Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

4

Пролупивши очі зранку, інспектор-детектив кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук збагнув, що – все. Обдертий березневий ранок за вікном, і вчора їх з Гельмутом побили аґенти сиґуранци. Сиділи вони у «Паласі», тихо і мирно, прощалися – бо Гельмут Гартль зважився – від’їжджає у фатерлянд! Каже, що голос крови, але ж Кароль знає – це через ту бундючну ювелірку. При згадці за ту в Кароля щось шпигнуло в лівому боці. Мабуть, печінка, подумав, але згодом, добре обміркувавши цю тему, збагнув, що – ні, бо печінка з іншого боку. Кажу ж, що – все! П’ятеро лайдаків у однакових костюмах зі штанами, заправленими у високі шнуровані черевики, поводилися дуже нечемно – галасували, плювалися, били посуд. Кароль з Гельмутом, майже тверезі, налаштовані лірично, хотіли тиші. Ось і виникла колізія. Детективи відразу вирахували, що це аґенти сиґуранци, але зайшливі, бо своїх, чернівецьких, вони знали. За рівнем нахабства можна було припустити, що ці аж з Букарешта. Мабуть, прибули большевікулів ловити.

– Мой, хлопче, – вигукнув один з букарештських до кельнера, статечного немолодого інтеліґентного єврея, якого всі відвідувачі інакше, як «пан Хаїм», не називали, – принеси «Котнарі», але справжнього, а не вашої чернівецької сечі!

Пан Хаїм аж присів від такого хамства, він розгубився і не знав, що робити – давати нахабі словесну відсіч чи просто його іґнорувати.

Кароль з Гельмутом перезирнулися. Ліричний настрій зник. Кароль мляво підійшов до столика прибульців і, як міг, чемно, румунською літературною мовою почав пояснювати, що цей добродій у білому смокінґу не «мойхлопче», а «пан Хаїм», ліпший кельнер Чернівців, шанована поважна особа, патріот міста…

– Міста? – перепитав з сиґуранци. – А Великої Румунії патріот чи ні?

– Якої, якої Румунії'? – втрутився у розмову Гельмут. Він був аґресивно-піднесеним, бо акурат перед брутальним «мойхлопче» на адресу пана Хаїма розповідав Каролеви про Адольфа Гітлера. Як він швидко, ефективно і мудро навів порядок у Німеччині. Розумієш, Каролю, він не повівся на ліву демагогію у своїй же партії і не скасував приватну власність на засоби виробництва, але водночас притиснув хвоста великому капіталу, відбувся перерозподіл багатства, але не за більшовицьким зразком, а так, що робітник отримав зарплатню, харчі і певний добробут, а капіталіст – класовий мир! Я вже не кажу про те, що в Райху нема безробіття, інфляції і жебраків. А щодо національного гонору, хоча це тобі нецікаво, але сам розумієш, німці уже не почуваються приниженими… А тут цей румунський тайняк з Букарешта!.. Гельмут був готовий до бійки. Крім того, своє питання він ставив німецькою мовою:

– Тож якої Румунії'?

Аґент сигуранци зневажливо зміряв Гельмута з набріоліненої голови до франтуватих жовтих черевиків, подумав трохи і плюнув на лівий черевик. Гельмут узяв зі столу кришталевий дволітровий графин з червоним пуркарем і луснув таємного аґента по голові. Графин розбився, і букарештського залило вином. Решта з сиґуранци схопилися і повихоплювали з наплічних кобур пістолети. Гельмут і Кароль теж.

– Панове, прошу вас, не стріляйте тут, – дуже переконливо попросив їх пан Хаїм, – невинних же ж постріляєте, панове офіцери!

– Жид добре каже, – кинув один з тайняків, – вийдемо надвір. І давайте без цих іграшок, покажіть, на що ви здатні голими руками.

– А ви? – спитав Кароль.

– Що ми, ми теж голими руками.

– Але ж вас п’ятеро!

– Двоє на двох.

– Гаразд!

