Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Детективи так і зробили. А коли пляшка рому спорожніла, вони попленталися на Панську вулицю до своєї нерухомої власности. Відімкнули двері ключем з Маріїного конверта і зайшли. Все вартісне з меблів було продано, залишилися лише ляди для товару і стіл посередині, на якому досі лежала плюшева скатертина зі срібними монетами, розтрощеною скринькою і сувоєм перґаменту. У верхніх кімнатах, крім двох пляшок коньяку, теж нічого цінного не було. Тому залишилось одне – пити. Потім непрохано матеріалізувалося питання, що робити з цими стародавніми срібними грішми. Оцінивши на око вартість приміщення колишньої «Хризофілії», яке вони завтра легко спродають, бо на це є попит, детективи зрозуміли, що вони вже далеко небідні люди, тому поділити між собою ще й ці нікчемні затерті тоненькі срібні монети їм видалося нешляхетним. Амбівалентний стан, викликаний алкогольною ейфорією і тугою за втраченою коханою, не сприяв до з’ясуванню походження і давности цих монет. Тай не нумізмати вони… Ясно одне, через ці кляті срібні загинув поважний пан Пантелеймон і вони, Кароль і Гельмут, втратили Марію… На-зав-жди! Випили.

Наступного дня вони прийшли у це примішення з покупцем, місцевим гендлярем Стефаном Гаїною. Після того, як сторгувалися, знову постало питання вмісту плюшевої скатертини.

– А давай-но здамо ці прокляті срібні у квестуру як речовий доказ до справи вбитого нами у готелі «Брістоль» заїжджого італійця, – запропонував по-поліційному чесний і по-німецьки педантичний інспектор Гартль.

– Хай буде, – байдуже погодився Кароль. Справді, не залишати ж це срібло крутієви Гаїні, який, схоже, таки кількасот леїв їм не доплатив.

Гельмут нагорі серед покинутого дріб’язку знайшов шкіряний кисет пана Пантелеймона з голландським тютюном. Він акуратно переклав пахучий тютюн у кишеню свого піджака, а в порожній кисет зсипав срібні монети. Уламки чорної скриньки, оббитої бронзою, вони викинули у сміття, а сувій перґаменту машинально засунув собі у кишеню Кароль. У квестурі вони задокументували срібло пана Пантелеймона як речовий доказ у справі вбитого грабіжника-«гастролера». Фельдфебель, тобто плутоньєр-мажор Бойчук, який приймав артефакт, ретельно, у присутності панів інспекторів Штефанчука і Гартля, двічі перерахував монети. їх виявилося рівно двадцять дев’ять.

Наступного вечора інспектор Кароль Штефанчук прийшов додому тверезий. Так склалося. Він випив чаю, ввімкнув радіо – справжній німецький «Телефункен», знайшов музику з Будапешта, почав переглядати сьогоднішні газети і згадав про перґамент зі скриньки пана Пантелеймона. Цікаво. Він узяв сувій, вийняв його зі срібних кілець, розстелив на столі. Кілька невеликих текстів, написаних різним чорнилом і різними мовами. Каролю незрозумілими… але чекай, оцей останній запис, це ж – санскрит! Мова, яку він потроху вивчає з того часу, як вони із Гельмутом посварилися з Марією. Аби не зваріювати.

Кароль взяв підручник і словник і за дві години переклав текст, записаний на перґаменті. Збагнувши суть запису і зрозумівши, що за срібні були у нього в руках, Кароль мало не заверещав від потрясіння. Потім він почав поєднувати в одному логічному ланцюгу усі події, пов’язані з цим сріблом: викрадення у старого ювеліра – сцена у «Брістолі» – повернення срібних – пан Пантелеймон перераховує, шукає ще однієї монети – не знаходить – вішається. Де ця одна монета щезає? Так, перед смертю італієць зробив якийсь дивний жест. Невже він, фанатик такий, виконуючи настанови містера Кроулі, проковтнув монету? Точно!

Кароль зателефонував до морґу рідної квестури і запитав чергового лікаря, чи вже робили розтин убитого в «Брістолі» грабіжника. Черговий відповів, що це заплановано на завтра.

– Ні! – командним голосом заявив інспектор Штефанчук, – це необхідно зробити сьогодні, тобто вже. В інтересах слідства. Приготуйте інструменти, я вже виїжджаю. А за клопоти, колеґо, з мене пляшка рому.

