Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Зізнайся, Гельмуте, – п’яненько посміхаючись, почав Кароль, коли вони перейшли до котнарі під бринзу зі шкварками, – ти їздив у Европу шукати її?

– Кого її'?

– Кого, кого, не прикидайся, таж її.

– Та що ти морочиш мені голову, кого?

– Марію Видатгу!

– Агій на тебе! На дідька вона мені?!

– Ну, це ти мені не вповідай, ліпше зізнайся, шукав її'?

– Чоловіче, якби ти знав, які серйозні справи я там мав, що важливого чув, з якими великими людьми здибався, то ти не закидав би мені щось особистого!

– Пхе, – зневажливо кинув Кароль, – що ти там мав такого чути, що ми темні тут не знаємо?

– Буде війна, – зловісно прошипів Гельмут.

– А хто цього не знає, – хіхікнув Кароль, – це всі знають. Ану дивись. Штефане, – гукнув він на кельнера, буковинського українця, – буде вуйна чи нє? – спитав, коли той наблизився.

– Вуйна? Буде, проше пана.

– З ким?

– З рускими.

– А коли?

– Вже, віді, восени.

– Чув? – звернувся Кароль до Гельмута, жестом відпустивши кельнера, – з рускими, восени, а ти кажеш…

– З рускими не буде, – авторитетно заявив Гельмут.

– А з ким?

– Зачекаймо до осени.

Кельнер приніс порося, обкладене городиною, з кружальцем цитрини в рийці і великими маслинами замість очей, та графинчик з кальвадосом. На якийсь час детективи припинили розмову, а потім Кароль почав знов:

– Добре, таємниць ти ніяких не привіз, а з ким із великих ти зустрічався, невже із самим Адольфом Гітлером?

– Ні, – Гельмут зворушливо відкинувся на стільці, – фюрера цього разу мені не пощастило побачити, зате мені дав авдієнцію сам Рудольф Гесс, друга особа в нашій партії!

Це йому ти розповів про ті загадкові срібні монети, і друга особа вашої партії Рудольф Гесс дав тобі доручення здобути те срібло для Райху, і тому ти, прибувши в Чернівці, відразу побіг до фельдфебеля Бойчука, Кароль до крови прикусив собі язик, аби не поставити ці питання Гельмутови. В нього не виникало питання, чому Гесс зацікавився цим сріблом, це ж відомий окультиста, хоча всі вони там, у верхівці Райху, схиблені на езотериці, а найперше сам великий фірер німецького народу. Адольф Гітлер та його поплічники вважають, що вони отримали мандат від Володаря Світу «Короля Жаху», який послав їм на допомогу Таємних Вищих Невідомих для того, аби завершити еволюцію людини. Шляхом ґрандіозних біологічних мутацій з наявного нині людського матеріалу має постати нова раса надлюдей, героїв, напівбогів. Окремі особини нового людства вже подекуди є на Землі, вони потрапляють до нас або з-за меж часу і простору, або з інших планет, або з тибетських підземель, з одним із них зустрічався Адольф Гітлер. «Нова людина живе серед нас! Вона тут! Я бачив цю людину. Вона смілива і жорстока. Мені страшно в її присутності», – розповідав Гітлер про це моторошне рандеву Раушнінґу. І чому б у це не повірити, коли «Земля порожня і ми живемо у ній всередині, зорі – крижані брили, що плавають у Космосі, на Землю вже впало багато місяців і наш теж упаде, а всю історію людства можна пояснити боротьбою між вогнем і кригою». Якщо все це частина офіційної філософії Райху, то потрібні його зверхникам срібні пана Пантелеймона, ох як потрібні! Тим паче, що там суцільні втаємничені члени Товариства Вріля, Сяючої Ложі, групи Туле, «Золотої зорі», Аненербе… Гітлер, Гаусгофер, Гіммлер, Гесс… Рудольф Гесс, заступник фюрера з партійної роботи, достойник, який дав авдієнцію рядовому нацисту з Чернівців. Є про що подумати. Виходить, що на ті срібні гроші, якими зараз втішається квестор Болокан, полює не лише містер Кроулі, а й друга особа Третього Райху. Таким чином, можна очікувати фахового пограбування нумізматичної колекції пана квестора. Треба попередити. Анонімно, звичайно. Хай посилить охорону, встановить нову сиґналізацію, справить надійніший сейф. Хай лежать монети до часу там. А якщо таки ведмежатники гера Гесса, наведені інспектором чернівецької поліції Гартлем, поцуплять капшук зі срібними, то окультистів Райху чекатиме тяжке розчарування – некомплект, панове гітлерівці, некомплект, однієї монети бракує. А де вона, де, партайґеносе Гартль з Чернівців? Він не знає. Бо цього ніхто не знає. Навіть лікар, що розтинав убитого в «Брістолі» італійця, нічого не втямив, бо був міцно п’яний. А вона ось де, на грудях в іншого чернівецького поліціянта, на срібному ланцюжку поруч із хрестиком, для чого інспектор Штефанчук власноручно припаяв до неї міцне вушко. Зрештою, розбагатіти можна й іншим чином, якщо якась із зацікавлених сторін таки пограбує пана квестора і порахує здобич, то відразу забагне віднайти нестачу. А тут я зі своєю пропозицією: продається тетрадрахма, срібна, перша третина першого століття нашої ери! Дорого! Триста тисяч британських фунтів. Золотом! Та сама ціна, що й за повний комплект. І далі за планом: гроші, Марія, слава…