Спочатку справді билися два на два, але коли чернівецькі почали замогати букарештських, ті троє, що чекали своєї черги, втрутилися і кастетами та рукоятками пістолетів вирішили вислід сутички на користь зайшливих. Коли Кароль і Гельмут уже лежали на бруківці у калюжах крови, таємні аґенти румунської політичної поліції виявили притаманне їм шляхетство і викликали до повержених суперників рятункову. У лікарні їм наклали по кілька швів, що їх тепер Кароль уважно розглядав у дзеркало. Добре, що били ззаду. Бо хоча й зіпсували зачіску, зате не вибили жодного зуба і не скривили ніс, та й очі не заплили синцями. Ох, як болять бебехи!.. Ні, треба щось міняти у цьому декоративному житті! Досить фальші! Н іякий ти, парубче, не герой, не супермен, як то у американських кінах, чи, як би сказав Гельмут, юберменш. Ти простий земний буденний чоловік. Бідний. Нещасний. Смертний. Каролеви стало шкода себе аж до сліз, бо остання думка видалася йому рятівною. Це ж так просто, береш зубами люфу револьвера, тиснеш великим пальцем на спуск, багровий, кажуть, спалах і – жодних проблем.

Кароль, як сновида, сяк-так одягнувся, випив склянку газованої води з сифона, вийшов у місто. Там найняв візника і звелів їхати до Пруту. Давши фірманови сто леїв, що внесло у цей скорботний світ хоч трохи втіхи, Кароль вийшов на міст через річку. Вітер з дрібним дощем шарпав пальто, намагався зірвати капелюх, теліпав краватку. Все проти мене, збагнув Кароль. І револьвер може дати осічку, якщо почну стрілятися. Тому – топитися. Він забув, що вміє добре плавати і втонути йому так легко не вдасться. Сіра ребриста мінлива течія манила, кликала і гіпнотизувала його. Кароль ухопився обома руками за поручні. «О, Боже!» – мимовільно вихопилося з нього. Поки він заносив ногу на чавунні візерунки поручнів, до нього дійшов сенс промовленого «Боже!». Кароль заціпенів. Чому я сказав ЦЕ? Як спалах з’явився і щез спогад про себе малого, коли він уперше, не змилюючи, проказав напам’ять «Отченаш» перед зворушеними бабцею і мамою. Гріх! Кароль відійшов від поручнів і лише тепер вловив у повітрі запах весняної глини, хвої, проростаючої трави. Йому стало смішно, але не весело. Супермен, курва дошка! Кароль витягнув свій блискучий театральний на вигляд нікельований револьвер і жбурнув його у Прут, зняв капелюх «борсаліно», покрутив у руках, трохи подумав, одягнув на голову і швидко пішов до трамвайної зупинки.

У квестурі, у кабінеті детективів, сидів Гельмут і писав рапорт про звільнення. Кароль, увійшовши, почав розглядати напарника – теж у ненайкращому стані, хоча й у нього зуби, очі і ніс цілі. Кароль сів за стіл навпроти Гельмута:

– Будемо шукати цих гицлів?

– На дідька?

– Віддати.

– Не знаю, мені не до цього, я виїжджаю, ти ж знаєш.

– Знаю.

Трохи помовчали. Гельмут дописав рапорт, поставив крапку і сумно поглянув на Кароля:

– Все!

– Колись ще приїдеш у Чернівці.

– Звичайно, звичайно, – Гельмут насилу засміявся, – як же я без цього Парижа на Пруті.

При згадці про Париж обоє спохмурніли – о-йо-йо-йой – Марія і любов, чума і холера…

– Дай мені ручку, папір і підсунь каламар, – попросив Кароль Гельмута, – мені треба написати заяву, аби квестура видала мені пістолет, бажано «вальтер».

– А де твій ковбойський кольт?

– Загубив.

– Я йду до Попеску, несу оце рапорт.

– Почекай, підемо разом.

Кароль дописав заяву, трохи подув на неї, аби висохло чорнило, згорнув папір у трубочку, так, як Гельмут свій рапорт:

– Пішли.

Шеф кримінального бюра Віктор Попеску здивовано витріщився на своїх найкращих інспекторів-детективів, які зайшли до нього обидва з паперовими трубочками в руках. Те, що Гартль збирається звільнятися, бо відбуває на історичну батьківщину, він знав, але чому – цей, другий?

– Ти що, Штефанчук, теж? – спитав Попеску, киваючи на Карольову паперову трубочку.

– Що, теж?

– Виїжджаєш на історичну батьківщину?

– Моя батьківщина тут, на цій землі, – аґресивно огризнувся Кароль, – а ось дехто тут таки в гостях!

Попеску, родом з Мунтенії, почервонів, але з великим зусиллям опанував себе:

– Тоді чому з папером?

– Заява про зброю.

