Текст книги "Срібний павук"

Автор книги: Василь Кожелянко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Василь Кожелянко
Срібний павук

Автор складає щиру подяку кандидату історичних наук Олександру Масану за допомогу у написанні цієї книги

1

Тривога повсюдно швендяла весняними Чернівцями року Божого 1938-го, як запопадливий румунський жандар, що поставив собі за мету бути скрізь і одночасно, у кожному найглухішому закутку цього «споконвічно румунського», та все-таки геть непевного міста, – для постраху ворогів Великої Румунії, особливо большевікулів і цих, як їх, українулів.

Після лютневих подій у Бухаресті, коли король Кароль II підписав нову конституцію, за якою режим у Румунії почав наближатися до загальновизнаних европейських ідеалів: італійського, еспанського, а найбільше великонімецького, кожен з королівських підданих дізнався дещо більше про марноту марнот, минущість усього сущого і швидкоплинність людського життя. Чим більше офіційна пропаганда сурмила про переваги «нового порядку», тим млявішими ставали чернівчани, менше вкладали грошей у гешефтярство, а все більше – у спожиток насущний. Тобто почали більше проїдати-пропивати-проживати у ліпших чернівецьких ресторанах, таких, як «Лукуллус» і «Палас», хоча й у гірших теж, як також не оминалося й різноманітних пивниць та винарень. Той, хто побував у Парижі, полюбляв кав’ярні – «Асторія», «Бель вю», а артистична циганерія – «Европу». Саме у цій кав’ярні 23 листопада минулого року молодий єврейський хлопець Пауль Лео Анчель, зайшовши з другом Альфредом Ґонґом випити кави з нагоди свого сімнадцятиліття, написав перший рядок вірша «Імлисті потоки струмують з небесних печер». Тоді ще ніхто не знав, що це – початок знаменитої «Нічної музики» Пауля Целяна…

Детективи кримінального бюра Чернівецької квестури поліції Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль не були винятком серед чернівчан і теж сиділи у ресторані – у закладі готелю «Пажура няґре», тобто у «Чорному орлі» на п’яца Унірій, за найяснішого цісаря – Рінґпляц. Пили коньяк з кавою. Та це лише про людське око, а насправді одні з кращих, незважаючи на молодий вік, детективи сиділи в засідці на найнебезпечнішого розбійника Чернівців Думітру Кантеміра. Поганого ворожину такого. Бо мало того, що цей бандитисько кілька місяців тому ледь не перестріляв поліцаїв, які прийшли були його заарештовувати на потайнім помешканні по бульвару Реджеле Кароль, він ще є однофамільцем прешанованої особи – примаря Чернівців полковника Йона Кантеміра. Лише за це його варто повісити, панове офіцери, заявив детективам Штефанчуку і Гартлеви шеф кримінального бюра Віктор Попеску, а на запитання, кого, заверещав, як це вміють лише старші румунські офіцери, мовляв, Думітру, Думітру, кручя мете Думітру, а ви на кого подумали?! На нього й подумали, відповів по-тевтонськи холоднокровно детектив Гартль.

І ось тепер вони сидять у засідці. У вигідних віденських стільцях, за столом, застеленим білим обрусом і відповідно накритим – покраяна цитрина, канапки з кав’яром, кава і – для конспірації – чарки з мартелем.

– А цей капусь Гой не помилився щодо ресторану, може, Кантемір має прийти в «Брістоль»? – запитав Гельмут Кароля, маючи на увазі таємного аґента Гойшу.

– Та ні, – ковтнув із чарки Кароль, – казав чітко, «Чорний орел», тут його любка кельнеркою. Цікаво, котра з них. – Кароль фаховим поглядом ковзнув по звабливій постаті кельнерки, що минала їхній столик. – Зрештою, сидимо на державні, позаяк ми на службі, а не на гулянці.

– Ось це мене й насторожує, – картинно зажурився Гельмут, – боюсь за міністерський бюджет.

Із цим скорботним виглядом детектив Гартль замовив ще дві чарки мартелю і трохи шинки.

Розмовляли Кароль і Гельмут чистою чернівецькою мовою, тобто гармонійною мішаниною з німецької, української і румунської з рясним вкрапленням польських та єврейських слівець і зворотів.

Був ще білий ранок, і з мартелем слід уважати, тим паче, що з цим Кантеміром без стрілянини не обійтися, тож детективи взялися до газет.

