Текст книги "Айвенго"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXXVII

Страшний закон, що не давав ченцям

Невтішні заспокоїти серця;

Страшний закон, що, наче смертний гріх,

Засуджував цілком невинний сміх;

Але страшніш, як тиранію він

Підніс – і видає за Божий чин.

«Середньовіччя»

рибунал, перед яким мала з'явитися нещасна і ні в чому не винна Ребекка, був розташований на помості величезної зали. На цьому помості на високому кріслі, просто перед підсудною, сидів великий магістр ордену тамплієрів у розкішному білому вбранні; в руці він тримав палицю – символ священної влади, увінчаний хрестом ордену. Біля ніг його стояв стіл, за яким сиділи два капелани, до обов'язків яких входило вести протокол процесу. Четверо пресепторів займали місця позаду крісла великого магістра і трохи оддалік від нього; ще далі, на такій самій відстані від пресепторів, на простих лавах сиділи рядові члени ордену, а за ними на тому ж помості стояли зброєносці в білосніжному вбранні.

Картина була надзвичайно урочистою; за присутності великого магістра лицарі прагнули відтворити на своїх обличчях, які зазвичай випромінювали військову відвагу, поважність, що личить людям духовного звання.

По всій залі стояла варта, озброєна бердишами, і юрмилася безліч народу, що зібрався подивитися на великого магістра і на чаклунку-єврейку.

Засідання відкрилося співом псалмів, у якому взяв участь Бомануар, приєднавши свій глибокий, звучний голос, що не втратив сили, незважаючи на похилий вік великого магістра. Коли спів скінчився, великий магістр поволі обвів очима збори і завважив, що місце одного з пресепторів було вільне. Місце це належало Бріану де Буа-Гільберу, який полишив його і стояв біля однієї з лав, зайнятих лицарями. Лівою рукою він підтримував свій плащ, ніби прагнучи приховати обличчя, в правій тримав меч, задумливо малюючи його вістрям якісь знаки на дубовій підлозі.

– Нещасний, – мовив упівголоса великий магістр, кинувши на нього жалісливий погляд. – Бачиш, Конраде, як він страждає через нашу святу справу? Ось до чого за сприяння нечистої сили може довести хороброго і поважного воїна легковажний погляд жінки! Бачиш, він не в змозі позирнути на нас. І на неї не може дивитися. Хтозна, чи не біс його мучить в цю хвилину, що він із таким завзяттям виводить на підлозі ці кабалістичні знаки?

Потім великий магістр підвищив голос і звернувся до зборів:

– Преподобні і хоробрі мужі, лицарі, пресептори, друзі нашого святого ордену, брати і діти мої! І ви також, родовиті і благочестиві зброєносці, претенденти на чесний хрест! Також і ви, наші брати во Христі, люди всілякого звання! Нехай буде відомо вам, що не за браком особистої нашої влади скликали ми ці збори, бо я, покірний раб Божий, силою довіреного мені берла наділений правом чинити суд і розправу в усьому, що стосується блага нашого святого ордену. Проте коли скажений вовк забрів у стадо і зарізав одне ягня, добрий пастир зобов'язаний скликати всіх своїх товаришів, щоб вони луками і пращами допомогли йому знищити ворога. Атому викликали ми сюди юдейську жінку на ім'я Ребекка, дочку Ісака з Йорка, – жінку, відому своїм чаклунством. Цим чаклунством зіпсувала вона кров і потьмарила розум не простої людини, а лицаря. Побратим наш Бріан де Буа-Гільбер відомий не лише нам, але й усім тут присутнім як хоробрий і старанний захисник хреста, який здійснив безліч доблесних подвигів у Святій Землі і багатьох інших святих місцях, кров'ю язичників очистивши їх від осквернення. Не менше, ніж своєю хоробрістю і військовими заслугами, прославився він серед братії і мудрістю своєю, тож лицарі нашого ордену звикли бачити в ньому брата, до якого перейде цей жезл, коли Господу завгодно буде позбавити нас від тягаря володіти ним. Коли ж ми почули, що цей шляхетний лицар раптом зрадив статут нашого Храму і зв'язався з юдейською дівчиною, – ми могли приписати все це лише диявольській мані або чарам. Якби ми вважали інакше, ані високий сан його, ані особиста доблесть, ані його слава не зашкодили б нам його суворо покарати, щоб викоренити зло. За всі богохульні гріхи Бріана де Буа-Гільбера слід було б викинути з нашого братства, хоч би він був правою рукою і правим оком нашого ордену.