– Не зрозумів.

– Дотепер я користувався своєю приватною зброєю, а зараз прошу видати мені табельну. – Кароль вже почав шкодувати за тим коштовним кольтом, тому був злий.

– А де ж твоя приватна? – Попеску був швидкий на гнів, але ще швидше відходив. – Загубив п’яний?

– Мій власний кольт, – сухо викладав Кароль, – перегрівся у тривалій перестрілці з бандитами, люфа деформувалася, відновленню не підлягає.

– Добре, добре, – засміявся Попеску, – хай тобі видадуть російський ТТ.

– Випишіть собі ТТ, шефе, – все ще дувся Кароль, – а мені хай видадуть «вальтер» або «беретту».

– Хай буде по-твоєму. – Попеску був підозріло добрий, і це Кароля насторожило. – Почекай трохи, я маю для тебе симпатичну справу. А ти, Гартль, що, покидаєш нас?

– Так точно, – буркнув Гельмут.

– Що ж, давай рапорт, – Попеску взяв Гельмутів папір, – а де це мій «паркер», – він понишпорив по шухлядах, потім по кишенях, – невже забув вдома нову імпортову самописку із золотим пером?! Доведеться простою ручкою.

Попеску взяв просту ручку зі сталевим пером, вмочив у каламар, струсив трохи чорнила, одночасно звертаючись до Кароля:

– Тобі, Штефанчук, таке завдання: сталася крадіжка. Ніби нічого, але позаяк обкрадений дійшов до самого квестора, який узяв цю справу на олівець, тому я доручаю це тобі, Каролю, треба швидше знайти злодіїв і, головне, повернути вкрадене добро цьому галасливому ювелірови.

– Ювелірови? – Кароль і Гельмут повитягали шиї. – Це якому?

– Драк його знає, – зневажливо кинув ручку у жолібок письмового приладдя Попеску, – у місті недавно, а скандалить так, як би був чернівецьким гонораціором.

– Як його звати? – Кароль і Гельмут не на жарт розхвилювалися.

– Ось тут усе написано, – Попеску простягнув Каролеви картонну теку, – знаю лише, що ювелірна крамниця обкраденого називається «Хризофілія».

Кароль і Гельмут подивилися один на одного. В очах Кароля світився ретельно прихований тріумф, а в Гельмута – розпач.

– Шефе, дозвольте звернутися, – по-військовому клацнув обцасами Гельмут.

– Та що ти так офіційно, – заторохтів Попеску, – хочеш попрощатися, я не проти, в обід вийдемо, хильнемо по келиху…

– Я офіційно відкликаю свій рапорт про звільнення. – Гельмута переповнювала рішучість. – Я залишаюсь і прошу направити мене на завдання у парі з моїм давнім колеґою інспектором Штефанчуком!

Попеску круглими очима дивився на детективів, які просто на очах обмінювалися барвами обличчя: дотепер блідий Гартль ставав червоним, а червоний Штефанчук – зблід. Щось тут не те.

– Що коїться, хлопці?

– Справа чести, – придумав, що збрехати, Гельмут, – я знаю цього ювеліра, зичив у нього гроші, дотепер ще частину не віддав, небагато, але… просив Кароля, тобто інспектора Штефанчука, аби з часом віддав за мене… коли буде мати… а я вже потім… з Райху мав вислати… а тепер, коли цього достойника обікрали, вважаю справою своєї чести допомогти… прошу вас, шефе!

Від такого шляхетства Віктор Попеску зворушився і, сердечно поглянувши на Гельмута, віддав йому рапорт.

Гельмут узяв папір і, переможно дивлячись Каролеви в очі, порвав його на дрібненькі клапті.

– Обидва ви швидко знайдете тих злодіїв і повернете ювелірови його металобрухт, – напучував підлеглих шеф, – з Богом, хлопці.

Вийшовши з шефового кабінету, Кароль і Гельмут поглянули один на одного, як два розлючені вже закривавлені бійцівські півні:

– Ну шо?!

– Шо, шо?!

– Починаємо все спочатку?

– Доведеться.