… Опівночі Кароль під світлом настільної лампи у себе вдома розглядав видобуту зі шлунка вбитого італійця срібну монету. Це була тетрадрахма першої третини першого століття від Р.Х.

Від народження Ісуса Христа минуло понад тисячу років, цивілізоване людство на благословенних землях від Атланти до Індії вдосконалювало і без того досконалу релігію – іслам, проте християни ще були. Один з них, гарно вбраний – в оранжевій шовковій сорочці, підперезаній зеленої шкіри поясом з бронзовими оздобами, у темно-синього оксамиту халаті зі срібним позументом наопашки й у сап’янових, вишитих бісером капцях, – проте, як воно водиться у гяурів, без чалми, неквапно йшов багдадським базаром. Він зовні був схожий на правовірного – мав чорну борідку і благочестиві очі, але хрестик з темного дерева зі срібним розп’яттям Іси на шиї викривав у ньому невірного.

Християнин йшов так, ніби хотів собі щось купити. Сонце вже пекло, але він мав собі на голові полотняний китайський капелюх з великими крисами і йому було хоч би що. Він зупинився біля каварника, який вправно маніпулював мідними і латунними джезвами на гарячому піску в залізнім кориті над малим вогнем, і замовив арабіку наполовину з робустою. Каварник узяв велику чашку з білої китайської порцеляни із золотим обідком і налив у неї кави – половину з мідної джезви, половину з латунної. Християнин узяв лівою рукою, а правою поштиво перехрестився, затим вдихнув аромат напою. Споглядаючи на перший погляд хаотичний, а насправді бездоганно відлагоджений механізм базару, зробив перший ковток. Гарно. Недаремно в Писанні сказано, що десь тут на початку часів був рай.

Раптом у злагоджений організм базару втрутилося стороннє тіло. У натовп врізалися кіннотники з особистої охорони самого халіфа – на баских сірих конях браві нукери в посріблених кольчугах, блакитних чалмах, пов’язаних на сталеві шоломи, зі списами, прикрашеними пір’ям заморського птаха струся, про якого купці, котрі мандрували аж поза Ефіопію, розповідають, що цей птах страшенно лютий, але дуже шляхетний, тому коли бачить чужого, ховає свою голову в пісок, аби згаряча не з’їсти невинну істоту – чи то людину, чи то звіра.

Християнин захлинувся кавою. Каварник чемно підступив до нього запитати, що сталося, чи часом не втопився у каві муравель, хоча цього бути не може, бо цього не може бути ніколи. Християнин тицьнув у руки каварникови порожню чашку, кинув у неї бронзову монету і швидко пішов у той бік, де халіфова гвардія прокладала шлях для якоїсь поважної особи.

– Дорогу гостеві халіфа! – кричав сотник гвардійців, розмахуючи канчуком із сирої буйволячої шкіри, переплетеної з мідним дротом і циновими кульками на кінцях. Натовп лінькувато розступався і з млявою цікавістю дивився на «гостя халіфа». Хто такий?

– Дорогу ученому над ученими, – вдовільняв цікавість натовпу сотник, – океану мудрости і небу знань, улему шейхів та імаму муфтіїв, правнуку самого Абдулли Аль-Мамуна Багдадського, просвітленому суфію і аскезному дервішу великому Квазі-Ібрагіму-Мустафі з Андалусу!

Християнин, що пробирався крізь натовп, блаженно усміхнувся, напевно, прийшла ейфорія від двох Гатунків кави.

Великого Квазі-Ібрагіма-Мустафу в паланкіні з червоного дерева, оббитого срібними бляшками, несло шестеро м’язистих нубійців. Він вбраний був у брудну подерту волосяницю, але не на голе тіло, як того вимагає суфійський звичай, а на делікатну білого китайського шовку сорочку, те ж саме з головним убором – простенька запорошена чалма була намотана на шовкову феску зі зрізаною китицею, борода у «великого» теж не засвідчувала його статус мандрівного аскета-жебрака, бо була ретельно вимита, розчесана і змащена коштовною олією зі сакалібських реп’яхів, на ногах у дервіша були прості на вигляд капці з виправленої шкіри молодого козеняти, викладені зсередини венеційським велюром. Він сидів обкладений з усіх боків пуховими подушечками і міцно тримав обома руками річ, яку віз багдадському халіфу – скриньку з чорного африканського дерева, оббиту зеленою бронзою. Цю реліквію, успадковану ним від великого предка Абдулли Аль-Мамуна Багдадського, він, теж великий, Квазі-Ібрагім-Мустафа, втаємничений у сакрум хоронитель, вирішив переправити у Багдад. Бо в Кордові, де він мав осідок дотепер, стало неспокійно, надто близько кастильські гяури-християни. Хоча й нинішній халіф Багдаду Абдурахман ібн-Аббас і профан, проте у нього найбільше війська під місяцем.