– Чуєш, Каролю, – зашурхотів україномовним «Часом» Гельмут, – у Парижі недавно відбулася ліцитація книжок і автографів славних письменників і державних мужів. Автограф Адольфа Гітлера продали за вісімнадцять тисяч франків.

– Дивно, – кинув Кароль.

– Що дивного, є багато прихильників фюрера у Франції.

– Та я не про те, я теж читаю про нього. «Дойче Таґеспост» пише, з оточення канцлера Німеччини їм передають, що той працює над другою книжкою, в якій висвітлює доробок націонал-соціялістичного руху за перших п’ять літ. Досі невідомо, якою буде назва нової книжки.

– А ось у Злучених Державах Америки маніфестанти спалили німецький державний прапор зі свастикою, що був виставлений на домі німецького консуляту.

– А хто?

– Хто не пише, але здогадатися не важко.

– Їх можна зрозуміти, бо ось «Гласул Буковіней» повідомляє, що в Австрії – самогубство жидів, у Відні, зокрема, відібрало собі життя багато жидів-інтелектуалів.

Гельмут засопів і взяв іншу газету:

– О, послухай, що пише «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ», у тій же Америці відомого ґанґстера Аль Капоне, що відбуває кару у в’язниці Алькатраз, у затоці Сан-Франциско, перевели до в’язничного шпиталю. Влада не хоче подати причин цього переміщення, каже лише, що Аль Капоне під обсервацією. З інших джерел повідомляють, що у Аль Капоне проґресивний параліч.

– Дивно, – усміхнувся Кароль.

– Що? – витріщив свої сірі очі з-за краю газети Гельмут.

– Я теж про італійців читаю. В Італії закладено ескадрилю п’ятьох тримоторних літаків, що мають облетіти земну кулю.

– Дуче-е-е, – потягнув Гельмут. – До речі, тут у «Часі» уривки з його промови про аншлюс: «Те, що сталося в Австрії, є національною революцією, а ми, італійці, маємо якнайбільше підстав розуміти її історичні вимоги та методи…» І так далі.

– Всі тепер про це, – сказав Кароль, – ось і японський президент міністрів принц Каное надіслав Гітлеру привітання з нагоди прилучення Австрії.

– Не всі, – заперечив Гельмут, – від пана Сталіна нема вітання.

– Ніколи йому, мабуть. – Кароль знічев’я скуйовдив своє ретельно зачесане набріолінене волосся. – Треба ще багатьох поплічників розстріляти. «Сучава» пише, що вже розстріляний колишній совєтський посол у Польщі Антонов-Овсієнко, а разом з ним і колишній секретар Троцького Вульф, схоплений аґентами НКВД у Барселоні.

– А ти, Каролю, знаєш російської мови? – несподівано запитав Гельмут.

– Читаю, розумію, – здивувався Кароль, – але розмовляти не втну.

– Отож тобі, та й мені теж, не загрожує військовий суд, – полегшено зітхнув Гельмут, – як двом публічним урядникам у Кишиневі за вживання російської мови на службі.

– І що, їх розстріляли? – блиснув карими очима Кароль.

– Ні, оштрафували на п’ять тисяч леїв кожного.

– Ого, – здивувався Кароль, – це ж місяць можна було в «Чорному орлі» з курвою жити. А так… Неправильно вклали капітал.

– Що ти хочеш від Кишинева, – скривився Гельмут, – велике бессарабське село.

Вони ще трохи пошурхотіли газетами, а потім Гельмут почав пильніше вивчати тілобудову кельнерок, а Кароль просто дивився у вікно. Нічого цікавого.

Згодом його увагу привернула фіра з сіном, запряжена двома кіньми, що обережно спускалася на п’яца Унірій по страда Бринковяну. Коней притримував ґазда – середніх літ буковинський вуйко у киптарику, кучмі і постолах. Міцний середняк, відзначив Кароль, бо, ади, коні ситі, черес на ґазді виблискує міддю і батіг з червоною китицею з волічки, – бідний мав би одну худу шкапу, батіг із сирцю, а підперезаний був би окравкою, тай звідки у бідного сіно на продаж навесні. Та – не багач, бо без наймита. Але куди цей вуйко везе своє сіно?! Невже до монумента?! Посеред площі стояв монументул Унірій, який румунська влада спорудила на відзнаку «звільнення Буковини і утвердження краю у лоні Великої Румунії на віки вічні». Зроблено це було на місці Пієти – фіґури Матері Божої з мертвим Ісусом на руках, і являло собою композицію, центральним елементом якої був молдовський буйвол, що топче ратицями двоголового австрійського орла. Старі ще австрійські чернівчани дуже кривилися від того несмаку, бо хто це бачив, аби корова наступила на таку велику птаху, а патріотично налаштовані громадяни, що ще вважали себе підданими Дунайської монархії, відверто обурювалися з того, як нова влада зневажає головний символ Імперії. Тому німецькі та українські студенти час від часу, особливо після пивних комерсів своїх буршеншафтів, збиткувалися над цим неадекватним бугаєм.