Великий магістр замовк. Зборами прокотився тихий гомін.

– Такою, – вів далі великий магістр, – була б важка кара, якою ми мали б покарати лицаря Храму, який порушив стільки найважливіших статей нашого статуту з власної волі. Якщо ж завдяки чаклунству лицар потрапив під владу сатани лише тому, що легковажно поглянув на дівочу красу, ми маємо право радше сумувати через його гріхи, ніж карати за них; ми повинні, наклавши на нього покарання, що допоможе йому очиститися від беззаконня, всю вагу нашого гніву обернути на суд диявольський, той, що мало не призвів до його остаточної загибелі. А тому виступайте вперед усі, хто був свідками цих діянь, щоб ми могли з'ясувати, чи може правосуддя наше задовольнитися покаранням нечестивої жінки, чи ми повинні з важким серцем покарати також і нашого брата.

Викликали кількох людей, які засвідчити, що на власні очі бачили, як Буа-Гільбер ризикував життям, рятуючи Ребекку з палаючої будівлі, і як наражав себе на небезпеку, піклуючись лише про неї. Палка відвага, проявлена лицарем заради порятунку Ребекки, виходила, судячи з цих свідчень, за межі не лише розсудливості, але й найбільших подвигів лицарської відданості.

Далі викликали пресептора обителі Темплстоу, який розповів про приїзд Буа-Гільбера з Ребеккою в пресепторію. Мальвуазен давав свідчення дуже обачно. Здавалося, він всіляко прагне пощадити почуття Буа-Гільбера, проте часом він вставляв у свою розповідь такі натяки, які показували, що він вважає: лицар наче втратив розум. Тяжко зітхаючи, пресептор покаявся в тому, що сам прийняв Ребекку і її коханця в свою обитель.

– Все, що я міг сказати на виправдання мого вчинку, – сказав він наприкінці, – вже сказано мною на сповіді перед високопреподобним отцем великим магістром. Я з радістю готовий прийняти будь-яке покарання, яке з його ласки буде накладене на мене.

– Ти добре сказав, брате Альберт, – зауважив Бомануар. – Твоє рішення не було поганим, оскільки ти розсудив за благо вберегти від погибелі брата, що збився з вірного шляху, але поведінка твоя була помилковою. Наш благочестивий засновник наказав нам читати «Отче наш» тринадцять разів вранці і дев'ять разів увечері, а ти читай удвічі більше. Тамплієрові тричі на тиждень дозволяється їсти м'ясо, а ти постуй усі сім днів. Така єпитимія призначається тобі на шість тижнів.

З лицемірним виглядом щонайглибшої покірливості пресептор Темплстоу вклонився владиці до землі і повернувся на своє місце.

– Тепер, браття, – мовив великий магістр, – буде доречно заглибитися в минуле цієї жінки і перевірити, чи здатна вона чаклувати і наводити вроки на людей. Нехай ті, кому щось відомо про життя і вчинки цієї жінки, зроблять крок уперед і свідчать про те перед нами.

Із дальнього кутка зали долинув якийсь шум; на запитання великого магістра, що там відбувається, йому відповіли, що в натовпі є каліка, якому підсудна повернула можливість рухатися, вилікувавши його чудодійним бальзамом.

З натовпу виштовхнули наперед бідного селянина, вродженого саксонця. Він був смертельно наляканий, очікуючи покарання зате, що його вилікувала від паралічу єврейка. Проте лікування не було завершене: бідолаха досі міг пересуватися лише на милицях.

