Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

– Панове офіцери, – плаксивим голосом рецидивіста затягнув Ґабор, – я все зрозумів, але не їв два дні, дайте хоча б селедчик з’їсти.

– У квестурі наїсишся, – заспокоїв його Гельмут, – давай руки у кайданки і пішли.

– Знаю я вашу їжу, – Ґабор все ще сподівався проковтнути хоча б шматочок оселедця, але дві дужі руки тримали його за зап’ястки. – Вставай!

Детективи взяли Ґабора попід руки і повели, але не до виходу, а чомусь у туалет.

– Ти ж хочеш по потребі після ситного обіду, правда, Ґаборе? – підсміювалися детективи.

– Що? Садисти! – Ґабор зблід. – Куди ви мене ведете?! Я нічого не хочу, ведіть мене у квестуру, я голодний.

Вони ввели Ґабора у туалет, звідки миттєво щезло кілька відвідувачів, Кароль із револьвером у руці став на дверях, а Гельмут підійшов до вікна і, рукояткою збивши шпінґалет, відчинив його.

Ґабор посірів.

– Ось так, Леоне, – співчутливо промовив Гельмут, – не пощастило тобі. Ми з інспектором Штефанчуком затримали тебе у залі, ти попросився по потребі, мабуть, нажерся забагато, ми що ж, ми не звірі, повели тебе у вбиральню, але ти, батяр такий, побачивши відчинене вікно, кинувся утікати, ось ми й тебе при спробі втечі… на смерть, на жаль… Нумо, стань ось тут біля вікна і обернися до нього спиною, аби ми потім твій труп не перекладали, як треба…

Ґабор гепнувся на коліна і захрипів:

– Чого ви хочете, панове, я ж не настільки небезпечний для вас, аби мене ось так стріляти.

– А хто зарізав жида Московіча? – лагідно спитав Кароль.

– Це не я, це… – Ґабор заткнувся.

– Хто, Леоне, хто? – допитувалися детективи.

– Скажу – заріжуть мене, – шморгнув Ґабор.

– Не скажеш, пристрелимо, – переконливо пообіцяв Гельмут.

– Та що ви від мене хочете? – прошелестів пересохлим ротом Ґабор.

– Нам потрібен Кантемір! – Детективи спохмурніли. – Скажеш нам, де його знайти, ми негайно повертаємося до ресторану, даємо тобі спокійно з’їсти увесь обід вкупі з десертом, веземо у квестуру і здаємо на руки доброму слідчому Сильвестріу – знаєш такого?

Такого Ґабор, як і всі кримінальники Чернівців, знав, бо цей слідчий зубів не вибивав, ребер не ламав, а бив лише по нирках і печінці.

– А не скажеш, – детективи не жартували, – тобі амінь.

– Завтра ввечері він буде в «Лукуллусі», в окремому кабінеті нумер п’ять з курвою, – прохрипів Ґабор.

– А якщо ти збрехав? – спитав Кароль.

– Що вам заважатиме привезти мене знову у цей клозет?!

Що, що, міркували собі детективи, нічого, організовуємо слідчий експеримент і… легше від цього їм не стане, якщо ще раз промахнуться з Кантеміром…

– Добре, пішли їсти.

Кантеміра брати інспектори Штефанчук і Гартль вирішили вдвох, без підмоги. Бо ж честь і ваші револьвери, як казав їх дорогий шеф.

Вони засіли в «Лукуллусі» ще з восьмої години вечора і, аби не викликати підозри, імітували дружню пиятику. Для початку взяли кав’яру і французького аліготе. Потім їли курячу зупу під міцну, як спирт, домашню сливовицю. Для рівноваги замовили по порції устриць під бордо. Потім треба було випити коньяку і з’їсти печеню з дикої кози. Далі для того, аби заповнити час, з’їли трохи сиру «рокфору» під бутлик к’янті. Після вина з’явився апетит, і детективи замовили вепрову печеню з капустою під кальвадос. Коли вже їсти не могли, то попросили зеленої з оливками салатки, а з напоїв – по келиху токаю. Потім знову з’явився апетит, і детективи запотребували осетрини у мигдалях з ромом, а для перебивки білих грибів у сметані і шампанського. Коли усе було з’їдено і випито, постала дилема: взяти вудженого вугра з цитриною під пиво чи перейти уже до солодкого – чоколядового тортика під помаранчевий лікер. Коли почали думати, з’ясувалося, що треба ловити Кантеміра, який – вони впізнали його по барвистій краватці – пройшов з курвою у кабінет нумер п’ять ще між токаєм і ямайським ромом.