Від таких думок у Кароля різко покращився настрій, і він навіть пошкодував свого напарника, який незабаром залишиться без нічого – без грошей (бо звідки?), без Марії (бо вона стане пані Штефанчук), без слави (за що, за пограбування свого начальника, квестора Болокана?), – лише з атрибутами члена NSDAP: партквитком біля серця і значком навпроти третьої чакри. Що ж, кожному – своє, як каже обергрупенфюрер СС…

– Шампанського! – вигукнув Кароль. Він був переповнений втіхою, яку більше не міг тримати в собі, тому вирішив поділитися нею з ближнім хоча б таким боярським жестом.

– Навіщо? – здивувався Гельмут, – краще коньяку.

– Ти думаєш? – завагався Кароль.

– Звичайно, – знизав плечима Гельмут, – а потім пива.

– Добре, – погодився Кароль, – Штефане, не треба шампанського, неси пляшку «мартелю» і паштету з гусячої печінки з подвійними порціями трюфелів!

Наступного вечора Кароль узяв ножиці, стару газету «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ» і, вирізаючи де окремі літери, де склади, а де цілі слова, склав анонімного листа німецькою мовою з типовими для буковинців помилками, коли змістове дієслово ставиться не в кінці речення, а відразу після Ich bin…, вельмишановному панови квесторови Болокану, в якому повідомив про можливий замах на його, пана Болокана, нумізматичну колекцію. Мовляв, автор листа анонім, що змушений бути таким з міркувань власної безпеки, яко патріот Великої Румунії і Рідної Буковини, не може мовчати, коли готується таке підле пограбування безцінної колекції найрідкісніших, давніх, металевих, тяжко зібраних грошей пана квестора, а дізнався означений анонім про планований злочин суто випадково, проте знає твердо, що замовник цієї підступної акції знаходиться поза межами держави, і в разі успіху цього кримінальства, все украдене буде вивезено з Великої Румунії. Підпис, звичайно, «Патріот».

А восени, як і заповідав кельнер Штефан, сталася война. Аґресивна польська вояччина напала на миролюбну Німеччину. Захоплена зненацька німецька армія оборонялася, як могла, і польська кіннота таки продефілювала би Берліном, якби на допомогу спливаючому кров’ю Вермахту не прийшов союзник – Червона Армія. Спільними зусиллями, докладаючи неймовірних зусиль, великою кров’ю совєтські та німецькі війська зрештою розгромили сильного і жорстокого польського аґресора.

Після цієї великої перемоги в Румунії з’явилися втікачі з Польщі. Переважно це були пани-офіцери. Румунія приймала їх з міркувань не стільки добросусідських, скільки з властивого їй великодушного римського людинолюбства. А якщо точніше, румунський істеблішмент співчував розгромленому польському «аґресору» тому, що невиразно підозрював: наступним таким «аґресором» може стати Велика Румунія. Румунська вояччина може напасти на мирний беззахисний добрий Совєтський Союз, а його союзник Німецький Райх може прийти на допомогу. Куди тоді втікатимуть домнуле-офіцери?!