Невже і тепер?! Серед білої днини?! Так і є! Вуйко неквапом зупинив фіру біля монумента, взяв вила і швидко скинув сіно навпроти бугаєвої морди. Потім об’їхав фірою монумент, витягнув латаний мішок і насипав під цоколь купу кінських кізяків, навпроти місця, діаметрально протилежного бугаєвій морді. Закінчивши, сів на фіру, хвацько ляснув батогом і поторохтів догори тією ж вулицею, якою й приїхав. За рогом примарії зупинився, там до нього підійшло кілька студентів університету, Кароль безпомильно впізнав у них корпорантів німецького буршеншафту «Армінія» та українського «Запороже», хоча вони були без своїх «кольорів», тобто без корпоративних шапочок, картузів і стрічок. Бурші відрахували вуйкови плату за сіно і він, задоволено вйокнувши, поїхав, а студіозуси зловтішно гігікаючи, вийшли з-за рогу і витріщилися на «символ румунської величі», який так об’ївся сіном, що аж си обісрав… Справді, цей бугай якийсь проблемний на предмет дефекації, недаремно німці його називають не Унірій, а Уріній, від слова der Urin – сеча… Кароль, спостерігаючи за корпорантами, дещо згадав зі своєї студентської юности, торкнувся рожевого гарненького рівненького шрамика на лівій щоці і похмуро глипнув на напарника. Той уже теж дивився у вікно і, гідно оцінивши ситуацію, душився зі сміху.

– Цілу фіру сіна, га, Каролю, – витирав уявні сльози Гельмут, – цілу фіру дали їсти ворожі елементи символу великорумунської слави!..

– Цілий мішок, цілий мішок екскрементів, Гельмуте, він віддав назад, – реготав Кароль.

А на площі тим часом з’явився жандар. Маленький, чорний і страшенно лютий. Студіозуси, вгледівши представника влади, заклопотано пішли собі по Прінчіпеле Кароль у напрямку університету, жандар провів їх підозрілим поглядом, а потім почав репетувати. Кричав, аж поки не прибіг головний двірник центральної частини Чернівців – Ясьо. Він, як завжди, був у капелюсі з опущеними крисами, старому латаному робочому плащі та у білій сорочці з модною тоненькою краваткою – пана Яся недаремно називали фанатом чистоти. Поспішаючи на жандарів вереск, Ясьо прихопив з собою лише бляшану шуфельку для сміття, а мітлу – забув. Тепер він руками згортав сіно на шуфельку, збираючись віднести його на смітник, але жандар сердито схопив його за комір і, бризкаючи слиною, вказував на кінські екскременти. Ясьо знизав плечима і зібрався йти, очевидно, за мітлою, але жандар обернув його у бік монумента і штовхнув межи плечі. Ясьо оглянувся туди-сюди, вбрав робочі рукавиці і підійшов до поблизької клумби, де поміж трояндами ріс вчасно не зрізаний трандафір – здичавіла троянда. Двірник нарвав жмут трандафіру, зімпровізував мітлу і взявся прибирати за буйволом.

– Бачиш, Гельмуте, – вдавано глибокодумно сказав Кароль, – що робить цей двірник пан Ясьо?

– Що, що? – Гельмут витирав уже справжні сльози, – усуває Урінієву шкоду.

– А з чого він мітлу зробив?

– З трандафіру, здається.

– А через кілька десятків років складеться легенда, що, мовляв, Чернівці – це таке дивовижне місто, таке екзотично-романтичне, таке артистично-вишукане, що там навіть двірники підмітають хідники трояндами…

Гельмут здивовано поглянув на Кароля і буркнув:

– Я цю дурницю уже десь чув.