А тим часом християнин, що ледь був не захлинувся кавою двох Гатунків, підійшов дуже близько до процесії. Він швидко окинув поглядом охорону, витягнув з-за пояса брунатну пляшечку, змочив нею губку, яку добув з рукава, і тицьнув її під хвіст коневи нукера, що прикривав паланкін з лівого боку. Кінь заіржав, став на задні ноги і почав брикатися. Християнин скинув з плечей свій коштовний халат, на який одразу накинулося кілька жебраків з натовпу, і плигнув у паланкін. На лету він вихопив з-за спини прегострий дамаський кинджал і з розгону встромив його у серце великому Квазі-Ібрагіму-Мустафі. Потім вихопив з рук конаючого океану мудрости чорну скриньку і вистрибнув з іншого боку паланкіна у натовп. Кінні охоронники закричали: «Гашашин! Гашашин! Гашашин зарізав великого! Ловіть його! Тримайте!»

Але – марно, християнин щез у натовпі.

Кілька днів по тому чоловік, який у Багдаді вдавав із себе християнина, уже у вбранні середньої руки воїна ісламу скакав на вороному коні дорогами Персії. Радше однією дорогою – тією, що вела в гори. Їхав він щасливий. Щастя його полягало у двох речах: по-перше, він виконав завдання всемудрого Гасана Сибаї, верховного імама Ордену таємних убивць, який гяури чомусь називають «сектою Асасинів», а по-друге, ще сьогодні він, скромний кинджальник, воїн чести, справедливости і помсти, Гакім Даразі, буде в раю.

Дорога, якою їхав Гакім, ставала все крутішою, тож зрештою він зліз з коня і пішов пішки, ведучи вороного за вуздечку. Минувши три вартові застави, Гакім нарешті постукав у браму невеликої фортеці, головного осідку їхнього Ордену. Варта його впізнала і відчинила браму.

– З поверненням, брате. Слава справедливості! – привітав його начальник охорони.

– Слава помсті, брате. Дякую.

– Давай свого коня і швидко йди до превеликого Гасана.

– Я б умився з дороги, переодягнувся…

– Він звелів, аби ти негайно йшов, ні, біг до нього!

Гакім бігти не міг, у нього вистачило сил лише на те, аби швидко йти. Ось він і попрямував до фортеці в фортеці – квадратового муру з білого каменю, що оточував будинок, в якому жив Гасан Сибаї, ще кілька споруд, у які, крім старого, ніхто доступу не мав, а також сад зі струмком.

Ще кілька вартових чат – і скромний Гакім постав перед старечі сльозливі очі всемудрого Гасана. Старий жадібно дивився на чорну скриньку в руках багдадського лжехристиянина. Коли той наблизився, старий мовчки вхопив скриньку, поклав її на отоманку, обмацав, знайшов потаємну кнопку, відчинив. Трохи попорпався там і, переконавшися, що це те, чого він чекав, верховний Гасан вдоволено погладив свою білу бороду і беззубим ротом посміхнувся до Гакіма:

– Вітаю тебе, брате! Ти вчинив великий подвиг. Сідай, пий каву і розповідай, як воно було.

Вони сіли на м’який грубезний на чотири пальці килим, старий сам налив молодому братови кави зі срібного жбана, який до того стояв над розжареним мангальчиком, і звелів розповідати. Молодий розповів, як він пробрався у Багдад, як, дотримуючись науки всепревеликого імама Гасана, мімікрував під гяура-християнина, як пив каву на багдадському базарі і як нарешті зарізав Квазі-Ібрагіма-Мустафу. Цей епізод Гасан Сибаї побажав вислухати тричі. Про шлях, досить таки важкий і небезпечний, Гакіма додому старий слухав неуважно. Гакім ще не завершив свою історію, як старий зверхник дав наказ послушникови скликати диван Ордену. Гакім поштиво підвівся і хотів тихенько відбути, але старий його зупинив, ти, брате, мовляв, уже не простий кинджальник, а член дивану. Гакім вклонився і поцілував полу халата свого зверхника.