… Наступного дня детективи Гартль і Штефанчук прийшли на службу в нових костюмах, скроєних за вимогою моди – двобортних піджаках і в штанах з манжетами, причому в Гельмута – з синього бостону, а в Кароля – з сірого шевйоту. Не змовляючись обидва повдягали нові капелюхи-«борсаліно», барви ситого миша, черевики – зеленувато-брунатне шевро, тиснене під фальшивого «крокодила», сорочки – сіро-блакитний шовк з блискучою ниткою «кінської слини», краватки – японська контрабанда з Констанци – «зелений мох, засіяний зубами дракона». До таких краваток багаті люди носили золоті шпильки з рожевою перлиною або рубіном чи – хто мав кращий смак – смарагдом, теж золоті годинники швайцарських майстрів, а ще портсигари, запальнички, персні з того самого металу, але на все це «залізяччя» у інспекторів кримінальної поліції, що жили на одну зарплату, грошей не вистачило, зате вони стягнулися на гарний англійський одеколон і пахучі турецькі цигарки. Такі франти з шлейфом ароматів нетутешнього бомонду давно не вешталися коридорами чернівецької квестури.

Переконавшись, що їхня поява справляє ефект, детективи Штефанчук та Гартль перестали соромитися того, що в однакових капелюхах, черевиках, сорочках і краватках виглядають, як два дурнуваті клоуни, і повні енерґії вирушили оглянути місце злочину – ювелірну крамницю «Хризофілія» та допитати потерпілих: старого ювеліра і – о-йо-йо-йой – його онуку, якщо вона схоче допитуватись.

Онука схотіла. Мало того, вона радісно зустріла працівників поліції – хоча обидва помітили, що Маріїна радість штучного походження, а насправді вона глибоко засмучена, її зазвичай насмішкуваті розумні сяючі сірим вогнем очі тепер виглядали погаслими тупувато-беззахисними, як у хворої вівці, утопленими до того ж у якусь надзвичайно прозору, але мертву рідину.

– Панове, – Марія намагалася говорити офіційно, хоча благальний тон їй не вдавалося приховати, – у нас велике горе. Нас обікрали.

– Ми знаємо, – говорив з нею Кароль, який ще якось собою володів, бо Гельмут остовпіло витріщився на Марію, як школяр на порнографічну картинку. – Ми тому й прийшли. Ми з поліції, якщо ви пам’ятаєте… Будь ласка, дайте нам список вкраденого, покажіть зламані замки, а ще б ми хотіли поговорити з власником крамниці, тобто з паном Пантелеймоном. До речі, де він?

При згадці про діда Марія заплакала.

– Каролю, Гельмуте, – вона геть втратила свою колишню поважність, – я боюся за нього, він так страждає, що на межі божевілля.

– Покличте, – сказав Гельмут, – ми його заспокоїмо.

Марія піднялася нагору, а детективи почали оглядати крамницю.

– Слухай, – здивувався Гельмут, – чого вони так побиваються, адже майже все на місці, вітрини не розбито, сейфи не зламано, дріб’язок золотий на місці?!

– Справді, – Кароль теж завважив, що жодних слідів пограбування у крамниці нема.

Згори спустився пан Пантелеймон. Детективи його ледве впізнали: неохайний, розкуйовджений, постарілий, однією рукою він спирався на свою онуку, а іншою немилосердно шматував ще недавно дбайливо пещену борідку.

Старий таки на межі. Детективи дуже делікатно почали розпитувати власника ювелірної крамниці про біду. Виявилося, що пограбували не власне крамницю, а горішнє помешкання. А вкрали лише один предмет, зламавши маленький потайний сейф у спальні пана Пантелеймона. Зловмисники скористалися відсутністю господарів – пан Пантелеймон з онукою ходили вечеряти в «Лукуллус» з нагоди родинного свята. Кароль і Гельмут одразу ж паралельно з вислуховуванням потерпілого почали міркувати, що це за свято було недавно в ювелірній родині, цілком можна припустити, що – день народження Марії, отож, по-перше, треба запам’ятати, по-друге, шкода, що вже цього року проминуло, по-третє, добре, що вже цього року проминуло, бо якщо вони знову подружаться, то вже не доведеться тратити страшенну силу грошей на подарунок цій Марії. Але треба слухати пана Пантелеймона.

– Украли, панове офіцери, одну-єдину річ! – І Пантелеймон почав детально описувати те, що у нього вкрали.

– Ми знайдемо злодіїв і повернемо вам украдене, – твердо пообіцяли панове офіцери, понатягали на очі капелюхи, одночасно кинули затяжні погляди на Марію і вийшли з «Хризофілії».

