Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

– Може, уже виїхав у свій фатерлянд? – припустив Віктор Попеску, перекладаючи вміст шухляди свого стола у жовтий шкіряний саквояж.

– Може, – розгублено відповів Кароль, думаючи зовсім про інше. Він кожної години телефонував у Гельмутове помешкання, але ніхто не відповідав. Під вечір він узяв візника і приїхав на вулицю Марешалул Фош, де винаймав житло його напарник. Господар будинку сказав, що гер Гартль спровадився. Заплатив, спакував усі свої речі і забрався. Перед тим чемно з ним, господарем, попрощався і на згадку подарував гарне бронзове електричне бра, чи не бажає пан поліціянт подивитися на цю вишукану річ? Пан поліціянт не бажав, а лише скреготнув зубами, запалив цигарку і гепнувся у візникову бричку.

– До квестури!

На службі Кароль знову порозпитував усіх, кого зустрічав, про інспектора Гартля – марно. Перед тим, як вирушити на останню ночівлю у своєму леґальному житлі, Кароль кілька разів пройшовся вулицею Янку Флондор, тобто Панською, біля будинку квестора Болокана. Жодних ознак евакуації. Отож одне з двох – або пан квестор уже вивіз своє добро, або робитиме це зранку. Тому треба діяти.

Двадцять восьмого червня о шостій годині ранку інспектор Штефанчук прибув до будинку квестора Болокана. Біля воріт стояли дві вантажівки, на які жандарі вантажили добро, яке ще залишилося від основної евакуації, яку пан квестор провів два дні перед тим.

– Де пан квестор? – спитав Кароль жандарського сержанта.

– У себе нагорі, пакує монети.

Щастить мені, відзначив Кароль і бігцем піднявся на другий поверх і не стукаючи ввійшов у кабінет квестора.

Пан Болокан злякано направив на нього браунінг.

– Пане квесторе, – вигукнув Кароль, – це інспектор поліції!

– А, це ти, Штефанчук, – упізнав квестор Кароля, – чого тобі?

– Шеф послав мене допомогти вам!

– Що допомогти?

– Евакуювати коштовну нумізматичну колекцію, пане квесторе!

– І що ти можеш допомогти? Вантажити?

– Не знаю, пане квесторе, може, охороняти, шеф Віктор Попеску сказав, що йому доручив надати вам допомогу міністр культури. Телеграму, каже, послав зі столиці.

– Телеграму? – визвірився квестор. – А де твій шеф з міністром культури вчора були?

Кароль виструнчився і запитально втупився у квестора.

– Цієї ночі мою колекцію обікрали, – схлипнувши сказав квестор.

Кароль зблід.

– На щастя, злодій украв лише один артефакт, – почав розповідати квестор, – срібні монети першого століття. У шкіряному мішечку. Заліз, курва, через вікно, підпиляв ґрати, знешкодив сиґналізацію. Мені лише незрозуміло, чому не вкрав решту колекції, адже там і золото було.

– Пане квесторе, – благальним тоном промовив Кароль, – покажіть мені те вікно.

– Там, унизу.

Кароль на першому поверсі побачив вікно з підпиленими ґратами. Він узяв лупу і довго вивчав місце злочину. Нарешті на уламку ґрат побачив те, що шукав: кілька сірих вовняних ниток. Він упізнав їх – вони були з нового модного костюма. Гельмутового!

Гончар Асаф уже знав, що після Пасхи його давня мрія здійсниться. Він зібрав майже достатньо грошей, аби купити невеликий маслиновий гай біля Західних воріт, покинути важке гончарське ремесло і зайнятися вигідною, потрібною, до того ж шляхетною справою – биттям олії. До необхідної суми для купівлі гаю залишилося добрати якусь дещицю, але якщо спродати гончарське начиння, піч і поле, з якого він брав глину, то буде навіть забагато і можна буде докупити двох молодих мулів. І тоді він, гончар Асаф, стане набагато шанованішою людиною в Єрусалимі. Бо що таке гончар? Уже не раб, але ще не власник. А володіючи маслиновим гаєм, Асаф підніметься на щабель вище і зможе їсти молоде козеня не лише в пасхальну ніч, а… та коли захоче, тоді й злупить собі козеня, а то й теля. Бо він буде багатим чоловіком! Асаф запишався. Він уже настільки відчув себе належним до ліпших людей, що погордував йти дивитися на страту трьох розбійників на Голій горі. Хай голота витріщається на такі вульґарні видовища, а він, Асаф, власник маслинових дерев і олійні, – поважна особа, тож йому не гоже товктися у брудному натовпі, ставати навшпиньки, опираючись на плече випадкового сусіда, аби побачити, як римські солдати прив’язують до стовпів із перекладинами засуджених на смерть злочинців. Ні, Асаф не може чекати до закінчення святкувань, він хоче ще сьогодні, у п’ятницю, зробити цю покупку. Гончар взув нові сап’янові сандалії, накинув на себе святковий таліф і пішов у напрямку грецького кварталу. Там він обійшов кілька яток міняйлів, які водночас займалися торговим посередництвом, і оголосив, що спродує усю свою гончарну справу і хоче це зробити таки сьогодні, до настання святкового вечора. Міняйли-посередники заворушилися.