Коли зібрався увесь диван – тринадцять вкупі з Гасаном Сибаї відбірних зарізяк, – старий почав урочисту промову. Спочатку він говорив про звичні речі: про місію їхнього Ордену, про те, як виконується Вища Воля щодо зарізаних людей, про переозброєння, мовляв, його аГенти закупили в Дамаску партію найновіших, виконаних за останніми досягненнями зброярського ремесла, кинджалів, чим спустошили бюджет Ордену, тож доведеться економити на деяких тілесних потребах, потім швидко затвердили виконавців на Конрада Монферратського і – повторно – на Салах-ад-діна ібн Айюба, ще швидше провели ритуал ініціації нового члена дивану – звитяжного Гакіма Даразі і нарешті старий приступив до головного:

– Брат наш Гакім здійснив великий подвиг, він здобув безцінну для нашої справи реліквію, якою дотепер володіли негідні руки нинішнього мешканця пекла недовченого Квазі-Ібрагіма-Мустафи, до речі, побажаймо йому вдавитися плодами із пекельного дерева Заккум і захлинутися киплячим окропом, а до того реліквією володів достойний Абдулла Аль-Мамун Багдадський, а до нього ще більш достойні, справедливі і грізні люди. Тепер у володіння нею вступаємо ми.

Диван схвально загудів.

– Прошу бути свідками перед Вищими Силами, як я буду оформлювати письмово наше володіння Реліквією безжалісних!

Гасан Сибаї витягнув з-за килима чорну скриньку, принесену Гакімом, поклав її на отоманку, відчинив, вийняв сувій пергаменту і розгорнув його на невеличкому розкладному столику, де вже було приготовлено письмове приладдя – каламар з чорнилом і гостро затесану тростину.

– Якою мовою писати, братове?

– Якою завгодно, лише не арабською, – подав свій голос як член дивану Гакім.

– Так, – підтримали його інші диванні, – пиши, брате, нашою.

– А ще краще, – запропонував виходець із Согдіани Каджар Сафаві, – мовою наших предків, тією, якою писали пророки вогню.

– А хто ж нею володіє? – спитав старий Гасан.

– Я, – відповів Сафаві, – вже півтори тисячі років у нашому роду з покоління в покоління передається вміння розуміти давню мову Перської імперії і писати клинописом.

– Що ж, іди і пиши, брате Каджаре, – звелів верховний імам.

Коли засідання закінчилося і диванні почали схилятися у прощальних поклонах, старий Сибаї знаком покликав до себе Гакіма:

– Ти, брате, заслужив рай.

Гакім торкнувся губами поли зверхницького халата.

– Сідай ось тут, – звелів старий, – і випий цю чашу. – Він витягнув з оббитої позолоченим залізом скрині срібний глек і велику, теж срібну, чашу і наповнив її по вінця.

– Пий.

Коли Гакім випив, старий вивів його за руку з будинку і направив у бік саду і легенько підштовхнув у спину:

– Йди, там твій рай!

… Гакім заслужив. Він лежить у шовковистій дуже зеленій траві, над ним пронизливо голубе небо, а довкола без сумніву райські кущі. Виноградні грона над самою його головою. Поряд джерело з протічною водою. Потім він лежить уже на ложі, витканому золотом і дорогоцінним камінням. Йому служать вічно молоді юнаки з глечиками та чарами, наповненими джерельною водою, від якої не п’яніють і не болить голова. І вдосталь плодів, які йому до смаку, і м’яса птахів, які йому до вподоби. І повногруді дівчата. І чорноокі волоокі райські красуні, гарні, як перлини, що їх пильнують від злодіїв. І їсть він і п’є смачно за те, що чинив у житті минулому. І одружується з чорноокими волоокими красунями…

Рай вічний. Це Гакім добре знає, але несподівано ЙОГО рай закінчується, він бачить себе на випаленій сонцем траві у затінку кущів аличі з переспілими плодами і запісоченим слабеньким струмком з брудною водою поруч. А замість повногрудих дівчат біля нього стоїть начальник охорони. Він чемно штурхає Гакіма ногою і каже: «Вставай, брате! Треба йти різати людей».