– Ахтунґ, – прошепотів Кароль до свого напарника і очима вказав на одну кельнерку, чорнооку кучеряву румуночку з яскраво нафарбованими губами. До неї щойно підійшов швейцар, щось шепнув на вухо, після чого вона спалахнула, як півонія, сказала кілька слів метрдотелеви, скинула мережаний фартушок і вибігла із зали.

– Воно, – погодився Гельмут, – пішли.

Детективи неквапом підвелися, Гельмут кинув на стіл

банкноту на сто леїв, і вони підійшли до вішалки, де висіли їхні розкішні сірі капелюхи «борсаліно». Кароль одягнув капелюх і, зсунувши його трохи на лівий бік, попрямував до виходу. Гельмут зсунув капелюх направо і пішов не до виходу, а до кельнера, що їх обслуговував, по решту. А вже потім наздогнав Кароля. Вони піднялися на другий поверх, де розміщувалися номери «люкс». Кароль підійшов до портьє, розстібнув ґудзик свого двобортного піджака з англійської вовняної тканини, відхилив вилогу і показав під лівою пахвою дерев’яну, оздоблену перламутром, рукоятку нікельованого кольта у наплечній кобурі. Портьє дуже зацікавився і почав уважно вивчати блискучі шурупи на рукоятці Карольового револьвера.

– Поліція, – прошепотів Кароль, а педантичний Гельмут на підтвердження показав срібний знак інспектора кримінального бюра у комплекті з парабелумом.

– Де? – запитав у портьє Кароль.

– Номер дев’ять, – прошепотів той.

– Ключ?

– Нема, він забрав.

– Сиди тут, мовчи і не постраждаєш, а ще краще сховайся у вільний номер.

– Не можу, пане, – несподівано сказав портьє.

– Що? – здивувалися детективи.

– Я мушу бути на своєму робочому місці, – бундючно задер підборіддя портьє, – незважаючи ні на що, тим більше – ми очікуємо на гостей.

– Сиди, але тихо.

Детективи підійшли до дев’ятого номера, повитягали зброю, Кароль став біля дверей спиною до стіни, а Гельмут з розбігу гепнув ногою у черевику зі сталевими підківками у двері. Замок зламався, і Кароль вбіг у номер.

– Руки догори, Кантеміре!

Кантемір, міцний чорновусий красень з тоненькими «кавалєрськими» бурцями, видів на широкому ліжку у нижній білизні і розчаровано дивився на свій бравнінґ, що лежав на нічному столику.

– То що з руками? – нагадав йому Гельмут.

– Зараз, – буркнув Кантемір і поволі витягнув одну руку з бюстгальтера чорнявої кельнерки, а другу з її ж шовкових трусиків і підняв догори.

– Одягайся і бігом звідси, – сказав Кароль кельнерці. – А ти, Кантеміре, будеш одягатися чи підеш з нами так?

– Панове клямпури жартують, – скривився Кантемір і почав одягатися.

– Чекай, я тобі дам клямпура у квестурі, – пообіцяв Гельмут, ховаючи Кантемірів пістолет у кишеню.

– Це ви можете, – зітхнув Кантемір, зав’язуючи ясно-зелену краватку з «павичевим оком».

– Давай кайданки, – шепнув Кароль до Гельмута.

– Я не маю, – тривожно відповів Гельмут, – думав, що у тебе є.

– А я… – Кароль нервово глипнув на Кантеміра, що обережно, аби не зіпсувати набріоліненої зачіски, одягав синій велюровий капелюх. – Та що вже там, поведемо цього лайдака так. Слухай, Кантеміре, – Кароль помахав перед бандитовим носом своїм блискучим револьвером, – ми шануємо твій гонор, тому поведемо у квестуру без сталевих браслетів, але якщо захочеш втікати, то пам’ятай, що дістанеш кулю в потилицю.

– А то й дві, – докинув Гельмут. – Пішли!

Детективи стали обабіч Кантеміра, взяли його за руки вище ліктя і, легковажно позасувавши зброю у кобури, повели коридором до виходу.