Тоді ж до палацу голови Синедріону первосвященика Каяфи біг молодий чоловік. Перехожі здивовано дивилися на нього, бо схожий він був на варіята: з непокритою головою з розкуйовдженим волоссям, виваляним у маслиновім жомі, в брудному роздертому на грудях хітоні, без пояса і взутий лише в одну сандалію. В одній руці молодик мав шкіряний гаманець, на іншій – намотану на кулак в’ючну мотузку з кінського волосу.

Чоловік підбіг до входу в палац, його зупинив вартовий, легко вдаривши в груди щитом з емблемою храмової варти – бронзовим семисвічником.

– Ти куди? – вигукнув вартовий. – Чи хочеш, аби тебе взяли під ключ?

– За що? – здивувався прибулий.

– За порушення спокою!

– Що ж, – криво посміхнувся молодик, – спокій я таки сьогодні порушу, особливо Синедріону. А поки що, – несподівано владним тоном промовив він, – негайно доповіси первосвященику, що прибув той, хто вчора поцілував царя-самозванця, що намірився був зруйнувати Храм.

Вартовий ошелешено зміряв поглядом прибульця, вдарив списом об підлогу, дочекався прибуття ще одного вартового, передав тому чати і пішов у палац. Через короткий час повернувся і жестом запросив прибульця досередини.

– Первосвященик чекає на тебе, прибульцю!

Молодик швидко зайшов у палац і попрямував до покоїв Каяфи. Вартовий супроводжував його, тримаючи праву руку на руків’ї меча.

Каяфа, що сидів у вигідному кріслі перед сувоєм Тори на маленькому інкрустованому сріблом і перламутром червоного дерева столику, рвучко підвівся назустріч прибулому:

– Чого тобі? Чи, може, ми тобі мало заплатили? Мені здається, що тридцять срібних тетрадрахм – добрі гроші за таку роботу.

– Добрі гроші! – вигукнув молодик, – це прокляті гроші! – Його красиві пухкі, схожі на дівочі, губи судомно скривилися, а великі чорні очі з довгими віями почервоніли і наповнилися слізьми. – Ви, ви, – забелькотів він, – ви завели мене у цей гріх!

– Який гріх, – фальшиво здивувався Каяфа, – ти допоміг виявити небезпечного злочинця. І отримав за це гідну винагороду.

– Я видав невинного, – пригнічено промовив молодик і, несподівано вибухнувши люттю зі словами: «Проклинаю вас і ваші гроші!», – жбурнув гаманець у бік первосвященика. Той закрився руками, але гаманець влучив у столик і перекинув його. Сувій Тори впав на підлогу і розмотався. Вартовий вихопив меча і замахнувся на молодика, який дрібно тремтів і беззвучно плакав. Каяфа жестом зупинив вартового:

– Відпусти його, хай собі йде.

Молодик безтямно подивився на первосвященика і згорбившись поплентався геть із палацу.

Каяфа підняв столик і заходився змотувати Тору.

– Поклич мені Міферканта, – звелів він вартовому.

Через якийсь час прийшов Міферкант, член Синедріону і його скарбник.

– Що сталося, Каяфо?

– Він повернув гроші.

– Та-а-а-к, – задумливо протягнув Міферкант, поглядом рахуючи срібні монети, що розсипалися із розв’язаного гаманця. – Сталося так, як передбачав Никодим.

– До чого тут Никодим, – роздратувався Каяфа, – краще подумаймо, що з цими грішми робити!

– А той? – спитав Міферкант.

– Мені здається, він повіситься, я бачив у нього в руці мотузку.

– Може, його зупинити? – невпевнено промовив Міферкант.