Переклад (за висновками фахівців-медієвістів неточний) сповіді розкаяного ашашина, рукопис якої було вивезено хрестоносцями з Єрусалима, і який нині, кажуть, зберігається у приватному зібранні відомого каннського колекціонера Кості Сєвєрного, котрий, подейкують, купив цей рукопис у одного європейського монаршого дому.

5

Гарна бритва «Золінґен», але вона любить тверду руку. А коли руки тремтять з тієї чи іншої причини, то вона стає справді небезпечною. Словом, Кароль, уранці голячись, порізався три рази і тепер зупиняв кров білим каменем галуном. Руки його тремтіли не з перепою – він з цим ділом легко давав собі раду, міг напитися, за словами друга Ольжича, як гориля, і вранці, після філіжанки міцнющої кави, вже бути свіжим, як командир гітлерюґенду, – руки його раз по раз била дрібна дрож від усвідомлення фортуни чи, навпаки, нещастя, що може прийти до нього разом із володінням давньою срібною монетою та знанням, почерпнутим із перґаменту. Це ж якщо знайти решту срібних, то можна, – а вони ж майже поряд, у рідній квестурі, там, варто лише прийти і забрати з комори фельдфебеля Бойчука – то, то… все життя може змінитися! Добре, мріяти будемо опісля, а зараз необхідно виробити легкий, простий і ефективний план добування давніх монет із складу речових доказів. Приходжу я, отже, до фельдфебеля Бойчука, пригощаю контрабандною турецькою цигаркою і так лінькувато кидаю, видай, мовляв, колеґо, мені капшук з тим срібним непотребом, треба слідчий експеримент провести, бо в цій справі з’явилися нові деталі… Та прошу пана інспектора, каже фельдфебель, беріть, лише розпишіться мені отут-о. І тоді я, простий чернівецький хлопець Кароль Штефанчук, стаю володарем унікальної реліквії, яка зіграла свою – яку, то вже інша справа – роль в історії духу… Історії духу, заносить тебе, хлопче… Треба бути реалістом. Ці срібні після укомплектування треба просто продати. Дуже дорого. Отже, він йде до фельд… ні, необхідно якийсь час вичекати, аби не викликати підозру в колег-поліцаїв, а найперше у любого приятеля Гельмута. Справді, вчора здав срібні монети, сьогодні забрав, чого б це? Педантичний фельдфебель Бойчук може насторожитися і – чого б це? – спитати у начальства, або ще гірше у мого вірного поплічника. Тому треба почекати кілька днів, і в кінці робочого дня, дуже поспішаючи, заклопотано так… видай, колеґо, мені те срібло, пам’ятаєш, та ти вже, мабуть, забув.

На службі Кароль вивчив ситуацію і переконався, що все складається на його користь: фельдфебель Бойчук видав заміж дочку, останню з трьох, і тепер пішов у затяжне святкування – тверезим практично не бував, а товариш Каролів по зброї – Гельмут Гартль – узяв триденну відпустку для короткої поїздки в Німеччину. Каже, що сімейні справи, але Кароль знає, що він їде у партійних справах, якось за чаркою Гельмут натякнув, що вже є членом націонал-соціялістичної партії, невдовзі носитиме значок зі свастикою, на зворотному поки що боці вилоги. Ось, напевно, Гельмут за цим значком і їде у свій фатерлянд, та швидше за все він відновлює свій перерваний репатріяційний процес. Але ж як це спрощує Каролеви укомплектування срібних грошей, що ходили в Іудеї першого століття від Різдва Христового! Післязавтра він все це зробить. А вже тепер можна мріяти. Інтуїція підказує йому, що найбільший попит на це срібло спостерігається в Італії. Той фанатик говорив про якогось містера Кроулі – раз; дуче, бути не може, аби він не захотів мати ці гроші – два; і нарешті Ватикан, що само собою зрозуміло, – три! Продасть він тому, хто запропонує більшу суму, влаштує такий собі аукціон, учасники якого не будуть знати, за що вони змагаються між собою, а він – закулісний аукціоніст з телефонною руркою замість дерев’яного молотка в руці. Хто більше? Бо менше як за мільйон… мільйон чого? Не румунських же ж леїв! І не німецьких марок. І навіть не італійських лір. Треба брати справжні гроші. Він попросить за своє срібло британські фунти стерлінґів. Бо нема на планеті міцнішої валюти, якщо не брати до уваги кольорових камінців у віддалених острівних абориґенів. Але ж мільйон фунтів – це фантастична сума, май совість, хлопче! Добре, візьму триста тисяч, по десять тисяч за кожну монету, але – золотом! Отже, на ціні зійшлися, тепер треба вибрати покупця, одного з трьох. Та сама інтуїція знову підказала йому, що найбільш платоспроможний з них є містер Кроулі, не тому, що він британець, а тому, що він найбільше хоче мати ці срібні.