Украй неохоче, з гіркими сльозами він розповів, що він називається Гігг, син Снелля, і що два роки тому, коли він проживав у Йорку і працював столяром у багатого єврея Ісака, він раптом захворів і зліг; тоді Ребекка почала лікувати його якимсь бальзамом із запахом прянощів, який повернув йому здатність рухатися.

– І дозвольте повісти вашій преподобній милості, – закінчив свідок, – не може того бути, щоб ця дівчина мала злий намір, хоча й справді, на її біду, вона юдейка. Проте коли я змащував шкіру її зіллям, я щоразу читав про себе «Отче наш» і «Вірую», і зілля від того діяло не гірше.

– Мовчи, рабе, – відтяв великий магістр, – і забирайся геть!

Селянин тремтячою рукою поліз собі за пазуху і витягнув звідти маленьку баночку з накривочкою, на якій було написано декілька слів єврейськими літерами. Для більшості присутніх це було явним доказом, що сам диявол готував зілля. Бомануар перехрестився, узяв у руки баночку і, добре знаючи східні мови, без зусиль прочитав напис: «Лев із коліна Юди переміг».

– Дивовижна влада сатани! – мовив великий магістр. – Адже зумів же він обернути священне писання на знаряддя богохульства, змішавши отруту з необхідною нам їжею! Чи немає тут лікаря, який міг би нам сказати, з чого приготована ця чарівна мазь?

Двоє медиків, як вони себе величали, – один чернець, а інший цирульник, – вийшли вперед і, роздивившись бальзам, оголосили, що склад цієї мазі їм абсолютно не відомий, а пахне вона миррою і камфорою, а це, на їхню думку, східні трави. Після закінчення цієї лікарської експертизи сакс покірливо попросив, щоб йому повернули мазь, що приносила полегшення, але великий магістр, спохмурнівши, сказав:

– Краще бути прикутим до ліжка, ніж зцілитися, приймаючи зілля нечестивих єретиків, і почати ходити.

– Ох, – мовив селянин, – як скаже ваша преподобна милість.

У цю хвилину великий магістр наказав Ребецці зняти покривало. Вона вперше порушила своє мовчання і сказала з покірливою гідністю, що для дочок її племені непристойно відкривати обличчя, якщо вони перебувають у колі незнайомців. Її ніжний голос і покірлива відповідь викликали в присутніх почуття жалю. Варта кинулася вперед із наміром здерти з неї покривало, але вона підвелася та вигукнула:

– Ні, заклинаю вас любов'ю до ваших дочок!.. На жаль, я забула, що у вас не може бути дочок! То хоч би в пам'ять про ваших матерів, із любові до ваших сестер, заради дотримання благопристойності, не дозволяйте так поводитися зі мною у вашій присутності! Але я скоряюся вам, – додала вона з такою сумною покірністю в голосі, що серце самого Бомануара здригнулося, – ви старійшини, і за вашим наказом я сама покажу вам обличчя нещасної дівчини.

Вона відкинула покривало і поглянула на них. На обличчі її відбивалася і соромливість, і почуття власної гідності. Її дивовижна краса викликала загальний подив, і молодші з лицарів мовчки перезирнулися. Ці погляди, здавалося, говорили, що надзвичайна краса Ребекки набагато краще пояснює божевільну пристрасть Буа-Гільбера, ніж її вдаване чаклунство.

Викликали двох найманців, яких Альберт Мальвуазен заздалегідь навчив, що їм треба казати. У першу хвилину обидва неначе розгубилися; проте Мальвуазен кинув на них такий виразний погляд, що вони схаменулися і знову набули впевненого вигляду. З точністю, яка могла б видатися підозріливою менш упередженим суддям, вони надали цілий ряд свідчень. Більшість із них були суцільною вигадкою, інші стосувалися простих, природних явищ, але про все це розповідалося так таємничо і з такими подробицями й поясненнями, що навіть найбезневинніші події набували зловісного забарвлення. Всі ці розповіді про звичайні речі були вислухані дуже серйозно і зараховані до розряду якщо не прямих, то непрямих доказів, що підтверджували стосунки Ребекки з нечистою силою.

