Істина поруч

Текст добавлен: 28 марта 2017, 05:02

Текст книги "Істина поруч"

Автор книги: Василь Бережний

Жанр:

Научная фантастика

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Назад к карточке книги

ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ

У ящику був і лист. Не без хвилювання розірвав Яворович конверта – адже це перший лист, одержаний на Венері. Товариші з «Астероїда» писали:

«Дорогий Петре!

Ми всі дуже стривожені твоєю вимушеною посадкою. Певне, рація дуже пошкоджена, що за довгий час тобі вдалося передати лише одне коротке повідомлення, та й то на межі чутності апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без відпочинку. Ми розуміємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час іще є, не хвилюйся, наш старт – через два тижні, але ми все одно ні в якому разі не залишимо тебе. Якщо тобі не вдасться встановити зв’язок і ти не повернешся через три дні…»

– Чи давно лежить тут цей дарунок? – спитав Яворович світлопоклонницю, що здивовано поглядала на білий аркуш.

«Другий день, як упало. А що то на аркуші? Думки?»

– Так, слова, думки.

«Дивно. А ми думки зберігаємо в пам’яті».

«…доведеться посадити на планету «Астероїда». Орієнтовне місце можливої посадки – район, звідки ти подав останній сигнал.

За нашими підрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.

Ждемо, ждемо зв’язку!

Обнімаємо й цілуємо тебе всі», – і три підписи.

Чи треба розповідати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кілька разів, а тоді, схаменувшись, запхав його в кишеню і кинувся настроювати рацію. «Зв’язок, зв’язок!» – ось що зараз найпотрібніше.

Жриця з головою Нефертіті бачила, що Людина ніби стала інакшою, в очах з’явилося сяйво, хоч обличчя і нахмурене.

А Петро, здається, зовсім забув про неї. Встановивши трапецію антени, ввімкнув апарат, надів навушники і почав гукати в мікрофон:

– Астероїд! Астероїд! Я – Метеор… – А тоді, почувши відповідь, скрикнув, як несамовитий: – Люда, ти? Людочка, Людусь… Увімкнула? Записує? Поспішила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тільки рослини, тут…

Яворович почав швидко і досить-таки безладно розповідати про все бачене і пережите. Згодом, коли плівка із записом його слів і дихання була доставлена на Землю і передавалася всіма радіостанціями світу, ніхто й уваги не звернув на хаотичність розповіді – такий неймовірно фантастичний був її зміст.

– Тепер переді мною нелегке завдання: доставити пальне до літака. Але я… ми впораємось (він подивився на жрицю і чомусь усміхнувся). Рацію перенесу на літак. Як тільки буду готовий до старту – повідомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробімо перерву. Та так, може, на півгодини чи на годину. До побачення. Обнімаю і цілую всіх! Ех, як я за вами скучив…

Клацнув вимикач, погасло зелене око індикатора.

Обернувся до жриці – вона сиділа в глибокій задумі.

– Тут – їжа для моєї птиці, – поклав долоню на металевий бік балона з пальним. – Чи зможуть ваші… тобто… допомогти перенести далеко-далеко… до літака.

«Я зрозуміла. Ми допоможемо, але…»

– Що?

«Повідомлю потім».

І як він не допитувавсь, що означає оте «але», – не призналась. Зрештою він махнув рукою і почав обговорювати конкретні можливості транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботів? Петрові чомусь не хотілось цього робити.

Мабуть, на мовчазний поклик своєї жриці до контейнера підійшло кілька юнаків. Нехотя, без особливого ентузіазму подивилися, але жоден з них навіть не доторкнувся до балона.

«Скажи куди, – звернулася в думці жриця, – доставимо».

– Але ж він дуже важкий!

«Не має значення».

– Віддаль величезна, треба йти щонайменше цілий день…

«Перемістимо хоч до антиподів».

– Антиподи? – здивувався Петро. Він думав, що все вже на Венері знає. – Які вони?

«Це… – жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотіла. – Це… такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, і побачиш».

Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навіть тепер… Але чому вона не хоче сказати? Петрові спало на думку, що експедиція ж їхня може вільно затриматись на рік! От повернеться він на «Астероїд», доповість керманичу… Атмосфера придатна для життя, навіть запасу продуктів не треба. А можна лишити тут наукову станцію… з людьми. Так. Але балон все-таки необхідно перетягти до літака…

Він почав пояснювати жриці, де стоїть апарат. Головний орієнтир – Долина предків у Країні Щитів. Усе вона зрозуміла якнайкраще, мабуть, в її пам’яті є детальна карта.

Юнаки під час розмови стояли мовчазні, потім, очевидно за її наказом, пішли. Невдовзі повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, і вони скидалися на довгі ночви.

Петро з цікавістю ждав, що вони робитимуть далі.

Поклали одну половинку торцем до балона, підсунули під нього, і він лежав тепер, як торпеда перед пострілом. Один (один!) юнак нахилився і почав легко пхати, балон посунувся до другого кінця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку він легко сковзнув… Уже був метрів за п’ять чи шість від того місця, де лежав спочатку! Деревину, яка звільнилася, перенесли наперед, і все повторилося знову.

Яворович помацав «люльку» – внутрішня поверхня ковзка, ніби змащена якимось спеціальним мастилом. Здорово, молодці!

– А плато? – обернувся до жриці. – Як же через високогірне плато?

«Через плато переносити не будемо».

От тобі й на!

– А як же?

«Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птиці».

Юнаків з балоном уже не видно було за деревами.

«Ти дивись… – ворухнулось у Яворовича. – Вміють працювати, хоч і необхідності не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, які-небудь греблі… Та навіть збирання готових плодів…»

«Ти маєш рацію, людино, ми вміємо працювати Розум не може існувати без праці».

Петро подивився на неї з повагою. Вона підвелася і пішла в той бік, куди юнаки попхали балон. «Щось вона замислила»… – подумав Петро.

Знову ввімкнув рацію і, почувши мелодійний голос Людмили, розповів про спосіб транспортування балона, про свої сподівання продовжити експедицію… Там, на «Астероїді», в радіорубці зібрався увесь екіпаж, і всі вітали Петра. Керманич наприкінці сказав:

– Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обміркуємо.

Людмила ще пожартувала про «Венерійську русалку», а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станції, то тут уже гордовита Людусь… А що тут – і сам не знав. «Дурниці в голову лізуть!».

Попрощавшись, почав складати рацію. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ З РОЖЕВИМ

Настрій у Яворовича був піднесений. Ішлося легко, навіть ящик із рацією не здавався важким, хоч і відтягував плечі. Скоро, скоро «Астероїд», товариші-друзі, а там і Земля!.. Коли б тільки доправити балон та зарядити баки… Земля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рік чи два працювати на станції. Йому здавалось, що він пробув на Венері принаймні сотню літ – без прозорого повітря, без яскравого Сонця, без людських голосів! І ось незабаром він вирветься у безмежність, пройняту промінням, у простір, який можна оглядати в радіусі мільярдів світлових років, – ні, як же, скажіть, не радіти?

Венерійці пересували балон спритно і без «перекурів». Коли Яворович наздогнав їх по сліду, то аж здивувався, що за балоном ішов цілий натовп. Згодом, придивившись, він помітив, що вони працюють по черзі, очевидно, підмінюючи втомлених. Задні несли ще дві «люльки», причому не на плечах, а під пахвами, притискуючи до боків. Певне, деревина ця була зовсім не важка.

Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усіх іде, рівно ступаючи і високо тримаючи свою гарну голову, жриця. По її сліду юнаки попихають балон, і він нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстаті, де замість кросен – чорні стовбури. «Невже вони без неї не знають напрямку? – подумав Петро і тут же сам собі відповів: – Певно, що не знають, інакше чого б вона йшла таку даль?»

Йому хотілося зупинитись, настроїти рацію і передати на «Астероїд», що транспортування іде успішно, що вони вже наближаються до гірського плато, он уже починається і яр, по якому вони перетнуть цей високо піднятий п’єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирішив радіювати уже від літака, та й то тільки тоді, коли пальне буде в баках.