– Що нам до нього, – відмахнувся Каяфа.

– То що з грішми?

– Гроші є гроші, – відповів Міферкант, – заберу їх назад до скарбниці.

– Не гоже їх класти до нашої скарбниці, – сказав Каяфа, – бо на них кров.

– Тоді треба подумати. – Міферкант погладив свою пещену напівсиву-напівчорну хвилясту бороду. – Перед цим, як йти сюди, мені доповіли, що гончар Асаф хоче терміново спродати своє гончарне поле.

– То й що?

– Чому б нам не купити те поле і облаштувати там цвинтар для гоїв. Адже нинішній уже доходить до кам’янистого пасма, а їх треба десь закопувати.

– Ціле поле за тридцять срібних, – недовірливо промовив Каяфа.

– Зрозуміло, що це занизька ціна, – відповів Міферкант, – але той Асаф дуже хоче спродатися.

– Навіщо?

– Збирається купити маслиновий гай. Хоче поміняти ремесло і становище в громаді.

– Що ж, розумію, – посміхнувся Каяфа, – я не проти. Пошли по цього Асафа. А поки він прибуде, треба зібрати малий Синедріон. Порадимося.

Коли до гончара Асафа прибув храмовий служник і повідомив, що його запрошує до себе Синедріон з приводу купівлі поля, він сприйняв це як належне. Виходило, що Бог особисто йому, Асафови, допомагає. Адже щойно він дуже вигідно спродав усе гончарське начиння вкупі з двадцятьма ще не випаленими горшками, залишилося поле, і ось надійшла черга і на нього. Окрилений такою увагою з небесного боку, Асаф навіть не торгувався з Синедріоном, а продав поле за те, що вони давали – тридцять срібних тетрадрахм. Це, звичайно, ціна занизька, але треба ловити райську птаху за хвоста, поки вона не відлетіла.

Асаф, щасливий, повернувся з палацу і почав думати, чи йти негайно до грека Харитона і заплатити за маслиновий гай, чи сісти і ретельно перерахувати всі свої статки. Заманливо ще до святкового пасхального вечора стати власником маслинових дерев і олійні, але й солодко також перерахувати свої власні гроші. Та якщо бути спритним, то можна встигнути і одне, і друге. Асаф звелів дружині й дітям не заходити у велику кімнату, взяв двері на засув, поклав на стіл гаманець зі срібними, отриманими від Синедріону за поле, і витягнув зі схованки у стіні невелику кипарисову скриньку, оббиту латунними штабами. Поклав її на коліна, відімкнув ключем, який носив у кишеньці на поясі, взяв гаманець, розв’язав і тільки зібрався висипати синедріонове срібло у скриньку до решти таких самих грошей, як у двері хтось наполегливо постукав.

Погана прикмета, подумав Асаф, вкинув гаманець у скриньку, не змішавши гроші, замкнув її і знову надійно заховав. Потім відчинив двері. За ними стояв раб-нубієць, знічено опустивши голову.

– Чого тобі, – розсердився Асаф і вже хотів було шмагонути дурного раба різкою. Але той щось забелькотів, показуючи на двері.

Не до добра, ще раз тривожно подумав Асаф і глипнув у віконце, що виглядало на вулицю. Біля його дверей стояв білошкірий пан, некрикливо, але дуже багато одягнутий. Поряд слуга-сирієць тримав за вуздечку віслюка з дорогим шкіряним сідлом і коштовним хорасанським килимком, що правив за попонку.

На розбійника не схожий, розмірковував Асаф і відчинив двері.

– Вітаю тебе, Асафе, – промовив прибулець з приємним, незрозумілим Асафови акцентом.

– Вітаю тебе, незнайомцю, – відповів колишній гончар.

– Дозволь увійти, – незнайомець дружелюбно усміхнувся, показавши здорові білі зуби.

Асаф завагався.

– А-а-а, – ще приязніше розплився в усмішці прибулець, – ти не знаєш, хто я. Отож рекомендуюся: я з Персії, хоронитель бібліотеки його величности шаха усіх шахів, називай мене е… е… хай буде Рабуром.

– Що ж, заходь, шановний Рабуре.

– Дякую.

Дорогою до великої кімнати Асаф роздивився гостя.