Такими лютими детективів Штефанчука і Гартля чернівецькі кримінальники ще не бачили. Вони без будь-яких ордерів вривалися у злодійські кубла Роші, Калічанки і Садгори, били кастетами по ключицях усіх підряд, хапали за барки відомих грабіжників, пхали до очей пістолети і запитували, де вкрадене у ювелірній крамниці «Хризофілія» добро. Злодії божилися, що цього закладу вони не брали. Так тривало доти, доки один з авторитетних кримінальників старий бандит Петруца Єгудеску не спитав у перервах між отримуваними стусанами, що, мовляв, украдено. Коли детективи сказали, старий злодій розсміявся, невже панове клямпури гадають, що високопорядні відомі по обидва боки Карпат своєю фаховістю чернівецькі злодії, зайшовши до ювелірного склепу залишили б там золоті дзигарки, персні, ланцюжки, ковтки, медальйони, дзигарнички і всіляке каміннячко, а взяли б якусь зовні геть непоказну річ?! Нє, наші взяли б те, що блищить. Отож, панове поліцаї, тут маємо спеціяльне замовлення і виконав його якийсь не наш махер.

– Тебе би до нас в бюро, Петруцо, – посміхнувся, відпускаючи вилоги злодієвої блюзи, Кароль. – Мислиш, як фаховий криміналіста.

– Дякую, пане клямпуре, – поправив рожеву із зеленим пальмовим листям краватку збадьорений компліментом щодо своєї професійної придатности злодій, – пізно вже міняти фах.

– А чо’ ти кажеш, що це був не ваш махер? – спитав Петруцу Гельмут.

– Дивіться сюди, – все ще обсмикувався після контакту з поліцією бандит, – за вашими словами той повідмикав усі замки і спеціяльним газовим різаком розрізав сейф. Серед наших таке можуть робити раховані майстри. Але наші цього не робили.

– Отже, гастролер, – підсумували детективи.

– Лиш так, – погодився Петруца.

Детективи сиділи у кав’ярні «Асторія», пили міцнющу каву, курили і думали. Отже, якщо вкрадено лише одну річ і зробив це зайшлий злодій, то очевидно, що він приїжджав саме по неї. Без сумніву, працював професіонал. Що робить недосвідчений махер, коли щось украде в чужому місті? Біжить одразу на вокзал чи в аеропорт, де на нього вже чекають поліцейські детективи зі сталевими кайданками. А як чинить профі? Залягає на кілька днів або й тижнів у готелі, замовляє собі в номер їжу, питво, курву і чекає, поки поліція стомиться і зробить висновок, що «гастролер» уже покинув їхнє місто. Не встигли. А за якийсь час вдоволений життям кримінальний спеціяліст у руці зі саквояжем із награбованим добром сідає собі у потяг «Чернівці – Варшава», і лови вітра в центральноевропейському полі.

Найцікавіше те, що другий топонім у назві потяга може мати десяток варіянтів, а є ще ж аеропорт…

Отже, поки крадій у достойного пана Пантелеймона не втік, його треба шукати у чернівецьких готелях. Про те, що злодій може виявитися не таким уже аж високоґатунковим спеціялістом, а трохи недовченим підмайстром, нехай спорядженим найновішим злодійським причандаллям, і не буде діяти логічно, себто не заліг у готелі, а відразу ж опісля скоєння злочину втік з міста, детективи Гартль і Штефанчук намагалися не думати. Якщо це викрадення – спеціяльне замовлення на певну річ, то не міг же ж замовник наймати для цієї справи початківця або невігласа.

Тому задля душевного здоров’я пана Пантелеймона, а значить, добра його прегарної і, як виявилося, чемної та лагідної онуки, злодія треба ловити в готелях. Почали зі свого улюбленого «Чорного орла». Обережно, аби передчасно не налякати евентуального злодія, взялися розпитувати старшого адміністратора про гостей останніх двох-трьох діб. З’ясувалося, що поселилася лише група музикантів-угорців, що гастролювали (при цьому слові детективи стрепенулися) в місті, польська родина і кілька дрібних чиновників з Букарешта. Пішли далі. В «Ґоттлібі», приваблені назвою, замешкали поважні німецькі комерсанти (нічого підозрілого, панове офіцери, дуже череваті баварці, п’ють пиво дволітровими кухлями, такі вас ніяк не зацікавлять, тарабанив дотепний адміністратор). Взялися за «Палас». Тут взагалі ніхто не зупинявся. А в претензійному «Пансіон Сіті» чомусь виявилося повно ортодоксальної еміґрантської жидови (пейси, лапсердаки, ярмулки) з Відня. Залишився «Брістоль».

