Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Марія з її кавалерами віддавали перевагу простішим стравам і далі замовили паштету з гусячої печінки, оздобленого червоною калиною, зеленими оливками і кружальцями білої цибулі, та пляшку божолє. Потім кельнер приніс їм червоного пуркаря і печених на вуглях карасів. За тим надійшла черга з’їсти по голубу, тушкованому з овочами, під бурґундське. Нарешті вони дійшли до нашпиґованого салом зайця, приготовленого у домашньому виноградному вині, якого з’їли, запиваючи марсалою. По всьому в очікуванні десерту відпочили.

Кароль з Гельмутом перезирнулися, посерйознішали і повідкашлювалися. Буде розмова, здогадалася Марія, й інтуїція її не підвела.

– Високомаєстатна панно Маріє, – здалеку почав Гельмут.

– Ви, вельмишановна панно, очевидно, знаєте, як ми з Гельмутом до вас ставимося, – долучився Кароль.

Кельнер приніс десерт – малинове морозиво, каву і ананасовий лікер. Марія, яка завжди тішилася десертови, цього разу спохмурніла. Вона швидко випила саму каву і порожніми очима втупилася у своїх кавалерів:

– Говоріть просто, хлопці, що ви хочете?

– Розумієте, панно Маріє…

Через хвилин п’ятнадцять їхнього почергового белькотіння Марія втямила, що вони обидва закохані в неї до смерти і тепер ставлять їй щось на кшталт ультиматуму, або вона обере одного з них, або… Що «або», Марія не зрозуміла, бо ультиматники самі достеменно не знали, що вони зроблять у разі другого «або», та це має бути щось страшного.

– Гаразд, – сказала Марія, – хвилинку.

Вона встала з-за стола, підійшла до метрдотеля, щось шепнула йому, повернулася і сіла за столик. Випила лікеру, взялася до морозива. Всі троє депресивно мовчали. Через десять хвилин на вулиці почувся подвійний сигнал автомобільного клаксона.

– Все, хлопці, – силувано усміхнулася Марія, – дуже дякую вам за вечерю, сподіваюся, ви збагнули, що це останнє наше спільне застілля, як і те, що анульовано моє вам запрошення на чай. У крамницю заходити вам я не можу заборонити, але бачу, що ви принципово не носите золотого, тож робити вам у «Хризофілії», мабуть, нічого. Бувайте!

Вона вийшла, сіла у замовлену метрдотелем таксівку і відбула.

Гельмут з Каролем одночасно підвелися, вийшли, але не на дорогу, а в сад за рестораном, стали один проти одного.

– Це твоя ідея, німаку педантичний, – просичав Кароль і зацідив Гельмутови в ніс.

– Ах ти, гайдамако недовішаний, – крутнувся Гельмут і гепнув шпіцом Кароля в гомілку.

Через півгодини обидва, закривавлені, у подертих піджаках, повернулися в ресторан. Метрдотель не здивувався, а запросив їх у туалет, куди приніс баняк гарячої води, мило, вату, йод і щітку для одягу. Давши собі більш-менш лад, Кароль і Гельмут сіли за столик.

– Кельнере, горілки і оселедця. Швидко!

Вони, не дивлячись один на одного, випили по дві чарки, заїли, закурили.

– Що далі?

– Нічого, треба рятуватися.

Кароль з Гельмутом того вечора так напилися, що змушені були викликати з квестури чергового офіцера, аби той сів за кермо «мерседеса», розвіз їх додому і відігнав авто у службовий гараж. Зате наступного дня вони виробили план спільних дій щодо цієї, як її… а, Марії, що працює продавчинею у біжутерійній ятці. Вони її просто будуть відтепер іґнорувати, все, вони її не знають, вона – їх. Хай продає собі скельця в алюмінієвій оправі, а вони – сильні вольові мужні чоловіки – будуть займатися ділом – оно, скільки кримінальної погані розвелося в їхньому місті.

Детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль змінилися, вони вже не були такими веселими, дотепними, безтурботними, вони стали похмурими, замкнутими, а їх гумор забарвився винятково в чорний колір. Сказати, що вони ще більше здружилися, не скажеш, але пережитий разом епізод з Марією Видатговою змушував вбачати один у одному товариша по фіаско, а це передбачало якусь неусвідомлену спорідненість. Лиха доля гнала їх шукати порятунок від злого нерозділеного кохання. Гельмут захопився націонал-соціялізмом, почав читати «Майн кампф» Адольфа Гітлера і купив собі чорний шкіряний плащ, а Кароль взявся вивчати якусь старовинну мертву мову. Крім того, обидва ще з більшим завзяттям заходилися виконувати свої службові обов’язки – вони бралися за безнадійні справи і, як правило, розкривали їх, працювали у вихідні та свята і за найменшої нагоди встрявали в перестрілки, з яких обидва виходили неушкодженими, чого не можна сказати про їхніх візаві. Пили Кароль з Гельмутом рідше, але якщо раніше вони втішалися вишуканими наїдками і дорогими напоями, то тепер пили важко, похмуро, втомлено – аби напитися. Вони привчилися до скотчу – шотландської самогонки, яку не розводили зодервасером за тодішньою модою, а пили чистою, з двома-трьома кубиками льоду. В ювелірну крамницю «Хризофілія» на Панській, хоч як їх туди і не тягнуло, не заходили – виявляли волю. А якщо точніше, то просто дивилися один за одним, аби котрийсь не впав у сепаратизм…

– Алярм! – вигукнув шеф кримінального бюра Віктор Попеску, вбігши у кабінет інспекторів Штефанчука і Гартля, які, тяжко карані похмільними муками, саме заварили у порцеляновім чайнику англійського чаю й зібралися пити його з медом і цитриною.

– Шефе, – наливаючи чай у кухлики, сказав Кароль, – якщо навіть вбили його величність, чаю ми мусимо випити.

– Інакше з нас користи не буде, – підтвердив Гельмут.

Попеску знав своїх підлеглих, тому з усіх сил намагався бути спокійним:

– Добре, пийте чай, але слухайте, що я буду казати.

– Слухаємо вас дуже уважно.

– Як ви зрозуміли, алярм!

– Знайоме слово.

– Жартуватимете, коли усіх бандитів переловите, а поки що ситуація така: щойно зателефонували з Хотина, що банда, за моїми даними, Теодора Грібана пограбувала тамтешнє відділення «Банка Бассарабієй», взяли дванадцять мільйонів леїв. Тепер вони, озброєні автоматами, на «опель-адміралі» їдуть у бік Чернівців, їх переслідує місцева поліція. Ми повинні виїхати їм назустріч і перехопити, перш ніж вони звернуть у бік Новоселиці, де зможуть сховатися. Отож беріть «мерседес», автомати зі зброярні і – з Богом. Автобус «Фіят-622» з чотою жандарів уже виїхав у той бік.

– Хто командує жандарями? – спитав Гельмут, обпікаючи рот гарячим чаєм.

– Суб-лейтенат Єпур.

– Хай буде, – поблажливо кивнув Кароль, – шефе, автоматів нам не потрібно, а ось по чотири ручні гранати візьмемо.

Детективи допили чай, взяли зі своїх шухляд по п’ять комплектів набоїв, одягнулися – Кароль у твідове зимове пальто, а Гельмут у свій з останнього часу незмінний шкіряний плащ, обидва – у франтуваті капелюхи-«борсаліно», хоча й була люта зима, і вибігли з квестури, прихопивши дорогою у зброярні гранати.

За кермом «мерседеса» сидів Гельмут і вів авто так, ніби це були спортові перегони влітку на сухій дорозі, а не рух по обледенілій, присипаній сніжком дорозі. Їх заносило на поворотах, вони кілька разів мали перекинутися і вірогідно вбитися на смерть, але швидкости не зменшували і вже за Прутом обігнали автобус з жандарями. Гельмут посиґналив клаксоном, а Кароль махнув рукою суб-лейтенанту Єпуру, мовляв, наздоганяйте.