Яр був широкий і глибокий, це, власне, одна із численних долин, що перерізають плато. Мабуть, в певні періоди року ця Долина стає річищем, бо крізь густу щітку низької рослинності помітно пісок і дрібне, обшліфоване водою, каміння. Долина звертала то в один, то в другий бік, але все ж таки неухильно вела до цілі.

І раптом затримка. Всі зупинились. Петро підвів голову і побачив на схилі такий знайомий і такий несподіваний після всього, що трапилось, жовтий кущ з великою білою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажевріло червоне око – наче закритий семафор. Яворович і здивувався і… зрадів. Здивувався, бо думав, що всі ці голови, до одної, загинули під ударами Довговолосих, а зрадів тому, що хоч один екземпляр лишився і його можна буде показати іншим членам експедиції.

Та екземпляр цей, мабуть, не хотів стати експонатом для цікавих землян. Він послав навстріч світлопоклонникам чималий загін Голомозих із списами в руках, а сам, бач, засвітив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера і пройшов наперед.

Жриця простягла руку, щоб зупинити роботів, але вони тільки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, і продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильніша.

Відстань зменшувалась, світлолюбці збились у тісний гурт. «От як повтікають, – подумав Яворович, – коли я тоді сам упораюсь?» І націлив на роботів мазера… Але ввімкнув тільки прожектора і добре зробив. Засліплені яскравим світлом, Голомозі кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались і бігли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрізати цей «кущ»?

Петро звернувся до жриці:

– Прошу передати…

Але він не встиг докінчити фрази, як червоне око погасло, і білі пелюстки закрили голову.

«Не треба гніватись, Людино, він подумав, що це вороги. Далі перешкод не буде ніяких, і ви безпечно дістанетесь до птиці. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де раніше стояла твоя птиця».

– А цей… – Петро кивнув на білу кулю, – не вчинить тобі нічого злого?

«Ні, Людино, бо це – мій бідний брат».

Яворович так здивувався, що навіть забув поспитати про завтрашню зустріч, а коли здумав – уже вибиралися з долини в ліси Країни Щитів. Жриця лишилася біля Головатого. Про що вони говоритимуть? І чи він їй кровний брат, чи, може, вона сказала в тому розумінні, що походить із їхнього середовища, з їхнього народу? Вона світлопоклонниця, прагне до космосу, мріє про Сонце, а він перебуває в тумані самозаглиблення. Стоятимуть поруч, а між ними буде непереборна прірва…

Ніч застала Яворовича і його нових друзів у лісі. Не знав, як вони, але сам він дуже стомився, хоча й робили привали і підкріплялися чудовими плодами, які збирали побіля себе. Вирішив зупинитися на ніч.

– Шабаш, хлопці! На сьогодні досить.

Але «хлопці» не сприймали ні його слів, ні думок. Ішли, як і раніше, пхаючи балон і швидко підкладаючи попереду «люльку». Довелося зупинити переднього і самому сісти, простягнувши ноги. Тоді й вони посідали, але не колом, як то роблять люди, а там, де хто стояв.

Тільки обіпершись спиною об дерево, Петро відчув, яка втома розлилася по всьому тілу. Тепла венерійська ніч одразу наслала на нього дрімотність, заколисала невгамовного сина Землі. І йому приснилось, наче він пливе в океані світла, з кожним помахом руки здіймаються світні хвилі, але долоні та й усе тіло не відчувають текучості світла, його сприймають самі очі. «Треба зачерпнути його просто долонею», – приснилась думка, і він так стиснув пальці в кулак, що прокинувся. У вічі йому справді різонуло світло: на балоні стояв засвічений ліхтар і сизуватою колоною підпирав небо. Чорні стовбури дерев вилискували, наче мармурові, і здавалося, що це не ліс, а якийсь дивовижний храм. Венерійці, сидячи в застиглих позах, не зводили очей із світла.