– Нічого підозрілого, панове. – Старші адміністратори скрізь однакові.

– Покажіть журнал мешканців! – запотребували детективи.

Кілька прізвищ на – еску зі столиці, два на – чук з Кіцманя, один – штейн з Вижниці, а це що таке? Синьйор Монтанеллі з Італії. Детективи зайшли у готельний бар, взяли кави, алкоголь вони собі до розкриття справи не змовляючись заборонили.

– Слухай, ну, не може ж італієць, прибулий аж з Мілана, грабувати чернівецького ювеліра! – розмірковував вголос Кароль.

– Чому з Мілана? – кинув, проходячи повз їхній столик, старший адміністратор готелю, що ходив до шинквасу винагородити себе за важку розмову з поліцією склянкою цуйки. – Пан італієць прибув з Атен, себто з Греції, вибачте, звичайно, що втручаюсь у не свою справу, панове.

– Що?

– Так, бачив його паспорт, панове, це громадянин Греції, хоча й сам італієць, а розмовляє німецькою.

– Пан Пантелеймон звідки прибув? – домірковували ситуацію детективи.

– Теж з Атен!

– Отож.

– Пішли. Який нумер?

– Шістдесят сьомий, – адміністраторови це не сподобалося, але поліція виглядала елеґантно, тож він сподівався, що стрілянини, крови і поламаних меблів не буде.

Адміністратор «Брістолю» помилився. Хоча задля справедливости слід зазначити, що поліція не хотіла ні стрілянини, ні крови, ні поламаних меблів. Вони хотіли просто поговорити з німецькомовним італійцем з паспортом громадянина Греції, мовляв, що вас привело у нашу глуху забиту провінцію, синьйоре Монтанеллі, і де ви були від восьмої до десятої години вівторкового вечора?

Синьйор Монтанеллі не дався на бесіду. Він рознервувався, вийняв із саквояжа якусь скриньку з чорного дерева, оббиту позеленілою бронзою, притиснув її до грудей, а іншою рукою витягнув з-під подушки револьвер і почав стріляти по прибулих. Кароль і Гельмут дуже здивувалися з такої нечемної зустрічі, засіли за великі шкіряні фотелі і почали переговори з нервовим постояльцем.

– Синьйоре Монтанеллі, покладіть зброю, ми просто хочемо з вами поговорити. Не стріляйте, – вмовляли детективи італійця чи хто він там.

– Як це не стріляти, коли ви прийшли зіпсувати мені велику місію, доручену великим маґістром Ордену Східного Храму.

– Якого саме храму? – Намагався налагодити контакт із уже зрозуміло, що варіятом, Кароль.

– «Золотий світанок», – буркнув італієць і, користуючись паузою, перезарядив свій револьвер.

– Але статут Ордену Східного Храму «Золотий світанок» не дозволяє своїм адептам брати до рук зброю.

– А я зі спецложі «Срібна зірка», – вигукнув італієць і почав стріляти по фотелях. З’явилася загроза, що його кулі проб’ють меблі, тому Кароль і Гельмут одночасно вихопилися з-за крісел і знешкодили варіята, що схибнувся на підґрунті окультизму.

Кароль ще не пристріляв свій новий «вальтер», тому його кулі потрапили в ліве передпліччя італійця, зате кулі з Гельмутового «парабелума» лягли в середину мішені, тобто в груди. При цьому було розтрощено чорну скриньку, яку італієць все ще притискав до грудей. Кімнатою розсипалися якісь старезні срібні монети.

Італієць, смертельно поранений, лежав навзнак на підлозі, стогнав і шкрябав руками килим.

– Передайте великому маґістру, містеру Алістеру Кроулі, – прохрипів італієць, коли детективи схилилися над ним, – що я зробив усе, як він велів. – Італієць підніс ліву стиснуту в кулак руку до рота, розтулив її, його тілом пішла довга судома, і він умер.

– Якби не стріляв так завзято, – промовив Гельмут, – то залишився б живим.

– Сам винен, – погодився Кароль.

– Але ж це пропажа пана Пантелеймона?!

– Це!

Вони стягнули зі стола плюшеву скатертину і почали збирати в неї розтрощену чорну дерев’яну скриньку, сувій перґаменту і розсипані кімнатою срібні монети.

