Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

З часом табором поширилися чутки, що західні союзники видають інтернованих совєстській владі. Он, у Австрії британська армія силоміць передала совєтам Козацьку бригаду ґенерала Краснова, багато козаків вчинили самогубства, аби не потрапити до рук сталінських катів. Але після того, як британці не видали Сталіну бійців дивізії СС «Галичина», бо це, мовляв, польські, а не совєтські громадяни, упівці трохи заспокоїлися – вони переважно теж не були підданими СССР. Американська військова влада оголосила інтернованих «ді-пі» – переміщеними особами і суттєво послабила режим. Деякі, серед них і Кароль Штефанчук, роздобули собі цивільний одяг і почали виїжджати в Мюнхен, аби вивчити ситуацію щодо свого майбутнього. Чимало його товаришів вважали, що боротьба за Україну продовжується в новій фазі, пов’язуючи ці надії з евентуальним збройним конфліктом між демократичним Заходом і комуністичним Сходом, але Кароль, розмисливши тверезо, дійшов висновку, що Україна вкотре свою війну програла, і вирішив демобілізуватися. Тим більше, що він мав чим зайнятися у цій Европі: треба шукати Марію, Гельмута і покупця на реліквію – або у вигляді її частини, що теліпається на ланцюжку в Кароля на шиї, або, якщо пощастить, – в повному комплекті, навіть зі сувоєм перґаменту як письмовим доказом. Для початку Кароль засів за англійську мову, якої його з дитинства навчав батько – завзятий англофіл. Спілкуючись з американськими офіцерами, Кароль за короткий час відновив набуте в молоді роки знання цієї мови і навчився нового настільки, що його взяли перекладачем до штабу табірної адміністрації. За роботу американці платили, тож Кароль побачив деякі перспективи. На першу зарплату він справив собі більш-менш пристойний костюм, капелюх та італійські півчеревики. А потім почав частину грошей відкладати, а на решту сидіти коло пива. Життя налагоджувалося.

Одної неділі Кароль дозволив собі, крім пива, випити ще кілька порцій вишнівки, йому стало тепло, і, сидячи в ґаштеті, він дивився у вікно поглядом переможця: війна закінчилася, починається нове життя, тож треба знайти у ньому своє місце! Повз вікно пройшло двоє американських військових. Кароль байдуже ковзнув по них, ковтнув пива і до нього дійшло. Він, не взявши капелюха, махнувши рукою стривоженому кельнеру, мовляв, заткнися, зараз повернуся, вибіг на вулицю і наздогнав військових. Це були жінка-сержант та мурин-лейтенант. І жінка була – Марія!

Кароль схопив її за руку вище ліктя:

– Я знав, що знайду тебе!

Вона рвучко обернулася, повільно вивільнила руку і задумливо подивилася на Кароля:

– Невже ми знайомі?

– Та як же, Маріє! Чернівці… «Хризофілія»… пан Пантелеймон… – Кароль це вимовив українською, але жінка й далі дивилася на нього нерозуміючим поглядом:

– Ви, певне, п’яні. Які Черн… Я вперше в Європі, – вона говорила, як корінна філадельфійка. – Ви помилилися.

Здоровенний мурин – її супутник, поклавши руку на кобуру пістолета, загрозливо посунув на Кароля. Жінка жестом зупинила його, зміряла цікавим поглядом Кароля, обернулася, і вони пішли. Спантеличений Кароль повернувся в ґаштет. Не таке вже й це життя безхмарне. Не хотілося більше ні пити, ні мріяти, з безнадійно зіпсованим настроєм він повернувся в табір.

Через кілька днів на ім’я Кароля прийшла посилка без зворотної адреси. Якби не та зустріч з прикрим кінцем у Мюнхені, Кароль би дуже здивувався, а так – ні. Він не міг помилитися – в уніформі американського сержанта була таки Марія. Він розпакував скриньку. Там було повно гарних дефіцитних речей переважно американських: цигарки з верблюдом і запальничка зі «студебекером», ручний годинник «Невада» на шкіряному ремінці, блокнот у штучної шкіри палітурках і авторучка «паркер», безпечна бритва з пачкою лез і велика пляшка одеколону, дві літрові пляшки скотчу і м’ясні та рибні консерви… Та не це добро найбільше втішило Кароля, а те, що лежало на самому дні: загорнута в цигарковий папір листівка, давня, випущена ще за старої Австрії, з видом на центральну частину Чернівців, на зворотному боці було написано: «Хризо – так, філія – можливо». Українською мовою!