Він був у довгому сірому хітоні з чистого шовку, підперезаний зеленим сап’яновим поясом, розшитим золотими нитками, у сандаліях з пітонової шкіри зі срібними пряжками і в білосніжній, намотаній не по-тутешньому чалмі. На лівій руці прибульця мінився смарагдовим світлом зелений плащ, з лівого боку на поясі теліпався обсипаний самоцвітами кинджал, а з правого – висів з крокодилової шкіри гаманець із двома золотими застібками.

Асаф попросив гостя сісти за столик і приготувався слухати.

– Скажи мені, шановний Асафе, – чемно почав гість, – чи ще вдома в тебе ті гроші, що ти отримав від Синедріону за своє поле?

Розбійник, подумав Асаф і намацав на поясі під таліфом руків’я єменського ножа.

– Ні, Асафе, я не розбійник, – лагідно промовив гість, – я прийшов, аби збагатити тебе, адже сьогодні твій день, чи не так?!

Якщо не розбійник, тоді нечиста сила, бо читає думки, а це ще гірше, засумував Асаф.

– І знову ти не вгадав, Асафе, – м’яко сказав гість, – я від Світлих Сил. Але ти не лякайся. Скажи мені, де ті срібні, про які я питав?

– Тут, у сховку, – приглушено відповів Асаф.

– А чи ти уже змішав їх з іншими своїми грішми?

– Ні, здається, – невпевнено відповів Асаф, – ні, не встиг, вони ще в гаманці.

– Добре, – пожвавився прибулець, – а чи не міг би ти, любий Асафе, мені їх показати?

– Е-е-е, – завагався колишній гончар.

– Розумію, – сказав гість, – вони у сховку.

– Зробимо так, – прибулець відстібнув від пояса свій кинджал, – я вийду з кімнати, а ти витягнеш зі сховку ті тридцять тетрадрахм, а щоби ти чувся в безпеці, я залишаю на столі свою зброю.

Коли гість вийшов, Асаф швидко витягнув скриньку, вийняв з неї синедріонівський гаманець, поклав на стіл і запросив того, що назвався Рабуром.

– Це ті? – спитав Рабур.

– Ті! – Асаф ще не знав, що буде, але передчував щось гарне.

– Я їх купую в тебе, – владно промовив Рабур, – за тридцять срібних тетрадрахм даю тридцять ауреусів.

Асаф повірив у своє щастя лише тоді, коли гість відрахував зі свого гаманця тридцять золотих і забрав собі срібні.

– Ось так! – весело сказав гість, пристібаючи до пояса свій коштовний кинджал. – Прощай, Асафе, і мовчи про цю оборудку, якщо хочеш жити довго й щасливо.

– Я мовчатиму, пане, мовчатиму, – забелькотів Асаф, – але я не зможу спати до самої смерти, якщо не дізнаюся, хто ви насправді!

– Ти дуже хочеш це знати?

– Я не хочу, але цікавість жере мене зсередини, як сорок бісів!

– Добре, – гість пильно подивився Асафови у вічі, – я династичний маг Бероес Дванадцятий, але ти про це забудеш. А пам’ятатимеш, що в тебе був архістратиг Леґіону сикаріїв, які незабаром втоплять у жаху цей безбожний край.

Бероес XII зробив кілька енергійних рухів і проказав скоромовкою якісь слова. Стіни затремтіли, щось загуділо, Бероес відірвався від землі і повисів трохи у повітрі. Потім усе затихло, він опустився, ввічливо вклонився Асафови і відбув.

Асаф трохи очманів, а коли прийшов до тями, кинувся до золота. Воно було на місці. Асаф сховав його у скриню і вийшов у задній дворик. Все складалося чудово. Бог не забув його.

Прийшов пасхальний вечір. Повний місяць був на небі, а місяць нісан – на землі.

Уривок з маловідомого апокрифу «Ходіння від мамони», визнаний деякими авторитетами вправною містифікацією, здійсненою, швидше за все, одним відомим чернівецьким поетом-окультистою, прізвище якого всі знають, але ніхто всує не вимовляє.

Епілог

Після вступу Червоної армії у Чернівці шляхи Кароля Штефанчука і Гельмута Гартля розійшлися.

Кароль якийсь час перебував в оунівському підпіллі на Буковині, а коли розпочалася німецько-совєтська війна, отримав наказ перебратися на Холмщину.

Гельмут відразу після прибуття у фатерлянд наполегливо добивався авдієнції у Рудольфа Гесса, але це йому не вдалося, – його відразу призвали до війська і направили в танкову частину, що діяла в Югославії.