– Ми зробили це! – тріумфально, незлагодженим дуетом проголосили детективи Штефанчук і Гартль, увійшовши у ювелірну крамницю «Хризофілія».

Пан Пантелеймон вклякнув на одне коліно і возніс хвалу Всевишньому, а його бундючна онука кинулася до поліцаїв, обняла їх обома руками за шиї і поцілувала – Кароля в ліву щоку, а Гельмута – в праву.

На якийсь час у «Хризофілії» поселився добрий дух ідилії, або, як кажуть у буковинських селах, святі хату перелетіли.

Пан Пантелеймон підвівся з коліна, підійшов до стола, на якому детективи розгорнули плюшеву готельну скатертину. Він уважно роздивився уламки дерев’яної чорної скриньки, зсунув із сувою перґаменту три срібні кільця, розгорнув його, пробіг очима, знову згорнув і насилив кільця. Після цього ретельно почав лічити срібні монети. Коли старий закінчив перерахунок, Марія, Гельмут і Кароль просто фізично відчули, як добрий дух ідилії покидає приміщення. Пан Пантелеймон зняв окуляри в роговій оправі, ретельно відполірував скельця білою батистовою хусточкою, одягнув і ще раз перерахував монети. Потім ще раз.

– Щось не так, дідусю? – спитала його Марія.

– Тихо! – викрикнувся на неї пан Пантелеймон.

Марія ображено вибігла з крамниці, сильно гримнувши дверима. Кароль і Гельмут кинулися бігти за нею, але пан Пантелеймон зупинив їх владним окриком:

– Стійте, панове!

– Тут не вистачає однієї монети. Чи не могли ви загубити її дорогою?

– Мабуть, ні, бо ми щільно загорнули усе це добро в скатертину, – сказав Гельмут.

– Якщо загубилася монета, – додав Кароль, – то це швидше за все там, у готелі, бо коли куля розтрощила скриньку, монети розсипалися кімнатою.

– Панове, – благальним голосом звернувся до детективів старий ювелір, – я вас дуже прошу, допоможіть, поїдьте зі мною в той готель, мені треба знайти ту монету!

– Звичайно, пане Пантелеймоне.

У готель «Брістоль» вони прибули разом з поліційною машиною, якою нижні чини, за викликом інспекторів Штефанчука і Гартля, мали забрати вбитого італійця. Отже в опечатаний детективами «нумер шістдесят сім» ще ніхто не заходив. Так і є, воскові печатки на місці. Детективи дали команду поліціянтам зачекати, а самі, вкупі з паном Пантелеймоном, зайшли в «нумер». Шукали довго. Потім ще і ще. Але нічого не знайшли.

Старий ювелір просто на очах ще більше постарів, ще раз сам ретельно обшукав кімнату, розпачливо подивився на детективів і вибіг, забувши на вішалці свій велюровий темно-синій капелюх.

Детективи вийшли з готелю і мовчки почвалали у бік крамниці «Хризофілія». Йшли довго, майже три години, бо не обминали жодного бару, корчми і ресторації. Ніде не засиджувалися, а випили по порції рому, коньяку, сливовиці, заїдали такою-сякою канапкою і йшли далі. Коли дійшли до омріяної «Хризофілії», то були вже, якщо відверто, п’яними, хоча на вигляд – напідпитку.

Їх зустріли широко відчинені двері ювелірні і не менш омріяна Марія, яка, схожа на божевільну, бліда і розкуйовджена, сиділа на стільці і порожнім поглядом дивилася на голу стіну.

– Маріє!

Вона не зреаґувала. Детективи схопили її за плечі, спробували трусити. Марно.

– Треба дати їй щось випити, – сказав Кароль, – нагорі у старого є коньяк.

Гельмут побіг сходами на другий поверх, і чомусь довго не повертався. Кароль тим часом легенько поплескував Марію по щоках. Гельмут спускався поволі, несучи в одній руці пляшку «енессі» і чарку, а другою тримався за поручні.

– Старий завішився, – тихо, але виразно, підійшовши, сказав він Каролеви.

– Тоді все зрозуміло, – Кароль очима показав на очманілу Марію.

Нарешті вони спромоглися влити в неї трохи коньяку, вона порожевіла, прийшла до тями і гірко заплакала. Детективи поштиво чекали, коли вона виплачеться.