Тепер Марія. їй важко було вибирати між двома, хай гарними, але, по суті, злиденними поліцаями, а ось між бідним поліційним офіцером і елеґантним мільйонером їй буде легше зробити вибір. Та що тут казати, він одружиться з нею! Чекай, «Декалог» забороняє одружуватися з чужинкою… А хто сказав, що Марія Видатга не українка?! Розмовляє вона хай по-східняцьки, але українською, на вигляд – істинна арійка, та й хто доведе, що санскрит – її рідна мова, як вона кілька разів напідпитку жартувала, – це не автентична корінна праукраїнська мова?! Словом, тут усе вирішено. Тепер обов’язок перед Організацією, що те ж саме борг перед Ненькою. Він – а житимуть вони з Марією або в Стокгольмі, або в Істанбулі – з-за кордону, конфідентно – знатиме лише друг Ольжич – фінансуватиме Справу. Він дасть гроші на підпільне видання газети «Самостійність», а позаяк справа йде до війни, то озброїть своїм коштом Буковинський курінь. У протектораті Богемія і Моравія можна недорого купити зброю й амуніцію колишньої чехословацької армії і через Словаччину переправити в Польщу та Румунію, тобто в Україну. А вже після Великої Перемоги вони з Марією повернуться в УССД, де відкриють свою справу, найкраще – фешенебельну, елітну дорогу ювелірну крамницю під назвою – ну, звичайно, – «Хризофілія». Далі – будні: сімейне щастя, суспільне добро, громадський маєстат, красиві здорові розумні діти, все вродливіша з роками Марія і він – депутат парляменту Української Самостійної Соборної Держави. А якщо з УССД не складеться? Та не може бути, аби фортуна відвернулася, адже пощастило йому з Марією і цим сріблом!..

Так, Кароль глипнув на недавно придбаний новомодний ручний годинник – срібний «Патек-Філіп» на крокодилової шкіри ремінці, час для мріяння вичерпано, треба переходити до поточних питань.

Аби заповнити час, що залишився до видобування решти срібла з комори фельдфебеля Бойчука, чимось таким, аби відволікало від дедалі сміливіших мрій, Кароль вирішив вивчити свого евентуального партнера – Алістера Кроулі. Все-таки, очевидно, що без торгування не обійдеться, тож треба знати, чим дише твій візаві. За звичаєм чернівецьких базарів, Кароль мав намір просити 350 тисяч, аби згодитися на 300. Як воно водиться. Але для того, щоби правильно годитися, треба хоча б трохи знати покупця. У крамниці Альберта Дорнбаума він купив кілька книжок Алістера Кроулі німецькою мовою, з яких дізнався, що – людині, яка виконує своє Бажання, реалізує свій Задум, впроваджує свою Волю, допомагає сам імператор всього Всесвіту;

– людська аура служить магічним дзеркалом Всесвіту, а сам Всесвіт є магічним дзеркалом людської аури;

– страх – джерело всякого неправильного сприйняття, тому необхідно набувати мужности;

– треба робити те, що маєш робити;

– між такими подіями, як банкрутство, одруження чи смерть через повішання, немає жодної різниці, це не більше, ніж нещасні випадки, що можуть статися з кожним;

– біля витоків медитативної практики завжди лежить спокійна насолода, тихий процес природного зростання, якщо цього нема, то медитація неправильна;

– з одного боку, все можна співставити з Деревом Життя, бо образи наповнюють схему згідно з Традицією, з іншого – стверджувати, що Сефіроти – це каркас Всесвіту, все одно, що запевняти, ніби тварина кітскладається з літер: «к», «і», «т», а нарешті, – реальність чи об’єктивність символів – це предмет не гідний обговорення;

– викликаючи Духа, ми створюємо його у своїй уяві;

– поєднуючи магію з містицизмом, маг входить у стан самадгі (єднання з Богом);

– магічне слово АУМ – це символ індуїстської тріади: Брахма-Шіва-Вішну;

– містика спрямована всередину, магія – назовні;

– предметом будь-якого магічного ритуалу є встановлення зв’язку між Мікрокосмосом і Макрокосмосом;

– кожен із нас – це Зірка в Тілі Нут (безкінечности), інкарнація – це покривало, що приховує Зірку, а набуття магічної пам’яті – це поступове згортання покривала із Зірки.