У хмарці запаху дорогих французьких парфумів коридором назустріч їм пливло щось однозначно нечернівецьке. Бо все варте уваги в Чернівцях блискучі кавалери Кароль і Гельмут знали достеменно. А це – щось паризьке: сірий з відливом розстібнутий макінтош, під яким шовкова зеленувата, ще не баченого на берегах Пруту крою сукня, замшеві брунатні черевики на невисоких обцасах, що складали ансамбль з такими ж рукавичками і сумочкою, на перший погляд простий, темно-зелений, але насправді дуже дорогий і надзвичайно модний капелюшок і безсоромно витріщені величезні сірі очі. А ще незвична для цих країв не яскрава, а якась рожево-бліда помада на губах. Портьє ніс за нею дві елеґантні валізи із сірої шкіри. Кароль і Гельмут недарма були фаховими детективами, тож ретельно розглянули це диво, відзначивши навіть, що вона досить висока на зріст і якби взула щось на вищих обцасах, то була би рівна з ними, а вони досить рослі хлопи…

Кантемір оцінив ситуацію, він кулаком лівої руки зацідив Гельмута у пах, а ліктем правої гримнув Кароля у підборіддя. Потім вирвався з поліційних рук, рвонувся вперед, схопив за передпліччя прибулу гостю готелю, розвернувся і жбурнув її прямо на детективів, що кинулися за ним. Усі троє, Кароль, Гельмут і прибула, покотилися на підлогу, Кантемір мимохідь дав у писок портьє і втік.

Інспектори кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль за всіма писаними і неписаними правилами мали би схопитися і переслідувати злочинця, натомість вони взялися підводити ароматизовану незнайомку, у якої під час падіння задерлася сукня і пильні детективи отримали змогу швидко вивчити досконалої краси ноги прибулої у шовкових тілесного кольору панчохах.

– Шановна мадам, – почав Гельмут каліченою французькою, коли вони поставили незнайомку на ноги, – від імені…

– Яка мадам, – перебила Гельмута гостя готелю німецькою з якимось приємним незрозумілим акцентом, – якщо вже на те пішло, то – панна, – останнє слово вона сказала українською.

– Ми страшенно перепрошуємо, – Гельмут перейшов на загальнозрозумілу, чернівецьку мову, – ми працівники кримінальної поліції, інспектор Гартль…

– Інспектор Штефанчук, – коротко вклонився Кароль.

– Ловили небезпечного злочинця… – пробелькотів Гельмут.

– І така прикрість, панно, – додав Кароль.

– Наскільки я розумію, – дівчина на якусь мить продемонструвала детективам свої білі зубки, – я мимоволі стала причиною цієї прикрости…

– Що ви, що ви, панно, – дуетом перебили дівчину детективи, – це наша, винятково наша вина, яку ми найближчим часом виправимо.

– Що ж, бажаю успіху, – дівчина зібралася йти до свого номера.

– Мила панно, – ґалантно торкнувся її ліктя Кароль, – позаяк ми певним чином якось разом так зазнали незручностей від не в міру нахабного злочинця, чи не може це стати приводом для, ненав’язливо кажучи, більш предметного знайомства… Ху! – Кароль аж спітнів від такої кучерявої промови.

– Марія Видатга.

– Французка? – здивувався Гельмут.

– Ні, санскритка, – серйозно відповіла дівчина.

– Дуже приємно, панно Видатга, – знівечено промовили один за одним детективи, вони до таких жартів не звикли.

– Це не жарт, – сказала панна, – я справді за паспортом так називаюсь…

– А за яким паспортом, – хитро спитав Кароль, – іранським чи ірландським?

– Нансенівським, – невдоволено кинула дівчина і, сипонувши трохи сіро-перламутрових іскор з очей, пішла до свого номера. Портьє ще раз промокнувши хусточкою розбиту губу, поніс за нею валізи. Десятий номер, подумки кожен про себе відзначили детективи, плентаючись до свого бюра. Дорогою говорили про службові справи, як мають звітувати шефови про такий ганебний провал з Думітру Кантеміром і як, зрештою, мають цього зарізяку ловити, бо інакше й бути не може, аби вони не виправили цю халепу… А думали про зовсім інше. Неподалік від квестури Гельмут без усякого переходу сказав:

– Вона просто збиткується з нас.

– Справді, яка Видатга, нансенівський паспорт, хоча вона й видатна, як на мене, але де таке прізвище є у людей?!

– Та й з цим паспортом, ніби з тих, що їх Фрітьоф Нансен виклопотав для білої еміґрації з Росії, щось не те, не схожа вона на ту публіку.

– Так, – погодився Кароль, – вона не виглядає на велику княжну, що працює офіціянткою у дешевому паризькому бістро.

