. Природні ж венерійці мусять «піднятися на вищий щабель еволюції» і всі, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв’язати проблему народження, на випадок несподіваної загибелі мудрих. Над оцим завданням тепер і працює Великий Розпорядник і безчисленні його помічники. Саме тому ще й лишилися звичайні венерійці, що геніям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони під гнітом страху, дух їхній не має змоги розвиватися вільно, він запертий в тісні камери обережності, і це завдає венерійцям невимовного болю; радість буття проривається тільки в таємних місцях, куди не проникають біохвилі центрального мозку.

Старі розповідають красиві легенди. Нібито колись було синє небо і по ньому котилося Золоте Світило, і жилося тоді венерійцям весела і радісно. Були вони дітьми природи, і хоч рослини давали не такі концентровані соки, а все одно живлющі. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибині якого сяяли інші Венери. Розквітало мистецтво – співці видобували свої пісні з самісінького серця, художники вкрили скелі малюнками, на яких вигравали фарбами і дикі тварини, і дерева та птахи, і жінки та діти.

Кожне покоління прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудові зразки мистецтва. «Культура Одноокого Бика», «Культура Чорного Дерева», «Культура Двох Крил»… – усе це епохи, які продовжувались, як на земні масштаби, тисячі, а то й більше років. І венерійці тоді були інакші – мали менші очі і світлий колір шкіри.

Але планету спіткала страшна катастрофа – вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стіна, вода ринула на неї, і заклубочилися густі, безконечні хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рівень океану дуже понизився, виступили з води заховані там гори, піднялися стрімкі береги. Нарешті таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, і вони так щільно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Світило… Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невідомості. Розвиваючи орган мислення – мозок, мудреці надумали усе невідоме зробити відомим, вони хочуть перемудрувати саму матір Природу і домогтися Безсмертя. А навіщо воно? Адже смерть – це перехід до інших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.

Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерійця. перекази про оті давні культури – то вигадки, міфи. Але все-таки йому не вдалося зовсім стерти сліди цих спогадів у пам’яті. Туманні, неясні і розпливчасті, вони, коли збуджувати пам’ять, чіткішають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течія прихильників Золотого Світила. Вони вірять, що Світило є, що без його живлющого проміння загинуло б життя… Світлопоклонники збираються в таких приміщеннях, куди не проникають біохвилі Великого Розпорядника, і тільки через роботів він дізнався про цей рух. Але знищити світлолюбів йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидіяти біохвилям Великого Розпорядника.

«Я бачу в твоїй пам’яті прекрасний образ Світила, – звернулася Промениста. – Скажи мені: воно справді є?»

На обличчі в неї відбилися одночасно і тривога, і страх, і надія; очі випромінювали всі відтінки блакиті.

– Є, є! – радісно загукав Петро. – Є Золоте Світило, і воно поруч, недалеко від вас!

«Ти його бачив, чужинце?»

«Бачив. Але це така палаюча істина, така сліпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо засліпить».

«Тепер я можу спокійно йти до Межі, я щаслива, бо знаю, що омріяне Світило є…»

Петро схопив її за руку, скрикнув:

– Навіщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!

Мабуть, дія «харчу спокою» вже скінчилася, Петро відчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тільки допомогли йому світлолюбці…

«Там, на тому плато, мені дали стебельце…»

«Невже отрута? "

«Отрута, чужинце… Такий звичай здавна… І добре, бо тяжко мені було б жити, знаючи, що син мій спотворений, що він боротиметься проти моїх однодумців…»

Вона захиталася, наче п’яна, ступнула кілька кроків і звільна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.

«Іди вже, Людино… Дух мій спокійно залишить тілесну оболонку. Адже правда, що Золоте Світило є?..»

– Правда, правда, – прошепотів Яворович, не відриваючи болісного погляду від цієї далекої і водночас чимось уже близької істоти. Напруженням волі уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрії. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж ніби ожила.

«Бачу, бачу… Прощай».

Петро повернувся і покрокував до виходу. Навстріч уже йшли жінки у білому – урочисті, зосереджені. Вони співали. їхні уста розтулялися і стулялися. Коли б Яворович міг сприймати їхні звуки, він почув би «Пісню прощання». Та він ішов крізь ці звуки, як ходив на землі крізь радіохвилі. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалісні, а потім веселі слова наповнювали приміщення, відбивалися від блискучих стін. Але Петро нікого не чув, окрім гупання своїх кроків і калатання серця. Хвилювався в передчутті боротьби.

БУДЕМО БОРОТИСЯ

Коли Петро підійшов до своїх друзів, які сиділи біля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гілка чистила білі «яблука спокою», а Рожевий уже тримав одно в руці, збираючись кусати.

– Не смій, не смій їсти! – гукнув Яворович і шулікою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те «яблуко», розмахнувся і закинув його в гущавину. – Це ж опій, отрута, розумієш – отрута! – Рожевий, ще не зовсім збагнувши в чім річ, поглядав то на свою кохану, яка застигла з біластим «яблуком» у руці, то на Петра, що розмахував руками і кричав з усієї сили: – Хіба ти ще не отямився, не зрозумів, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свій народ!