Де перебувала Марія Видатга, не знав ніхто, але і Кароль, і Гельмут не втрачали надії її відшукати.

Кароль у 1941 році добився відрядження у Париж, де після виконання справ Організації, потинявся трохи українськими та російськими еміґрантськими колами, розпитуючи про гарну високу панну Марію з дивним прізвищем Видатга, – марно, ніхто не чув, не знав, не бачив. Кароль засумував, проте намірів розшукати Марії не полишав, а почав обдумувати, як би йому виклопотати в Проводу відрядження в Лісабон. А потім – у Лондон, Істанбул, Америку, Канаду… У його житті з’явилася мета, і, вміло розподіливши свої сили між роботою у підпіллі та її досягненням, Кароль впевнено дивився у майбутнє: або він досягне того, чого прагне, або загине в боротьбі. Якщо станеться друге, то водночас розв’яжуться усі проблеми й втратять актуальність і Марія, і срібна монета на шиї поряд із хрестиком – яка, однак, іронія: причина і наслідок поряд, на одному ланцюжку, – і решта срібних, які без сумніву викрав у квестора Болокана його напарник, друг-ворог, нині підданий Райху Гельмут Гартль. Тому, крім основної мети – знайти Марію, у Кароля була ще й підмета: знайти Гельмута і поговорити з ним щодо долі срібних, які він вивіз із Чернівців. Швидше за все він передав їх своїм окультно-стурбованим фюрерам, бо ж ґеноссе Гартль – дисциплінований партієць, а якщо якимось дивом срібні залишилися в Гельмута, то можна викупити їх у нього, бо ж він не знає, що це за гроші, зрештою, можна об’єднати зусилля і поділити виторг. Поділити гроші не важко, але як їм поділити Марію?! Надія лише на те, що істинний арієць член NSDAP і, вірогідно, офіцер СС Гельмут Гартль одружиться з якоюсь золотокосою сіроокою Ґретхен і під впливом спільного вечірнього читання їхньої біблії «Майн кампф» забуде про Марію – особу невідомого, але є підозра, що слов’янського походження. Щоправда, Каролеви «Декалог» теж не рекомендував одружуватися з чужинкою, та, по-перше, де це написано, що Марія – не українка, по-друге, в незалежній українській державі пан Штефанчук буде не останньою людиною, а по-третє, йому, діючому бойовикови, до лямпи усякі декалоги, складені екзальтованими фанатиками – життя диктує свої декалоги.

Гельмут, на Каролів жаль, не вподобав собі жодної нордичної Ґретхет, а балканськими містами, якими проходила його танкова дивізія, у вільний від бойових дій час – хоча які там бойові дії на Балканах 1941-го – розшукував Марію. На Каролеве щастя – безрезультатно.

У 1943 році Кароль Штефанчук, тоді уже чотовий УПА, був поранений в одному бою з мадярами на Волині. Поранення було неважке – у передпліччя, але сталося зараження і з’явилася загроза втратити руку. Кароль вирішив для себе, що краще смерть і віддав свою долю у Божі руки. Командування переправило його в Галичину, де він заліг у стодолі одного надійного сільського ґазди, дружина якого лікувала Кароля травами. Харчувався він сухарями, кисляком, цибулею і яблуками, дуже схуд, але рана почала заживати.