Великий магістр зібрав думки своїх радників і урочисто запитав Ребекку, що вона може сказати проти смертного вироку, який він має намір зараз виголосити.

– Покликатися на ваше співчуття, – сказала прекрасна єврейка голосом, що здригнувся від хвилювання, – було б, як бачу, марно і принизливо. Пояснювати вам, що лікування хворих і поранених не може бути противне Богові, в якого всі ми віримо, було б даремно. Доводити, що багато вчинків, у яких звинувачують мене ці люди, абсолютно неможливі, безплідно: вочевидь, ви в них вірите. Так само безглуздо виправдовуватися, що мій одяг, моя мова і мої звички чужі вам, бо властиві моєму народу – я мало не сказала: моїй батьківщині, але, на жаль, у нас немає вітчизни. Я не виправдовуватимусь навіть, звинувачуючи мого гнобителя, який стоїть тут і чує, як мене помилково звинувачують, а його з тирана перетворюють на жертву. Нехай Бог розсудить мене з ним, але мені легше прийняти будь-яку страту, яку вам заманеться присудити мені, ніж вислуховувати пропозиції, з якими цей перевтілений диявол переслідував мене, свою полонянку, беззахисну і безпорадну дівчину. Проте він однієї з вами віри, а тому найменше його заперечення має у ваших очах більшу ціну, ніж урочисті клятви нещасної юдейки. Отже марно було б намагатися обернути проти нього звинувачення, висунуті проти мене. Але я запитую його – Бріане де Буа-Гільбер, я звертаюся до тебе самого – скажи, хіба всі ці звинувачення не хибні? Хіба все це не найжахливіший наклеп, такий само безглуздий, як і смертоносний?

Запанувала тиша. Погляди всіх були спрямовані на Бріана де Буа-Гільбера. Він мовчав.

– Говори ж, – вела далі вона, – якщо ти чоловік, якщо ти християнин! Говори! Заклинаю тебе вбранням, яке ти носиш, ім'ям, що дісталося тобі в спадок від пращурів, лицарством, яким ти нахваляєшся. Честю твоєї матері, могилою і прахом твого батька! Благаю тебе, скажи: чи правда все, що тут було сказано?

– Відповідай їй, брате, – мовив великий магістр, – якщо лише ворог роду людського, з яким ти борешся, не здолав тебе.

В Буа-Гільбері, здавалося, вирували суперечливі пристрасті, які спотворили його обличчя судомою. Нарешті він із великим зусиллям, дивлячись на Ребекку, спромігся вимовити:

– Сувій, сувій!

– Ось, – мовив Бомануар, – це справді незаперечне свідчення. Жертва її чаклунства лише й могла послатися на фатальний сувій, накреслені заклинання, які змушують мовчати.

Проте Ребекка інакше розтлумачила ці слова. Мигцем поглянувши на обривок пергаменту, який вона й далі тримала в руці, вона прочитала написані там арабською слова: «Проси захисника».

Гул, що прокотився зборами після дивної відповіді Буа-Гільбера, дав час Ребецці не лише непомітно прочитати, але й знищити записку. Коли шепіт стих, великий магістр підвищив голос:

– Ребекко, – сказав він, – жодної користі не принесло тобі свідчення цього нещасного лицаря, який, мабуть, досі перебуває у владі сатани. Що ти можеш ще сказати?

– Згідно з вашими жорстокими законами у мене залишається тільки один засіб до порятунку, – сказала Ребекка. – Щоправда, життя було дуже важким для мене, принаймні останнім часом, але я не хочу відмовлятися від Божого дару, якщо Господь дарує мені хоч слабку надію на порятунок. Я заперечую всі ваші звинувачення, оголошую себе невинною, а свідчення помилковими. Вимагаю призначення Божого суду, і нехай мій захисник підтвердить, що правда на моєму боці.

– Але хто ж, Ребекко, – сказав великий магістр, – погодиться виступити захисником юдейки, та ще й чаклунки?

– Бог дасть мені захисника, – відповіла Ребекка. – Не може бути, щоб у всій славній Англії, країні гостинності, великодушності і свободи, де так багато людей завжди готові ризикувати життям в ім'я честі, не знайшлося людини, яка захотіла б виступити в ім'я справедливості. Я вимагаю призначення двобою. Ось мій виклик.

Вона зняла зі своєї руки вишиту рукавичку і кинула її до ніг великого магістра з такою простотою і з таким почуттям власної гідності, які збудили загальний подив і захоплення.

Розділ XXXVIII

… Ось виклик мій тобі:

Я доведу в найтяжчій боротьбі

Військову мужність.

В. Шекспір, «Ричард II»

раса і вираз обличчя Ребекки справили глибоке враження навіть на Луку Бомануара. Від природи він не був ані жорстоким, ані бодай суворим. Але він завжди був людиною байдужою, з високими, хоча й помилковими уявленнями про обов'язок, і серце його поступово зробилося жорстоким завдяки аскетичному життю і могутній владі, якою він користувався, а також унаслідок його впевненості в тому, що на ньому лежить обов'язок карати язичників і викорінювати єресь. Суворі риси його обличчя неначе полагіднішали, коли він дивився на вродливу дівчину, яка стояла перед ним, самотню, безпорадну, що захищалася з дивовижною твердістю духу і рідкісною відвагою. Він двічі поклав на себе хресне знамення, ніби дивуючись, звідки з'явилася така надзвичайна м'якість у його душі, в таких випадках твердішій за сталь. Нарешті він заговорив.

– Дівчино, – сказав він, – якщо та жалість, яку я відчуваю до тебе, є породженням злих чар, навіяних на мене твоїм лукавством, то є великий гріх твій перед Богом. Але вважаю, що відчуття мої радше можна приписати природній скорботі серця, яке шкодує, що така краса містить у собі згубну отруту. Покайся, дочко моя, зізнайся, що ти чаклунка, зречися своєї неправедної віри, поцілуй цю святу емблему порятунку, і все обернеться добром для тебе – і в цьому житті, і в майбутньому. Усамітнишся в одному з жіночих монастирів суворого ордену, і там матимеш час замолити свої гріхи і приймеш гідне покаяння. Зроби це – і живи. Чому для тебе є таким дорогим закон Мойсеїв, що ти ладна померти за нього?

– Це закон батьків моїх, – відповіла Ребекка, – він з'явився на землю при громі і блискавці на вершині гори Синай із вогненної хмари. Якщо ви християни, то й ви в це вірите. Але, за вашим ученням, цей закон замінився новим, а мої наставники учили мене не так.

– Нехай наш капелан виступить уперед, – сказав Бомануар, – і вселить цій нечестивій дурепі…

– Вибачте, якщо я вас перерву, – покірливо промовила Ребекка, – але я дівчина і не вмію вести релігійні суперечки. Проте я зумію померти за свою віру, якщо на те буде воля Божа. Прошу вас відповісти на моє прохання про призначення суду Божого.

– Подайте мені її рукавичку, – сказав Бомануар. – Ось вона – тендітний і маленький виклик на таку важливу справу, – вів далі він, роздивляючись тонку тканину маленької рукавички. – Бачиш, Ребекко, як тонка і мала твоя рукавичка в порівнянні з нашими важкими сталевими рукавицями, – як і твоя справа в порівнянні зі справою Храму Сіонського, бо виклик кинуто всьому нашому ордену.

– Покладіть на ті ж терези мою невинність, – відповіла Ребекка, – і шовкова рукавичка переважить залізну рукавицю.

– Отже, ти відмовляєшся визнати свою провину і все-таки повторюєш свій сміливий виклик?

– Повторюю, шляхетний сер, – відповіла Ребекка.

– То нехай буде так, в ім'я Господа, – сказав великий магістр, – і нехай Господь виявить істину!

– Амінь! – вимовили всі пресептори, а за ними і усі збори хором повторили те ж слово.

– Братія, – сказав Бомануар, – вам відомо, що ми мали повне право відмовити цій жінці у випробуванні Божим судом, але хоч вона і єврейка, і нехрещена, та все-таки вона істота самотня і беззахисна. Вона вдалася до заступництва наших м'яких законів, і ми не можемо відповісти їй відмовою. Крім того, ми не лише духовні особи, але лицарі та воїни, а тому для нас було б ганебно ухилятися від двобою. Отже: Ребекка, дочка Ісака з Йорка, на підставі численних вагомих доказів звинувачується в тому, що зачарувала одного зі шляхетних лицарів нашого ордену, а на виправдання своє викликала нас на поєдинок – за законом Божим. Як ви гадаєте, преподобні брати, кому слід вручити цей виклик, призначивши його в той сам час захисником із нашого боку в майбутньому двобої?

– Бріану де Буа-Гільберу, якого це найбільше стосується, – відповів пресептор Гудольрік, – і якому краще за всіх відомо, на чиєму боці правда.

– Проте, – мовив великий магістр, – як же бути, якщо наш брат Бріан досі перебуває під впливом чарів або талісмана? Втім, ми зробили цю обмовку лише заради обережності, бо нічиїй доблесній руці зі всього нашого ордену не довірили б ми з більшою охотою як цю, так і будь-яку іншу важливу справу. Тобі, брате Бріан, доручаємо ми цю справу, щоб ти мужньо вступив у поєдинок. А тобі, Ребекко, ми даємо два дні, щоб знайти собі захисника.

– Небагато ж ви даєте мені часу, – сказала Ребекка. – Я чужоземка і не вашої віри, тож нелегко мені буде знайти людину, яка ризикуватиме своїм життям і честю заради мене, та ще у двобої з лицарем, якого знають як відважного бійця.

– Більше ми не можемо відкладати, – відповів великий магістр, – поєдинок має відбутися за нашої присутності, а нагальні справи змушують нас відбути звідси не пізніше як за три дні.

– Нехай здійсниться воля Божа, – мовила Ребекка. – Покладаю на нього всі свої сподівання – у Бога одна мить має таку ж силу, як ціле століття.

– Це ти добре сказала, дівчино, – зауважив великий магістр, – але нам чудово відомо, хто вміє набувати янгольської подоби. Отже залишається тільки призначити місце, пристойне для двобою, а також, якщо знадобиться, то й для страти. Де пресептор тутешньої обителі?

Альберт Мальвуазен, який досі тримав у руці рукавичку Ребекки, стояв біля Буа-Гільбера і щось гаряче йому доводив упівголоса.

– Хіба, – сказав великий магістр, – він не хоче приймати виклик?

– Ні, він хоче, він прийняв виклик, високопреподобний отче, – відповів Мальвуазен, швидко засунувши рукавичку під свою мантію.

– Це добре, – мовив великий магістр. – Ребекко, ти маєш представити свого захисника. Якщо ти не виконаєш цього або якщо твого захисника переможуть на суді Божому, ти помреш як чаклунка, згідно з вироком.

Один із капеланів, які виконували обов'язки писарів, записав протокол засідання до величезної книги, куди заносилися всі діяння лицарів Храму. Інший капелан голосно прочитав вирок великого магістра.

Ребекка нічого не сказала, але, склавши руки, звела очі до неба. Потім скромно нагадала великому магістру, що слід дозволити їй зв'язатися з друзями, щоб сповістити їх про становище, в якому вона опинилася, і просити їх знайти захисника, який зможе за неї битися.

– Це законно і справедливо, – сказав великий магістр. – Обери сама гінця, якому могла б довіритися, і ми дозволимо йому вільний доступ в ту келію, де ти перебуватимеш.

– Чи немає тут когось, – звернулася до присутніх Ребекка, – хто з любові до справедливості або за щедру винагороду погодився б виконати доручення нещасної дівчини, яка опинилася в скрутному становищі?