– Треба брати, – вирішили детективи і для того, аби протверезіти випили по чверть склянки шотландського віскі з льодом і заїли буковинськими морітурями.

– Руки вгору, Кантеміре! – дуетом закричали детективи, увірвавшись зі зброєю в руках у кабінет нумер п’ять. Той якраз, стягнувши бюстгальтер своєї дівки з грудей на талію, уткнувся носом в білу звабливу улоговину. Він здивовано підняв голову, щось вигукнув і потягнувся рукою до внутрішньої кишені свого піджака, що висів поруч на вішалці.

– Хоче стріляти! – вигукнув Гельмут і лівою рукою, одягнутою у бронзовий кастет, зацідив Кантемірови у перенісся. Кароль блискавично перекинув револьвер з правої руки у ліву, вихопив з кишені такий же гарний кастет і луснув злочинця вздовж носа. Обличчя у того перетворилося у криваве місиво. Він щось лементував не зовсім зрозумілою детективам мовою, але Гельмут заткнув його, гримнувши кастетом у зуби.

– Машину! – вигукнув Гельмут, кинувши Кантеміра на підлогу, заломивши руки і замикаючи ручні кайданки. Кароль побіг до телефону. Курва зомліла лежала на канапі. Гельмут грубо розштовхав її і вигнав геть. Через півгодини приїхала поліція на чорному паккарді.

– Це Кантемір, – сказав Кароль сержантови, що прибув на виклик, – заберіть його в квестуру і добре пильнуйте, бо він схильний до втечі, завтра ми прийдемо і допитаємо. Запам’ятайте, сержанте, він дуже небезпечний, якщо буде смикатися, бийте! Але не до смерти.

– Слухаюся, – сержант махнув долонею біля дашка кашкета.

– Чекай, – Гельмут зняв з вішака Кантемірів піджак, – ось візьми його анцуґ. Десь тут має бути зброя. – Він обмацав піджак, але зброї не було, були якісь документи. – На, там розберемося. – Він кинув сержантови піджак. – Везіть його, а ми ще десерт маємо з’їсти.

Наступного дня інспектори Штефанчук і Гартль зайшли у квестуру, як римські легіонери під час тріумфу. Щоправда, похмільний синдром трохи попсував їм бронзові відливи медальних профілів, проте вони все ще були досить бундючними. Колеги дивилися на них з повагою. Зайшли до шефа. Віктор Попеску оглянув своїх підлеглих знизу вгору, затримав погляд на баклажанних носах і покірно сказав:

– Нас викликає сам секретар квестури пан Гроссаріу.

– А чого, ви не знаєте, шефе?

– Знаю, – буркнув пан Попеску, – пішли.

Вони мовчки йшли коридорами, а біля величезних різьблених дверей пана секретаря шеф кримінального бюра перехрестився.

Секретар квестури Чернівецької поліції Гроссаріу був у кабінеті не сам, збоку за його столом сидів гарно причесаний сивий пан у цивільному.

Віктор Попеску відрапортував, а детективи Штефанчук і Гартль по-військовому виструнчились.

– Панове офіцери, – трагічним голосом почав секретар Гроссаріу, – вчора увечері ви затримали не того.

Кароль пожовтів, а Гельмут посинів, лише носи в обох світилися червоним, як зірочки на кашкетах большевікулів.

– Як? – прошепотіли обидва.

– Не знаю як, – сухо промовив секретар Гроссаріу, – але ви впіймали і покалічили до того ж не розбійника Кантеміра.

– А кого? – мляво спитав Кароль.

– Польського дипломата!

Обидва детективи зблідли, але носи зробилися ще червонішими.

– Дозвольте піти застрелитися, – пробурмотів Гельмут.

– І мені, – додав Кароль.

– Не дозволяю, – несподівано весело промовив секретар Гроссаріу і по-батьківськи посміхнувся. – На ваше щастя, хлопці, паспорт польського дипломата в нього фальшивий, ми телеграфували в Бухарест у амбасаду Речі Посполитої, дізнавалися, а насправді – це шпигун-бульшевікул, аґент совєтської розвідки.

До Кароля і Гельмута поволі повертався звичний колір облич, не рахуючи носів, звичайно.