Гельмутови того року теж було не з медом. Після балканського курорту він потрапив на Східний фронт. Там він збагнув, що таке справжня війна і засумнівався у божественній ґеніяльности фюрера. В Росії під Прохоровкою у нього з’явився шанс згоріти в танку, але дивом урятувався. Зате танкова дивізія Ваффен-СС «Мертва голова», у якій Гельмут служив командиром взводу, була розгромлена вщент. Пораненого і обпеченого унтерштурмфюрера СС Гартля підібрали санітари і відправили в тил. Там він через спричинену поразкою на Курській дузі плутанину потрапив до румунського санітарного потяга, який по трьох тижнях смикання туди-сюди степами України довіз його до стаціонарного військового шпиталю. У Чернівці! Ще в потязі, прийшовши до тями, Гельмут кинувся до своєї валізи, яку дисциплінований фельдфебель польового шпиталю, згідно з інструкцією, випотребував у тилової служби розбитої дивізії і завантажив у потяг разом із непритомним офіцером. Ніби все на місці: бритва, мило, одеколон, білизна, теплі шкарпетки, «Майн кампф» у коленкорових палітурках, парабелум у кобурі з двома обоймами, не вистачає літрової пляшки шнапсу, зате ось, у японському махровому рушникови, – воно! Шкіряний мішечок зі срібними монетами крадіїв шнапсу не привабив. Ці монети, які він за наказом тоді другої людини в партії Рудольфа Гесса вивіз із Чернівців і які зобов’язаний був віддати особисто в руки ґеноссе Гесса, він, справжній націонал-соціяліст Гельмут Гартль, не загубив цими страшними фронтами. Ось. Гельмут, скориставшися тим, що його сусіди по купе спали, висипав монети з мішечка на матрац, перерахував – всі двадцять дев’ять на місці – зсипав назад до мішечка і сховав у валізу. Добре, але кому він тепер це срібло віддасть, якщо Рудольф Гесс ще два роки тому втік на літаку у Велику Британію?! Тоді, в 1940-му році, коли Гельмут, виконавши завдання Гесса, прибув до Райху, через німецьку бюрократію, помножену на партійну дисципліну, він не зміг зустрітися з другою людиною в NSDAP4 і передати йому замовлене срібло. Репатріянта Гартля негайно призвали до війська і як такого, що вміє кермувати автом, направили в танкову дивізію, яка саме вдарила по Югославії. Звичайно, Гельмут міг підійти до бригаденфюрера і пояснити ситуацію, що, мовляв, йому треба до Гесса, але сам Гесс під час їхньої зустрічі і викладення суті завдання застеріг щодо суворої конфідентности цієї операції, а після інциденту з літаком, що приземлився у Великій Британії 1941 року, Гельмут навіть не загикався про свої зв’язки з Гессом. Тепер він не знав, що робити. Добитися авдієнції у райхсфюрера СС Гіммлера і передати срібло йому? Але ж в такому разі доведеться викласти домовленість з Гессом, а за це – хто його курятника знає – можна і в концтабір втрапити. Ні, краще мовчати, а ці давні гроші хай собі лежать. Як пам’ять про, що не кажи, а щасливий час у передвоєнних Чернівцях. Модний цивільний костюм, доступні різні напої і яка хочеш їжа, дружба з Каролем… з Марією! Боже, це ж не вернеться, ніколи! А якщо й повернуться ситі часи, то я, Гельмут Гартль, уже буду не той, не веселий безтурботний гарний хлопець, а зневірений поранений обпечений чолов’яга. Гельмут вийняв з валізи скриньку з причандаллям для гоління і в дзеркальці, вмонтованому у віко, почав роздивлятися себе. Очі, ніс, рот – не ушкоджені, це добре, але опік від ключиці до лівого вуха захопив трохи щоки, знак залишиться до кінця… бороду неможливо буде запустити… хіба що вуса… але чому ти згадав про бороду? Хіба не ясно? Адже вже зрозуміло, що Райх війну програє, і неважко здогадатися, що робитимуть переможці з есесівцями після війни. Щоправда, він есесівець лише по формі, а так – звичайний бойовий офіцер-танкіст. Але спробуй потім довести переможцям – східним більшовикам і західним демократам, – що ти не просто СС, а Ваффен-СС, яких кидали на фронтах на пекельні ділянки, – не доведеш. Тому, мабуть, доведеться переховуватися, а без бороди і чорних окулярів як це робити?!

Через тиждень Гельмут трохи одужав і почав ходити, а ще через тиждень вийшов у місто. У польовій сіро-зеленій формі лише з есесівським черепом на пілотці, з ціпком і рукою на перев’язі він пошкандибав Чернівцями. Боже, де те чарівне, барвисте, гамірне місто, яке небезпідставно називали хто східним Віднем, а хто – маленьким Парижем? Сірість, пригніченість, страх! У деяких цивільних, що траплялися на вулицях серед численних румунських військових, жандарів, поліцаїв, Гельмут читав на обличчях в одних якусь приреченість, а в інших – зловтішну тривогу. Було ясно, що приречені розуміють, що знову з цього міста треба втікати, а тривожні напружились у передчутті чергової зміни влади. «Друга Румунія» закінчується і невдовзі прийдуть «другі москалі». Бо фронт неспинно котиться на захід, і ніхто вже нічого не може змінити.

Гельмут зайшов у ресторан «Лукуллус» на Панській. Відвідувачів було мало, переважно румунські офіцери і спекулянти, які робили ґешефт на війні. Кельнер неприховано вороже подивився на прибулого есесівця. Гельмут зробив для себе ще одне неприємне відкриття: нацистів у його рідному місті не люблять. Він пильно подивився на кельнера, відзначив його круглий вид, сірі очі й великі селянські руки і спитав українською:

– Шо маєте доброго їсти-пити?