«Опель-адмірал» з грабіжниками вони зустріли біля Чотирьох Корчмів. Сили були нерівні – бандитів повна машина, до того ж вони озброєні автоматами, а ні хотинських переслідувачів, ні чернівецьких жандарів щось не помітно. Плану, як воно водиться за інструкціями керівництва, вони не мали ніякого, тому поклалися лише на інтуїцію. Гельмут розвернув «мерседес» упоперек дороги, детективи вистрибнули з авта і, засівши за нього, відкрили вогонь з револьверів по «опель-адміралу». Бандити у відповідь вдарили з автоматів.

– Два «томпсони» і один «маузер», – визначив Кароль. – А це «орбіта»!

– Заткнути їх гранатою? – спитав Гельмут.

– Ти не докинеш, тут понад сто метрів.

– Тоді хоч налякаю. – Гельмут жбурнув гранату у бік «опель-адмірала», яка шкоди бандитам не завдала, але стріляти вони перестали.

– Бачиш, – Гельмут поміняв обойму у своєму парабелумі, – ось так ми їх будемо забавляти, доки прибудуть жандарі.

– І ті хотинські з того боку, – додав Кароль, набиваючи свій блискучий піжонський кольт.

– Ну що, – Гельмут насунув на очі капелюх, – я щось замерз, може, трохи постріляємо.

– Давай!

Обидва висунулися з-за авта і вдарили по «опель-адміралу»: розбили вітрове скло, фари і, судячи з пронизливого вереску, поранили або вбили одного бандита. У відповідь заторохкотіли автомати. Кароль і Гельмут залягли за шини, перечекали шквал стрілянини, а потім жбурнули по гранаті. Через якийсь час вони помітили, що розбійники міняють тактику: четверо з них, по два з кожного боку, бігцем кинулися у придорожні шанці і почали просуватися до «мерседеса».

– Оточити хочуть, – оцінив ситуацію Кароль.

– Ну що ж, ціль – кабан, що біжить.

При черговій перебіжці бандитів детективи одного вбили. Ті, збагнувши, що їм протистоять добрі стрільці, почали підбиратися плазом.

– Гранат мало взяли, – зітхнув Гельмут.

– Щось фортуна кривить писком до нас, – Кароль рукою у сірій замшевій тоненькій рукавичці тер замерзлі вуха, – з одного боку бандити з автоматами, з іншого – псячий холод.

– Значить, якщо ці нас не перестріляють, то замерзнемо, як пропащі пияки за рогаткою.

– Так виходить.

– А що краще, ти як думаєш, Каролю?

– Не знаю, я ще не замерзав у шанці і мене ще не вбивали бандити.

– Як це не вбивали, а хто тобі торік зіпсував кулями новий костюм з англійської матерії?

– Я маю на увазі на смерть не вбивали.

– А, це інша річ. Зараз є шанс познайомитися з цим відчуттям.

– Фіґі з маком! – радісно вигукнув Кароль. – Ади, жандарі приїхали.

Справді, на великій, якщо це можна вжити до «Фіята-622», швидкості прибув автобус, з жандарями, які обережно починали виходити на дорогу. З «опель-адмірала» по них вдарили з автоматів і відразу двох поранили.

– Лягай! – скомандував Гельмут.

– По шанцях, по шанцях! – крикнув Кароль.

Жандарі позалягали обабіч дороги і відкрили стрілянину зі своїх карабінів у бік «опель-адмірала». До детективів, зігнувшись, підбіг суб-лейтенант Єпур.

– Вітаю, панове.

– Здоров, командире.

– Яка диспозиція?

– Як бачиш, суб-лейтенанте, бандити озброєні автоматами Шмайсера і Томпсона, а не австрійськими карабінами Верндля, як твої вояки, тож, аби не примножувати жертв, варто дочекатися хотинської погоні, тоді бандити з дванадцятьма мільйонами леїв будуть оточені і їм залишиться або здатися, або бути перестріляними.

– Мудро, – погодився суб-лейтенант Єпур.

– А поки що, командире, хай жандарі турбують їх регулярною стріляниною, аби бандитам хитрі думки до голів не лізли.

– Це можна.

Жандарі позалягали у шанці і, очевидно економлячи набої, пострілювали в бік бандитів. Цим вони добилися того, що зухвальці, які пробували були оточити детективів, відступили, і тепер усі бандити, покинувши своє авто, позалягали в шанці і мляво, теж економлячи набої, відстрілювалися.

Утворилася позиційна рівновага.

– Як на фронті Світової війни, – кинув Кароль.

– А ти звідки знаєш? – Гельмут цієї теми останнім часом недолюблював.

– Вуйко розповідав.

– А він у чиїй армії воював?

– Як у чиїй? У нашій.

– У вашій, це якій? – в Гельмутови говорив переможений Антантою німець, – французькій, англійській чи, може, американській?

Кароль хотів образитися, але збадьорююча стрілянина вганяла у ейфорію, тож він передумав і, зручніше вмостившись у шанці, трохи постріляв у бік бандитів. Гельмут теж вистріляв обойму. Потім вони знову занудьгували.

– Я змерз, як пес, – зізнався Гельмут.

– Я теж, – сказав Кароль.

– Ех, знаття би, що будемо в окопах сидіти, взяли би коньяку.

– Або хоча б термос чаю з ромом.

– Це все Попеску винен.

– А хто ще?!

– Сказав би: йдете, хлопці, на фронт, у шанці, – ми би взяли харчів, спиртного, чоботи.

– Хутряні шапки.

– Кожухи.

– Ну, кожухи – це вже занадто, я не сільський вуйко, аби від мене чути було вівцею, – скривився Кароль.

– Якби ти у цей мороз був вбраний лише у шкіряний плащ, то не зневажав би такий корисний, теплий, достойний одяг, як буковинський кожух. Теплий, мушу ще раз зазначити.

– Нє, – Кароль у своєму твідовому з теплою підкладкою пальті був категоричним, – я ще не настільки замерз, аби пройнятися повагою до селянського кожуха.

– А як щодо шуби? – хитро спитав Гельмут.

– Шуби? Якої шуби?

– Такої довгої, нижче колін, з лисячого хутра, критої сірим сукном, а комір із сивого каракуля.

– Це інша річ, – пожвавився Кароль, – до речі, точно таку, як ти описав, мав замолоду доктор Владзьо Залозецький.

– Чому мав, що, вкрали? – поставив професійне запитання Гельмут, – знайшли злодіїв?

– Тут інша історія. Тепер уже мало хто знає, що в молоді роки доктор Залозецький недовгий час захоплювався соціялістичними ідеями. Якось узимку, коли тиснув десь такий, як оце зараз, мороз, він гуляв з гарною панною у «Фольксґартені» і викладав їй свої тодішні погляди. При виході з парку їх перестрів жебрак у благенькій подертій одежині, що вибивав зубами прусський марш. А панна та, треба сказати, почитувала Ніцше і схилялася до правої ідеології, тож вона скористалася нагодою поіронізувати над лівуватим Залозецьким, насмішкувато сказавши, що зараз він має нагоду продемонструвати на практиці свої соціяльні переконання. Владзьо Залозецький прийняв виклик миттєво, він зняв із себе свою претеплу шубу і кинув її на руки жебракови.

– Не вірю! – заволав Гельмут.

– Можеш не вірити, – знизав плечима Кароль, – старі люди не дадуть збрехати. Але це ще не кінець. Через два дні доктор Залозецький вже у драповому пальті знову проходив парком і побачив того самого жебрака. Той стояв у своєму подертому дранті і цокотів зубами. На гнівне запитання Залозецького, де, мовляв, подарована ним тепла шуба, жебрак бундючно відповів: «Не пасує!»

– Так, – глибокодумно промовив Гельмут, – чернівецький гонор – страшна сила.

– Але найцікавіше те, – продовжував Кароль, – що після тієї історії доктор Залозецький засумнівався у соціялістичних ідеях, почав перегляд своїх поглядів у правий бік і, зрештою, дійшов до президентства Українською національною партією.

– Але до найпередовішої ідеології націонал-соціялізму ваш Залозецький не дозрів, – кинув Гельмут.

– Ні, – підтвердив Кароль, – він затятий англофіл.

– О, підмога! – вигукнув Гельмут.

З хотинського боку їхали два старенькі «паккарди». За двісті метрів вони зупинилися, з них висипалися поліцаї і почали стріляти по бандитському «опель-адміралу» з револьверів. Бандити огризнулися автоматними чергами.

Кароль підкликав командира жандарів і звелів дати команду своїм підлеглим готуватися до штурму.

– Бандити оточені!

Жандарі поміняли обойми у своїх карабінах і розсипалися лавою перпендикулярно до дороги.

– Слухай мою команду! – вигукнув суб-лейтенант, але несподівано замовк і повернув голову в бік польової дороги. По ній з новоселицького боку повз танк. Не останньої модифікації, але ще досить боєздатний англійський танк часів Світової війни, переданий у 20-х роках Румунії як члену Малої Антанти.

– Підмога, – невпевнено промовив суб-лейтенант.

– Але кому? – резонно запитав Гельмут.

– Зараз побачимо, – зловісно процідив Кароль.

Танк повертів туди-сюди бойовою баштою і вистрелив у бік жандарського автобуса. На щастя, не поцілив, і снаряд розірвався в полі.

– Танк бандитський! – зарепетували жандарі і зібралися втікати. Суб-лейтенант, погрожуючи револьвером, змусив їх позалягати в шанці. Танк тим часом підбирався до «опель-адмірала», бандити радісно його вітали, підносячи з шанців руки з автоматами.

– Що робити? Що робити? – бідкався суб-лейтенант.

– Давайте сюди всі гранати! – звелів Кароль.

Жандарі подали детективам свої німецькі гранати з дерев’яними ручками. Кароль з Гельмутом зробили з них дві зв’язки – скріпивши своїми шовковими краватками по п’ять гранат, потім повитягали шнурки з черевиків і з’єднали кільця запобіжників.

– Хай жандарі стріляють безперестанку, суб-лейтенанте, набоїв не шкодуйте, бо гірше буде!

Командир жандарів запобігливо закивав головою і люто скомандував підлеглим «Вогонь!».

Кароль одним шанцем, Гельмут другим поповзли по-пластунськи. Доповзши на достатню відстань, вони майже одночасно жбурнули зв’язки гранат у танк. Один вибух лише розірвав танкову гусеницю, зате інший потрапив у двигун і запалив бойову машину бандитів. Серед тих почалася паніка – одні втікали в поле, де їх, мов зайців, вистрілювали жандарі, інші підносили догори руки – цих розстрілював їхній ватажок Теодор Грібан. Він встиг убити двох охочих здаватися, але затим і сам упав від жандарської кулі. Побачивши, що вбито ватажка, решта бандитів здалися.

– Я замерз, як… навіть не знаю, хто, – підвівшись з шанцю, тремтів Гельмут.

– А я вже поволі змінюю своє ставлення до селянського кожуха! – цокав зубами Кароль.

До них підійшов суб-лейтенант Єпур, приклав долоню до картуза і кучеряво спитав, чи колеґи не розділять з ним радість великої перемоги розпиттям фляжки домашньої сливовиці. Детективи, не дочекавшись кінця урочистої промови, разом вигукнули «Так», схопили суб-лейтенатна попід руки і затягнули у свій «мерседес».

Рік Божий 1244-й для донедавна квітучої, як рай, а останні десятиліття волею Папи Римського і французького короля ввергнутої у посейбічне інферно землі Лангедоку видався вогненним. Цілу зиму королівські солдати з благословення «псів господніх» – святих інквізиторів – отців домініканців палили села, які ще не очистилися від альбігойської скверни, а в березні надійшла черга палити живих людей. Хоча це не зовсім люди, бо як учив нанебесахнинісущий фра Домінік Ґусман, катари – мерзенні єретики, треба вогнем випалювати їх, та так, аби сімені не залишилося! А за це, діти мої, свята католицька церква гарантує вам відпущення гріхів, ну й для підтримання гріховної плоті в неголодному існуванні маєте дозвіл заволодіти дещицею з добра єретичного, себто, йдучи в хрестовий похід супроти цих так званих катарів, маєте такі ж привілеї, наче б йшли на поганих сарацинів магометських – бий, ріж, пали, грабуй, Гвалтуй, нанизуй на списи немовлят і успадкуєш Царство Небесне! Бо єресь альбігойська – від лукавого! Хіба це не сатанинське вчення: нема одного Бога, а є два – які змагаються за панування над світом, це – бог добра і бог зла, безсмертний дух людський звернутий до бога добра, а тлінна його оболонка тягнеться до темного бога?! Або це – Бог не міг сотворити світ, бо це означало би, що Він сотворив зло, адже ніхто не буде заперечувати, що земне життя людей протікає у мерзенному гріху, моральних вадах і всеохоплюючому злі. А все це тому, що матеріяльний світ сотворив Сатанаїл – старший Божий син, який і править своїм творінням. Та що там казати, якщо ці єретики не визнають ні Святої Трійці, а значить, й Ісуса Христа як Сина Божого, ні католицьких таїнств, зокрема хрещення немовлят, ні навіть Хреста як символа, бо це, мовляв, знаряддя тортур! Але найстрашніше – катари вчать: «Не проливай крові», а це вже зазіхання на підвалини всієї християнської цивілізації. Тому – палити!

До капітана королівських латників, які охороняли замкнутих у підвалах замку Монсегюр найзапекліших єретиків, підійшов високий на зріст чернець у домініканській рясі.

– Прошу благословити, отче. – Капітан зняв шолом і схилився у поклоні.

– Хай Бог благословить, сину. – Домініканець покрив капітанську голову хресним знаменням. – Чи пильнуєте добре, капітане, єретичне поріддя?

– З Божою поміччю, отче.

– Святу справу чините, королівські воїни, – патетично виголосив чернець, – святу справу. Завтра очисний вогонь позбавить твердь земну від цієї диявольської погані в людській подобі.

Капітан благоговійно опустив очі, а домініканець, перебираючи бурштинову вервечку зі срібним розп’яттям, швидко прочитав патерностер.

– Мене звуть фра Ансельмо, капітане, – повідомив чернець, – і я тут з місією.

Капітан урочисто настовбурчив вуха.

– Мене послав превелебний Робер де Бугер, – продовжував чернець, – я маю доручення востаннє поговорити з найзатятішими із єретиків, так званими perfecti, або, щоби ти зрозумів, «досконалими», це вони себе так називають, на предмет відречення від єресі і визнання святих таїнств, Троїці і Папи як спадкоємця Святого Петра. Отже, де камера їхнього головного безбожника лжеєпископа Бертрана д’Ан Марті?

– Я маю наказ від високопреосвященного Робера де Бугера… – рішуче почав капітан.

– У мене знак, – перебив його чернець і тицьнув капітанови під ніс стиснуту в кулак руку, на підмізинному пальці якої блимнув аметист єпископського персня.

– Прошу за мною! – ввічливо сказав капітан. Він взяв у вартового смолоскип, і вони опустилися у підземелля. Пройшли кілька вузьких коридорів і зупинилися біля оббитих кованим залізом дверей. Капітан відімкнув замок. Вони зайшли в камеру і побачили прикованого масивним ланцюгом до кам’яної стіни старого висохлого чоловіка у чорному подертому вбранні, із сивим, аж білим волоссям.

– Залишіть нас, капітане, – звелів домініканець, – і прийдіть через годину.

Капітан запалив смолоскип, що стримів на стіні, прикріплений дмова залізними гаками, і вийшов, на всяк випадок замкнувши з того боку двері.

– Учителю смирення, – звернувся домініканець до катарського єпископа, той здригнувся і уважно подивився на ченця.

– Учителю, я не чернець Домініканського ордену, я Єремія з Боснії, син розуму.

– Вітаю тебе, брате, – тихим, але бадьорим голосом промовив єпископ, – що тебе привело у це місце, де чиниться грандіозний злочин проти Духу?

– Дві речі, учителю, дві речі – перша і друга.

– Є у мене підозра, сину розуму, що перша не заслуговує бути першою, – посміхнувся Бертран д’Ан Марті.

– Ваше життя, учителю, не може не бути першою річчю, – патетично промовив Єремія.

– Про яке життя ти говориш, сину розуму? – байдужим тоном запитав єпископ. – Якщо про земне, то воно завтра обірветься в очисному вогні, сказано ж бо «в огні оновлюється природа», тож тут альтернативи вже нема, а якщо ти маєш на увазі життя духовне, то зрікшись уже давно усіх земних спокус – м’яса, вина, насильства, крови, чуттєвих насолод, пізнавши Вищу істину, отримавши за це від братів своїх статус досконалого, я підготував свою душу, яка завтра звільниться від тлінної плоті, до єднання з Абсолютом.

– Я пропоную вам втечу не для збереження земного життя, – сказав Єремія, – хоча це ніби похідне, а для продовження вашого служіння Духу і донесення світла істини до темних.

– Ні, – твердо промовив єпископ, – я не буду ухилятися від своєї долі. Завтра я разом із двомастами п’ятдесят шістьма своїми братами зійду на інквізиторське вогнище. Хай станеться те, що має статися.

– А доля істинного вчення? – лукаво запитав Єремія.

– Традиція не перерветься, – спокійно відповів єпископ, – нашу головну святиню і наші скарби врятовано. В ніч перед падінням замку Монсегюр його комендант Арно-Роже де Мірпуа організував утечу чотирьох наших досконалих з реліквіями і святинями. Це брати– Гюго, Емвель, Екар і Кламен. Отож служіння Богу добра триває!

Бертран д’Ан Марті пожвавішав, його очі засвітилися внутрішнім світлом.

– А тепер, брате, – сказав він, – викладай мені першу річ, що змусила тебе ризикнути тілесною оболонкою, прийти у цю паділ сліз і скреготу зубовного.

Єремія трохи зніяковів, а потім, набравшись рішучости, заговорив:

– Я, вчителю смирення, маю три іпостасі, перша це – зовнішня, прибрана машкара ченця Домініканського ордену, друга – чин «син розуму» в громаді адептів Істинного Вчення і вірних Бога Добра, а третя – це майстер Ліги Видимого Сущого.

– Це ж служіння зворотньому боку! – вигукнув єпископ.

– Ні, ми не служимо темному богу, – спокійно відповів Єремія, – але ми з ним рахуємося. Ми виконуємо те, що відповідає волі світлого бога, але що не можуть чинити його адепти. Ось! – Єремія витягнув з пазухи ніж у шкіряних піхвах, оголив лезо і встромив його у щілину між камінням стіни. – Бачите?

На лезі ближче до руків’я було викарбувано літери SSGG.

– Ми по різні боки, – сказав єпископ.

– Ні, ми різні сторони однієї Сутності, – заперечив Єремія, – без нас немає вас і навпаки.

– Можливо, але наш вибір – це Вічний Дух, а ваш – минуща матерія.

– Кожен вибір є вибором!

– Справді, – ледь усміхнувся єпископ, – але, здається, у нас не вистачить ночей і днів, тижнів і місяців, років і життів, аби розвивати дискусію. Чого ти хочеш, брате Єреміє?

– Я промовляю від імени Ліґи, – ледь набундючився Єремія, – я особисто нічого для себе не прошу, просить вас Ліґа, або Центуріон справедливости, або Орден Каменя і Мотузки в Зеленій Траві, або Храм Великої…

– Досить, – обірвав його єпископ, – невдовзі варта прийде.

– Отже, ваша високознаносте, – урочисто почав Єремія, – нам відомо, що, крім реліквій і святинь вашої громади, у вас знаходилися речі, які для вас жодної сакральної цінности не мають, проте є цінними для адептів, скажемо так, альтернативної моралі.

– Аморальности, кажи вже, брате, прямо.

– Ні, – твердо промовив Єремія, – якби у нас був час, я би зумів вас переконати…

– Що вас цікавить? – холодно спитав єпископ.

– Ви знаєте.

– Справді, я знаю, бо така річ у нас одна, і ще кілька днів тому, коли вже стало зрозуміло, що замок Монсегюр нам не втримати, дехто з братів-досконалих пропонував піддати цю річ очисному вогню, але колективний розум переміг – було таке явище, є і буде, тож, знищивши символ, його не позбудешся. А тепер ви просите передати це вам?

– Так, ваша високознаносте, а за це ми мали намір запропонувати вам свободу і життя.

– Ну, щодо свободи, – єпископ співчутливо подивився на Єремію, – ніхто мені її не може ні дати, ні забрати, а щодо життя… Ви можете звільнити разом зі мною двісті п’ятдесят шість братів моїх?

– Ні, я прийшов звільнити лише вас, до того ж ціною власного життя: я мав би дати вам цю сутану домініканця, а сам залишитися тут.

– А як же ланцюги? – зацікавився єпископ.

– У мене є інструмент, – поплескав себе по пазусі Єремія.

– Ні! – єпископ вимовив це таким тоном, що Єремія усе зрозумів, – рішення остаточне. – А щодо речі, яка вас цікавить, – продовжував єпископ, – то я нічим не можу вам допомогти, її разом з іншими реліквіями забрали брати-досконалі Гюґо, Емвель, Екар і Кламен.

– Хто з них?

– Хтось із них, вони будуть володіти усіма реліквіями, святинями і таємними текстами по черзі. Отож, у кого саме тепер те, що цікавить вас, я не знаю. Тож прощай, брате.

– Допоможіть нам, – впав на коліна Єремія, – а я допоможу вам!

– Що ти для мене можеш зробити тепер, смішний брате?

– Легка смерть, – заторохтів Єремія, – легка безболісна смерть, – він вийняв з-за пазухи маленьку з синього скла пляшечку, запечатану воском, – один ковток і ваша плоть уже недосяжна для болю від тортур Бугерових катів!

– Збережи це для себе, брате, – насмішкувато кинув Бертран д’Ан Марті, – а я буду разом зі своїми братами до кінця.

– Допоможіть! – луснувши чолом об кам’яну долівку, прохрипів Єремія.

– Та як я тобі допоможу, хлопче, – розсердився єпископ, – коли я тут, а те, що ти просиш, невідомо де?!

– Напишіть листа, – загарячкував Єремія, – ми розшукаємо ваших досконалих, напишіть, хай передадуть нам те, що для вас не має жодної цінности, а навпаки…

– Справді, навпаки, – погодився єпископ, – нам давно треба було позбутися тих дрібних згустків енергії зради. Та як я напишу?

– Я про все подбав, ваша великознаносте! – Єремія радісно почав витягувати з-за пазухи шматок перґаменту, каламар з червоним чорнилом, гусяче перо.

– А кому писати?

– Пишіть чотири листи, усім братам. – Єремія швидко розрізав пергамент на чотири рівні шматки.

Пролог фентезійно-детективного роману «Храм Великої» відомого українського автора Івана Іванова-Замихайлівського, який (пролог) не ввійшов до книги, бо був забракований головним редактором видавництва «Альфабет» як такий, що не вписуюється у видавничу політику. (Друкується з дозволу автора).