Усі мовчали. У присутності великого магістра ніхто не наважувався виявити співчуття до обмовленої полонянки через побоювання, що його можуть запідозрити в співчутті до юдеїв. Декілька хвилин Ребекка в невимовній тривозі чекала відповіді й нарешті вигукнула:

– Та невже в такій країні, як Англія, я буду позбавлена останнього, жалюгідного способу врятувати своє життя через те, що ніхто не хоче зробити мені ласку, в якій не відмовляють і найгіршому зі злочинців!

Гігг, син Снелля, нарешті подав голос. Він сказав:

– Хоч я й каліка, але все-таки якось можу рухатися завдяки її милосердній допомозі. Я виконаю твоє доручення, – вів далі він, звертаючись до Ребекки, – і постараюся поквапитися, наскільки зможу за свого каліцтва. Ох, коли я згадував про твоє милосердя, не думав я, що тобі ж від цього буде гірше.

– Усе в руках Божих, – мовила Ребекка. – Він може і слабким знаряддям виручити з полону юдеїв. А для виконання його рішення і равлик годиться незгірше за сокола. Відшукай Ісака з Йорка. Ось тобі гроші, тут їх достатньо для сплати за коня і за посильного. Доправ йому листа від мене. Не знаю, мабуть, саме небо вселяє мені це відчуття, а тільки я переконана, що не цією смертю мені призначено вмерти і що знайдеться для мене захисник. Прощавай. Життя і смерть залежать від твоєї спритності.

Селянин прийняв з її рук листа – декілька рядків на івриті. Багато хто в натовпі умовляв його не торкатися нечестивої писанини. Але Гігг твердо вирішив зробити послугу своїй рятівниці. Вона, з його слів, врятувала йому тіло, і він був упевнений, що вона не захоче погубити його душу.

Але, на щастя, йому не довелося далеко йти: за чверть милі від воріт пресепторії йому зустрілися два вершники, яких він з одягу і високих жовтих шапок негайно визнав за євреїв. Порівнявшись із ними, він побачив, що один із них був його колишній господар Ісак із Йорка, а інший – рабин Бен Самуель. Вони почули, що в пресепторії зібрався капітул ордену тамплієрів під головуванням великого магістра і що там відбувається суд над чаклункою.

– Брате Бен Самуель, – говорив Ісак, – не знаю чому, але моя душа неспокійна. Звинувачення в чаклунстві часто зводять на людей нашого племені і таким наклепом прикривають злочини, що чиняться над євреями.

– Будь розважливий, брате, – відповів лікар, – ти маєш можливість завжди порозумітися з назарянами, тому що багатий, а отже маєш змогу купити собі у них всілякі пільги. Гроші мають таку ж владу над грубим розумом цих нечестивців, як у давнину печать Соломона над злими духами. Але хто цей бідолашний каліка, який іде нам назустріч дорогою, спираючись на милиці? Він, мабуть, хоче зі мною порадитися. Друже мій, – вів далі він, звертаючись до Гігга, сина Снелля, – я не відмовлю тобі в лікарській допомозі, але я ніколи не подаю убогим, які жебрають на великій дорозі. Йди геть. Що це? У тебе, здається, ноги паралізовані? Але ти можеш усе-таки заробити собі на прожиття руками… Брате, що з тобою? – вигукнув він, перервавши свою мову і обернувшись до Ісака, який уже пробігав очима листа, поданого Гіггом, а далі гірко застогнав і гримнувся зі свого мула на землю. Ісак лежав без тями, ніби вмираючи.

Схвильований рабин зіскочив із сідла і поквапився вдатися до всіх можливих засобів, аби привести до тями свого друга. Він навіть дістав із кишені знаряддя для кровопускання, як раптом Ісак ожив, зірвав із себе шапку і, схопивши жменю дорожнього пилу, посипав ним голову. Спочатку лікар подумав, що такий раптовий і різкий прояв почуттів є ознакою божевілля, і ще раз узявся за ланцет, але невдовзі переконався в іншому.

– Дитя моєї скорботи! – вигукнув Ісак. – Тебе слід було назвати не Ребеккою, а Беноні [77]77
  Беноні– «дитя скорботи». За біблійним переказом таке ім'я дала Рахіль своєму синові.


[Закрыть]. Навіщо, кому це потрібно, щоб твоя смерть звела мене в могилу і щоб я у відчаї та скорботі серця, вмираючи, проклинав Бога?

– Брате, – сказав приголомшений рабин, – чи батько в Ізраїлі вимовляє такі слова? Адже дочка твоя, сподіваюся, ще жива?

– Жива, – відповів Ісак, – але лише як Даниїл, якого кинули до рову з левами! Вона в полоні у цих дияволів, і вони прирекли її на жорстоку страту, не пощадивши ані юності її, ані дивовижної краси! А вона ж була вінком пальмовим, що прикрашав свіжою зеленню мою сиву голову.

Лікар узяв листа і прочитав рідною мовою вголос:

– «Ісакові, синові Адонікама, якого іновірці називають Ісаком із Йорка, привіт, нехай буде з тобою мир і благословення, нехай обіцяне множиться тобі на багато років. Батьку мій, я приречена на страту за те, чого не відала душа моя, – за чаклунство. Батьку мій, якщо можна, знайди сильну людину, яка б заради мене билася мечем і списом, за звичаєм назарян, на полі бою поблизу Темплстоу на третій день від цього дня. Мабуть, Бог батьків наших дасть йому силу захистити невинну, вступитися за беззахисну. Якщо ж це буде неможливо, нехай дівчата нашого племені оплакують мене як померлу, бо я загину, як олень, уражений рукою мисливця, і як квітка, зрізана косою землероба. А тому поміркуй, що можна вдіяти і чи є можливість мене врятувати. Є один такий воїн із назарян, який міг би взятися за зброю на мій захист. Це Вілфред. син Седрика, якого іновірці називають Айвенго. Але він зараз іще не має сили одягти ратні обладунки. Але дай йому знати про це, бо він користується любов'ю і пошаною серед могутніх синів свого племені і був у полоні разом із нами, а тому може знайти мені захисника серед своїх товаришів. І скажи йому, Вілфреду, синові Седрика, що залишиться Ребекка в живих чи помре, вона і в житті, і в смерті не винна в тому гріху, в якому її звинувачують. І якщо така буде воля Божа, що ти позбудешся своєї дочки, не залишайся, батечку, в цій країні кровопролить і жорстокості, а вирушай у Кордову, де брат твій проживає в безпеці під заступництвом трону, що посів Боабдил, сарацин, бо жорстокість мавританського народу до синів Якова не така жахлива, як жорстокість англійських назарян».

– Тримайся, – сказав рабин, закінчивши читати, – сльозами горя не розрадиш, і йди відшукай цього Вілфреда, сина Седрика. Можливо, він допоможе тобі – якщо не особистою доблестю, то хоч порадою, бо до цього парубка вельми прихильний Ричард, якого назаряни назвали Левиним Серцем, а країною дедалі наполегливіше поширюються чутки, що він повернувся. Можливо, парубок випросить у нього грамоту за його підписом і печаткою з велінням зупинити лиходійство кровожерливих людей, які наважилися привласнити святе ім'я Храму своєму ордену.

– Я відшукаю його, – сказав Ісак, – відшукаю, бо він добрий хлопець і має співчуття до гнаних синів Якова. Але він іще не має сили братися до зброї, а який же інший християнин захоче битися за пригноблювану дочку Сіона?

– Отакої, – сказав рабин, – ти говориш, неначе зовсім не знаєш християн! Золотом ти купиш їхню доблесть так само, як купуєш собі золотом безпеку. Підбадьорся, зберися з духом і їдь на пошуки Вілфреда Айвенго. Я теж не сидітиму склавши руки, бо великий гріх покинути тебе в такому нещасті. Я вирушу до міста Йорк, де тепер зібралися багато воїнів і сильні мужі, і поза сумнівом знайду серед них охочих битися за твою дочку. Бо золото – їхнє божество, і вони готові за гроші повсякчас закладати своє життя, як закладають земельні угіддя. Прощавай, – сказав лікар, – і нехай збудеться все, чого бажає твоє серце.