– А хто тоді ця прибула панна? – не вгавав Гельмут. – Я мушу дізнатися.

– А чому це ти мусиш? – ревниво спитав Кароль, стишуючи ходу.

– А хто? Ти? – зловісно перепитав Гельмут.

– А хоча б і я, а що? – Кароль зупинився.

– А те, що я перший! – Гельмут узяв Кароля за вилогу піджака.

– Забери ратицю, – прошипів Кароль, – бо я потім не відперу піджак.

– Від крови будеш прати своє лахміття. – Гельмут розмахнувся. Кароль зігнутою в лікті лівою рукою блокував удар і в свою чергу правою спробував поцілити Гельмутови в ніс, але той ухилився.

Біля них почали збиратися роззяви. Детективи це помітили, одночасно опустили руки, позастібали свої франтуваті двобортні піджаки, поправили однакові краватки у навскісну смужку, лише у Кароля синьо-жовтої барви, а у Гельмута – червоно-чорно-білої, насунули на очі капелюхи і попрямували до квестури поліції.

Це було не перше зіткнення двох гарних чернівецьких парубків – українця Кароля Штефанчука і німця Гельмута Гартля, навпаки, це було звичною і буденною справою. Перший раз їхні шляхи перетнулися тоді, коли обидва, кожен у своєму буршеншафті – Кароль у академічному товаристві «Чорноморе», а Гельмут у «Алеманії» – перейшли зі стану «фуксів» у «комілітони» і шукали приводу для дуелі. Приводу як такого не було, тому зустрівшись на вулиці Новий світ Гельмут і Кароль у новеньких «кольорах» – стрічках і картузах своїх корпорацій – просто зловісно поглянули один на одного.

– Добрий вечір, пане, – сказав хтось один з них, історія замовчує, хто саме був перший, бо це наразі цілком несуттєво.

– Але ж біла днина, пане, чи, може, вам у очах темно?

– До ваших послуг, пане!

– До ваших послуг!

Наступного дня вдосвіта в університетському скверику «чорноморець» Штефанчук і «алеман» Гартль уже билися на шпагах во ім’я чести і гонору своїх академічних товариств. Сили виявилися приблизно рівними, і через півгодини мети поєдинку було досягнуто – кожен з дуелянтів поранив свого візаві у ліву щоку, що і треба було довести. Після цього прикрашені чудовими романтичними рівненькими шрамами корпоранти Штефанчук і Гартль почали у студентському середовищі вважатися шляхетними лицарями і водночас хвацькими рубаками, з якими остерігалися сваритися члени інших буршеншафтів. Згодом вони ще кілька разів билися, але вже без крови, просто задля спортивного інтересу і тяглости традицій. Хоча назагал українські академічні «козаки» з німцями не билися, а здебільшого з румунами і поляками. Ці обоє вважалися ворогами, але разом з тим кожен відчував повагу і симпатію до свого давнього суперника. Після закінчення факультету права обидва зустрілися на службі у кримінальній поліції, і там їхня дружба-ворожнеча продовжилася. На шпагах Кароль та Гельмут уже не билися, але в писок один одному час від часу давали. Крім того, їх суперництво продовжувалося на футбольному полі – Кароль грав у «Довбуші», а Гельмут – у «Яні». Одного разу вони навіть стрілялися, але то було під час великої пиятики на пікніку біля Цецинської гори, тому вистреливши по одному набою, як того вимагали правила поєдинку, у білий світ, дуелянти, обнявшися, пішли допивати алкогольні припаси. Шеф кримінального бюра Віктор Попеску, дізнавшись про давню ворожнечу своїх інспекторів Штефанчука і Гартля, спробував було розвести їх по різних службових справах, але запротестували обидва і попросилися працювати разом. Справді, напарниками вони були надійними і до халепи з Кантеміром вважалися найздібнішими, найдотепнішими і найфортуннішими серед офіцерів кримінальної поліції.

А тепер така ганьба! З їхніх рук у буквальному сенсі вислизнув дуже небезпечний злочинець, бандит, що стріляв у аґентів поліції, і – що найпаскудніше – однофамілець шанованого гонораціора пана примаря Чернівців, полковника Йона Кантеміра!

