Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ

Хоч Петро вже й звик до мовчазності Синів Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп і не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стіною – рухи бачив, в голоси не пробивалися.

Коли Могутній Гість у супроводі воїнів підійшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, і в ту ж мить обернулися всі. В темряві Петро бачив лише перші лави, за кілька кроків постатей не можна було розрізнити. І він уже в котре згадав земні ночі з їхнім ніжним, серпанковим світлом зірок і Місяця. Та навіть і без Місяця на Землі вночі все ж таки видно. А тут хоч око виколи – темрява стоїть стіною. А венерійці бачать, недарма ж у них такі побільшені очі. Хотілося присвітити ліхтарем – розпанахати темряву мечем голубого проміння. Але Петро боявся осліпити Синів Риби. Стояв і вдивлявся в темряву. І поволі перед ним проступила чудова картина.

Одяг венерійців почав світитися ніжним зеленкуватим світлом, а через те, що на ногах у них не було нічого, – світні спіралі ніби плавали в повітрі. Світилося і їхнє високе волосся – здавалося, над головами здіймаються промені. Коли ж Петрові очі трохи звикли, він почав бачити і відсвіти на обличчях, особливо в очах… «А може, в них очі самі випромінюють світло? – подумав, сідаючи на горбку. – Бідолахи, коли б вони мали голос та оце заспівали…»

В глибокій тиші рухались венерійці і, як спостеріг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, відчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу і зникли в темряві. Біля Яворовича сиділи тільки ті, що прийшли з ним – четверо юнаків. Постаті їхні не світилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кілька кроків він помітив одного місцевого венерійця, одяг якого не зеленів, а жеврів. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, і Петро чомусь відчув співчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерійська ніч ніколи не мине, а він отак стоятиме і жеврітиме своєю мукою, своїм горем.

Яворович повернув голову в бік принишклого моря і аж скрикнув од несподіванки. Воно все цвіло зеленими гілочками! Це дуже красиво – з глибини чорного мороку виринає одна пара, потім друга, за ними ще й ще… Ось вони підпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потім проходять повз того, що самотньо жевріє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони ніби пливуть у повітрі – ніжно-зелені візерунки линуть у цілковитій тиші і від цього здаються якимись нереальними, ефемерними.

Десь у самісінькому Петровому серці починає звучати музика – тиха, ніжна, як струмочок, що пробивається поміж травою. Струмок більшає, повніє, і Петро починає стиха наспівувати якусь мелодію, наспівує в такт руху Синів Риби, що виходять і виходять з моря на суходіл.

– Ех, якби симфонічний оркестр… – Це ж венерійська Вальпургієва ніч!

Видовище продовжувалось кілька годин.

Петро дивився цю містерію і линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа і не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не сховані, як зерно в стручку, перед очима людей – безмежність космосу… Що, якби оцим венерійцям показати космічний простір, пронизаний світлом?

Повз нього пливли і пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячні гони?

Коли пройшли останні Сини Риби, той, що відсвічував рожевим, підступив до Яворовича і, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сів поруч і все торкав Петрову руку. Що він цим хотів сказати, Яворович не розумів, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Він явно хвилювався – рука його злегка тремтіла. Ще гостріше відчув Петро їхню велику біду – відсутність звукової мови Самі вони якось спілкуються, але як? Інколи Яворовичу починало здаватися, що це він втратив здатність говорити, що при аварії з ракетопланом його контузило. Тоді починав розмовляти сам із собою або співав. Переконувався, що цілком здоровий, адже чує власний голос. І все-таки ніяк не міг збагнути, чому ж не чують вони?

Рожевий супроводжував Яворовича в місто, зайшов до відведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не відступав і на крок. Це зацікавило Петра, і він пильно приглядався до його жестів.

Принесли гірлянду якихось фруктів, нанизаних на гнучку лозинку. Як тільки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий відсунув ту гірлянду, показав, нібито їсть, а тоді враз упав на підлогу і зобразив сон. Виходило, що ці плоди сприяють сну, а він не хоче, щоб гість спав. Але чому, з якою метою?

Незабаром, коли Рожевий вдався до графіки, Петро почав потроху розуміти його. Із тих численних каракуль, які важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому місті є подруга (дружина, кохана), тільки в Рожевого нема – вона якось потрапила до Головатих і перебуває тепер у Захмарній Країні. Як це сталося, Петро не зрозумів, та це його не дуже й цікавило. Головне він зрозумів добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все і піти в Захмарну Країну.

Яворович усміхнувся: от що значить почуття та ще й на Венері! Але пропозиція Рожевого дуже зацікавила його. Намалював літака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетоплані.

– Розумієш, друже. – злегка поляскав його по спині, – ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше…

Здається, він зрозумів. Сам накреслив на плитці ту місцевість, де впав літак, і Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє міст. Мовчки тицьнув пальцем. Тоді Рожевий стер міста, стер усе, що було накреслено і підвівся. В усій його постаті, сповитій жевріючими спіралями, була рішучість. Він почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тоді сторожко повів його з приміщення Через кілька хвилин вони вже йшли лісовою стежкою

Де й ділася Петрова втома! В темряві густої венерійської ночі він ступав навмання, але енергійно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до літака, і Рожевий допоможе підготувати його до старту… А побувавши в Захмарній Країні, Петро шугне до свого рідного «Астероїда»!

Стежина відділялася від чорної стіни дерев блідими світними шнурами. Петро бачив поперед себе рожеві спіралі венерійця, і в думці спливали картини їхньої німої містерії на березі моря. «А в кабіні ж – кіноапарат… – з жалем подумав Яворович. – Який фільм уже був би!».

ДОЛИНА ПРЕДКІВ

Цілу ніч Рожевий і Яворович ішли без перепочинку. Обходячи і селища, заглиблювалися в хащі, полохали сонних тварин, і тоді Петро милувався жовтогарячим світінням їхніх очей. Інколи золоті горошини креслили траєкторію в повітрі – то розбуджені птахи перелітали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комір сорочки, а згодом і зовсім її скинув. Але втома не брала його, і він подумав, що Венера таки має менше тяжіння, бо на Землі він би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кілометрів!

По тому, що рожеве світіння одягу венерійця помітно поблідло, Петро здогадався, що починає світати. І справді, повітря поволі світліло, наче хтось фільтрував його, відділяючи темну густину. Тепер уже можна було розрізнити чорно-сині стовбури дерев, які виринали з жовтавої імли. Темрява ще чигала в гущавині, а там, де ліс рідший, ставало зовсім видно.

В гайку карликових дерев, що сягали Петрові до колін, венерієць зупинився. Петро втомлено стежив, що він робитиме. Рожевий, відхиляючи цупке гілля, дивився на корені дерев. Ось він обережно взяв якийсь плід, схожий на товстелезного опенька, тільки без голівки, і підніс його Петрові. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню і почав роздивлятися. Тим часом венерієць знайшов ще одного такого «опенька» і показав Петрові, як зняти тоненьку плівочку, що вкриває м’якиш. Почистили. Венерієць почав потроху відкушувати і смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив і собі і від задоволення аж прицмокнув. М’якіть цього «опенька» танула на язиці, а сік нагадував шампанське Здалося, маленькі бульбашки якогось газу вибухають у роті, і прохолода ллється в груди. Яворович відчував, як його покидає втома, як м’язи наливаються новою силою.

Другого «опенька» знайшов уже сам – вони туляться внизу стовбурів, і не розбереш, чи ростуть з ґрунту, чи на дереві. «От планета – справжня теплиця! Якби знаття як його садити, – подумав Петро, жадібно кусаючи, – може б, прийнялося на Землі…»

Хотів поласувати ще одним, але венерієць жестами показав, що більше, не радить. Тільки тепер Яворович відчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче від легкого сп’яніння.

– Ну, гаразд, – обізвався до Рожевого, – соком почастував, тепер давай їсти!

Той ніби зрозумів жарт, бо як тільки вони вийшли з плантації карликових дерев, нарвав довгастих плодів, на смак не то банани, не то груші, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.

В розпалі жовтавого безтінного дня вступили в гірську місцевість.

Стежка в’юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, каміння, вкрите густою сіткою рослинності. Взагалі, рослини на Венері надзвичайно активні – вони вкривають усе: і горби, і долини. Ото тільки не ростуть на прибережному піску, а то всюди буяють та ще й у кілька поверхів: одні вистелюють ґрунт, інші здіймаються над ними на 2–3 метри, ще інші – сягають у височінь. Планета й справді нагадує теплицю, в якій природа поставила гігантський експеримент по вирощуванню найрізноманітніших рослин.

На повороті Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рідколісся він побачив роззявлені пащі гігантських рибин, а в них помітив постаті венерійців. Навіщо ж туди йти? Він і так увесь час відчуває себе втікачем, а тепер…

Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий відразу відчув, що він не йде, і обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерієць підійшов, торкнувся його ніг і пішов уперед. Петрові нічого не лишалося, як іти слідом.

Стежка вивела їх у долину, до підніжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що «рибини» видовбані в скелях, чи, може, то природні печери, а тільки вхід оформлено в традиційному стилі. Здавалося, величезні «рибини» видираються з-під гір і ніяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не міг визначити, але це – перше враження, яке він відчув, кинувши погляд на широко роззявлені кам’яні пащі. «Рибини» пливуть, хоч і не зрушують з місця, пливуть, хоч на їхніх спинах – важенні гори. Подібного Яворовичу ще не доводилось бачити, і він у думці дивувався, що тут є такі будівничі.

Спробував полічити отвори: один, два, три, чотири… Далі не видно було в жовтій імлі, може, їх там хто зна й скільки. Велике містечко і – якесь дивне. Постаті венерійців у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, ніхто й не зворухнеться.

Рожевий раптом зупинився, не дійшовши до скелі метрів п’ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потім обернувся і сів спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але він навіть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усій його постаті. Особливий настрій охопив і Яворовича, він мимоволі пройнявся урочистістю хвилиш: І жовтий оцей серпанок, і поза Рожевого, і непорушність отих, що в скелі,– все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. І це була туга неземна, може, це навіть і не туга, а щось інше торкнулося гарячого серця інопланетної істоти.

Щоб звільнитися від цього почуття, Петро стряснув головою і рушив до ближчої печери.

В широченній пащі – тісний натовп венерійців, вони німо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?

Яворович підступає ближче – не рухаються. Стоять плече в плече, тільки вузький прохід посередині залишили. І те, що по цьому проходу ніхто не рухається, що він зяє, як націлена в тебе чорна трубка, ще дужче підсилює гнітючість моменту.

Вийняв ліхтаря і, пересилюючи себе, підійшов до самісінького входу. Мурашки пробігли в нього по шкірі, коли побачив, що ясі ці венерійці – мертві. Підніс ліхтаря, бризнув сліпучим промінням в застиглі обличчя – вони тільки багряно сяйнули сухими очима. Петрові здалося, що на якусь мить мумії ожили, що вони зараз заворушаться і тоді станеться щось страшне. Але мертві стояли непорушно.

Яворович пішов у прохід, присвічуючи собі ліхтарем. Іти було моторошно, але він ішов і йшов, наче його магнітом тягло у темну глибінь. Поступово заспокоївся, навіть торкав муміфіковані постаті. Вони були твердими, як камінь, жодна мумія не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вічній варті воїни Країни Щитів. «Це і гігантський мавзолей, – думав Петро, ідучи в глиб печери, – і музей історії. Це ж їхні герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох століть…» І скільки він не йшов – перед ним усе зблискували багрянцем їхні сухі очі. Здається, цій печері й кінця не буде. Яворович вернувся і, вийшовши з цієї гігантської гробниці, полегшено зітхнув.

Упевнившись, що венерієць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кілька жител мертвих. І всюди бачив нескінченні лави мумій. їх тут не тисячі, а, мабуть, мільйони. Певне, всіх своїх предків поселили тут шанобливі венерійці Країни Щитів. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике діло, прийшов віддати шану своїм предкам. Про що він зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, він вбирає в себе їхню відвагу і мужність? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасників так, як боролися вони?

Нарешті венерієць підвівся і твердим кроком пішов до печери. Повернувся із сизою трубкою і жмутом стріл у руці, за плечима висів трикутний щит. Петрові кортіло спитати: в кого він узяв зброю – у брата? батька? діда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови…

Там, де стежка повертає в хащі, Петро оглянувся на Долину предків, повиту жовтавою імлою. «Рибини», як і перше, виривалися із скель у широкий світ… Помітив і групу венерійців, що йшли внизу – мабуть, принесли ще когось із полеглих. «Цікаво, як вони муміфікують? – подумав Яворович. – При нагоді треба дізнатися».

Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи місцевість, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.

Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той ліс, куди він упав і де його поранили завзяті сини Країни Щитів! Тепер трубчасті дерева оточували їх з усіх боків. Молодець Рожевий – привів! Але чому він так скрадається, як леопард? Навіщо він затис під пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту імлу, сподіваючись побачити крило літака, і груди йому розпирало хвилювання. Думав про свій апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв’язок з «Астероїдом»…

Нарешті крізь густий серпанок поміж темно-синіми трубами дерев забіліло крило його літака! Петрові нараз привиділось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, від того, що він так швидко іде… Он воно біліє, наче сонячне вітрило!

СВІТЛО ПРОТИ СПИСІВ

Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повітрі і біля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур і під його прикриттям почав одстрілюватись із своєї трубки.

Яворович став за товсте дерево, вийняв із скафандра ліхтаря. У відповідь на стріли Рожевого летіли списи. Придивившись, Петро помітив Голомозих, що ховалися за деревами метрів за п’ятнадцять звідси. «Чого їм тут треба? – тривожно подумав Яворович. – Невже й вони дізналися про літак?» Перебіг до іншого дерева, ближче. Виглянув – так і є, цілий натовп порається біля апарата, а ці, що зі списами, очевидно, прикривають їх. Там і сям поміж деревами лежать убиті – і Голомозі і Волосаті, видно, бій зав’язався перед приходом Петра і Рожевого. От кляті, вирішили захопити літака!

Яворович діяв обачно, але рішуче. Оглянувся – його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить… Підняв ліхтаря і ввімкнув світло, не мазера, а рефлектор Сліпуче проміння просвітило ліс, і вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтіч. Деякі натикалися на дерева, стукались об них своїми голими головами, і Петро з жалем подумав, що ці – осліпли. З жалем, бо він не хотів їх калічити, а тільки налякати. Блиснув ще раз, ще, і світло погнало голомозих воїнів так, як ото вітер жене пушину. Охоплені безмовним жахом, вони забігли, мабуть, безвісти.

Петро, а за ним і його супутник, підійшли ближче до літака. Ті, що порались біля нього, певне, не помічали їх. Рожевий спрямував туди трубку, і коли б Яворович вчасно не зупинив його – отруйна стріла вразила б чиєсь сухорляве тіло. А навіщо це – адже вони без списів, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть літака…

Ставши за деревами, Яворович і Рожевий мовчки спостерігали за роботою. «А цікаво, що він подумав, коли я розігнав голомозих? – міркував Петро. – Та, правда, він не повинен дивуватися, адже я для них – Могутній Захисник…»

Голомозі робітники працювали мляво, але методично, без метушні. Одна група вибирала ґрунт біля загрузлого крила, а інша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помітно схитнулося, опустилося трохи і знову стало непорушним. Плетиво мотузків натягнулося струнами.

«Нічого, діло йде… – радо подумав Петро. – Налягайте, налягайте, якби тільки ваші шворки не порвалися. А поставите так як слід, я вам продемонструю його літальні якості, довіку не забудете!»

Підійшов ще ближче – хотілося краще розглянути цих нещасних, що колись були вільними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхні застиглі, як маски, обличчя і думав про Головатих, думав з якоюсь ворожістю і тривогою. Хотілося більше дізнатись про них, навіть вивчити їхнє життя, але водночас внутрішній голос застерігав од цього. Подих небезпеки холодив серце.

Ще раз схитнулося крило, ще, помітно опустилося.

Якісь вони жорстокі, бездушні істоти, оті Головаті. Підкорили собі всю планету, навіщо їм іще Країна Щитів? Мабуть, щоб не було прикладу для інших, не інакше. Яворович відчував, як у ньому накопичується і закипає ненависть до поневолювачів. Ще жодного з них він не бачив, а вже ненавидів їх всією душею.

Крило осідає, осідає, літак вирівнюється.

Петро наче дивиться німу кінокартину – Голомозі працюють мовчки.

Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.

Яворович оглянувся на свого товариша – Рожевий наче прикипів до темно-синього стовбура. Але як тільки Петро рушив до ракетоплана, він почапав за ним, немов тінь. Трубка його темніла під лівою пахвою, готова почастувати стрілою кожного, хто стане на заваді. Але оці Голомозі були беззбройними. Вони ніби й не бачили Яворовича і його супутника – продовжували поратись біля апарата.

Радісними, енергійними кроками підійшов Петро до кабіни – наче до свого дому. Та воно ж так і було: літак – це не просто собі засіб транспорту, це те, що зв’язує його з Землею, це, власне, часточка рідної планети, її осколок.

Вслід за Петром до кабіни легко вскочив і Рожевий.

– Ну як? – обернувся до нього Яворовим. – Подобається? А ось як встановлю турбіну вертикального підйому – отоді побачиш!

Рожевий у відповідь беззвучно поворушив тонкими губами і почав стежити за Голомозими.

А вони зняли своє мотуззя з крила і вовтузились біля носа літака.

Яворович на них не зважав, у нього був свій клопіт. Витяг ящика з турбіною, дістав інструменти. Робота хоч і не складна, але кропітка. По-перше, треба змонтувати два диски турбіни, по-друге – вертикально встановити вал, що передаватиме до неї зусилля мотора, по-третє – прикріпити турбіну до кронштейна. Флянці, фі-радо, прокладки – все це треба старанно підігнати, добре закріпити. В кабіні тісно, не розвернешся, та ще й Рожевий… Ну, нічого, Петро натренований, справиться.

Працював гарячково, пожадливо. Нарешті він таки вирветься до своїх! Розвідає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потім кулею шугне у високості і, набравши першої космічної швидкості, вийде на орбіту супутника. Це все так, але ж не так просто знайти і наздогнати «Астероїда»…

Зігнувшись у три погибелі і насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки і міркував про те, що без радіозв’язку не обійдешся, що без попереднього обчислення траєкторії польоту можна вискочити на орбіту, але не на ту… А пального… де візьмеш пального для нових спроб? Зв’язок, зв’язок – інакше на Землю не повернешся. А життя поза рідною Землею, поза своїм суспільством – це, власне, і не-життя, це загибель.

Нарешті з флянцем упорався. Тепер треба встановити кронштейн із запресованою втулкою. Всі ці деталі легкі, з синтетичних матеріалів. Але чому Петро ніяк не може поцілити лапою кронштейна в гніздо? Він же тримає його без напруження, легко… Тільки тепер помітив – літак похитується! Це здивувало Яворовича. Він підвів голову і здивувався ще більше: апарат не просто похитується, він рухається! Повільно, із швидкістю пішохода, але сунеться вперед по широкій просіці («І коли вони її прорубали!»).

Венерієць зіщулився, як звірок, що потрапив у пастку. Петро вибрався з кабіни, поглянув під фюзеляж – Голомозі позгинали голови і, підставивши плечі під сріблясте тіло літака, несуть його на собі. Де в них стільки сили взялося?

Ошелешений Петро сів у своє крісло. Він не знав, що робити. Завести мотор – небезпечно. І їх поб’є, і машину. Вискочити та розігнати їх за допомогою ліхтаря? Це, мабуть, найкраще.

Виліз з кабіни, постояв на крилі – воно ритмічно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз – сковзнув на м’який ґрунт і забіг наперед.

– Стійте! – закричав з усієї сили.

А вони йдуть, наче це їх і не стосується. Петро бачить сотні напружених ніг, наче вони приросли до апарата і тепер носитимуть його вічно.

– Стійте! – Петро підніс над головою руку. Голомозі не зупинялися.

– Ну, що ж, – говорив сам до себе космонавт, – я вас попередив.

Підняв ліхтаря і ввімкнув світло.

Сліпучий сніп сизуватого проміння освітив передні постаті, але голови в них дуже нахилені, аж до грудей, і Голомозі, мабуть, побачили тільки бліді відсвіти.

Яворовим відходив задом і все бив і бив їх промінням, але літак не зупинявся. Трохи похитуючись, він сунув просто на Петра, і пілотові довелося відступити набік.

Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли він хотів пустити в дію мазера. Але схаменувся, поміркував і вирішив, що ще встигне. Цікаво, куди вони прямують?

Знову зайшов наперед, нагнувся і присвітив їм прямо в обличчя, в сухі блискучі очі. Ніхто не зупинився, навіть не кліпнув. І Петро помітив якусь автоматичність їхніх рухів, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхніх напружених лиць і охнув: усі ці Голомозі загіпнотизовані! Якась стороння могутня воля керує їхніми рухами… Яворович мимоволі озирнувся навколо. Ніде нікого. Тільки жовтава мла сповиває оцей дивовижний ліс та розмірено шурхають кроки:

– Шу-у-рх, шу-у-рх…

– А хай вам грець! – вигукнув Петро. – Побачу, що буде далі.

Заліз у кабіну. Венерієць похитувався, наче п’яний, грізна трубка його і стріли валялися на підлозі. Придивившись, Петро помітив – Рожевий притупує ногами і не безладно, а в такт, як оті, що несуть літака, – шу-у-рх, шу-у-рх… «І його захопило… – подумав Яворович. – А мене все-таки не бере, не бере… Може, дати йому нюхнути нашатиря?» Він уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, підвестися, а йому не схотілось. Та й навіщо розбуркувати бідолашного? Адже він, мабуть, дуже стомився – ого, скільки вони з ним протюпали…

– Шу-у-рх, шу-у-рх…

Заколисує. Петрові теж хочеться подрімати під оцей шурхіт, руки й ноги якось обважніли, потерпли. Він зручніше вмощується в сидінні, простягає ноги. Згадує, що не закінчив монтувати турбіну, але ця думка ковзнула по його свідомості, як легка хмарина в чистому небі. Встигне, він ще встигне, хай тільки несуть. Бач, як плавно похитується літак:

– Шу-у-рх… шу-у-рх…

Ноги його починають відбивати такт – спочатку помаленьку, а потім дужче і дужче. Так продовжується доти, доки він не цокнув каблуком по чомусь металічному. Цей цокіт порвав павутину заціпеніння – Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, і штукарі! Мало й його не приспали… Чи, може, це просто втома?

Поспішаючи, щоб не передумати, Яворович дістав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потім тицьнув під ніс венерійцеві. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопіло озираючись навколо, а тоді швиденько схопив трубку і стріли. Озброївшись, витяг із складок своєї одежі два «гриби» – одного подав Петрові, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу відсвіжила Яворовича. Кожен м’яз у нього забринів силою, думки з’являлися чіткі, як блискавки.

Найперше – треба оберігати свою свідомість, зосередити силу волі, щоб діяти, діяти. Закінчити монтаж турбіни вертикального підйому. Налагодити зв’язок з «Астероїдом».

І Яворович з подвоєною енергією взявся за роботу.