В першу мить Петро так і охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває світляну колону. Ввімкнули, ввімкнули мазера!.. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з ліхтаря, почав наближатися до нього. Напружена увага його фіксувала все – і венерійців, і положення балона («хоча б не схитнути!»), і ґрунт під ногами. Він не йшов, а крався, наче перед ним був не ліхтар, а якась страшна гадюка і не дай бог її сполохати… Ривком простяг руку і вхопив ребристий футляр. З грудей із шумом вирвалося затамоване повітря. Вимкнув, погасив. Зникли мармурові колони, храм обвалився важкою темрявою. Але ось очі звикли, і Яворович помітив, що вже починає світати. Тупцював навколо балона, не знаючи, як порадитися з «хлопцями». Але вони, мабуть, здогадалися, попідводились і взялися за діло.

Чорна торпеда зрушила з місця і почала прошивати ліс. Яворович закинув за плечі ящик з рацією і пішов услід, витираючи з чола холодний піт. Бо саме тепер, коли він роздумував над нічною пригодою, йому зробилося по-справжньому страшно. І не за себе, хоч, може, підсвідомо і за себе, та таки воно так і було, що десь у глибині душі, на самому її дні боявся за себе, але тільки не усвідомлював цього, а те. що розумів ясно і чітко – це страх за оцих молодих венерійців, за балон, за виконання свого обов’язку. Вони ж як діти…

Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з’являлися ї раніше, але якось уривками, мимохіть, а тепер, з наближенням до пам’ятної Долини Предків, образ його витіснив усі інші. Справді, де він, що не дає про себе знати? Що він зараз робить? Певне, ховають загиблих воїнів. Дорого заплатила Країна Щитів, але Захмарна Країна – ще дорожче, її вже немає, та й не буде ніколи. Того одного, в яру, можна не боятися… І навряд чи він захоче продовжувати «експерименти» Великого Розпорядника. Та навіть коли б і захотів, то не зміг би.

Почалося згарище. Юні венерійці зупинилися, видно, вражені побаченим. На великій площі дерева були винищені дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долоні попіл і, мабуть же, обговорювали, обмірковували загадкове явище, але Петро їхніх думок не сприймав.

Пішов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звідси він допоміг Синам Риби здолати нападників, тут на нього насувався вогняний вал…

Внизу, в долині, вештається багато постатей; посередині під гострим кутом вишикувалось дві шеренги, звідси вони скидаються на двоє крил.

«Він десь там! – радісно і водночас чомусь тривожно подумав Петро. – А де ж йому ще бути? На плато він своє зробив…»

Ще раз окинув поглядом долину і пішов униз. Хотів однести рацію до літака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотів з нею розлучатися.

Так, в долині ставляли на вічний спочинок мертвих. Сотні чи, може, й тисячі мумій зайняли вже свої місця в печерах, а нові все прибували і прибували – їх приносили на трикутних щитах.

Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Рожевого. Його довговолосий друг стояв на підвищенні, саме на стику двох шерег своїх воїнів, стояв, пильно дивлячись вперед. «Невже він мене ще не помітив?» – подумав Петро і гукнув щосили:

– Вітаю тебе, друже! З перемогою вітаю!

Але Рожевий мовчав. Навіть не зворухнувся. Це здивувало Петра.

І тільки підійшовши ближче, Яворович побачив – мумія! Мужній юнак уже зайняв почесне місце в Долині Предків, а за ним вишикувались його полеглі товариші…

Петро мимовільно схилив голову. Постояв у задумі, а тоді повернувся і помалу пішов до апарата, де на нього вже чекав балон.

ЧОРНЕ СОНЦЕ

Хвилин п’ять чи сім польоту – і під крильми ракетоплана попливло високогірне плато. Яворович одразу помітив натовп венерійців, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку…

Якщо говорити правду, то спочатку Петрові хотілося шугнути в стратосферу і вийти на орбіту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзів-космонавтів. Але після всього того доброго, що зробили йому оці венерійці, попросту втекти від них – було б принаймні не ґречно, не культурно. Та й цікаво все-таки, що вона має повідомити?

На турбіні спустився, як на парашуті. Венерійці рушили до апарата, попереду – жриця у своєму віночку. Ідуть поважно, навіть урочисто. Петро вискочив з кабіни, відхилив шолом свого скафандра.

«О Людино, – думкою звернулася жриця, – ти казав нам про життєдайне світило – про нього у нас складено легенди, які переходять із серця в серце і ніколи не переступлять межі життя. Та ніхто із нас чи з тих попередників наших, яких ми пам’ятаємо, не бачив цього прекрасного світила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон…»

– Та воно справді поряд з вами, тобто з вашою планетою! – не витримав Яворович.

«І ти його справді бачив?»

– Звичайно! Воно пестить, плекає нас із дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашій планеті не було б життя, та й самої планети не було б.

«Покажи його нам, Людино!»

Яворович розгубився, не знав, що відповісти.

– Та що ж… Можна буде. Ми ось спустимося до вас іще, встановимо тут автоматичні станції, радіомаяки, ну, і знімки Сонця привезу…

«Твоя птиця літає до Сонця, візьми мене на крила».

«Он чого вона хоче! – подумав Петро. – Чи доповісти керманичу? Хоча пального є досить… Може, підняти у верхні шари?..»

– Але ж це важко, навіть небезпечно, – звернувся до світлопоклонниці. – І не тільки політ. Сонце може засліпити.

«Я мушу, мушу його побачити, – наполягала вона… – Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте світило, кожен з нас готовий віддати не те що зір, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовірна радість, яке невимовне щастя – побачити життєдайне світило, побачити хоч на коротку мить».

Петро подумав і глибоко, по-людському відчув ту віковічну жагу, ті мрії і пошуки, сподівання щастя, – все це для них втілює Сонце…

– Летимо!

Венерійці стояли, немов скам’янілі. Пильно стежили за всім, що відбувалося, за кожним рухом своєї проповідниці. Петро не мав сумніву, що вона їм передала їхню розмову. Цікаво, що вони відчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрівку – до самого Сонця?

Яворович допоміг їй одягти скафандр, вірніше, залізти в нього, бо він дуже просторий для неї. Прилаштував темні окуляри.

Наглухо закрив штору кабіни і запустив двигуна… Плато почало віддалятися, провалюватись, і незабаром апарат занурився в густі, наче спресовані шари венерійських хмар.

Яворович вирішив прямовисно піднятися до верхньої межі хмар, може, навіть не пробивати її, якщо видимість буде добра. Одного тільки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тільки помітить грозу – одразу ж і спуститься, ризикувати не буде.

Поглядав на супутницю – сидить ніби спокійно, а там хто його зна, що в неї діється на душі.

А хмари – наче чорна вовна – поглинули апарат і не відпускають. Він, здається, і не рухається, завис, застряв у цьому податливому одноманітному місиві. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помітити – з кабіни вниз сповзають, стікають пасма.

Посвітліло. Просвіт!

Отже, один «поверх» пробили. Над головою знову стеля – щільне темно-буре склепіння. Але посвітліло мало, тут мусить бути світліше… Сюди вже повинні пробиватись промені – чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.

Але променів не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнішають. Наче настають вечорові сутінки. А може, й справді вони вилетіли надвечір? Так ні, ні, Петро добре знає, що ні. Відхилив шолом скафандра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволіти… Супутниця теж звільнила свою голову від шолома. «Нічого, нехай, нехай, раз турбіна підйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, – подумав Яворович. – Що я мелю – густа? Ще ж хмарність не скінчилася… Але вже скоро, скоро…»

І справді, виднішало з кожною хвилиною, Петрові наче полуда спадала з очей.

Вище, вище…

Сяйво так і хлюпнуло!

На темно-фіолетовому небі розкошує Сонце – велике, величне і веселе! Петрові хотілося плакати від радості – наче він цілу вічність не бачив Сонця, не відчував його життєдайних променів, його тепла…

На якийсь час він забув про все – і про Землю, і про Венеру, сховану під сувоями хмар, і, звичайно, про свою супутницю. Над ним палахкотіла золота куля, пульсувала, ніби гігантське невтомне серце, і він не міг одірвати від неї зачарованого погляду.

Та ось, ніби відчувши якийсь внутрішній поштовх, він кинув погляд на венерійку. Саме в цю мить сонцепоклонниця різко подалася вперед, підвела голову. Не встиг Петро й скрикнути, як вона зірвала захисні окуляри. Здригнулася, наче пронизана струмом.

«Чорне… Дивись, Людино, світило чорне».

Що вона торочить?

«Чорне, чорне Сонце… – міркувала світлопоклонниця. – А казали – золоте…»

– Воно золоте і є! – скрикнув Петро. – Золоте! А зорі ти бачиш, Нефертіті? Скільки зір на небі, та які великі, яскраві!

«Оті цяточки – зорі?»

– А онде бачиш, бачиш – велика, найбільша? Ото наша Земля, ми звідти…

«Дивовижний Всесвіт… – подумала венерійка. – Але темряви в ньому ще більше, ніж світла. Світла тільки цяточки».

– Ну що ж… – промовив Яворович. – Мусимо спускатись.

«Нефертіті» (саме тепер він чомусь називав її так) нічого не відповіла. Його погляд упав на її захисні окуляри, що лежали на колінях, і Петро похолов: осліпла! Її осліпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним… А зорі – то вона в моїй уяві бачила…

– Я кажу той… – раптом у цю мить з’явилась нова, зовсім несподівана думка. – Кажу – давай полетимо на «Астероїд» – це наш космічний корабель – там побачиш… познайомишся… Ми вилікуємо тебе! Давай?

Він уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить він її через шлюз… А коли одужає… От хто розповів би про свою планету! І про антиподів… їй повернуть, повернуть зір!

– Ну, то що – згодна?

«Ні, Людино, ні. Кожен мусить бути в своїй стихії. А очі ми вилікуємо самі. Але ж я добре бачила чорний диск…»

Петро відразу пішов на зниження. Звісно, вона має рацію. Ну, як їй без найменшої підготовки витримати космічний політ? І з’являються ж легковажні думки! І потім – у кабіні можуть сидіти лише двоє, отже, назад – спеціальний рейс, не повезеш когось з екіпажу… А пальне? Е, та що там казати! Коли керманич вирішить – то розробимо детальний план, запросимо з Венери когось із добровольців, а не так… І знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалі – ризиковано і небезпечно.

Сховалося Сонце, його поглинули хмари.

Пробивши нижній сувій, Яворович почав обережно саджати машину. Тепер вони опинилися над іншим краєм плато. Натовпу венерійців, що, певне, чекають проповідницю, звідси не видно.

Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Відчув, що йому чомусь сумно розлучатися з венерійкою, з самою планетою. Ось він зараз зв’яжеться із своїми, одержить останні вказівки, що взяти, потім – точні дані про вихід на орбіту, траєкторію польоту… Ну, а чи доведеться знову спуститись у цей дивний світ?

А вона стоїть якась пригнічена і, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразні, головне – сумовите почуття… Шкода її, шкода… Але вони ж вміють керувати ростом тканини, певне, й сітчатку…

«Та що це я, справді? – труснув головою Петро. – Адже все добре, відкрито нове, неземне життя! Он уже поспішають сюди венерійці. Ну, що ти їм скажеш, Нефертіті?»

«Світило наше – чорне»

– Це неправда! – скрикнув Яворович. – Воно золоте, осяйне, життєдайне – ось істина!

Він ввімкнув рацію і схилився до мікрофона.

* * *

Радіорубка «Астероїда» наче збільшилась, розширилася в усі боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тісній камері, а зараз… Який простір навколо! Венера під боком, Земля – за десятки мільйонів кілометрів, і звідти, і звідти до неї тягнуться невидимі струни. На тих струнах Сонце грає! І музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре…

І знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов’язки!

Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, і мікрофон наставив своє жадібне вухо. Почала швидко, з радістю передавати радіограму:

– Земля! Земля! Я – «Астероїд». Льотчик-космонавт Петро Яворович після тривалого перебування на планеті Венера повертається на космічний корабель. Він щойно передав…

Зрадлива сльоза блиснула на віях і капнула на папірець. Людмила говорила в мікрофон і плакала від щастя. І це, певно, відчули не тільки на спостережному пункті, а по всій Землі…