– Доброго мало, – кельнер з ворожого став дружелюбним і зацікавлено розглядав есесівця, що так добре розмовляє його рідною мовою, – але… – Він багатозначно замовк.

– Але, але, – підтвердив Гельмут, – я маю чим заплатити.

– Є вуджена підчеревина з села, іспанські маслини, сир, а якщо хотіли би пообідати…

– Ні, – зупинив його Гельмут, – лише закусити, а як щодо вина?

– Є котнарі.

– Гаразд, принеси літр котнарі і наріж шмат підчеревини з цибулею і маслинами. А хліб є?

– Лише житній, пане офіцере.

– Та й добре, неси.

Коли Гельмут допив вино і почав збиратися, в ресторан зайшов невисокий офіцер в поліційній уніформі. Гельмут придивився і впізнав свого шефа по службі в чернівецькій кримінальній поліції Віктора Попеску.

– Шефе, ви в уніформі? Вперше бачу! – він підвівся назустріч прибулому.

– Гартль! – Попеску зворушився, очі його наповнилися слізьми, він стиснув Гельмута в обіймах. – Гельмуте, ти тут? Боже, як давно я тебе бачив востаннє. То був зовсім інший світ!

Вони сіли за столик, Гельмут замовив рому і тієї самої підчеревини. Кельнер, почувши, що вони розмовляють румунською, трохи насупився, але дефіцитного продукту приніс вдосталь – чомусь йому цей есесівець-поліглот сподобався.

Після того, як вони трохи випили, Попеску розповів, що коїться в Чернівцях, як багато розвелося кримінальників і як тяжко йому їх ловити, бо вже нема в поліції таких професіоналів, як ти, Гельмуте, і Кароль Штефанчук.

– А ви не знаєте, часом, де Кароль? – розчулено, бо спогади про передвоєнні Чернівці, про веселе життя і, звичайно, про Марію переповнили його, спитав Гельмут.

– Знаю. В українській банді, тобто в тій їхній повстанській армії. Бачиш, Гельмуте, як пропаганда збаламутила й мене, я ж бо знаю, що УПА – не банда, бо в них є ідея, а он вихопилося. Та й не міг би Штефанчук піти в банду, занадто він панський.

– Це правда, – мусив погодитися Гельмут і розповів колишньому шефови, як воював на Східному фронті, як горів у танку і як потрапив у Чернівці. – Бачите, в якій уніформі змушений ходити містом, у якому до війни шпацірував у наймодніших костюмах. – Гельмут критично оглянув свій мундир з латками від куль і штани, які він мав на собі тоді, під палаючим танковим комбінезоном.

Вони ще випили, полаяли «цю безглузду війну», а потім Попеску сказав таке, від чого Гельмут нараз протверезів:

– А знаєш, Гельмуте, я недавно бачив ту гарну панну, з якою ви з Каролем колись швендяли ресторанами.

– Що? Де?

– Тут, але розумієш…

– Що розумієш?! Кажи! – Гельмут став нестямним, як його фюрер на трибуні.

– Кажу. Я бачив її в ґетто.

– Що, в якому ґетто? А-а. Та вона ж не жидівка.

– Не знаю, але я там її бачив, правда, вона гарно виглядала і не схожа була на мешканку ґетто.

– Мені треба йти туди, – рішуче сказав Гельмут і почав підводитися.

– Почекай, Гельмуте, – зупинив його Попеску, – сядь, послухай мене. Уяви собі, ти приходиш до ґетто і постаєш перед охороною – у обпаленій залатаній уніформі, з рукою на пов’язці, з ціпком, до того ж нетверезий. Що має думати охорона?

– Справді, охорона такого волоцюгу забере в комендатуру на предмет перевірки особи, – гірко згодився Гельмут, – а що робити?

– Ще трохи полікуватися, аби міг ходити без ціпка, а потім я тобі дам офіцерський шкіряний плащ і підеш. Тверезий.

– Але ж…

– Якщо вона там, то й буде, а якщо її вже нема, то й зараз нічого не вдієш.

… Через тиждень Гельмут без ціпка і перев’язі, в чорному шкіряному плащі, розстібнутому на грудях так, аби було видно петлиці офіцера СС і Залізний хрест на шиї, підійшов до контрольно-пропускного пункту чернівецького ґетто.

– Пропуск, – байдуже ковзнув по ньому румунський унтер-офіцер.

– Який пропуск, ти що не бачиш, хто я?! – по-німецьки закричав Гельмут.

– Пропуск, – повторив румун і перегородив дорогу карабіном.

Гельмут завагався. Лізти напролом – буде стріляти, залишається повернутися і виробити собі в комендатурі пропуск. Він уже збирався йти, коли побачив, як з ґетто вулицею Іона Крянґе їде блискучий «опель-капітан». Унтер-офіцер підняв рогатку. Гельмут дався вбік, аби пропустити авто, поглянув на його пасажирів і ледь не зомлів: поряд із водієм-унтер-офіцером у чорній уніформі СС сиділа… Марія!

Гельмут, не тямлячи, що чинить, кинувся навперейми автомобілеви і вперся руками в решітку радіатора, водій ледве встиг загальмувати. Офіцерка вискочила з авта, глипнула на Гельмута, на мить в її очах майнула якась людяна іскра, але відразу ж очі стали сіро-крижаними, і вона залементувала німецькою мовою з прусським акцентом:

– Ви що, зваріювали, унтерштурмфюрер?! Якщо життя набридло, то для цього є Східний фронт! Ану геть з дороги!

– Маріє… – забелькотів Гельмут.

– Струнко перед старшим за званням! – верескнула Марія. Гельмут лише тепер зауважив на її петлицях відзнаки оберштурмфюрера СС. Вона підійшла до Гельмута, пильно подивилася йому в очі, відсторонила рукою в сірій замшевій рукавичці, сіла в авто і поїхала.

Гельмут поплентався в місто. Того дня він відніс шкіряний плащ Вікторови Попеску, і вони так напилися, що заночували у рідній квестурі.

Через тиждень Гельмут зібрався в Берлін, аби замельдуватися в Головне управління Ваффен-СС. Він сидів у вокзальному ресторані і чекав на потяг. Коли прийшов час сідати у вагон, він вийшов на перон і побачив на двірцевій стіні оголошення комендатури румунською та німецькою мовами: «Увага! Розшукується небезпечний злочинець» і – фотографія Марії в есесівській формі! Він придивився до тексту: прикмети – зріст, волосся, очі; підривна робота – шпигунство, диверсії, викрадення таємних документів; носить уніформу офіцера СС; володіє багатьма мовами; вірогідно англійська або американська шпигунка; винагорода… Гельмут за допомогою ножа здер зі стіни центральну частину, листівки, ту, де світлина, сховав у кишеню і пішов до потяга.

Після того, як фронт прокотився Західною Україною, командування УПА дало наказ сформувати кілька похідних груп, які мали пробратися на території, окуповані західними союзниками і цим продемонструвати світови, що УПА – національно-визвольна армія, що воює проти двох тоталітаризмів – гітлерівського і сталінського. Кароль Штефанчук потрапив у групу «Ударники-2» під орудою сотника Михайла Громенка. Йшли вони ночами, вдень переховуючись і відсипаючись у лісах. Словаччину пройшли щасливо, місцеве населення співчувало українським повстанцям, ділилося харчами, а деякі молоді хлопці навіть намагалися записатися в УПА. Проблеми почалися в Чехії. Цивільні вбачали в упівцях бандитів, а новостворені спецслужби розпочали на них полювання. Майже через день група вела бої. Проте «Ударники-2» не дали себе оточити і, втрачаючи бійців, економлячи кожен набій, потерпаючи від голоду і ран, все-таки прорвалися через кордон і увійшли в Баварію. Тут їх уже ніхто не переслідував, і вони, обминаючи чати американської армії, заглибились якомога далі на німецьку територію, а біля Мюнхена здалися окупаційній владі. Американці роззброїли їх і помістили в табір для інтернованих. Там на них чекало ситне харчування, зміна білизни, гаряча вода і вдосталь мила. Наступного дня сотник Громенко вишикував вимитих, виголених, причепурених «ударників», запросив американського полковника та кількох військових журналістів зі США, Франції і Великої Британії і зробив політичну заяву від імени Головного командування УПА. Мовляв, Українська Повстанська Армія, силова структура українського народу, який веде національно-визвольну боротьбу, – донедавна проти нацистського тоталітаризму, а тепер – проти комуністичного деспотизму. Американські військові взяли до відома, а журналісти попросили копії заяви.