Кароль Штефанчук так і запитав свого колеґу, водночас друга-ворога Гельмута Гартля.

– Та ти що, Каролю, вважаєш, що великий вождь арійської німецької нації Адольф Гітлер дружитиме з цим азійським деспотом Сталіном? – обурився Гельмут.

– А що? Дружили ж вони проти Польщі.

– Це був тимчасовий тактичний маневр, аби нарешті покінчити з таким геополітичним непорозумінням, як польська держава. До речі, тобі як українцю це має бути близьким до серця.

– Мені, Гельмуте, тієї Польщі не шкода, але чому ти заперечуєш спільність природи вашого Адольфа і їхнього Йосифа?

– Це небо і земля! Адольф Гітлер – конструктор нового світового порядку, нової нації, нової людини, з Німеччини розпочнеться відродження арійської раси, яка зрештою запанує, як їй і належить, на планеті, встановить порядок, закон, справедливість, полум’я націонал-соціялізму розтопить каламутний зашкарублий буржуазний лід і – світ оновиться. А Сталін… це дрібний тиран, мерзотник, якому випадково дісталася влада на великій території, і він не знайшов нічого кращого, як різати своїх поплічників. Ні, Гітлер – це велич, світло, шляхетність, а Сталін – нікчемство, пітьма, плебейство, порівнювати їх – святотатство!

– А що ти на це скажеш? – в’їдливо спитав Кароль і кинув на стіл Гельмутови свіжу газету «Дойче Таґеспост». Там червоним олівцем було обведено замітку на першій сторінці.

Вождь вітає вождя

Канцлер Німеччини, великий фюрер німецького народу, глава Третього Райху надіслав вітальну телеграму керівникови Совєтского Союзу Йосифови Сталіну, в якій йдеться:

«До дня Вашого шістдесятиріччя прошу Вас прийняти мої найщиріші вітання. З цим я пов’язую свої найкращі побажання, бажаю доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливого майбуття народам дружнього Совєтського Союзу.

Адольф Гітлер».

– За кілька днів Різдво, – після конфузної паузи різко змінив тему Гельмут, – а там і сороковий рік прийде, як ти думаєш, що він нам принесе?

– Нам, це кому? – здивовано перепитав Кароль.

– Ну, тобі, мені, Румунії, Німеччині, – Гельмут завагався, – Марії, може…

Тобі зась до Марії, подумав Кароль, бо якщо я все-таки рано чи пізно спродаюсь вигідно з цим срібним, одним або комплектом, то ти гарний, але бідний, німецький хлопче, мені не конкурент, Марія зробить правильний вибір. Але ще треба її знайти, десь у Европі. Чи де там вона?

– Де там вона, як ти гадаєш, Гельмуте?

– Десь у Европі, мабуть.

Що 1940-й рік приніс Марії, Кароль з Гельмутом не дізналися – вона про себе звістки не подавала, їм особисто цей рік не обіцяв нічого особливого – вони і далі ловили бандитів, щоправда, все млявіше і млявіше, зате Великій Румунії новий сороковий рік заповідав великі випробування. Вже взимку стало очевидно, що справа йде до війни з Совєтським Союзом. Після прилучення до Української совєтської республіки доброго кавалка колишньої польської держави, усім стало зрозуміло, що совєти цим не задовільняться. Кремль щиро пройнявся українським соціялістичним націоналізмом і поставив собі за мету об’єднати всі етнічні українські землі в одній державі – УССР. Товариш Сталін до своїх численних титулів додав ще один – «друг усіх проґресивних українців». Це зовсім не означало, що для реґресивних українців товариш Сталін – ворог, ні, для таких він – суворий, але справедливий батько, який змушений заслужено карати реґресивних українців виховними роботами в Арктиці, аби вони нарешті зрозуміли, що таке проґрес. Хто вперто не хотів розуміти елементарних речей, з тим товариш Сталін, згнітивши серце, змушений був прощатися. Назавжди!

Отже, товариш Молотов натякнув десь у Берліні в компанії своїх друзів – нацистських дипломатів, і Румунія зрозуміла: совєти ось-ось висловлять свої претензії на Бессарабію і Буковину. Що робити? Це ж якщо вони загарбають ці споконвічно румунські землі, Румунія уже не буде Великою, а це – катастрофа планетарного масштабу! Де шукати правди? За логікою геополітики, Румунія як член двох Антант – Малої та Балканської – мала би розраховувати на Велику Антанту, але і Франція, і Велика Британія самі з часу на час очікували на гітлерівську аґресію. Чернівецька газета «Час» писала 9 березня 1940 року:

Німецька офензива на Заході

можлива кожної хвилини

Париж, «Радор-Ройтер» сповіщає: Про інформації, що німецька офензива може розвинутися 15 березня, висока французька особистість заявила, що німецька офензива на Заході можлива кожного часу в реченці 24 до 48 годин. А все ж таки не примічено нічого в останньому часі, що вказувало б на недалеку офензиву.

Були деякі рухи на границі Голяндії та в Ахені, але вони не значні. Так само сповіщено, що кілька німецьких одиниць прибуло на швайцарську границю між Базелем і Констанцою. Цей відтинок уважали завжди за спокійний, де дивізії другої лінії виконували часто інструкції. Французькі військові круги ніяк не занепокоєні цими військовими рухами.

Німеччина бореться за панування у світі,

а Англія проти насилля

Лондон, «Радор». В письмі, зверненім до правительственного кандидата в Котеріні, пише Чемберлен між іншим: Справи, за які йде спір, ясні. Наші вороги борються за панування у світі і за знищення бритійської імперії. А ми боремося, щоби покласти край німецькому нападові й пануванню насилля. Будемо боротися далі з усіх сил, доки вільність і забезпеченість не будуть відновлені в Европі.

Вожді леґіону «Залізна гвардія» з охотою переорієнтували б Велику Румунію у бік Німеччини, теж великої, аби в Адольфа Гітлера знайти правду і захист від українсько-сталінських зазіхань, але що робити, коли Німецький Райх і Совєтський Союз – друзі-нерозлийвода?!

Їхня дружба розпочалася проти Польщі, царство їй небесне, але де ґарантія, що не продовжиться і проти Румунії'? Нема також надії, що націонал-соціялістична Німеччина і просто соціялістична Росія пересваряться, бо їхня дружба переростає у братську любов. Ади, 26 лютого в Берліні найкращий московський театр «Балшой» дав прем’єру опери Глінки «Іван Сусанін». У річницю відродження цього давнього твору, який 1836 року з’явився під назвою «Жізнь за царя». Якраз після невдалого польського повстання. А відроджено цю оперу з новою назвою і правильно відредаґованим лібрето після невдалої польської аґресії проти миролюбної Німеччини – союзника совєтів. Потрібний твір у потрібний час!

Тепер румунські зверхники гадають, чи не майструється швидкими темпами у Київському театрі опера «Буковинське віче» про події 1918 року, коли українські екстремісти на короткий час захопили споконвічне румунське місто Чернівці. А потім покажуть цю оперу в Берліні! Ні, треба готуватися до війни. І Румунія готувалася. Насамперед, було підвищено податки – це святе. Потім покликано до війська резервістів. За тим згромаджено багато дивізій на північно-східному кордоні. Мешканці прикордонних сіл, переважно українських, отримали змогу збагнути, що таке звитяжний румунський воїн. Голодний і недозабезпечений. Словом, румунські солдати на так званих кончентрарах, або маневрах, грабували українських селян – підданих короля Румунії так, ніби вони вже окупували Рязанщину. Українські хлопці почали втікати за Дністер, на підсовєтський бік. Там їх радісно зустрічали брати-енкаведисти, видавали безкоштовні залізничні квитки і працевлаштовували на лісорубці в Архангельській області. Молоді буковинці могли пересвідчитися у незаперечних перевагах соціялістичного ладу над капіталістичним – соціялізм не знає безробіття. Румунська ж влада, аби зупинити відтік своїх молодих громадян, почала призивати хлопців 18-21-річного віку до передвійськової служби, що її називали «премілітаре». Юнаків з прикордонних сіл відвозили у глибинні райони Румунії і там кидали майже напризволяще. Раз на місяць приходив сержант тилової служби і показував їм карабін, а так вони собі робили, що хотіли. Переважно хлопці займалися добуванням хліба насущного. Курей у місцевих селян не крали, бо красти гріх, але «забігали» в яблука і горіхи. Та в основному молоді буковинці робили у ґаздів за харчі. Румуни були дуже задоволені цією робочою силою, бо буковинські сільські парубки працювали швидко і якісно, їли усе, що на стіл клалося, – мамалигу з бринзою, яєчню з лободою, борщ з квасолею, – цуйки пили небагато, грошей не вимагали – дасть господар сто леїв на двох за день – добре, не дасть – друге добре: не конче буде йти в неділю до корчми.

Бойовий дух румунського народу взявся плекати леґіон «Залізна гвардія». Було кинуто гасло національної єдности живих і мертвих румунів, розгорнуто тему «крови і ґрунту», впроваджено культ «кісток предків». З великими урочистостями, розрахованими на підняття румунського бойового духу до висот доблесті леґіонерів Римської імперії, було здійснено ексгумацію і перепоховання тіла першого вождя Леґіону Корнеліу Зеля Кодряну, вбитого 1938 року. Швидкими темпами створювався близький до статусу православного святого культ «Капітана Кодряну», до чого доклав свою ґеніяльну руку лідер букарештської секції «Залізної гвардії» Мірча Еліаде.

З іншого боку, посилилися репресії проти різного роду іреденти, а найперше української на Буковині. Через це буковинська екзекутива Організації українських націоналістів реорганізувала свою структуру: мережу осередків законспірувала і утворила кілька баз у Карпатах для мілітарного вишколу. Робилося це не стільки проти Румунії, скільки з огляду на розвиток майбутніх подій – ставало очевидним, що війна неминуча, і українці мусили мати свої силові структури.

Румунська преса, в тому числі й україномовна, лояльна до держави, шукала позитивний приклад протистояння совєтській аґресії у звитяжній Фінляндії. Той самий «Час» писав:

Фінляндці ставлять героїчний опір

Лондон, «Радор». Військовий редактор аґенції Ройтер сповіщає: Теперішні позиції фінляндців дуже сильні, бо находяться в околиці лісистій з озерами й ріками. Відтягнення фінляндців на ці позиції відбулося в удовільних кондиціях. Задні стежі все стояли в злуці з ворогом, силуючи ворога масово виставляти на фронт війська. Фінляндці мають в руках ініціятиву, а нова опірна лінія спричинює багато труднощів совітським тактичним операціям.

Москалі зайшли аж до ріки Вдоксі. Фінляндці воюють в околиці озера Айрапаре. Відступ цього фінляндського війська запевнений лінією Манергайма, яка ще досі ненарушена на східному березі ріки Вдоксі.

На лівому крилі розпочали москалі наступ ледом, щоб пробувати дістатися на західне побережжя фйорду Вііпурі. Фінляндські скоростріли скосили багато совітського війська, що старалося перейти ледом в напрямі на Сакіяерні.

Дня 4 березня ворожа діяльність ограничувалася на кілька налетів над перешийкою Карелії й околиці озера Ладога. Воріг втратив три літаки.

Поверх 200.000 добровольців

для Фінляндії

Штокголм, «Радор». Часопис «Соціял-демократен» повідомляє, що з дня на день зростає число чужинних добровольців, що воюють на фінляндському фронті.

З Копенгаґи повідомляють, що в цілій Скандинавії зголошуються щораз більше добровольців, готових до виїзду до Фінляндії. Число шведських добровольців доходить дотепер до 150.000мужа, норвезьких50.000, а данських 4.000.

Літаки з Африки для Фінляндії

Штокголм, «Радор». Аґенція Ройтер повідомляє, що літаки, поставлені до розпорядимости Південною Африкою Фінляндії, прибули вже до Гелсінкі.

До тепер користуються фінляндці поверх 100 американськими, французькими, італійськими й шведськими літаками, як також поверх 50 англійськими легкими й тяжкими літаками.

Але ні газета «Час», ні часопис «Соціял-демократен», ні аґенції «Радор» та «Ройтер», ні навіть румунський міністр пропаганди, за сумісництвом керівник єдиної політичної організації Румунії під назвою «Фронт національного відродження» Джюреску не знали того, що знав резидент британської розвідки на балканському напрямку, простий чернівецький комерсант Дж. Сі. Л., а саме – три ескадрильї британських бомбардувальників далекої дії вже перефарбовано та оздоблено свастикою – емблемою фінських ВПС і ось-ось вони відправляться бомбардувати Бакинське нафтове родовище. Вигода Британської імперії з цього планового рейду полягала у відплаті совєтам за допомогу Гітлерови в розбудові його люфтваффе, всім вже було ясно, що німецькі ВПС невдовзі почнуть бомбардувати Лондон.

Румунія за інерцією покладалася на Францію. З Букарешта бачилося, що країна, яка впродовж трьохсот років підтверджує своє реноме могутньої військової держави, дасть доброго прочухана Гітлерови, бо – лінія Мажино, мілітарні традиції, високий бойовий дух і все решта, – а потім і захистить свого балканського союзника – Румунію від совєтського павука. Про те, що німецькі танки працюють значною мірою на пальному з румунської нафти, говорити вголос було не прийнято. Цей козир відкладався на майбутнє, на той випадок, коли Румунії доведеться приєднатися до держав осі «Рим – Берлін», а якщо шляхетніше – Антикомінтернівського пакту.

Коли 14 травня німецькі війська перейшли французький кордон, дехто з румунських зверхників, підсміюючись, оголосив, що не пізніше, як за п’ять тижнів французька кавалерія ввійде у Берлін. Більш поінформовані мовчали, і правильно робили, бо 16 червня німці взяли Париж. Деякі з румунських впливових політиків з полегшенням зітхнули: кінець геополітичній роздвоєності і тепер надія лише на панів Муссоліні і Гітлера.

Того самого дня, коли стало відомо про падіння Парижа, Гельмут зовсім не втішний, як годилося б підпільному члену NSDAP, підійшов на службі до Кароля і тихо пробелькотів:

– Адже вона у Парижі?

– Чому ти так вважаєш? – Каролю дуже не сподобалося, що цей, хоча й друг, але все ж нацист, турбується про ЙОГО Марію.

– Інтуїція підказує, – невпевнено відповів Гельмут.

– А моя інтуїція підказує, що вона у Лондоні, – силувано засміявся Кароль, – тож заспокойся.

– Заспокойся! – витріщився Гельмут, відкинувши з чола пасмо білявого волосся, яке він останнім часом підстригав, як у Гітлера. – Тож наші «юнкерси» і «хайнкелі» щоднини скидують на той Лондон тонни бомб.

– Отож і скажи своїм, щоб не бомбували Лондон, бо там, мовляв, твоя знайома Марія Видатга!

– Знущаєшся! – скипів Гельмут. – Знайома. Яка вона мені знайома?

– А хто? – різко спитав Кароль. – Кохана?

Гельмут почервонів, а Кароль зблід, справа йшла до бійки. Але несподівано Кароль дружелюбно засміявся:

– Ти знаєш, а вона не в Парижі і не в Лондоні, – він блискавично згадав свою перевагу над Гельмутом щодо Маріїної прихильности з врахуванням свого майбутнього збагачення і легко відійшов, – вона, щоб ти знав, у Лісабоні, цілком мирному европейському місті.

– Звідки знаєш? – Гельмут дивився криво і недовірливо.

– Інтуїція! – засміявся Кароль і швидко змінив тему. – То ти думаєш частувати чи ні?

– Я? Частувати? – Гельмутови все це дуже не подобалося. – За що?

– Як за що? Ваші Париж взяли! З такої оказії треба пити французький коньяк.

– Добре, пішли.

Детективи одягли свої франтуваті капелюхи, не зважаючи на робочий час, покинули рідну квестуру і пішли в «Месеряшул Ромин», що на Панській вулиці. Не так далеко від колишньої ювелірної крамниці «Хризофілія», до речі…

А тим часом український націоналізм у совєтських вождів проґресував. 13 червня етнічний росіянин, який потрапив під згубний вплив українства, міністр закордонних справ Совєтського Союзу В. Молотов-Скрябін викликав до себе посла Німеччини в Москві Шуленбурґа і заявив, що во ім’я соборности української держави під назвою «УССР» треба стягнути докупи всі етнічні українські території, а для цього СССР буде анексовувати в Румунії Буковину і Бессарабію. Гер Шуленбурґ каже так і так, треба спитати фюрера. Фюрер як латентний австріяка сам мав око на Буковину яко споконвічний германський край, тому на територіяльне розширення СССР не погодився. Не пройнявся пан Гітлер українською ідеєю. Тоді етнічний грузин, що теж страждав на український націоналізм, товариш Сталін 23 червня устами Молотова-Скрябіна зартикулював буквально таке: «Совєтський уряд рішений застосувати силу, якщо б Румунія відхилила мирне полагодження справи Буковини й Бессарабії».

Що робити? Етнічний австріяка пан Гітлер устами етнічного німця гера Шуленбурґа каже, хай буде, Райх добра не забуває й у віддяку за Польщу підтримує Совєтський Союз супроти Румунії. Таким чином, залишилося питання техніки.

26 червня Молотов-Скрябін викликав посла Румунії в Москві домнула Г. Давідеску і вручив йому ноту, в якій, зокрема, йшлося:

«У 1918 році Румунія, користуючись військовою слабкістю Росії, силою відірвала від Совєтського Союзу (Росії) частину його території Бессарабію і тим порушила вікову єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською совєтською республікою…

Уряд СССР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно зв’язане з питанням про передання Совєтському Союзу тієї частини Буковини, населення якої в своїй величезній більшості зв’язане з Совєтською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу. Такий акт був би тим більш справедливий, що передання північної частини Буковини Совєтському Союзу могло б стати – щоправда, лише незначною мірою, – засобом відшкодування тієї величезної шкоди, що була заподіяна Совєтському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії.

Уряд СССР пропонує королівському урядови Румунії:

1. Повернути Бессарабію Совєтському Союзови.

2. Передати Совєтському Сюзови північну частину Буковини в кордонах згідно з доданою картою.

Уряд СССР висловлює сподівання, що королівський уряд Румунії прийме ці пропозиції СССР і таким чином уможливить мирне розв’язання затяжного конфлікту між СССР і Румунією.

Уряд СССР чекає відповіді королівського уряду Румунії протягом 27 червня ц. р.»

День 27 червня був дуже нервовим. Перше, що зробили верховоди королівської Румунії з самого ранку, це звернулися до великих дядьків – Муссоліні і Гітлера, мовляв, рятуйте, бо большевікули ріжуть по живому. Німці та італійці не мали жодного бажання воювати із совєтами за Велику Румунію, тому, навіть не порадившись, як слід, через міністра закордонних справ Райху фон Ріббентропа легенько натякнули Румунії: «Совєтський уряд повідомив нас, що він зажадав від румунського уряду передачі Бессарабії і північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією і Совєтським Союзом, ми не можемо зробити нічого іншого, крім порадити румунському урядови підписати вимоги совєтського уряду».

У румунів з’явилася альтернатива: допустити появу танків з червоними зірками у Чернівцях або побачити ті самі танки в Букарешті. Обрали перше. До того ж з почуттям глибокого задоволення, принаймні про це свідчить відповідь Румунії, яку передав Молотову румунський посол Г. Давідеску: «Натхненний тим же, що й радянський уряд, бажанням мирними засобами розв’язати всі питання, які могли б викликати незгоду між СССР і Румунією, королівський уряд заявляє, що він готовий приступити негайно в найширшому розумінні до дружнього обговорення за спільне узгіднення усіх пропозицій, висунених совєтським урядом…»

Отже, цього разу українська ідея перемогла. Таке посилення українського первеня в совєтській імперії дуже насторожило німецьких друзів Росії. Амбасадор Райху в Москві Шуленбурґ писав своєму начальству в Берліні з цього приводу: «Я вповні переконаний, що це були українські кола в Кремлі, які підтримали і довершили концесії щодо відступлення північної Буковини. При повторних нагодах, як, наприклад, під час переговорів стосовно німецько-совєтського кордону у Польщі, Україна маніфестаційно вчинила дуже сильний тиск на Кремль…»

Важким був день 27 червня для цілої Румунії, а для Чернівців ще важчим. Румунська влада евакуйовувалась. Це треба було робити швидко, бо наступного дня на Буковину мала ввійти Червона армія. Разом з румунськими владцями Чернівці покидали професори, адвокати, лікарі, церковні ієрархи, просто багаті люди і не лише румунської національности, Буковину покинули й провідні українські діячі: В. Залозецький, Ю. Сербинюк, С. Никорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський, бо знали, що ті «українські націоналісти», які йдуть з-за Дністра, вважають своїми ворогами цих українських націоналістів – і добре, якщо лише зашлють у Сибір, а то просто постріляють, як зробили це три роки тому зі своїми комуністами-ленінцями.

Спокійно почувалися лише буковинські німці. Вже було відомо, що уряд Німеччини домовився із урядом Совєтського Союзу про безперешкодне виведення усіх осіб німецької національности до фатерлянду. Але лише тих, хто цього забажає, наголосила совєтська сторона, бо, може, деякі німці оберуть соціялістичну демократію. Німецька сторона не мала нічого проти і готувалася вислати в Чернівці переселенчу комісію, яка мала видавати візи до Німеччини. Охочих репатріюватися німців виявилося більше, ніж планувалося – за німецькою візою Буковину покинуло близько чотирьох тисяч українців, з числа переважно національно свідомої гуманітарної інтеліґенції. Вони читали газети і знали, що прибулі комуністичні «українські націоналісти» готують для них захоплюючу мандрівку товарним потягом з подальшим цікавим працевлаштуванням за Полярним колом.

Щоправда, були й такі, кому не пощастило. До секретаря переселенчої комісії корінного чернівчанина Рудольфа Ваґнера прийшов теж Ваґнер, але Фанцьо.

– Гутин так, гер Ваґнер, хотів би репатріюватиси.

Гер Рудольф Ваґнер довго сміявся, бо знав Фанця Ваґнера як знаменитого кишенькового злодійчука, до того ж чистокровного українця з Нової Жучки, який з німецької мови знав не більше десятка слів.

– Йди, Фанцю, геть, – чемно попросив гер Рудольф Ваґнер просто Ваґнера Фанця, – поки я не викликав до тебе варту.

– Шо, їх бін дойч! – репетував Фанцьо, – хочу в фатерлянд!

Цього разу гер Рудольф Ваґнер Фанця збувся, але наступного дня той прийшов уже зі своєю родиною – жінкою і вісьмома діточками. Юні ваґнерята були підстрижені, причесані, вмиті, всі, як один, у білих сорочках. Фанцьо вишикував дітей у шеренгу перед секретарським столом і дав команду:

– Кіндер, ану!

– Гайль Гітлер! – хором вигукнули діти і викинули праві руки у партійному вітанні.

Та це Фанцьови не допомогло, невдовзі замість фатерлянду він потрапив до в’язниці, бо вкрав у старшого майора НКВД, що був у цивільному, кишеньковий годинник «Сказ об Уралє».

Кароль Штефанчук збагнув, що доля посилає йому шанс. Ще 26 червня, коли стало відомо про совєтський ультиматум Румунії, він, отримавши наказ Проводу про перехід на нелегальне становище, зробив усе необхідне: спакував валізу із найнеобхіднішими речами і відвіз їх на конспіративну квартиру, решту особистих речей за заниженими цінами спродав і розрахувався з господарем винаймленого помешкання по 28-е число.

Наступного дня Кароль прибув на службу. Квестура евакуйовувалась, і до нього нікому не було діла. Кароль то тут, то там допомагав колеґам пакувати архіви та вантажити на машини майно і до всіх чіплявся з одним запитанням: «Хто бачив мого напарника інспектора Гартля?» Гельмута ніхто не бачив.