– Ми його передали нашим колеґам із сиґуранци, тобто політичної поліції, – секретар Гроссаріу чемно вклонився у бік сивого пана, – цей пан має бажання звернутися до вас від імени свого керівництва.

– Панове, – добре поставленим голосом почав представник сиґуранци, – Велика Румунія… – До детективів, які звично зреаґували на подібні виступи частковим відімкненням перцепційних апаратів, доносилося: – Наші вороги… большевікули… жидо-комуністи… світова антирумунська змова… Мала Антанта… наші друзі… великий вождь німецького народу Адольф Гітлер… великий вождь італійського народу Беніто Муссоліні… великий вождь еспанського народу Франсіско Франко… – знову – наші вороги… енкавідісті… шпигунські гнізда… червоним залізом… Совєтська Росія будує воєнну найбільшу в світі фльоту… мобілізація совєтів у Росії… його королівська величність Кароль Другий… – і нарешті ще раз – Адольф Гітлер… – а також – Йосиф Сталін…

Через півгодини представник сиґуранци виніс інспекторам Штефанчуку і Гартлю офіційні подяки за «виявлену мужність у справі ліквідації ворожої аґентури», потиснув від імени керівництва руки, і секретар квестури відпустив своїх кримінальників. Дорогою шеф бюра сказав інспекторам:

– Від мене, як від сиґуранци, подяки не дочекаєтеся. Ваш приятель Думітру Кантемір уже в Букарешті, наші його вислідили, тож негайно виїжджайте. Гроші на Кантеміра ви вже взяли!

Напровесні 1898 року непримітний віденський провізор Фрідріх-Альберт Гіммельштос зібрався помирати. З ким не буває. Остаточно переконавшись, що це таки так, провізор розіслав сім коротких листів у різні країни Европи й Азії. Через тиждень у Відень приїхали різні люди: професор ботаніки з Лондона, шведський офіцер військово-морського флоту, князь-правитель однієї европейської мікродержави, молодий ювелір слов’яно-індуського походження з Російської імперії, астроном з Лісабона і пастух з Персії, який прибув у окремому спальному купе східного експреса.

Коли прибулі зібралися у кабінеті тихого провізора, він скромно, без бундючности, проголосив:

– Є у мене, брати мої, передчуття Великого Переходу.

Присутні заздрісно закивали головами.

– Мені здається, – продовжував провізор, – що я більш-менш гідно проніс по Сущому, долаючи спротив часу і простору, одну з реліквій нашого Двотисячолітнього Храму, принаймні усе, що мені було доручено – зберіг. Тепер, коли на мене вже чекає прощання з власним тілом, я, згідно з каноном Храму, мушу передати реліквію наступнику.

Присутні схвально підтакнули.

Провізор підійшов до каміна, засунув руку в димохід, провів там якусь маніпуляцію, і на поличці відчинилися дверцята таємної схованки. Він витягнув звідти скриньку з африканського чорного дерева, оббиту зеленою бронзою.

– Ось, – поклавши скриньку на дубовий стіл, стомлено, але задоволено сказав провізор, – прошу перевірити.

Присутні обступили стіл і кілька хвилин порпалися у відкритій скриньці.

– Усе гаразд, брате, – промовив перський пастух, – ти з честю виконав свою місію.

Всі приязно подивилися на провізора.

– А тепер, братове, – урочисто проголосив шведський офіцер, – приступимо до ритуалу Великої передачі. Згідно з каноном Храму, новим хранителем

реліквії має стати молодший за віком серед нас. Хто це? – швед театрально обдивився присутніх. Всі, дружньо підсміюючись, звернули погляди на молодого ювеліра з Російської імперії. – Невже брат Пантелеймон наймолодший серед нас? – награно здивувався офіцер.

– Так, – підтвердив князь, – брат Пантелеймон прожив у земному житті лише тридцять літ.

– Тоді ти, брате, – роблено співчутливим тоном промовив пастух, – стаєш хоронителем однієї з наших реліквій на час, який ти сам для себе визначиш, спостерігаючи за станом свого фізичного тіла і орієнтуючись у довколишніх обставинах.

– Я готовий, – схвильовано прошепотів Пантелеймон.

– Тоді почнемо, – прорік пастух. – Прошу тебе, брате Франкліне, – звернувся він до лондонського професора.

– Гаразд, – професор прокашлявся, поправив краватку і звернувся до Пантелеймона:

– Чи не з’являлися у тебе, брате Пантелеймоне, сумніви у відданості Храму?

– Не з’являлися, – слухняно відповів Пантелеймон.

– Чи знаєш ти, брате Пантелеймоне, що майже двотисячолітнє існування екстериторіяльного Великого Храму Матерії суголосне з Промислом Божим?

– Знаю.

– Чи готовий ти, брате Пантелеймоне, піти на будь-які вчинки навіть несумісні із приписами моралі та закону, що їх витворив для себе нині чинний у цьому матеріяльному світі соціум?

– Готовий.

– Добре, – задоволено похитав русявою бородою перський пастух, – тепер брат Луїш нагадає тобі правила буття хоронителя реліквії.

– Той, кому виявлена висока честь берегти одну із реліквій Храму, – почав астроном з Лісабона, – окрім основної мети свого життя – зберегти для Храму доручену йому святиню, має другу, не менш важливу ціль: зберегти це саме життя якомога довше у матеріяльному вимірі. До того ж, у свободі, безпеці і добробуті.

По-сучасному, ти, брате Пантелеймоне, маєш жити ніяк не нижче рівня середньостатистичного буржуа, в добрі й теплі, простіше кажучи. Ти можеш, це навіть бажано, мати родину, дітей, онуків. Але ти зобов’язаний не рідше ніж раз на десять років міняти місце проживання, а якщо є загроза політичних, соціяльних чи мілітарних потрясінь – то й частіше, попередивши, звичайно, Ієрархів Храму. Ти зобов’язаний з передчуттям Великого Переходу негайно повідомити Ієрархів не пізніше як за тиждень, іншими словами, ти не можеш померти, не зібравши попередньо не менше, разом із тобою, сімох братів по Храму для здійснення ритуалу Великої передачі.

– Я розумію, – сумно промовив Пантелеймон.

– Тоді, – урочисто підніс руку пастух, – владою, даною мені Ієрархами Храму, оголошую тебе хоронителем Першої Реліквії Храму. Честь минуща, братове, а матерія вічна!

– Честь минуща, матерія вічна! – повторили хором присутні головне гасло свого Храму.

– А тепер, – нагадав старий провізор, – треба оформити те, що у нинішні часи називається розпискою.

– Так, так, – погодилися присутні.

Князь витягнув з чорної скриньки сувій дуже якісного пергаменту, просунутий у три срібні кільця, розгорнув його і розстелив на столі, притиснувши верхній край скринькою, а нижній притримував пальцями. Провізор приніс каламар і ручку зі сталевим пером.

– Це хемічне чорнило, – сказав він, – не блякне.

– Сідай, брате Пантелеймоне, – запросив пастух, – пиши. До речі, яку мову ти би хотів вжити?

– Санскрит, – вибачливо посміхнувся Пантелеймон.

Фраґмент спаленого окультного роману «29 срібних» чернівецького письменника Корнелія фон Апостолюка (Корнія Постолюка), який вкоротив собі життя 1 травня 1913 року у стані гострого нападу параної, спричиненої цькуванням літературної критики.

2

Детективи Штефанчук і Гартль везли потягом у Чернівці з Букарешта впійманого тамтешньою поліцією злого розбійника Думітру Кантеміра. Вони мали окреме купе, яке замикали зсередини, до того ж прикували свого в’язня за одну руку до поручня. Виходило так, що тепер уже цей гицель не втече. Трохи проїхавши і переконавшись, що злочинець на замку, Кароль і Гельмут почали тяжко нудьгувати. Пити, зважаючи на підступність, матеріялізовану у прикутому до нікельованої рури їхньому клієнтові, не наважувалися, розмовляти теж не могли відверто – ворог не спить, залишилося одне – сидіти і мовчати. Сиділи і мовчали, аж поки хитрий Кантемір, завваживши їхні муки, не запропонував перекинутись у карти: суто для розваги, панове, суто символічно. Гаразд. Влазливому Кантеміру звільнили руку, але скували ноги вище кісточок. Кантемір не образився і почав фахово тасувати колоду. Грати у «фербеля» на інтерес не було жодного сенсу, тож почали з мінімальної ставки – один лей. Коли вже під’їжджали до Сучави, хвацькі детективи залишилися лише у трусах і наплічних кобурах з пістолетами – решту одягу разом з усіма грішми в них виграв ворожина Кантемір. Тепер він, весело тасуючи карти, ласо поглядав на Каролів коштовний кольт і Гельмутів важкий парабелум. Гельмут завагався, але Кароль, зібравши рештки розм’якшеної азартом волі, рішуче гримнув по столику:

– Доста!

Гельмут теж опам’ятався.

– Так, Кантеміре, а тепер розповідай, як ти нас дурив.

Кантемір гірко образився:

– Невже панове офіцери вважають мене за шулєр-махера?!

– А ти хто?

– Я чесний картяр, до того ж мені, як ви самі бачите, щастить.

– Щастить?! – Кароль підозріло подивився на Кантеміра, – а ти не проти, щасливчику, якщо ми тебе обшукаємо?

– Ви не шануєте мій гонор, – надувся Кантемір, – але якщо не вмієте грати і шукаєте якусь причину, то, прошу дуже, обшукуйте, але якщо нічого не знайдете, то я буду вимагати сатисфакції.

– Це як?

– Будемо грати далі, якщо не забажаєте на свою зброю, що зрозуміло, то я згоден у борг.

– Добре, а поки що подивимося, що у тебе за вилогами піджака і краваткою.

Детективи ретельно обшукали Кантеміра, але нічого, що свідчило б про його шулєрмахерство, не знайшли.

Задоволений Кантемір попросив своїх конвоїрів, аби замовили у стюарда мелянж – каву з вершками. За кілька хвилин, хижо поглипуючи на детективів, небезпечний злочинець посьорбував запашний напій з голубої порцелянової філіжанки. Раптом потяг різко загальмував і трохи кави вихлюпнулося на Кантемірову манжету з білого целулоїду. «Кручя мете», – обурено випалив Кантемір і, витягнувши запонку зі «смарагдом» з пляшкового зеленого скла, взявся знімати манжету, але несподівано перервав це заняття і почав всовувати запонку назад.

– Ага! – майже одноголосно вигукнули детективи, – ану, покажи нам свої манжети, чесний, до того ж фортунний картярю!

Кантемір скривився, знітився і аж трохи пожовтів. Детективи розстібнули Кантемірові манжети і зі зворотного боку виявили приліплені американською жувальною ґумкою два тузи і дві десятки.

– Що скажеш, ідеале усіх земних чеснот?

– Що вам сказати, панове, – Кантемір напрочуд легко пережив свій конфуз, – щось зимно стало, я би порадив вам одягнутися, а тут хтось гроші загубив, не ваші часом?

Приїхавши в Чернівці, детективи Штефанчук і Гартль першим чином ретельно одягнулися в купе перед дзеркалами – позав’язували дорогі шовкові краватки, позастібали на один ґудзик двобортні сірі піджаки, позбивали набакир капелюхи «борсаліно», викликали носія для своїх валіз, а вже потім взялися до Кантеміра. Йому одягнули кайданки на руки, вийняли пасок зі штанів, аби Кантемір їх підтримував руками і нарешті розшнурували своєму підопічному черевики.

– Тепер пішли!

Вони вели в’язня, тримаючи за руки вище ліктя, до поліційного авта, що мало чекати на них на вулиці Хотінулуй, тобто Хотинській.

Назустріч їм пероном йшло горе. Тобто за інших обставин це зовсім не горе, а велика радість, а тепер… враховуючи недавній досвід… Отже, навпроти йшла гарно вбрана Марія Видатга, а за нею носій ніс дорожні валізи. Обидва парубки-детективи блискавично збагнули дві речі: ця Марія, яка, що вже приховувати, обом їм не байдужа, кудись виїжджає і ця сама Марія минулого разу мимоволі стала причиною втечі Кантеміра. Тепер ситуація запросто могла повторитися. Що робити? Що-що, треба і Кантеміра не випустити зі своїх поліційних кігтів, і з’ясувати, куди, а головне, чи надовго, чи, не дай Боже, назавжди, відбуває дошкульна їхнім запрацьованим у пришвидшеному ритмі серцям панна. Холодні детективні голови пропонували просту надійну ефективну схему: один пантрує Кантеміра, другий ґалантно підкочується до мандрівної Марії і знічев’я з’ясовує – куди, чому, на скільки?! Або, навпаки, другий вартує небезпечного злочинця, а перший здійснює пізнавальну експедицію. Але хто з них перший, а хто другий – ось у чому питання.

Марія Видатга граційно пропливла повз детективів, ледь кивнула крисою ще не баченого у Чернівцях капелюшка і почала наближатися до букарештського потяга.

«Ось зараз сяде, поїде, і я більше ніколи її не побачу», – не змовляючись, подумали і Кароль, і Гельмут. Вони глипнули один на одного і миттєво збагнули, що робити. Підвели Кантеміра до чавунного ліхтарного стовпа, хотіли прикувати йому руки так, аби він того стовпа обійняв, але тоді б із лайдака впали штани, а це скандал і порушення публічного спокою, тому вони, дозволивши Кантемірови лівою рукою притримувати штани, праву, занесену догори, прикували до литої дуги, на якій висів круглий, як колобок, плафон ліхтаря, для певности Гельмут оглушив Кантеміра ударом рукоятки пістолета в потилицю. А самі швидко підійшли до Марії, яка вже поставила одну ногу на вагонну сходинку. Те, се, одне, друге, зрештою, парубки-детективи з’ясували, що Марія Видатга їде на кілька днів у Атени, а потім повернеться зі своїм дідусем, аби замешкати у Чернівцях на довший час, на підлабузницьке запитання-ствердження Гельмута, що її дідусь, напевно, професор, Марія відповіла, що ні, він простий ювелір, який має намір перенести своє діло у Чернівці.

А тим часом Кантемір оклигав і взявся за старе. Він витягнув зі своєї краватки позолочену шпильку зі штучною завбільшки як голубине яйце перлиною і почав завзято копирсатися нею у замку кайданок. На те, що з нього зсунулися штани і публіка отримала змогу спостерігати не зовсім білосніжні підштаники, Кантемір не зважав – свобода дорожча. Ще трохи і він би втік, але цього разу фортуна була на боці правоохоронних органів – детективи, побачивши, як проводить час залишений ними без догляду небезпечний злочинець-рецидивіст, підбігли до нього, дали по писку, перекували руки, яким дали роботу – тримати штани, і повели до авта.

Здавши у квестурі Кантеміра під розписку, Кароль і Гельмут запланували легкий відпочинок у кнайпі, але їх викликав до себе шеф бюра Віктор Попеску.

– Є для вас робота, хлопці, – фальшиво тішився шеф, – цікава, захоплююча, романтична…

– Досить нам романтики, шефе, – скривився Кароль, – нам би пообідати.

– Знаю я ваші обіди з винами-коньяками і помаранчевим лікером на десерт, – кинув шеф, – ось усіх гайдуків переловимо, тоді й забенкетуємо, а зараз дивіться сюди! – Попеску на своєму столі за допомогою чорнильниці, попільниці і прес-пап’є почав пояснювати своїм підлеглим диспозицію.

– Банду Білінського і Теодоровича знаєте?

– Угу, – детективи понуро кивнули.

– Цієї ночі вони здійснили два пограбування: на вулиці Іона Крянґе, зв’язавши сторожа, взяли сейф будівельної фірми Мюллера, а на Евреясці пограбували помешкання багатого жида Катценеленбоґена, самого побили і забрали все цінне.

– А як ви знаєте, що це саме ці?

– А хто ще? – здивувався шеф. – Грабують тут і тут (чорнильниця і попільниця), за півгодини, поки прибуває за викликом поліція, ні сліду, ні духу, отже, ховаються вони десь тут (прес-пап’є). А це не що інше, як давнє злодійське кубло – Садгора! Втямили?

– Ні, – вперто заперечив Гельмут, – щодо Садгори зрозуміло, але де певність, що це саме банда Білінського і Теодоровича, а не якісь ґастролери, скажімо, з Сучави.

– Мой, не мороч голову, – відмахнувся Попеску, – хитрий жид їх впізнав, хоча й були у масках.

– Це інша річ, – поблажливо розвів руками Гельмут.

– Продовжуйте, шефе, – дозволив Кароль.

– Треба вистежити їхнє лігво у Садгорі, просто виявити хату, це і буде вашим завданням, а брати їх будуть уже жандарі.

– Чому жандарі? – здивувався Кароль.

– Банда дуже небезпечна, добре озброєна, мають автомати – «шмайсери» і «томпсони», може, навіть – кулемет, а це вже загроза державній безпеці.

– Та ми не проти, – усміхнувся Гельмут, – аби під бандитські кулі лізли жандарі.

– Но-но, – буркнув шеф, – це ж наші колеґи. Отже, ви завдання зрозуміли?! На допомогу вам даю аґента Фоку, що працює під прикриттям лахмітника.

– Та вже ж, – зітхнули детективи.

Обідали вони у кнайпі «Савой» скромно, без коньяку і лікеру, лише випили пляшку к’янті до подвійної порції паприкашу і – все. Потім за кавою почали складати план операції. Довго не думали, вирішили діяти просто, але нахабно і зухвало. Пішли до знайомого жида Срулека, що тримав на вулиці Турецькій ятку зужитого одягу, і пояснили, що їм треба.

Срулек дуже втішився з таких поважних клієнтів, і за півгодини Кароль і Гельмут познімали свої дорогі капелюхи, скроєні за паризькими взірцями костюми з англійської матерії та італійські доброї шкіри черевики з дірчастими візерунками, а натомість одягнули запропоновані Срулеком маленькі зелені капелюшки з павунами, тобто з павичевими пір’їнками, дешеві штапельні костюми: Кароль – ясно-коричневий, Гельмут – темно-зелений, грубої шкіри жовті широкі паски, шовкові сорочки: Кароль – блакитну, Гельмут – малинову, чорні хромові чоботи, халяви яких зібрали в «гармонію», і трохи напустили наверх штани. Револьвери свої детективи позасували за паски за спиною, у праві кишені піджаків поклали бронзові кастети, а за халяви чобіт позасували португальські ножі з викидними лезами. Потім узяли візника і поїхали в Садгору. Біля мосту через Прут звеліли візникови зупинитися і чекати, а самі вийшли на трамвайну зупинку і, вдаючи, що чекають на трамвай, запалили по цигарці «Салем № 6». Через якийсь час вони побачили ганчірника, що їхав своєю фірою з одним конем у бік Садгори.

– Він!

– Точно.

Детективи жестами зупинили фіру, підійшли і спитали ганчірника – вусатого неголеного дядька у простому повстяному капелюсі, на якому стрічку замінювали масні плями від поту:

– Чи пан має на продаж глиняні півники-свистунці? – запитав Кароль.

– На продаж нема, півник йде за кільо лахміття, – відповів на пароль аґент кримінальної поліції Фока.

– Честь, колеґо!

– Честь.

– Знаєш кнайпу «Два когути» у Садгорі?

– Аякже.

– За якусь годину будеш там сидіти і пити пиво і що би ми не робили, не устрявай, потім ми покажемо, кому сісти на хвіст.

– Гаразд.

… Два лайдаки у зелених капелюшках і хромових чоботях ввалилися у корчму «Два когути», як п’яні вуйки до кумової стодоли. Замість «Добридень» вони вигукнули «Курва-мама!» і «Футуз-мете!» Корчмар Дьордій Клейман, який уже щось видів на своєму віку, тяжко зітхнув: батяри! А коли побачив, що вони немісцеві, зайшливі, прибульці, то зітхнув ще раз.

– Мой, ти, – звернувся один з капелюшників до Дьордія, – горівка в тебе моцна?

– Моцна, пане, як шпірт, – лагідно відповів корчмар.

– Дай пів ока, – звелів один з батярів, сідаючи за дубовий стіл без скатертини. – А що маєш заїсти?

– А що панство би хотіло? – корчмар демонстрував дива пацифізму.

– Кармонадлі з кодкодриля маєш?

– Перепрошую, не дочув, – знітився Дьордій.

– Та ти, курва-дошка, глухий, як зозуля, – кинув батяр, – дай нам кармонадлів з кодкодриля, але борзо!

– Перепрошую, панство, але цієї страви нема, – вибачливо розвів руками корчмар.

– Видиш, – повчально сказав другий батяр, – а ти питаєш, що би ми хотіли. Принеси селедця із зеленою цибулею і не витріщайся так!

Прибулі батяри не стільки пили, скільки робили колот: швендяли корчмою, перекидали лави, чіплялися до інших небагатьох відвідувачів, які, уздрівши таке, швидко доїдали-допивали замовлене і покидали гостинних «Двох когутів». Корчмар Дьордій впав у глибоку задуму. А батяри не вгавали. Але коли вони побачили, що рудий хлопчина з бігаючими очима, що пив зельтерську воду з малиновим сиропом, добре їх обдивившись, вибіг з корчми, трохи заспокоїлися. Зате ще більше стривожився корчмар.

Батяри замовили гарячої курячої зупи з тістом і почали неквапно її хлебтати. Скрипнули вхідні двері, корчмар зблід, але це ввійшов лише ганчірник і сумирно попросив:

– Дайте гальбу пива.