Що ж, містере Кроулі, мені здається, ми згодимося, все-таки триста тисяч фунтів стерлінґів золотом – це дріб’язок, порівняно з тим, що ви отримуєте взамін. Адже ви, Великий магістр ордену з такою пишною назвою, без цих срібних монет все одно, що румунський жандар без бука. Тому – по руках!

Натхненний вченням свого торгового партнера, містера Кроулі, Кароль виявив витримку і зібрався до фельдфебеля Бойчука по монети аж у суботу. Коли до кінця робочого дня залишилася якась година, він напустив на себе заклопотаного вигляду, попустив краватку, розстібнув верхній ґудзик сорочки, зсунув капелюх на потилицю – запрацювався чоловік – і швидко пішов до цокольного поверху. Хмурячись, аби не видати внутрішню радість, він спускався сходами вниз. Назустріч сходами вверх хтось ішов, коли той потрапив у сектор освітлення кволої електролямпочки, Кароль побачив, що це – Гельмут! Тепер удавати похмурого уже не треба – настрій зіпсувався миттєво і це позначилося на зовнішньому вигляді:

– Гельмут! Здоров! Ти прибув?

– Привіт. Оце щойно приїхав.

– А-а, – Кароль кивнув у бік комори.

– Та привіз панови Бойчуку маленький подарунок – машинку для скручування цигарок. Німецьку. А-а ти, що? – Кивок униз.

– Та якийсь дурний папір треба підписати.

Обидва підозріло поглянули один на одного.

– То що?! – знайшовся Кароль. – Відбуваєш у фатерлянд? Покидаєш нас?

– Поки що ні, – неохоче кинув Гельмут, – все не так просто.

– Ну, добре. – Каролю не було добре. – Ще поговоримо. Ввечері що робиш? Підемо десь випити?

– Ні, – холодно відповів Гельмут, – у мене інші справи.

– Що, – Кароль зробився в’їдливим, – великий фірер німецького народу Адольф Гітлер заборонив уживати алкоголь чернівецьким членам NSDAP?

– Як? – Гельмут спалахнув, але миттєво себе опанував і силувано засміявся: – Нє, просто маю бути в Німецькому домі, наші хочуть розпитати, як там у Райху. А вип’ємо післязавтра.

– Тоді бувай.

Кароль уже не так бадьоро ввійшов до складу фельдфебеля Бойчука. Той був злий, бо вже десь три години нічого не пив і тепер переживав неприємний стан, коли дія алкоголю припиняється, а нова порція поки що недоступна.

Кароль миттєво оцінив ситуацію і вирішив діяти напевне:

– Що, фельдфебелю, страждаєш?

– Не знущайтеся хоч ви, пане інспекторе, самі ж бо знаєте, як воно є. Ще годину треба сидіти на службі, а потім ще квандрас йти до корчми. Ех!

– Як би я тебе не розумів, – збадьорив його Кароль, витягнувши з бічної кишені піджака пласку фляжечку з неіржавіючої сталі, – давай склянку.

– Даю, – фельдфебель вийняв з шафки тесану зелену склянку, ретельно витер її білою хусточкою, чемно поставив на ляду. Кароль відкрутив з пляшки ковпачок, поклав його вниз денцем біля склянки.

– По п’ять дек, – у фляжці Кароль мав сімдесятиградусну сливовицю.

Випили. Кароль налив ще фельдфебелеви склянку, закрутив фляжку, поклав у кишеню і легенько ляснув долонею по ляді.

– А тепер до роботи. Я, пане фельдфебелю, прийшов взяти один речовий доказ для слідчого експерименту.

– Капшук зі сріблом?

Кароль здригнувся і трохи зблід:

– А ти звідки знаєш?