Вони виструнчившись стояли у кабінеті свого шефа пана Попеску, а той цвікав їм ув очі, мовляв, як це так, панове офіцери, як це так, адже у своїх руках ви тримали цього злочинця?! Шеф був невисоким сухуватим і дуже нервовим, він аж підстрибував, намагаючись якнайжахливішими фарбами змалювати наслідки, до яких призвела злочинна недбалість його підлеглих, це ж – підсудна справа, панове, пан Гроссаріу, секретар квестури поліції, вимагає, аби вас дали під суд, але ж я вас відстояв, хлопці, самі розумієте, але ви, кручя мете, мусите мені впіймати цього Кантеміра, бо я сам вас цими руками… буком…

Пан Попеску ще довго підстрибував біля височенних детективів, і якби хтось це спостерігав збоку, не міг би не визнати, що виглядає шеф кримінального бюра комічно.

Для детективів Гартля і Штефанчука настала куца година: невідомо звідки, про те, як ганебно – задивившися

на якусь мадемуазель – вони випустили зі своїх рук небезпечного злочинця Думітру Кантеміра, стало відомо усій квестурі і над ними почали тихцем насміхатися. Ще донедавна найфортунніші, найкмітливіші і найризиковіші об’єкти тихих заздрощів старших за віком колеґ, тепер стали мішенями у вправлянні злою іронією. Поза очі, звичайно, бо хто хотів бути битим від цих фізично найсильніших у бюрі, а тепер ще й розлючених бугаїв.

Кароль і Гельмут все помічали і терпіли кілька днів, а коли якось почули за спиною у гурті колег американське слівце «лузерз», то усвідомили градус свого падіння. Можна було відшукати цього хороброго американофіла і вибити йому усі передні зуби, аби вимовляв це слово з мелодійним присвистом – лусерс-с-с, – але що далі? Тому вони рішуче зайшли до свого шефа пана Попеску і попросили, аби той дав їм завдання спіймати за три дні Кантеміра.

– Ви і так його вистежуєте ніби, панове, чи що?

– Так, пане шефе, але ми воліли, аби-с ви створили нам екстраординарні умови, – відповів Кароль.

– Що, вам потрібен додатковий стимул? – Попеску аж став навшпиньки від обурення.

– Ні, пане шефе, – нахабно випалив Гельмут, – нам потрібні гроші і додаткові повноваження.

Віктор Попеску тепер уже присів від несподіванки.

– І що? – притлумивши бажання заверещати, тихо спитав.

– Ми впіймаємо Кантеміра, – хвацько відрапортували дуетом інспектори.

– Ви і так мусите його схопити, – сам не знаючи чому, вимовив німецькою шеф бюра і одразу ж спохватившись, додав уже румунською, – це ваша робота.

– Ми просимо дати нам шанс, – трагічно-романтичним голосом промовив Гельмут.

Шеф бюра Віктор Попеску не був засушеним чиновником, він за молодих літ сам полюбляв поліцейську романтику, обожнював американські вестерни і порядки знав.

– Гаразд, візьміть у касі сто, ні, хай буде триста леїв і за три дні приведіть мені Кантеміра, інакше хай вас судять ваша честь і ваші револьвери. – Пан Попеску аж розхвилю

вався від урочистости моменту. Він мужньо потиснув своїм інспекторам руки і по-батьківськи поплескав кожного вище ліктя – до плеча дотягуватися – це означало ставати навшпиньки, а ситуація виключала будь-який комізм. Але детективи не йшли.

– В чому справа, хлопці? – стурбувався шеф.

– Хіба можна на триста леїв ловити такого хитрого душмана? – здивовано спитав Кароль.

– А на скільки? – зацікавився шеф.

– На три тисячі, – поважно відповів Гельмут.

– Добре, візьміть тисячу, – засміявся шеф і жестом шерифа північноамериканського Дикого Заходу звелів підлеглим забиратися геть.

Накрапав дощик, тому інспектори Штефанчук і Гартль одягнули макінтоші: Кароль – темно-сірий, а Гельмут – ясно-сірий, це при тому, що сірі капелюхи «борсаліно» в обох були протилежних відтінків. Для початку вони вирішили випити кави.

– Візьмемо візника, – сказав Кароль, стратегічно оглядаючи мокрий хідник і свої модні черевики з коричневої шкіри у дірчастий візерунок. Гельмут теж дбайливо оглянув свої такі ж черевики, але зі шкіри жовтої і погодився.

– Гей, – крикнули вони на візника. – До двірця!