На честь такого великого свята Кароль влаштував бенкет. Скликав усіх своїх товаришів по групі «Ударники-2», нових знайомих і кількох американців. Звісно, що двох пляшок віскі не вистачило, і він, трохи поплюндрувавши свої фінансові запаси, докупив ще питва і їстівного. Навіть наступного ранку, коли дошкуляло похмілля, відчуття щастя в Кароля не минало.

А ще через кілька днів, без жодних зусиль з його боку, Каролеви запропонували нове місце працівника у Франкфурті, в штаб-квартирі американських окупаційних військ. З більшою платнею і натяком про можливий дозвіл на в’їзд до США. Фантазія Каролева працювала безперебійно, як військова бюрократична машина, і, прибувши у Франкфурт, відчув себе уже стовідсотковим американцем. Він навчився жувати ґумку, широко на всі зуби посміхатися і, де треба й не треба, вставляти в розмові «О’кей!». Кароль чекав, що ось-ось у його житті з’явиться Марія, тобто сержант армії США, який, без сумніву, вже опікується його долею, але час минав, а ніхто не приходив. Він легенько пробував розпитувати про неї у штабних, але марно. Аби завантажити себе якимось вагомим сенсом, Кароль взявся розшукувати Гельмута. Яко перед службовцем американського штабу перед ним відкривалося багато дверей, і невдовзі він з’ясував, що Гельмут Гартль відразу по репатріації був призваний до війська, воював у Югославії, потім у складі дивізії СС «Мертва голова» потрапив на Східний фронт, воював добре, має бойові хрести, на Курській дузі був тяжко поранений, вижив, брав участь у героїчній обороні Берліна, де зараз – невідомо, в списку воєнних злочинців не значиться. Кароль продовжив пошуки. На ґрунті захоплення санскритом він зблизився з майором військової розвідки Вільямсом, який до війни викладав у Гарварді, і якось за чаркою дізнався, що багато есесівців еміґрувало в Арґентину.

– Це переважно навіть не військові злочинці, Чарлі, – розповідав майор, – а середня ланка. Вони не знають, як ми разом з росіянами поставимося до них, і вирішили за краще не спокушати долю, а втекти за океан. Тим більше, що арґентинська влада їх радо приймає.

Марія на його обрії не виникала, тож Кароль вирішив, що треба щось робити. Мабуть, варто знайти Гельмута. Якщо решта срібних у нього – добре, якщо ні, з Арґентини неважко перебратися до США. А щоби його туди впустили, Кароль виклопотав собі довідку про працю на користь американської армії і посвідчення «ді-пі» з дозволом на в’їзд у США.

Зібравши заощаджені гроші з документами працівника окупаційних військ, він перебрався в Париж, купив собі фальшивий паспорт громадянина Бразилії і виїхав у Лісабон.

Там Кароль прибув у порт і першим чином перерахував свої статки – стало сумно. На квиток до Буенос-Айреса грошей вистачало, але не більше. Кароль уявив собі, як спускається з пароплава на арґентинський берег без цента грошей у кишені і категорично відкинув цей варіянт. Залишалися два інші – знайти роботу в порту, а ким ще, як не докером, або влаштуватися матросом на якийсь корабель, що йде в Латинську Америку. Згодом з’ясувалося, що в докери беруть лише членів профспілкового синдикату, а в матроси – за наявністю морського паспорта. Кароль кілька днів потинявся портовими корчмами і з’ясував, що є підпільний ринок матроської праці. Треба дати хабар. Він відірвав від серця двадцять британських фунтів і того ж дня уже йшов у Ріо-де-Жанейро на пасажирському португальському пароплаві в чині молодшого матроса. Було тяжко, він виконував найбруднішу роботу, до того ж не знав португальської мови. На щастя, інші матроси були такі самі, як він, – волоцюги без надійних документів і незабаром між ними виникла певна солідарність, допомагали один одному опанувати нехитре ремесло молодшого матроса, ділилися необхідним мінімумом знання португальської мови. Наприкінці тижня у Кароля навіть з’явився вільний час, і він занудьгував. Дізнавшись, що на пароплаві є газетна ятка, пішов собі купити щось до читання. Лісабонські газети тижневої давности, якісь журнали – все португальською. Була одна лондонська «Гардіан», яку Кароль відразу ж купив. Потім знічев’я погортав якийсь японський журнал на газетному папері. Татку небесний, а це що таке?! Біля однієї статті, там, де вміщують портрети авторів, він побачив світлину Марії! Насамперед Кароль купив цей журнал, а потім почав думати: невже вона у Японії! Хоча це не обов’язково, журнал, схоже, якийсь науковий, тож друкуватися можна і через пошту. Але що ти зробиш, коли весь журнал суціль в ієрогліфах, навіть без англійського summary. Треба шукати перекладача. Кароль втерся в довіру до старшого стюарда і з’ясував, що жодного японця на пароплаві нема.

Прибувши в Бразилію, Кароль першим чином порадів з того, що зекономив гроші, а потім почав шукати знавця японської мови. В публічній бібліотеці йому порадили звернутися до журналістів. Кароль відшукав редакцію газети, назву якої второпати не зміг, відрекомендувався англійським студентом і спитав про японіста. На його щастя, власний кореспондент цієї газети був саме в редакції і за випивку переклав статтю, що цікавила Кароля… португальською. Кароль уже зміг прочитати ім’я автора: Марія Видатга. Гарвардський університет, США. Ага, ось де вона, лише не ясно, в якій ролі – студентки, якоїсь аспірантки чи, може, професорки. Від неї всього можна чекати. Потім він знайшов журналіста-італійця, який теж за розпиту на двох пляшку скотчу переклав статтю італійською. Кароль, крім рідної української, добре знав румунську і німецьку, непогано польську, англійську, французьку і трохи гірше санскрит, а ось італійську – геть погано. Він понишпорив букіністичними крамницями і знайшов… італійсько-російський словник. Позаяк російською він теж не все розумів, то відшукав собі російсько-німецький словник. Таким чином Кароль нарешті прочитав Маріїну статтю. Називалася вона «Реліквії окультних орденів». Один абзац Кароль в японському журналі обвів червоним олівцем і зробив переклад українською, потім трохи подумав і переклав його ще й німецькою.

Незважаючи на безсонну, проведену за словниками, ніч, Кароль того ж дня виїхав у Арґентину. В Буенос-Айресі, попиячивши з місцевими журналістами, яким видавав себе за німця, дізнався, що здебільшого есесівці осіли на півдні. Отож Кароль вирушив на південь. А перед тим заробив сто американських доларів за роботу «журналістського негра». Він написав серію статей про повоєнну Німеччину, які в іспаномовному варіянті підписав один багатий журналіст з гучним ім’ям.

Кароль, як його навчили знаючі люди, рухався вздовж узбережжя і робив екскурси в глиб країни. З Буенос-Айреса в Санта-Роса, з Трес-Арройоса в Неукен, з В’єдми в Сан-Карлос-Барічоле і так далі. Скрізь він рекомендувався німцем з натяком на есесівське минуле і обережно розпитував про Гельмута. В Санта-Крус колишній слідчий ґештапо сказав йому, що штурмфюрер СС Гартль у Ріо-Гальєґо під чилійським кордоном. Працює механіком по дизельних двигунах.

Кароль заробляв, де міг, навіть брався копати ями на цвинтарях, але гроші безжально танули. Він спродав усі свої речі: шкіряну валізу, велюровий капелюх, шовкову краватку, потім черга дійшла до подарунків з анонімної посилки – годинника, запальнички, авторучки, з вартісного в нього залишився лише срібний ланцюжок на шиї з хрестиком та монетою і сувій перґаменту, але вже без срібних кілець.

Обшарпаний, голодний, нестрижений і неголений, свій у середовищі портових волоцюг, ранньої південноамериканської осени Кароль прибув у Ріо-Гальєґо. Майстерня з ремонту дизелів у місті була лише одна, тож він вирушив туди. Гельмута він не впізнав: з майстерні вийшов якийсь засмальцьований дядько з обпеченою шиєю у дірявому капелюсі. Втім Гельмут теж не впізнав худого люмпака, що відірвав його від роботи…

– Ось тут я живу, Каролю, – Гельмут запросив його до халупи, оббитої руберойдом, – звичайно, не палаццо, але я маю саморобний душ.

У халупі було бідно, але дуже чисто. Вони помилися під душем, вода для якого нагрівалася сонцем, Гельмут дав Каролеви чисту білу футболку, переодягнувся сам і витягнув з шафки літр червоного вина і шматок козячого сиру.

– А тепер кажи, – весело почав Гельмут, – що привело тебе аж сюди?

– Тебе шукав.

– Може, скажеш, що з дружніх спонукань?

– Ні, звичайно, мотиви у мене суто меркантильні, адже це ти викрав тоді у квестора Болокана капшук зі срібними монетами, га, Гельмуте?

– Я, Каролю.

– Але навіщо?

– Якщо чесно, я не знаю, мені Гесс дав наказ добути те срібло, потім я потрапив на фронт, Гесс утік до Англії…

– Де вони? – в Кароля пересохло горло, але руки так затремтіли, що він не зміг піднести до рота склянку вина.

– Тут, зі мною.

– Тут? – розчулено перепитав Кароль.