– Так же ж ваш напарник інспектор Гартль, який щойно прибув з Німеччини і привіз мені таку хитру дзиґарничку з машинкою, що сама скручує цигарки, дивіться, береш папірчик, насипаєш тютюнцю, клац і…

– Чекай! – у Кароля затремтіли руки, і він величезними зусиллями стримався, аби не вхопити фельдфебеля за барки і не закричати: – Чого приходив інспектор Гартль?

– Кажу ж, дзиґарничку…

– Діло кажи!

– Приходив забрати речовий доказ, капшук з грішми. Срібними. Ви що не зустрічалися?..

– Забрав?

– Ні, бо…

– Зачекай, – жестом зупинив його Кароль, – давай ще вип’ємо. – Він витягнув пляшку, налив склянку фельдфебелеви, а сам зробив два ковтки просто з горлечка.

– Чому інспектор Гартль не забрав речовий доказ? – повільно вимовляючи слова запитав Кароль.

– Бо вчора приходив ад’ютант пана квестора капітан Ваку…

– І що?!

– Він приходить щотижня…

– Чого?

– Робить ревізію на предмет старовинних монет…

– Нащо?

– Бо наш пан квестор Болокан – запеклий нумізмата, такий у нього гобій.

– А шляк би тебе трафив! – вибухнув Кароль.

– Що, пане інспекторе? – по-собачому схилив набік голову фельдфебель Бойчук.

– Нічого, – схопився Кароль, – забрав срібло?

– Забрав.

– То не страшно, випий ще, фельдфебелю.

Кароль йшов сходами до себе в кабінет і тяжко лаявся: «Нумізмата, курва-мама твоя була! Монети збираєш, лайдаку ти такий?! Аби ти вже вибиті свої зуби збирав по гостинци! Бодай тебе земля не прожерла разом з твоїм гобієм! Аби-сь ходив уже з торбов світами! А ти, голоднику, його туди клав, аби так просто забирати? Га? Срібла він забаг! Аби тим сріблом розтопленим дідьки в пеклі тобі горло заливали! Вороже теменний!..»

– Що ти там бубониш, Штефанчуку? – кількома сходами вище стояв шеф кримінального бюра Віктор Попеску і здивовано дивився на Кароля.

– Нічого, шефе, нічого, ади коліно вдарив, – Кароль люто потер цілком здорове коліно.

– Вважай, Штефанчуку, – тривожно порадив Попеску.

– Таж буду дивитися під ноги.

– Я не про то, Каролю. – Попеску став навшпиньки і дотягнувся до вуха свого підлеглого. – Ти занадто голосно говорив українською. Мені то байдуже, але в квестурі, ти сам знаєш, стіни мають вуха, а сиґуранца не спить. Пришиють большевікула, аґента Кремля і совєтської України.

– То не Україна!

– А що?

– Совєтська Малокацапія, а Україна зросте з її гною, але дякую, шефе, відтепер у квестурі я буду лаятися лише румунською. Футуз кручя мете… – забубонів Кароль і пішов до свого кабінету.

Наступного дня Гельмут запросив Кароля на чарку, з нагоди щасливого повернення, мовляв, і решта. Позаяк уже було тепло, домовилися засісти у Фольксґартені у ресторані під відкритим небом «Прімавера».

Вони взяли столик на двох, кельнер запалив свічку і поштиво чекав на замовлення. Кароль і Гельмут оглянулися довкола і на мить принишкли від дивовижних витівок травневого вечора: на прозорому темно-блакитному небі з’явився повний місяць, що світився золотом, як гаряча мамалига, свічка освітлювала лише стіл і кілька метрів кругом, далі уявлялася якась чорна прірва з розмитими вогниками, а на тлі неба химерно вимальовувалися крона дерев, темно-зелених, як велюр їхніх нових капелюхів.

У курсалоні заграв оркестр і чари розвіялися.

– Для початку літр токаю, – зробив замовлення Гельмут, – риба добра яка є?

– Є путильські пструги. По-єгерськи.

– Неси.

До цієї вечері Кароль готувався, як колись до випускних іспитів в університеті, він мусив якось так непомітно, аби той нічого не запідозрив, вивідати у Гельмута, чого це він після поїздки до Німеччини виявив такий інтерес до срібла покійного пана Пантелеймона, що побіг до комори фельдфебеля Бойчука просто таки з потяга. За поліційним звичаєм, Кароль вдався до тактики психологічної дестабілізації допитуваного зовсім іншою, ніж та, що цікавить слідчого, темою: