Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXXV

В пісках збудити тигра молодого,

Із левом позмагатися за здобич –

Все краще, ніж розбурхати вогонь

Сліпого фанатизму.

Анонім

епер повернімся до Ісака з Йорка. Сівши верхи на мула, подарованого йому розбійником, він у супроводі двох-йоменів вирушив у пресепторію Темплстоу на перемовини щодо викупу своєї дочки. Проте не доїхавши чотирьох миль до Темплстоу, відчув біль у спині й в усьому тілі, а душевна тривога так розморила його й без того слабкий організм, що лише на превелику силу допхався він до невеликого торгового містечка, де мешкав юдейський рабин, відомий своїми медичними пізнаннями й добре знайомий Ісакові.

Натан Бен Ізраїль прийняв свого стражденного побратима привітно, за єврейськими законами. Він негайно вклав його в ліжко та присилував випити ліки проти лихоманки, що трусила бідолашним старим через утому, побої та горе.

Вранці наступного дня Ісак зібрався встати й вирушати в дорогу, але Натан заборонив їхати, стверджуючи, що така необережність може коштувати йому життя.

Ісак заперечив на це, що від його поїздки в Темплстоу залежить більше, ніж його життя та смерть.

– У Темплстоу? – перепитав Натан із подивом. Він іще раз послухав пульс Ісака та промурмотів собі під ніс: – Лихоманки начебто немає, однак марить чи злегка збожеволів.

– А чом би й не в Темплстоу? – підтвердив його пацієнт. – Я усвідомлюю, Натане, що це – мешкання тих, для кого зневажені діти обітниці є каменем спотикання і предметом ненависті; але ж ти розумієш, що іноді нагальні справи заводять нас поміж кровожерних солдатів-назарян, спонукають навідуватися в пресепторії тамплієрів…

– Але чи відомо тобі, що там тепер Лука Бомануар, начальник ордену, або великий магістр?

– Цього я не знав! – здивувався Ісак. – За останніми звістками, які я мав із Парижа, Бомануар був у столиці Франції та благав Філіпа про допомогу в боротьбі проти султана Саладдина.

– Згодом він прибув до Англії, – підхопив Бен Ізраїль. – Він з'явився з піднятою рукою, готовий карати й переслідувати. Обличчя його палає гнівом проти порушників обітниць, що були дані при вступі в їхній орден. Ти, ймовірно, колись чув його ім'я?

– Так, воно мені дуже знайоме, – відповів Ісак. – Язичники кажуть, що цей Лука Бомануар карає на горло за кожну провину проти назарейского закону. Наші брати прозвали його лютим винищувачем сарацинів і жорстоким тираном синів ізраїльських.

– Так. Бомануар ненавидить хтивість, нехтує багатством і всією душею прагне того, що в них називається вінцем мученика, вважаючи вбивство єврея настільки ж бажаним Богові, як і смерть сарацина. Він гудить і ганьбить навіть наше цілительство, приписуючи йому сатанинське коріння. Покарай його за це, Боже!

– І все-таки, – правив своєї Ісак, – я маю їхати в Темплстоу, хоч би лик Бомануара палав, як горно вогненне, сім разів розпечене…

Тут він нарешті пояснив Натану, чому він так поспішає.

– Тепер бачиш, – мовив йому Ісак, – що мені не можна баритися. Вірогідно, присутність цього Луки Бомануара відверне Бріана де Буа-Гільбера від замисленого злочину.

– То їдь, – сказав Натан Бен Ізраїль, – і будь мудрим. Але, брате, повернися до мене, як у дім батька твого, і дай мені знати про свої справи. Я твердо сподіваюся, що привезеш із собою й Ребекку, ученицю премудрої Міріам, яку оббрехали ці нечестивці.

Ісак попрощався з другом і за годину під'їхав до пресепторії Темплстоу.

Обитель лицарів Храму була розташована серед широких лук і пасовиськ, подарованих ордену мирянами завдяки добросовісності колишнього настоятеля. Будівлі були міцні – пресепторія була ретельно укріплена, що в тодішні неспокійні часи не було зайвим.

Ісак зупинився біля брами, розважуючи, як йому краще прослизнути за огорожу обителі. Він чудово розумів, що знову пробуджений фанатизм тамплієрів не менш небезпечний для його нещасливого племені, ніж їхня розбещеність. Різниця полягала в тому, що тепер релігія могла стати джерелом ненависті й бузувірства братій.

А тим часом Лука Бомануар прогулювався в садку пресепторії, що розкинувся у межах зовнішніх укріплень, і вів невеселу конфіденційну бесіду з одним із членів свого ордену, який разом із ним приїхав із Палестини.

Великий магістр, як його називали, був людиною похилого віку; його довга борода й густі щетинясті брови давно вже посивіли, але очі блискали таким вогнем, який і роки не в змозі були згасити. Колись він був грізним воїном, і суворі риси його сухорлявого обличчя зберігали вираз войовничої люті. Разом із тим у зовнішності цього бузувіра аскетична виснаженість поєднувалася із самовдоволенням святенника. А в його поставі й обличчі було щось величне – відразу було видно, що він звик відігравати важливу роль при дворах монархів різних країн і повелівати знатними лицарями, які звідусіль стікалися під прапор його ордену.

– Конраде, – казав великий магістр, – жодного разу не довелося мені побачити в Англії нічого такого, на чому око могло б зупинитися із задоволенням, окрім гробниць нашої братії під важкою покрівлею нашого соборного храму в тутешній гордій столиці. Клянуся святим Храмом, крім тебе й ще небагатьох, хто дотримується суворого статуту нашого ордену, не бачу я таких людей, яким із чистим серцем міг би дати священний титул брата. Що сказано в нашому законі і як вони виконують його? Сказано: не носити суєтних прикрас, не мати пір'я на шоломі, ані золотих острогів, ані позолочених вуздечок. А тим часом хто найбільші чепуруни, як не наші воїни Храму? Статут забороняє вбивати тварин із лука й арбалета, забороняє сурмити в мисливські роги та навіть пришпорювати коня в погоні за дичиною. І що ж? Хто, як не тамплієр, виїжджає на полювання з соколами, займається стріляниною, цькуванням по лісах та іншими марнотними розвагами! їм заборонено без особливого дозволу настоятеля читати книжки, крім тих, які читаються вголос під час загальної трапези. А тим часом вони слухають спів менестрелів і зачитуються порожньою писаниною. Їм запропоновано викорінювати чаклунство та єресь, а вони, за чутками, вивчають окаянні кабалістичні знаки юдеїв і заклинання язичників-сарацинів. Статут повеліває їм бути помірними в їжі, харчуватися корінцями, юшкою, кашею, їсти м'ясо не більше трьох разів на тиждень, тому що звичка до м'ясних блюд – ганебне падіння, а поглянь – столи їхні ломляться від вишуканих страв. Їм слід пити лише воду, а тим часом серед веселих гуляк склалося вже прислів'я: «П'є як тамплієр». Воїни хреста, які повинні уникати погляду жіночих очей, як зміїного жала, відкрито живуть у гріху не лише з жінками свого племені, але і з дочками проклятих язичників і ще більш проклятих юдеїв. Чи це я сплю? Ні! Я помщуся за праведну справу! Умертвлю грішників! Я очищу стіни Храму, а нечисте каміння, розплідник зарази, я викину геть.

– Подумай, преподобний отче, – сказав Монт-Фітчет, – адже ця цвіль завдяки часу й звичці в'їлася глибоко. Запроваджені тобою зміни будуть праведні й мудрі, але чи не краще підступатися до них обережніше?

– Ні, Монт-Фітчете, – відповів суворий старий. – Це потрібно зробити різко й зненацька. Ми повинні відкинути накопичені скарби, які спокушають великих світу цього, ми повинні відкинути всяку самовпевненість і марнославство; ми повинні викорінити розбещеність, що знеславила нас на весь світ. Потрібно повернутися назад, довести, що ми вірні захисники хреста.

У цю хвилину на доріжці саду з'явився зброєносець. Він шанобливо вклонився великому магістрові й мовчки зупинився перед ним, очікуючи дозволу говорити.

– Кажи, ми дозволяємо тобі, навіщо ти прийшов?

– Шляхетний і преподобний отче, – відповів зброєносець, – біля воріт стоїть юдей і просить дозволу переговорити з братом Бріаном де Буа-Гільбером.

– Ти добре зробив, що прийшов доповісти мені про це, – сказав великий магістр. – Коли йдеться про цього Буа-Гільбера, то нам особливо важливо знати про його справи, – додав він, звертаючись до свого супутника.

– За чутками, це хоробрий і доблесний лицар, – мовив Конрад.

– Ці чутки справедливі, – сказав великий магістр. – У доблесті ми ще не поступаємося нашим попередникам, героям хреста. Але коли брат Бріан вступав у наш орден, він видався мені людиною похмурою і розчарованою. Здавалося, що, вимовляючи обітниці й відмовляючись від миру, він робив це не зі щирого потягу, а радше з якоїсь досади, що змусила його шукати розради в покаянні. Відтоді він перетворився на полум'яного заколотника. Він став на чолі тих, хто заперечує наші права. Він забув, що влада наша знаменується тим самим символом хреста, що складається із двох перехрещених жезлів: один жезл як опора для слабких, а інший – для покарання винних. Даміане, – вів далі він, звернувшись до послушника, – приведи сюди юдея.

Жоден невільник, покликаний перед очі могутнього володаря, не міг би з більшою повагою й жахом наближатися до його трону, ніж Ісак підходив до великого магістра. Коли він опинився на відстані трьох ярдів від нього, Бомануар помахом свого ціпка наказав йому не підходити ближче. Тоді єврей став навколішки, поцілував землю на знак поваги, потім підвівся на ноги та, схрестивши руки на грудях, зупинився перед тамплієром із пониклою головою, у покірній позі східного раба.

– Юдею, – сказав гордовитий старий, – слухай уважно. У нашому званні не личить вести з тобою тривалі розмови, до того ж ми ні на кого не любимо гаяти час і витрачати слова. Відповідай якомога коротше на запитання, які я тобі ставитиму. Але гляди, кажи правду. Якщо ж твій язик лукавитиме, я накажу вирвати його з твоїх нечестивих вуст. Кажи, навіщо тобі потрібно бачити нашого брата Бріана де Буа-Гільбера?

Ісакові дух сперло від жаху та зніяковіння. Він не знав, як йому чинити. Якщо розповісти все як було, це можуть визнати наклепом на орден. Якщо не казати, то як же інакше виручити Ребекку? Бомануар помітив його смертельний страх і злегка заспокоїв його:

– Не бійся за себе, нещасний юдею, – сказав він, – кажи прямо й відверто. Ще раз запитую: яка в тебе справа до Бріана де Буа-Гільбера?

– У мене до нього лист, – пробубонів єврей, – чемно голошу вашому доблесному преподобію, лист до сера шляхетного лицаря від пріора Еймера з абатства в Жорво.

– Ось у які часи ми з тобою живемо, Конраде! – вигукнув великий магістр. – Абат надсилає листа воїнові святого Храму і не може знайти кращого посланця, ніж цей безбожник юдей! Давай-но сюди листа!

Єврей тремтячими руками розправив заломи своєї шапки, куди сховав листа, і хотів був наблизитися, маючи намір вручити його власне великому магістрові. Але Бомануар грізно крикнув:

– Назад, собако! Я не торкаюся до невірних інакше, ніж мечем. Конраде, візьми в нього листа і дай мені.

Прийнявши в такий спосіб у свої руки послання пріора, Бомануар ретельно оглянув його з усіх боків і почав розплутувати нитку, якою воно було обмотане.

– Преподобний отче, – сказав Конрад вельми шанобливо, – ти й печатку зламаєш?

– А чому ж ні? – мовив Бомануар, насупивши брови. – Хіба не сказано в сорок другому розділі «De Lectione Literarum» [74]74
  Про читання листів (лат.).


[Закрыть], що лицар Храму не повинен отримувати листів навіть від рідного батька, не сповістивши великого магістра, й зобов'язаний читати їх не інакше як у його присутності?

Він спочатку швидко прочитав листа про себе, причому на обличчі його відбилися подив і жах; потім перечитав його вдруге й нарешті, простягнувши Конрадові, ударив рукою по списаних аркушах і вигукнув:

– Що й казати, гарна тема для листа від одного християнського чоловіка до іншого! Особливо якщо обидва – поважні духовні особи. Коли ж, – запитав він, урочисто звівши очі до неба, – коли ж, Господи, ти зійдеш на ниву й відвієш полову від щирого зерна?

Монт-Фітчет взяв листа з рук начальника й почав читати.

– Читай уголос, Конраде, – сказав великий магістр, – а ти, – він звернувся до Ісака, – слухай уважно, тому що ми вчинимо тобі допит.

Конрад прочитав уголос таке:

– «Еймер, милістю Божою пріор цистерціанського монастиря Святої Марії в Жорво, серу Бріануде Буа-Гільберу, лицареві священного ордену тамплієрів, з побажанням доброго здоров'я й щедрих дарів кавалера Бахуса й дами Венери. Щодо нас особисто, любий брате, ми в цю хвилину перебуваємо в полоні в якихось беззаконних і безбожних людей, які не побоялися затримати нашу особу та призначити з нас викуп. Наразі довідалися ми й про нещастя, що сталося з бароном Фрон де Бефом, і про твою втечу з вродливою юдейкою, яка зачарувала тебе своїми чорними очима. Щиро пораділи ми твоєму порятунку від полону. Проте просимо тебе: будь якомога обережнішим із цією новою Ендорською чарівницею. Тому що приватно нам вдалося довідатися, що ваш великий магістр, який не розуміється ані на чорних очах, ані на червоних вустах, їде до вас із Нормандії, щоб перешкодити вам веселитися й повиправляти ваші помилки. А тому дуже радимо вам дотримуватися обережності, щоб вас не застали уві сні, як сказано у святому писанні, а позаяк батько Ребекки, багатий юдей Ісак із Йорка, просить у мене, щоб я замовив за нього слівце перед тобою, то я й доручаю це послання йому, а тобі серйозно раджу і навіть благаю тебе неодмінно взяти за цю дівицю викуп, тому що він відвалить за неї стільки грошей, що на них можна буде дістати півсотні дівиць на менш небезпечних умовах. Зачекай лише, коли ми знову будемо разом. Тоді повеселимося, як личить щирим братам, причому не забудемо й винної чаші. Тому що в писанні сказано: «Vinum loetificat cor hominis» [75]75
  Вино звеселяє серце людини (лат.).


[Закрыть], а також: «Rex delectabitur pulchritudine tua» [76]76
  Цар отримає насолоду від твоєї краси (лат.).


[Закрыть].

Чекаючи цього приємного побачення, бажаю тобі доброго здоров'я. Писано у вертепі розбійників, у годину ранкової молитви.

Еймер, пріор абатства Святої Марії в Жорво.

Postscriptum. А твій золотий ланцюг недовго в мене погостював: він дістався злодіям і відтепер красуватиметься на шиї одного з розбійників. Він повісить на нього свій мисливський свисток, яким скликає собак».

– Що ти на це скажеш, Конраде? – запитав великий магістр. – Вертеп розбійників! Для такого пріора це і є відповідне житло. Нічого дивуватися, що десниця Божа піднялася на нас, і в Святій Землі ми втрачаємо місто за містом, що невірні відбивають у нас землю фут за футом, якщо завелися серед нас такі духовні сановники, як цей Еймер. Лише волів би я знати, кого він має на увазі під ім'ям «нової Ендорської чарівниці».

Конрад набагато краще за настоятеля був знайомий з умовною мовою тодішніх облесників, можливо, навіть сам колись користувався нею. Він пояснив слова, не зрозумілі великому магістру, зауваживши, що багато світських людей вживають схожі висловлювання, розповідаючи про своїх коханок. Але це пояснення не задовольнило впертого фанатика.

– Ні, Конраде, тут криється щось серйозніше. У простоті душі ти й не підозрюєш, що це може бути справжня прірва беззаконня. Ребекка з Йорка, мабуть, вихованка тієї самої Міріам, про якути, напевно, чув. Побачиш, що юдей сам зізнається в цьому, – і повернувшись до Ісака, він голосно запитав: – То, виходить, твоя дочка – бранка Бріана де Буа-Гільбера?

– Це так, ваше доблесне преподобіє, – тремтячи, мовив Ісак. – Який потрібно викуп з бідної людини, я ладен…

– Мовчати! – ревнув великий магістр. – Дочка твоя займалася лікуванням чи ні?

– Аякже, милостивий пане, – відповів Ісак набагато сміливіше, – і лицарі, і йомени, і зброєносці, і васали благословляють щасливий дар, який вона має від Бога. Багато хто може засвідчити, що вона зцілила їх, коли всі інші засоби вже не здатні були допомогти.

– Твоя дочка лікує, звісно, нашіптуванням, заклинаннями, талісманами та іншими кабалістичними засобами?

– Та ні, преподобний і хоробрий лицарю, – відповів Ісак, – лікує вона бальзамом, що має чудодійні властивості.

– А звідки вона дістала секрет його складу? – запитав Бомануар.

– Її навчила премудра Міріам, – сказав Ісак. – Мудра й поважна жінка нашого племені.

– Ага, лукавий юдею! – вигукнув великий магістр. – Це, мабуть, саме та Міріам, про чаклунські підступи якої знає увесь християнський світ. Її тіло було спалене, а попіл розвіяний. І нехай те ж саме буде зі мною та з моїм орденом, якщо я не вчиню так з ученицею цієї відьми. Я відучу її чаклувати та своїми чарами приворожувати воїнів святого Храму! Даміане, жени цього юдея геть за браму! Якщо він надумає опиратися або обертатися назад, убий його на місці. А з дочкою його ми вчинимо так, як велить християнський закон і як личить нашому високому сану.

Бідолашного Ісака виштовхали геть із пресепторії, незважаючи на його благання та щедрі обіцянки. Йому нічого не лишалося діяти, як повернутися в будинок рабина й намагатися через нього дістати хоч якусь звістку про долю дочки. Дотепер він страшився за її честь, тепер він тріпотів за її життя. Тим часом великий магістр наказав покликати до себе пресептора обителі Темплстоу.

Розділ XXXVI

Мій чин – то не шахрайство. Всі-бо крутять:

Старці – у жебрах; шляхтичі поважні –

Щоб землю, владу, титули здобути,

І духовенство, і вояк відважний

Не гребують крутійством. А коли

Хтось не ховає ніж у рукаві –

Із того має він хосен малий,

Бо так уже влаштований цей світ.

Старовинна п'єса

льберт Мальвуазен, настоятель, або пресептор обителі Темплстоу. був рідним братом уже відомого нам Філіпа Мальвуазена. І приятелював із Бріаном де Буа-Гільбером.

Серед розпусних та аморальних людей, яких було чимало в ордені Храму, Альберт із Темплстоу справедливо посідав одне з чільних місць, але, на відміну від сміливого Буа-Гільбера, він умів приховувати свої вади і честолюбні задуми за лицемірним благочестям і палким фанатизмом. Якби великий магістр не приїхав так несподівано, він не знайшов би в Темплстоу жодних порушень. Але навіть і тепер, коли його захопили зненацька, Альберт Мальвуазен улесливо і вдавано болісно вислуховував докори свого вимогливого начальника і старанно почав відновлювати аскетичне благочестя в своїй обителі.

Проте прихильна думка великого магістра різко змінилася, коли він дізнався, що Альберт Мальвуазен прийняв у стіни своєї обителі полонену єврейку, яка, ймовірно, була у любовному зв'язку з одним із братів ордену. І коли Альберт з'явився до великого магістра, той зустрів його надзвичайно суворо.

– У тутешній обителі ордену лицарів святого Храму, – строго сказав Бомануар, – перебуває жінка юдейського племені, привезена сюди одним із наших братів во Христі й зоставлена тут із вашого дозволу, сер пресептор.

Альберт Мальвуазен був украй збентежений. Злощасну Ребекку замкнули в одному з найвіддаленіших, найпотаємніших закутків будівлі. Були вжиті всілякі запобіжні заходи, щоб її присутність залишилася таємною. У погляді великого магістра пресептор прочитав загибель і собі, й Буа-Гільберу в разі, якщо він не зуміє зупинити бурю, що насувається.

– Ще раз запитую тебе, як могло статися, що ти дозволив поганити священні стіни цієї обителі, допустивши, щоб один із братів привіз сюди коханку, та ще й чаклунку?

– Чаклунку? – перепитав Альберт Мальвуазен. – О сили небесні! Завдяки вашій мудрості, преподобний отче, полуда спала з очей моїх. Я ніяк не міг збагнути, чому такий доблесний лицар як Бріан де Буа-Гільбер міг так захопитися красою цієї жінки. Я прийняв її в обитель, поставивши за мету перешкодити їхньому подальшому зближенню, бо в іншому разі наш хоробрий і поважний брат во Христі наразився б на небезпеку вчинити великий гріх.

– Було б дуже шкода, – докинув Конрад Монт-Фітчет, – якби орден втратив одного з найкращих воїнів саме тоді, коли наша свята громада особливо потребує допомоги своїх синів. Бріан де Буа-Гільбер власноруч знищив до трьохсот сарацинів.

– Кров цих окаянних псів, – сказав великий магістр, – буде бажаним і приємним даром святим і янголам. З милостивою допомогою святих ми постараємося розсіяти чари, в тенетах яких заплутався наш брат. Він розірве пута цієї нової Даліли, як древній Самсон розірвав мотузки, якими зв'язали його філістимляни, і знову вбиватиме полчища невірних. Що ж до мерзотної чаклунки, яка зачарувала лицаря святого Храму, то її, поза сумнівом, потрібно стратити.

– Але англійські закони… – почав був пресептор, утішений тим, що так вдало відвернув гнів великого магістра від себе і Буа-Гільбера, але все таки побоюючись, щоб Бомануар не зайшов задалеко.

– Англійські закони, – перервав його великий магістр, – дозволяють і наказують кожному судді чинити суд і розправу в межах своєї юрисдикції. І ниций барон має право арештувати, допитати й судити чаклунку, якщо знайде таку у своїх володіннях. То невже ви відмовляєте в цьому праві великому магістрові? Чаклунка буде стерта з лиця землі, і таким чином покаране неподобство. Підготуйте головну залу для суду над чаклункою.

Альберт Мальвуазен вклонився і вийшов, але перш ніж звеліти приготувати залу для суду, він вирушив шукати Бріана де Буа-Гільбера, щоб повідомити йому про імовірний вислід справи.

Він застав Бріана у стані, близькому до сказу через відсіч, яку йому щойно знову дала вродлива єврейка.

– Яка безрозсудність! – вигукнув він. – Яка невдячність відкидати людину, що серед потоків крові і полум'я ризикувала власним життям заради її порятунку! Присягаюся Богом, Мальвуазене, поки я шукав її, навколо мене валилася та тріщала палаюча стеля, горіли сходи. Я правив за мішень для сотень стріл, а зараз ця примхлива дівчина мені ж дорікає, чому я не дав їй там загинути.

– А мені здається, що ви обоє одержимі дияволом, – сказав пресептор. – Скільки разів я вам радив дотримуватися обережності, пам'ятати про самовладання! Я починаю думати, що старий Лука Бомануар має рацію в своєму припущенні, що ця юдейка вас зачарувала.

– Лука Бомануар! – вигукнув Буа-Гільбер із докором. – То ти так дотримуєшся обережності, Мальвуазене! Як же ти міг допустити, щоб цей навіжений дізнався про присутність Ребекки в пресепторії?

– А що ж мені було діяти? – знизав плечима пресептор. – Я не нехтував жодною дрібницею, щоб зберегти справу в таємниці, але хтось пронюхав і доніс. Але я, як умів, постарався вигородити тебе. Ти не постраждаєш. Аби ти відрікся від Ребекки.

– Е ні, клянуся Богом, такого не станеться! – відтяв Буа-Гільбер.

– А я клянуся Богом, що так має бути і так буде! – сказав Мальвуазен. – Ні ти, ні хтось інший не зможуть її врятувати. Лука Бомануар заздалегідь вирішив, що страта юдейки послужить очисною жертвою за всі любовні гріхи лицарів Храму.

– Знаєш, що я вигадав? – мовив Буа-Гільбер. – Адже ти мені друг, Альберте, допоможи мені. Влаштуй так, щоб вона змогла втекти. А я відвезу її куди-небудь в безпечне і потаємне місце.

– Не можу, якби й хотів, – відповів пресептор. – Весь будинок повний прислужників великого магістра та його прибічників. До того ж, відверто кажучи, я не хотів би вплутуватися в цю справу, навіть маючи впевненість, що вийду сухим із води. Подумай, Буа-Гільбере: твоє теперішнє становище, твоє майбутнє – все залежить від того місця, яке ти посідаєш в ордені. Якщо ти опиратимешся і не відмовишся від своєї пристрасті до цієї Ребекки, пам'ятай, що ти цим даєш право Бомануару виключити тебе з ордену. Бомануар, звісно, не знехтує такою нагодою.

– Мальвуазене, – зітхнув Буа-Гільбер, – який же ти холоднокровний…

– … товариш, – підказав пресептор, поспішно перериваючи його фразу: побоювався, щоб Буа-Гільбер не бовкнув чогось гіршого. – Так, я холоднокровний товариш, а тому й можу дати тобі мудру пораду. Ще раз повторюю, що врятувати Ребекку неможливо. Йди краще, покайся великому магістру: припади до його ніг і скажи йому…

– Лише не до його ніг!

– Та годі, – спокійно вів далі Мальвуазен, – тоді оголоси йому, що ти палко кохаєш цю полонену юдейку. Та зізнавшись у порушенні обітниць, не чекай уже прощення від братії – тобі доведеться проміняти могутність і високе становище на долю найманця, який бере участь в дрібних сутичках.

– Правду мовиш, Мальвуазене, – сказав Бріан де Буа-Гільбер, хвилину поміркувавши. – Я не дам старому нелюдові такої сильної зброї проти себе. Ребекка не заслуговує на те, щоб задля неї я жертвував своєю честю і майбутнім. Я зречуся її. Так, я її залишу на волю долі.

– Не став жодних умов, якщо ти вже ухвалив таке розумне рішення, – мовив Мальвуазен. – Нехай гинуть сотні таких тендітних істот, як ця юдейка, аби ми сміливо рухалися вперед на шляху до слави та почестей. Ну, а зараз я піду розпорядитися, щоб приготували залу до майбутнього судилища.

– Як! – вигукнув Буа-Гільбер. – Так швидко!

– О так, – відповів пресептор, – суд завжди здійснюється дуже швидко, якщо суддя заздалегідь ухвалив вирок.

Зоставшись на самоті, Буа-Гільбер прошепотів:

– Дорого ти обійдешся мені, Ребекко! Але чому я не в силі покинути тебе, як радить цей бездушний лицемір? Я зроблю ще одне зусилля заради твого порятунку. Але стережися! Якщо ти знову відвернешся від мене, моя помста буде такою ж великою, як і моя любов. Буа-Гільбер не може жертвувати своїм життям і честю, якщо йому платять за це лише докорами та презирством.

Важкий дзвін на башті замку пробив полудень, коли Ребекка почула кроки на потаємних сходах, що вели до місця її ув'язнення. Судячи з тупоту, було зрозуміло, що піднімаються декілька людей, І ця обставина втішила її, оскільки вона найбільше боялася відвідин лютого і пристрасного Буа-Гільбера. Двері відчинилися, і Конрад та пресептор Мальвуазен увійшли до кімнати у супроводі варти в чорному вбранні та з алебардами.

– Дочко проклятого племені, – звелів пресептор, – встань і йди за нами!

– Куди і навіщо? – запитала Ребекка.

– Дівчино, – відповів Конрад, – твоя справа не запитувати, а коритися! Проте знай, що тебе ведуть на суд, і ти з'явишся перед лицем великого магістра нашого святого ордену, і там ти складеш звіт за свої злочини.

– Хвала Богові Авраамову, – сказала Ребекка, благоговійно склавши руки. – Один титул судді, хоч би ворожого моєму племені, дає мені надію на заступництво. Я піду за вами з великою охотою.

Повільним і урочистим кроком спустилися вони сходами, перетнули довгу галерею і через подвійні двері увійшли до широкої зали, де мав відбутися суд.

До нижньої частини просторої зали набилися зброєносці та йомени, і Ребецці довелося пробиратися крізь натовп із допомогою пресептора і Монт-Фітчета, а також чотирьох вартових. Ідучи до призначеного місця зі схиленою головою і схрещеними на грудях руками, Ребекка навіть не помітила, як хтось із натовпу всунув в її у руку клаптик пергаменту. Вона майже несвідомо взяла його і далі тримала, жодного разу не поглянувши на нього. Проте усвідомлення того, що в цих страшних зборах у неї є якийсь доброзичливець, додала їй сміливості, щоб озирнутися.