На чернівецькому вокзалі був ресторан Марії Попеску, який, окрім доброї кави, відзначався ще й славою своєрідної біржі темних оборудок. Тут завжди можна було знайти потрібну людину, потрібну, звісна річ, кримінальним злочинно-поліційним колам.

Кароль і Гельмут зайшли до ресторану, недбало кинули свої капелюхи й макінтоші гардеробнику, довго стояли перед дзеркалами, поправляючи шовкові краватки та доводячи до досконалости набріолінені зачіски, і нарешті ввійшли у залу. До них підкотився сам метрдотель, товстий мадяр з гусарськими вусами.

– Що панство бажає?

– Кави.

– А до кави?

– Рому, – кинув Кароль.

– І бішкоптів, – додав Гельмут, – мигдалевих.

– Є дуже добра дульчяца з троянди, – повідомив метрдотель.

– Ні, дякую, лише не дульчяца, – засміявся Кароль, – я ще в дитинстві наївся цих ласощів на решту життя.

– Я теж, – засміявся й собі Гельмут, – але до нас був приходив один жебрак на ім’я Сигізмунд, так от він міг з’їсти дульчяци без обмежень. Скільки давали, стільки і їв. При тому води споживав зовсім небагато.

– Цей Сигізмунд такий бундучний і гоноровий, з цісарськими бурцями? – спитав Кароль.

– Такий, – підтвердив Гельмут, – він ще носив цвікери на шовковому шнурку, щоправда, одне скельце тріснуте, а другого не було зовсім.

– Знаю. – Виходило, що обидва знали жебрака, що носив бакенбарди, як у цісаря Франца-Йосифа, і малофункціональне пенсне. – Він до нас теж приходив, – продовжував Кароль, – страшенно був зарозумілим.

– Так, казав, що він від давньої сарматської шляхти, – підтвердив Гельмут.

– Ходив він до нас довго, – почав розповідати Кароль, – і якось напередодні Різдва батько, зауваживши, що у пана Сигізмунда штани вже геть продірявилися, подарував йому нові, щоправда, не з англійської матерії, а зі звичайного сукна. Пан Сигізмунд ретельно обдивився подарунок і з гідністю повернув назад: – Цейгови сподні! Нє, я того не ношу, проше пана.

– Суконні штани! – Гельмут засміявся. – Він такого не носить!

– Мало того, – продовжував Кароль, – опісля він до нас більше не приходив, бо нібито зазіхнули на його шляхетський гонор. [1]1
  Про цього вередливого жебрака згадує і Ґеорґ Дроздовський у своїх спогадах старого австрійця «Тоді в Чернівцях і довкола».


[Закрыть]

– Так, чернівецькі жебраки, – констатував Гельмут, – щось унікального. Якось іду із панною…

– З якою? – стривожився Кароль.

– Не з тією, що ти подумав. – Гельмут холодно подивився на напарника. – Це було ще восени. Отож на розі Панської і Нового Світу чіпляється до мене жебрак, мовляв, пригостіть цигаркою, пане добродію. Жартую, що не палю і йому не раджу, а він, лайдак, знаєш, що каже?!

– Що?

– Можна, зрештою, і купити. Трафік навпроти!

– Це ще нічого, – засміявся Кароль, – ось доктор Владзьо Залозецький… Чекай! – Кароль замовк і очима показав Гельмутови на вхід. Там крикливо одягнутий чоловік щось запитував метрдотеля.

– Леон Ґабор! – прошепотів Гельмут, назвавши одного з поплічників Думітру Кантеміра.

– Будемо брати, – теж пошепки промовив Кароль пригубивши чарку рому.

– Лиш би він, курва, за стіл сів. – Гельмут спокійно куштував бісквіт.

Леон Ґабор сів біля вікна, нервово роздивився і щось гукнув до кельнера. Той заметушився і за якусь мить приніс Ґабору оселедець з цибулею, трохи бринзи і карафку з вином.

– Голодний, – сказав Кароль.

– Треба брати, поки не наївся, – запропонував Гельмут. Кароль кивнув, непомітно витягнув свого кольта з наплічної кобури і засунув за шкіряний пасок штанів.

Леон Ґабор, який не їв кілька днів, жадібно накинувся на їжу – нанизав на виделку відразу два шматки оселедця, взяв келих з вином, сковтнув слину і… в потилицю йому вперлися дві холодні револьверні люфи.

– Поклади усе на стіл і давай сюди руки, – весело промовив інспектор Штефанчук.