Рожевий, наче прокидаючись від сну, провів долонею по обличчю, приглушено сказав:

– Справді… Ці плоди затуманили мені голову. Так, так… Може, моя Країна Щитів уже вкрита трупами, а я тут…

Він хотів підвестися, та Гілка кішкою кинулася до нього і вхопила за довге волосся. Лівою рукою стискувала йому жмут на голові, а правою тицяла «яблуко» до рота. Рожевий одвертався, не схотів їсти, міцно взяв її ліву руку, так що вона випустила волосся, і підвівся на рівні ноги.

– Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, – пояснив Петрові, хоч той і так добре розумів, що відбувається. – Але тепер я не піддамся, не піддамся…

– Вірно, друже!

– Я піду в Країну Щитів, ми будемо боротися.

– Спитай у Гілки, де вона поділа нашу зброю.

Петро спостерігав, як вони розмовляли, бачив на обличчі дівчини вираз розгубленості, і відчував, як у грудях наростає ненависть до цієї істоти, що поставила і його, і Рожевого на краю загибелі. Правда, він розумів, що Гілка – тільки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не міг перебороти неприязні до неї.

– Каже, в її житлі, – обізвався Рожевий.

– Нехай веде!

Дівчина аж зігнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.

Ходьба трохи втихомирила Яворовича, він зрозумів, що в цих обставинах йому особливо потрібна витримка. Нервозність ніколи й нікого не приводила до правильних рішень. 3усиллям волі намагався ввести думки у річище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбіту «Астероїда», прилучитися до своїх… Що для цього треба зробити? Звільнити «Метеора» від чіпких ліан. А коли Великий Розпорядник і далі намагатиметься затримувати? Застосувати мазера… мазера… Хоча б швидше дійти до її проклятої нори! І навіщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер… Як діє мазер? От вчепилося слово…

Саме в цей мент у Петровій свідомості спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дізнатися, що таке мазер! Підслуховує і скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, і Петро погасив його. Тепер він сам спрямовуватиме течію своїх думок. Еге ж., мазер… мазер… Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годі. Коли темно – допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає інфрачервоного проміння… Мазер дає видимий спектр, освітлює предмети вночі. Це маленьке світило в моїх руках, мініатюрне сонце…

Вони вже йшли по високогірному плато. Тут було прохолодніше, і Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гілкою намагалися не відстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовті кущі з білими кулями всередині. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певності надумав перепитати.

Оглянувся – Рожевий плентається за ним, а Гілки нема!

– Де вона?!

– Побігла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.

– Ходімо скоріш! В який бік вона побігла?

Рожевий показав трохи ліворуч, і Петро кинувся бігом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нічого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав він, він… Хоча б встигнути… А тоді… тоді він зможе добре погратися своєю цяцькою… А що, як вона візьме та натисне… Що натисне? Ну, й нехай (Петро відчував, що думки скоряються йому, і це заспокоювало).

Раптом Рожевий крикнув:

– Онде вона! Я її гукаю – не чує, поспішає в інший бік. Чи оглухла? Чи осліпла?

Петро побачив – Гілка біжить поза кущами в напрямку… до кулі Великого Розпорядника, біжить, легко викидаючи вперед тонкі ноги, наче великий трав’яний коник.

– Швидше навперейми! – наказав Рожевому і сам кинувся бігти з усієї сили. Рожевий обігнав його – біг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до ґрунту. Але Гілка була, мабуть, ще прудкіша. Ось тільки що її постать майнула ліворуч Петро пробіг, може, з десяток кроків, як помітив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!

Яворович захекався і змушений був збавити крок. А вибігши на якийсь горбок, він зупинився, щоб зорієнтуватись. Звідси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, віддаль між ними скорочується коч і повільно, але певно. Петро полегшено зітхнув: зараз він її спіймає…

Тільки подумав це, як помітив темні постаті, що поспішали навстріч утікачці. Мабуть, вислав допомогу… Хто ж встигне скоріше – Рожевий чи вони?! Ну, піддай же, піддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобі метрів сто, а їм… Ех, «їхня» віддаль скорочується швидше, бо вона ж біжить до них!..

І тут сталося несподіване. Збоку на Гілку налетіла якась темна постать, збила її з ніг і одразу ж кинулась назад, за кущі. Постать зникла з очей так само швидко, як і з’явилася, Петро навіть не встиг роздивитися що воно таке було – робот чи звір. Але чого б звір мав повертати саме туди, звідки вибіг?

Рожевий прибіг до Гілки швидше, ніж послані Великим Розпорядником Голомозі. Дівчина лежала, розкинувши руки, але в руках нічого не було…

Голомозі потупцювали біля неї, а тоді враз кинулись у той бік, де зникла таємнича істота.

Яворович оглядав ґрунт навколо – може, впустила? Але мазера ніде не було…

Рожевий підвів свою наречену – вона ледве трималася на ногах.

– Ну, що? – не втерпів Яворович. – Що вона каже?

– «Забрав», «забрав». А хто – не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника… Вона піде зі мною.

– Поспішайте. – Петро взяв і по-земному міцно потиснув Рожевому руку. – Бажаю успіху, друже!

Коли вони зникли за кущами, Петро спокійно оглянувся навколо. Так, чи йти до літака, чи… податися по слідах тієї загадкової істоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але він вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає… А втім, усе це – дурниці, треба йти й шукати!

І Яворович пішов у той бік, де зникла невідома істота і куди потрухикали Голомозі із своїми списами.