– Тут, – підтвердив Гельмут.

Кароль випив склянку вина і сказав:

– Чи є тут десь пристойна кнайпа?

– Є, ресторан «Два пінґвіни», а що?

– У мене є остання десятка, американськими грішми, давай підемо туди, вип’ємо чогось доброго, і ти усе дізнаєшся.

Гельмут замкнув свою халупу, а Кароль узяв під пахву японський журнал, і вони пішли в центр Ріо-Гальєґо. У «Двох пінґвінах» зайняли столик на терасі під парусиновим тентом і замовили пляшку «енессі», сиру «брі» і зеленого салату. Випили.

– Слухай, – запитав Кароль, – а звідки Гесс знав про срібні?

– Важко сказати. Очевидно, він мав інформацію, що вони десь у Чернівцях. Тому й дав мені авдієнцію. А коли дізнався, що я тримав їх у руках, мало мене не розтеліпав. Заспокоївшися, дав отой наказ…

– А тепер прочитай ось це, – Кароль кинув перед Гельмутом японський журнал.

– Жартуєш?

– А-а-а, – Кароль взяв журнал і розкрив його на сторінці з Маріїною статтею. Гельмут впізнав Марію, трохи почервонів, а потім здивовано кинув:

– Якби я ще знав японську.

– Читай, – Кароль витягнув з кишені папірець з перекладом. Гельмут почав повільно читати вголос:

– Тридцять срібних тетрадрахм, які Скарбник Синедріону Міферкант…

– Стривай, я дам тобі німецький переклад, – він поміняв папірці, і Гельмут прочитав швидше.

– Зрозуміло, – сказав він дуже серйозно, – але в мене лише двадцять дев’ять срібних.

– Я знаю, – сказав Кароль і повільно зняв з шиї ланцюжок, витягнув з нього монету і нігтем великого пальця високо підкинув її догори. Вона весело перекидалася і в промінні сонця, що заходило, мінилася то срібним, то багровим блиском. Вони дивилися на цю гру світла і починали багато чого розуміти, наприклад, що вони вже не будуть бідними, що для них розпочнеться нове життя, що вони, очевидно, поїдуть в США, що вчитися захочуть, зрештою! Швидше за все, у Гарварді…

По-візантійськи багряне сонце торкнулося обрію, і срібняк, один з тридцяти, за які Юда з міста Каріот продав Ісуса з міста Назарет, упав на стіл. «Орлом» догори.

Кароль заночував у Гельмута. Вранці, прокинувшись майже одночасно, обидва подивились у вікно. Погода – холодний дощ із мокрим снігом – підтвердила зміни, які поволі відбувались в їхніх настроях: ставало незатишно, потім погано, далі препогано… Це і не похмілля, бо що вони там випили.

– Слухай, – протягнув замислено Гельмут, розпалюючи спиртівку під кавником.

– Я й сам починаю десь так міркувати, – перебив його Кароль.

– Що? – здивувався Гельмут.

– Що нема в нас грошей на поїздку в Америку, – сказав Кароль.

– А мене туди ніхто й не пустить, – сумно промовив Гельмут.

– То до куцого її, таку гонорову! – вибухнув Кароль!

– Кого? Америку чи? – завагався Гельмут.

– Чи…чи… – недобре буркнув Кароль.

– Знаєш, – непевно почав Гельмут, – мені потрібен напарник у цій майстерні, замовлень багато, сам ледве встигаю…

– А у мене є вибір?! – знизав плечима Кароль.

Після кави і нехитрих канапок з сиром вони запитально подивились один на одного.

– Я не знаю, – сказав Гельмут – в тебе на них більше прав.

– А давай їх знищимо! – твердо вимовив Кароль.

– Як?

– Переплавимо до дідька! Скільки вони завдали!..

– Ти впевнений?

– Так!

Вони пішли в майстерню. Там Гельмут розігрів невеликий ковальський горн на газі, взяв у руки маленький тигель і питально подивився на Кароля. Той узяв усі тридцять срібняків і висипав у тигель, який Гельмут одразу поставив у горн. Після цього обидва полегшено закурили.

Коли в тиглі забулькало срібло, Кароль узяв смужку міліметрової сталі і почав на земляній долівці викопувати хрест, глибиною десь на два пальці.

– Лий!

Срібло полилось у заглиблення. Вони тупцювали довкола. Зрештою краї канавок обвалилися, срібло розтеклось долівкою, і в результаті виплавилась безформна фігура, віддалено схожа на павука. Коли воно охололо, Гельмут узяв його кліщами і кинув у скриньку з кольоровим металом.

Травень-грудень, 2002р.