Через якийсь час Марія, шморгаючи носом, розповіла хлопцям, що дідусь на неї ніколи не кричав і навіть голос не підвищував, тож коли він грубо кинув їй «Тихо!», вона дуже образилася, хотіла негайно втекти від нього кудись далеко, може, навіть у Париж, трохи блукала містом і нарешті образа минула, вона заочно пробачила дідусеви, та позаяк від пережитого дуже зголодніла, то зайшла в «Европу», де довго пила каву і їла тістечка, зрештою, повернулася додому, а там… Марія відплакала ще один тур і доказала свою історію, – вона заходить у кімнату, а дідусь у зашморзі, уже задубілий.

– Він залишив якісь повідомлення, може? – обережно спитав Кароль.

– Лише заповіт, що все, мовляв, майно заповідає його онуці Марії Видатга, тобто мені.

– І що ви думаєте робити? – запитав Гельмут, – продовжити ювелірний ґешефт?

– Ненавиджу! – гнівно процідила Марія, – ненавиджу увесь цей металобрухт. Це – залізяччя! Ці – кайдани! – Марія розлютилася. Вона зірвала з шиї золотий ланцюжок з кулоном і жбурнула його в куток, постягала персні з пальців, браслети, сережки і порозкидала все це кімнатою:

– Ніколи більше я нічого золотого на себе не начіплю! А товар цей спродаю завтра ж! Допоможете мені, панове?

Панове, як коні під горбом, завзято кивали головами.

Наступного дня увесь ювелірний товар покійного Пантелеймона закупив знаний чернівецький ювелір Соломон Ріхтер за досить гарні гроші, які панна Марія чомусь негайно перевела в англійські фунти стерлінґів. Кароль і Гельмут відчули для себе реальну небезпеку. Так воно і сталося. Після похоронів пана Пантелеймона, які організувати (домовитися зі священиком і гробарями, аби покійного було відспівано і поховано не як самогубця, а як померлого від нещасного випадку, замовити і встановити надгробок тощо) взялися Кароль і Гельмут, Марія запросила хлопців на сніданок. Ніби поминальний. У – ресторан «Дреґуляну».

Коли підбадьорені хвилюючими перспективами детективи прибули за квандрас до одинадцятої, хоча запрошені були на одинадцяту рівно, Марії ще не було. Тому вони зайшли у вбиральню нібито помити руки, хоча насправді ще раз ретельно оглянули себе у дзеркалах. Гарні хлопці, що не кажи, хоча й у однакових капелюхах, сорочках і краватках, як ідіоти, але, що вдієш – мода є мода.

Марія не прийшла. Натомість рівно об одинадцятій до детективів підійшов метрдотель і чемно спитав, чи вони є п.п. Штефанчук і Гартль, коли отримав ствердну відповідь, простягнув їм невеликий білий конверт.

– Я щось таке передчував, – зітхнув Кароль, а Гельмут дав метрдотелеви двадцять леїв. Вони сіли за столик, відкрили конверт і знайшли там ключ від англійського замка і два папери – один офіційний з нотаріальними реквізитами, другий – звичайний. Власне, це був лист, адресований «любим хлопцям» від тієї самої Марії. Коли ви будете читати ці рядки, писала їм ця підступна красуня, я буду далеко, детективи замовили рому, а відбула я так нагло, не прощаючись, вона в Англію поїхала, буркнув Гельмут, аби уникнути нікому з нас трьох непотрібних розмов, знає вона, що нам потрібно, а що ні, це вже коментар Кароля, бо усі ми розуміємо, що наші стосунки зайшли в тупик, радше у безглуздий трикутник, знаємо без тебе, мила наша, цю геометрію, ось якби я зустріла когось із вас – будь-кого, бо ви обидва мені однаково подобаєтеся, тут поліціянти змушені були відкласти читання і випити по чарці ямайського рому, так-так, бо обидва мені однаково подобаєтеся, але вас двоє, а я одна, спостережлива, однак, не могла ж я змусити вас до дуелі зі смертним фіналом, тепер зрозумів, братчику, що на нас чекало, тож я вирішила, що краще буде для всіх, коли я – щезну… Ех! А щоби вам не було гірко, я маю на увазі смаковий аспект, я залишаю вам маленький подарунок, задокументований нотаріусом, ага, це інший папір, – приміщення колишньої крамниці «Хризофілія», продайте її, гроші поділіть між собою і, я вас дуже прошу, випийте добряче за нашу дружбу!