Корчмар дав. Не встиг він ретельно витерти шинквас, як увійшло четверо міцних вусатих хлопців, теж у зелених капелюшках з павунами і хромових чоботях, зібраних у «гармонію». Корчмар крадькома перехрестився. Це були місцеві батяри.

Якщо замовлять пива, подумав корчмар, то будуть битися на кулаках, а якщо горілки, то – будуть різатися. Місцеві батяри замовили і пива, і горілки.

Вони сіли за сусідній з прибулими стіл і випили по порції. Потім один з них запалив контрабандну цигарку «Казбек», підійшов до столика прибульців, випустив дим їм у обличчя і сказав:

– Дайте закурити, лайдаки!

– Що? – запитав один з прибулих.

– Що, глухий? – місцевий випустив тому ще одну цівку диму в очі. – Кажу, дай цигарку!

– На! – сказав прибулий, взяв миску зупи і вилив її на голову місцевому. Той заревів і витягнув з кишені кастет, але, діставши таким же кастетом у перенісся, закривавлений гепнувся долілиць на підлогу. Його товариші кинулися до прибульців. Почалася жорстока бійка. Прибульці, ставши спинами один до одного, успішно відбивалися. Місцеві повитягали з-за халяв ножі. Прибульці теж. Облитий зупою місцевий пробував вставати, але удар шпіцаком чобота прибульця в зуби залишив його спочивати на підлозі. Отже, троє на двох, з ножами. Місцеві намагалися оточити прибульців, але один з них зачепив місцевого по животі ножем, хлюпнула кров. Місцеві на якусь мить завагалися, цього було досить, аби прибулі шворкнули ножем ще одного місцевого по руці, а іншому дали втекти у супроводі удару кастетом в потилицю.

Ганчірник, який, попиваючи пиво, спостерігав бійку, зустрівся поглядом із одним з прибулих, той ствердно опустив повіки, ганчірник поволі вийшов з корчми.

Прибульці повідбирали у побитих-порізаних місцевих ножі й кастети і оглянули рани – в одного з розрізаного черева вивалювалися кишки, а в іншого рука мертво теліпалася.

– Корчмарю, – звелів один з прибулих, – дай їм чисті платинки, хай зупинять кров. А де тут є телефон?

– У примарії, пане.

– Біжи, виклич до них возика рятункового.

– Панове, – виходячи з-за шинквасу, зашепотів корчмар, – це, звичайно, не моя справа, але я би радив вам якнайшвидше звідси забиратися, бо зараз сюди прийде ціла бранджа цих гайдуків, до того ж з ґверами.

– Добре, – сказав прибулець, – пришли нам швидкого візника.

– Та візники, ади, під корчмою чекають, панове, їдьте борзо, заради Бога!

Прибулі неквапом пішли до виходу. Дорогою вони дали по шпіцови в живіт облитому зупою, що зробив ще одну спробу підвестися, і вийшли.

Через кілька годин детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль, уже переодягнуті з батярського у свої модні костюми, шпацірували по п’яца Унірій, або, як вони звично називали цю площу, – Рінґпляц.

Під’їхав ганчірник на своїй фірі. Детективи підійшли. Не злізаючи із сідала, ганчірник швидко випалив:

– Від корчми дорогою на північ остання садиба перед кукурудзяним полем. Хата шальована дошками, мальована зеленим, під дранкою, поряд два великі горіхи. Все.

– Честь, колеґо!

– Честь! – Ганчірник цвьохнув батогом і заторохтів фірою по вулиці Прінчіпеле Кароль.

– Є! – відрапортували інспектори Штефанчук і Гартль своєму шефови панови Попеску.

– Йдіть трохи відпочиньте, але без пиятики, на світанку поїдемо по банду, – сказав шеф.

Детективи завагалися.

– Що ще? – спитав шеф.

– Маємо клопотання, – почав Гельмут.

– Аби було відзначено аґента Фоку, – закінчив Кароль.

– Обов’язково, панове, – розчулився шеф, – обов’язково.

Фока був особистим аґентом Попеску, яким шеф кримінального бюра небезпідставно пишався.

О четвертій годині ранку від квестури поліції від’їхало чотири авта: у першому «опель-адміралі» сиділи шеф кримінального бюра Попеску, інспектори Штефанчук і Гартль та командир чоти жандарів суб-лейтенант Єпур, у трьох «паккардах» їхали озброєні гранатами і ще австрійськими карабінами системи Верндля жандарі. Обережно під’їхали до крайньої шальованої хати під дранкою.